03

3

Я з дитинства був вразливий на гумор, на дотепне слівце. Не ображався коли хтось називав мене сином зрадницького народу. Що поробиш. Кривляється якесь маля, засвідчує себе генієм, та й біс з ним. Ще один пиха росте. Буде лементувати, поки роги не обламають.

Пам’ятаю як одного разу, на уроці літератури, здається ми тоді творчість Ольги Кобилянської вивчали, вчителька, звертаючись до класу, запитала, як ми думаємо, чи була підстава у письменниці говорити, що поезія – це мати всякої величі, всякої краси? 

Зверталась вона до шестикласників, які вже знали творчість не тільки українських та російських, але й закордонних поетів.

Учні загомоніли, дехто почав сміятися, виказувати деякі віршовані рядки, наприклад:

– Усі ми, як один, зняли угору руки. Це Франко про німців писав.

– Чому про німців, а французи, хіба не полягали під Гітлера?

–А італійці!

–Але ж Кобилянська мала на увазі саме поезію. «Садок вишневий біля хати, хрущи під вишнями гудуть, а мати хоче спочивати та соловейки не дають» Як відлунюють у ваших серцях поезії Тараса Григоровича? Що, наприклад, ти, Бевз, відчуваєш, коли читаєш цього вірша?

Віктор Бевз, досить таки кмітливий учень, встає, знизує плечима.

– Вірш, як вірш, я за нього колись четвірку отримав.

Клас вибухнув сміхом.

З-за парти підхопилася Леся Данкіна. Почала розповідати чому її так хвилюють ці вірші.

– Чудовий малюнок надвечір’я у чотирьох рядках. Внутрішня рима – мати хоче спочивати, алітерація – яка зав’язує вірша в музичні акорди. Ліричні вірші треба читати наголос, читати серцем…

Бевз не дав їй договорити.

–А чого ж це ти, Данкіна, на трійку вірш Сергія Орлова про війну вивчила?

– Тому що Орлов славить саму війну. А це неприродне піднесення настрою. Подивіться яка велич – хлопця закопали в земну кулю. Яку велику послугу зробили, вбили та закопали! А йому б ще жити, та жити. Любити, виховувати діточок. А від нього чекали подвигу… вбивати поки самого не вб’ють. Не людські це вірші…

–Але вояк захищав батьківщину? – це вже вчителька.

– Він захищав невміння людей жити в згоді. – Данкіна.

Я вертівся на парті від нестерпного бажання висловити свою думку, і вчителька помітила мою нетерплячість.

–Послухаємо, що нам з цього приводу скаже Олег Коцюба.

А що я міг сказати, хіба що повторити думку моєї неньки.

– Героїзм вояки – це капітуляція перед життям. На війні люди живуть тваринними інстинктами, і навіть поети не можуть цього порозуміти. Тому не всяка поезія – мати всякої величі, всякої краси? Людство дуже любить війну. Воно її обожнює. Вся історія цивілізації – це історія війни. Про війну писати треба, але не так як Тичина: «Вдарив революціонер – захитався світ. Як вмирав у чистім полі – слав усім привіт». Все добре, емоційно, але сама ідея зрадницька. Особливо останній рядок. Кому привіт? Тому, хто його вбив? Виникає непорозуміння, як уві всьому що пов’язано з війною.

Вчителька була незадоволена моєї відповіддю. Вона засудила мій пораженський настрій. Її підтримали всі учні, навіть Данкіна. Але я залишився при  своїй думці. На репліку, що таким чином ми втратимо батьківщину, я відповів, що з нетерплячкою чекатиму часу, коли пораженський настрій охопить всі народи світу. Коли славити війну буде заборонено законом.

Мені й на думку не спадало, що популяризуючи «Мир в усьому Мирі», про що можна прочитати в книжках, газетах і, навіть, на державних гаслах, я таким чином наражаю на небезпеку свою вчительку. Але комусь із учнів мій настрій не сподобався. Вчительку звинуватили в дурному вихованні, а моїх батьків попередили, щоб стежили яку я літературу читаю. Батько, звісно: «Все це від матері, вона крамолу в мозок синові вбиває!» А мати, що думає, про те й говорить! «Ви, товаришу, що – проти мирного співіснування народів? Розпалювач війни?..» І пішла, поїхала… На мою думку вищій патріотизм проявляла саме моя мати. Але хтось із урядовців думав інакше. Та й не такою вже дурною була моя мати, щоб не розуміти, що робить. Та, бачте, звикла говорити відверто, як на духу.

Здається, яке кому діло до того, що думає маленька жіночка, архіваріус лікарського закладу. Не питайте, вона нічого й не скаже. Буде носити свої думки при собі. Але ж, комусь цікаво, хтось спотайна зазирає в наші мозки, витрушує з них все майно, розкладає по поличкам, вираховує скільки в ньому всілякої інформації наштовхано.

Батько на мене, як півень на пришлого півня, налітає. «Ти що… не тямиш, що всю родину можеш лишити майбутнього! Ладно, мати. Вена чеченка, її родину майже всю знищили великим переселенням. У неї заступник знайдеться! А мене вже на парткомісію викликали: що ваша дружина собі дозволяє? А тут ще ти…»

Я батькові монологи вислухував мовчки. Гірко було слухати, та що поробиш. Не треба було батькові засилати сватів до чеченки. Сам казав, що вона зроду була така. Дика киця з уїдливими пазурцями. Та й мати знала за кого йшла. Тихий, непомітний красунь. Завжди ввічливий, охайно одягнений. Так на людях же. А вдома? У тихому багнищі усі біси живуть.

