07 стежинка

Стежина сьома

Я забіг наперед, розповідаючи про трагедію племінника Щербаня, і обійшов увагою Марисю, яка чекала на мене у сестри Ніни. Коли я прийшов, Марися стояла біля плити, готувала каву. Розмова точилася в колі Верховної Ради України.

— Вчені люди, й ті поступово божеволіють, попадаючи в пазурі влади, а що до технарів, їх після першого ж засідання не впізнати. Навіть лицем зміняються, очі, куди б не дивилися, окрім себе нікого й нічого не бачать.Була свідком, як головний інженер шахти, Стефан Яневський, попавши до Ради, здригався перед своїм зображенням в газеті. Намагався навіть судитися, називаючи своє зображення в газеті карикатурою. В уяві він бачив себе мислителем з обличчам Леніна, вусами Сталіна, навіть лоба почав голити, вибриваючи залисини ледь не до самої потилиці. В свій час він був моїм коханцем, якось при зустрічі питаю, навіщо так спотворювати себе, Стефане, так, знаєте, він не привітався, наче мене й не було. Якось, виступаючи в клубі, кричав: Я досягну успіху, будьте певні! Коли він був ще незначною особою, пиво з шахтарями в павільйоні пив. Не може навіть врозуміти, що на чергових виборах його не підтримають.

— Яневський до виборів тепле місце знайде в Києві.

— Якщо не збожеволіє остаточно, — трималася свого Марися. — Кажуть, він не тільки дружини, діточок не впізнає. Добре ще, що гроші не забуває надсилати.

Сестра всміхнулася.

— Такі жінки, як Яневська, за чоловіком не вбиваються. До неї коханці на джипах приїздять: один для душі, другий за гроші, а третій так… для розваги. А скільки на черзі стоять.

— Чула про таке, але довіри до злих язиків не маю.

— Вона тут недалечко живе, городами до мене прибігає, особливо коли водночас побачить у вікно декілька знайомих машин. Не знає як урятуватися від своїх закоханців.

— Була б жива мати, тільки б отих хитливих котів і бачили.

— Суворою жінкою була Катерина Півень.

Мене наче окропом обдало, не втримався, закахикав. Яневська — дочка сусідки Катерини Півень. Але звідки вона взялася, наскільки я пам’ятав, діточок Олекса з Катериною так і не наробили. З таким питанням я звернувся до сестри.

— Яким чином Катерина примудрилася завагітніти дочкою? Казала, що не здібна на такі подвиги.

— Поховала чоловіка, покохала іншого, Миколу Кузина пам’ятаєш? Настругали вони діточок, дочку Стефанію, та двох синочків. Куди ділися синочки не знаю, а Стефанія, ось там її будиночок, за нашим парканом. Як прибіжить, питає про тебе, каже, багато чого мати розповідала.

Марися, сидячи на підвіконні, дивилася на мене закоханими очима.

— Ота ваша Стефанія не важиться на мужицьку незалежність, а тільки підкреслює, що вони здатні вдоволити її єство своєю увагою.

Відкинувши гризоти совісті, що встряв у жіночу розмову, я думав про Стефанію, жінку, яка втікає від заможних коханців. Невже вона така писана красуня, що мужики липнуть до неї, як мухи на мед? Хіба вона сприймає усіх однаково, хіба не приходять до неї осоружні пихи. Певен й до них вона ставиться з повагою. Чи вистачить мені часу познайомитися з місцевою красунею, дочкою Катерини Півень? З жінкою, про котру ходять легенди. А може вся справа саме в легендах, в ореолі зробленому з розмов схожих на розмову Марисі з сестрою?

Ми їли смажену картоплю з огірками, Марися лякала мене дзвониками Олесі в державні органи, нарікала, що я не відразу прийшов до неї. Я заспокоїв жінок, покликавшись на знайомство з Іваном Олеговичем, та Петром Семеновичем, котрі й сьогодні ще продовжують грати в державну безпеку.

— Ти певен, що вони не начеркають на тебе куди слід? Треба остерегтися. Демократія демократією, а законі старі діють.

— Це вже не так суттєво, як здається. Я до мозку кісточок захисник незалежної України, а Щербань, від образи на Зірку, грає на обірваній струні. Оркестр у обох невеличкий, треба ж їм чимось пишатися.

— Дивися, тобі видніше, — трохи заспокоїлася сестричка.

Ми посідали пити каву, коли весело забрехав собака, і Ніна, ткнувши мене пальцем в груди, помітила:

— Казала ж я, що прийде. З таким радісним повискуванням наш песик зустрічає тільки Стефанію. — Сестра вибігла назустріч гості. — Заходь, Стеша, братик саме прийшов...

Я помітив, що сестрі теж доставляє задоволення поява сусідки. Було бажання встати і вийти назустріч гості, але я помітив як спохмурніла Марися. Образити свою учорашню коханку я не міг, бо була надія, що наступну ніч ми проведемо з нею.

Що й говорити, Стефанія була жінкою занадто яскравою. Є така врода, яку навіть самий талановитий митець не зможе передати на полотні, бо вона існує не в рисах лиця, і навіть не в його нутряному освітленні. Вона в нашому ставленні до жінки. Ця врода невловима, вона існує не в самому єстві, а довкола нього. Я встав, коли Стефанія з’явилася на порозі. В неї було щось від вроди матері, але над Стефанією природа попрацювала з більшою витонченістю. Чого коштувала одна її усмішка, усмішка немовляти, яке тільки-но ссало материнські груди, і трохи втомлено відсахнулося від неньки, відчуваючи радість буття в кожній кліточці свого тіла.

Не скажу які пахощі виточило тіло Стефанії, від неї пахнуло чимось степовим, сумнім, тендітним, пахнуло так, що голова пішла обертом. Вона підійшла і поцілувала мене в щоку.

— Так ось ви який, Олександр. Чи надовго до нас?

— Два тижні ще з вашого дозволу...

— З дружиною, як подивлюся?

Сестра енергійно захитала головою.

— Ні, це моя знайома, прийшла повідомити, що за братиком стежать якісь божевільні люди. Її Марисею звуть.

— Приємно познайомитись. Отож я й думаю, декілька разів в одному автобусі з Донецька їхали.

Марися зашарілася, здавалося, натяк Стефанії, визвав в неї не зовсім приємні спомини. Жінка була трохи збентежена, відразу почала квапитися, посилатися на необхідність зробити дещо по господарству. Стефанія проводжала її загадковою усмішкою, що мені не зовсім сподобалося, і я вийшов проводити Марисю до хвіртки.

— Обережніше з нею, — сказала вона, зупиняючи рухами руки минаючий нас автобус.

І побігла, навіть не озирнувшись.

— Ви зо всіма такий галантний? — зустріла мене вивчаючим поглядом Стефанія. — І як давно знаєте цю жіночку?

— Сьогодні вперше побачив, — безсоромно збрехав я, відчуваючи якусь надзвичайну настороженість до красуні.

Сестра зиркнула на мене, начебто я зробив щось дурне. Але з мого боку це була тільки засторога від можливості занепасти перед не зовсім поки що мені зрозумілою вродою. Моє ставлення до Стефанії не щезло навіть від її допитливих очей. А жінкою вона була занадто говірливою.

