17. Російський патріотизм

Яка блаженна павза. Сонечко припікає, вітрець зі ставу зволожує повітря, від духмяних квітів паморочиться голова. Мені ліньки ворухнутися, зігнати утішного метелика, що наче заграє зі мною, лоскоче, стрибає з носу на лоба, або на губи, і повертається знову. Сонячна степова далечин майорить океанськими хвилями, на обрії — що там, засніжені гори, чи нагромадження хмар? У зладжений оркестр польових цвіркунів іноді вривається жаб’яче кумкання, а то ще охрипло прокричить, пролітаючи над головою, крук. Тихо. Затишно. Сидів би отак і сидів, заплющивши очі, підставивши лице теплим сонячним промінцям. Але раптом чую, наче щось крадеться, шерехтить камінцями. Відкриваю очі, проти мене кроків отак п’яти стоїть вовк. Спочатку подумав — собака, але у собак такої шляхетної постаті не буває. В таку спеку кожний собака стояв би, висолопивши язика. Це по-перше, а по-друге, у собак такого віку написано на морді, що він прийшов до людини чимось поживитися. Прищур вовчого ока був майже чоловічім. Слово «морда» тут недоречне, краще сказати — лице. Вовк дивиться на мене і стриже вухом. Чомусь одним, лівим. Наче натякає, що мені треба встати і посуватися ліворуч, подалі від непередбаченої згуби. Від гріха подалі. Я дивлюсь вовкові в очі. Десь читав, що вовк, як і собака, не витримують людського погляду. Брехня — вовк дивиться мені в очі, не мружачись і не моргаючи. Не встиг я піднятися, як вовк рушив, граціозно ступаючи схилом балки. Я ледь поспішав за ним, в душі посміхаючись над собою: який би поводир не поманив за собою, я прикладаю долоню до кашкета і покірно слідкую чужій волі. Треба було спитати у вовка, куди ми пхаємося? Невже до лісу, що темніє ліворуч озера? Схил балки мав скудну рослинність, більше було білих, випалених сонцем, камінців, але неорана мережа над схилом щиро буяла заростями золотистої тирси, впереміж з соковитими лободою та молочаєм.

А далі почалося щось надзвичайне, прямо таки гульбище в балці, ледь не на тому місці, де я, декілька хвилин тому, насолоджувався грою степового метелика, зграя хлопців зійшлася в шаленій бійці. Я не помітив коли і звідки вони прийшли, наче з неба впали, осіб отак двадцять, роздягнених до паса молодих людей. Я б зупинився, якби не вовк, бо цікаво ж побачити чим все скінчиться. Виникала думка, що хтось цю бійку знімає, можливо, навіть, для кіно, але ні режисера ні оператора я не побачив. Усі билися. Мовчки, зосереджено лупцювали один-одного руками й ногами. Якби не вовк, я й сам міг би опинитися іграшкою в руках молодиків, тому, мабуть, і озирався вовк, квапив не гаючись посуватися за ним. Добре що ми вже дійшли лісу і рушили зеленими чагарниками у напрямку автомобільної траси. Вовк щез так само несподівано, як і появився. Машини шляхом шмигали не сказати щоб часто, але на мої активні рухи зупинилася тільки міліцейська мигалка. Сержант, що сидів за кермом, спитав: «Якого біса треба?» Я розповів про те що бачив, він тільки хмикнув і рушив далі. Мене підхопив водій самоскида, один з хлопців бригади Олексія Гриздренка. Він зреагував на мою розповідь емоційніше за сержанта, подзвонив по стільниковому в міліцію, але відповідь, я помітив, не вдоволила його.

— Що за люди наші міліціонери, знаєте що сказали: нехай повбивають одне одного, менше клопіт у них буде!

Я таки не втерпів. Зійшовши з машини, рушив назад, спочатку лісом, потім степом, добіг і почав негайно дзвонити в швидку допомогу, бо на закривавленому бойовищу нерухомо лежали три хлопця. З диспетчером «Швидкої допомоги» договоритись теж було нелегко. Двічі питала прізвище, довго дзвонила в редакцію, проясняла, чи не в редакції знаходжуся, чи не шуткує хтось, прикриваючись прізвищем відомого журналіста. Довелося мені дзвонити Пономаренкові, щоб той ствердив що я насправді я, так що швидка допомога, обіч з міліцією, якихось два кілометри подолала за годину і сімнадцять хвилин. Двоє хлопців були вже мертвими. У лікаря, худорлявого, молодого, байдужого до смертей молодика, була надія що третій житиме. Мене, як свідка, підхопила міліція: питали якого біса я швендав задвірками міста, що бачив і чому не подзвонив раніше. На мою репліку, що я зупиняв міліцейську машину і докладав сержанту про цю бійку охоронці громадянського правопорядку не зреагували. Не записали, навіть, номера машини. Воно і дійсно, що міг зробити отой молодий сержанти зі своєю пукалкою. Хіба що озброїти одного з шанувальників бузувірського герцю.

Повертаюся з міліції з іронічно-скептичною усмішкою на лиці. Враження від перебіжного допиту таке, наче мене дві години в багнюку носом всували. Прискіпувався майор, що розмовляю з ним не так, як треба. А як ще розмовляти, коли тебе питають: чи не сам замовив хлопцям бійку, щоб було про що писати? Розумна людина хіба що пожартує так. Ото ж і відповідаю: звичайно, — сам, навіть цеберку горілки хлопцям поставив, щоб веселіше було. Майор ледь не скаженів від моїх жартів, посилаючись на свою державну посаду. Я йому кажу: зараз, як і завжди, кожному з нас спочатку треба бути людиною, а вже потім громадянином. Не чіплятися за ідею Батьківщини, коли мова йде про долю окремої людини. Сучасні патріоти сплять і думають як їм дістатися державної посади. Вони бездумно підтримують державні закони, навіть несправедливі. Від держави вже тхне багнюкою, а вони ляскають у долоні, яку б нісенітницю не вішав на вуха уряд.

