Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

19 частина

Частина дев’ятнадцята

 

В будинок Таїсії поверталися за годину до півночі. Місяць заблукав в горяних розпадинах, а може то були не гори, а посувалися із прозорих північних озер темні дощові хмари. Ми намагалися йти, залишаючи по собі стежку, нехай не дуже помітну в мерехтливому сяйві зірок та морських хвиль, але по очах кожному, хто пішки мандрує ледь не кожен день від селища до морського узбережжя й назад. Тим паче, ніхто з них, навіть Ничипір Савович, не звикли ходити уторованими шляхами.

 

У Леонтія Григоровича завжди були при собі невеличких блокнот та два олівця, хімічний і простий. Хімічним він записував в блокнот прізвища людей, та важливі дати; простим роздуми, або цікаві бувальщини, котрі завжди розповідав в дорозі веселий красномовець з гурту мандрівників-службовців різних рангів та чинів.

Після першої чарки за «землю пухом» Леонтій Григорович записав у блокнот простим олівцем таке: «Усі ми сьогодні чимало присмучені, здається мені, що Настя перед смертю встигла ощасливити Мазура: його очі блищать в небесному сяйві, наче він плаче. А Зацепа, тільки-но на нього подивлюся, відвертається, наче тримається думки, що в смерті Насті повинен я. Не треба було мені так відверто п’ястися на неї… Боюся, що Савович не витримає втрати… Над тілом дружини він плакав мовчки, зціпивши зуби, наче на той час вже мав намір помститися комусь за смерть дружини».

А в смерті Насті був повинен саме Леонтій Григорович. Ще в минулому році, на пароплаві, лежачі поруч в його каюті, вона висловила здогадку, що він чекіст навиворіт, бо не кожному фахівцю сьогодні дозволено втручатися в справи надзвичайного суду. У Леонтія Григоровича тоді захололи груди, він запідозрив, що Настя не та проста жіночка, яку із себе видає, їдучи нібито до засудженого на заслання чоловіка. Це при цараті була у жінок така можливість, а зараз їхати до ворога народу це відверта зрада! Чи не перевіряють його органи, чи не вгодив на підозру своїм же братам по озброєнню? Вже тоді у нього майнула думка, що від Насті треба якнайскоріше визволятися. Хіба не дивно, що вона так по-простому прийшла й лягла до нього в ліжко. Яке вже тут нестямне кохання. Ничипір Савович був тільки ширмою, яка приховувала справжню наміру провокатора.

Чи так воно було насправді, історія умовчує. Був певен Леонтій Григорович що цієї ж ночі від «глибоких страждань за дружиною» буде конати свій вік і сам Ничипір Савович, бо крижаний холод проймав Леонтія Григоровича, коли той очі в очі дивився на нього. Не втримала Настя язика за зубами, розповіла, а може лише натякнула чоловікові, щоб обережно поводився із уповноваженим чека. Але Настя зі своїм чоловіком йому були непотрібні, не ті вони люди, котрих треба зберігати на великі звершення в майбутньому. А провалити задум споборників він не може, такої зради йому ніхто не вибачить. Навіть той же Стефан Павлович Зацепа.

Леонтій Григорович не ставив запитання стосовно смерті Насті. Її принесли мертвою із прогулянки до північного схилу сопки, на якому саме в жовтні визрівали темно-блакитні ягоди ялівника. Навіщо їй здалася ота гидотна не знав навіть чоловік, бо, покуштувавши одного разу Настин напій, Ничипір Савович назвав його горлодером, і відтоді зовсім не цікавився, що дружина із ним робить. П’є сама чи причащає учорашніх в’язнів, які, відбувши вирок, не знали куди себе діти. Отак і ходили наче примари які, зі слізьми в очах зиркаючи на огороджені колючими дротами бараки. Не кожному із них випадало щастя одержати квиток на пароплав. Керівники таборів знали яку користь можна мати із людини, котра не знає куди дітися. Але такі люди не цікавили Леонтія Григоровича. Поміж сили силенної людської безлічі він шукав «дух, що тіло зве до бою», і знаходив таки. Рідко, але знаходив. Дуже його нервувало, що не встиг визволити з Магаданського табору митця Якоба Цимбанюка, бо загинув він в спровокованій табірним керівництвом бійці політичних в’язнів з карними злочинцями. По обидна боки загинуло тоді одинадцять осіб. Скидали їх до одної ями, вісім політичних та трійка злодіїв. На труну кожному зважили не витрачатися, та й стовпчиків на кожного мерця на той час не вистачало.

