25

25

Ми бавимося життям, а доля сидить, посміюється: заждіть трошки, причепурюся, вскочу на карк, подивимося які ви незламні. Бачите скільки недобудованих палаців розкидано довкола Хабаровська. Роками стоять, вікна вибиті, деревина вивезена, дощі розмивають цеглу. Господарі, хто в могилі вже, хто по таборах термін відбуває. Доля позбавила людей доброї значущості. А дехто відшукує по смітниках решти мстивого.

Для мене останнім часом світ не змінився. Навпаки, розгортається, особливо в справі пізнання людини. Щоправда, навіть у світлості обширу все більше чорного. Чекаємо коли буде зоріти, але й в зорінні є свої примхи. Щось недобре діється з підлітками. Заїдає жага збагачення, заздри вилущують з душі все добре, заради чого можна жити.

Буцімби нічого жахливого – помер каліка-чоловік. На думку спала героїня роману «Коханець леді Четерлей» Леді мала коханця, а Леся, як я порозумів з балачки жінок, терпляче чекала свого часу. Клара, не знаю вже чи від випитого, чи сподобався я їй, ледь не на шию вішалася. Це дратувало Лесю. Я боявся що вона вибухне, але – ні, втрималася. Розповів я про зустріч з Василем, казав, що двічі стояв під хвірткою, кликав, та даремно. Ніхто з господарів не озвався.

У Лесі моє повідомлення викликало вибух сміху.

– Скажіть, що за чоловік був. Запрошує гостей, а мені ні словечка. Знав, що я ще в школі була закохана в Олега. Боявся зради, чи що? Дурнесик… при живому чоловікові, та ще хворому? Але тепер…

Вона не договорила, зашарілася, прикрила долонею зволожнілі сльозою очі. 

А Клара гнула своє.

– Рік після смерті чоловіка душа Василя перебуватиме над твоїм ліжком. Такий звичай, Лесю… Так що треба тобі ще цілий рік перебувати без коханця. Дванадцять років терпіла, що для тебе рік!

– Душа п’ять років над моїм ліжком висіла. Тіла я не бачила, і що ж мені тепер, чекати поки тіло зморшками не піде? Це вже зовсім не по-божеські. Даруй Клава, але Олега я з тобою не відпущу. Сама піду проводжати.

– Цікаво буде на вас подивитися, Спочатку ти Олега, потім він тебе. В такому разі навіщо кудись ходити…

Мені лестило що зі мною бавляться такі дві красуні. Жінки, які будь-коли грали якесь значення в моєму житті, шикувалися в шерегу, як до параду. Данкіна межи них була майже непомітна. Вона, Світлана, Надія, Софія, Кіра, Василина, Вероніка – жінки ледь не на одне лице. Навіть на зріст і на статуру. А Клара невеличка росточком, чорноока, в’юнка, як дзиґа. Такої жінки в моєму ліжку ще не було. Чимось вона схожа на мою матір, і в мене виникає майже божевільне бажання, ні – не кохатися. Бажання, як у дитинстві,  припасти лицем до її теплої сукні. Мені здається, що Клара це розуміє. І я тверджу собі:

– Леся не те, зовсім не те, що мені потрібно. Кімнати в домі Лесі наповненні диханням Василя. Хіба я зможу при таких умовах прийняти в обійми його дружину. Нічого дурного мені Василь не вкоїв…

Вузенька, забруднена сміттям вуличка. Вогкий вітрець дмухає в лице липовим цвітом. Я вийшов з хатини першим, за мною висипали жінки. Настрій у них, наче святкували чиєсь народження. Клара підхопила мене під лікоть.

–Я зовсім сп’яніла, дівоньки. Можна трошки потриматися за нашого кавалера?

– Тільки потриматися, – зауважила Леся. – І не далі, як до кінця вулиці.

–Добре-добре, не з’їм я твого Олежку, – регоче Клара. – Хіба що покуштую трошки. Можна тебе покуштувати, ти не проти?

Не чекаючи дозволу, вона повисає в мене на плечах і починає пожадливо цілувати в губи. Мені здається що так солодко жодна з жінок мене ще не цілувала.

