08. Марія впізнає батька

Марія прийшла до мене повідомити, що зустріла на площі батька, але так і не втямила, чому він не привітав її.

Я ошелешено зупинилася, але він не звернув уваги. Але ж лице, статура, хода! Подвійник, чи сліпий? Я простежила… зайшов він до центрального готелю.

Якщо й батько, який сенс сікатися до людей. Чи вони винні, що життя керує поза їх бажанням. Не впізнав, чи не побажав впізнати, у кожної людини свої задури… Насправді ми хижаки, жахливі свої ікла ховаємо під розмальованими машкарами. Начепили на себе краватки, голимося, обдаровуємо одне-одного вітальними поцілунками, плазуємо перед жінками, з бажанням зґвалтувати, а далі — за волосся та на загальний смітник, якщо щось скаже або вкоїть не так… 

Марія не встигала відхиляти пасма волосся з лиця.

— Не ставай на шляхах скерованої до мети людини. Вона проковтне тебе як зміюка, проковтне і не захлинеться твоєю молодою вродою.. Бо, якщо він, навіть, твій батько, він вже не людина, він вампір, що покуштував яка на смак кров людини. Їх багато сьогодні таких з’явилося на теренах учорашнього Радянського Союзу. Одне їх ріднить с минулим   червоні піджаки. Син моїх сусідів Ярків, все життя проблукавши по таборах, якось сказав мені:  Ми вихідці з потойбічного світу, нікого не пожаліємо, бо вийшли з могил живими мерцями. Ми сучасні  Ісуси. Запам’ятайте це, і не дай вам боже опинитися на нашому шляху! Розчавимо як тарганів. Попанували і досить, теж мені пролетарії, — ми зашкарублими руками здійняли щастя прапори. Сьогодні ми вашими прапорами гузно підтираємо, але й на це вони не годяться, бо шовкові. Сковзають з сідниць. І не дивіться на мене, як на щось випадкове. Я прийшов назавжди: неосвічений, пожадливий до чужого майна, але ж прийшов таки. Тепер ви будете працювати, а ми розважатися руйнуванням вашого добробуту…

Як Марія тоді втерпіла щоб не заткнути мені пельку, сам не можу порозуміти. Розумієте, ні образи не виникало, ні ненависті. Дивилася, як на божевільного. А я почав розповідати як виходець з потойбічного світу, син моїх сусідів зґвалтував дружину вояки-сусіда. Вояк той, Антон Кречет, як дізнався постріляв усю родину ґвалтівника, а потім собі кулю в лоба пустив. Сьогодні його дружина, Настя, сидить за вбивство дитини, яку народила від ґвалтівника. Якою, якби ти бачила, була вона в суді! Яким брудом поливала сучасних демократів. Вона сміялася в лице звинувачу-прокурору. «Побачимо, що ти казатимеш, коли звір з поличчям людини зґвалтує тебе! Як ти кохатимеш народжене від звіра звірятко!.. Вирок Насті був вісім років в’язниці підвищеного режиму. Жалісливі сусіді й досі носять їй передачі, доглядають за могилою її чоловіка.

Не знаю вже, чи заспокоїв я тоді Марію, чи, навпаки, посіяв сумнів в її засмучену душу, але після того як вона пішла, я довго не міг заспокоїтися. Здавалося, що ми чогось з нею не договорили, не порозумілися, і коли десь вже опівночі я подзвонив їй на стільниковий, вона не зовсім чемно сказала:

Вибачайте, мені не до розмов…

Ну що ти з ними робитимеш, з нашими жінками, то променіють ранковим сонцем, то теплим дощиком проллються, а то дихнуть так, що все в души вкриється холодною памороззю. Добре що подзвонила ранком, вибачилася за свій дурний настрій.