Леонтій Григорович ледь втримався тоді від догани керівнику табору майору Крушницькому. Замість Цимбанюка він попросив майора знайти йому людину незламну духом, розумну, безмежно віддану радянській владі, людину, яка спроможна буде працювати за кордоном. Бо Цимбанюк був не просто в’язнем, він був почесним чекістом, а в таборі проходив іспит на мужність та відданість батьківщині. Крушницький не відразу втямив, як таке може бути, щоб почесний чекіст опинився в таборі і начальство про те — ні слухом, ні духом? Виникало й друге питання: чи здібна буде така людина віддано працювати за кордоном на владу, яка засудила її в табори на каторжну працю?

Леонтій Григорович не вперше відповідав на таке питання.

— В нашому закладі є фахівці-психологи, які за тиждень зроблять із вашого в’язня нашого героя, переконають, що термін був іспитом на витримку і мужність.

Тепер Леонтій Григорович терпляче чекав коли Крушницький закінчить погоджуватися з Москвою за питанням передачі засудженого уповноваженому Гордейчику.

 

***

Сушити собі голову думками, відчуваючи безмежну порожнечу в своєму житті, наче мешкаю я не в великому місті, а в безмежній пустелі. Птах, що заблукав у батьківському будинку, або, навіть, хмарина зі своїм живим духом, зі своїми сумнівами, страхіттями, які спустошують мене, облишивши насолоди життям. Друзі ставляться до мене так, наче я нікчема із нікчем, ні нащо не згодна людина, яка не поворухне пальцем, щоб подивитися на свою невдачу спокійніше, й набратися тяму, як жити далі.

Прийшов вересень, але літо тривало далі, хіба що ніч віяла у вікна прохолодою, але днем спека збільшувалася, стояла така задуха, що нічим було дихати. Купатися в Амурі було заборонено, бо якась гидотна йшла по річці Сунгарі з Китаю, якісь мікроскопічні велети, що вбивають людину невідомою лікарям хворобою. В тайзі на кожному дереві, роззявивши рота, сиділи енцефалітні кліщі, сиділи із одною думкою в голові — залізти в пахви людині, щоб з насолодою ссати кров, якщо та кров не отруєна отрутою цивілізації. Що за паскудне життя настало. В дитинстві ми бігали голі та босі, і ніякий тобі кліщ не ссав нашу кров, бо не кров у нас була, а свята водиця із криниці, водиця джерельна, із таємничих глибин неньки-землі, яка виховувала нас своєю могутньою жагою до життя.

А тепер що? Де вони лісові джерельця? Де вода, із присмаком життєвої сили? Нічого не зоставила людині цивілізація, окрім залізних та пластикових химер, які бігають по асфальтовим шляхам, наче скажені хижаки, і в кожній такій химері, за прозорим склом блимає щось схоже на очі людини, але не живі — кам’яні очі, не джерельні, а наче базальтові, або сколки льоду, які давно вже не спроможні відтаяти.

 

Ми пішли до магазину докупити харчив, бо в холодильнику після учорашньої вечері майже нічого вже не залишилося. Поснідали учорашніми недоїдками, правда, чай Леонтій Григорович зробив не вість з чого, але духмяний, смачний навіть без цукру. Темні громаддя дощових хмар посувалися із півдня, із Китаю, було навіть чути їх сварливе гарчання… Несподівано мене потягло в Шумний до Лісовицької, така нудьга охопила, що не продихнути, Навіть думка сяйнула — чи існує вона насправді, ота лісова красуня? А якщо існує, скільки зазнала вона з-за мене розчарувань та принижень! Я знову побачив її в лісовій хатині, рожеву від палких ласощів, покірно тиху, наче їй не за тридцять вже, наче не була двічі одружена, не народила двох синів. А хіба не сама вона привела мене в хатину із ліжком, на якому, як вона освідомила мене, в свій час спав Зацепа?

— Знову копирсаєшся в минулому? — усміхнувся Леонтій Григорович. — Щось ти в ньому недоробив, недолюбив чи що?

— Мабуть так… недолюбив. Не дає спокою думка, що одного разу я проґавив щось дуже важливе. Недослухав, недобачив, не дотепів. Я маю на увазі Віру Лісовицьку. Чим довше я думаю про неї, тим більше смутку на душі, хоронить вона в собі якусь таємницю…

— Далася тобі ота Лісовицька, чи дружина твоя не краща за неї?