Але найцікавіше було далі. Я ще міркував на якому рівні піднести читачеві повідомлення про бійку, коли Кульбаба приніс матеріал для статті, з прізвищами, як казав великий Шевченко: живих і мертвих і ненароджених. Коли я поцікавився, в яких копалинах знайшов він цей поцінний матеріал, Кульбаба переможно скопилив губи:

— Отака інформація хіба що з неба падає…

І все б нічого, якби не оті два молодих мерця. У кожного з них є батьки, чому ж вони мовчать? Тишком-нишком почав я винюхувати звідки йде повів смороду, і перше, що винюхав — усі учасники герцю сироти, виховувалися в дитячих будинках. Переможців, які «вийдуть сухими з води», нагороджували квартирами, зачисляли в спеціальні загони боротьби з бандитизмом. Цікава логіка: щоб боротися з бандитами треба навчитись вбивати. Усі мої спроби надрукувати свою оригінальну статтю розбивалися, як хвилі об набережні скелі. А скелями, звичайно, були місцеві урядовці, котрі дивилися на пресу, як на своє, добре вимуштруване, кишенькове цуценя. Особливо не сподобалася моя стаття друзяці Пономаренко6

— Що ти лізеш поперед батька в пекло, — докоряв він мені, — не на урядовця, на всю державу ганьбу сієш…

— Сидячки в багнюці, радуйся райським кущам! — коментував я патріотичну гнильцю відповідного секретаря нашої самої демократичної газети.

Спілкування з попом

Розплющив око — у вікні голкою промінець стирчить, розплющив друге — стоїть біля ліжка незнайома людина: не порозуміти — мужик, чи баба, чорною хусткою пов’язана голова, замість костюма — чорний попівський балахон. Сів, відсунувся від непроханого гостя, притулився хребтиною до спинки ліжка. Довго мовчки дивилися один на одного. Я вже порозумів, що в номер до мене якимось чином проник релігійний фахівець, або вичепурений у святого отця вбивець. Все було, і легкий переляк і зацікавленість, і, навіть, бажання пожартувати: чи не блакитний ти, отче? Але голос на хвильку втратив. Втратив таки. А коли вже трохи очунявся, спитав:

— Ви, мабуть, помилилися номером?

І навіть реготнув, втелепавши, що знаходжуся в номері готелю невеличкого містечка під Владивостоком. Буває ж таке: учора приїхав, а сьогодні… ось воно, чудовисько двадцять першого століття.

— Га? — питає незнайомець, — здається ви щось цвірінькнули?

«Цвірінькнув? Вирядився машкарою, ще й знущається!»

Вскочив з ліжка, нашвидку надів штани, сорочку, і зовсім вже оволодів своїм голосом.

— Ось що, пане розпусник, мужолозтво не мій коник… Йшли б ви звідси куди подалі, поки міліцію не покликав.

—Але я прийшов у свій номер! — вигукнув ряджений. — У мене ключі…

—У мене теж ключі, я приїхав сюди і на тиждень зняв номер. Вчора приїхав, а ви де були?

— Так, так! Якщо ви учора, мабуть якась помилка вийшла. Господиня зі сну не ті ключі сунула. Вибачайте, пане, я зараз…

Машкара вийшов, шаркаючи по килиму невидимими з-під балахона підошвами. Я нервово ходив по кімнаті шість кроків від двері до вікна і мурмотів собі під носа:

«І не соромно йому, розбурхав людину, ще й дражниться… Наче помітив у моєму голосі щось пташине. Здається, ви щось цвірінькнули. Цікаво з якого приходу втік? Скільки їх сьогодні з’явилося священиків-недотеп. Учорашні комсомольські секретарі поміняли Леніна на Христа. І не соромно!»

Я б ще довго бурмотів отак, як би не нове явлення Христа народу. Забіг, бачте, вибачитися. Великий, кремезний, добре хоч чорний свій каптур з голови зняв. А то привід і тільки. Але покидати мене священик не поспішав.

— Мене розмістили в сусідньому номері, є пляшка коньяку… до мене підемо, чи як?

Оця пляшка коньяку примусила мене засміятися, і він засміявсь теж, так що невдовзі наш примиренський сміх перейшов у регіт.

— Роздягайся, сідай, коли прийшов, — давлячись сміхом, запропонував я.

Певний своєї сили і релігійно-державного стану, священик нашвидку роздягся, щільно причинив двері, і дзенькаючи хрестом об стіл, почав доставати й складати на стіл пакунки з їжею, і нарешті поставив пляшку самого поцінного нашого коньяку «Російський розмір».

— Звуть мене Семеном, по церковному — отець Миколай. Ще рік тому я викладав історію в школі, але працювати за такі гроші!.. А тут, розумієте, храмів набудували, служити нікому.

—І як ото вам… дурити народ, не соромно:

— Хто його сьогодні не дурить, наш народ. Я б хотів повернутись до школи, але жити якось треба! Я народився і виріс у державі яка, щоб там сьогодні не казали, була взірцем народного побуту. Вона була затишніше, соромливіше, чистіше ніж сучасна, демократична. В радянській державі закута в ланцюги людина жила повним життям, дихала надією і упевненістю в наступній добі. В радянській державі було справжнє мистецтво, повчальна література… А що сьогодні? Артисти цвірінькають наче пташки, кривляються, з чого регочуть не втямиш. Враження таке, наче всі психічнохворі, або перепилися вщент.

— Вас, пане, це дуже непокоїть?

—А вас що, ні?

—Я викинув свій телевізор на смітник, новини черпаю з Інтернету. Там теж дурі вистачає, але є вибір.

— Інтернетом користуються одиниці, а телевізійна облуда йде навалом на суспільство. Люди ревуть завзяттям від бездарних машкар. Молодь з’їхала з глузду!

—А ви? Оцей ваш маскарад, думаєте комусь допоможе. Божевілля церковне не краще божевілля телевізійного. Ви теж сучасна комерційна держава. Цигарки діткам хто з-за кордону постачає? Церква постачає, святий пане, церква. Хіба цигарки це не Кирилів бізнес? Схаменіться, дайте людям отримати справжню освіту, побачити світ таким, який він є насправді…

І далі я попові справжню лекцію прочитав. По натхненню, можливо, навіть, трохи зухвалому, але провокував мене на зухвалість саме він, ряджений машкара.

«Зоряними ночами було чути як шерехтять зірки, та розмовляють поміж себе планети. Вони нарікали Богові, що заселив їх прямо таки скаженими істотами, не знаючими жалю ні до себе, ні до долі самих планет.

