07

7

Коли повернувся додому в поштовій скриньці знайшов папірця від Апостола: «Заходив, куди зникаєш. Подзвони, є розмова» і номер стільникового телефону.

Признаюся, я весь цей час хвилювався, не знав як зреагує автор на мою рецензію. Чесно сказати, я відробляв гроші, які він мені залишив. Бо це був не якийсь там мізерний газетний гонорар, а гроші на які можна вдосталь жити добрих півроку. Спочатку я постояв під холодним душем, потім хильнув чарку коньяку з пляшки, яку залишив Апостол після свого візиту. А далі вже подзвонив.

–Я зараз приїду, – відповів він, навіть не привітавшись.

Раніше я ніколи нікому рецензій не писав, не знав, навіть, як вони пишуться. А тут прочитав рукопис, і наче джерельце відкрилося в голові. Писав по натхненню, дещо осміював, іронізував, робив слушні зауваження, навіть вписував, як на мою думку, краще розгортати події в тому чи іншому розділі. Це вже було пряме утручання в авторський текст, чого починаючі письменники страшенно не люблять. Ото ж і чекав я від Апостола, якщо не прочухана, так поставленого руба вимагання негайно повернути гонорар. Але я помилився. Апостол був в захоплені від моєї рецензії, просив бути редактором книжки, негайно підготувати її до друку, знайти кращу друкарню, нехай вона виставить йому рахунок. На всі витрати він залишив мені грошів стільки, що нарешті я відчув себе ледь не новим руським.

 

Химерних думок завдає неспокій. Чи птах в лісі кричить, чи зве мати, що опинилася в пастці часу. Але ж мати начебто померла? А може й жива ще, бідкається десь. Безвиглядна боротьба, битися з собою, а – проти бісового оточення немає сенсу. Села обіч міста лежать руїнами, п’яні чоловіки повзають обіч шляху, як величезні руді таргани. Несіяні лани вкриваються чагарниками лозняків. 

За два дні улаштувавши в друкарні справи з книжкою Апостола, зранку на неділі знову поїхав автобусом подивитися як живуть люди передмістя. Блукання з Настею тільки підохотили мене до подорожі по ще недавно заможних селах. Коли виходив на останній зупинці, водій повідомив, щоб був обережним, про село Заозерне, дурні чутки ходять. Але що таке дурні чутки. Хіба мало дурних чуток ходить містом? Неспішно посував шляхом вздовж загачених бадиллям ланів. А ось і перша хатка з опаленого вогнем бруса. Вікна затягнені плівкою. Двері відчинені. Підхожу, а зустріч білявий хлопчик. Зиркає на мене безсоромними голодними очима. Я питаю, де його мати. Він, як циганя, топчеться в пилюці, зображаючи танець. Я даю йому сто карбованців, знову питаю про батьків, але він мовчить. Не вміє, чи не бажає розмовляти? Йду головною вулицею села, обіч руїни школи, магазину, повержений долілиць в траві лежить Володимир Ленін. Він соромиться підвести голову, подивитися на селян, що повинні були отримати у приватну власність не тільки землю, але й велике щастя народне. А що отримали.

Виходжу за село, посуваю далі. Озираю місцевість, бачу краєм ока що околицею села сновигають поряд з малими дітлахами, кучматі довгов’язі  підлітки, Їх вже осіб отак з вісім. Якщо втікати, доженуть, та й соромно втікати від того, що вивчаєш. Припаде домовлятися, або битися, добре що батьки спромоглися одарувати не тільки силою, але й кмітливістю. Кювети обіч шляху наповнені водою, ліворуч ліс, берізки та осики по коліна  у воді, а далі чагарники, повалені дерева, величезні темні кореневища. Колись тут було згарище, але за останні роки воно щільно заросло молодими деревцями, кущами та травою. Відразу за зворотом дороги плигаю в багнище, потім балансую стовбуром поваленого дерева, сідаю, як у обійми павука, в величезне кореневище. Стягую з ніг туфлі, шкарпетки, розкладую сушитися. Спинка мого крісла має декілька невеличких дірок, але щоб бачити дорогу, треба повертати голову, а це не зовсім зручно. Хлопчача зграя спочатку пробігла далі, але втративши мене з очей, розсипалася вздовж дороги. Дорослі стрибали через кювет, розтікалися сухим лісочком, але на багнище не звертали уваги. Гірка іронія, жаль, глум, бажання вийти на двобій. І можливо б вийшов, але здалека почувся гуркіт вантажної машини, що йшла мабуть від піонерського табору. Там поки що було чим поживитися: табір будували на віки. Криті залізом дахи, двоповерхові будинки білої цегли, бюст Леніна з металевих листів, газові плити, басейни, солярії… На гуркіт машини з лісу почали вибігати і збиватися у ватагу діти. Водію було добре видно дорогу, і їхав мабуть не вперше. Машину він гнав на такій швидкості, що каміння з під коліс горобчиками випурхувало. Довгов’язі хлопці стали було поперек дороги, але не витримали, бо певні були що водій не зупиниться. Хтось з підлітків намагався вчепитися в задній борт машини, але борт відкрився, із кузова на голову хлопця впало декілька цеглин. Ватага подалася услід за машиною, не звернувши уваги на розпластаного в пилюці товариша. Потім один з малюків повернув, вигріб щось з кишені і стрибками побіг навздогін товаришам.

