21. Дурійки від Кульбаби

П’яний старшина-регулювальник доказує капітанові що він вже два тижні як спиртного й не нюхав. Старшину везуть в лікарню на експертизу: показання — на сто відсотків тверезій. Але ж старшина працював на розі вулиць, як безнадійно п’яний: махав палицею, хитався, двічі ледь не вгодив під колеса транспорту. Поки розбиралися, морщили лоби лікарі з інспекторами, прилетіло повідомлення, що регулювальний, на розі вулиць Павленка і Карла  Маркса, ущерть п’яний, лізе під колеса машин, прискіпається до водіїв-жінок, запрошуючи їх до сексуальних відносин. Везуть на експертизу — тверезий! Фахівці державної автоінспекції ходять по площі, допитливими поглядами виліплюються на вікна будинків, на відпочиваючих у сквері людей. Допитуються: як вони себе почувають? Молодь знизує плечима, літні люди не можуть порозуміти, чого інспекторам від них треба. Сержант Нечитайло виходить на перехрестя вулиць, під поглядами офіцерів починає регулювати рух. Спочатку все йде, як треба, але через п'ятнадцять хвилин палиця в руці Нечитайло починає рухатися безтямно, ноги — пританцьовувати, машини наповзають одна-на-другу. Майор приймає рішення — закрити рух на ділянці вулиць до прибуття фахівців по екстремальних справах. Але безрезультатно. Вчені сприймають розповіді диригентів руху за жартливий вибрик. В їхній присутності регулювальники працюють без перебою. І все б нічого, але ранком наступного дня Кульбаба приносить мені сенсаційний матеріал про кумедний жарт НЛО на розі вулиць Павленко і Карла Маркса. Кульбаба пише, що не тільки бачив, але й спілкувався і інопланетянами. Довгий час вони сиділи на даху п’ятиповерхового будинку, потім легко спланували на землю, змішалися з натовпом, слухаючи, як хто зреагував на їхній науковій експеримент. Що лицем і статурою інопланетяни майже не відрізняються від земних людей, хіба що променистими очима, але на таке диво люди просто не звернули уваги. Можна було посміятися і кинути папірці в корзину, але плітки про п’яних постових вже розповсюдилися і редактор прийняв рішення — негайно надрукувати. Тим паче що дозвіл на друк він одержав від голови місцевого ДАІ, генерала Йосипа Львовича Братана.

Таким чином в один день Петро Кульбаба опинився на вершечку слави. У місті тільки й розмов було про його спілкування з інопланетянами. Його почала розхапувати не тільки по наукових державних закладах, а навіть по інститутах та школах. В кожному номері нашої газети редактор розміщав від трьох до п’яти фотокарток Кульбаби в оточенні вдячних слухачів. Тираж газети підскочив ледь не втричі. Я ледь встигав писати про зустрічі Кульбаби, редактор до моїх висновків додавав дещо своє, а потім була чергова вибухівка. Кульбаби приніс статтю про те, як інопланетяни забрали з собою його дружину Настю, яка насправді була прибульцем з іншої планети, висадженою на землю ще п’ять років тому. До статті він приклав фотокартку дружини, від одного погляду на котру у мене похололо в грудях. Це була Наталія, але ж зовсім не така, якою я її знав. Фото було зроблене роками раніше, але яке фото. Це була неписана красуня, і коли статті і фото з’явилися в газеті, друкарня декілька днів працювала на один тільки номер. Містом поповзла чутка, що навіть дотик пальця до фотокартки являється цілющим. Мені було смішно, але я не реготав, бо не міг додзвонитися до Наталії. Вона наче крізь землю провалилася, або й справді улетіла на небо.

Тоді вперше у мене виникла підозра, що Кульбаба зовсім не та людина, за яку себе видає. Що сенсаційні вбивства Макогона, Соняшника, та інших відомих мешканців міста, чи не його рук діло? Не один він, звичайно, одна людина на такі «подвиги» не здатна.  Недоладний спектакль з інопланетянами, наприклад, приніс нашій газеті чималі гроші. Чи не редактор, він же господар газети замовив комусь поставити цей спектакль? Звичайно, не дорожній автоінспекції. Нарешті, я певен, що статтю про інопланетян Кульбаба написав задовго до того, як почалися розвертатися самі події. Я поділився своєю підозрою з Пономаренком. Він довго мовчав, іноді зиркаючи на мене своїми колючими очима, потім подивився на годинника, було саме сорок п’ять на дванадцяту, і, підіймаючись з-за столу, сказав:

—А чи не збігати нам до їдальні пообідати?

Ми вийшли з редакції, звернули в малолюдний провулочок, за зворотом котрого в двоповерховому будиночку була розташована не дуже коштовна їдальня. Я розумів, що у Пономаренка виникли деякі питання до мене, ми, як завжди могли пообідати південнокорейською локшиною, зі м’ясом і перцем. Цього добра вистачало в столі кожного працівника редакції.

Звечора пройшов невеличкий дощик, до самого ранку повітря просівала прохолодна вереснева мжичка, ми з Сергієм посувалися обіч накатаної колії вузенькою кривулею—стежкою, ледь помітною на пожовклому трав’янистому килимі. 

— Ну кажи вже, Сергію, що тебе непокоїть?

Він ступає, пильно дивлячись собі під ноги.

— Непокоять твої стосунки з Кульбабою, оці ваші спектаклі на підвищення накладу газети. Ти працюєш на редактора?

— Ти що, сказився, Сергію, на якого редактора? Те що робить Дім Кульбаба наводить мене на деякі підозри. На мою думку, треба вживати якихось заходів. Дім далеко не та людина, за яку себе видає.

—А ти, Тарасе? Ти — та людина? Отой твій спектакль з переходом від Ніни до Тамари? Ти чув, що про це думають у редакційному колективі?

— Що я безнадійний гульвіса?

— Що ти маріонетка в руках Кульбаби, який працює на кримінальне коло урядовців.

Я розгубився, на знав, навіть, що йму відповісти. Погляд мій ковзнув по обличчю Пономаренка: чи не жартує часом? Але він не жартував. Я блискавично зробив два кроки, повернувся і встав перед Сергієм лице в лице.

— Щоб мені про тебе не казали, друже, я б ніколи не запідозрив тебе у чомусь гидкому. Ми знаємо один одного майже дванадцять років. Це так, я гульвіса… Останнім часом таким став, бо не можу дечого порозуміти. У мене майже на очах гинуть мої добрі знайомі, я намагаюся вийти на слід вбивців, а потрапляю в обійми розпусних жінок. Враження таке, що хтось водить мене за носа. Кульбаба? Можливо, але він може бути тільки виконавцем. Колись він помстився двом хлопцям, котрі його добре відмотузили за довгого язика. Він їх убив, але вбивця в ньому слідство не побачило. Бо він, бачте, напівбожевільний. Раптово зникла його дружина Наталія. Нібито жіночка з іншої планети. Я таким байкам не вірю. Де вона зараз? У суботу, після п’ятничного банкету, ми провели з нею ніч. Вона була моєю коханкою, про це знав Кульбаба, але до походжень дружини він ставився байдуже. Бо ліжкові справи його майже не цікавили…

— Майже, чи не цікавили?

— Наталія казала, що за п’ять років подружжя вони не зробили цього жодного разу. Дружина була йому потрібна як декорація на життєвій сцені. Ми домовилися зустрітися з нею в понеділок, я дзвонив о дев’ятій вечора в неділю, але виходу на її стільниковий вже не було.

Повз нас, похитуючись на баюрах, проповзли старенькі, жовтого кольору, «Жигулі». Водій старався, бо після вчорашнього дощику, колії де-не-де були заповнені водою.

Ми саме підходили до ятка з газетами. Пономаренко нахилився, тицьнув носа в віконце, спитав: чи не отримали ще «Комсомольську правду».

— Було три примірника, всі розхапали, — відповіла жіночка, з насолодою хрумкаючи картопляними чіпсами.  

— Отак завжди, доведеться знову пірнати в Інтернет.

Від горохової юшки ми відмовилися, взяли по дві котлети з гречаною кашею та по склянці чаю. Чай був ледь теплий, так собі… звичайна бурда.