Зустрів якось Лесю на вулиці.

–Новину чув? – питає.

– Ти про що?

– Клару з роботи звільнили.

– А що, жінки вже не роджають?

– Жінки рожають! Тільки у Клари термін, – два роки не працювати за фахом. Але не нагадуй їй про це, добре. У неї породілля померла. Темна історія…

 

Майже місяць проблукав я селищами в пошуках чогось доброго, за що можна вчепитися. Та дарма. Селища та села потихеньку вимирали. Зустрічалися так званні бізнесмени, які тримали при хаті якусь худобу, але прибутку майже не було. Селами нишпорили зграї злодіїв, які грабували селян. Ті хапалися за зброю, закінчуючи свій бізнес по таборах. Поліпшували своє життя хіба що згуртовані у зграї злодії, шахраї, кримінальні авторитети. Їм вибачалися навіть вбивства. Або було чим відкупитися. Бо гроші були не тільки сумлінням і гідністю, але й діючим в країні законом.

Коли повернувся до Хабаровську, вирішив знайти Клару. Знайшов блокнот, куди записував її адресу, прийшов, потовкся біля дверей, декілька разів натиснувши на дзвоник. Вийшла сусідка, спитала, кого шукаю. Я доповів, що адресу мені дала акушерка Клара, прізвища не запам’ятав. Тепер виникла необхідність зустрітися…

Жінка, не молода вже, трохи, правда, напідпитку, одарувала мене кривою усмішкою.

– Запізнився ти, друже. Два тижні вже як ми поховали Клару. Тільки не оплакуємо, бо сама повинна.

Я не міг втямити, як може молода жінка бути повинною в своїй смерті.

– Поясніть, будь ласка?

– Тоді вже посидьмо трохи. Під липою, послухаємо дивовижну бджолину  музику. Дуже мені подобається як зложено вони працюють. Не сперечаються поміж собою. Мабуть, божі закони мають. А Клара проти Бога пішла, закортіло більше грошей отримати. Замість того щоб отримати маля, як заповідано природою, вона породіллі кесаревій розтин зробила, а заразом і матку вирізала. Бо, бачте, по закону за такі операції їм більше грошей платять. Та не все так як треба зробила. За ніч бідна жіночка кров’ю стекла. Чистої води вбивство. А суддя – на два роки заборонити працювати будь в якій лікарні. Начебто через два роки вона кращим фахівцем буде. А чоловік породіллі поняньчився один з малятком, запав у розпач і гепнув Кларі дрючком по голові. А потім подзвонив до міліції…

Гроші! Боже мій, що вони роблять, оті гроші! Скільки з-за них крові пролито на землі. Скільки розумних людей обернулося вовкулаками! Ідею братерства змінили на ідею збагачення. А що отримали?

Встав я, ледь втримуючись на ногах. Голова йде обертом. Серце від ненависті, ген-ген, виплигне з груди. Від ненависті до самого себе. Таким я собі нікчемою здався, таким безсоромним зрадником по відношенню до Світлани, до Надії, до Лесі Данкіної, нарешті… Отож і почвалав саме до Лесі, взнати, може не все так було, як розповіла жінка, сусідка Клари.

День був пахмурний, вітер грався на шляху дзиґами пилюки. Того й дивись, дощ піде. Зайшов у двір, погрюкав у двері. Тиша. Сів на сходинці порогу, замружив очі, намагаючись викликати в уяві лице Клари. І вона прийшла: посміхалася, зблискувала чорними очима, намагалася щось сказати, та дарма… Мертві навіть в уяві не говорять. Не знаю вже, чи довго так сидів. Мабуть здрімнув трохи, бо очунявся від дотику жіночих пальців до чола. Відкрив очі – переді мною навпочіпки сидить Леся. Лице зосереджене: чи не захворів? Бо почувався я й справді не дуже добре. В очах вогняні краплі, в рот і сухо, як у Кара Кумах.

– Давно ти тут?

– Не знаю… прокуняв мабуть з годину.

– Заклопотаний чим?