Я не поспішав виходити. Щось утримувало мене в моєму зручному кріслі. Мені навіть здалося, що хлопець на дорозі двічі, а то й тричі підіймав голову. Це могло бути пасткою. І справді, незабаром вовчата повернулися, довго про щось радилися, а потім рушили у напрямку піонерського табору. Мабуть прийшли висновку, що знайти мене можуть тільки там. Я видерся з чагарників, довго йшов босоніж напаленою сонцем дорогою, а далі вже, оминаючи село, вийшов на автобусну зупинку.  

Мені соромно бути людиною. Якби Максим Горький перебував у сучасному суспільстві, він жахнувся би своїх висновків, що людина – це звучить гордо. Яка гордість, коли діти не за понюшку тютюну вбивають батьків, коли голова охоронної фірми набирає учорашніх в’язнів, які працюють на нього безкоштовно, а якщо хтось захворіє або покалічиться, його вбивають і захарчовують собакам. Хтось скаже: бреше й не сміється. Не брешу, шановний мій читачу, багато чого потрапило мені на очі, я вже не смакую відверту гидотну, від самої уяви тхне дикунством. В дев’яності роки двадцятого сторіччя чимало молодих, і не зовсім молодих людей, займалися бізнесом на крові. Та хіба можна про таке писати, казали мені друзі-журналісти. Але я писав, не вивертав подій навиворіт, але й не прикрашував того, що впало на мої очі. А якщо й дивувався, так самому собі: як ти можеш? Жити в такому суспільстві і не вибухнути ненавистю до себе!

Але ж не вибухнув. Не вибухнув тому, що не вірив, що таке коїться усюди. Хіба в суспільстві не зосталося чесних, соромливих людей?

 

Все добре, кожного разу зникає мені з очей, а безсоромне вп’ялиться, полосує гострими лезами по оголеному до відчаю серцю. А мені завжди спішно. Треба кудись бігти, комусь допомагати, когось вислухати… Кровить серце, та нічого не подієш. Треба жити, вирувати в буденному вирії безупинного натовпу. Іноді, правда, пощастить схопити яскраву словесну блискітку, покласти на схорон в потаємні закутки пам’яті, й чекати, поки не вилупиться з неї потворне яйце газетної або журнальної публікації. Така моя врода, що з яскравої блискітки завжди виростає щось сіре, нікчемне… словесна різачка, не інакше. Кожен, хто розіб’є таке яйце, їстиме за своїм особистим смаком. Хто понюхає – або вдихне з насолодою, або побіжить в кущі щоб не запаскудити шляху. Бо когось обов’язково знудить. Хтось споживатиме, присмоктуючи. Але ж не буду я офірувати натхненним словом або запальною думкою до кожної освіченої людини. Бо освіта теж розбіжною буває. Все залежить від батьків, та викладачів початкової школи. Якою зіркою зачаруєте мозок дитині, за таку й  завабить зазирнути. Мені аби ущипнути, уколоти кого, сунути носом у приватне гайно, хоч пчихнули аби. Буває й таке, коли порушається застаріла пліснява мозку. Відкриється маленька шпарина для польоту думки. Мозок наповниться свіжим повітрям, хоч на хвильку. Тоді й виникають у ньому відсвіжені вихори часу. Бігають навшпиньки по пильних шляхах, підіймають у повітря давно залежані бажання, і наче розквітає людина. Молодіє душею і тілом, забуває про плісняву політичних забобонів. Та чи надовго…

Не знаю вже, якою квіткою розквітне, ущипливо-зразковою  трояндою, чи болотяною лілією, яка вдарить по очах вродою і, облишена вологи, змарніє, опаде долу обсмоктаними сонцем пелюшками. Бо всі балачки, з учора ще дивно освіченими людьми, починаються й кінчаються грішми. Хіба що маленькі дотепники поки ще муркочуть собі під ніс співанку про піратів Флінта, зиркаючи гострими очима на проминаючи їх кораблі. Іноді зважуються йти на абордаж. Особливо коли корабель бовтають по землі хвилі особливого спиртового ґатунку. Понишпорять малі пірати по корабельних трюмах, позбавлять усього, що становить якусь вартість, а п’яному море по коліна. Отак і я познайомився з молодими піратами.

З головою в мене після вибуху в Чечні виникають дурні проблеми. Ото ж і захитало мене якось по темних алеях містечкового парку. Схопився я обома руками за темне тіло в’яза, щоб не впасти. Земля перед очима хвилями пішла. Чим не океанське судно! Обліпили мене завзяті пірати. А мене саме від океанської хвилі нудити почало. «Почекайте, – хриплю, – зараз баласт з трюмів випорсну, бо соромно буде піратам в блювотинні на люди з’являтися.» Зробив діло, сів на лавочці. «В Чечні трохи зачепило», – кажу. Дістаю з кишені гроші, подаю головному піратові, Ваньку. «Мені, будь ласка, пляшечку води, останнє – ваша здобич.» Стрільнув Ванько оком на швидконогого малюка, той, як ластівка, шмигонув по кущах. А пірати посідали рядком, Ванько повертає мені гроші, але я не беру. «Вам треба рости, набиратися розуму. Я вам не суддя. Батьки кинули, влада кинула, добрих вовчиць мисливці з лісів повибивали. Виховуєтесь, як вмієте.» Не знаю вже, від слабкості, чи від жалю, не втримався я, захлинувся слізьми. Дістав з кишені стільниковий телефон, віддаю Ванькові. «Іноді я кластиму гроші на твій рахунок. Моє прізвище Коцюба, Олег Семенович Коцюба, тут є номер мого телефону. Як стане дуже скрушно, дзвоніть»