Селище при цегляному заводі було чимале. І базар свій був, і кінотеатр, і Палац мистецтва. Навіть майонез виробляли, не кажучи вже про торти та морозива. Працювало чимале кравецьке ательє, лікарня, навіть пологовий будинок. Працювала будівельна індустрія. Зокрема цегляного заводу, повним ходом йшла обробка деревини: віконні та дверні блоки, дошли на долівку, на стелю. Виробляли навіть меблі, від табуреток до м’яких диванів. Спад виробництва почався після того, як міста та селища України охопили сидячі страйки. Загомоніли люди, ковтнули вільної-воленьки. А повертатися до праці якось вже не кортіло. Більше гомоніли, ніж працювали. А далі! Що було далі, бачите самі… Далі була руїна.

 

Батько гепав долонею по столу, коли мати починала «морочити мені мозки своєю бунтарською філософією». Він був певен, що наша доля залежить від особистості, яка очолює владу, бо вона сама розумна, вольова, докладно освічена людина. Слухай і виконуй те, що тобі кажуть, тоді отримаєш не тільки добру посаду, але й прихильність долі. Мати відверто сміялася над батьковим світобаченням. Але при мені в полеміку не вступала. Мене ж повчала, звісно, коли вдома не було батька:

– Доля кожної людини складається з її прагнення до волі та зусилля влади обмежити його. Ці дві протидіючи стихії, саме так – стихії, і роблять людину і його долю. Бог – це карна шаблюка в руці влади, незалежно хто він, Аллах чи Христос. На протягу сторіч, злодіїв і вбивць так не карали, як карали відступників від державної ідеї. Тому освіта ніколи не була джерелом розуму, навпаки, вона знищувала розум у самому корені.

Мати викладала мені істини, про які я майже не чув у школі. Вона знаходила для мене цікаві книжки: не знаю вже де, та за які гроші. Я читав «Українські вісники», історичній роман Федора Дудко «Великий гетьман», видані в Америці поезії Михайла Драй-Хмари. Батько не звертав уваги що я читаю, бо книжок майже не читав, зокрема хіба що восьми томів Йосипа Сталіна, та пригодницького роману Леопольда Тирманда «Злий». Мені цей роман теж подобався, я уявляв себе боксером-невидимкою, який захищав почесних людей Варшави. Завдяки цьому роману, я ходив подвір’ями, пропонував людям наколоти дров, що мені залюбки дозволяли, бо від платні за роботу я рішуче відмовлявся. Таким чином я накачував собі м’язи, бо займатися спортом або фізкультурою, на думку матері, мудра людина ніколи не буде.

Мати привчила мене працювати: копати город, саджати різні городні культури, полоти, збирати урожай, бігати по магазинах за продуктами. Кожна праця була мені в радість. Я навіть долівку допомагав мити прибиральниці Шурі Петрівні у нашій російськомовній школі. Мене дражнили, але я не звертав на це уваги, бо пособити літній людини вважав справою честі.

Хлопцем я був збудливим, але мати вчила мене, що втримувати емоції найкраща риса людської вдачі. Сама вона була прямою протилежністю батькові. Він, навіть читаючи газету, міг вибухнути матюками, бігати по квартирі, посилаючи прокльони невігласам-журналістам, або письменникам, які друкують свої твори за кордоном.

– Вбивати їх треба, не судити, а вбивати. Зрадники! Влада їх вивчила, дала вищу освіту, а вони сідниці капіталістам облизують.

Завдання Біблії – примусити людину вірити нісенітниці. Повір в те, чого не розумієш, повіриш – втямиш. Існує мудра приказка: сліпий казав – побачимо. Того ж напрямку підтримуються урядовці державної освіти. Їх мета зробити людину безглуздою стадною істотою, яка покірливо підставляє карк під сокиру влади. Мати відверто вказувала батькові на його бездуховність, коли до нас доходили чутки про арешти студентів за вилучені у них самвидавівські видання.

Відношення батька з ненькою набирали непередбачені обороти. Два світобачення зійшлися в безкомпромісному герці, дві ошукані освітою душі, два полюси доведеної до абсурду державної системи. Батько загрожував що донесе на матір куди треба, що вона – агент імперіалістичних розвідок, а я дивився на нього і думав: до якого юродства доводить людину виховання у замкнутому колі релігійної освіти. Незалежно якою була та освіта, християнською, чи комуністичною, вона створювала з людини бездумного робота, виконуючого раз і назавжди закладені в неї команди.

 

Я добре запам’ятав тихе місячне надвечір’я, зачин тієї ночі, коли щезла мати. Ми сиділи з нею в садку під яблунею на хитких дзиґликах, насолоджуючись вечірньою прохолодою. На якомусь із подвір’їв жінки співали українських пісень: чи день народження святкували, чи весілля, а може кінець робочого тижня, бо була саме п’ятниця. Мати казали:

– Не звинувачуй батька у будь яких гріхах. Усі ми грішні перед своїм сумлінням. Назавжди запам’ятай, що нічого жахливішого за сліпу віру в людському загалі не існує. Не вір ні в бога, ні в чорта, ні в соціалізм, ні в демократію. Все це тільки облудні слова. Дивись на кожну людину, як на себе самого: немає людей дурніших за тебе, немає і розумніших. Є люди, доведені освітою до абсурду. Їх треба пожаліти, бо як їх не вчи, із одної облуди вони занепадуть у другу…

Багато про що говорила мені в те дивне надвечір’я мати, не сказала тільки що це наша остання з нею розмова. Хто її попередив про можливий арешт, не знаю. Можливо сам батько: спочатку настрочив доносу, а потім, отямившись, розкаявся і допоміг матері втекти. А можливо таким чином хотів збутися невгамовної дружини, бо арештовувати матір ніхто не приходив, і навіть чутки про таку можливість не було. Пішла ранком на чергування в лікарню і не вернулася. У батька вистачало нахабства гуморити:

–З черговим коханцем спливла твоя рідненька. Зустріла якогось чечена та й забула, що в неї родина є...