— Може й краща, але… самі розумієте…

— Щоб розуміти треба знати.

— То вже ваші проблеми.

 

***

Йти, дивитися просто себе на блакитне небо над жнивами, на смугасті лісочки, одягнені в прозорий серпанок, на шляхи, котрими іноді посуваються стовпи жовтого пилу.

«Натомість на волі, — сказав би кучерявець Антон Белявський, сім років протопавши із геологами по терену Колими, — місто вабить балакучих, бо із природою можна спілкуватися тільки мовчки. Грім в небі поговорить, поговорить та замовкне, а ти, Петре, наче грамофон, нудиш, сам не знаєш про що.

Щоб там Белявський не говорив, мене торкали пригодницькі розповіді Петра Самійленка. Запам’яталася така.

«Сиділи ми одного разі під скелькою на узбережжі Охотського моря. З Дмитром Мазуром сиділи, готували окріп для чаю. Але мокрі після недавньої зливи дрова не хотіли горіти. Пішов Дмитро в лісочок, сухих гілок наламати. Зостався я один. Тиша навкруги, тільки море хвилями по камінню шерехтить. Раптом чую на шиї дотик м’яких пальців. Не інакше — жіночі, — думаю. Аж очі заплющив від захоплення. Але мовчу, чекаю що далі буде. Може, думаю, місцева красуня на багаття вийшла? Молоді камчадалки не боячись ходять узбережжям Охотського моря. Вони озброєні, майстерно стріляють, і, як казав Дмитро Мазур, дуже ласі на голених мужиків. Ще один дотик… ще… Ні, думаю собі, це вже не руки, це жіночі вуста, бо начебто вже й шия зволожніла. Дихає молодиця в шию, вустами торкає. Не обертаючись, не розкриваючи очей, запрошую: «Сідай, охолола мабуть!» А сам думаю, як би ото Дмитро свято не зруйнував. Подумки шукаю відлюдний куточок, куди можна сховатися із жінкою. Раптом чую, начебто хтось чобітками по камінцям сковзнув. Озирнувся — оленятко, а трохи далі під скелькою вовчака сидить, незадоволено збоку дивиться на мене. Вагається, мабуть, мізкує, чи стане людина на захист оленяти? Очі у звіряти величезні, темні, а в очах… ні, не мольба, скоріше зацікавленість, як поведеться людина? Коли я підняв руку щоб погладити оленятко, воно зашерехтіло копитцями по камінцям, сіпнулось навіть. Вовк теж зацікавився, на лапи став. «Не лякайся, — сказав я оленяті, — легенько торкнувши долонею його довгої шиї. — Не віддам я тебе вовку на сніданок. Зараз прийде мій товариш, поки буде розпалювати багаття, я супроводжу тебе до лісу, пошукаємо матір…

А Дмитро, як побачив, оленятка, аж засіпався від задоволення. Слина по підборіддю поповзла.

— Як таке тобі вдалося? — питає.

— Маля до нас в гості прийшло, — зауважив я, — витри слину, ми вже смаженою рибою пообідали.

—Дмитро дивиться на мене як на дурня якого.

— Це ж на тиждень м’яса?

— Маля, втікаючи від вовка, прийшло до нас…

— Ото й добре… само прийшло.

—А ми від кого втікаємо? Хіба не від вовків? Учора були у господарки, не з’їла ж вона нас, не подзвонила куди слід, своїм життям ризикувала.

Бачу не порозумів мене товариш, хапається рукою за сокиру, дуже йому смаженого закортіло.

— Не займай, Дмитро дитину, — сказав я наполегливо. — Мені остогиділо жити в оточенні катів. Навіть там, в таборі, поміж засуджених спокою від них не було. Доглядали, натуркували начальству, який він негідник Дмитро Мазур, має думку втекти, ще й друзів підбурює. Хіба такого не було? Ти людина поки не отримаєш символ влади. Хоча б малесенької. Хіба не від нашої підлоти держава перетворилася в катівню? Незалежно від назва символ влади робить людину богом. Символом можуть бути цар, Христос, і навіть, як у випадку із Росією, народ. Коли народ стає символом, він обирає собі Батька, котрому дозволено виховання неслухняних діточок. А виховує він їх за досвідом улюбленої особистості — табором, зашморгом або кулею в потилицю. Ото тобі і весь феномен товариша Сталіна. Він наш рідний батько. Щось йому в нашій поведінці не сподобалося. Не навчилися ми татові сідниці підлизувати. Тоді він наказав своїм холуям, спровадьте їх подалі на північ, нехай їм сідниці північна хуртовина лискає. Бо нас багато, а він — Батько, він Один. Не відшмагає вчасно пасом, не вб’є він, так його вб’ють. А що не кат то страхопуд, спить і бачить себе на хресті розіп’ятим.