– Дурним життям нашим. Воно втрачає всякий сенс. Ходжу я, спостерігаю що діється, пишу фейлетони, насміхаюся над урядовцями. Та хіба вони розуміють, що це про них. Ні, Леся, нічого вони не розуміють. Вони над нами, над життям. Вони – Боги, бо все захапали в свою кубло, будинки, землю, надра… На людей дивляться, як на сміття. Люди місяцями не отримують платні, бо гроші, які вони заробили, в котрий вже раз прокручуються в приватних банках. Навіть суди безсильні допомогти…

– Здогадуюся звідки в тебе такі думи. Почув мабуть про смерть Клари. Вона не перша і не остання. Лікарі теж люди, а платні не вистачає, щоб оплатити житло. Ото й порушують не тільки клятву Гіппократа, але й елементарні закони сумління. Калічать жінок заради лишньої сотні карбованців.

– І ти калічиш?

–Я операцій не роблю, не акушерка. Спостерігаю за розвитком плода в утробі матері. Бувають і в мене помилки, обіцяю породіллі дівчинку, а народжується хлопчик. Соромно потім буває, але це вже не так страшно.

Леся запросила мене до хати. Я вибачився що не прихопив з собою чогось смачного до чаю, бо йшов світ-за-очі, наче хто в спину штовхнув…

– Ото й добре, що хтось штовхнув. Думаю що отой хтось, наша доля. Саме сьогодні я вперше дала згоду одному залицяльнику прийти до мене. Скільки ж можна терпіти. Але ти поза конкурсом. Тільки не злиняй після того як я відмовлю залицяльнику в коханні. А зараз ми будемо накривати на стіл…

Леся все робила одностайно: говорила, клопотала по кухні, накривала скатеркою стіл у світлиці. Я дивився на Данкіну, розуміючи що не дам їй щастя. Вона тепла, запашна, вродлива, розумна, навіть вірші пише. Але чомусь ще там, в школі, як на жінку, я ніколи не звертав на неї уваги. Якась вона була завжди системна, без вибуху адреналіну. Вчилася не краще за мене, але й не гірше. Ніколи не сперечалася з вчителями і учнями. Таким був і чоловік її Василь Вологодський. Як кажуть – ні риба, ні м'ясо.

Я ще вагався, залишитися, чи йти геть, поки не з’явився залицяльник, кандидат в коханці? Краще було б все виказати, як на духу. Але в мене давно не було жінки. Хіть вже розпалила свої вогники в моєму тілі, збудила уяву. Я не міг відмовитися від жінки, яка начебто кохала мене ще з дитинства.

– Лесю, можна я сам супроводжу твого гостя?

– Будь ласка, Олежко. Ти посидь на порозі, він побачить і не зайде. Бо я йому багато чого розповідала про тебе. Він впізнає тебе по фотокарткам в газеті і піде собі далі…

Я сидів на порозі, мружив очі на сповзаюче до заходу сонце, вдихав липову духмяність і мабуть не помітив, коли підходив до хвіртки гість Лесі. А може він і не підходив. Може вона придумала собі залицяльника, щоб утримати мене біля себе. Жінку взагалі важко порозуміти. Особливо з такою нескладною долею.

– Олежку, досить прохолоджатися, свята вечеря на столі. Заходь вже.

–А як же залицяльник?

– Так пройшов вже, ти що… не помітив? Я у вікні побачила.

Стіл був не багатий, але духмяний: смажені ніжки Буша з картоплею, салат – капуста з огірками та кропом, ковбаса, і пляшка коньяку.

Леся перехопила мою думку.

– Коньяк купувала для тебе…

Я не міг втриматися від раптово виниклого бажання оволодіти жінкою до того, як сісти за стіл. Наче біс який в мене вселився, схопив Лесю на руки і поніс до ліжка. В очах – вогняні блискітки, в серці – багаття, в горлі клубок сліз, який не може втримати нестерпну жагу кричати, волати, співати, у відповідь на якесь дивне пташине клекотання збожеволівшої від захвату коханки.