—І все ж я певна, — сказала, — певна, що зустріла батька. Ти б зайшов до готелю, попитав Гориня Василя Касяновича. Тобі з ним перемовитися що чарку горілки хильнути. Вдячна буду тобі, друзяко, до гроба…

Ну, коли вже до гроба, як не піти. Від будинку, в котрому мешкаю, до готелю три хвилини ходи. Прихопив освідчення журналіста, яке, правда, не знадобилося, бо чергувала в той день знайома мені ще за часів юнацтва, Тамара Барміна. Вона нашвидку прошмигнула очима по записам в журналі і, ткнувши пальцем в один з рядків, радісно повідомила:

— П’ятсот третя кімната, звуть Василем Касяновичем, як повернувся учора о восьмій вечора так і не виходив.

Підіймаючись сходами я не був певен що зустріну Гориня в номері. Професійний нюх, вироблений за роки журналістських блукань у пошуках цікавих людей, не обманув мене й на цей раз. Прибиральниця повідомила, що о дев’ятій ранку, коли вона почала дзвонити в номер, мешканця в ньому вже не було. Я попросив Барміну подзвонити мені на стільниковий відразу як Горінь повернеться в номер. Ми ще трохи посиділи з нею, спом’янули шкільні роки, друзів, котрі розлетілися невідомо куди. Вона натякнула, що одній їй вартувати в готелі по ночах буває дуже сумно, і я пообіцяв при нагоді обов’язково скрасити її одиноцтво.

Марії по стільниковому доповів, що в готелі справді мешкає Горінь Василь Касянович, що зранку в номері його не було, але якщо повернеться мене повідомлять. Вона виказала бажання піти разом зі мною, але я попросив трохи потерпіти. Не треба хапати бика за роги, коли він того не бажає.

Барміна подзвонила в пообіддя, сказала що обідав Горинь в ресторані готелю, а зараз повернувся в номер. Я негайно рушив знайомитися з батьком Марії Василівни. Треба було попасти в номер, поки він ще не заснув. Мені пощастило, двері в приміщення були відчинені, Горінь, роздягнутий до паса, стоячи над раковиною перед дзеркалом, голився. Я привітався, стоячи в коридорі, показав посвідчення журналіста, натякнув що пишу книжку, головна героїня котрої, Марія Василівна Горінь, і почувши від знайомої гувернантки, що в готелі зупинився однофамільник моєї героїні, зацікавився, чи не родич який?

Горінь стрільнувши в мене причіпливим оком, продовжував жваво голитися. Мене зацікавило, чому він не поголився зранку, якщо ночував у готелі, але таким чином я міг накликати на себе підозру, або, навіть, образити зовсім поки що мені незнайому людину. Тому я стояв у коридорі, мовчки чекаючи відповіді. Горінь голився не звертаючи на мене уваги, не запрошуючи ввійти в номер і не посилаючи до бісу. Він ретельно витирав лице рушником, потім вздовж и поперек чухрав спину, наче тільки-но вийшов з-під душа. Збризкав лице одеколоном, неспішно надів сорочку, пов’язав краватку і, тільки після цього, звертаючись до мене, сказав:

— Якщо пишете про Марію, мабуть, дещо знаєте про її батьків?

— Дещо, але цього не стає, щоб показати людину такою, яка вона є.

Відверто глузливий сміх Гориня неприємно шкрябнув по душі. На мить виникло бажання звергти на нього силу-силену звинувачень, але він схопив мене за лікоть і майже силою посадив у крісло.

— Кажеш, що строчиш про Марію, як давно ти її бачив?

— Учора бачив, при зустрічі ви не звернули на неї уваги і вона всю ніч маялася безсонням.

— Ви що… коханці?

— На жаль, ні…

— Чому на жаль, я знаю, що вона не одружена?

—Але одружений я… Але…

— Що, але?

— Про таку, як Марія, дружину можна тільки мріяти.

—У вас що… діти?

— Моя дружина вважає, що в сучасній Росії  діти зайвий тягар.

— Так що ж тобі заважає розлучитися з нелюбою і обратися з Марією.

— Вона сахається мужиків.

—Навіть тебе?

— Не знаю, не питав, лячно образити й без того нещасливу дівчину.

— Ти певен, що вона дівчина?