Сидів я, пив по ковточку воду, помалу приходив до ладу. В голові ще дзвеніло, трохи нудило, але відчуття порозуміння з боку маленьких піратів зігрівало душу. Як міг, намагався стримувати сльози, навіть схлипував іноді, але почуття спільності з мамлюками наповнювало мене непоясненим щастям.

Видавши хлопчикам свої піратські накази, Ванько проводив мене додому, але зайти до квартири відмовився. Хіба що стрільнув очима по моїм стареньким облупленим ще за радянські часи дверям, які поряд з крицевими брамами сусідів, показували себе не з кращого боку. Всміхнувся зухвало і зашерехтів бетонними східцями під’їзду. Дуже мене ота зухвала посмішка Ванька тоді зачепила. Невже вже й безпритульні малюки почали с презирством ставитися до незаможних людей? Невже іржа пишноти так проточує душі людей, що про вільнолюбних піратів вони й слухом не чули!

Поки йшли з Ваньком вулицею, питав я хлопчика про безпритульне життя дитячої зграї. Розповідав він давно знайоме: влітку деінде розташовуються дітлахи лісовими чагарниками, будують схорони з гілок та прозорої плівки, якою користуються дачники, або фахівці по озеленюванню міста. Зиму хороняться в шпаринах старих будівель з опаленням. Допомагають безпритульним діточкам добросерді сантехники. Розселяють навіть по своїх майстернях. Але останнім часом, не зовсім певно натякнув Ванько, на безпритульних полюють не тільки міліціонери, але й представники кримінальних побудов. Вони упоряджають спеціальні школи, з дисципліною жорстокішою за військову, або табірну. За порушення дисципліни малюків карають побоями, голодом, а особливо упертих, неслухняних засуджують до показного покарання вбивством. Причому вбивати засуджених примушують особливо сором’язливих дітлахів. Пам’ятає Ванько хлопчика, Василя Кудлатого, котрому поталанило втекти, – хтось розрізав мотузку, якою його прив’язали до дерева. Тоді дітлахів почали питати по одному, хто се зробив, і почали з Ванька. Він показував мені розчавлені, хибно зрощені фаланги лівої руки. Він розповідав мені щось дивне, я не певен, що викладаю на папір його розповідь так, як вона пролунала.

– Не біль мене спонукав тоді, а щось фантастичне. Мене з голови до ніг обсмоктували якісь огидні істоти. Спочатку то була наша сусідка Мерія Твердохлібова, яка вштовхнула чоловікові в горлянку пляшку з пивом, і він захлинувся. Потім з’явилось двоголове бісеня з очима матері, яке плигало переді мною, нацьковуючи наче собаку: хапай його за горлянку, іклами хапай, і шматуй його, шматуй… Я так і зробив. В лице мені били струмені гарячої крові і я ковтав її з насолодою дикого звіра. Вихователь по прізвищу Гарсон, хотів допомогти товаришеві, але на нього налетіла мовчазна зграя вихованців. Ми підпалили дерев’яний двоповерховий будинок і розбіглися по знайомим вже нам кутам. Ніхто нас, звичайно, не шукав… 

Я слухав Ванька в піввуха, бо не міг повірити, що таке можливо насправді. В демократичній Росії на порозі двадцять першого сторіччя? Йшов, усміхався і думав: нехай пофантазує Ванько. З його фантазіями із нього може вирости талановитий письменник. Буде писати жахливі романи в дусі Кінга. Можливо Ванько й здогадувався, що я не вірю йому. Можливо ота зухвала посмішка була викликана саме моєю невірою до його розповіді? «Наївний журналіст-гуморист! Тебе б сунути на тиждень в наше пекло, побачили б який ти герой.» Я вдавав з себе Ванька і з душевним жахом відчував, що в мене виникає бажання вп’ятися товстом’ясому бізнесмену в горлянку і з насолодою пити його кров. Він поставив свій джип на тротуарі, загородивши  прохід і люди вимушені були йти по коліна в грязюці. Ванько дивився на людей і на мене з презирливою усмішкою. Потім взяв каме-нюку і жбурнув у вітринне скло магазину. Люди відсахнулися від машини, зосталися тільки ми з Ваньком. Господар джипу і магазину вискочив з роззявленим ротом, але побачивши хлопчика, заметушився, поквапився сісти за кермо і зігнати машину з тротуару.

– Ще раз побачу, – сказав Ванько, – я тебе вб’ю…

І пішов, не озираючись.