—Я прочитала деякі ваші книжки. Однозначно можу сказати, ваше ставлення до літератури наводить на думку, що література не має майбутнього. Для вас це гра, іноді на лезі бритви, але гра. Ви придумуєте собі героїв, самі складаєте за них вірші, а потім себе ж і критикуєте.

— Ви певні, що се так?

— За фахом я лінгвіст, вас видає інтонація, як би ви не чепурилися, не зодягалися в чужу одежу, інтонація виказує вас з головою.

— Якщо й так, хіба це кимось заборонено? Мені подобається грати з читачами в дитячу гру. З гумором, або трагедійно, про що б, чи про кого б я не писав, все це малюнки з натури. Не кожна людина згодна щоб про неї писали, тоді я придумаю реальному герою прізвище, напишу за нього вірші, бо його вірші для друку не придатні…

Лице Стефанії здавалося прозорим, особливо коли вона червоніла від задоволення чи легкої образи. В ньому, наче в скляному акваріумі сновигали якісь тіні, спалахували вогники, мерехтіли зірки, а що до очей, краще б мені було в них не дивитися. Але це відбулося потім. Спочатку була не дуже приємна для мене розмова про творчість сучасних українських та російських поетів. Мені здавалося, що критика Стефанії стосується саме мене, особливо що торкалося мого світобачення. Начебто воно у поетів швендає десь в хвості, тоді як поетичне слово завжди керувало суспільством.

— Свого світобачення я вам не нав’язую, пані Стефанія, ваше мене цікавить трохи більше. Якщо знайду в ньому щось розумне, добре, довічне, користуватимусь для поступового освічення. Бо я не плівка, на котру можна щось записати, потім стерти, й записати знову…

Стефанія дивилася на мене з таким виразом на лиці, наче чекала що я отямлюсь і почну вибачатися за сказане. Але картатися за нетактовність, яка можливо й була в моїй відповіді, я не бачив сенсу. Якесь нервове, буремне почуття охопило мене. Можливо таким чином я намагався захиститися від жіночої вроди, яка доводила мене до нестями. Бо Стефанія була не жінка, а взірець всесвітньої красоти. Мій мозок палахкотів у пошуках виходу з не дуже добрих обставин. Я знав, що після оцієї зустрічі ні Оксана ні Марися, як жінки, існувати для мене не будуть. Якби не її здивовано-допитливі очі, іронічна усмішка людини, яка знає щось таке, що недоступне моєму порозумінню. Невже маючи дружиною таку красуню, можна спокуситися владою? Проміняти велике щастя на просиджування штанів у Державній Раді?

— Ви такий дивний, — раптом всміхнулася Стефанія, поклавши долоню мені на коліно. — Вибачайте, якщо я скажу щось не так…

Було враження, що на коліні в мене лежить не рука, а розпечений шматок заліза. Кров боляче пульсувала у вилицях, очі тьмарилися сльозою. Нервовий дрож пронизував тіло. Не знаю, як мені вдалося втриматися зовні спокійним, навіть байдужливим до моєї вразливої співрозмовниці. «Невже вона тобі не сподобалася?» — спитає потім сестричка, і я буду дивуватися, невже й насправді таке було, я плакав, а Стефанія не помічала моїх сліз, я проклинав природу, а вона не чула?

Додому я проводжав Стефанію не городами, а вулицею Первомайською до провулка, а потім вже вулицею Зеленою до її будинку, біля якого, в очікуванні на господиню, стояло три чи чотири машини. В сяйві вуличного ліхтарика я побачив її запитливий погляд, і відразу спало на думку, чого вона від мене чекає. Звісно, чи буду напрошуватися при таких свідках до неї на кухоль кави? І тоді я сказав, що не можу залишити її одну, що мені оті охоронці до фені. Відразу повеселівши Стеша підхопила мене під лікоть і ми поважно пройшли в металеву з кованими візерунками хвіртку.

Двоповерховий цегляний будиночок Стефанії тільки зовні привиджувався розкішним. На другому поверсі ще й кінь не валявся: стіни зі стелею були не тиньковані, не встелена долівка, стояли цеберки з вапном, цегла, дощечки, інструмент. Господарка сюди навіть не заглядала. Що до першого, кухня була огрядно прибрана, кімнати, а їх було у Стефанії аж три, вона мені не показувала. Там панувала вечірня тиша. Я посоромився спитати де сьогодні мешкатимуть діти, а сама Стефанія не звернула на це уваги.

Пораючись біля газової плити, господарка розважала мене бесідою.

— Нічого не знаю гіршого як частувати гостя, який запізнюється. Вже й картопля задубіє, огірки на столі втрачають свій смак і зблиск, навіть пляшка горілки стікає потом. Ви розумієте мене, пане Олександре?

— І хто ж це у вас так запізнюється?

— Чоловік, хто ж ще. Подзвонить: чекай, о восьмій буду, а з’явиться о десятій, а іноді зовсім не з’явиться. Ми з ним познайомилися десять років як.

Я не дав жінці договорити.

— Можна я розповім як ви з ним познайомилися. Вряди-годи побіжно зустрічалися, не помічаючи одне одного. Завжди холодне непроникне ваше обличчя здавалося Яневському чимось нереальним: заспиртованою в колбі квіткою, стужавілою плямою ранкового серпанку, відбиттям сонця на тлі вологого повітря. А потім трапилося диво, ви зіткнулися лицем до лиця, і раптом ви, Стефаніє, усміхнулися, так щиро усміхнулися, так незбагненно яскраво, що він не міг не спокуситися загадковістю вашою вроди. Але трималися ви гідно. Майже рік Яневський шукав зустрічі, потім ще рік приносив подарунки, які ви не приймали. Він їх залишав з надією, що візьмете, а ви виставляли їх на вулиці, дозволяючи випадковим подорожнім використовувати їх в своєму господарстві, або нести на продаж…

— Не зовсім так все було, — озвалася від своєї буркітливої плити Стефанія. — Майже усі свої іграшки Яневський забирав сам, або його люди. Навіть до сусідів приходив за своїм майном. Але про це я дізналася вже після весілля. Більше за мене він шанував гроші, а зібрані з-під мого паркану подарунки дарував своїм заможним полюбовницям. Одну я сьогодні бачила у твоєї сестри. Бачу, вона вже спромоглася затягти тебе в ліжко.

Я не чекав від Стефанії такої обізнаності в моїх амурних справах. Так зашарітися можуть тільки молоді дівчатка. Хвилини зо дві я кахикав, потім, трохи заспокоївшись, спитав:

— Гостя моєї сестрички? Хіба вона не належить до гурту заможних жінок?

— Кажуть, саме так, десять років десь в Еміратах повією працювала. Цікаво за яким бісом до Ніни Олександрівни прибігала, чи не тобою спокусилася? Життєвого досвіду їй не займати, після неї Яновський мене й за жінку не держав, вимагав робити таке, на що я просто не здібна. Отакий в мене чоловіче-чоловічище, — всміхнулася, наливаючи собі в чарку ковток горілки Стефанія. — Гонору у нього й на воза не забереш. А думаєш, оці, з машинами, краще. Почнеш питати, чого їм від мене треба, виявляється, бажають щоб замовила словечко своєму державному чоловікові. На щось чисте, святе сучасним бізнесменам не вистачає ні часу, ні фаху, ні бажання.

— Не всі такі, — зауважив я, але Стеша була категоричною.