— Для мене — так, хоча знаю про неї більше ніж вона сама про себе знає. Або тільки думаю, що знаю. Кожна жінка — показує себе завжди кращою, ніж вона є насправді.

 

Під захистом опалового вовка

 

Всю  довгу вересневу ніч, сидячи на кришці каналізаційного колодязя, сірий тайговий вовк з такою пронизливою тугою вив до місяця, що Сергій Соняшник не витримав і виніс вовкові все м'ясо, яке загаював у холодильнику. Поклавши пакет на землю, Сергій повернувся до хати. На світанку вовк, не торкнувши м'яса, щез, а Соняшник, зсунувши кришку люка, побачив, зависле на трубах опалення, молоде жіноче тіло. Тоді він пригадав,  що увечері, десь за селищем в яру, курицею кудахкала якась жінка, але було в отих звуках стільки, незрозумілого Соняшнику, різноголосся, що він не вийшов, убоявся зашкодити коханцям займатися їх улюбленим ділом.

Жінка була не місцева, не мешканка селища Чорна Річка. Дільничний міліціонер передав справу міським слідчим, але вовк, у місячні ночі, ще довго приходив до селища, нагадуючи мешканцям своїм пронизливим виттям, про той страхітливий нічний випадок. А Соняшнику приходила в голову думка, що сьогодні вовками все більше становляться люди, а вовки набувають рис цивілізованих, волаючих до людської цнотливості істот.

 

Іноді заходить на подвір’я до Марії сусід Семен Соняшник і починає філософувати:

— Здається мені що у кожного з нас від часу народження потай живе своя непомітна ні зору, ні почуттям хиба, яка чекає слушного часу щоб зненацька вчепитися в горлянку і таким чином виконати життєву потребу долі. Життя дарується нам разом зі смертю, і його вирок виносять нам наші батьки, ота сама спільність жінки та чоловіка, від якої залежить майбутнє кожної дитини. Парубками ми закохуємося в те, що можна назвати статурою нашого обожнювання. Жінка приваблює нас лицем і статурою, ми зачаровані, засмажені на багатті власної уяви. Ми захоплено ліземо в пащу долі, яка зловтішно посміхається над нами, передбачаючи всі загати нашого майбутнього. Що нас спокушає диявол, і ми плазуємо перед ним, втрачаючи розум. Що нічого іншого, зокрема постійних сварок, хворобливих діточок, майбутнє нам не готовить. Так чи сенс стояти нам перед пасткою звіра, коли у нього вже слинки підборіддям течуть, а очі мигтять сполохами заздалегідь конаючих зірок. А десь зовсім поряд, за зворотом вулиці на мене чекає інша жінка, можливо не така красуня, не така вдала статурою, але саме вона подарує мені все краще, що тільки може дати життя. Вона мені, а я для неї…»

Слухаючи його довгі проповіді, Марія потай всміхалася. Вона догадувалася, що Семен кохає її, але це трохи лякало й смішило її.

Одного разу Марія поспішала додому старим забутим шляхом, не встигаючи витирати зі спітнілого  обличчя жорстку верству куряви, яку здіймав гарцюючий степом вітер. Несподівано, невідомо звідки, з’явився засмаглий до чорноти і майже роздягнений чолов’яга, і, розчепіривши руки, з нахабною усмішкою рушив до неї. З переляку вона на хвильку остовпіла: до села було далеченько, як не кричи — ніхто не почує, в кишені тільки прищепний ніж, з котрим вона ніколи не розлучалася. Але що цей ніж проти такого велетня! Хіба що зловитися та полоснути лезом по горлянці? Треба тільки непомітно розкрити ніж… Про можливість втечі вона не думала, нахабник голий, вона в робочих штанях, та й втомилася за день під палючим червневим сонцем. І раптом наче весь світ обертом пішов.  Марію знудило, шлунок виштовхнув все, чим обідала…  

 