Я стояв, не розуміючи що сталося. Господар джипів і магазинів, не лякався ні міліціонера, ні натовпу людей, але пасував перед одинадцятирічним хлопчиком. В цьому таїлася якась зовсім мені незрозуміла таємниця. Страшна таємниця, яку неможливо було охопити розумом. Раптом я порозумів, що нічогісінько не розумію в сучасному житті. Що новий час має сотні, тисячі невідомих нам шпарин-лабіринтів. І провести по лабіринту мене може тільки Ванько. Може? Я всміхнувся. Міг би! Але він навіть не зиркнув на мене, коли з гідністю переможця пройшов тротуаром обіч зігнаного у грязюку джипу. Я зрозумів, що ні міліція, ні місцевий голова, ні кримінальні укрупнення володіють сучасним містом, а оця шантрапа, нещадно дика, розлючена на все і вся, ладна віддати своє життя за торжество правдивості.

Тільки тепер я почав замічати, що йшов Ванько не один, що супроводжувала його майже непомітна гвардія, таких же, як він, мамлюків. Замурзаний хлопчисько на лавочці під в’язами, підліток, що смокче з пляшки пиво… Темні плями сучасного суспільства. Спала на думку лекція професора кафедри карного права ДСГУ, Семена Уліцького. «Народ в Росії сам по собі, влада сама по собі. Безпритульних людей і стариків раз у раз убивають п’яні підлітки. Нарощує міць упоряджена злочинність. Поштовх – кримінальна капіталізація держави…»

Багато чого цікавого говорив професор, та нікого це не цікавило. Та й довго ще не буде цікавити. Бо кожний міліцейський робітник в душі підтримує вибух дитячої жаги до справедливості. Для нових руських люди, – це комашня, яка товчеться під ногами, заважаючи їм насолоджуватися усіма чарами життя. Це безмовні тіні, які рухаються невідомо куди, та звідки. Вони не здібні на якісь дії, на вибух гніву, на гідний людини вчинок. Вони облишені почуття самопожертви. Бур’яни під зажерливими очима влади... Отак собі міркую, і думаю про себе. Дивлюсь я на тебе, Олег Семенович Коцюба-Безрідний, і диву даюся. Глибоко сидить в тобі інстинкт самозбереження. Але розчарування у житті перешкоджає тобі пристосуватися до нього. Сидиш на дереві, як мавпа, не знаючи за яку гілку тобі краще вчепитися. Бо цікавлять тільки ненадійні - кримінальні угрупування, або безпритульні дітлахи. А міг би осанну владі співати, якусь посаду при газеті отримати. А дітлахи тим часом проходять свої університети. Університети вовчої зграї. Ванько ненавидить своїх батьків за те, що вони мріяли стати заможними. Біля нього в’ється Золотий Кузя, десятирічний підліток, батьки якого відомі в місці підприємці. Спочатку на Кузю полювали досвідчені фахівці розшуку, але одного з них знайшли вбитим у машині обіч шляху. Тоді  батьки припинили пошук. Щоб не наробити лиха синові й собі…

Я з дитинства не любив школу. Не вірив викладачам історії і літератури. Моя недовірливість базувалася на ненависті до полководців, котрих вчителі називали великими, а для мене вони були ненажерливими вбивцями. Я ненавидів війни, ненавидів селян з роману Коцюбинського, які вбивали своїх сусідів, щоб заздалегідь вислужитися перед козаками. В мріях я об’єднував людей на боротьбу з козаками, вбивав старосту. Від ненависті, яка опалювала груди, не знаходив собі міста. Читав романи про відомих месників. Не міг порозуміти яким чином раби Рима дозволяли себе розіп’яти на хрестах. На мою думку, треба було боротися до кінця, рвати катів зубами, трощити їм кістки, битися до останнього подиху. Я питав батька: Чому? Він відповідав, що в кожній людині, як жемчужна в раковині, сидить раб, надія на можливість найдальшого перебування на землі. Кожен вірить у вищу долю, або дивиться на владу, як на божу посаду. Бо всі ми затуркані забобонами – від царя чи президента до геніального вченого, лауреата всіляких державних та міжнародних премій. За течією віків людство тільки тим і займалося, що обдурювало само себе байками про існування вищої сили, якої, звичайно, ніколи не було і не буде. Але людина народжується напхана забобонами по самі вуха, бо облуда праотців переходить до нас по генах, і мало знайдеться на землі людей, які здібні визволитися від їх отруйної плісняви. Ну як з такими думками жити, як будувати майбутнє, коли сучасне бачиться величезною брудною калюжею.

 

Я намагався надалі просліджувати зростання Ванька, цього малого відчайдуха, батьків якого, Сокальських, Степана та Марію, спіткала доля фахівців, які на початок дев’яностих натхненно підхопили заклик президента Єльцина, займатися приватним бізнесом, і таким чином показати, на що здібна російська інтелігенція. Сокальські відкрили в місті декілька книжкових магазинів. Книжки з Харкова, з Мінська, Ленінграда і Москви приходили в залізничних контейнерах ледь не жодного дня. Попит на літературу на той час був ще дуже великим, книжки розкуповувалися з коліс, розбігаючись невеличкими партіями по теренах Амурської області, Хабаровського та Приморського країв. Ванькові було дев’ять років, коли якимось чином всі книжкові магазини перейшли в приватну власність Семена Рокитова, який працював у Сокальських вантажником, а самі Степан та Марія щезли прямо зі свого нового маєтку. Була чутка, що бізнес Сокальських прибрали до рук пожадливі до чужих успіхів урядовці місцевої міліції, але на той час потреба на книжки вже згасла, у людей не вистачало грошів на побутові потреби.