Треба сказати, що секс – поряд з творчістю, з повсякденною працею дарує нам можливість відчувати повноцінність життя. Тиждень без жінки відключає мій мозок від літературної праці, від книжок, я навіть працюю не в повну силу, бо бажання жінки виникає всупереч здоровому глузду. Жінки починають приходити до мене вві сні, але відбувається все, як насправді. Якщо коханка, починає комизитися, виносить покарання, відмовляючи в коханні, її місце незабаром посяде інша. Жінки відчувають хіть мужчини, і ледь не завжди йдуть назустріч. 

Вечеряли вже ранком, підсмаживши ніжки Буша з картоплею на чавунній сковороді. Пити коньяк з чарки Леся відмовилася, вона забажала пити його з мого рота – один ковток – собі, другий… і так далі…. Поки знову не опинилися в обіймах…

Потім довго раювали, мовчки, без думок, хіба що з легким смутком сприймаючи шумне дихання великого міста. В селах такі хвилини бувають набагато солодшими. Бо там панує тиша, навіть собака лишку не збрехне. А в сучасному місті виють не тільки машини, вистачає й собачої гавкотні, особливо ранком та в смерках, коли мешканці з собаками висипають на громадські подвір’я. Добре що останнім часом від гавкоту та голосіння машин можна захиститися пластиковими вікнами. Інакше не витримують нерви. Не місто, а суцільна псарня.

Так в обіймах ми й поснули.

Десь за північ, коли прокинулися, Леся спитала, чи пам’ятаю я вчителя історії Грубу. Питання мене навіть здивувало трохи.

– Хіба такого забудеш!

Вона встала, включила світло і подала мені листа від нашого однокласника Євгена Мажуги.

– Читай, що пише.

«Привіт тобі від усіх наших. Зокрема Славки Котова, Марії Глібової та Насті Козак. Минулим роком ми їх поховали. Тридцятирічних. Поїхали працювати в Росію, та не заробили навіть на труну. Помер директор школи, пам’ятаєш такого. Хвороба в нього була якась дивна, три роки наче в паралічі лежав. Люди казали – сам себе з’їв. Сумління спалило. Покаянного листа написав, звинувачував себе в багатьох гріхах. Пам’ятаєш Олега Коцюбу, мати його в лікарні працювала. На неї писав доноси, на вчительку української мови, на багатьох інших. Майку Горохову пам’ятаєш. Наша відмінниця. Вона з чотирнадцяти років у нього в коханках була…»

Далі я читати не став, від листа тхнуло мерзотністю.

– Ні, ти читай, читай, там про тебе є, – наполягала Леся.

– Вибачай, але після солодких обіймів і оце… Нехай якось потім…

– Директор працював на фахівців КДБ, про кожного з нас писав, особливо про тебе.

...Зібрали жовтодзюбів докупи, думали доброю їжею та затишком купити, а хлопчики вже свій життєвий досвід мають. Свою вовчу звичку. Нагримав на Юрка виховний, а вони його гуртом розділи, пов’язали до спортивної драбини, та на череві тушшю з голками татуювали «Злодій безглуздий!» Виховного прибрали подалі од гріха. Тоді й запропонував мені Апостол за добру платню працювати з дітлахами. Я рішуче відмовився: «З мене вчитель, як з пухиря противага!»  Казав, що мушу одружитися, наречена вагітна. На що Апостол відповів: «Через день вона вчителька, разом працювати будете.» Тепер я розумію, не треба було мені поспішати з висновками. Але ж лячно навіть уявити собі Вероніку в отому лігві. Хоча в школі дівчатка були, але хіба передбачиш поведінку здичавілих кішок.  Вони вчителю гудзики на штанях розстьобують, цікавляться вмістом.

Апостол дав знати, що розмовляти нам далі немає про що. Охоронець на виході клацнув на мене  вставним золотим зубом. Я майже не звернув на це уваги: злодії люблять жартувати, але далі зрозумів: натяк мені був: «З’їдять вони тебе, хлопче! Постерігся б!»