— Слухай, — озвався Сергій, коли ми вийшли з їдальні. — Мене цікавить питання: невже тобі байдуже хто буде жити з Ніною, в її ледь не царських хоромах. Відпочивати на південних теплих островах, вона ж…

— Вона красуня, це так, забезпечена, має доларовий рахунок у банку. Чоловіка вона собі знайде, на відміну від мене. Житиме з ним собі на втіху, бути безкоштовним прикладенням до її двоспального ліжка! Образу до такого життя-буття в мене з дитинства заклав Володимир Маяковський. Ніна сьогодні не та, якою була в студентські роки. Але її швиденько приберуть до рук, сьогодні довкола неї в’юном в’ється Петро Митухін, чув про такого? Гидотніше людини світ не бачив, прислуговує кожному, хто, як цуцику, крикне: до ноги! Але сам собі на умі! Прислуговував академіку Коротенко, потім Макогону, а де вони зараз? Коротенко щез, тільки його й бачили, Макогона вбито, поховали Соняшника, режисера Павлюка, барда Степана Юрченка, всі вони якимось чином були втягнуті у вир кримінальної перебудови.

—Але яким чином ти їх пристьобуєш до Кульбаби?

— На рівні підсвідомості… Можливо саме з-за тих хлопців, котрі наважилися дати Кульбабі прочухана за його довге бовкало. Їх вбили відразу як Кульбаба вийшов з лікарні…

—Але це ще не довід для підозрі.

— Якби не сукупність дивин і фактів, у своїх кримінальних новинах він ледь не завжди випереджає події. Хіба що сучасний провидець?

—А тобі самому не лячно, пам’ятаєш, як ти Кульбабі за хахлів врізав, якщо він такий злопам’ятний, може помститися.

—А хто його статті редагувати буде? Потрібних людей він не торкатиме, хіба що знайде когось іншого, але задарма сьогодні ніхто працювати на нього не буде…

—Так-то воно, так, але я б на твоєму місці не смикав собаку за хвіст. Бо одного разу вчепиться.

— Він вже вчепився, полишив мене палички-стукалочки. Так вже сталося що сьогодні я не маю жінки, яку можна запросити на чай.

— Запроси нашу секретарку, вона прийде… правда, після редактора.

— Якби до… можна було б…

Я не думав, що Сергій буде подбає, щоб якось скрасити моє одиноцтво. Я тоді ще не знав що він потай був закоханий в Тамару, і нацькував на мене секретарку з надією що про це невдовзі взнає Тамара, і таким чином у нього з’явиться надія полакомитися не обсмоктаною редакційною цукеркою. Про те, що я її вже посмоктав він, звичайно, не знав. Так що на третій день після цієї розмови мені подзвонила секретарка Марися.

—Я тут з театру повертаюся, дуже мені приспічило, можна забігти?

Я саме сидів за комп’ютером, в роздумах про долю Соняшника, приміряв його поведінку до себе, все ж таки він був талановитим фейлетоністом. Якщо в його загибелі повинен Кульбаба — за що? Марисі я відповів чисто машинально:

— Будь ласка, двері в мене відчинені.

Я думав, вона забіжить, куди слід, і посуватиме далі, але жіночка підійшла з-за спини, поклала долоні мені на плечі, зазираючи в екран комп’ютера.

— Тобі не обридає на роботі за комп’ютером сидіти. Може відпочинеш трохи?

— Якщо є яка пропозиція, я завжди — за.

—Я б кави випила, можна й винця чарочку…

Ну, як тут не спом'янути добрим словом друзяку Пономаренка. Шепотнув, мабуть, на вушко Марисі, що сидить Тарасик вдома в розкошланих почуттях, не знаючи до якого узбережжя пристати.

Я залишив Марисю смажити яєчню з салом, а сам побіг до магазину за винцем та деякими заїдками. Особливого бажання довго розсиджуватися з секретаркою редактора в мене не було. Настрій був вкінець зіпсований подіями останньої доби. Особливо гнітило зникнення Наталії, бо останнім часом наші з нею стосунки од чисто фізіологічних переросли в почуття духовні. Можливо, вона насправді прилетіла на землю з іншої планети, де діти давно вже виплоджуються із пробірок? А на землі вона добралась до солодкого, ото й міняла коханців, як тинькар рукавиці…

В гаманці в мене грошей залишалося не так багато, так що купив я тільки вина та два яблука. Правда, вино було італійське, біле, яке більш за всі вина любив Сергій Пономаренко. Останнім часом я багато думав про свого друзяку, особливо після отого вечора на квартирі Ніни Шведченко. Тоді в мене народилася думка, що Сергій згоден був залишити свою дружину з синочком, заради Ніниних апартаментів. Але ж негативно він сприйняв і наші з Тамарою заручини. Щось мене насторожувало в його поведінці.

Коли я прийшов додому, яєчня була вже на столі, Марися нарізала хліба, поставила на вогонь чайник. Мене трохи здивувала її поведінка. Поки я ходив, вона встигла вимити долівку, тепер ходила босоніж, в коротенькій спідничці, і моїй майці без ліфчика, з розпущеним по плечах волоссям. Показувала вона себе в такому убранні дуже сексуальною. У мене відразу ж майнула думка: чи не наставити редакторові роги. Я навіть пожалів, що не купив ще одну пляшку вина, добре знаючи, як реагують п’яні жінки на залицяння не дуже п’яного мужика. Я не втримався від щиросердої похвали.

—А ти, Марисю, красуня…

Хотів було додати: якби не редактор, але прикусив язика. Таким чином можна було образити жіночку. І дався їй отой редактор. Всі в редакції знали, що на роботу він взяв Марисю з уговором, що вона буде не тільки секретаркою, але й коханкою. Секретарка і коханка, давно вже стали синонімами, так що нічого особливого у вчинку редактора журналісти не бачили. Якщо він і розраховувався з жіночкою за подаровані йому втіхи, розраховувався зі своєї кишені, а платню вона одержувала, як положено по штату.

В редакцію Марися завжди приходила запакована в класичний костюм, спідниця нижче колін, а тут нате вам… Сидить на дзиґлику, ноги по самі сідниці оголені. Мені треба услуговувати жіночці за столом, а я тільки на неї і зиркаю. Вино ледь поза чаркою не вилив. А вона усміхається:

— Подобаюся? — питає.

— Редактор знав, що купував, — починаю нахабнішати я, а Марися нахиляється і припадає вустами до моїх губів.

— Взяв би ти мене на роботу, була б твоєю, мені доньку треба кормити, мати хворіє. Не йти ж мені на панель повією. Там можна більше заробити, але й щось підхопити. А редактор… що редактор… покличе раз в тиждень до кабінету, зробить своє діло і йди гуляй… Мені цікаво що роблять мужики, коли збираються у редактора по п’ятницям. Він усіх нас о сімнадцятій жене геть, зокрема хіба що Пономаренка, бо Сергій у нього на своєрідному рахунку… Що не кажи відповідний секретар.

Спочатку я не звернув уваги на це повідомлення. Знав, що редактор по п’ятницям проводить у себе редакційні наради, нашорошувала хіба що іронічна усмішка Марисі. Наскільки я знав, нараду проводив редактор з відповідним секретарем, та іноді зі своїм заступником. Але слово «мужики» випадало з цієї обойми.

—І що ж вони роблять там… по п’ятницям? Нарада на наступний тиждень?

— Нарада з Кульбабою! Ти мене, Тарасе, вибачай. А Митухін що там робить, а майор ФСБ Копитів? Іноді редактор залишає мене, прислуговувати гостям, готовити каву та бутерброди. Це вже, як я розумію, після коньячних напоїв. Але ти, Тарасе, про це нікому. Особливо Сергію, бо ви ж, начебто, друзі… а він там… з ними?

У мене відпало усяке бажання пити. Навіть оголені ноги Марисі випали з ока. Якщо те, що говорить секретарка, правда, в редакції мене тримають за виконавця заздалегідь розроблених планів комерційного загалу…

Але Марисі мій пониклий настрій не сподобався. Вона таки примусила мене випити з нею одну, другу, третю чарку. Потім почала по пам’яті читати уривки з моїх нарисів, розповідати про доньку, яка наступного року вже піде в школу, про матір, Євдокію Федорівну, яка за часи радянської влади була секретарем по ідеології, а зараз хворіє, бо не може вибачити Горбачову зради комуністичним ідеалам.