Гуртуючись у злочинні зграї, нишпорило завулками Всесвіту космічне каміння — уламки вщент розірваного життя. Його розтяли на дрізки божі істоти, які придумали собі іграшку і догралися нею до самознищення.

Розуміючи, що така ж доля чекає на них, планети робили все можливе, щоб не виховати собі на загибель щось схоже на людину. Вони заливали себе вогнем вулканів, тряслися в лихоманці жаху перед несподівано виниклою живою істотою, видихали отруйні гази, щоб спалити, отруїти, скинути зі свого тіла все що порухається і лупає на неї незадоволеними очима.

На жаль, планета Земля проґавила таку можливість. Спочатку її зачарувала пишна рослинність, потім гомін пташинок, легке паріння метеликів. Вона була доброю наша Земля, вона не живилася іншими космічними тілами. Навіть на мозок не спадало, що оця весела пташня та комашня дотепна причинити їй щось кепське. Зачарована своєю вродою, недогледіла бідна матінка як осіли її з усіх боків, по лісах та океанах страхітливі гігантські чудовиська, які тільки те й робили, що шматували одне-другого своїми блискучими дзьобами та іклами. Не втерпіла Земля такого нахабства, вибухнула праведним гнівом, змела зі свого тіла всю цю криваву гидотну, дозволила розплодитися невеличким істотам, під ногами котрих не здригалося її досить таки молоде, чуле тіло.

Не звернула уваги Земля, що, як і раніше, все що літало, бігало та повзало, поступово, кожне на свій лад, озброювалося блискучими гострими іклами. Сама беззахисна, на її думку істота, — людина, не викликала у Землі тривоги за своє майбутнє. Навпаки, Земля підтримувала її, як могла, подарувала навіть мозок, щоб навчилася уникати від нападів хижаків, і навіть захищатися від них таким собі нехитрим устаткуванням, як прив’язані до палиці ікла, знищених Землею, тиранозаврів. А коли очунялася, було вже запізно. Тепер вже, випестувані Землею, тиранолюди, шматують не тільки одне-одного, але й саму Землю, та так шматують, що Землі й в дурному сні не могло приснитися. Викачують кров Землі, її легені, її м’язи, отруїли річки і моря. Іноді Земля ще вибухає гнівом, але інстинкт самозбереження поки що діє. Чекає, що додумається людство поміняти почуття богобоязні на звичайне людське сумління, спуститься з неба на Землю, порозумівши, що народжена землею істота не знайде собі надійного притулку на жодній із інших планет. Фантазувати можна скільки завгодно, але ж треба іноді зазирнути в лице правді. А правда вона одна — усі ми діти Землі, а не космосу. Прагнучи вселюдських прав — чому Росія (хоч вуха затуляй) повсякденно оголошує свої права на космос, на велике майбутнє, а я — українець, я — ніхто, мій духовний батько Тарас Шевченко такий-сякий недоріка, вже Дмитра Павличка забороняють читати, не кажучи вже про Павла Штепу та Сергій Плачинду. Зовсім сказилися ідеологи великої та нескореної. А що за душею мають? Всіх сусідів пограбували, мову нашкребли по світових скриньках, навіть Бога позичили у візантійців, бо свій обрид. Правда, довго облюбовували із відомої на той час тройці — Христа, Аллаха, чи Буду? Тільки й чути: «Руські ідуть», «За нами майбутнє», «Ми розумніші», «Ми перші в космосі». Подивимося де ви будете, коли у надрах не залишиться газу та нафти, коли знищите ліси, та плідні ґрунти? Отоді вже ми й побачимо які ви розумні. Чи знову з атомною бомбою на плечі рушите по нескорений народах: грабувати, ґвалтувати, хижим розумом блискати…»

Аж задихнувся я від вируючих у грудях почуттів. Піп одаровував мене глузливою усмішкою, усмішкою людини, яка ставить себе не тільки над суспільством, але й над Всесвітом. Гірко мені стало, що розпинався перед машкарою, для котрого головною метою життя було спотворити життя людей заради безжурного життя на кошти робітників та селян.

Погарячився я, звичайно, але така моя врода. Я дитина Природи, а не казкового бога, що посівши карком людини, розмахує батожищем, збиваючи людей в підкорені алігаторам отари.

Мандри Охотським морем і не тільки

У відрядження до міста Охотська я відправився на судні «Ковчег» з Миколаївська-на-Амурі. До Миколаївська — півтори години літаком, а далі вже, не відпочиваючи, не повечерявши, як слід, неспокійним Амурським лиманом — до Охотського моря і далі, вздовж майже незаселеного узбережжя, до міста призначення. Мета відрядження — кетова путина: за отримати від браконьєрів журналістському загалу кілограмів двісті червоної ікри. З морським відомством було укладено умову — не чіпляти журналіста, бо не про свою кишеню дбає. Я знав що воднораз зі мною, одним літаком і далі одним судном, відправилися посланці Макогона. Скільки їх і хто такі, мене не освідомили. З літака на «Ковчег» пересіло декілька осіб, три жінки і десятеро мужиків. Хто з ким та куди, я не питався. Не те, щоб не було цікаво, попри цікавості має бути ще звичайне людське сумління. Що люди летять і пливуть за червоної ікрою було відомо і мертвим і живим і ненародженим. За туманами та подихами тайги в таку добу люди не шастають. На судні люди розмовляли про що завгодно, кляли, звичайно, президента та його олігархів, сперечалися на тему, хто у кого краде газ, Україна в Росії, чи Росія в Україні. У таких суперечках ми не помітили як ввійшли в ранок наступного дня. Спочатку начебто рожевим віялом над морським краєвидом спалахнуло сонце, потім раптово, наче випурнули, закрили небо хмари, вітер жбурнув у лиця бризками солоної морської води.

Не знаю вже як ота жіночка опинилася за бортом, і який біс підбив мене стрибнути вслід за нею, але довгих півгодини мені довелося підтримувати себе и жінку на плаву. Вона чіплялася мені за волосся, намагалася вдертися на спину, і я покірно дозволяв їй робити зі мною все, до чого підбивав її інстинкт врятування. І замерз я і насьорбався солоної морської води, і втратив одяг, бо одягненому триматися на воді було дуже важко. Як я порозумів матроси «Ковчега» були фахівці абиякі, — не знали як спустити на воду рятівного човна, рятівні круги були так надійно прив’язані до бортової огорожі, що відірвали їх вже після того, як до нас підійшов човен. У мене вже білий світ макітрився, бо жінка і ляпасів мені надавала і волосся повисмикувала. Безнадійна справа домовлятися з жінкою в аварійному становищі. Аби ще маленька була та худа, а випала з «Ковчега» гладка красуня під сто кілограмів. Таку на суші не вгамуєш, а тут холодне Охотське море!