— Усі такі, Олександре! Нелегко мені в свої тридцять три роки з двома діточками. Іноді виникає нестерпне бажання чоловічих ласощів, але зрадити своєму державному чоловікові не можу. Така моя врода.

В мене вистачило нахабства спитати:

— А зі мною? Через два тижні я від’їду, все залишиться поміж нами.

— Чи тобі воно потрібне. Якщо вже кохатися так з Марисею, вона вдоволить на всі сто відсотків.

І знову її вразлива до колючок у серці усмішка.

— Марися може й вдоволить. Колись, зовсім ще молоденьким парубком, чотирнадцять мені тоді було, визирнувши ранком у вікно я побачив в садку твою матір… зовсім роздягненою. Вона стояла під дощем і наче сяяла вся… Якби вона знала про оті мої юнацькі страждання. Я плакав, навіть кричав ночами. Батьки думали що я захворів, а до мене вві сні приходила роздягненою твоя мати. Вві сні ми з нею кохалися і зі мною відбувалося все, що буває після справжнього кохання.

Стефанія по самі вінця наповнила горілкою чарки.

— За матір, не цокаючись! Але ж тоді, коли ти приїхав морячком у відпустку, хіба вона не зустрічала тебе в своєму ліжку? Подивись на фотокартку, старший мій брат, Олександр, наче копійований з тебе…

— Ні, Стефаніє, не з мене, скоріше з батька мого. Не прибігала до мене твоя мати, я теж у вашому домі не був. Ні разочка не був, навіть не заглядав. Бо дуже соромився своїх страждань по вродливому жіночому тілу. Бо на той час не був ще такою нахабою.

— Виходить гріхи твого батька моя матінка перекладала на його сина. Щоб не соромно було дивитися в очі сусідці.

— Може й так… не знаю. Пам’ятаю тільки як мій батько ходив у вас попід тином з кухлем в руці, та наспівував своїх чудернацьких пісень. Ото ж вона його своїми напоями й спокусила…

Ми випили не цокаючись. На якийсь час в кімнаті запанувала мертва тиша, навіть годинник не цокав, хіба що шарудів гілками по віконному склу кущ бузини. Мені було трохи соромно за своє нахабство, гірко за своє юнацьке сумління, хоча я й розумів, що все в моєму житті було так, як йому й треба було бути. Я не навантажував себе зайвими проблемами, бо не було сенсу занурюватися в них в цей дивний вечір, вечір спілкування зі своєю молодістю.

Так і просиділи ми за столом до самого ранку. До сестри я повертався городами, Стефанія показала кущі винограду, які посадила в свій час її мати Катерина. Грона лози ще не визріли, але упадала в очі їхня наливана важкість. Вона й сама, Катерина, була жінкою, про яку колись писав поет Павло Васильєв.

Я люблю тілесний твій надлишок…

Худорлявою й Стефанія не була, але, дивлячись на грона винограду, я заздрив своєму батькові, проклинаючи себе за юнацьку соромливість по відношенню до Катерини.

— А ти молодець, — зустріла мене сестричка, — усіх закоханців Стеші розігнав. Вони, мабуть, думають що вродливі жінки не бувають розумними. А Стеша, вона красива саме розумністю своєю. З нею краще спілкуватися за столом, аніж в ліжку. Так одного разу висловився її державний чоловік. Але саме Стефанія підкувала його, неука. Примусила вчитися. Скажу тобі, братику, відверто, вона не твоя жінка. Тобі потрібна повія, з полум’ям в піхві, а не в мозку. Це добре, що ти проводив учора Марисю, вона вже дзвонила. Я сказала що ти спиш. Отож, хутенько роздягайся та лягай, бо вона зараз прибіжить. Казала — по терміновим справам. А мені по своїм справам треба їхати в Донецьк.

Сестра не помилилася, терміновою справою Марисі було нестерпне бажання зігріти мене в ліжку.

Наступного вечора знову прийшла Стефанія. Зачіпкою було — показати мені фотокартки родини, особливо матері та братів, які загинули в закордонних бійках радянської держави. В бійках за право зватися імперією. Безсоромним здалося мені показувати пляжні картки Катерини. Якби не тимчасові втіхи з Марисею, мені було б нелегко витримати буремні вибухи жаги до своїх юнацьких перевтілень. Саме перевтілень, бо я ніколи не був самим собою. Палаючи жагою до сусідки, я страждав, чекаючи години на яку була визначена зустріч з Т.Б..

Не треба було мені кидати на поталу почуття до Оксани, вона була самою молодою, самою надійною жінкою, самою вірною мріям мого дитинства. Вона дивилася на мене очима свого діда Григорія Івановича, очима мами Віри А я блукав поміж жінок, хапаючи те, що було доступним, що лежало на поверхні, наче боявся — не вистачить часу напитися від здоро-вого чистого джерела.

Коли Стефанія прийшла вдруге я зустрів її в напівзаціпленні. Настільки вона була несхожою з учорашньою розсудливою жінкою. Перш за все у неї був дуже втомлений вигляд, усмішка непевно палахкотіла в куточках вуст.

— Чого це вона до вас забігала, ота Марися? — спитала, пильно дивлячись мені в очі.

Питання збентежило мене. Вона що, стежить хто до мене приходе. Невже ревнує? Але з якого бісу? Сама дала знати, що мужчини її не цікавлять.

Сестра тільки-но повернулася з Донецьку, де мимохіть купила печива та цукерок.

— Ти, Стеша, каву питимеш, чи чай?

— Мені байдуже, можна кави, але на початок чарку горілки.

Сестричка багатозначно подивилася на мене.

Марися з годину як пішла. Мене ще похитувало від її невтомного кохання. Здавалося що лице моє сяє від її палких поцілунків. Але Стефанія нічого не помічала.

— Я тебе втомила учора своїми балачками…

— Ти й сама втомилася, Стешо, на тобі лиця немає.

— Вперше за все життя маюся безсонням. Це все твій братик-лунатик, він у вас мабуть чаклун. Почала передивлятися фотокартки в альбомі, і знайшла, ось подивіться, сидить під якимось гіллям, відразу кидається в очі — це вже мужня, багато чого перетерпівша людина, а придивитися уважніше — зовсім ще хлопчик. На звороті напис, зроблений рукою матері: «1954 рік, шахта Ново-Бутівка». Таким він був в свої п'ятнадцять років. А оце картка моєї неньки в тому ж 1954 році, коли вже їй було під сорок. Красуня, а позує, наче намагається спокусити фотографа. А фотографував її він, ваш Сашко, старичок з важким, як ковадла підборіддям.

Мене трохи нервувало повернення в юність. Я навіть окулярів на носа не начепив, щоб розгледіти хто є хто? До мене долинали голоси з минущості, роз’ятрюючи душу, трохи насмішкуватий — Катерини, завжди іронічний Володимира Ісаченка, нервовий — Миколи Дубова. Він сидів на березі ставу з вудочкою, і наш гомін дратував його, бо за його думкою, розполохував рибу. На ту добу ще живими були в нашій балці два невеличких джерельця, ловилися в ставку маленькі срібляні рибчини. Розпечене сонце, спекота від землі: листям лопухів, бадиллям татарнику, полину ми прикривали землю перед тим як сісти, бо, розпалена, вона опікали сідниці.

З ковили минулого мене висмикує в сучасність тепла долоня Стефанії.

— Ви заснули, чи що, Олександре?