Засиділися ми з Марисею до першої години ночі, вона подзвонила матері, що додому не прийде, затримується по негайних справах. Сама роздягла мене, уклала в ліжко, покрасувалася роздягненою перед моїми очима. Паленіючи в її обіймах, я все-таки запитав, чи буде вона після цієї нашої ночі наложницею редактора?

— Знайдеш мені іншу роботу, буду тільки твоєю, а якщо — ні, на які гроші ми жити будемо?

— Буде домагатися, скажи, що ти моя коханка, якщо звільнить, разом підемо працювати у місцевий тижневик. Мене туди давно запрошують.

Отримати справжню насолоду від нашого кохання мені не дозволяла прискіплива думка про мого друзяку Сергій Пономаренка. Невже він тільки удає з себе Сергія, котрого я знаю вже дванадцять років? Невже веде подвійну гру, тримаючи мене за невігласа, виконуючого потрібну для газети роботу. Перше, що я урадив собі зробити — розірвати стосунки з Кульбабою. Моє приписання до штату — лісова промисловість. Там сьогодні робиться таке, чим можна заповнити усі шпальти газети, і це буде забагато цікавіше, аніж казки про космічних пришельців.

Нам з Марисею більше сподобалося наше ранкове кохання на тверезу голову.

 

Коли ранком в редакцію прийшов Кульбаба з новим повідомленням, про космічних бурлаків, я відправив його до Пономаренка.

— Твої фантазі мені остогиділи, повернеться Настя з космосу, поговоримо.

Кульбаба аж зубами скреготнув, аж підскочив, ледь не збивши зі столу телефон.

—Я буду жалуватися редактору!

— Хоч самому генералу Братану, маєш на це право.

Через п'ятнадцять хвилин мені подзвонила Марися:

— Тарасе Павловичу, зайдіть до редактора!

Який офіційний тон!

Скребнуло по серцю, але ж розумію, це в ліжку я Тарасик, а в редакції Тарас Павлович. Субординація! Але зайшовши в приймальню, не втерпів, цмокнув Марисю в щоку.

Розкинувшись на стільці, як у себе дома, ліворуч від редактора сидів Кульбаба. На його лиці грала зухвала усмішка. Рукопис, який він тільки-но приносив мені, лежав на краєчку редакторського столу.

— Які проблеми, Тарасе Павловичу?

— Обридли казки, Вадиме Георгійовичу. Працювати з Кульбабою відмовляюся, треба повертатися до свого головного напрямку роботи.

— Проблеми лісу, кого ми оцим зацікавимо?

— Це вже як написати! Там теж своїх НЛО вистачає…

—Але цей матеріал ви зробите, це приказ!

—В такому разі я негайно звільняюсь. Осточортіли військові порядки…

Рвучко повернувшись, я вийшов з кабінету. Повернувся до себе, сів за стіл перепочити, але через хвильку ввійшов Пономаренко. Його розгублений вигляд розсмішив мене.

— Ти що, Тарасе, надумав?

— Не порозумілися з редактором, пане Сергій. Як казав Чацький: піду шукати в світі…

— Жартуєш?

— Це краще, аніж лицемірити…

Я дивився йому в очі не моргаючи. Невже не зблідне, не відведе погляд? Не зблід і не відвів. Але дивився з насторогою.

— Такої, як у нас платні, ти ніде не отримаєш.

— Ти ж добре розумієш, Сергію, все залежить від тиражу газети. Казки про НЛО, самому тобі вони ще не обридли? Що ми даруємо загалу, замість освіти — солодкі витребеньки. Чим би дитя не втішалася, аби не плакало. Знати б, кому ми прислуговуємо?

— Ти на що натякаєш?

— На все відразу.

  Якщо не знайдеш роботи, про борги ти не забув?

—В боргах я тільки в тебе, Сергію, але ж ти…

— Якби ти працював, тоді «але ж», а якщо ти раптово зникнеш?

Я позичив у Семена п'ятнадцять тисяч на весілля. Всього-то п'ятнадцять, коли своїх вкладав майже п’ятдесят. Добре погуляли на заручинах. Кожен з кав’ярні додому повертався з пляшкою коньяку або шампанського. Сергій сам нав’язав мені п'ятнадцять тисяч, казав: буде нагода — віддаси. А тепер виставив ультиматум: або залишаюся працювати, або негайно віддаю борг? Я тут же написав заяву на звільнення і відніс Марисі. Вона дивилася на мене спантеличеними очима, а трохи їх вправивши, спитала:

—А я, що мені робити?

— Сьогодні о дев’ятнадцятій бути в мене.

Марися віднесла заяву редакторові, і він негайно вийшов з кабінету.

— Згідно з законом ти повинен місяць відпрацювати.

— Тоді, будь ласка, оформлюйте за два роки відпустку, з подальшим звільненням. І негайно нараховуйте компенсацію, бо ваш відповідний секретар править негайно вернути борги за свято в кав’ярні.

— Два роки без відпустки, це, справді, надто. Треба відпочити, а про звільнення погуторимо потім, як повернешся. А що до Кульбаби… за кожну оброблену статтю — подвійний гонорар, подумай, Тарасе Павловичу…

Наступного дня я отримав компенсацію за відпустку і зайшовши до свого друзяки Пономаренка поклав йому на стіл двадцять тисяч. Двадцять замість п’ятнадцяти.

— Це тобі відсотки за тиждень, щоб не обіднів…

 

                         У відпустці

 

З платнею і компенсацією за подвійну відпустку я одержав ледь не п’ятдесят тисяч, так що з моїми потребами на двадцять можна було прожити два місяці, а останні дев’ять розтратити на подарунки Марисі та її доньці. Кажуть земля слухом повниться. Правда, п’ять тисяч Пономаренко таки повернув мені. Довго доскіпував ся, яка кішка між нами пробігла, але я тільки посміхався та жартував у відповідь.

— Тобі видніше, Сергію. Покопирсайся в своєму сумління, може на щось цікаве натрапиш.

Стільниковий телефон носив у кишені, чекаючи дзвоника від Марисі, але вона не дзвонила і не приходила. На стільниковий не дзвонив, боявся що попаде на очі редактору. Дзвонив вечорами на домашній, але донька відповідала, що мати ще не прийшла. У темній зажурі проводив безсонні ночі, ранком засипав, намагався працювати над романом, та яке там! Марію наче протягом вивітрило. Не знав і не хотів знати, як вона, що вона? Її доля мене більше не цікавила.

А десь через тиждень подзвонив Горинь.

— Чув ти у відпустці, це ж треба обмити. В якій ресторації ти ще не був?

— Для ресторації я не доріс, та й не доросту, мабуть. Якщо є бажання, приходьте до мене, вино й заїдки будуть.

— Оплачувати ресторан буду я!

— Вибачайте, Василю Касяновичу, але до ресторації я не піду. Не люблю метушні. Занепадаю у відчай…

Горинь не дослухав мене, відключив телефон. А через годину вже дзвонив у двері, до того ж не один, а з моєю колишньою дружиною Настею: кучма золотого волосся на голові, ошелешуючи вбрання, декілька обертів  коштовного намиста на шиї. Розквітла моя красуня за Касяновичем, нічого не скажеш. Підставила щоку поцілувати, ледь не знепритомнів від коштовних парфумів. Сам Касянович з двома пакетами, викладає на стіл, показує як живуть сучасні заможні люди. А в мене настрій нижче корабельної ватерлінії, весь у мушлях, іржавих плямах, самий час ставити в док, обкорувати днище. З такою другинею жити та жити, а я… Виринуло в пам’яті як я ставився до споживачки в останні два роки нашого життя, скільки коханок мав на стороні, і жахнувся. Але ж не в коханках діло. Настя мріяла саме про таке життя, яке їй подарував Василь Касянович, а я марив газетними рядками, гроші мене майже не цікавили, аби на хліб та на молоко вистачало. Касянович викладав на стіл кращі сучасні делікатеси, а Настя переможно зиркала на мене: «Дивися, злидень, як ми живемо! Мої намиста коштують більше аніж ти зі своїм приватним митом!» Якщо Настя прийшла втерти мені носа, це даремно. В якому б журливому стані я не опинився, коштовними заморськими напоями і заїдками мене не збентежити. Мене батьки зліпили з якоїсь іншої речовини. Не блищало моє око, дивлячись на коштовні речі. Не заздрив я заможнім підприємцям та лиходіям. Втямити не міг, як можна за чесну працю отримувати такі кошти. 