Але підняли нас таки на судно. Жіночку потягли скоріше під теплий душ, а мені в каюту кок приніс гарячого чаю. Мені б чарку горілочки, і горілка, звичайно була у пасажирів, але добренького не знайшлося. Сам я такі речі у відрядження не беру, куди б не їхав. Журналіст повинен показувати взірець освіти. Це попи не можуть обійтися без Христовою крові в дорозі. Їм сьорбати її дозволяє релігія. А я людина нерелігійна, вихована на кращих літературних творах, пити та курити на людях мені соромно. Корабельний чай мені не допоміг. З ікрою я, звичайно, все уладнував. На той час в Охотському святкували посування кети на нерест фахівці Хироманського літовища. За ікрою вони прибули на своєму лайнері, так що містечко для загалу журналістів у них знайшлося.

Прилетів додому я зовсім хворим: нежить, кахикання, як я вже казав. Пив ліки, горілку з сіллю, годинами тримав ноги у гарячий воді. Нічого не допомагало. Зайшла якось Марія, але я її випровадив, бо лякався, щоб моя зараза до неї не приліпилася. А якось в пообіддя хтось настирливо подзвонив у двері. Не питаючи хто, я відчинив і, уявіть собі кого побачив… Я б і сам, якби сказали, не повірив. Переді мною, сяючи небесною вродою, стояла мати Марії, Світлана Георгіївна. В руці вона тримала чималу торбину, яку я відразу ж вихопив у неї, а сам притулився спиною до стіни, дозволяючи їй вільно пройти у тісному моєму коридорі.

Ореол таємниці сяяв над її прекрасним лицем!

Ні, ні, і ще раз ні. Це було не лице жінки, це було щось надзвичайне. Дивлячись на Світлану Георгіївну, я ледь втримував сльози погорди на очах. В мою мерзенну халупу приходить така жінка! Що за очі, що за усмішка, що за волосся!

Вона відібрала в мене торбину і сунула в кут поміж кімнатою ї кухнею. Схопивши мене лівою рукою за лікоть, праву приклала до лоба.

— Палахкотимо, хлопче. В газетах про тебе написали — герой, дружину відомого московського урядовця врятував. У тебе що, не всі вдома?

Не знаю вже з якого переляку, я негайно почав вибачатися.

— Зі мною нічого не сталося, нічого поганою, прихворів трохи після непередбаченої морської подорожі. Охолодився, бачте. Нежить, правда, надокучила, та кахикаю трохи, але легені, казала лікарка, чисті.

— Якого біса у воду поліз, ти що… один там був?

— Чому один, багато нас було, але ж… людина за бортом… жінка…

—А якби я впала, плигнув би?

— Що ви, Світлано Георгіївно, я б вас підхопив на свої крила. Як побачу вашу вроду, вони в мене відразу виростають…

— Оце так! Натякав же мені Касянович, що ти жіночий підлесник. Але досить тобі стирчати на продуві, лягай негайно в ліжко. Зараз ми тебе лікувати будемо. По-перше добре винце з медом. Моє винце домашнє, а по-друге, я тобі з верблюжої вовни шкарпетки зв’язала. Не до кінця, правда, праці залишилося на декілька хвилин. Не всиділа дома, навіть помитися не встигла. Дозволь у твоїй купелі сполоснутися?

— Будь ласка, я зараз… там не прибрано!

— Та лежи ти вже, жіночий лестун! Я сама впораюсь. Я тебе спочатку винцем домашнім з медом почастую. Поки я буду митися та дов’язувати шкарпетки, ти поспиш. А дали побачимо, які ще ліки потрібні.

Я чув як вона порається на кухні зі своєю торбою, як булькотить, виливаючись у склянку, її хвалене домашнє з медом. Принесла мені повну склянку.

— Пий до донця.

—А як же ви?

— Мені спати ніяк не можна, я пообіцяла доньці що за день-два поставлю тебе на ноги. Спи.

Я ще не випив вино, а вона вже сказала спи, і вино я допивав ледь не сонним. Мабуть таки, оця Світлана Георгіївна була майстром по навіюванню. Я ще чув як вона дзенькала моїми цеберками у ванні, як наливала воду, а потім з якогось кута війнуло теплим повітрям, і я поплив на ньому через зачинене вікно, легко поплив, наче пушинка кульбаби, і так мені було дивно, так солодко, що я не помітив як розчинився у цьому блаженстві.

Коли прокинувся, Світлана Георгіївна сиділа на краєчку мого ліжка і швидкими рухами пальців дов’язувала товстий, сталевого кольору шкарпеток. Я лежав на правому боці, животом торкаючись її теплих сідниць.

— Прокинувся, — промовила вона, не відриваючись від роботи. — Як там наша нежить, відпустило трохи.

Спочатку я навіть не помітив, що почав дихати носом. Залишений на поталу відомих ліків, я б, мабуть, ще довго шмигав носом, а прийшло оце диво, і якась година сну зробила мене ледь не взірцевою людиною.

— Зараз ми одягнемо шкарпетки, підемо повечеряємо, без вина, правда, бо відразу поснемо. А мені ще треба довести тебе, хлопче, до кондиції.

Найдивовижніше було те, що я в ті хвилини начебто не помічав, що поряд зі мною на ліжку сидить напівроздягнена красуня. Потай я з першої нашої зустрічі мріяв про можливість кохання з нею. А зараз вона була для мене наче рідна мати, а сам я — малим немовлятком під її пильним доглядом. Світлана Георгіївна сама натягла на мене шкарпетки, теплі, трохи лоскотливі. Тепло прокотилося тілом від пальців ніг до потилиці, від насолоди я закрив очі і довго лежав, не відкриваючи їх, забувши про свою хворобу і про поблажливу лікарку, чаруючу особистість потойбічного світу.