З Веронікою була умова зустрітись о сімнадцятій біля університету. Я запізнився на півтори години, тому й не поспішав. Занепав пустелею безнадії. Нікого й нічого мені не треба. Уїду, як батько, світ за очі. Ходитиму матросом по морі. Або посяду, як кріт норою, мізерний, усіма забутий. Продам квартиру в Миколаївську, бо там мене обов’язково знайдуть.

Я був певен, що якимось чином Софія Марківна пов’язана з оточенням Апостола. Можливо один із завжди незайнятих стільців приналежить саме батьковій сестриці.

 Не гаючи часу побіг  додому, питаю господарку, вона плечима знизує:

– Вероніки ще не було.

– Як не було?!.

Дивився в заволожені довгим життям очі Ганні Йосипівни: спокійні, навіть трохи усміхнені.

– Ганна Йосипівна, тільки не жартуйте, Вероніка вийшла куди?

– Не триндичите, Олег Семенович. Нікуди вона не дінеться ваша краля.

Я вибіг з хати. Йшов вуличкою, щодня до інституту тут ходили, туди й назад. Йшов та безпорадно дзвонив. Вероніка мовчала. Не знайшов в університеті. Дівчата казали що не бачили з пообіддя.

 

Додому прибіг як обмарений. Серце гупає, наче в нього палі вбивають. Ганна Йосипівна дивиться на мене, як на божевільного.

– Що ти заладив: куди та куди? Нікуди вона не дінеться твоя Вероніка. Дзвони матері, може вона вже там. На скільки ти запізнився? На півтори години. Ото ж і не витримали нерви. Ви ж з нею наче діти які…

– Телефон у неї є, я завжди на зв’язку, ні… Лихо чую. Втямити б за що хапатися. У міліцію йти,  осміють… Дзвонити Таїсії Петрівні? Але ж за такий час Вероніка до неї не доїде. Нарешті подзвонив Апостолу але той слухати не хотів, вимкнув телефон.

Таке сталося вперше за довгі роки нашого спілкування з Володимиром.

 

Причиною наших непорозумінь з Апостолом було його не зовсім розумне ставлення до безпритульних підлітків. Він числив дітлахів за необроблений сирий матеріал, котрий легко можна перекувати, перекроїти, довести до потрібного ґатунку за допомогою паса або пряника. Жахливий випадок:  дев’ятирічний вихованець, якого вчитель вдарив лінійкою по руці, плигає з парти йому на плечі, хапає руками за волосся, стискує шию міцними, як кліщі, ногами. Клас регоче, понукає до дій, а вчителю вже дихати нічим. Лягає на підвіконня і разом з хлопчиком випадає з вікна другого поверху. Хлопець не дурний, хапається за стулку рами, а вчитель ламає в’язи, а дітлахам аби що… Стрибають по партам, святкуючи свою перемогу…

Не похорон я приїхав, бо добре знав Миколу Байрачного: разом вчилися в педагогічному. Яким вітром його занесло до цієї школи, сказати не можу. Можливо сподобалася платня. По другому дню після похорон прийшов я до його вихованців, хоча не дуже й хотілося. Клас гудів як бджолиний вулик. Що людину вбили – дітлахам байдуже. Знають свою безкарність. Як я зайшов до класу не звернули навіть уваги. Не клас – жменя хробаків у склянці запеклого рибалки. Плигають по партах, дубасять  одне-одного, кричать, регочуть, матюки гнуть…

Прийшов я з книжкою Джона Апдайка «Кентавр» – роман саме про таких учнів. У мне й думки не було порівнювати себе з учителем Колдуелом, але були в романі сторінки, які боляче торкалися мого серця. Була думка, що торкнуть вони і учнів, не залишать байдужими. На мою думку нахабство дітей може обеззброїти тільки зневага до того, що вони роблять. Які б коники вони не викидали. Людський розум на більше нездатний. Ти повинен робити своє діло, перемогти впертість гурту своєю байдужістю до дикунства. Тебе цікавить, хвилює тільки спілкування на рівні. Не бажаєте – це ваша болячка. Мене неабияк зворушує дитяче презирство до смерті. Вони наче павуки сновигають по деревах, плигаючи з гілки на гілку, висять ногами догори. Причепи їм хвоста, скористаються як пропелером, і, будьте певні, літатимуть бісові діти.