Я не вірив батькові. Добре ще, що не привів він до хати якусь зо своїх коханок. У школі вчитель Груба підлещував мене, радив готуватися до педагогічного інституту. Але побороти в собі неприйняття цієї людини я не міг. Чимось ворожим віяло від його підсолодженої усмішки. Я думав: бути вчителем історії? та нізащо! Захоплено, як Груба, розповідати про великих полководців, які засівали трупом землю! До підручника історії я ставився як до Біблії, де зокрема брехні нічого путящого для серця і розуму не знайдеш. Тільки загрози, вбивства та наївний белькіт про доброго боженьку, який загрожує людям всесвітньою карою.

Дурний ти, боже, чим страшніше твій кулак, тим більша моя ненависть до тебе.

На той час самим близьким моїм товаришем  був Петро Бабура, син головного інженера цегляного заводу, де директором посідав мій батько. Батько й познайомив нас. Петро був на два роки старше, вчився в школі міліції, про жінок розповідав таке, що мої вуха оберталися пелюшками полум’я. У мене до жінок було зовсім друге ставлення, я не вірив його казкам. Тоді він сказав, що улаштує мені кохання з молодою поповою дружиною. У відповідь я реготав, як скажений.

–З поповою жінкою?!. Більшої нісенітниці ти, Петре, придумати не міг. Вона ж свята!

- Свята і неторкана. Непорочне зачаття. Я згоден з тобою, Олег. Все, що придумав Бог, непорочне. Попова жінка богом зобов’язана задовольняти наші бажання.

Ранком наступного дня пішли ми до попової жінки. Купили житнього буханця, кільце краківської ковбаси та дві пляшки пива. Поторохкали між собою, гадаючи, до кого спочатку  краще йти, до попа, заздалегідь гріхи замолити, чи спочатку «по гріхи» – до його жінки. Попів притулок – церква, дружина його в хаті зранку до вечора порається. Чоловіка зневажає, але терпить, бо й досі не втелепала, чи існує отой бог насправді, чи тільки у чоловіка в уяві?

– До попа не підемо, – каже Петро, – попадя краще приймає. Жіночка вона хоча й гладка, але в усенькому в неї гаразди. Одного разу посмакуєш, почнеш бігати щодня. Я раніше бігав, та, бач, одружився… А Лина моя, сам знаєш яка…

Пішли до попаді. Мешкала вона в селі кілометри за два від церкви, бо ближче до церкві були розташовані ще два села і чимале селище з дивною назвою Притул. Від церкви до Притулу п’ять хвилин ходи, туди й бігав піп при нагоді. Не поїсти до шинка бігав, а до молодої вчительки, дружини осудженого за довгий язик викладача української літератури.

Про все це та багато чого іншого розповідав мені дорогою Петро. Хоча й був він на два роки старший за мене, але знав всі місцеві плітки. І коломийок звідкись нахапався, особливо про попів.

 

Кажуть люди, що попи не кохаються!

А звідкіль тоді попенятка з’являються?

Так попи кохаються

Що аж патли хитаються.

 

Попадю звуть Марією. Перша думка, яка виникла в мене в голові після знайомства, стверджувала Петрові висновки про неї: «Гладка, та солодка» Широколиця, з величезними синіми очима, червленими вустами, обеззброюючою усмішкою. А головне – проста, як ситцева спідниця. Дала Петру якісь гроші і гонить його до магазину, купити горілки, сала, та деяких овочів. Петро ще з кімнати не вийшов, а вона хапає мене за руку і веде в залиту сонцем кімнату.

–Я бачу, ти, хлопче, й досі не куштував солодкого.

І починає роздягатися.

Потім Петро сидів на кухні, чекав поки Марія захекається. Не соромлячись, роздягненою, пройшла повз нього в приміщення з назвою «Ванний копилок», звідтіля покликала, щоб я приніс одяг. Мені було соромно дивитися Петрові в очі, а він від задоволення аж на стільці підплигував.

– Казав я тобі, не нудься, жінки люблять вдовольнятися молодими жеребчиками.

Мабуть учув він таки, як іржав я під палаючою багаттям Марією.

Після такого роману ніяка їжа мені до рота не лізла. Від горілки відмовився, випив пива на півсклянки. Сидів, зиркав на Марію, а вона наче промінці якісь вилучала. Мучився нестерпною жагою знову опинитися з нею ліжку.

– То йдіть вже, – підморгує Петро жінці, – дозволь Олегові ще раз посмакувати твоїм тілом. А тоді вже я…

А Марія йому щиглика в лоба.