—І куди ми з оцим пожитком? Може Марію зі Світланою Георгіївною покличемо? — вигукнув я, коли Касянович, те що не вмістилося на столі, почав заштовхувати в холодильник.

Касянович заперечливо похитав головою.

— Тільки не сьогодні, у нас з тобою буде розмова тет-а-тет. Настя для мене людина не стороння, таємниць від неї не маю. Що будемо пити, коньяк французький, чи чисті італійські вина? Настя віддає перевагу шампанському, я — коньяку, а ти, наскільки пам’ятаю, п’єш тільки українську горілку. Ми припасли для тебе аж три пляшки: на бруньках, житню і пшеничну.

Так і пили ми, Настя шампанське, Касянович — коньяк, а я по черзі, куштував — кожної по чарці.

Розмова спочатку точилася про моє безладне життя. Чи довго я буду отак комашитися поміж нелюбих жінок? Чи задовольняє мене журналістика? Я тільки плечима смикав. Народжений плазувати, не полетить! Головне не плазувати перед сучасними хижаками, бо вони плодяться, як влітку мухи на смітниках. А далі Касянович застеріг мене, щоб я не ставав на шляху Вадима Георгійовича. Я спочатку не порозумів: якого ще Вадима Георгійовича? бо після трьох чарок горілки редактор, звичайно, з голови випав. Аж потім дійшло.

— Дався мені його шлях, він, на мою думку, не зовсім шляхетний. Краще піду працювати в тижневу газету, мене туди давно вже запрошують…

— Нікуди ти не підеш, Тарасе. Жодна газета тебе не візьме. Ти чув коли про генерала Йосипа Львовича?

— Братана, чи що?

— Братана Йосипа Львовича, саме так. Це його газета і він бажає щоб ти працював на нього. Редактори місцевих газет отримали від нього вказівку: Тараса Павловича на роботу не приймати. Візьме хіба що незалежник «Містечковий кур’єр». Редактор її, Степан Ріпко, й досі ще не порозумів з ким має справи. Одержує американські гроші на підтримку незалежної преси, але, подивися, скільки суперечливих фахівців на кладовищі лежить. Він тебе візьме, але ж наступною доби вижене з каяттям.

—А якщо не вижене?

— Поховають, спочатку його, а потім тебе…

—Знати б хто се робитиме.

—Ти, Тарасе, як дитина мала, хто та хто? Гроші це зроблять. Якби не Настя я б не витанцьовував обіч тебе. Живи, як знаєш. Але мені вже шістдесят, вмру, хто за Настею пригляне.

— Тільки не я, Касяновичу, хіба що лиха доля виштовхне Настю на смітник…

—Совок ти, Тарасе, подивися на Настю, хіба такою умикнув її з твоєї конури?

—Кожний сучасний собака мріє про добру господиню, а я, пане Горинь, із породи вовків. Облизувати себе і свою вовчицю не дозволю нікому. Поки, звичайно, вона не обернеться собакою. Я не про тебе, Настя, бо знав, кого брав. І не про вас, Касянович, бо нічого про вас не знаю. Блукаю думками проміж злодієм і державником, але питати — хто, не буду. Лячно втратити найсвітліше.

Горинь наповнив чарки: вином — Насті, мені — «Хлібним даром», собі — коньяком.

— Людство існуватиме поки не виведуться такі дурні, як Тарас Павлович. За нього й вип’ємо!

При цих словах на лиці Насті сяйнула ледь помітна усмішка.

—Я не дуже в цьому певна, — сказала вона, — але вип’ю… Бо виведуться таки…

Потім Касянович довго умовляв мене сидіти в редакції Вадима Георгійовича і нікуди не рипатися. Він наче провокував мене саме на протилежне, бо знав мою вовчу впертість. Десь опівночі гості пішли собі, залишивши мені питва і заїдок на добрі два тижні. А ранком, я легкою ходою відправився до Степана Ріпко улаштовуватися на роботу. Там саме проходила «літучка», секретарка, миловидна дівчинка, впізнавши мене, відразу подзвонила редактору.

— Вас просять, проходьте, будьте ласкаві, — вона встала, щоб продемонструвати свою витончену постать.

— Ви саме очарування, — шепотнув я,нахиляючись і цілуючи її у вушко.

Степана Ріпко я знав давно, колись він працював приватним кореспондентом газети «Правда», потім був членом розстріляного Горбачовського парламенту, і нарешті — непримиримим борцем з явно кримінальною демократією.

Степан Гаврилович сам розчинив переді мною двері, обома долонями потис руку.

—Я чекав на тебе, Тарасе Павловичу. Мені попередили, щоб гнав тебе в три шиї, інакше… Хотів ще звечора тобі подзвонити, але знав, що прийдеш. Сідай до столу, твій стілець праворуч від мене. Кажи, на якому фронті бажаєш висловитися?

— Давно мрію опинитися за лінією фронту лісових братків. Маю нестерпне бажання дізнатися, куди діваються люди, які працюють на них?

Троє кореспондентів, котрі сиділи за столом редактора, піднялися, щоб потиснути мені руку. Я їх добре знав: автор брутальних гуморесок, Юрко Півень, аналітик Стефан Білецький, і Роман Беркут, неперевершений майстер інформації, в минулому приватний кореспондент ТАРС. Міцно стискуючи мою руку він спитав:

— Може спочатку — в чистилище, поки ми тут коштів на похорон зберемо.

—Можна й  у чистилище, тільки після пекла. Мені б ваше слово, що мої розвідки будуть надруковані.

— Якщо вони дійдуть до редакції, —  застережив Півень.

—Ви ризикуєте більше ніж я, особливо пан редактор. Я працюватиму в лісі, вовк поміж вовків, а ви в оточенні шакалів.

—Хижак він і в тайзі хижак…

—Хижак брата не зачепить, якщо ситий, з ягням почоломкається, а зажерлива людина вбиває аби кого: батька, матір, сестру, брата… І за що, за стосу папірців, які бажає програти в казино…

Коли я вийшов від редактора, секретарка затримала мене, записала номери домашнього і стільникового телефонів. Назвалася Веронікою.

Відрядних грошів я не взяв, не взяв посвідчення про відрядження, прямо з редакції сів на маршрутний автобус, керуючий до Чорної Річки, не сказати що в доброму гуморі. Я добре знав на що йду. Ще вчора заповідні лісові масиви, знищувалися безжалісно, і знищували їх не місцеві торбохвати, а прибульці невідомо з яких планет. Бо, на мою думку, люди не стануть валити дерево, на якому сидять. Так хто ж вони такі, звідки понаїхали, яка земля народжує таких пожадливих тварин?

На вулицях селища Чорна Річка я не побачив жодної людини. Хата Марії була зачинена на замок. Біля двору Соняшника стояла старенька «Лада», але ніхто на мої гуки не відізвався. Нашвидку пробігши вуличками, я зайшов до сільради, але й голови на місці не було. Озвалася тільки Бела Харитонівна, яка усвідомила мене, що Марія вже два тижні як щезла, номер стільникового не відповідає, що ночами на кладовищі виють вовки і їхнє сільське життя перетворилося в справжнє страхіття.

Харитонівна смажила пиріжки з капустою, взнавши, кудою прямую, напоїла мене чаєм з пиріжками, сунула в торбинку «щоб з голоду не помер». Зайшов я на кладовище, почав продиратися крізь кущі до могили Соняшника, і очі-в-очі зустрівся з сидячим біля могили вовком. Майнула думка: чого б мені, заради жарту, не потиснути вовкові лапу. Дістав подаровані Харитонівною пиріжки, розстелив на могилі носову хустку, поклав три пиріжки. Рукавом сорочки протер портрет Соняшника. Постояв навколішки перед могилою, не звертаючи уваги на вовка. Потім повільно рушив до зупинки автобусу, знаючи, що через декілька хвилин підійде автобус, керуючий маршрутом до Троїцького. Починати розвідки я планував з селища, в якому була розташована контора лісового господарства. Треба було побалакати з фахівцями, а також зустрітися з працівниками місцевої газети, особливо з Сашком Кашириним. Я був певен, що він добре володіє всією потрібною мені інформацією.