 

Одного разу Ванько натякнув мені, що до нього прискіпається підліток за прізвиськом Вовчик. Розповідає про школу безпритульних діточок, де вчать не тільки читати та писати, але й бойовим спортивним прийомам.

– Як на твою думку, що це за школа? – спитав я Ванька, хоча про цю школу багато чого знав. І не тільки доброго.

– Школа кримінального загалу, хіба цим не все сказано?

– Яке суспільство така і школа. Зашарівся було світанок над державою, та, бачиш, комуністи не про майбутнє думали. А про своє майно. Теж саме відбувається із сучасним суспільством. Урядовцю бублик, а народу дірка від бублика. Так було завжди, але щоб отак, як сьогодні… Щоб матір з діточками викидали на вулицю з квартири, яку вона отримала від радянської влади, як кращий працівник. А тепер залишилася без роботи, бо заводи розідрали на шматки злодії. Голови б рубити за такі закони. ОМОН лиця під машкарами ховає, бо соромно перед народом.

–А може лячно? – всміхнувся Ванько. –  Є відчайдухи яки можуть помститися.

– Їх сьогодні виховують в школі кримінального кола. Авторитети розуміють, що вони як були ізгоями в суспільстві, ізгоями й залишилися. Ступнево їх будуть лишати того, що захопили за допомогою зброї. Урядовців розплодилося стільки, що не кожен може стати доларовим міліонером. А бажання таке є. Ото ж і будуть копати під заможних. За допомогою прокуратури, міліції, преси… А як відстояти своє майно? Треба виховати незламних вояк… Як там співають бременські музиканти – романтиків меча та сокири. А підліткам тільки натякни…

– На мою думку, дуже не тактовно вони працюють, прибічники криміналу. Дивляться на підлітків, як на сировину з якої можна створити все, що заблагає душа. А підлітки собі на умі…

Серед дорослих на смітниках вистачає людей освічених, незадоволених владою. Вони вже заклали в мозок діткам своє бачення світу. Відчайдухи йдуть до школи не плазувати перед викладачами, а примусити викладачів плазувати перед ними. Я спілкувався з викладачем богослов'я, – нікчемний зануда. Засвідчує, що спілкувався з богом, що саме бог дав йому наказ працювати з безпритульними підлітками. А коли так, то діти повинні його шанувати. І що особливо мене потішило – заступником він взяв собі німого здоровила, відповідного за дисципліну в гуртожитку. Жахлива істота, зиркне – серце крижаніє. Зараз дітлахи втікають від нього. Бо що не так – розчавить як таргана.

 

Помаранчеве небо в блакитних плямах хмаринок. Сонце промінцями чіпляється  за сопки, за гострі верхівці  модрин. Вода в річці наче розколоте на дрізки скло – таким чином втікає в Лету духмяний серпневий день.

– Ти жахливо непередбачене єство, – кричу я небові, маючі на увазі саме себе. – Сьогодні ти – лицар, а завтра – кат. Тебе цікавлять сучасні злочинці, ти хапаєшся за знайомство з кожним негідником. Тобі несила терпіти одиноцтва, треба кудись бігти, летіти, повзти – вужакою, круком, гієною, аби тільки заринатися в гущавину кримінальних укрупнень, відчувати подих розбрату, ненависті, взагалі, всього того, чим було наповнено твоє життя у дитячі роки. Тебе вдовольняє думка, що нарешті суспільство починає жити життям твоїх батьків, непримиримих ідейних ворогів... 

  

Я запізнився на потяг. Певен, що запізнився, але невідома сила штовхає мене в спину і я лечу обіч асфальтового шляху назустріч чомусь невідомому й жахливому. Млява думка про вимушене блукання вокзалом зосталася десь за зворотом на лавочці під білокорими тополями. Здається там сиділа якась жіночка у чорній хустці, сиділа розбита жахом, або тяжким горем, у нестямі витріщила на мене очі, але на питання «що сталося?» не відповіла. Так буває коли корч перехопить горло, тоді вже як не намагайся зокрема жаб’ячого храпу, нічого із себе не видавиш. Але що мені до якоїсь там жіночки, коли мій потяг вже рушив, а квитка на плацкарту в сьомому вагоні я тримаю в кишені, і певен, що мені за нього в касі ломаного гроша не дадуть. А мені треба наступним ранком бути у сестри батька, Єлизавети Марківни, до якої маю кращі життєві надії.