Відразу як ввійшов, як угледів що діється, тіло вкрилося сиротами, волосся наче вошами кишіло. Тільки б не знавісніти, думаю собі, бо це буде поразка на все моє життя. Скаженіти, шаленіти, все дозволено вам, діти, бо ви –  діти Землі, а Земля що не день  скаженіє вибухами вулканів, тайфунами, смерчами… Вона жива, невтримна в своїй поведінці, в бажанні, в пориванні, запалі… Гойдай же, Земле, мене хвилями, вибухами, шаленій, скаженій на моїх очах, тільки не зачепи мого тіла, бо… другої щоки я тобі не підставлю. Якщо оцей товстий підліток знахабніє, я схоплю його за паса, стану на столі, лівою рукою зніму люстру, і буде оцей смердячий вулкан висіти на гачку замість світильника…

А підсвідомість моя шаленіє: по вікні, по столі, по стіні, по долівці, по лавці, по книжці розчавити, розмазати, по сідницям… та пасом, одного, другого, третього… вишикувати в шерегу, нехай грюкають чобітьми по дворі…

Але ж… Але ж…

Знущання з дітей викликає непередбачені вчинки. Вони вже пройшли школу виживання по смітниках, підмурках, підворіттях, міліцейських камерах,  у бійках і сварах відстоюючи свою незалежність. Виснажені життям, але зарозумілі, зухвалі, брутальні... вони наводили жах не тільки на літніх людей. Юних бісенят десятою дорогою оминали  навіть молоді люди, бо – вовченята, озброєні не тільки іклами, але й ненавистю…

Не всі вчителі розуміли чого треба дітворі. Діти – наше майбутнє. Що посіємо їм в мозок, так і житимуть. Помилялися вельми. Попри виховання існує пам'ять  батьків, пращурів, а хіба не звідти приходять до діточок імпульси гідності, сумління, мужності, зневаги до насильства, нестерпне бажання розгризти горішка, побачити що в ньому лежить. Були, звичайно, й такі, що, роззявивши рота, сприймали слова вчителя, як нерухому істину.  Але теж – на час. Життя скеровувало,  вносило свої виправлення, іноді с помарками, але ж підштовхувало людину зробити крок навмання, в пошуках чогось нового, повз що мовчки проходить осліплене релігійною освітою людство.

Кажуть що терпіння вчителя кінчається, коли учні починають відверте знехтування його особою.  Можливо так воно й є. Я навіть не привітався з класом. Коли ввійшов. Мовчки сів за стіл, розгорнув книжку і почав наголос, в котрий вже раз,  переживати страждання Кентавра-вчителя. Читав, не звертаючи уваги на підлітка, що гепав у мене по столі.  «В класі вихлювався  заразливий регіт. Здавалось, клас ввібрав в себе всю жорстокість і блюзнірство світу. Кентавр дивувався, як може таке щось існувати під небом господа бога… «

Мене перервали питанням:

– Кентавр, він хто такий?

Я відповів рівним голосом, намагаючись щоб мене з-за ґвалту не почули.

– Кентавр – це чоловік-кінь.

І знову той же голос:

– Та замовчить ви!

Голос звучав на вибуховій ноті. За хвильку тиші я встиг відповісти.

–Чоловік-кінь – вчитель, про якого в романі йде мова.

Знову шум, ґвалт, а я продовжую неспішно читати.