Довго я читав політінформацію Дмитру, та даремно все. Розтрощив він сокирою голову оленяті. Не встиг я оком повести. Вовк під скелькою від радості ледь на скелю не поліз. А я зрозумів, що Дмитро й на мене дивиться як на смажене. Щоб не довести людину до гріха, я заявив, що далі піду одинцем. Краще загинути від голоду, аніж від його сокири. Далеченько я вже відійшов, коли почув нестямне лементування Дмитра. Прибіг та пізно. Лежить мій товариш із розірваною горлянкою, а вовка й слід остиг. Утік, прихопивши забитого Дмитром оленятка.

Не плакав я над ним. Не було скорботи в душі, не було й задоволення. Тільки море шерехтіло узбережними камінцями. Навіть не в пустку перетворилася душа, а в безодню. Не було надії врятуватися. Та й бажання не було. Навіщо? Нічого доброго я вже не встигну зробити. Йшов від могили до моря, мізкуючи яким чином краще конати своє життя. Залізти на скельку у мене не вистачило сил. Хотів утопитися, але стала на заваді накатна хвиля. Усі мої зусилля нанівець пішли. Знесилений, дрижачий від холоду, лежав у межах прибою. Мабуть знепритомнів, бо коли стямився, відчув що лежу на чомусь теплому. Підійняв голову, поряд сокира, плями Дмитровою крові на камінцях, а я лежу на місці старого нашого багаття. І нікого навкруги. Таким чином повернувся я до життя. Якщо хтось невідомий перетягнув мене від моря до багаття, то це вже не дарма. Виходить я ще знадоблюся на цій землі. Вночі, коли сидів біля багаття, двічі підходив вовк. Дивився, наче хотів щось сказати. А коли почало світати побачив я осторонь багаття окіст загубленого Дмитром оленяти. І що ви думаєте… засмажив я його та й з’їв. Ото вам і вовки. Іноді вони бувають розумнішими за людей. Зі свого досвіду знаю…»

Товариші називали такі розповіді Самойленка вигадками, але я вірив Дмитру. Все його тіло було в страхітливих рубцях, навіть лице. Але він був певен, що комусь він ще згодиться на цій землі. Зробить щось добре. А хіба оті його дорожні розповіді не запалювали в серцях людей багаття любові до живої природи, навіть до хижаків, які насправді бувають добрішими за кожного з нас. Тільки не забороняйте їм жити в згоді з природою, прибирати слабких заради сильних. В житті хіба що людство робить все навпаки, що загрожує зникненню людини як виду.

 

***

В одному з магазинів селища Троїцьке звертаюся до продавчини.

— Мені, будь ласка, чоботи самохідки?

Продавчина лупає на мене очима.

— Кажуть, була така фабрика «Швидкохід», але останнім часом одержуємо взуття з-за кордону.

— Виходить, забули наші фахівці як шити взуття.

— Це питання до влади.

Продавчина онук Віктора Леонтовича.

— Дочекаюся поки обернуся сивою кульбабою. Я чого питаю? До якої лікарні відвезли твого діда?

—А ви йому хто будете? — не зовсім я б сказав залюбки озвався хлопець. — Якщо вам надзвичайно цікаво, звертайтеся до «Швидкої допомоги».

Я побіг до дружини Віктора Леонтовича, яка була чимало занепокоєна раптовим захворюванням чоловіка.

— Прийшов напідпитку, веселий, а вночі больовий напад…

— Він у місцевій лікарні?

—В Хабаровську він. Стільниковий мовчить. Лікарка «Швидкої допомоги» нічого переконливого сказати не може. Як там у поета: вулиця, ніч, ліхтар, лікарня… Пам’ятає, як грюкала залізна брама. Відома річ, відстань до міста двісті кілометрів.

— Не зовсім мені це подобається…

— Мені здалося, Віктор був чимось наляканий, намагався щось сказати, але лікарка спішно супроводила мене за склянкою води.

Я віддав Валентині уклін і вийшов, розуміючі, що шукати Віктора Гордейчика треба в лікарнях крайового центру. В минулому він відомий фахівець, так що у лікарню потрапить не будь яку.

— Знайдете, подзвонить, будь ласка, — кричить услід Валентина.