— Ні, Стефаніє, не сплю, думаю про майбутнє людства. Мені пощастило народитися за два роки до війни, пережити окупацію, голод, бути свідком загибелі людських сподівань на краще життя, краху сталінського, хрущовського, брежнєвського, горбачовського, єльцінського режимів, зосталася надія, що завалиться путінський. Скільки надій, сподівань, зневіри, скільки радісних зльотів, скільки морального падіння. Але які були друзі, які жінки, зустрічали й випроваджували без задніх думок. По доброму, навіть по мудрому сперечалися над прочитаними творами Марселя Пруса, Альбера Камю, Кобо Абе, і оці, ще учора такі цікаві люди, перетворилися в адвентистів сьомого дня, в реріховців, баптистів, євангелістів. Безум йде поміж людьми. Дівчатка з десяті років палять цигарки, смокчуть зі пляшок пиво, майбутні вчителя в перервах поміж учбовими заняттями розмови ведуть впереміж з матюками. З такою обкуреною дівчиною я, старик, за один стіл не сяду.

Стефанія зупинила мене, закривши долонею рота.

— Ти ніколи не милувався з жінкою, яка палить цигарки?

«Вона сказала «ти», це вже дещо, — майнуло в голові, — невже я помилився, допустив помилку, коли зв’язався з Марисею. Обрав собі найлегший шлях в пошуках тілесних розваг?»

— Утверджувати не буду, але щоб моя дружина чи коханка палила цигарку, такого не бачив.

— І сам не палив?

— Жодного разу, за все своє довге життя цигарки в руці не держав.

— Дивно, правда, Ніно, антихрист, який живе заповітами Христа.

— Скоріше заповітами наших, слов’янських праотців, які виховували діточок в шляхетному дусі, не рабами, а лицарями. А що до православ’я, це релігія рабів.

Почувши сигнали автомобіля з вулиці, Стефанія сполохано пополотніла. Хто се міг бути? Якщо заблукав який закоханець, грець з ним. А може чоловік з діточками приїхав? Вони разом відпочивали в одному з Кримських санаторіїв. Я вийшов, відчинив хвіртку. Назустріч мені з розкритими обіймами з машини вийшов Василь Волоконський. Ми вчилися в одній школі, два чи три роки в одному класі.

— Олександре, мене тільки-но повідомили що ти приїхав!

Ми поручкалися.

—Я приходив до тебе, грюкав клямкою на хвіртці, але сусідка повідомила що ти відбув до Харкова.

У Волоконського була старенька «Лада», але зовні мала вигляд нової . Василь був удатний водій. Років отак з тридцять тому він признавався мені: «Машина для мене ліпший друг. Щоб вийти з духовного оціпеніння досить сісти за кермо і уявити, що десь за зворотом шляху тебе зупинить молода огрядна жінка». Не знаю, зупиняли Василя молоді огрядні жінки, чи ні, але машину він любив з дитинства. Уявити собі Волоконського без машини було неможливо, так як уявити себе без книжки в руці.

Жити, не поважаючи себе, неможливо. Неможливо жити без віри, що не сьогодні так завтра все владнається, дощ вщухне, прозоре небо поверне тобі не тільки добрий настрій, але й натхнення до праці. Василь запрошує мене до машини, поспілкуватися, але я пропоную розмову за склянкою кави.

—У нас з Ніною гостя, яка мені дуже подобається. Ходімо, Василь, нехай твій мустанг трошки понудьгує на самоті.

Я знав що він погодиться. Довго сидіти не буде, бо непосидько, не вип’є спиртного, бо за кермом, але я помилився. Стефанія зачарувала його з першого погляду, він зашарівся, не знав куди діти руки, то сував в кишені, то пересував запропонованого сестрою стільця. Не відмовився навіть від чарки горілки. Потім їв борщ, пив каву, зиркаючи на Стефанію сполоханими очима. Я пожартував.

— Чи не соромно тобі, Василь, на моїх красунь очі вирячувати. Остовпів, наче вперше побачив.

Він хапав ротом повітря, намагаючись сказати щось вразливе, але навіть чарка горілки не придала йому красномовства.

— Ти заспокойся, друже, бійся занапастити себе пізньою закоханістю. Я свою тугу буду лікувати в дорозі, а в тебе під боком Тамара. Та й Стефанія… хіба така красуня може залишатися без надійної охорони.

— Ви місцева? — у мого товариша нарешті прорізався голос.

— Місцева, звісно… Ви мене років отак з три тому підвозили на своїй машині від треста. Не пам’ятаєте? Ви про свою дружину розповідали. Вона директор дитячого будинку, хіба не так?

Волоконський зашарівся.

— Убийте не пам’ятаю… ваше лице… його не можна забути.

— Занадто пильно дивилися на дорогу, а жінки, котрі їдуть автостопом, що з них візьмеш. Вони всі одинакові.

Стефанія здавалася мені надмірно іронічною. Лице Василя палахкотіло рум’янцем, або полотніло, не знаю від хвилювання, чи випитої чарки. На мою думку Стефанія була носієм тієї сили, котра не залежить від виховання або освіти. Поряд з нею я відчував себе дуже непевно, все що крутилося на язиці, здавалося таким нікчемним, що я палахкотів від сорому за свою нікчемність. Отож я дав можливість Василю зачаровувати Стефанію своїм красномовством, а сам поринув в думки, пов’язуючи в них минуле з сучасним. Олеся Мовчан, писана-красуня, сьогодні викликає в моїй душі відразу. Ну, якщо не відразу так заклопотаність. Що з нею сталося? Ні, питання треба ставити інакше: як таке могло статися? Розумом цього не осягнеш, хіба що серцем. Але серце приречене красоті Марисі, Оксані, Стефанії. Вони молоді, вродливі, здатні зробити мене щасливим. Або нещасним.

Ми блукаємо по околицях життя, хапаємося за те, що легко потрапляє в руки, незалежно від нашого бажання. Нас лякає роздоріжжя питанням, яким шляхом посуватися далі? Це як в казці. Прямо підеш — засмокче гризота, що не пішов ліворуч, підеш ліворуч — не кожен здатен витримати шляхи Казанови, а праворуч… влада не шанує правдистів. Так що ж в такому випадку робити, торити свою стежку поміж великих шляхів? Ломитися бур’янами, чагарниками, зависати над прірвою? Якщо мобілізувати волю, але, марна справа, якщо вроджений жах не дозволив тобі мобілізуватися на роздоріжжі, бездоріжжя перетворить твоє серце в кригу…

Я так глибоко полинув в свої думки, що не помітив як за вікном вже взялося вечоріти. Суперечливі почуття переповнювали мене. Сутінки вповзали не тільки в селище, але й в серце. Навіть не в серце, — в єство. Вони входили в мене через вуха та очі, спочатку в мозок, потім в шлунок, посідаючи його тупим неприємним болем.

Батько? Мати? Якими шляхами вони пішли? Що доброго бачили на своєму віці. Три війни, розкуркулення, голодомори… Кого шанували? Бога? Бог для них був героєм страхітливих казок. Сталін? Вони його майже не помічали. Пам’ятаю, принесли від парткому портрет, сказали: треба повісити, бо герой, війну виграв. Вусатий дядько з зіркою на мундирі.

— Це Бог? — питає у неньки сестричка Валя.

— Вище, — відповідає батько. — Бог карає мертвяків, а…

Не договорив, побачивши сполохані очі матері.