«Усяка радість – данина богу. Досить було – серед бруду, у скруті, у злиднях – живій душі спізнати трохи радості, як тут-таки бог об’являв своє право на неї; у трактирі, у класі, в будинках розпусти, в ослизлі, запльовані провулки, в найтемніші, чумні, найтемніші кутки – скрізь, де людині припала мить радості, бог украдався і брав її собі, в свою неосяжну обладу…»

«Замовчи ти! Закрий рота! Принишкни!» – йшли луни по класу, а я думав: «Тільки не звертати уваги. Читати, наче ти не чоловік, а кухонне радіо. Читати якомога проникливіше, виразніше, і тільки ті сторінки, що доводять до захвату самого, зволожують слізьми очі, спопеляють душу. Тільки не запасти у розпач. Вони будуть слухати… повинні слухати, бо це не біблейські понукання до людини з вудилами у роті.  Це досвід пересічної душі, яка пізнала земне пекло, і відсахнулася від повинності бути іграшкою в руках випадку…

На якусь хвильку я замовчав, щоб передохнути, і відразу з місця схопився повний підліток, який тільки що гарцював на моєму столі.

–Я читав цей роман, - сказав він. – Кентавр, він слабкий, діє в інтересі загалу…

– Доброта не завжди слабкість, друже.

Він презирливо всміхнувся.

– Доброю буває тільки собака, поки її добре кормлять. Людей добрих в природі не існує. Не хитайте головою, пане вчителю. Мого батька вбито тільки за те, що він своєму товаришу позичив гроші. А той вбив його, щоб не віддавати борги. Ото вам і вся людська доброта.

– Ти прийшов у школу щоб помститися за батька.

– Поки що – сховатися від вбивця. Він відома людина.

– Ти розумієш чому вас тут навчатимуть.

– Всі розуміємо. Ми – горні, що відвертають жагу суспільства до заколоту. Мені така доля подобається. Це краще аніж животіти, тягти пересічне буденне існування. До вбивства батька наша родина мешкала в дев’ятиповерховому старому будинку. Знаєте чим ремствував я останні п’ять років. Щодня зранку до пізньої ночі будинок гримів, торохтів, дзвенів, гупав… таким чином сусіди будували і перебудовували свої родинні кубла. Ламали стіни, кухні переносили до спалень, спальні улаштовували на місці кухонь… Переносять газові труби, пічки нові ставлять. Все що їх цікавить у житті це нерухомість та мито. Книжок не читають, які були, давно по смітниках погоріли. А далі що? А далі – вибух, не залишиться навіть поличчя на надгробку. Тільки попіл віялом у пам’яті знайомих.

Замовк філософ, сів, упавши лицем на парту.

– Тільки попіл віялом у пам’яті знайомих, тяжко зітхнув хтось із учнів.

– Ви прийшли до нас учителем?

– Ні, – відповів я, – я прийшов подивитися на учнів, які вбили мого друга Миколу Петровича Байрачного. – Можливо він не встиг чогось порозуміти, можливо намагався вчити вас, так, як його вчили, але людиною він був доброю.

– Ви бажаєте знати хто це зробив?

– Навіщо! Головне щоб ніхто цього не робив надалі. Життя вас багато чому навчило, на жаль – не тому, чому треба було навчити. Книжку я вам залишаю. Стане комусь скрутно –кличте, дзвоніть. Вчитися можна й тут, все ж таки кормлять… А чому вчитися, про це кумекайте самі...

 

  Я сидів на облямівці водограю, насолоджувався його вологим подихом, коли крізь мерехтіння водяних струменів і веселок помітив Караїва. Поруч, тримаючись за його лікоть, дріботіла високим підбором жіночка-метелик. Безумовно то була Ганночка, дружина Апостола. Колись я поклявся собі звабити цю кралю, помститися таким чином за Світлану. Тоді я був майже певен, що така помста неможлива, що Ганна кохає чоловіка. Але коли вона лягла під Караїва, ляже й під мене.

Світлана, біс з нею, сама лягла. Але за Вероніку – святе діло! У мене й досі ще боліло око від блискавки, що золотою мотузкою пов’язала нас. Спочатку я хотів подзвонити Апостолові, докласти з ким швендає його дружина, але завчасно втримався. Колись мати повчала мене не поспішати з висновками. Бо мудра думка приходить опісля.

Караїв залишив Ганну на лавочці під молодими зеленкуватими модринами, а сам рушив до парадного входу в будинок крайової адміністрації. Що зовсім не було мені в новину. Але треба було поспішати поспілкуватися з дружиною Апостола. Від хвилювання голова гула, як пуста макітра на кілку. Я обійшов водограй з підвітряного боку, освіжився холодними водяними бризками. Ганна впізнала мене, схопилася, зробила декілька кроків назустріч.