– Ходи куштуй свою молоду та гарну…

Добре хоч двері до кімнати Марія зачинила. Що вона робила зі мною, краще не споминати. А лежав, закривши очі, і бачив на тлі сполоханого мозку наче надруковані рядки: «Що ти робиш зі мною, Марія! Господи, Марія, я зараз кричатиму! Я зараз вибухну!» Після вибуху довго лежав, не маючи змоги ворухнутися. Розкрию очі – кольорові метелики перед очима. Зіщулю повіки і бачу охоплені полум’ям рядки написаного. Згорають не самі рядки, не слова навіть, виграють буквиці. В слові Марія, наприклад, вигоріла буква «а», і тепер вже вона не Марія, а Мрія. А далі «Зараз ричати буду!» І все в такому перевтіленні. Одні букви згорають, другі виникають. Очунявся трохи, сів на ліжку, прислухався, що робиться на кухні. Чую склянки дзвенять, випивають бісові діти! А Петро коломийками попову жінку тішить:

 

У поповій гречці

Баран на овечці,

А кінь на кобилі,

А милий на милій.

 

Марія регоче, аж чобітьми тупотить. Дуже подобаються поповій жінці Петрові коломийки. Чую якісь шерехи, потім схвильований шепіт  Марії:

– Не чіпай, Петре, казала тобі, з одруженими в такі іграшки не граю. Та й Олегові неприємно буде…

– Думаєш він до тебе бігати буде?

– Прибіжить, Петре, обов’язково прибіжить. Не він до мене, так я до нього.

– Чи не закохалася бува! – регоче Петро і видає нову коломийку:

 

– Ой мати, до комори ведуть!

– Цить, доню, там меду дадуть!

– Ой мати, вже штани розв’язав!

– Цить, доню, так піп приказав!

 

– Ти що їх сам складаєш? – сміється Марія, і знову чую як дзенькають склянки:

– За все добре!

– Нехай збудеться!

Я одягаюся й виходжу на кухню. Мене трохи похитує від граючої по судинах крові. Горілку вони вже вижлуктили, пиво – теж. Я натякаю, що випив би чашку чаю. Марія підхоплюється, втикає в розетку електричний чайник. А потім обіймає мене і садить до себе на коліна. Мені так приємно, так неймовірно солодко від її ласощів, що я ледь втримую сльози. І не знаю вже, з якої-такої напасти, проказую:

– Ти, Петро, йди до своєї Лини. Причастився і досить. А ми будемо чай пити.

–А якщо піп прибіжить?

– Куди йому з таким черевом!

–А якщо на машині підвезуть?

– Облизня схопить і піде. Як у твоїй коломийці:

 

Прийшов піп додому,

А дружина дає другому.

Піп молиться: – Не дивися, Боже,

Втручатися у чужі справи негоже.

 

Марія регоче:

–З ким поведешся від того й завагітнієш.

Після чаю ми з Петром пошкандибали залізничними рейками в напрямку рідного селища. Сонце вже сповзало до обрію, над кукурудзяними ланами легкий вітрець розносив ледь помітний жовтуватий пилок. А може то було вечерове марево від розпеченої сонцем землі.

– Як вона тобі? – після довгого мовчання, поцікавився Петро.

– Не знаю… вона з усіма так?

– Певна що це божі справи. Людина хоче, коли Бог клопоче. На те вона й ніч, щоб за мужика та на піч… Не шанують українці бога, особливо у соромливих коломийках. Там відверті матюки.

Більше я до Марії не приходив. Було бажання та не вистачало часу, а коли знаходився час, охоплювало сумління: я прийду, а вона з другим?

Чутка була, що народивши хлопчика, дала йому Марія дивне ім’я – Мрія. Мабуть вона, як і я, бачила тоді в уяві слова з вигоряючими буквами. Дивні твої діла, господи!

   Коли чутка про зникнення матері прокотилася містечком, батьки Світлани Жаронкіної категорично заборонили доньці зустрічатися зі мною.

– Яблуко від яблуні далеко не падає, – напучували вони доньку, вказуючи то на батька, який першим зрадив родину, а потім вже і на матір. Але Світлана була дівчиною впертою, як усі сто баранів. Вона наполягала щоб ми найскоріше стали коханцями. Вона зробить все щоб не завагітніти, бо міркує поступити до Хабаровського інституту мистецтв на артистичний факультет. В інституті викладала музики сестра її батька, яка обіцяла влаштувати проблеми з житлом для родини Жаронкіних, а також  з інститутом для Світлани. Ганна Мирославівна давно вже запрошувала Жаронкіних перебиратися на Далекий Схід. Світлана не була відмінницею, вступити до вищого закладу з її рівнем знань в Україні було майже неможливо. Тим паче в театральний. Світлана вчилася в дев’ятому класі коли її батько від’їхав у Хабаровськ налагоджувати зв’язки з необхідними фахівцями.

Побоювання втратити кохану дівчину підштовхнуло мене до інтимних відносин. Без батька в домі Жаронкіних зробити це нам вже ніхто не заважав. Мати працювала медичною сестрою в лікарні, з частими нічними чергуваннями. Куди я щезаю ночами батько мене не питав, так що в десятому класі Світлана стала засипати на уроках, вчитися так собі, розквітала тільки попадаючи до гурту художньої самодіяльності при містечковому Палаці мистецтв. Вона й справді вміла талановито перевтілюватися в літературних героїв, а її жіноча врода доводила до захвату не тільки глядачів, але й глядачок. Особливо коли вона посувалася по сцені напівроздягненою, що на кінець вісімдесятих стало ледь не модою.