Піднявся коли вона покликала мене до столу. Вечеря була справді казковою, з вином, запеченою під підливою картоплею зі м’ясом. Чим довше ми сиділи один проти одного, чим довше розмовляли про тяготи життя, тім ближче, рідніше була мені моя лікарка. Іноді вона починала палко вихваляти мою мужність, а я тільки й знав, що поблажливо усміхався, вибачаючи оті її нескромні фантазії. Я не сліпий, з дитинства знаю, що красенем не вийшов, що блискавок з неба не хапаю, тому й сприймав похвалу жінки, як одну, тільки їй одній відому, процедуру лікування.

Потім ми пішли до ліжка і я відразу заснув. Звичайно — від її домашнього вина з медом. А коли прокинувся Світлані Георгіївни вже не було. Залишилися лише дві пляшки з вином, фрукти, а в холодильнику їжа, яку вона готувала до вечері.

Боже, як я проклинав себе за те, що проспав таку щасливу можливість! Світлана Георгіївна вилікувала мене від простудної хвороби, але назавжди отруїла мене іншою. Всі останні роки я казився, що в ту ніч не домігся її кохання. Та ніч обростала в моїй уяві такими дрібницями, від котрих я починав задихатися, хапатися за телефон щоб додзвонитися до неї. І дзвонив, але вимовити магічне слово — прийди, не міг. Несподівано зі мною чинилося щось несусвітнє. Робилося так парко, так соромно, що я починав верзти всіляку нісенітницю, від котрої потім у самого волосся ставало дибки. Тепер я кохався з Ніною тільки закривши очима, бо в уяві тримав лице Світлани Георгіївни, а що стосується Марії, як міг, уникав з нею зустрічі, бо мав думку, що саме з-за неї життя не подарувало мені велике щастя кохатися з її ненькою. Я вже й думки не припускав, що вона мати Марії. Я упевнив себе, що Марія старіша віком, бо насправді і лицем і статурою Світлана Георгіївна показувала себе набагато молодшою. Всю наступну осінь і зиму я чекав, що Світлана Горинь обов’язково прийде. Дійшло до того, що у люті морози я почав відчиняти вікно, щоб захворіти. Але, як на гріх, жодна хвороба не чіплялася до мене.

Я навчився підкреслювати свою статуру вишуканим одягом, але моя удавана елегантність лише задавала мені болю, бо всі мої зусилля зустрітися зі Світланою закінчувалися невдачами. Можливо вона вже давно мешкала в якомусь іншому містечку, бо стільниковий телефон не вказує на місце перебування абонента. Але була імовірність, що мешкаючи поряд, Світлана Георгіївна сама уникала зустрічі, бажаючи довести мене до такого стану, коли з мене, як з дерева листя, осиплються всі мої еротичні привереди.

Часом я спатв з розчиненим настіж вікном. Дурисвітство, звичайно, але була мрія, що одного разу Світлана Георгіївна прилетить до мене на п’ятий поверх, і, прокинувшись, я вже не дозволю собі так бездарно заснути в її обіймах. На той час я вже був певен, що поснули ми з нею саме в обіймах, бо ліжко моє було надто вузьким, щоб з такою вишуканою жінкою можна було спати не обійнявшись.

Тим часом з Ніною у нас все пішло не так як треба. Порохня помер і вона повернулася до свого помешкання. Коли кликала, я приходив, але приходив як до музею, де щоразу в мене виникало почуття якоїсь казенщини, мене цькував припах її агонізуючого чоловіка. Я тинявся по кімнатах, не знаючи куди себе діти. Ніна ще вміла жартувати:

— Тебе переслідує порохня минулого, чи закохався в якусь…

Саме оце «якусь» викликало внутрішню холодність, легку, а іноді — відверту іронію, але Ніна, здавалося, цього не помічала. За роки нашої розлуки вона втратила ті душевні якості, котрі раніше так приваблювали мене.

Якось я спитав про її інтимне життя з калікою, чи були у неї за ці роки якісь коханці? На мить вона зніяковіла, зашарилася, але ж негайно в її погляді і голосі знову з’явилася її жіноча твердість.

— Що ж ти хочеш, після твоїх пестощів, та ще з цим перестарком… Сам розумієш… Я нічого не знала, крім як підтримати хворого грішми. І мати моя на нього працювала. Отак частину життя й проґавила б…

Оце її добавлене «б» надовго отруїло мені душу. Декілька років вона працювала на хворого чоловіка, але життя не проґавила? Ревність починала роз’ятрювати мене, а з ревністю виникало нестерпне бажання укласти її в ліжко, вдоволити свою розбурхану хіть.

Іноді виникало відчуття, що не сьогодні-завтра я можу опинитися в лікарні для психічнохворих. А тут ще подзвонила Марія, запрошуючи мене на весілля. Я навіть не спитав, хто цей щасливчик? Хотів було відмовитися, але пригадав, що Марія донька Горинів, а це значить, що Світлана Георгіївна з Василем Касяновичем обов’язково там будуть. Весілля улаштовували у кращому з місцевих ресторанів.

Дві доби жив передчуттям зустрічі. Декілька разів дзвонив Василю Касяновичу, начебто — спитати, кого Марія обрала нареченим, але кожного разу у відповідь чулося: «Абонент недоступний». Двічі намагався подзвонити Світлані Георгіївні, навіть номері набирав, але, не дочекавшись відповіді, тискав на скинення. Правда в редакції тільки й розмови було, що про весілля авторитета Макогона. Коли ж я дізнався, що його наречена Марія Горінь, відразу виникла думка, що весілля не буде. Я навіть друзякам по цеху про це відверто заявив. Мене питали:

— Чи саме не ти про це подбаєш?

— Саме не я, але з часу-на-час щось обов’язково трапиться.

Ввечері містом поповзла чутка, що Макогона арештували, а ранком, що — загинув у камері попереднього ув’язнення, куди були зігнані кримінальні авторитети зі усіх містечок краю. З того часу в редакції на мене дивилися як на провісника. Доходило до смішного. Якось молодий фахівець відділу молоді спитав: «Ставлю пляшку коньяку, скажи, до кого моя благовірна бігає?» Я відповідав, що це плітки, що ні до кого дружина не бігає, а другого дня мені подзвонила якась жіночка, заявивши, що бажає зустрітися. Я запросив незнайомку до себе. З’ясувалося, що вона дружина молодого ревнивця, що з подякою за підтримку вона прийшла розпити зі мною пляшку коньяку. Розпиваючи, ми не помітили як опинилися голими в ліжку. Олесі було дев’ятнадцять років, нестямна в коханні, вона потім іноді прибігала до мене, але це були чисто фізіологічні відносини. Вона розповідала мені як на духу про своїх коханців, про рогоносців, працюючих у редакції, але жодного разу я не скористався можливістю прославитися таланом ясновидця.