Ніяк не можу порозуміти, за яким бісом я забіг в оту зелененьку іграшкову хатину край села? Чи то бог мене покликав, чи біс у спину штовхнув? Розчинена хвіртка, розчинені двері, а головне – отой собака! Він так моторошно, так жахливо скиглив, сидячи на східцях біля дверей, наче закликав мене прийти на допомогу. Отож і прийшов. Як побачив промінець, що мигтів на скривавлених пасмах русявого волосся над блідим жіночим чолом, ледь не умлів від жаху. Навіть свій ноутбук у торбинці через плече долу упустив. Схопився за одвірок, потім навколішки впав, притулився вухом до жіночих грудей, щоб впевнитися – чи не пульсує у судинах кров? Але серце жінки мовчало. Але що я кажу – жінки. Мовчало серце матері. Вбита жінка чи не моя мати, що відмовилася від мене коли мені заледве стукнуло п’ятнадцять років. Кажуть – з-за великого кохання мати покинула нас з батьком, але на мій здогад – таким  чином уникнула арешту за своє вільнодумство. Я стояв над трупом жінки, не розуміючи що зі мною робиться. Іноді здавалося, що покійниця зовсім не моя матір: і волосся в неї не таке, і риси лиця, та й на зріст довша. Але ж минуло п'ятнадцять років! За такий час багато чого може змінитися. Мені навіть на думку не спало, що треба подзвонити в міліцію, або в лікарню. Стояв, дивився в лице вбитої, не розуміючі як таке може статися. Жила-була красуня жінка, хтось прийшов, ударив каменюкою, або ще чимось, по голові… За що? Навіщо? Якщо вона моя мати, яким вітром її занесло сюди? Чия це хатка? А песик? Він зовсім не собака. Скоріше безроге бісеня…

Але ж треба було поспішати на вокзал. Бігти подалі від цієї хатини, від вбитої жінки, від своїх непорозумінь. Та й не було бажання попасти на очі міліції. Почнуть потім запідозрювати, чи не моїх рук оце вбивство? Песик, коли вийшов із хатини, не звернув на мене уваги, скиглив собі, та скиглив, наче кликав на когось іншого.

 Зовсім кепське почуття охопило мене після того як побачив на лавочці під тополею охоплену жахом або нестерпним горем жіночку. Вона не могла не запам’ятати мене, та й втікав я невідомо від кого. Навіть у швидку допомогу не подзвонив. А треба було. Дуже треба було. Я не лікар, міг помилитися, не почути серцевого биття. Як же мені жити далі? Життя без жодного проблиску. Довічна кіптява розуму і серця. Це вже не сльози, а пластівці кіптяви лізуть мені в очі, і в носа а потім шарами серпанку розповсюджуються узліссям, ще й пахтять гіркуватим присмаком кедрового згарища.

Я входив у пристанційне селище. Саме входив, бо бігун може викликати підозри у перехожий людей. А мені зараз не треба накликати на себе жодного недовір'я. Я не зовсім ще розібрався в своїх почуттях до матері. Хотілося думати, що я помилився, що вбитою в хатині лежить не мати, а схожа на матір жінка. Мабуть, все ж таки, не матір, бо звідки їй тут взятися. Хіба що її новий чоловік втратив довіру чеченців, на яких працював останні роки? Спитаєте, звідки така інформація? А звідти, що саме він визволив мене з чеченського полону. Але про це якось іншим разом. Може статися таке, що потяг ще не рушив, не встигли когось чи щось завантажити. Заскочив у провулок, а потім вже повільно, щоб не звернути уваги людей та місцевих собак, рушив сусідньою вулицею до залізничних рейок. Не було й крихітки надії що потяг ще стоїть, але він стояв, наче чекав саме на мене. Душу охопило дивне передчуття, що якась невідома сила затягла мене в хатину, подивитися на забиту жінку, потім затримала оцей потяг. А коли це й справді так, мені треба підкоритися отій силі, заспокоїтися і чекати як будуть розкручуватися події надалі. Я не віруюча людина. Поторочами та ворожбитками, які нібито можуть прочитувати долю кожною людини, мене не сполошиш. Хіба що ота жінка на лавочці під тополею? Якась вона була не така, не жива майже. А як дивилася! Очі як дві безодні. Чи не вона вбила оту жінку? Випадково, звичайно. Посварилися бабоньки, та отаким чином й потішилися. Я заспокоював себе, що саме так воно й було. Бо жіночка й справді показувала себе божевільною.

Подаючи квитка провідниці, я пожартував, чи не на мене вона чекала? «Саме на вас!», – також жартуючи відповіла вона. – Потяг затримала міліція, шукають казна-яких терористів. Чи з табору, чи з тюрми збігли…

Дівчина провідниця підняли припухле обличчя, блиснувши очима, спитала чи маю я при собі які документи. Я всміхнувся, зрозумівши що вона запідозрила мене як можливого терориста, і витяг з кишені паспорт.

–З Ясенівки? – мені здалося що вона це викликнула з радістю. – Я теж з Ясенівки, і моя напарниця з Ясенівки, можливо знаєте, Надія Жаронкіна?

Ще б не знати Жаронкіну. З-за їхньої доньки, Світлани, я саме і від’їжджаю із Ясенівки. З батьками ладу не знайшов.

– Так оце ви, мабуть, і є Олег Коцюба? Надіє, чуєш, Надіє, а ходи-но сюди!

Побачивши мене, Надія не зійшла, а злетіла східцями вагону.

–Олежко… ти зі своєю роботою друзів останнім часом не помічаєш. Двічі зустрічалися на тротуарі, я привітаюся, а ти ніякої уваги до мене. З якого бісу таким пихою став?

–Не впізнав, мабуть. Все з-за сестри твоєї, Світлани. Всупереч волі батьків вона не піде і бачити мене не бажає, бо це травмує її юне серденько. Отож їду світ за очі.

Я навіть зітхнув, як дитина, і можливо саме оце зітхання справило на провідницю деяке враження.

– Не треба так переживати, – повертаючи квитка з паспортом, Надія на мить утримала мою долоню в своїй. – Улаштовуйся на своєму плацкарті, сьоме місце, потім ми з тобою ще погуторимо.