За родиною Жаронкіних від’їхали і ми з батьком, бо на залізничній станції Ургал, або десь поряд мешкала батькова сестра Єлизавета Марківна. На той час я закінчив одинадцять класів, і дуже легко вступив до Хабаровського педагогічного інституту. Єлизавета Марківна виконувала обов’язки заступника голови селища і парторга, і якимось чином здобула мені однокімнатну квартиру в Хабаровську. Таким чином у нас зі Світланою Жаронкіною була можливість іноді зустрічатися на моїй території. Декілька разів я пропонував їй одружитися, але це вже зовсім не входило в її задуми.

– Спочатку нам треба отримати вищу освіту, знайти роботу, а потім вже думати про шлюби.

Мене вдовольняла й така відповідь, бо прибігала Світлана до мене двічі, а то й тричі на тиждень. Розповідала що до неї залицяється викладач музики і талановитий композитор, але вона завжди буде віддана тільки мені. Поки ми лежали з нею в  ліжку я вірив коханці, а якщо вона не з’являлася два-три дні, душу починав роздирати сумнів. Стільникових телефонів тоді ще в нас не було, бігати до інституту мистецтва в мене не вистачало часу, а приходити додому Світлана мені забороняла, бо брехала батькам, що про мене нічого не знає. Смішно, звісно, та що поробиш, коли Жаронкіни так мене зненавиділи. З молодшою сестрою Світлани, Надією, ми іноді зустрічалися, бо залізничний технікум, в якому вона вчилась, знаходився поряд із педагогічним інститутом. Ми з Надією іноді обідали в їдальні технікуму, двічі чи тричі ходили до кінотеатру. Іноді Надія ретельно допитувалася, чи не зустрічаємося ми зі Світланою. Я намагався уникати таких розмов, бо не хотілося брехати, і порушувати обітницю, яку дав Світлані. Я припускав що Надія, заводить розмови, бо так її цькували батьки. Мені й на думку не спадало, що вона може зацікавитися мною,  як потенціальним полюбовником. Бо добре знала, що ми чимало років були коханцями з її сестрою.

Коли ж я помітив, що Надія збігає зустрічі, мені сяйнуло, що я зробив велику дурницю, не запросивши її додому на свій день народження. Мене цілком задовольняли наші зустрічі в їдальні, або в кінотеатрі.

А Світлана тим часом все глибше занурювалася в свої театральні справи. То вони їздили з концертами по селах, то втомляли репетиції, то готувалася до екзаменів. Коли ж вона не прийшла до мене майже два місяці, я поїхав до інституту, чекав, питав у вартового, та даремно все. В інституті Світлани не було. Вже в смерках я таки подзвонив у квартиру Жаронкіних.

– Чого тобі? – спитав, відчинивши двері, батько Світлани Георг Мирославович.

Його рявкання трохи збентежило мене, на його брутальність я ледь не відповів грубістю, але з-під руки батька несподівано випурхнула Надія.

– Олежко, це добре що ти прийшов! – вона зачинила двері перед носом батька, – Не звертай уваги, – вона мала на увазі батька, – ходімо до мене, тут усі розхворілися, і мати і Світлана…

– Так може якісь ліки потрібні?

Я аж тремтів від хвилювання, що Світлана хворіє, і я не зможу її побачити. Але виказати своє занепокоєння Надії остерігся. Можливо тоді вперше сяйнула думка, що Надія зовсім не шпигунка батьків. Що її ставлення до мене набагато глибше.

Я не знав, що Надія жила окремо від батьків, що у свою квартиру її помістила Ганна Мирославівна, яку на той час запросили працювати в одному із московських театрів. Мене цікавило, чого це саме Надії, а не Світлані, випало щастя усамітнитись. Особливе враження на мене справило повідомлення Надії, що Ганна Мирославівна не злюбила Світлану, приревнувавши її до ректора інституту.

Надія трималася за мою руку і я ледь не відштовхнув її від себе, за таку дикунську брехню. Добре що мати з дитинства привчила мене стримувати емоції.

– Це гидкі балачки, – остеріг я Надію. – Не може Світлана кохатися з викладачем, котрому вже за п’ятдесят…

Я вважав негуманним говорити на такі теми, але Надія розсудила за краще загасити мій світлий оптимізм.

– Вони двічі приходили до мене на квартиру, Світлана із сивим півнем. Він, бачте, звик кохатися у ліжку Ганни Мирославівни. Але я витурила їх обидва рази, бо, якщо дозволю один раз, вони мене виживуть  із квартири.

– Не треба було мені про це говорити, – ледве втримуючись від палючого болю десь у ділянці шлунка, промимрив я.

–Але потім ти будеш дякувати мені за це повідомлення, – заспокоювала мене молода красуня.

– А якщо це брехня?

– Брехня, що просять у мене ключі від квартири?

Я здогадувався, що Світлана мене обдурює. Останнім часом вона поводилася зі мною у ліжку зовсім не так, як раніше. Мені здавалося, що їй чогось не вистачає. Але я закусив вудила. Було соромно, що мене зрадила кохана жінка. Соромно перед Надією, соромно перед собою.

–Я не люблю коли мені чіпляють на вуха локшину!

– Тобі подобається мене ображати!

На цьому ми й розійшлися.

А десь через тиждень до мене зайшла Світлана.

–Я хворіла, а ти навіть не навідався.

– Приходив, але твій батько виставив мене за двері.

– Примирився б ти вже з їхнім богом.