Але повернемося трохи у минувшину. Увечері, після повідомлення про смерть Макогона, я подзвонив Марії. Думав застигнути жіночку не в собі, але настрій у неї був пречудовий.

— Думала ти зовсім забувся про мене… я — у матері, є час і бажання, будь ласка, пом’янемо небіжчика.

Вона назвала мені квартиру саме в тому домі де мешкала Ніна. В домі нових руських. Тільки Ніна жила на другому поверсі, а родина Горинів на п’ятому. Вартовий, впізнавши мене, привітав доброю усмішкою, як я усвідомився потім, він вже знав в якій квартирі на мене чекають. Двері відчинила Марія, я ввійшов, затамувавши подих, було лячно, що, побачивши Світлану Георгіївну, не витримаю, впаду перед нею навколішки і почну молитися, як моляться люди своїм намальованим святиням. Марія провела мене в розкішне приміщення з довгим, заставленим усякими стравами столом. Зокрема столу і стільців в приміщенні ніяких меблів не було, по стінах висіло декілька картин китайського або японського виробництва. У приміщенні стояла мертва тиша, пластикові вікна надійно захищали господарів від гомону розбурханого машинами міста. Я помітив, що трапеза підготована на трьох. Відразу виникло нервове питання: кого не буде, Касяновича чи Світлани Георгіївни? Спитати про це у Марії я не зважився. Але вона з властивою їй іронічною усмішкою повідомила, що мати зараз підійде. Тепер вже мене зацікавило, чому не буде батька? На моє питання Марія тільки знизнула плечима.

— Такі дрібниці мені не провіщають… Мабуть десь у відлученні…

— Машо, чому ти відмовилася стати дружиною Соняшника?

Зиркнула на мене з усмішкою, повела бровою, намагаючись пригасити жаринки ластовиння на лиці, але воно спалахнуло ще лункіше.

— Ми з ним гралися в кохання майже два тижні, і, розумієш… жодного оргазму. Навіть з Петром Митухіним, котрий силою брав, щось схоже було.

—А зі мною?

—З тобою без будь-яких сумнівів, але ж ти був одружений.

—А тепер, коли я мешкаю одинцем?

— Одинцем з кількома коханками, навіщо ти мені такий.

— Воно й справді, навіщо?

Біс сіпав мене за язик признатися в своєму палкому коханні до Світлани Георгіївни, але саме в цю хвилину вона й ввійшла.

— Зачекалися, слинки ковтаєте…

Спочатку я не впізнав її, наче зовсім інша людина. Ні тобі сяйва в лиці, ні пекельної вроди. Жінка, як жінка, трохи навіть кострубата поставою. Вельми стурбований я встав зі стільця, схопив і відніс до кухні торбину. А вже потім спитав:

—У вас горе, щось з Василем Касяновичем?

— Щось з нами усіма, — опередила матір Марія. — Сьогодні ми повертаємося на кола свої, остання трапеза в помешканні заможних. Наступного разу шукай нас у досить тобі знайомому будинку.

Я нічого не міг порозуміти. Така квартира коштує добрих п'ятнадцять мільйонів, і що… Раптом наче вогник блиснув у пітьмі: «Макогон!?. Вбивство авторитета за два дні до одруження з Марією. Натяки Касяновича, власні здогади? Виходить, мільйони кинуто на врятування Марії! Для мене це було чималим втішанням. Тепер нам з Марією ніщо не загрожує. Повертаються на свою життєві кола Касянович з дружиною. Але як же вона постаріла за останні три-чотири місяці. Саме стільки ми з нею не бачилися. Вона уникала зустрічі, бо була заклопотана врятуванням доньки.

Поки Світлана Георгіївна переодягалася я розкоркував вино і неспішно з насолодою розлив по бокалам. Щоб там не говорили, але спілкуватися з людьми близькими по громадянському стану, легше, ніж з новими руськими. Я намагаюся не зустрічатися з ними навіть по газетних справах. Якісь вони всі наче не рідної матері-землі діти. Вилупки потойбічного світу. Про що б не питав, у відповідь лунає біс знає що. І майже всі з хрестами на шиї. Але моляться впереміж з матюками.

— Так що ж таки трапилося? — звертаюся до Світлани Георгіївни.

— Нічогісінько-нічого, — посміхається у відповідь. — Хіба що в немилість до місцевих ділків попав Василь Касянович. Але це ненадовго. Ну що, будьмо!

Світлана Георгіївна підняла бокал і кришталь весело відгукнувся на запропоновану жінкою заздоровницю.

Ми ще не всмоктали вино, як пролунав настирливий дверний дзвоник.

— Не по-людські нервувати господарів, — поставивши бокал на стіл, сказала Марія. — Спокійнісінько обмиємо наші справи в родинній квартирі.

Не встиг я повернути ключа в запорі, як череватий хлопець нахабно відіпхнув мене в бік, і, не звертаючи на нас уваги, покликав за собою ще двох таких же, як він сам, череванів, у огрядних, до зблиску відпрасованих костюмах.

— Дивіться, панове, все, що побачите, входить у коштовність житла, зокрема, звичайно, найнятих мною прибиральниць та електрика. А це що? — він втупився очима в накритий до трапезі стіл. — Ви що тут, нікчеми, борделю розвели. Негайно прибратися, і щоб духу вашого тут не було!..

Я побачив як зблідла Світлана Георгіївна, як порожевіли веснянки на лиці Марії. Не довго думаючи, я підійшов до череватого нахаби і вліпив йому такого ляпаса в щелепу, що, розгублено клепаючи очима, він довго не міг втямити що трапилося. Мовчали і покупці, ніхто з них навіть вухом не поворухнув.

— Скажи спасибі, що тут жінки, інакше прийшов би ти сьогодні до дружини з синцями по сідницях,.. І запам’ятай на майбутнє — чемність прикрашає людину.

Марія схопила мене за лікоть і підштовхнула до виходу. Світлана Георгіївна ледь втримувалася від сміху.