 

                                За допомогою Макто

 

Не треба було Соняшнику йти працювати на Макогона, краще б кукурудзою займався. Писати він вмів, віддаю йому належне. Поки писав про те, що його хвилювало, за що уболівав серцем, писане нам подобалося, а писати на потребу Макогонові не научений він був, бо вчився у сільськогосподарському інституті. Чогось вони там з Макогоном не поділили, а скоріш за все, почав Макогон зажиратися, розчавив радгосп, обклав податками приватний пасажирський транспорт, замахнувся на бізнес Олексія Гриздренка, почав підсовувати Соняшнику шкідливу інформацію про діяльність незгідливих підприємців, отак і здобув собі Семен Сахно (він же Соняшник) дурну славу журналіста-підлабузника. Ніхто з аграріїв повірити не міг, що пише саме він, Семен Соняшник. Невже за гроші продався, чи така вже вдача — покірливо прислуговувати тому, хто приплачує?

Відразу після загибелі Соняшника виникло у мене чимало питань до Макто Заксора. Першим питанням було: як так сталося що опаловий вовк не прийшов на допомогу своєму рятувальнику? Проґавили сірі, чи запідозрили в чомусь гидкому? Приїхав я до Троїцького, три доби жив у Сашка, чекав поки повернеться Макто додому. Багато чого наслухався, побачив, чимало пляшок горілки видули з редакційними робітниками «Золотої ниви».

Макто знайшов мене п’яним у номері місцевого готелю. Приготував свого національного напою, попередив, що після таких корінців горілка буде цівками вилітати з рота. Я почав нарікати на опалового вовка за те, що не вберіг свого рятівника, Соняшника, але Макто охолодив мене повідомленням, що останнім часом Соняшник частенько приїжджав на лісові плантації Макогона, писав у газети відверту брехню про збереження Макогоном лісової памолоді, що вирізає він тільки старі, бруднячи ліс дерева, не зворушує поцінної деревини ясенів та кедрів. Соняшник наче знав, що дворушництво йому даремно з рук не зійде, все своє майно і банковий рахунок завчасно заповідав Марії Горинь, яка тепер стала ледь не доларовою мільйонеркою. За що такі гроші платив Макогон своєму приватному журналістові — таємниця прихована мороком.        

 

Треба визнати що до 1995 року садівництво в краї  було явищем престижним. А тепер дачники викорчовують дерева, залишаючи хіба що ягідники, але більшу площу віддають картоплі. Бо взимку вона на базарі буває коштовніше за китайські яблука. Роздобути рідкісних сортів полуниці, малини, або порічки, з гронами як у дикого тайгового винограду, мріяли всі господарки. Ходила чутка що приморський селекціонер Кирила Машков вилучив сорт винограду з гронами до п’яти кілограмів. Про це я вперше почув від Марії

— У кого такі грона бачила? — поцікавився.

— Петро Скуїня причащав, був він у Машкова, досвід переймав. Кожна виноградина на гронах завбільшки з невеличке яблуко, кольором жовтуваті, один недолік — з кісточками.

—З кісточками завбільшки з дику виноградинку, хіба не так?

Марія поцілувала мене в носа.

— Тобі б тільки ляси точити, а написати про талановитого селекціонера слабо?

— Написати я напишу, та хто надрукує? Не вбили, не ограбили — нічого цікавого…

— Тобі, Тарасе, тільки мемуари писати. Про походження по чужих ліжках. Мемуари сучасного Казанови. Дивуюся, що й досі волосся на твоїй потилиці чоловіки не вискубли. Але ж дограєшся…

 

 Подзвонила якось по стільниковому Бела Харитонівна, покликала на склянку домашнього вина.

— Щось давно не чули й не бачили, — жартувала, будучи явно напідпитку. — не піднялися ми чи що до героїв твого шедевру? Лицем не вийшли? А даремне, з нашої Марії можна вже Емануель писати. Емануель часів великого російського безглуздя. Навідайся до неї, будь ласкавим… Пішла жіночка по руках, в якусь дурну секту вляпалася.

— Що за секта, яке її устаткування?

— Біс їх знає, кожна людина придумує собі свого Бога, щоб було чим займатися. Реріховців знаю, збігалися тут по неділям, дудніли про якогось свого вчителя. Мормони заходили, адвентисти, богоборці, прихильники старих слов’янських богів… Але ті, до кого Марія пішла, по завулкам не бігають. Потрапити до них важче ніж до престижного столичного інституту.

Того ж вечора я подзвонив Марії, але знаходилася вона в зоні недосяжності зв’язку. Так і не додзвонився…

 

Як я з вовками спілкувався 

 

Через три тижні після того, як поховали Соняшника, в неділю я повертався маршрутним автобусом із селища Троїцького, де святкували тридцятиріччя журналіста, редактора містечкової газети «Золота нива». Розмов було багато, особливо про кримінальні справи на тренах нанайського району. У районі багато річок, по водоохоронних смугах, де заборонено вирубати ліс, залишається багато коштовної деревини, ясеню та кедру. Там відбуваються справжні війни поміж чорними лісорубами та охоронцями лісу. Щодня горять заповідні ділянки, єгері не знають з якого боку привалить біда. Горять водоохоронні смуги, такі невеличкі пожежі не випалюють саму деревину, а знищують тільки віття, а вже завтра по обгорілих ділянках будуть вищати бензопили, падати на землю дерева, здіймаючи в небо клуби чорної кіптяви.

Не біда що лісоруби виходять із поверженої лісової ділянки, чорні, як шахтарі вугільних шахт, за свою працю вони отримують деякі гроші. Правда, виходять не всі, але куди люди діваються, нікого не турбує. Редактор, «Золотої ниви», Сашко Каширин, виказав думку, що мужиків, які не мають родини, вбивають, щоб не розраховуватися за зроблену роботу. Особливо це стосується безпритульних людей, котрі нездібні більше працювати.  

 

Десь вже за полудень, наче хтось мене в спину штовхнув, виплигнув я з автобусу на зупинці селища Чорна Річка, зайшов до сільради, побазікав з секретаркою, поки Леонід Борисович зі своїми помічниками ділили те, чого в дійсності не існувало. Я спитав у Влади Олегівни, чи не було яких чуток про Марію Горинь, вона тільки руками розвела.

— Мелють хто на що гаразд, то з’їхала, не сказавши куди, то — поневолили безкоштовно працювати на місцеву мафію. Двічі чи тричі приїздила міліція, ходили, питали людей, мисливці та добровольці оббігали всі околиці, та марне, жодного сліду не знайшли. Ніхто нічого не бачив, нічого не чув. Автобусом з села не від’їжджала, питали таксистів, які працюють на нашому напрямку, теж не чули й не бачили. Коли вже, після вашої публікації в газеті з портретом Марії, ніхто не відгукнувся, залишається тільки чекати. Марію тут майже всі знають, якби хтось десь щось бачив, доповіли б негайно.

Леонід Борисович звільнився десь о сьомій, ми трохи посиділи у нього в кабінеті, де він жалівся на президента та його оточення, на людей, котрі без вороття втрачають віру в можливість почесно працювати і ростити дітей. Пропивають майно, попадають у тенета чорних лісорубів, або нелегальних підприємців, де їх тримають, поки вони ще можуть працювати, а потім забивають і згодовують поки ще дихаючим невільникам.

Я не вірив що таке може дійсно бути. Звичайно, у мене боліло серце за Марію, але це одна річ, друга — чи немає в її зникненні моєї вини? Останнім часом я майже забув про неї, загубився поміж трьох сосон, тобто поміж дружиною Кульбаби, потенційною нареченою Ніною, та Маріїною ненькою  Світланою Георгіївною. Остання мене вабила, як помста Василю Гориню за те, що він увів від мене мою дружину Настю. Я знав що таке колись станеться. Дуже моя Настя любила гроші. Щодень попрікала тим, що працюю в газеті, відмовившись очолити прес-службу при губернаторі, а потім при самому Макогонові. Кримінального авторитета вона завжди ставила вище губернатора, бо оточення Макогона було заможнішім за оточення губернатора. Губернатор все хапав собі, а Макогон допомагав дитячим будинкам, пенсіонерам, безпритульним підліткам. Про Макогона поети пісні складали, а про губернатора — анекдоти на тему, скільки він за два роки народного майна захапав.