– Тільки не треба зблискувати, – засміялась, підставляючи щоку для поцілунку.

Я не проминув з пилу з жару перейти до атаки.

– Несьогосвітня ти, Ганночко. Очі твої, що зірки в небі. Майже півроку не переводжуся тяжінням до твоїх вуст. А якого біса Караїв тут робить. Залиш. Ходімо зі мною. В лісові нетрі ходімо, звідки ти й вийшла…

– Відчайдушна ти людина, Олег Семенович, невже не розумієш, що граєш з вогнем.

– Посидьмо в чагарниках, пташок послухаємо…

  Досить жартувати, вони зараз з’являться, краще забий мені в стільниковий число свого телефону.

– З превеликою радістю, Ганночко.

Я зробив, що просила, навіть подзвонив на свій стільниковий, щоб не було якої помилки.

– Я чекатиму… днем і ніччю чекатиму мою горличку…

Якщо треба, можна побути й сентиментальним. Я ще на весіллі помітив, що ця чарівна жіночка любить коли до неї ставляться як до дитини. Я завчасно повернувся на своє місце за водограєм. Прослідкував як Апостол з Караєвим і Ганночкою посідали в машину, і рушили у напрямку Уссурійського бульвару.

Я ще плекав надію, що дружина Апостола допоможе взнати в якому напрямку мені шукати Вероніку. Але перш-на-перш я повинен пов’язати блискавками не тільки наші очі. Але й наші серця. 

...Ми сидимо іще три години, лускаємо соняшникове насіння. Сонце стирчить у небі проваллям розпеченого металу. Хмарини пропливають обіч, передбачаючи біду. Так оминають люди молодика, який стоїть на тротуарі, ссе із пляшки пиво, намагаючись зачепити вільною рукою якусь із пропливаючих обіч жінок. Ніхто з перехожих чоловіків не звертає на йолопа уваги. Не помічаючи, проходить жіночка-міліціонер. Два міліціонери-хлопці зупиняються, але лише на хвильку. Од пияки тхне безпекою. Краще його не чіпати. Нарешті затримує ходу молода тендітна жіночка. Вона проходить надто близько від пияки, і на мою думку, робить це навмисне. Але він наче не помічає її. Тоді жіночка зупиняється:

– Зникни, солопій, від тебе гидотно тхне!

В жінку летить пляшка, але вона уникає удару. Не реагує навіть на ніж в руці злочинця. Той регоче, замахується ножем, а жіночка мовчки посувається до нього. Йде, зціпивши зуби, і очі її палахкотять ненавистю.

Спочатку мені було соромно встрявати в бійку, а коли зблиснув ніж, наче хто в спину штовхнув – схопив з клумби жменю грязюки, підскочив і швиргонув злодію в очі…

Не треба було мені в дитинстві читати роман Леопольда Тирманда «Злий». Ой, не треба. П’яний мужчина штрикнув собі ножем в лице: захищаючі очі, забув про ніж. І тут же вронив його на асфальт. Я віджбурнув холодне озброєння ногою. Міліціонери блискавично підскочили, згребли мене під руки, як злочинця. Я стою, тремчу від збудження, дивлюся на хлопців в пагонах, нічого не розуміючі. Тендітна жіночка, зблискуючи очима, наполягає, щоб вони відчепилися від мене, і забрали геть заляпаного грязюкою солопія. Вона показує їм якесь освідчення, і міліціонери відступають. 

Література робить нас людьми. Сучасна комп’ютерна освіта народжує мерців духу.

Парубок покліпав очима, ходить, шукає ножа. Один з міліціонерів виправдовується:

– Ми утримали громадянина, щоб не наробив глупоти.

Другий спитав:

– Чому ти не вдарив?

– Ви б не його, мене арештували.

– І то правда, сміється жіночка-міліціонер, – з пияки чого взяти, а ви при краватці…

 

Comments