– Який мені смак від їхньої задури?

– Не покуштувавши, смаку не взнаєш.

– Сама ти куштувала?

– На мою думку, існує така гра. Вона задовольняє чималий гурт людей. Дарує їм натхнення, як вболівальникам, скажемо, футбол або хокей.

У ліжку в нас знову все склалося не так, як завжди. Мене з’їдала ревність, сказати про яку мені було соромно. Соромно навіть виказати сумнів у не відданості коханки.

– Якийсь ти не такий, – казала вона.

– Від тебе тхне чимось неприємним, – відбив я її випад.

 

Перебудову починали з надією ощасливити загал непередбаченим часом великих надій та звершень. Ото й влучили пальцем у небо. Бо сподівань було ціле урвище, а досвіду, як оті сподівання перетворити у щось реальне – аніякого. Придумали ваучери, люди їх отримали, а далі що? Мужики за пляшку пива ваучер віддавали, жінки за буханку хліба. А справжня перебудова почалася коли голодні хлопці почали дроти з високовольтних стовпів здирати, а потім вже і самі стовпи переробляти у металевий брухт. Фахівці знайшлися, їх із заводів витурили. І почалися жертвоприношення. Хтось у трансформаторній будці згорів, хтось вибухнув метеоритом замкнувши дроти високої напруги. А далі вже з’явилися рабовласники, які не тільки експлуатували людей, але й вбивали травмованих. Щоб, не приведи господи, не зажадали сплати по лікарняному листу. Ще вчора могутня держава за тиждень-два означилася кримінальним балаганом, себто – демократією по-російські:  хто більше поцупить, той і пан. Треба ж з чогось починати відродження вищої касти олігархів.

Вчителювати після інституту я не пішов, бо у школах теж почалося хтозна-що. На початок літа мені принесли оповіщення воєнкомату. Я не встиг отямитися, як опинився в руках незворушних вояків. З автоматом за плечима і конституцією в руці, я присягав на вірність батьківщині. Присягав, але якій батьківщині? Тій, що під керівництвом Єльцина розстрілювала Парламент?  Особливо зненавидів я «святого президента» після того як він розпалив війну у Чечні. На мою думку чеченці вистраждали свою волю. Скільки над ними знущалися. Нехай би надихалися повітрям свободи. Так ні… комусь закортіло грошей на війні заробити. Що з російської напрями, що з чеченської. Але росіяни звикли шанувати тільки свою свободу, свою незалежність. Від вояк, які воювали в Чечні, я не раз одержував загрози помститися. Ніхто з них не знав, що я теж пройшов їхніми шляхами, навіть у чеченському полоні побував. Я знав що моя мати за походженням була чеченкою. Не знав тільки чи мати втекла від нас з батьком, чи її арештували, не повідомивши нас. А можливо батькові було відомо, що сталося, тільки мені він не говорив. Мені тоді п’ятнадцяти років не було. Я й досі певен, що тільки завдяки неньці мені дарували життя і свободу.

Як це сталося не можу сказати. Яку функцію виконувала моя мати-чеченка у чеченській війні, про це мені ніхто не розповість. Мене забрали відразу після закінчення інституту. Поголили, навчили крокувати стройовим, натискувати на гачок автомата і все… захисник російською демократії присягнув на вірність владі. Я не встиг порозуміти куди й за яким дідьком мене женуть. Добре що не довелося повоювати: машина з молодими вояками налетіла на вибухівку. З того що було далі, пам’ятаю тільки набите павутинням горище, з мого жахливого сну, червоні очі павуків, скрегіт, хитанину, сміх, луни вибухів, автоматні черги, а потім солодке безмежне падіння у прірву.

Отямився від чоловічого галасу: на отороченому кам’яним тином подворі осіб отак з десять вояків про щось весело гомоніли, сміялися, стукотіли об кам’яну долівку чобітьми. Що там відбувалося за спинами вояків я не бачив. Ніким не помічений у загальній метушні, я піднявся на ноги і тільки тоді побачив у центрі кола танцюриста: роздягнутого до паса російського вояка. А можливо й українського, бо танцював він такого гопака, якого жоден росіянин станцювати не зможе. Я відразу порозумів де опинився. Підійшов до кам’яної огорожі і мовчки сів. Страшенно хотілося пити, але я пересилював жагу, чекаючи коли танцюрист виснажиться і мене помітять. Це сталося надто швидко. Першою мене помітила літня чеченка і піднесла мені келих води, сіла поряд, розповідала про втрату своїх  батьків. Я слухав жінку, з насолодою ковтаючи воду дрібними ковточками, а коли, допивши до донця, подякував, жінка спитала:

– Поїсти принести?

Я хитнув головою: не треба.

– Навіщо, коли невдовзі розстріляєте.

–А ти що… вбивав наших хлопців? Тобі пощастило, не доїхав до війни.

Жінка сказала: «не вбивав наших», що викликало в мене промінець якоїсь надії. Нас командири повчали, що самовбивство краще чеченського полону. Що бандити відрізають полоненим голови, але спочатку катують так, що людина божеволіє від болю.

Я не спускав з ока постать кремезного чеченця з шаблюкою у руці. Відразу виникла думка, що саме він і є той кат, який відрубає полоненим голови. Але чеченець повівся зовсім несподівано: він кинув шаблюку танцюристові і той, схопивши її, почав танцювати, не знаю вже, чеченський, чи грузинський танець з шаблею. Раптом чеченець озирнувся. Побачивши мене, сидячим поряд з жінкою, щось сказав незнайомою мені мовою.