Про Марію Леонід Борисович висував всякі версії, намагаючись з’ясувати,  до якої схиляюся я. Виникло почуття, що у зникненні Марії він підозрює мене, як письменника, котрому просто таки необхідно як можна крутіше замісити сюжет свого роману. Він, начебто в жарт, спитав: чи не ховаю я Марію Василівну в своїй квартирі?

—А то як же, — пошуткував я, — зранку до смерек під ліжком, а далі вже піді мною.

Леонід Борисович поцікавився: де ночувати буду, у нього, чи в хаті Горинів? «Звичайно, у Горинів, — відповів я, — який сенс мені своєю наявністю дошкуляти твоїм дружині та діткам». Таким чином, покинувши будинок сільради, ми неспішно посунули до хатини Горинів. Смерки ще не вдягли селище в свій темний одяг, хоча сонце вже сповзло за недалечку лісову смугу.

— Учора вночі на подворі Горинів сусіди бачили вовка, — розповідав дорогою Леонід Борисович. — Кажуть, він частенько до нас заходить, але по сараям не нишпорить, дітей не лякає. Мені здається, що то не вовк, а якийсь безпритульний собака заблукав, шукає притулку від містечкового гаму. Але раджу бути обережним, коли підеш вночі до вітру.

Настрій у Леоніда Борисовича був, як кажуть, нижче ватерлінії, але до шинкарки ми таки зайшли, випили у неї по кварті пива, та прихопили з собою по пляшці. Але бажання пити в мене не було, вистачало святкування в Троїцькому. Леонід Борисович віддав мені ключі від хати Горинів, а сам рушив до себе. Пішов, не озираючись, важкою ходою серйозно втомленої людини. Навіть кварта пива не допомогла.

Ввійшовши на подвір’я Горинів, я довго сидів на сходинці, підпираючи спиною двері. Сутінки вже затопили садок і городні грядки, небо вкрилося золотими веснянками. Таки ж проступали на лиці Марії в щасливі хвилини нашого кохання, коли, у хтивому захопленні, вона починала галасувати: дай-дай-дай-дай! Уява настільки розбурхала мене, що я виразно відчув аромати Маріїного волосся, пахв, шорсткість язика на губах.

Мені не вистачало повітря. Чи вже пиво було таке дурне, чи надто далеко занесла мене уява, бо не втекла ж Марія сама. А якщо її поцупили, поневолили і утримують в якомусь  кублі розпусти!?. Навіть в уяві побачити таке, це вже було для мене надто. Погрому в оселі Марії не було, силою таку жінку не візьмеш, виходить пішла з кимось із знайомих. Останнім часом вона вже не була тією соромливою дівчинкою, якою я її знав за часи нашого першого знайомства. Можливо взяла собі в коханці якогось єгеря, і блаженствує собі в його лісовому лігві. Від такого напрямку думок на душі трохи полегшало, але це був кращій із різновидів. Різновид поцуплений із радянського минулого. Сьогодні на раювання жінок не крадуть. Сьогодні не президент, не його партія очолює державу, сьогодні суспільством опанували гроші.

Від пива, чи дурних думок мені зробилося зовсім кепсько, в голові запаморочилося, в роті пересохло. Я піднявся, відчинив двері, але води ні в цеберці, ні в холодильнику не знайшов. Прихопивши цеберку, пішов до колодязю, що стояв край вулиці, набрав води, довго пив прямо з цеберки. І раптом побачив вовка: дві блискучі зірки на ледь розпізнаній морді. Було темно, але я побачив звіра очима Семена Соняшника, саме таким він його лицезрів: величезним, граціозним, ледь не вохряного окрасу. Я відійшов від колодязя, поставив цеберку на землю і сів поряд на вибілену часом деревину.

— Пий, — сказав я звіру, — ти, мабуть, довго посувався до нас зі свого тайгового лігва.

Сказав би вже, чого тут блукаєш, зайців в тайзі не стало, чи що? Ходімо до шинкарки, у неї є куряче м'ясо, купимо, посидимо, вип’ємо по кухлю пива… Хоча, ні… пиво пити не будемо, не дуже воно мені сподобалося…

Замість пекучого болю в ділянці серця утворилася крига, коли я помітив що вовк неспішно посувається до мене. Але я не вскочив, навіть не встав, сидів, дивлячись звіру в очі, і такими вони були ясними, такими щемливими, оті вовчі очі, що крига на серці почала повільно танути. Звір підійшов, схилив голову над цеберкою і почав, ляскаючи язиком, пити холодну джерельну воду. Коли він напився, піднявши цеберку, хильнув і я, виказуючи таким чином повну довіру лісовому прибульцеві. Потім звір підійшов і сів поряд. І раптом мені здалося що від вовка духмяніє волоссям Марії, її пахвами, руками, її запальним в коханні тілом.

— Друже, — сказав я вовкові, — якщо ти знаєш де вона, ходімо. Я піду за тобою в лісові хащі, я…

Я підняв руку, замірюючись погладити звіра, але втелепав, що він не собака, а гордовита, вільна лісова істота. І опустив руку. Я взяв цеберку и повільно рушив до хати Горинів. Поставивши цеберку на місто, зачинив на замок двері, на засув — хвіртку, і швидко рушив до колодязя, не маючи навіть сумніву, що звір мене чекатиме.

Не знаю вже, чи вовки добре бачать в темноті, чи мій поводир досконало знав стежину до свого лігва, але, поспішаючи за вовком, я жодного разу не оступився, не спіткнувся. Йшли ми довго, вже почало розвиднятися, а вовк все йшов, та йшов, не озираючись, не сповільняючи ходи, через глибокі, забиті рослинами, розпадини, невеличкі виярки, просторі хвойники, зі м’якою шпильковою постілкою.

Двічі мені здалося, що десь зовсім недалечко, прогуркотіла двигуном вантажна машина, в духмяному лісовому повітрі з’явилися повіви солярного вихлопу. Незабаром стежину перетнула лісова дорога з двома глибокими коліями. Не зупиняючись, вовк, а вслід за вовком і я, перетнули її, і вийшли на засмічені віттям порубки, з чорними плямами кострищ на галявинах, і порушеною тракторами памолоддю хвойників, беріз та осик.

Нарешті вовк зупинився, допитливо подивився мені в очі. Можливо вперше за все своє свідоме життя я подумав: яке це диво — Природа, скільки красоти розповсюдила вона Землею. Від хвилювання я ледь втримував сльози. Вовк вийшов з лісу, щоб допомогти людині! Хіба таке коли було? Мабуть — так, було, тільки ми, люди, звикли вихваляти себе. «Людина — це звучить шляхетно!» Чи не воно, оте звучання, оточувало мене з усіх боків. Повалені деревця, чорні плями кострищ, кучугури посохлого віття. Я сказав вовку:

— Ходімо, куди треба, мій шляхетний друже!

Не знаю вже, чи й справді порозумів він мене, чи так мені здалося, що в очах вовка спалахнуло щось надто чоловіче, але раптом вовк щез. Наче крізь землю провалився. Тоді я вийшов на колії і почав посуватися в напрямку диму, що курився легкими смужками над дорогою. Я порозумів що хтось недалечко від мене розклав ранкове багаття, можливо щоб приготувати окріп для чаю.

Дивувало ще одне, незрозуміле мені явище: якщо праворуч від колії майже всі могутні дерева було порубано, молоді порості потоптано тракторами, то ліворуч ліс стояв могутньою зеленою стіною. Тут буяло таке життя, що голова йшла обертом. Величезні кедри, смереки, ясені, берези, осики, чорні тополі, не обідрані браконьєрами, бархати, кущі лісного горіха, і таке різнотрав’я, що від його ароматів перехоплювало вдих.

Не стану розповідати що творилося в мене на душі, бо усю ту гамму почуттів словами не передати. І жах був, і пекучий біль, і захоплення могутністю природи, і передчуття зустрічі з Марією. Не сподівався я тільки зустріти на своєму шляху Петра Митухіна. Ото вже була зустріч так зустріч! Він сидів навпочіпки біля невеличкого багаття, праворуч від колії, себто на порушених лісорубами теренах землі, ламаючи і кидаючи у вогонь сухі гілочки. Позад нього під березою красувалася зібрана із деревини хижа, на ручці дверей, стволом вниз, висів карабін. Помітивши мене, Митухін встав, стрільнув оком на хижу, провіряючи, чи не злямзив хто його зброю.