 

***

Я занепокоєно тупцяюся під вікнами автовокзалу. Не від холоду, мені навіть парко, тупцяюся від нервового збудження. Якось усе у нас не по-людському діється. Захворіла відома людина, куди відвезли ніхто не знає, а може й знають, та мовчать. По телебаченню кажуть що в Російській Федерації кожного місяця триста осіб потрапляє в рабство. Але кому потрібен раб в сімдесят вісім років?

Утримуючи несподівано отримане можна з’їхати з глузду, бо кожний українець святкує незалежність своєї держави. Але озирається в минуле, Озирається і зітхає: як же солодко жилося нам з Росією! А скажи що росіянам поза Москвою живеться не солодше, не повірять. Бо дивляться взагалі російське телебачення, свята зірок та злодіїв. А того, що ветеранів праці викидають на смітники, бо пенсії не тільки на прожиток, на платню за житло не вистачає. І нікому захистити бідних стариків. Бо сучасна Росія це сімдесят відсотків урядовців, які не знають куди спровадити пенсіонерів, та поцінно віддати за кордон безпритульних дітей. Бо Росія завжди була, є і буде рабовласницькою державою. Бо із царів минулого сучасний президент над усе шанує катів Петра Першого та Катерину другу.

 

***

Доглядала хворого терапевт Людмила Торосова. Побачивши її, Віктор Гордейчик не стерпів нервового кахикання. Спалу на думку, що з цієї лікарні його винесуть головою вперед. Вона помститься йому за те, що в свій час підклав її, свою коханку, під першого секретаря обкому. Людмила дала зрозуміти що бачить хворого вперш. Тільки усмішка була навіть не погрозливою, а якоюсь глумливо-іронічною.

—Каміння начіпляли стільки що човен Харіна не витримає, — пожартувала вона, — доведеться збавлятися…

Віктор Леонтович не зазнав почуття страху. Останні роки він чекав помсти від Торосової, інакше й бути не могло. Він привів коханку в сауну, роздяг її, довів ледь не до оргазму, і, вийшовши, впустив до неї першого секретаря. Звичайно, зробив він це, боячись втратити свою посаду. Які почуття зазнала тоді Людмила Віктор Леонтович здогадувався, але зненавидів себе не за те, що «позичив» коханку Першому, а за те, що не зміг потім вибачитися перед нею.

 

 Останні дві години, прикутий до ліжка, Віктор Гордейчик наспівував пісні свого комсомольського молодецтва. Життя випурхнуло з нього останнім рядком пісні незламних романтиків шістдесятих років:

 

«За нестямних вас, за нескорених,

Зневажаючи затишок,

Ми пишаємось вами гордими…».

 

 Сусід по лікарняній палаті, Василь Стежко, відразу почав кликати чергову лікарку, але була друга годин ночі, і заспана жінка прибігла з чималим запізненням.

— Відійшов у вві сні? — запитала вона хворого.

— Пісень співав, — відповів Стежко, не дивлячись на не стримуючу позіхоти жінку. — В останню мить він їхав за туманом… таку людину зарізали!

Не втримавши позіхоти Людмила Торосова пішла було за санітарами, але на крок від дверей зупинилася, повернулася до мертвяка, і дивлячись в його холодні прозорі очі, виголосила:

—Я думала, Вікторе, ти візьмеш з собою пісню пірата Флінта.

Звертаючись до Василя Стежко, помітила:

— Запізнився він з операцією, камінь в жовчному пухирі не жарт.

Стежко змовчав. Він пам’ятав як відразу після операції Віктор Гордіїв сказав йому: «Добре операцію роблять за добрі кошти, або за добрі наші справи, а я приречений…»

Йому було 78 років. Ні, не дідусь, літня людина, завжди в доброму гуморі. Писав оповідання про представників партійної номенклатури. Особливо багато про першого секретаря крайкому, з керівництвом котрого деякий час працював.

Стежко мовчки дивився услід лікарки, незважаючи на роки, було в її ході щось привабливе, граціозність, величність якась. Майнула думка: чи не бліда з косою приходила? Щось загадкове, давнє пов’язувало лікарку з померлим, але що? Мертвий не розповість, а смерть якщо й прийде то вже за ним, Василем Степановичем Стежко. Тільки якою вона буде, які будуть її напутні побажання?

Хворий піднявся з ліжка, підійшовши до небіжчика, нахилився до вже остиглого, відразу посуворішавшого обличчя. Йому здалося, що сусід ще живий, що намагається щось сказати, настільки важливе, що відійти у вічність не сказавши цього він не може.