«Що мене болить, що непокоїть, хіба я знала. Життя болить, непокоїть доля? Зиркну до неба, місяць шаблюкою мітить мені межи очі. Зірки опаляють пальця, бо торкнутися кожної спопеляє жага. Верзеться вночі казна-що. Безсоння тримає за карк, а ранком провалююся наче в прірву. Дзвонить сусідка по стільниковому: «Прокидайся соня, свято світанку проспиш!» А яке свято, коли очі розплющити не можу. Наче кожною вією посіла важка краплина свинцю. Торкнеш пальцем — шерехтять як зібрані по військових траншеях кулі. І чому саме кулі, і чому по траншеях? Невже так налякали військові постріли на полігоні. Йшла і все здавалося, що хтось із молодих вояків полосне автоматною чергою не туди куди треба. Бо знаходила кулі прямо на дорозі. У місячному сяйві вони олов’яно зблискували, бо вітер здував з них пилюку, щоб шпурнути мені її в лице.»

Очунялася Марія майже в смерках, в кроці від неї лежить горілиць роздягнений нахабник, біля нього, важко дихаючи, сидить опаловий вовк. Той самий вовк, якому вона приносила їжу в хату Сергія Соняшника. Ридаючи, навколішках підійшла до вовка, подивилася в наповнені блискітками очі.

—Дякую тобі, друже…

Вовк супроводжував її до самої хати.  

 

Я на тій добі приїхав в селище Лісове, поселився в хаті головного бухгалтера лісового господарства..

Господарка приходить, питає:

— Тобі чогось треба?

— Хіба що виспатися.

— На тому світі спати будемо, а поки щось причащайся млинцями зі сметаною.

— Щиро дякую.

Ставить на стіл посуд з млинцями і сметаною. Млинці наче золотий місяць в повні, сметана — млинця не вштовхнеш, доводиться ложкою черпати, у господарки на лиці білозуба усмішка.

—У вас що сьогодні… Масниця? — питаю.

—В червні Масниця, ви що?

Сідає проти мене: які там млинці, коли уродливиця сама в обійми падає. Вже в ліжку питає:

—Ти такого журналіста Пономаренка знаєш?

—Як не знати, друзяка мій по університету.

—Друзяка, ти певен? Підслухала я тут його розмову з однією жіночкою. Про тебе, до речі кажучи. Раджу пильніше придивлятися до свого оточення.

Бажання кохатися віялом пішло. Навіть млинці не були вже такими смачними. Не питав про що базікав Пономаренко, не вірив щоб він про мене казав щось дурне. Спитав тільки що за жіночка з ним була. Але господарка дивилася на мене, відкопиливши губу. Мабуть, вона надіялася на більше.

 

З щоденника Марії Горинь

 

Майже місяць харчував мене Петро Митухін пащекуваннями, а я, туполоба, слину ковтала, грілася обіч своїх пустотливих міркувань, навіть потай до бога зверталася, щоб збив півня з пантелику, не повернув його очі до іншої курки. Бо незайманих вродливиць містом бігало чимало. А якось забіг з пляшкою вина: волосся скуйовджене, очі в очицях виколисують недобри вогники.

— Якщо й ти, — каже, — відмовиш, придушу гадюку?

Схопив мене за поперек та й тягне до ліжка. Я нічого не можу втямити, вчепилася йому за волосся: ти що здурів, кричу, але йому все до фені. Поклав на ліжко, шматує на мені одяг, скреготить зубами, слиною в лице бризка. Здогадалася я, що прибіг Петро від жінки, яка відмовила йому в коханні. Ах ти, думаю, розвеза клятий, тобі аби свої потреби справити! Штрикнула йому пальцями в очі, як колись батько вчив, він ледь не до стелі підскочив. Я стрімголов з ліжка та до дверей, а тут саме наш дільничний міліціонер додому повертається. «Ти чого? — питає. — Чого така заревана?» А чого питати коли в квартирі дзвін стоїть, Петро посуд та інше майно колошматить. Ледь Степан Семенович вгамував розбишаку. Побачивши міліціонера, Петро схопився за голову, навколішки переді мною: «Сам не знаю що на мене найшло, — гуторить, — дружину-стерву з коханцем в ліжку застукав, в нестямі прибіг до Марії, хотів дружині помститися. Не хотів я цього робити, ґвалтувати не хотів, вона ж одинока, думав приголубить, а вона бачте…»

Не переді мною вибачається, бачте, перед міліціонером. Степан Семенович питає мене:

— Арештовувати будемо, цього голуба, чи що?