– Ходімо, – зітхнула жінка, підводячись. – Син боїться що ти заміришся на втечу і тебе підстрелять. 

Східцями я зійшов у невеличкий льох з дерев’яним ліжком.

–Я таки принесу тобі поїсти, – сказала жінка, нещільно зачинивши двері. 

Я не відчував втоми, жаху, або каяття в тому що опинився в чеченському полоні. Я був вдячним долі що не дозволила мені вбивати людей. Нехай краще вбивають мене. Нехай катують, це вже будуть не мої гріхи. Я не буду катуватися сумлінням перед своїми дідом і ненькою. Хто б вони не були, оці люди, вони б’ються за незалежність своєї батьківщини. Мені належить схилити перед ними голову.

Про те як знущаються чеченці над російськими полоненими в газетах писали чимало. Як їм відрубують пальці на руках, відрізають вуха, намагаються повернути до своєї віри. Мені син господарки теж пропонував дійти його віри. Спочатку він залякував мене: «До Аллаха підеш, або на нашій землі шануватимеш нашу віру?». Я дивився в його пронизливі очі і відповідав весно: «Мені все одно якого бога шанувати, бо певен – не існує в природі жодного.» Але багнет біля горла це довід не абиякий. Хоча й казали вояки, що Аллах кожному віруючому по гарему жінок у потойбічному світі дає, мені б тільки додому повернутися, до коханки своєї Жаронкіної Світлани. Я попросив у вояки тиждень на роздуми, щоб ближче з Аллахом познайомитися, святий його Коран почитати. А вояк отой, Караїв, що шаблюкою полонених лякав, коли я про святий Коран казав, почав молитися, навіть шаблюку осторонь поклав. У мене й думки не виникало отою шаблюкою горлянку йому різнути.  Що за радість живу людину, як ягня, різати. Одне цікавило мене: що то у них за бог такий, який дозволяє людям голови відтинати? Правда, й християнський не кращий, вимагає покори та загрожує карою. Всі ці релігії – наслідок рабовласницького ладу. Заможним урядовцям треба було якось утримати людей у безпросвітному рабстві, отож вони й придумали просвіт у вигляді потойбічного раю. А мозок людини – гаманець і тільки, що в нього наштовхають  тим і причащатиме.

Отак я думав сновигаючи очима по рядках Корану. Треба сказати, що створено його було краще за Біблію, розумніші люди працювали. Але суть справи одна – ти не тільки раб влади, ти її іграшка. Забороняється тільки одне – плювати їй в очі самогубством. Ти повинен запобігати перед владою, а не кидати їй виклик. Довго я міркував над питанням – що робити далі? Який з мене ісламіст буде? Стояти навколішки мене навчать, навчать битися лобом в долівку, але що я буду при цьому відчувати? Сміятися над собою та над їхньою вірою? Треба віддати належне воякові. На весь тиждень він начебто й забув про мене, дозволив поміркувати над священним писанням ісламістів. Але через тиждень, година в годину прийшов, сів проти мене, так зиркнув в очі що в тельбухах моїх все захололо. «Ну й що, – питає, – надумав?» А в мене вмирати, щоб ви знали, ніякого бажання. Опікає жага вийти з темної підвалини на свіже повітря, побачити небо, сонце, чарівні горні краєвиди. Отож і кажу йому, веди на свіже повітря, нехай Аллах чує про що ми гуторити будемо. Всміхнувся  Караїв, розчинив двері. Я настільки послабшав сидячки майже два тижні в погребні, що ледь посував східцями за ним. Коли вийшли на подвір’я, голова моя пішла обертом. Добре що вояк утримав мене, схопивши під руку. Подякував я його, і трохи посмілішавши, спитав, як його звуть. «Звертайся до мене «мій пане», – відповів він з усмішкою. Отак я й звернувся до нього: «Мій пане вояк, я прочитав святе писання Магомета. Щоб остаточно осягнути досвід Аллаха, такому недоуку, як я, життя не вистачить. Але перший крок я вже зробив, зрозумів що сенс вашого життя – беззастережне служіння Аллаху, а мені дозволено буде хіба що прислуговувати моєму панові. Наприклад, відтяти голову російському полоненому. А якщо так, я не повинен приймати іслам, бо Аллах забороняє катувати беззбройних людей. Бажаєте я покажу на котрій сторінці він це робить… В такому разі що мені зостається, – зробити вибір, кому прислуговувати – Аллаху, чи дияволу?»

В душі я радів, що знайшов необхідні для розмови слова, гнітило тільки почуття остуди по спині, почуття жаху за своє невдале життя. Як я не намагався одужати це почуття, воно вповзало в мене наче з самої землі, на якій я стояв босоніж. Звичайно, в мене була можливість відтягти свою смерть на деякий час: стати ісламістом, відтяти голову полоненому російському воякові, а вже потім їхати оснащеним вибухівкою на своє останнє угодне Аллахові злодійство. Чи не краще загинути від руки пана-вояка прямо на його подворі?

Але не давала мені спокою ще одна думка. На мою гадку зовсім простосерда. Хто повинен у тому, що я прийшов на землю цього вояка, щоб його вбити? Я чужинець на цій землі, мене везли сюди вбивати  волаючих до волі братів, а то може й батьків? Чи не заслуговую я того, щоб мені відтяли голову?

