Частина 06

У смерках, коли мене вштовхнули у спільний вагон електрички, зворохобилися душа: уявив як їхали батьки до міста ув’язнення. Зі слізьми в очах почав проштовхуватися до виходу, але на коротку мить спіймав пару очей, наче знайомих:

Петрику, шмигай сюди, — пролунав, приглушений балаканиною пасажирів, голос Бога.

«Іван Тарасович, куди це він?» — майнула думка. Два мужика-велета розступилися, пропускаючи мене до сидячого на лаві копальника колодязів.

Ви далеко? — запитав, коли наші очі зустрілися, випромінюючі радість зустрічі.

Їду, куди люди їдуть, — посміхнувся Іван Тарасович. — Чимось не сподобався я місцевим представникам влади. Не ділюся тим, що заробляю. Ставлять вимогу: гроші порівну, удовиць теж, але мені який сенс нівечитися, працюючи на дядю. Їду я до односельця Степана Варламова. З ним ми разом від Могилева до Берліна йшли. Важкою ходою йшли, але дістатися таки перемоги. Степан у Горлівці мешкає, шахтар… В шахту я звичайно не полізу, бо не візьмуть. Лікарі кажуть слабке в мене серце, а з серцем не жартують. Стільки ми з Варламович друзів поховали, стільки бачили забитих жінок та діточок… Я в копальники пішов, бо на війні навчився краще за інших окопи копати. Молоді вояки, особливо покликані з великих міст, не встигали як слід зануритися, отож копав я їм і собі. Звісно, спочатку їм, а собі вже під кулями. Командир обіцяв замовити для мене орден золотої саперної лопати. Мабуть, не знайшлося митця, нагородили червоною зіркою. Але кращою нагородою для мене була перемога…

Бойко наче умисне не давав мені прийти до слова, говорив, говорив, говорив. Велети спочатку розмовляли поміж собою. Потім звернули увагу на красномовного Івана Тарасовича. Один з велетів запитав, чи не Бойко той самий Кріт, про якого під Гданськом байки ходили, що він робив підкопи під німецькі штаби і закладав там вибухівку.

Під штаби, звісно, брехня, а під ворожі укріплення, що стояли на шляху наших військ, доводилося.

Ми, пам’ятаю, сперечалися, хто більш герой, вояк, який грудьми впав на кулемет, чи той, що підкопався і висадив його в повітря, залишившись живим.

І якого висновку дійшли?

Звісно, якого… Грудьми можна задавити один кулемет, а вибухівкою значно більше. Але офіцери на війні про солдата не думають. Їм потрібна перемога.

Мені якось не вірилося, що Бог і Кріт одне лице. З недовірою дивилися на Івана Тарасовича і велети.

Не вірите…, — всміхнувся Бойко, — тоді подивіться на оці папірці, а можна й на нагороди.

Він витяг з-під лавки свою невеличку валізу, дістав з нього солдатську гімнастерку, і я вже по бряжчанню здогадався, що Бог і Кріт одне лице. У велетів зашарилися лиця, коли вони побачили нагороди зовсім ще молодого за віком вояки. Я був не дуже освіченим у військових нагородах, але відразу втямив, що Іван Тарасович допустив велику помилку. Не треба було йому пишатися своїми нагородами. Все трапилося так, як я припускав: коли потяг прийшов до станції Ясиноватої, валіза з речами Бога зникла, а його самого відвезли в лікарню з ножовим пораненням в груди. Я грішним ділом подумав про велетів, але ні… саме вони затримали злодія, коли, вислизнувши із вагона, той пірнув під вагон, в надії зникнути у людському натовпі.

Тому, перш ніж з’явитися в рідному селі, я поїхав у Горлівку, знайшов там Степана Варламова, він був вже заступником голови шахти, розповів про нещастя з його однополчанином.

Що він за людина, отой наш Бойко, раз у раз з ним трапляються смердючі несподіванки. А за повідомлення дякую. Я обов’язково відвідаю старого товариша.

Варламов не запитав у якій лікарні знаходиться поранений Бойко, і я зробив висновок, що тільки я відійду він забуде про свого хворого. Так воно й було. Поки Іван Тарасович видужував, я жив на вокзалі, заробляв собі і Бойкові на прожиток малюванням портретів. Коли мене доскіпувала міліція, розповідав про пораненого батька, якого не можу залишити. Міліціонери були в захваті від моїх малюнків, а лейтенант Дмитро Кобець, декілька разів провідував Івана Тарасовича в лікарні. До мене він ставився добре, запропонував навіть, поки батько видужає, пожити в його родині. Але дурна думка настирливо прошивала мій мозок: «Добрі відношення бувають тільки поміж людьми незалежними. Не кожному сподобається чужа людина в хатині». Я вибачився перед лейтенантом Кобцем, і помітив вдих полегшення. Мені було досить того, що мене не чіпали на вокзалі, а зранку, майже завжди, приходячи на вокзал, лейтенант приносив мені чогось смачного.

Виписаний з лікарні, Іван Тарасович поїхав таки до Степана Варламова. З першої хвилини зустрічі й до нашого від’їзду, шахтар відчував себе наче не в своїй тарілці. Щось його непокоїло, нервувало. Нарешті Бойко запитав:

Що з тобою, брате. Хтось тобі про мене щось недобре казав? Так говори прямо, чого нишпорити очима по закуткам.

Виявилося, що Степана відразу після війни арештували, звинувативши в якихось неймовірних висловлюваннях проти радянської влади. На допитах йому натякали, що шукають його спільника, Івана Бойка, який займався шкідництвом за часи війни, начиняв вибухівкою будинки мирних громадян у Польщі і Німеччині.

І що, було оголошено термін? — поцікавився Іван Тарасович.

П’ять років від дзвінка до дзвінка. А ти, Йване, йшов би куди подалі, бо загребуть обох. Я ще під поразкою в правах працюю, Рятує, що не вистачає в Донбасі фахівців по здобичі вугілля.

Не думаю, що Бойко злякався за себе, на тому ж дні від’їхавши до Маріуполя. Якось він обмовився, що в передчутті арешту поховає себе в колодязі, як це зробити він знає. Костоломи КДБ добре вміють кулаками махати, а мозок у них примітивний, як у собаки. Сказали йому: ату, він і катує людей, а навіщо та за що, це його не стосується.

Бойко відмовився зайти в моє рідне село, боявся зневіри в людей. Він був певен що моє з’явлення в селі сприймуть не дуже чемно. Люди зараз налякані, а я, що не кажіть, втікач від влади. На мій пошук вона затратила якісь кошти, так що знову почне полювати на блудне вороженя.

Степан Варламов налагодив нам по кошику з харчами: здебільше овочів з городу, але й по чималому шматку шинки, яку сам готував, бо його син агроном працював недалечко в селі, і тримав свиней. Івану Тарасовичу він подарував плішку «Гіркої полинової горілки».

Це тобі на подорож наші бойові сто грамів, — сказав, з сумною усмішкою на лиці, а вже на порозі випалив, — що за життя пішло… бойові друзі жахаються одне одного, наче вороги кляті…

Коли ми вийшли за брами, Бойко так прокоментував останні слова Варламова.

Не всі жахаються, друже Степане…

Comments