— Заактуємо що з хатніх речей порушив, якщо негайно позамінює, вибачимо, а краще засудити за бешкет у чужому житлі… У нього, бачте, дружина, а мені на вуха капав, що не одружений, нещасний, ніхто його не любить…

Мене морозило, сиротами вкрилася з ніг до потилиці. Ледь втримувала бажання гепнути розірваною книжкою Лермонтова по його хижих очах. І таким же він жалюгідним був, таким убозтвом, що мене ледь не знудило. І як тільки я могла іноді думати про таку пакість?

Кажу Степану Семеновичу:

— Нехай чвалає звідси, нічого мені компенсувати не треба. Я добрий урок отримала… більше сюди жодна потвора не ввійде…

Відчуваючи в душі чималий тягар розчарування, випровадила я мужиків за двері, дістала з холодильника розпочату пляшку горілки, наповнила чарку. Пити чи не пити? питаю себе. Предобре розумію, що горілкою горя не заллєш, що таким чином можна стати алкоголічкою, але випила таки. І такою мені та чарка солодкою показалася, що я наповнила ще одну. Не дав випити дзвоник по стільниковому. Думала — Петро, ледь не шпурнула телефон у розчинену кватирку, але зиркнула таки очима, бачу не його номер. Питаю: хто? Аж чую голосочок секретарки академіка Олени Рябій. «Чи ти вдома зараз?» — питає. Я Олені питанням на питання: «А що… є якісь надзвичайні справи?» «Занудьгувала у відпустці, є бажання побачитися.» А горілка, бачте, вже почала діяти. Якби не хильнула чарку, відказала б Олені: пішла до бісу, але ж одній пити якось начебто не по-людські. Кричу: «купуй пляшку горілки і поспішай до мене!» Поставила на газ каструлю води, начистила картоплі, дістала з балкону дволітровий слоїк маринованих огірків. Так мені на душі радісно зробилося, так легко. Наспіх розставила полицями пошматовані Петром  книжки, зібрала скло розбитих бокалів, змела в совок дріб’язки, щоб сліду від перебування Петра не залишилося. Зняла двері з гачка, трохи навіть відчиненими покинула. І нате вам… заходять Олена з Петром. У нього очі червоні, як у миша. Мабуть добре я йому таки встромила. Питаю Олену: «А цей нам навіщо?» «Так на лавочці біля будинку сидів, — відповідає секретарка академіка, — я не хотіла його брати, так він, бач, навколішки впав. Каже вибачитися треба…» «Вибачайся і геть звідси!» — хотіла гаркнути я, але щось так в душі защемило, таким Петро жалюгідним мені показався, що промовчала. Розуміла, що мною керують випиті сто грамів горілки. З добросердя принесла на кухню ще один стілець, для Петра. Кажу Олені.

  Ви тут господарюйте, а я поки що з картоплею впораюся. З чарками та бокалами, правда, у мене проблема, похазяйнував тут один молодик, весь посуд перешкодив. Так що доведеться нам горілку з кофейних філіжанок пити.

Олена зацікавлено зиркнула на мене, потім на Петра. Мабуть здогадалася який рвучкий вітер погасав моєю квартирою.

— Так я ж вибачитися прийшов, — промимрив Петро.

—З пустими руками не вибачаються, — іронічно всміхнулася Олена. — Давай дуй до магазинів за чарками, горілкою та заїдками. Сам нашкодив, сам і виправляйся…

Петра наче вітром здуло.

— Який біс його до тебе заніс? — поцікавилася зблискуючи золотим зубом Олена.