— Ну, чисто Донкіхот Ламандчський. А як би хтось з них був озброєний, ти хоча б розумієш, що тебе могли пристрілити?

— Була б у вас нагода випити за землю пухом. Сучасні злодії настільки знахабніли, що нас вже за людей не числять. Не вони — голоту, а голота їх невдовзі почне відстрілювати. Запам’ятайте моє слово…

Жінки тягли мене за собою так швидко, і такими завулками, що я тільки те й робив, що жартував над їхніми острахами.

— Яковлєв такого нахабства тобі не простить, — запевняла мене Світлана Георгіївна. — Так що веди нас до себе, хлопче, бо нашу адресу він добре знає. Обов’язково прибіжить з міліцією.

Я не став суперечити жінкам, бо й справді поки ми йшли, на стільниковий Світлані Георгіївні дзвонили, поки вона не відключила його.

— Будемо надіятися що ніхто з них тебе не знає, — ледь не шерехом вуст промовила Марія. — А то загребуть, як миленького. Зараз гроші й не таке роблять.

Ми прийшли до мене трохи захеканими, але щасливими. Я особливо не розкошував, мав у наявності неповну пляшку горілки, та трохи хліба з сиром. Світлана Георгіївна покликалася збігати до магазину. Але Марія наполягла, що зробить це сама, бо в місті її майже не знають, тоді як матір легко вичислити по особливим прикметам.

Коли Марія вийшла, я таки запитав у Світлани Георгіївни куди запропастився її чоловік.

— Тебе це дуже цікавить? — питанням на питання відповіла вона. — Може краще не треба, бо надовго зіпсую тобі настрій. Ти свою дружину Настю давно бачив?

Я спіймав себе на думці, що усміхнені вуста жінки відверто викликають мене на зближення. Утворилася нестерпна жага припасти до вуст і, гадюкою, угвинтитися в неї. Але відразу спало на думку Гоголівське: підійми вії! Досить було нам зійтися очі-в-очі, як нестерпний біль охопив мої груди. В очах Світлани Георгіївни палахкотіло таке полум’я, яке випалювало все моє життєве осереддя.

—А ти й справді бабій, — засміялася вона, — хіба я краща за доньку?

— Не знаю… я нічого не знаю… але… але…

— Тобі здається, що я взірець розпусниці, чи не так?

— Взірець жіночості скоріше, від одної думки що таке можливо, в мене йде обертом голова. Повірте, я не брешу, така жага виникла в мене відразу як я вас побачив. З того часу все в моєму житті пішло перевертом. Марія, Настя, Ніна, але все це не те… Кохаючись з ними я тримаю в уяві вас…

Це все було відверте освідчення в коханні. Світлана Георгіївна взяла мою руку в свою.

— Щоб не опинитися по вуха в брудній баюрі, давай забудемо цю тему. Ти тільки що питав мене про Касяновича. Він живий-здоровий, і можливо, навіть, щасливий. Бо з ним сьогодні твоя дружина Настя. Не знаю вже чим її привабив мій суджений, але це факт. Твоя Настя дуже хтива до мита. Оте, що ти сьогодні бачив, спровоковано саме твоєю Настею. Касянович продав нашу квартиру, щоб купити для себе з Настею кватиру в Москві. Я не заперечувала, нехай ощасливить невдоволену життям жінку. А все тому, що Марія кохає тебе. Смерть Макогона коштувала мені чималих грошів, але таким чином я захистила Марію від його потали.

Майже нічого нового вона мені не сказала. По-перше я вже бачив як дивився Касянович на мою дружину Настю, а по-друге, що стосується Макогона, я знав що так воно все й станеться. Що мільйони Василя Касяновича Гориня зроблять своє діло. Знайти сьогодні найманого вбивця легше ніж знайти дотепну в коханні повію. За добрі гроші це з насолодою зроблять працівники тюрми попереднього ув’язнення. Бо їм вже осточортіло дивитися як учорашні злодії перетворилися в господарів життя.

— Так чому ж ти замовк?

—Я давно здогадався що так воно все й буде. Але подаруйте мені надію…

— За мною не станеться, друже… але спочатку — весілля. Від Насті ми тебе визволимо, але поневолимо шлюбом з Марією.

—Але…

— Свої «але» залиш при собі. Якщо тобі невистачить її життєвого досвіду, — компенсуватиму своїм. Не ображайся, що я таким чином купую тебе для своєї доньки. Сьогодні, що тобі добре відомо, в нашій державі все продається і купується. Так що дивись… Шляху до відступу ми тобі не даруємо…

Це вже був відвертий шантаж, і шанс попасти у вельми хитросплетені життєві обставини. Але в ці хвилини я був майже неосудним. Я згоден був віддати життя за обійми Світлани Георгіївни. Наївний мрійник. Мені б розсудливо оцінити становище, в яке улучив. Мені піднесли склянку отрути й кажуть: випий і отримаєш щастя. І я радію такому подарунку. Радію, розуміючи в яку халепу мене заштовхують. Коли вже все в державі продається і купується, чому б не купити для доньки бажаного чоловіка? Є гроші — немає проблем. Тим паче що цей телепень сам напрошується на таку угоду. Йому, бачте, закортіло побувати в обіймах літньої красуні. Пригадав долю Бальзака, або набирає рух життєвий досвід співачки Пугачової?

Коли повернулася Марія зі всіма накупленими їствами, я дивився на неї не так, як завжди. Раніше вона була для мене жіночкою зі щиросердим полум’ям в душі, але раптом, не тільки мій погляд на неї, але й все моє світобачення придбало не зовсім мені самому приємний відтинок скепсису. Як постать вона вже мене не цікавила, хоча вельми можливо, сама Марія і не підозрювала що відбувається поза її свідомістю. Про це я теж думав, але шпаринка недовіри вже виникла в моєму ставленні до неї.

Нарешті ми спокійно випили за «будьмо!» Світлани Георгіївни, потім за наше світле майбутнє, жінки дружньо підтримали мій тост «за світ поза обрієм», хоча я й сам не зовсім розумів за який сам світ пропоную випити. Так запало в голову, ото й випалив.