Світлана тримала сестру за погано освічену ледарку, яка замість того щоб вчитися далі, після технікуму влаштувалася на залізниці провідницею. І що особливо смішило Світлану, була задоволена обраним місцем у житті. Світлана була старшою дочкою в родині Жаронкіних, одержала вищу освіту в інституті мистецтв, працювала в місцевому драматичному театрі. Обличчями і статурою сестри були схожими, але вишукано одягнена Світлана осліплювала мене своєю життєрадісністю, апломбом, начитаністю, та й багатьма іншими рисами характеру. Молодшу її сестричку я знав тільки по нечастим зустрічам у їдальні залізничного технікуму, та двічі чи тричі збігали з нею до кінотеатру.

 

Куди я їхав, куди поспішав, га? Шукати незбагненної правди, так правда у кожної людини своя. Торік зі Світланою на море їхали, як на свято. Їхали автобусом, співали пісень, чарку з пляшкою горілки пустили по колу. Жартували що за горілка така – «Цельсій»? Та й сама пляшка на погляд – ну чисто технічний палець із неіржавіючої криці. Такі пальці забивають у гвинти пароплавів. Але Світлана натякала на щось інше, і це мені не дуже сподобалося. Ця думка щораз виникала, засмучуючи щасливий відпочинок. Світлана мріяла про велику славу. Іноді мені здавалося, що кохаючись зі мною у ліжку, мрійно вона робила це з кимось іншим. А можливо це були примхи моїх ревнощів. Добре що терзань своїх на люди я не виносив. Й Світлані про це ні-ні! У скруту занепадав у безсонні ночі: «Скажи ж ти мені, скажи, Світлано, що ти за жінка така. Йдеш, двома руками учепившись за мій лікоть, голова твоя лежить у мене на плечі, а очима стрілиш у кожного перехожого мужика? Маєш на думці, що я цього не підмічаю? Все я добачаю, люба, але мовчу. Мовчу, прокручуючи в уяві твої можливі зради…»

Світлана була якоюсь надто вже безсоромною жінкою. Переодягаючись знімала трусики на відкритому пляжі, ваблячи до себе пожадливі погляди не тільки парубків, але й сивих дідуганів. До неї залицялися, пісочком плазували за нею навколішки, а вона, сміючись, плигала мені на коліна. Все це було для Світлани якоюсь збуджуючою грою. Навіть вночі, в моїх обіймах, вона скімлила так, щоб сусіди чули яка вона нестямно похітлива в коханні.

Я навіть тепер у вагоні, вслухався в своє нутро, і десь там в його бездонній прірві виникав болячий щем від думки, що саме зараз Світлана кохається із кимось іншим, бо представити її без коханця просто неможливо.

Нарешті міліція, чи біс його знає якісь там другі державні охоронці, закінчили перетрухати кишені та речі пасажирів, і потяг рушив, шкутильгаючи по стиках залізничних рейок.

Квитки у пасажирів перевіряла друга провідниця, довгов’яза з величезними синіми очима, Галина. Очевидно Жаронкіна вже повідомила свою співробітницю, що у вагоні їде занедбаний коханець її акторки сестри, бо провідниця обдарувала мене такою усмішкою, що я відразу зненавидів її. Можливо з-за надмірно великих губів, з-за котрих усмішка жіночки нагадувала ошкір якогось звіра. Щоправда таке почуття тривало недовго. Після того як я разом з провідницями почаював у їхній халупці, я звернув особливу увагу, що її губи, очі, і, незважаючи на худорлявість, досить таки повні груди викликають у мене не зовсім товариський потяг.

–А ти скажи, – звівши брови, питала Надія Жаронкіна, – чи виникало в тебе бажання переспати з іншою жінкою? Я не зі святкового зацікавлення питаю. Твоя пасія, моя сестричка Світлана, тільки тим і марила…

– Чим таким тим, ти про що? – почуваючи болісний щем в ділянці живота, і відразу осипнувши, перепитав я.

– Про бажання переспати з якимось Казановою. Світлані завжди здавалося що з тобою вона чогось не набуває…

– Отак вона і піде тепер по руках у пошуках справжнього Казанови, – усміхнулася Галина, синьоока провідниця. – Бо тримає в уяві те, чого насправді не буває.

Надія мовчить, але вуста її сяють ледь помітною іронічною усмішкою. Мабуть у глибині душі вона все ж таки не згодна з Галиною. І не тільки з-за поваги до сестри.

– Еге ж, – скептичне продовжує Галина. – Артисти звикають жити уявою, вони за фахом такі ж безсоромні, як герої, котрих вони грають. Але нічого. Життя своє візьме… обсмокче…

Зиркнула на мене, з напругою потерла чоло.

Що Галина мала на увазі я так і не втямив. Я стріпнув головою, бо перед очима знову виникла примара жінки з розбитою головою.

А потяг знай собі шкандибає по рейках, відстукує свою одноманітну мелодію.