— Оце так зустріч! — вигукнув, шкірячи рота, і неспішно посуваючись до свого озброєння. — Як кажуть, на ловця і звір біжить. Так що ми тут забули, пане письменник? Нам саме свіжі сили потрібні, ліс рубити — не горілку пити. Ну, що ж, ходи до мене, пане письменник. Посаджу тебе під замок і примушу написати про мене повість. Пам’ятаєш, як я казав тобі: Марія Горинь не та людина, про яку можна складати вірші і писати оповідання. Так тобі закортіло її палкого тіла. Але ж першим був я… Потім ти поласував трохи, а далі пішло-поїхало…

Митухін направив дуло карабіна мені в груди.

— Заходи в хату, хлопче, тільки без дурості. Стрілятиму без попередження. Тут у нас закон-тайга, ніхто не шукатиме, хіба що заплаче Марія, коли піднесу їй на обід твою кучмату голову…

Він зареготав, сполошивши сидячу на гілці берези сороку. А потім пролунало три постріли в небо. За якусь мить Митухін опинився лежачим навзнак на землі, а мій добрий захисник вовк стояв поряд, поставивши передню праву лапу йому на груди. Я підбіг і відкинув ногою карабіна подалі від поверженого вартового.

— Вбивати будемо, чи з’їмо живцем? — спитав я вовка, глузливо дивлячись у бліді з переляку очі вченого-селекціонера.

Вовк ошкірив свої чималі блискучі ікла, і Митухін заверещав так, що сорока злетіла з гілки і опустилась на землю за два кроки від нас. Вона з такою зацікавленістю дивилася на вовка, що я усміхнувся. Потім швиргонув карабін подалі в кущі, зайшов до хижі, але тимчасовою в'язницею для Митухіна вона була ненадійною. Як я порозумів, мій давній знайомець, зрадивши Макогона, працював на нового господаря награбованого авторитетом мита. Можливо, навіть, сам брав участь у його вбивстві. За Митухіним не заіржавіє.

Але яку посаду він отримав при новому господареві? Охорону порубаної ділянки? І він на таке погодився? Я добре знав потреби цього хижака. Викормиш академіка Коротенка, він добре опанував усіма шкірними прийомами академіка: жити так, щоб самого завидки взяли. Але базарна демократія зробила свій внесок у характер учорашнього селекціонера. Спочатку я хотів зв’язати його по руках та ногах, але побачивши осуд в очах вовка, довірився своєму розумному охоронцю. Трохи прийшовши до тяму, Митухін почав викладати мені все, що знав про кримінальний бізнес власника, на котрого працював.

Правда. не все в розповіді Митухіна задовольняло мене. Базікання про якісь наукові дослідження, ввижалися мені чистими брехеньками, але ж не катувати мені його, не проводити допит із виламуванням пальців, або приставляючи багнета до горлянки. Та й не було його в мене, ні ножа, ні багнета, ні бажання упередженого допиту. Я добре розумів, що посуватися далі, навіть під охороною вовка, надто ризиковано. Якщо на ділянці працюють поневолені лісоруби, побутує і надійно озброєна охорона. За барки кожного не схопиш, яким би розумним та баским не був мій друзяка-вовк, проти кулі нічого не зробить. Тоді за яким бісом він мене сюди привів? Невже має якийсь задум? Якщо це й насправді так, даремно людина привласнила собі безперечні титули самої розумної особистості на землі. Що за особистість оцей Митухін в порівняні з вовком! Якої тільки зброї не витворила ця особистість, щоб вбивати та калічити одне-одного, а вовки й досі вдовольняються досвідом, та дарованими природою іклами.

Якими тільки епітетами не нагороджував я подумки свого друзяку-вовка. Від погорди звіром я ледь втримував сльози.   

А Макогон тим часом почав вже мені загрожувати:

— Коли ти урозумієш, що наробив, буде пізно... Своїм вчинком ти виніс собі карний вирок. Найкраще що можеш зараз зробити, це тишком-нишком зникнути разом зі своїм собакою. А далі я вже промовчу.

—З угодою, що скажеш де Марія?

Він ошкірився в усмішці.

— Скажу, а далі що! Звідти, де вона знаходиться, її сам бог не визволить. Бо сама вона забажала там працювати. Але тобі скажу… Марія знаходиться на наших, у минулому сільськогосподарських, теренах. Макогон там набудував не тільки майстерень, магазинів та ресторацій. Є там свої світлиці. Звідти сюди постачають робочу силу, люди відпрацьовують порушене при бійках у ресторані. Його працівники самі провокують такі бійки, а потім привозять людей сюди. Марія куховарить і за одне очолює відділ кадрів…

— Вона що… сама прийшла до вашого криміналу?

— Чому до нашого? Після вбивства Макогона нам заборонено говорити слова «моє», там все тепер «його», а хто він отой «його», хіба хто знає…

Кому-кому, а повірити Митухіну я не міг. Не повірив би, назви він себе Петром Митухіним. А тут ще допитливі очі вовка. Якби Марія працювала на теренах збудованого Макогоном господарства, вовк не привів би мене сюди. У цьому я був певен на сто відсотків. Але треба було щось робити. Якщо залишити Митухіна у хижі, його визволить водій першої ж вантажної машини, які, на мою гадку, будуть прибувати, як навантаженні з ділянок, так і на ділянки —  під вантаж. Але на який би вчинок я не замірився, мені потрібна була допомога. На жаль, зв’язку з містом по стільниковому не було. Пономаренко, звичайно, почне турбуватися чому я не з’явився в редакції. Він знає, куди я поїхав, подзвонить Леоніду Борисовичу, а той тільки пересмикне плечима, скаже — був та загув. Треба було попередити хоча б шинкарку, куди та з ким пішов. Ото було б сміху: подалися із вовком на пошук Марії Горинь. Письменник і вовк в одній упряжці!

Митухін помітив мою усмішку.

— Дивна ти людина, як подивлюся. Невже ще не второпав в яку халепу носа всунув. Собака тобі не допоможе, так що, не сміятися тобі, а плакати треба…

— Плаче той хто дивиться на білий світ востаннє. Це стосується тебе, Петре. Ти називаєш тайгового вовка собакою, але саме він привів мене сюди, він ватажок вовчої зграї, яка тільки й чекає як позатикати роти зажерливим лиходіям. У першу чергу вовки з’їдять тебе, потім твого змінника, потім водіїв вантажних машин, котрі приїдуть за деревиною… А потім вже, мої друзяки вовки, зійдуться в шляхетному герці з ватажком вашого бізнесу. Його вже ми захарчуємо разом, спочатку засмажимо на твоєму багатті… Правда, якщо він не дуже похилий, а якщо похилий — доберемося до його діточок, або до дружини, бо сучасні похилі лиходії дуже люблять обручатися з молодими красунями…

Не знаю вже яке натхнення на мене найшло, базікав що на язик спадало. Навіть не думаючи. Здається, навіть вовк посміхався, слухаючи мою імпровізацію. Але Митухіну мої фантазії не ввижалися химерними.

— Це він — вовк, чи що, тебе напоумив?

— Саме він, вовк… Лісові мешканці об’єдналися, щоб виступити війною проти людей. Мене вибрали посередником, бо коли вже заговорять вони, то заговорять іклами. Але ж вони не люди. Сумління лісових хижаків набагато вище за наше, людське…

 

Раптом вовк вискочив із буди і  через хвилину ми почули брязкіт машини, прямуючої до лісової ділянки. Шофер зупинив машину, зіскочив зі сходинки і завмер наче укопаний. З невеличкої улоговини праворуч від машини вийшли два вовки, і зупинилися за декілька кроків від пагорба на якому Митухін щойно палив своє багаття.

— Ви, пане, далеко? — поцікавився я, зупиняючись у дверному отвору. — Моє вам побажання бігти звідси, і більше сюди не рипатися.

Один з вовків легко вскочив у розчиненні дверці машини і усівся на шкіряному сидінні поруч з водієм. Сидів мовчки, навіть ікла не показував, хоча день був паркий і дихалося вовкові нелегко.