— Якби знати, який. Прибіг наче скажений, йому, бач, помститися треба, дружину в ліжку з коханцем застав. А я для нього палиця-рятівниця. За повію мене тримає. Добре ще що сили у нього як у китеняти. Та й дільничний Семен Сергійович допоміг. Побита порцеляна, кришталь, все це дурниці, але ж цей телепень добрі книжки пошматував… Від батьків залишилися. Зі психу, а може й справді з дружиною у нього проблеми. Вродливиця, але й гуляна ще та… скільки років була коханкою нашого академіка. Хіба не знав що брав? Донька в неї хіба не від академіка?

— На лиці написано що від нього. Наш академік гав не ловив, я свою сучасну посаду отримала через його ліжко. Добре що вже не дурна була, знала як уберегтися від його живчиків.

—І довго ви з ним?

— Ні, яке там! Я не грайлива в ліжку, а його треба спочатку розбурхати. Років вже йому скільки! Ось-ось сімдесят. Заспокоївся на нашій вродливиці Харитонівні. Та знає як ласолюбця удоволити. Як помер її благовірний усіх інститутських мужиків, від студентів-практикантів, до заїзних докторів наук екзаменувала.

—Здався тобі цей Коротенко, що, іншої роботи не знайшла?

—Краще вже з академіком, ніж повією по брудних кутах.

—У тебе якісь справи до мене?

—Саме так. Чула ти знайома з журналістом Тарасом Голотою, а мені треба з ним зустрітися.

—Чи не закохалася бува?

—Закохатися не побачивши вельми проблематично. Прикро чути коли порядну людину за очі обливають багнюкою.

—Ти кого маєш на увазі?

—Є такий журналіст Семен Пономаренко, він частенько приходить до нашого академіка. Я їм каву готую, дещо, так би мовити, з їхньої балаканини встигаю занотувати. Так отой Пономаренко відверто знущається з Тараса. По-перше спить з його дружиною, по-друге зводить наклепи на нього не тільки редакторові, але я декуди вище. Йому, бачте, дуже кортить очолити прес-службу при губернаторі…

—А може брехня все. За яким бісом Пономаренкові це робити, Тарас що, претендує на якусь посаду? І посада і великі гроші йому до фені. Він — журналіст…

—Телефон Тараса у тебе є?

—Якщо треба, запиши, будь ласка. Тільки про роман Семена з його дружиною не натякай. Вони ж друзі ледь не з дитинства.

Марія вийшла на крильце, зиркнула вздовж вулиці, в кінці котрої знаходилися магазини.

— Куди це він запропастився, наш Митухін, може не будемо чекати?

—У тебе на заїдки з городу щось є?

—Піди пошукай, Олено. Огірочки-зеленці мабуть вже є, кріп, петрушка… сідаймо, бо картопля прохолоне.

Посиділи жінки, випили, погуторили, а Митухіна так і не дочекалися. Мабуть готівки не мав, щоб компенсувати Марії порушені речі.

 

А десь майже опівночі мені подзвонила Олена. 

—Я секретарка академіка Коротенка, є необхідність зустрітися?

—А ми з вами знайомі?

—Вам цікаво знати що за люди вас оточують?

—А пішла б ти, знахарко, під три чорти!

І відключив стільниковий.

 

Уривок щоденника Семена Соняшника

 

«Учора в себе на горищі я довго сидів на чатах, чекав Петра Митухіна, і він таки прийшов. Прийшов десь о пів на другу. З’явився не запилився. Довго ходив під вікнами, грюкав кулаком по заздалегідь зачинених мною віконницях. Гримав чобітьми в двері. Потім до самого ранку сидів на цямрині колодязя, іноді доставав цеберкою води, пив і вмивався щоб не заснути. Але все ж таки заснув. Я розштовхав Петра, і ми разом пішли до інституту. Дорогою він похвалявся що провів ніч в обіймах Марії Горинь. Мені було дуже смішно його слухати, але я змовчав. Коли ж те саме почав він базікати в колі аграріїв, я не втерпів, і вліпив йому такого стусана, що перелякав не тільки його, але й всю нашу громаду. А то як же… слабеньке та тихеньке щеня зазіхнуло на лева.» 

 

Comments