—Я чую тебе, Вікторе, — прошепотів Стежко, — говори.

Він не чоловічий, наче з далекого минулого долинув до нього голос.

—Я чекав на неї, тільки не на таку безсерду, холодну, безпорадну…

Мрець ще щось булькотів, але Стежко вже не міг втямити, що? Від тіла майнуло таким холодом, що він злякався і, вибігши в коридор, почав гукати на санітарів.

 

Не життя, а бездонне провалля. Посуваємося весь час наче сморідними димоходами. Чи маємо шанс вчепитися будь за яку цеглину? Питання без відповіді. Але ж сидимо за столом, святкуємо сімдесятий день народження. Ювілей! Скатірка на столі покрита брижами порізів. На ній плями від червоного вина, крихти хліба, в порцелянових чарах дрібняться сонячні промінці. Гості про ювіляра вже забули, розмова точиться довкола останніх новин з України. Крадіжка газу, війна президента з прем’єр-міністром, застиглий в очікуванні Янукович. Хтось кричить: «не було й не буде такої держави!» Я весь, як вибухівка, відчуваю, що можу луснути. І вибухнув би, але зосередився на усмішці Петра Вовчика. Чекаю що він скаже.

— Тобі, Куліш, краще помовчати, твої натяки улучають під статтю розпалювання національної ворожнечі. Свідків у нас вистачить…

Андрій Куліш два роки як втік з України. Він полковник, вийшов на пенсію, і тепер працює в одному з Хабаровських комерційних об’єднань. Я ледве стримую себе щоб не сказати полковнику, що я про нього думаю. Але за столом жінки. Людмила Торосова зирить до мене усміхненим оком. Вона тримає мене за націоналіста. Але вони мої гості. Запросив, треба набратися терпцю. Я думаю, що це воно таке — сімдесят років. Одні кажуть: час ставити на собі крапку. Але до мене ще залицяються сорокалітні жінки. Витанцьовувати околяса біля жінок мені якось не довелося. На вулиці не встигну оком кліпнути, як до мене звертається грайлива жіночка.

— Вам подобається наше місто?

Вона думає, що я тільки-но приїхав, і ходжу вулицею, роззявивши рота. Було б на що в Хабаровську дивитися! Ну, як тут обійтися без компліменту.

— Ви дивна, жіночка, зиркнули, аж вдих перехопило.

Я примушую жінку засоромитися. ЇЇ очі трошки звузилися, лице зашарілося, вона втупилася поглядом в мої чисто голені щелепи. Я знаю що вона зараз скаже.

—Але ж я одружена…

—З часом дружина втрачає для чоловіка свої чари, — відповім я. — Щоб поповнити запас вогню, треба деколи повертатися в минуле.

Долоня красуні посувається мені під лікоть.

— Забіжимо, тут недалечко?

— Товаришка залишила ключі?

— Ви читаєте чужі думки…

Де тепер та чарівна жіночка? Крутилася піді мною, як вихор на дорозі. Ім’я її і прізвище я забув, Бо та зустріч була перша й остання. Двічі чи тричі приходив я до будинку, навіть дзвонив у двері, але даремно. Зустрілися років отак через два. Тоді вже зашарілися обидва. «Хіба так можна щезати?» — з докором вимовив я. «Так чоловік приїхав… я потім тебе шукала…» «Так може… може на дачу до мене?» Вона захитала головою: «Ні, сьогодні не можу. Дай мені номер свого стільникового. Чоловік частенько їздить в командировки». Записала мій номер і побігла. Думав, не подзвонить. Але дзвонила, були випадки — двічі за місяць. Зустрічала лагідна, наче мати рідна, випроваджувала, як випроводжає на війну нестямно закохана дружина.

 

***

Вовчик молодчага, натяк на статтю про розпалювання національної ворожнечі угамував українського полковника. Він тільки-но одержав російське громадянство, а слідчій прокуратури, хоча й майор, але ж слідчий прокуратури. Він знає не тільки закони, але й психологію зрадництва.

—Андрій Куліш побіжить до федератів, докладати на нас, куди слід. Взагалі він людина добра, але дружина його, росіянка, за тридцять років життя в Україні, не вивчила жодного слова на мові.

Я стенув плечима.

—Мої друзі в Україні, які в школі знали рідну українську мову на відмінно, сьогодні не розуміють про що говорять політики на телебаченні. Особливо гірко, що теж саме сталося з моїми сестрами…

 

Comments