—А дядько цей живих людей, — підказує нерозумна дитина.

Батько озирається, чи не підслухують де волохаті вуха, живущого на кінці вулиці чекіста Коротенка?

Коли в парку з постаменту зрізали, стоячого в повний ріст, Сталіна, я писав про газозварників:

А потім серед ночі

З повагою, вони

Поріжуть на шматочки

І вуса і штани.

Написав, а потім знущався з себе. Якби не в п’ятдесят шостому, а в п’ятдесятому таке написати…Ото був би подвиг. А зараз — констатація факту.

Стефанію городами до хати проводила Ніна, наче боялася, що два півня почнуть битися за курку, що несе золоті яйця. А ми з Ваською погодилися поїхати до Петра Семеновича Зірки, а потім вже до нього, на той час коли повернеться з роботи дружина Волоконського Тамара.

Ночі в Донбасі темні, і не вповзають, а падають на міста та селища, як несподівано падають грозові дощі. По дорозі Волоконський розповідав мені про своє бачення сучасної України.

— Для Росії мова іншого народу це зайве. Вщерть знищена нанайська, удегейська, зникає білоруська, а Росія своє сурмить — російська найкраща! Коли не тямиш в іншій, то се мабуть так і є. А як ставиться до російської мови нанаєць, котрий в дитинстві спілкувався з батьками на рідній? У нанайця навіть Амур розмовляє мовою батьків. Росіянам чужа мова, як сіль в оці. Якщо шануєш мову батьків, то ти вже націоналіст. Ющенка вже за Гітлера тримають. Тільки за те, що намагається здійснити багаторічні надії своїх пращурів. Якими шляхами він йде до цього це інша річ. Хто з великих не помилявся…

А згодом посів іншу тему.

— Бажаєш побачити що там за лаштунками світу? Даремне! За лаштунками світу те, що людини бачити заборонено.

— Хто ж таке забороняє, Бог?

— Людина сама собі забороняє, бо вона і є — Бог. Людина витворила і землю, і небо, і зірки в небі, але витворила не так, як хотілося. Дуже багато наробила шкоди собі, порівняла себе з хижаками. Наробила зброї, бо втратила ікла. Тепер придивись пильніше що за потвори ходять по землі. Епіскопи вирядилися в клоунський одяг, щоб скрити свою потворність, вояки відблискують цяцьками та кокардами, урядовці від влади надибали собі скляні очі, посідали в броньовані машини, їдуть, діточок лякають…

Якби ми їхали не якихось п’ять кілометрів, а п’ятсот, Васька б мені багато чого нарозповідав. Він робив це, пильно дивлячись на дорогу, і раз у раз гальмуючі, бо саме на дорозі вели боротьбу не звісно за що місцеві коти та собаки.

Петро Семенович зустрів нас смачними огірками під горілку, смаженою картоплею, а на десерт пообіцяв вареники з сиром.

— Мені й на думку не спадало, яке це щастя писати, — нахвалювався він, показуючи нам невеличку стопку рівними рядками обписаного паперу. — Пишу наче на сповіді перед страждальцями. Людина спотворює світ, ця думка не здається мені далекою від дійсності , але я думаю інакше. Перетворюючи світ, людина спотворює себе. І горе наше не від розуму. Ми заблукали в чагарниках речей: якщо маєток, так на два поверхи, лазня, щоб обмурована мармуром. А далі що? Що за потвора в отих хоромах буде мешкати. Що вона подарує своїм знівеченим нащадкам… Стільки років по шпаркам сиділи, наче таргани. Тим, хто пішов у табори, гніву праведного вистачало щоб зостатися людиною. А ми катувалися острахом за кожну наступну хвилину. Неповинних людей не буває, повчав нас товариш Сталін. Ми його ідеї перетворювали в життя. Писарчуками Сталін називав письменників, вчителів, журналістів, вчених-істориків та інших радянських інтелігентів. Ми прочитували навіть те, що було тільки в задумі письменника. Неторканими дозволялося залишати не більш одного поета на місто, особливо це стосувалося україномовних. Вони сиділи в печінках нашого невгамовного керівника. Селянських поетів не рахували, після голодомору вони надовго позакривали роти. Животіли однією мрією — попасти на комсомольські будови. Одного разу по дорозі у відділ від мене втік молодий, на мою думку, трохи дурнуватий поет. Я натякнув, шепотнув йому на вуха, бо дуже худорлявий, виснажений був. А, як потім визначилося, оте цуценя втікало не вперше, і кожного разу недбайливого охоронця звинувачували в пособництві ворогам народу. Таким чином у нас перевірялася надійність кадрів.

З розповіді Петра Семеновича можна було збагнути в якому напрямку йде праця над мемуарами. Його жерла нетерплячка скоріше виплеснути на папір наболіле, він поминав цікаві подробиці, але до них можна буде повернутися пізніше. Я нахвалював, міцно стискував руку, навіть паку паперу купив. Сповідь ката! Не кожна людина зважиться на таке.

Я не обвинувачував Зірку, не виказував жалощів. Що сталося те сталося. Ніхто сьогодні не звинувачує катів, котрі з насолодою стріляли засудженим в потилиці, або ґвалтували, перед тим як вбити, молодих вродливих жінок.

Не зоставався в боргах і сам Зірка.

— Спасибі, Олександре, за підтримку. Я перестав кричати по ночах. Моя свідомість ще не вийшла з тенет минулого, але я порозумів головне — нас обдурювали, обдурюють і будуть обдурювати завжди. Заради безпеки тих, хто не працюючі, їсть. Залежна від господаря людина перетворюється в раба… Господар може не виплатити заробітної платні, викинути на вулицю, наймаючи молодих жінок працювати в приватних магазинах, використовують, як їм на думку спаде… Злочинець може перекласти свої злочини на твої плечі, і ніхто цього не помітить. Навіть чутке вухо письменника. Таке робить мій сусід Іван Олегович. Ви, здається, родичі? А родичу більше довіри...

В голові паморочилося, я не міг порозуміти, хто є хто? Петро Семенович Зірка керував відділом догляду за інакодумаючими, Щербань два чи три роки працював у нього у відділі. Він багато бачив і чув. Але має й свої гріхи, коли так надійно Петро Семенович тримає його на своїй мотузці…

Тут було над чим помізкувати.

Коли вже зштовхнуться в голові заперечливі думки, про спокій можна забути. Слабкі люди знаходять полегшення в пияцтві, сильні намагаються посуватися до істин відразу двома шляхами. Але знаходять істину не завжди. Та й ті, хто знаходить, згодом порозуміють, що помилилися — не істина то була, а чергова завада.

Свої помилки треба спокутувати, втягуватися в роздуми про життя можна тільки в молодому віці, бо молодість безсмертна. А в сумну життєву добу, коли майже щодня втрачаємо друзів, а душа ще грає сонячними метеликами від позиченого у онучки дзеркальця, краще за все починати писати мемуари, блукати стежинками дитинства в срібних травах та снігах минулого. Головне не ушкодити минулого, нехай на сторінках книжки воно засяє, як сяяло раніш. Не слухати сучасних урядовців, котрі ограбували тебе, і тепер замальовують чорними фарбами все чисте та святе, щоб, не дай Боже, не сполохнула держава новим революційним полум’ям.