На Надію я намагався не дивитися, її очі приворожували мене, бо це були очі Світлани, її сестри. Такі ж пухнасті вії, такі ж блискітки в очах, і особливо притаманна усмішечка впевненої у своїй невідхильності людини. Звичайно, Надія не була такою яскравою, як її сестра, але це можна було виправдати її досить таки клопітливою працею. Затишок у провідників залізничних вагонів буває хіба що ніччю, коли пасажири сплять. Але не завжди. Хоча й заборонено по вагонах скорочувати час оковитою, якимось чином вона потрапляє в шлунки невгамовних пасажирів. Сварки поміж ними іноді виникають на голому місці. Тільки-но точили ляси про хабарників-урядовців, показували себе ледь не філософами, і ось тобі на… хтось наддавав ходи кулакам.

 Власне я вже добре бачив, що Надія не абияк зацікавилася мною, а це вже щось та важило. Мною володіло непереможне бажання повернутися до своєї плацкарти, лягти й заснути. Нестерпно боліла голова. Треба сказати, що за весь час розмови з дівчатами я не міг збутися думки про загиблу жінку. Сказати що мене давив розпач було б не зовсім вірно.  Мене жахала думка, що вбивство жінки, якщо вона й справді моя мати, діло рук батька. Хоча не міг порозуміти, яким чином він опинився в Хабаровську, коли жив і працював у біса на хвості, аж у Миколаївську-на-Амурі.

Квитка я собі купив до Ургалу, пристанційного селища, збудованого українськими добровольцями. Їхав туди вперше, щоправда не за романтикою, не за тайговими пахощами, їхав до батькової сестри, яка при царі Горосі була полум’яною комсомолкою, а зараз займалася бізнесом, продавала місцевому населенню те, чого можна було дешевше купити, та дорожче збути. Не думаю, що Надія Жаронкіна була знайома з Єлизаветою Марківною, але виникало питання, чому вона не цікавиться за яким бісом я їду в оцю тьму-таргань.

Мені припали до серця не тільки якась соромлива ніяковість Надії, але й стримане мовчання. Галина та відверто напрошувалася на емоційний контакт, сиділа, задерши свою формену синю спідницю ледь не до сідниць. А мене вабило до Надії, вабило, треба сказати, не як до жінки, а як до матері, яка може втішити теплим дотиком пальців, добрим словом, а то ще й вірою в моє щасливе повернення до Світлани. Щоправда, вже після того як вона побуває в обіймах невгамовного в коханні Казанови. Досить було подумати про Казанову, як знову з'явився болісний щем знизу черевини. Я сам собі зачудовував, як досі не вибухнув із ревнощів до Світлани, не дав їй добросердого ляпаса. Але хіба не краще знайти собі іншу коханку. Нехай би Світлана пурхала в своєму сталому переконані що вона вродливіша, талановитіша, сексуальніша акторка від усіх, хто закінчив містечковий інститут мистецтв. Можливо так воно й було, але Надія, на таке моє бачення сестри, запропонувала роззути очі. Нібито Світлана тільки удає із себе вродливицю, а насправді нічого особливого… жінка, як жінка, та й талан її – це звичайна розбещеність, яка подобається чоловікам, похилого віку, які з нездорової зацікавленості відвідують місцевий оригінальний театр. Можливо воно й так, але не слід вірити тому що говорять люди.

– Дурисвітство Світлани надто прозоро бачиться, – напучувала мене Надія, коли ми вийшли до тамбуру подихати лісною прохолодою. Правда в тамбурі пахло прогірклим маслом, та сирим вугіллям. – Тобі краще забути про сестру, – опустивши очі долу, урозумляла вона мене. – Якщо для цього тобі потрібен секс, можеш переспати з Галиною, вона вже забажала цього…

Я запекло почервонів від такого запрошення, на хвильку навіть виникли чуттєві негаразди до Надії. Зрозумівши це, вона поцілувала мене в неголене зранку підборіддя.

–Я виконую її прохання, а там як знаєш…

Я обійняв Надію, притулившись щокою до її щоки. Те що жінка мене не відштовхнула було найголовнішим. Не роздягаючись, я впав на свою плацкарту з бажанням проспати до самого ранку, але заснути не міг. Коли по якимось своїм справам Надія проходила коридором я утримав її за руку.

– Сядь на хвильку, люба? – звернувся я до неї, як завжди в таких випадках звертався до Світлани.

Звернувся пошепки, щоб не розбурхати сусідів.

Надія присіла поруч, нахиливши голову, пасмом волосся торкнулася моїх губів, і я не втерпів, вп’явся в її солодкі вуста. Мабуть вона відповіла таки на поцілунок, відповіла невправно, як дитина, але так щасливо схлипнула потім, що в мене виникла думка: чи не закохана в мене потай ця чарівна соромлива дівчина. Я, дурень, не помічав її, осліплений чарами Світлана. А що як потай від Жаронкіних нам одружитися й підвести родину до свідчення. Ото вже буде казитися Світлана. Зненавидить, або почне прибігати коли Надія відбуде в чергову залізничну подорож. Тільки щоб посварити нас, довести свою безперечну зверхність над сестрою.

Як бачте, я цілком розсудливо розцінював характер Світлани. Знав що вона стерво ще та, але ж кохав її. Висловити таке кохання майже неможливо, одне можу сказати, або зробити натяк: кожна думка про неї викликала болісний щем в грудях.

З такими думками і з отим невгамовним щемом в грудях я й заснув. Заснув наче в теплу воду занурився, під колихання вагону і дріботіння коліс по рейках.

 

Comments