— Вовк супроводить вас до федерального шляху. Любий попит протистояти може закінчитися не зовсім для вас успішно…

Водій з острахом сів у кабіну, зиркаючи на пасажира, почав розвертатися. Коли він від’їхав, я розгублено озирнувся, шукаючи вовка, напарник котрого сів у машину, але зокрема мого сірого з вохряним відблиском, нікого більше не побачив. Подумки я кликав на допомогу Макто Заксора, тільки він міг зібрати зграю, яка може мені допомогти.  А що зробить мій вовк, якщо залишиться одинцем у нашій почесний боротьбі з кримінальними лісорубами?

 

Я чекав на що завгодно, але й на думку не спадало, що на мої очі із лісу вийде ошатно одягнена постать Василя Касяновича Гориня. В такому одязі, в лісі? Мабуть таки він під’їхав на машині, але залишив її подалі від моїх очей. Заспокоювало те, що у нього не було зброї.

— Твій охоронець нахабно дивиться мені в очі, а кажуть, що вовки…

— Собаки не витримують погляду людини, а вовки не собаки…

— Ти можеш принадити його не дивитися так, бо він починає гіпнотизувати мене?

— Не можу. На відміну від нас, людей, вовки вільні мешканці землі. І набагато шляхетніші.

—Адже ягняток вбивають…

— Ми вбиваємо все, що опиниться під рукою, навіть одне одного. Вовки, пане Горинь, до такої мерзотні не попустили себе.

—І довго вони за нами бігатимуть?

— Поки ви будете обсмоктувати думку, як мене збутися.

—Я б охоче побалакав з ними.

— Балакайте, будь ласка, вони ваша совість.

Василь Касянович дивився на мене, як на божевільного.

— Балакати з вовками, як з самим собою?

— Знаєте… добрим людям допомагає…

Горинь засміявся.

—Якби кожному… Але філософствувати будемо потім. Зараз  під’їде генерал Братан… Йосип Львович, чув про такого?

—Голова кримінального ордену? Я був майже певен, що ліс його приватна власність. Рабство на райських теренах — його фундація: безпритульних собак охороняємо, згодовуємо їм людей… Невже й ви з ними? Чи блукаєте у пошуках доньки?

—За Марію не хвилюйся, вона тут кашоварить по власній згоді, а що до лісорубів… вони згодні працювати за те, що їм дають. Не здихати ж по смітниках…

Чорний всюдихід  генерала майже нечутно вилетів з лісу і скерував поряд з нами. Ми з Касяновичем відсахнулися, але мій вовк навіть не ворухнувся. Тепер його чергою було вивчати нового прибульця. Дивно, але за кермом сидів він сам, Йосип Львович.

—До чого ж ви в’їдливий народ, журналюги. Не було клопоту, так взяли за взірець Європу. Гельсінського правопорядку закортіло. Ти, Тарасе Павловичу, наче дитина, невже не розумієш, що раби, роззявивши рота, слухають свого поводиря. Ми їх не неволили працювати за юшку та скибку хліба, самі напросилися. Якщо маєш до мене недовіру, поїхали, погуториш з ними. Тільки не для преси. Давай домовимося?

Генерал сів за кермо, я поряд, Касянович на задньому сидінні, і ми рушили. Йосип Львович філософував.

— Давня людина була дзеркалом Всесвіту, вона шанувала сонце, знала дванадцять сузір’їв, котрі винахідливі церковні дурисвіти перетворили у дванадцять апостолів. Велика людська цивілізація була закатована релігійними машкарами, знищені бібліотеки, а з ними шляхетний дух народів… Людство більше не шляхетне досягнення природи, воно — її смітник… Радянська влада дещо робила у напрямку народної освіти, але… але… але…

Генерал Братан, хоча й зиркав по бокам, але машиною керував справно. Почувши лязкіт трелювальників, він зупинив машину. Запропонував вийти, зібратися з думками. Він був твердий у своїй безкарності, бо, певно, був озброєний.

—Щось тобі, журналісте, не сподобається в нашому господарстві. Давай домовлятися: те, що побачиш, наче й не бачив. Хіба що в якомусь із своїх оповідань, років отак через двадцять розповіси. Ти людина почесна, даєш слово — будеш жити, а почнеш базікати… ніхто тебе не надрукує, не почує і навіть тіла не знайдуть…

Я розумів: відношення генерала до мене залежало від наявності супротивника: він знав свою армію, але не знав моєї…

Він ледь не закричав, коли опаловий вовк висунув морду з розчиненої дверці його всюдиходу. Раптово вовки оточили машину, але показували себе байдужими до людей, які стояли поруч, наче друзі, але насправді були заклятими ворогами. Опаловий вовк обнюхав салон, викинув до моїх ніг пістолет генерала. Я швиргонув його ногою подалі від машини, де зброю негайно підхопив ще один вовк і пірнув з нею в кущі.

— Будемо домовлятися, Йосифе Львовичу, чи як?

Не знаю вже, з переляку, чи від буяючи поряд зелених чагарників, лице генерала перетворилося в зелене.

— Викладай свої угоди?

— Лісорубам — платня і воля, катам — термін, а далі дивіться... В тому, що тут відбувається, я звинувачую оточення президента. Прийшли до влади — наведіть лад. А не можете — звільніть посаду, розумніші люди знайдуться…

— Вовки?

—З вовками суспільство виграло б набагато.

Генерал усміхнувся.

—Дурень ти, журналісте. Ліс рубити нам дозволено офіційно, у держави його купуємо, державі сплачуємо податки. Люди вільнонаймані, працюють і одержують їжу і платню своєчасно. Якщо є недовіра, поспілкуйтесь, будьте ласкаві.

—Якщо все так, на який біс вам тут озброєні люди?

— Захищати почесних людей.

Ми рушили, коли до нас спрямували два озброєних вояки. Вовки стрімголов висунулися вперед, спроба одного з вояків застосувати автомат обернулася для нього поразкою. Гострі ікла вовка уп’ялися в зап’ястя його руки. Звір поставив охоронця навколішки, а другого вояка оточили чотири вовки, примусивши його роззброїтися.

—І багато вас таких? — поцікавився генерал.

— На ваших шакалів вистачить.

— Треба підібрати зброю.

— Шукайте дурнів поміж своїх плазуючих, пане генерале. Зброю ми залишимо для прокуратури…

 

Марія господарювала на кухні. Побачивши мене, наче зніяковіла трохи, рвучко озирнулася, шукаючи охоронців, а побачивши опалового вовка, в лікуванні котрого брала безпосередню участь, злякано відсахнулася.

«Ось воно що, — майнула думка, — ти в цьому гадючнику маєш деякі привілеї, дівчинко!

Раптом пролунав постріл. Не знаю вже куди влучила куля, але охоронець, який стріляв, впав навколішки і ми побачили усміхнене лице Макто Заксора.

—Ага, си дурунси улен, тотам-да илтаси исадила бини…

—Що він говорить? — поцікавився Горинь.

—Макто охарактеризував генерала. Сказав: постать, брате, у тебе доладна, але показуєш ти себе не зовсім...

—Памакто лочі…

— Росіянин дав маху.

—На жаль мої вовки людьми не ласують…

  Я повернувся до Марії.

—У тебе, бачу, гаразди, а я, дурень, ночі не спав, шукаючи тебе. Треба було попередити…

—Я дружина Митухіна, його я попередила.

—Що будемо робити, Макто?

—Тєдє ана байта, Тарасе…

—Ти в цьому певен?

—Владі не треба, а нам навіщо? Не будемо гарикалами.

Макто поклав долоню мені на плече і ми було рушили в сторону неторканого пилками і сокирами лісу. Але мене зупинив Касянович.

—На двійку слів, можна?

—Слухаю вас.

—Ти з Маліївки, чи не так. Подарував афганцю родинну домівку. Оце почесність! Не знав я цього. Якщо забажаєш працювати з нами, дзвони, нам край потрібна буде талановита реклама.

З того, що промовив Горинь, я ні бельмеса не порозумів.  Яке відношення він має до Маліївки, яка йому реклама потрібна? Щоб не затримувати Макто, я швидко рушив за ним. Не озираючись, він промовив.

— Шляхи комерції незбагнені, кажуть ваші попи, — дивні люди по землі ходять: аби солодко собі жилося, а далі — трава не рости. Тобі не лячно?

—Поки ти поряд — ні.

 

Comments