Бо серце ще жахтить промінцями минулого. Заплющивши очі, можна побачити рідну школу, лице вчительки Нонни Мартинівни. Майне думка про Лободенко, в уяві з’явиться її лице, потім лице викладача української мови та літератури. Не було в підручниках української чи російської літератури вірша, якого б я не вивчив напам’ять. Я читав вірші, бігаючи схилом балки, від криниці до куща терну, від ставу до шахти, читав вірші, плигаючи по велетенським східцям гребли. Влітку ми кормилися степом, лісовими посадками, особливо балками, в котрих росло багато їстівних рослин, від дикої цибулі до топінамбурів.

Дзвонила Оксана, запрошувала до своєї фазенди, але я відмовився. Не відмінність в літах лякала, навіть не можливі сварки з Марисею, останнім часом в підсвідомості виникала думка, що Оксана не та жінка, за яку себе видає. Можливо це йшло від самонавіяння, що усі бізнесмени прагнуть отримати якомога більше насолод на землі, навіть до церкві ходять, щоб насолоджуватися покірною німотою злиденних, зґвалтованих священиками людей. Я пам’ятаю безробітного інженера-суднобудівника, котрий поліз в зашморг з-за сорому жити на утримання дружини. Але нерозумно доскіпувати жінки, яка ризикує життям, щоб жити у достатках, вчити сина і якось допомагати матері. Вона була б мені доброю дружиною. Можливо пізніше тридцять років, настільки я старіший за Оксану, дадуться взнаки, але зараз вона здавалася мені майже рівнею. Після Оксани подзвонив Василь, схвильовано докладаючи, що в селищі щось горить, і люди кажуть, як би не будиночок Петра Семеновича.

Василь зустрів мене в дорозі, так що хвилин за десять ми дісталися пожежі. Люди ніколи не помиляються, палало подвір’я Зірки. Мені було моторошно, вогонь біжить по дошкам і креше з них іскри. Полум’я клекоче, свистить, закликаючи на допомогу вітер зі степу. Вогонь наче хизується своїм хвилюючим впливом на людей. Мені не відразу спало на думку, що можливо в палаючому будинку залишився господар. Я почав питати незнайомих людей, чи не бачили Петра Семеновича, у відповідь чоловіки знизували плечима, жінки копилили губи. Звідки їм було знати, вдома Зірка, чи поїхав куди. Може навмисне підпалив хатину, бо збожеволіти катам сам Господь Бог допомагає. Отямившись я в три стрибки опинився біля дверей, але вони були зачинені. Зі шпарин, у замковій свердловині висовувалися, дражнячи мене, довгі димні язики полум’я.

— Втікайте, зараз дах впаде! — кричала якась тіточка.

— Щербань, це його робота! — волав якийсь дідусь.

Дві тіточки відтискали мене подалі від палаючого маєтку. Я дивився на пожежу жахливими очима. Хата в золотих шатах вогню. Нарешті мені спало на думку, що одягли її в оті шати навмисне. Хтось помстився за злочини, які вживалися фахівцями КДБ. Але чому саме Петра Семеновича? Мемуари писав також Щербань. Але хто і звідки міг про це знати? Іван Олегович не така людина, щоб нахвалятися незробленою працею. Невже оті пацюки що пригрілися біля нього? Багнюка минулого пронизує сучасність. Чорне лихоліття посувається в майбутнє. Хата Петра Семеновича вже не була хатою, це було єдине велике багаття. Десь у цьому багатті смажилося серце людини, або звіра, про це мені ще доведеться дізнатися. Я був певен, що його обпоїли, щоб не прокинувся, коли полум’я охопить ліжко.

Люди наполягали що це самовбивство, але я затявся в самозаймання:

— Не вірю, це навіть не підпал, це убивство.

На мене дивилися як на божевільного. Навіщо вбивати діда, який сам не сьогодні-завтра помре!

Міліціонер. з відтінком хвалькуватості, витяг з кишені стільниковий телефон, і підсовуючи його мені під саме підборіддя, запропонував висловити своє суттєве зауваження.

— Благаю, порозумійте, це не пожежа, це вбивство!

— Експертиза покаже, товаришу, ви не хвилюйтеся. Зірка, він хто вам буде? І самі ви хто? Може у вас є підозра, хто угамував занепокоєного ветерана?

На питання міліціонера поквапився відповісти Волоконський.

— Письменників треба знати в лице, товаришу капітан, — сказав він, обережно зачиняючи дверцята своєї машини.

Підійшовши він потис капітанові руку.

— Смерть Петра Семеновича викликає підозру, друже, Сергій. — Ми позавчора гостювали у небіжчика, слухали його розповіді про минуле. Зрозумійте… це було цікаве історичне свідоцтво про діяльність місцевих чекістів.

Я помітив як занепокоєно зиркнув капітан очима в бік стоячих осторонь людей.

— Вам що, діди, життя обридло? Та й мені за що така кара?

Я ледь утримався щоб не сказати капітанові, що я про нього думаю.

— Гаразд, Василь, слідство зробить свої висновки, — вирішив я вчасно усунутися від проблеми. — В таких випадках поспішати не слід, треба добре обмізкувати, кому міг загрожувати невгамовний чекіст?

— Вони ставили підпис під клятвою мовчання, — помітив капітан, сідаючи в свою машину.

Мені треба було з кимось порадитися. Я подзвонив в Суми капітанові Лук’яненко, запитав, чи не зможемо ми поспілкуватися, якщо приїду.

— Олександре, які проблеми! — вигукнув він бадьорим голосом. — Я завжди радий вашому появленню в нашому місті.

Я думав поїхати з Оксаною, але вона відмовилася:

— В Сумах я буду, але десь зо два тижні. Квиток в тебе на двадцяте жовтня. Не сходиться сальдо з мульдо…

Оксана приїхала коли вогонь почав трохи вщухати. Вона стояла біля машини, водила очима по людях, наче намагалася виглядіти підпалювача, а може й того, хто підбурював людину на цей злочин. Сухорлявий лисий чоловічок мулявся під її пильним оком, але Оксана знала, підпалювач мулятися не буде, він буде пишатися своїм вчинком, якщо не боягуз і не втік подалі від місця злочину. При ньому могли бути сірники, пляшка від пального, або плями пального на одязі. Злочинця можна впізнати по запаху. Якщо, правда, він не власник машини. Але на машинах, окрім Оксани, приїхали ми з Волоконським, капітан міліції, та молоденька жіночка, племінниця погорільця. Вона стояла трохи осторонь біля своєї машини, з жахом в очах дивлячись на ненажерливе полум’я.

Споловілі очі племінниці виблискували слізьми, але здалося мені, що вона ледь втримується, щоб не вибухнути сміхом. Або плачем. Оксана теж дивилася на неї, мабуть намагалася пригадати, як звуть жіночку і де вони з нею зустрічалися? Мешкає вона в Горлівці, але яким чином опинилася в Лісовому з ранку за десятки кілометрів? Таким чином появлення племінниці викликало підозру не тільки в мене.

Я підійшов до Оксани, вона подала мені руку, я поцілував долоню і приклав її до своєї палаючої щоки.

— Мені треба все знати про його оточення, — сказав я тихо. — Ти мені допоможеш?

Оксана подивилася на мене, як на божевільного.