Смокчучі зі звичайної склянки духмяне вино, я відчував не зовсім мені притаманне зніяковіння, здавалося що моє освідчення перед Світланою Георгіївною було не зовсім переконливим, і мені було трохи соромно за свої слова. Мені треба було не говорити, а діяти, бо наступна зустріч, якщо вона й відбудеться, то за яким часом? Вино розбурхувало мене, загострювало не тільки душевні суперечності, але й жагу до палаючих вуст Світлани Георгіївни. Цього не могла не помітити Марія, але дивилася на мене із усе розуміючим виразом лиця. І мені було перед нею нестерпно соромно, і душа переповнювалася теплим почуттям до неї, в пам’яті виникали години палкого кохання. Я не бажав торкатися другої склянки з вином, але жінки наполягали і я таки випив. Не встиг поставити на стіл порожню склянку, як подзвонив відповідний секретар газеті Сергій Пономаренко.

— Тільки-но до мене загадковий дзвоник був, питали чи не працює в газеті довгов’язий, кучматий, нахабний і так далі. Я відповів, що таких зроду не бачили, але дядько дзвонив зухвалий. Дивись якби чогось не вийшло. Обережніше там…

Я подякував Сергієві за його кмітливість і дружне попередження. Сказав що дав якомусь нахабі ляпаса за безтактну поведінку, але хто він, отой нахаба, відати не відаю.

Жінки відразу втямили про що була розмова. Марія зреагувала спокійніше ніж мати: мабуть ближче знала мене. А Світлана Георгіївна негайно почала комусь дзвонити, вийшла навіть у коридор, мабуть, тримаючи нас з Марією за небажаних свідків. Повернулася трохи сумнішою ніж була, нервово схопивши пляшку, наповнила вином склянки.

—І як же все обридло, що за люди пішли!

Я запідозрив, що мою безпеку Світлані Георгіївни доведеться оплачувати чимось не зовсім їй приязним.

— Хто вас просив дзвонити?!. — вкипів я, відчуваючи невгамовану жагу і здичілу ревність до жінки. — Все, що стосується мене, стосується тільки мене. Думаєте, мене хвилює отой випадок? Черевань, якщо полізе, отримає того, чого заслуговує. Я знаю сучасних зухвальців, вони нахабнішають перед страхопудами. Але не в моєму характері підгинати хвіст перед набитим грішми череванем. Зараз же передзвоніть вашому нахабі!

Я стояв над Світланою Георгіївною, піднесено гнівливим краном без води, але з шипляче невгамовним гуркотінням.

— Якщо негайно не подзвониш, завтра ходитимеш в синцях!

Вперше я звертався до неї на «ти», і вперше не міг вгамувати в собі не тільки обурення, але й якогось вперше за все життя упізнаного вибуху.

Світлана Георгіївна не гаючись передзвонила:

— Наша угода немає підстави. Вибачайте, пане скептик…

Я плюхнувся на стілець, клекочучи від невтамованого гніву. Марія дивилася на мене, наче вперше побачила. Вона, звичайно, не розуміла, що причиною вибуху була моя ревність, а не мужицька погорда. Але це чудово розуміла її мати, що саме мене й пригнічувало. Герой — це одне, а нестямний ревнивець — зовсім друге. Я розумів що в очах жаданою жінки втрачаю свою чоловічу достойність.

—Я бачила вас зовсім не таким…

Світлана Георгіївна не договорила, не сказала яким саме вона мене бачила. Але я вже заспокоївся. Навіть впотів від збудження.

— Вибачайте, будь ласка, і не гнівайтесь на мене за погрозу спричинити дурне…

Засиділися ми за вином та розмовами далеко за північ. Спати полягали, Світлана Георгіївна в моєму ліжку, а ми з Марією на долівці. Коли Марія, навіть зненацька, торкалася мого тіла, я нервово відсовувався. Усім своїм єством я перебував з нечутно сплячою в двох метрах від мене Світланою Георгіївною.

Вітер, наче грець на сопілці, грає у шпарах вікна журливу мелодію дитинства. Я не можу заснути. Тіло моє палає багаттям, але не тільки полум’я, навіть струмки диму не досягають ліжка, на якому, очима в стелю, спить Світлана Георгіївна. Дитиною я любив спати на долівці поряд з ліжком матері, бо мені завжди здавалося що одного разу вона втече від мене, як втік батько, навіть не сказавши куди й від кого. Якби не Марія я б зґвалтував спочиваючу в ліжку жінку, налетів би на неї птахом, геть відшпурнув білизну, розідрав сорочку, випив би її дихання, вологу її губів, очей… я б висмоктав по капелечці її кров. Я сам не тямив, чому в ту ніч не зненавидів Марію, чому не задушив її, не вишпурнув у вікно…

Прокинувся ледь почало світати. Піднявся, потай зиркнув на Світлану Георгіївну і побачив, спрямовані на мене, величезну усміхнені очі. Я не втерпів, підійшов став перед ліжком навколішки, зі стогоном вп’явся в жадані вуста. Вона проникла язиком в мого рота і негайно, наче чимось сполохана, відпихнула мене. Я знову опинився лежачим поряд з Марією, і, не тямлячи що роблю, розбурхав її своїми божевільними ласощами.

— Ти що робиш, мати прокинеться, — шепотіла вона, але вгамувати мене було вже неможливо.

Я зґвалтував Марію в одному кроці від лежачої з відкритими очима матері. Не знаю вже, які почуття так розпалили Марію, але вона відповіла на мої ласощі так бурхливо, з такою нестямною зворушливістю віддала мені своє тіло, що, здається, вибухнули не тільки ми, але вся квартира, та що там квартира, весь п’ятиповерховий будинок з його електрикою і газифікацією.

Бо в уяві я кохався саме з її ненькою… саме зі Світлано. Георгіївною.

На кухні за сніданком, розуміючи що мати була свідком нашого кохання, Маріє філософує на релігійні теми.

— Ніяк не можу знайти в напученнях божих раціонального сенсу. Як можна не прелюбодіяти, коли сам Бог, підштовхує нас на такі дії. До запаморочення, до щенячого скімлення…

Маті зиркає на мене усміхненим оком, навіть з кавою печиво не лізе їй в горлянку. Також, як мені. І вона, і я — розуміємо чому? Марія навпаки, з насолодою сьорбає каву, іноді торкає мене коліном і усміхається. Вона певна що локомотив нашого кохання батьки поставили на надійні рейки.