Ця думка все більше опановувала моїм мозком. Я зненавидів себе за свої намагання якимось чином запобігти вибачення за злочинства російської влади проти вільнолюбного народу. Не сьогодні так завтра вони доб’ються свого. А я, завдяки сучасній російській дійсності, опинився в безпорадному становищі. Перед лицем свого нового пана я кат-загарбник, перед лицем російської влади – зрадник. Так хто ж я тоді перед Богом, якщо він справді існує? Хто я перед своїми батьками? Нетяма, якого виколисали батьки з повагою до землі, на котрій народився…

І раптом я занепав у такий розпач, такий відчай охопив мене, наче мене спалювали як єретика на християнському багатті. І я сказав Караїву.

– Мій пане, дай мені шаблюку, я сам собі вштрикну її в горлянку. Прочитавши Коран я зрозумів, що повинен перед тобою, перед твоїми братами, перед твою землею… повинен у тому що народився в країні, загарбницькі руки котрої завжди були, є і будуть забруднені кров’ю поневолених народів. Мені дев’ятнадцять років, мене вчили молитися нашім земним богам, але я не підкорився чужій волі… Хіба не тої ж покори вимагають від мене ваші боги?

Караїв подивився на мене з вперше побаченою на його лиці зацікавленістю. Він ще вагався, але шаблюку таки дав, протягши її руків’ям до мене. Я відійшов трохи осторонь, щоб не забруднити цівками крові його одяг. Ліг плазом на живіт, приставивши шаблюку до горла. Ліг так щоб зручніше було наштрикнутися на жалючий шкіру клинок. Я вже нікого й нічого не бачив. Смертельна туга охопила усе моє єство. Не пам’ятаю вже наголос чи подумки крикнув я: пробачте мамо! І зовсім не втямлю, як так сталося, що лезо ввійшло мені не в саму горлянку, а трохи навкоси. Я й справді бажав собі тільки смерті, бо добре порозумів що на землі я завжди буду офірою обставин, в якому б суспільстві не існував, якому б богу не молився.

Прочунявся я в якомусь шпиталю від горлопана півня, який виспівував ранок саме під моїм віконцем. Як потім я дізнався шпиталь було розташовано в хатині, де у свій час народився саме «мій пан-вояк», Скандер Караїв. Ім’я та прізвище його я прознав вельми раніше. Чув як його кликала мати. В перші дні оздоровлення їсти мені приносила якась жіночка, з добрими, як я помітив, очима. Вона робила мені перев’язування рани, а коли поверталася до своїх лікарських справ, я нишком плакав, жалкуючи що у цій дурній війні мабуть і вона втратила когось із своїх діточок. Коли з мене було знято останню пов’язку, прийшов Караїв. Спитав мене:

– Яким чином ти опинився майже за п’ятдесят метрів від вибуху?

–Я вистрибнув з машини.

– Знав що вибухне?

– Мати виштовхнула. Мене захитало, почало нудити, в уяві обіч шляху я побачив матір. Вона покликала мене.

– І ти порушив присягу?

– Мати ж покликала…

– Як звуть твою матір?

– Дина Мочара, чеченка за походженням. Мої батьки з Грозного…

Чеченець всміхнувся.

– Не брешеш?

– Хіба що брехали батьки…

– Як став російським воякою?

– Пов’язали після інституту, запхнули в потяг, дали зброю…

Очі чеченця стали гострими, як леза.

– Якби не отой вибух, як думав жити далі?

– Не знаю… пестив думку прошити кулями груди. Мати повчала, краще самому загинути, аніж вбивати людей…

– Чеченка, кажеш? Дина Мочара... чув я про таку родину, Ревах Мочара був другом мого батька.

–А моїм дідом, сім років як він помер…

Караїв сів на стільця проти ліжка, сунув мені в руку яблуко.

– Воно з України, – сказав, – твій батько, як я вже дізнався українець.

– Батько – українець, але останнім часом ми з батьком мешкали в Росії. Ото ж вже не можу чесно сказати хто я за походженням.

– Це вже тобі рішати, хто ти. Вояк російської армії, то може – росіянин? Присягав на вірність?

–Так всі присягали.

–Батько як реагував на це?

– Звісно як… він у мене комуняка сталініст… Вірить, що Ленін завжди живий.

– Про це йому краще помовчати.

– Можливо й так, тільки н а мою думку, якою б не була влада, робоче-селянська чи базарна, нам від цього не легше.

– Можливо, це так. Росіянин ніколи не візьме під сумнів, що прийшов до нас як завойовник. Що ми бажаємо жити вказівками свого сумління, а не поневоленими невігласами, якими нас бачить Москва.

Я вже дотепів, що Караїв зустрічався з моєю ненькою. Яким чином він це зробив не знаю, але те що яблуко з України тримала в руці моя мати я відчув відразу. Я притулив його до вуст і не міг надихатися. Відразу чомусь відгукнулася болем зовсім вже загоєна рана. Мені було соромно плакати перед Караєвим, але сльози на очі напливали мимоволі.

Караїв розповів:

– Після того як мати взнала про твоє полонення, вона побажала приїхати, але сьогодні така подорож не зовсім надійна. Тобі я раджу повернутися у військову частину. Пораненого, схудлого, тебе комісують. Ми зробимо все, щоб про тебе забули. Так що допомагай поки що оздоровлятися пораненим та хворим людям. І не треба багато їсти. Виснаженому полоном втікачу  більше довіри.

 

Comments