— Здалася тобі оця впертість. Зірка згорів, йому не допоможеш, злодія н знайдеш, бо вервечка, на мою думку, простягається до сильних світу цього. Вони з тобою цяцькатися не будуть. Підеш услід за Зіркою, як його посібник…

Я дивився на Оксану, не розуміючи, щиро вона говорить, чи жартує? Від онучки мого наставника, Григорія Ткаченка, почути таку річ? Невже вона й насправді так думає!

—Я не дозволю тобі занапастити себе, — продовжує Оксана.

Я відповідаю зі зловтіхою в голосі:

— Мені не до вподоби твоя гра, Оксано. Загинути в собі задовго до того, як друзі стануть, нехай навіть подумки, глумитися над моїм тілом! Стануть подейкувати ніби я причетний до смерті Зірки. Краще б, скажуть, на гілляці повісився, аніж вмер у своєму ліжку від сорому…

Оксана заштовхала мене в салон, рвучко погнала машину в степ. Дикий вітер ходив степом, жбурляв пилюкою в лице, куйовдив волосся Оксані.

«Правди без хитрощів не домогтися, — сказав мені на пожежі Волоконський. — Нам невистачить життя щоб почути її скривджений сторіччями голос. Ганьба? Це так, але не треба шаленіти від гніву. Говорити можна що завгодно, сьогодні — одне, завтра — інше, але подумки треба не благати, а уперто прямувати до істини».

Крізь прочинене в хмарах віконце на нас з Оксаною висипається зграя очманілих від вітру сонячних промінців. Чорне небо на заході палахтить блискавками, а над нами сонце. І збожеволівший від почуття безперечної, надмірної вольності вітер. Щомога я закусую зубами гілляку тополі, гіркота деревини проникає в кров. З далекого юнацтва виринають рядки поета, але від хвилювання я забуваю його прізвище.

Вітре вій, не відверну лиця,

Спиною не повернусь до тебе…

І як же дивно пахне перед зливою земля! Ніжний дух ланів, понад балкою шерех очерету…

Оксана хапає мене за руку, тягне до машини.

Суцільною мерехтливою стіною на нас посувається злива, шумлива, як табун диких мустангів, як наповзаючи на берег океанська штормова хвиля, або горовий вітер у верховіттях далекосхідних модрин та кедрів. Мабуть з такими навалами сходився, з шаблюкою в руці, мій двадцятирічний батько. Я захлинаюсь від розпачу. Оксана не помітить моїх сльоз, вона вже сидить за кермом в машині. А я повинен, я повинен йти зустріч зливи. Хай я баламут і розпусник, хай не можу довести до ладжу свої думки, свої надії, свої плани, але навіть злива неспроможна вгамувати мої почуття, мого гніву, моєї зневаги до людей, котрі схибнулися з розуму на своїй багнюці, на своєму запеченому в радянських катівнях натхненню — палити, стріляти, різати… знищувати все, що може стати свідком їх злочину.

Оксана тискала на ревун, запрошуючи мене до машини, а коли вже утямила, що мокрий, як хлющ, я можу забруднити сидіння, і, нервово скерувавши на шлях, поїхала геть.

«Ото і добре, — майнула думка, — краще залишитися віч-на-віч зо стихією, аніж з жінкою, яка тебе не розуміє».

Кров вдарила в голову, нудота стисла горлянку, на якийсь мить я навіть забув про Оксану. «Йти у храм за гріхами? Звільніть мене від цієї необхідності. Краще суїцид, аніж храмова отрута. Нехай в храми гріховоди ходять: попи, бізнесмени та урядовці… Бо не Богові запалюють вони свічки, не Богові моляться, а золотому теляті. Отій хворобі, від якої лікував свій народ єврейський цар Мойсей. Але не вилікував. Зараза розійшлася, розлізлася поміж усіма народами. Вино назвали кров’ю Господню, шинку Господнім тілом. Куштують Господа, а потім свічки ставлять, гріхи замолюють. Пробач нам, Господи, за діла наші!..

Атеїзм хитливим деревом виростає з нашого минулого. Наші пращури були розумніші за нас, вони не були рабами. Коріння атеїзму просякають минуле до тої доби, коли почало кільчитися незбагнене людством дерево мови. Воно виростало поступово, радуючи людей не тільки листям, але й квітами — казками, піснями, байками. Деякі квіти перетворювалися в релігійні, але люди завжди шанували природу, молилися не катам небесним, а сонцю, місяцю, дощу та іншим земним дивам..

Добрих людей на землі лишилося не вельми густо. Бентежні і суперечні почуття викликає побратимство Бога з Дияволом. З одного боку — церква, з другого — телебачення та комп’ютерні іграшки — суцільна стрілянина, війни, наче тільки-но скопійовані з Біблії. Стрілянина не по горобцях, — по людях. По кішках та собаках — заборонено, а по діточках та їх батьках стріляй скільки завгодно, бо саме цьому юнаків будуть вчити в армії…

Вродою, яка бентежить розум, Оксана ніколи не володіла. В статурі молодої жінки було щось від помпованого спортсмена. В чоловічому костюмі та капелюсі Оксана нагадувала вродливого молодика, особливо за кермом. Якось розповіла про повію, яка, зупинивши машину, запропонувала свої послуги за невеличкі кошти…

Думав зустріч з Оксаною, розмова в степу віч-на-віч поліпшить настрій, а вийшло так, що залишився один-на-один з собою в степу під бурхливою зливою з блискавицями та громами. Спробував зігрітися, побігти, як в дитинстві, назустріч зливі, але швидко захекався. Як не гороїжився, роки давали себе знати. Довелося повернутися спиною до вітру, щоб той, підштовхуючи мене в спину, гнав до шахтарського селища. Добре що стара посадка знаходилася недалечко. Ввійшовши під її віття, мокнути менше не став, але вітер тепер не пронизував холодом до кісточок.

Подзвонила Оксана, запитала, може я отямився, може погоджуся погрітися біля неї в машині? Я відповів, що не згоден, бо гріє мене лісова мавка в посадці, що простяглася відразу за териконом. Таким чином я натякнув жінці де мене знайти, проявив таку слабкість сімдесятирічний ловелас.

Побачивши машину Оксани, я вибіг з гущавини, роздягся до трусів і, не соромлячись, заскочив в розчинені назустріч дверці. Штани та сорочку кинув на підлогу все одне прати. В машині було тепло, працювала автомобільна піч. Оксана відкинула бильця сидіння, зробивши щось схоже на ліжко.

— Лягай, будемо грітися. Захворієш, що я мамі Вірі скажу?

Мені було трохи соромно перед Марисею, але що я міг заподіяти, коли Оксана вже стягла з мене останню одежину, і, не роздягаючись, робила зі мною все, що тільки може робити знудьгована за чоловічим єством жіночка.

Коли повернувся до сестри, там вже чекала на мене Марися. На столі з’явилася сковорода пряженої з цибулею картоплі, квашені огірки і пляшка горілки. Поснідавши, полягали спати. Я натякнув Марисі про пожежу, але вона наче не почула, активно починаючи любовну гру. Мене ж більше хвилювала життєва гра. Не йшла з голови жахлива смерть Петра Семеновича Зірки..

— Собаці собача смерть, — не дуже зичливо помітила Марися. — Забудьмо про пожежу. У кожного з нас своє горе, то ж чи є сенс поратися в чужому?

Нервовий струс породив безсоння. Велике лихо — самотність людини, але ще гірше лихо жити під пильним оком влади. Дивлячись в лице сплячої Марисі, я вишукував недоліки в його рисах. Нібито вродливе, особливо, коли жінка не спить, а вві сні розслаблене, воно втрачає щось надзвичайне, а надзвичайне — це випромінювання життєвої енергії, інтелекту, чи що. В місячному сяйві лице Марисі нагадувало мертве лице якоїсь місцевої жінки. Як я не намагався пригадати, в пам’яті виникала якась перешкода, в уяві з’являлися обличчя мерців недавнього часу, журналістів, письменників, котрих довелося ховати. Якщо їх відспівували в церквах, я йшов пішки на кладовище, щоб не бачити отої мерзотної гри в пересилання душі померлого Богові. Що ж ото за письменник, котрий не розуміє, що біблейські образи — це алегорії. Казка про Христа по-своєму талановита, але це тільки казка, не завжди добра, бо може знівечити людину. Христос жахався людей, бо народився недорікою. Він поважав слабких, покірних, поважав рабів, бо тільки поміж рабів почував себе особистістю. В цьому і є трагедія християнства.

Двері і вікна у сестрички добре припасовані. Місяць недовго стирчав у вікні, кликав мене, чи ні, але я одягся, вийшов східцями у садок і по шереху листячка дізнався, що мене й справді покликали. Це була Стефанія.

— Ходімо до мене, — сказала, — ніч сьогодні мерзлякувата, а нам треба погуторити. Твоя красуня нехай поспить. Не все коту масляниця. Щоб ти знав, можливо саме вона повинна в смерті Петра Семеновича. Вона натякнула про мемуари Олесі Мовчан, але досконало не втямила хто їх пише. Щоб ти знав, Марися в свій час була громадянською дружиною Зірки. І не тільки дружиною. Вони й досі спілкувалися по своїм таємничим справам… І з Олесею теж…

Ніч була місячною, стежинками поміж грядок ми швидко дійшли до будинку Стефанії. Машин біля двору вже не було, двері вона не зачиняла, але ми, наче боячись когось, тихенько прослизнули в теплу запашисту кухню. Стефанія закрила двері на замок, не запалюючі світла, поставила на газ чайник, і через декілька хвилин ми, сидячи за столом, пили гарячу каву.

— Я розумію, тобі потрібна жінка, але чому саме Марися? Чому не Оксана, і молодша і розумніша, і чистіша, коли вже на те пішло… Чи яка першою впаде?..

— Жінка в ліжку мені, як лікар. Колись, ще в юнацтві, мене завалило в копальні породою, холодна підземна вода омивала моє тіло. Я лежав на правому плечі, і все своє життя мене перед сном катує страшенна біль у плечовому суглобі. Тільки жіночі ласощі й допомагають заснути. Може це пов’язане з моєю психікою, не скажу, не знаю, але що є, те є. Особливо нестерпною буває біль на зміну погоди…

— Пробач, я не знала цього, але чому, саме з Марисею?

— Не знаю, так вже сталося…

Великі, палкі чорні очі Стефанії фосфоризують в напівтемряві кімнати. Опівнічниця дивиться мені в очі, наче чекає, чи виявлюся я нарешті як мужчина. Вже пішла обертом голова, серце захолонуло, наче перед стрибком в прірву. Замість слів з мене виривається якесь харчання.

— Або жени, або веди до ліжка. Ми вже не діти, Стешо?

Стефанія встає з-за столу, підходить до мене і ніжно цілує в щоку.

— Позву, тільки не сьогодні. Там у Ніни, в твоєму ліжку Марися. Прокинеться, почне будити сестру, а то ще прибіжить до мене, шереху наведе на все селище. Чи воно мені потрібно, Олександр?

— Пробач, будь ласка… Дуже ти вродлива, Стешо. Аж серце холоне.

—Я звичайна. Біжи, не буду тебе утримувати…

Який сенс верещати, лити сльозову, казитися чужою бідою, да і чия вона, ота чужа біда? З очей племінниці Петра Семеновича навіть сльозинки не впало, може задоволена була, що визволилася від турбот мати такого родича. А мемуари Зірки або Щербаня, хто їх читатиме, окрім мене? Якщо бути до кінця відвертим, вони більш за все потрібні були саме мені, щоб нарешті дізнатися правди з перших вуст. Багато хто писав про знущання слідчих над в’язнями, але не всі ж слідчі були катами з білими від насолоди очима? Невже в КДБ йшли тільки люди зі звірячими нахилами? Невже за душею не мали нічого святого?

На другий день прийшов я на згарище, де за спостереженням місцевих дітваків працював немолодий вже, з побитим сивиною волоссям, слідчий. Побачивши мене, кинув копирсатися в заслінках печі, за якимось дідьком погрюкав дверцятами топки, а вже потім підійшов.

— Взагалі я нічого не можу порозуміти. Створюється враження, що старий сам себе облив пальним і чиркнув сірника. Полум’я на речі, на долівку, на меблі пішло саме від нього. Навіть ключі від дверей при ньому були. І вікна відчинені, щоб хутче горіло.

— Думаєте… суїцид?

— Суїцид під загрозою. Подивіться що він тут на цеглині надряпав.

Слідчий витяг з торбинка дбайливо загорнуту в папір цеглину, і, розгорнувши, показав мені. На цеглині чимось гострим було зроблено напис: «Шукайте!»

— Хтось ще бачив оцю знахідку? — запитав я.

— Хіба що дітваки, — знизав плечима слідчий. — Вам, як я вчора помітив, була небайдужа ця смерть.

— Цей напис зроблено для мене, пане слідчий. Я учора вас не помітив, дуже схвильований був, пробачте. Слід цього вбивства, я певен, простягається в далеке минуле. Саме в радянську добу. Вона ще, як бачите, живе і діє…

— І що ж ото вам мрець пропонує шукати, скарбницю КДБ?

— Скарби мені до фені. Хтось з них писав мемуари. За тиждень багато не напишеш, але ж десь він заховав свої папірці. Інакше не порадив би шукати.

— Ви сказали – хтось. Кого маєте на увазі?

— Сусіда, Івана Олеговича.

— Його за десять годин до пожежі відвезли до лікарні з крововиливом у мозок.

— Не може такого бути!

— Вам лячно за своє життя?

Я всміхнувся.

—Анітрохи. Зірку покарали, як порушника присяги, хоча писав не він, та й у мемуарах ви не побачите жодного прізвища. Мене цікавили не деталі, а тло, на котрому вони чинилися. Хотілося дістатися саме джерела, звідкіля пішло оте зло, оте народне горе.

—І де ви будете шукати?

— Якби я знав…

— Ну що ж, бажаю успіху. Але якщо знайду першим. Вибачайте.

— Бажаю щоб вам поталанило.

Обережно ступаючи по обвугленим рештам будинку, слідчий повернувся до націленого в небо димаря. Можливо, на його думку, схованка могла бути тільки там. А я відійшов і сів осторонь на лавочці автобусної зупинки. Біля мене відразу опинилася місцева дітвора. Я поцікавився, чи не бачили, позавчора, до пожежі, чи приходив хто до Петра Семеновича?

Хлопчики наввипередки викладали все, що бачили. Як я порозумів, приїздили Оксана, Волоконський, син божевільного Короткова з Бутівки. Приїздила якась жінка на милицях, шкутильгала на обидві ноги. Після неї ніхто не приходив, хіба що вночі…

Коли вже я пішов, мене наздогнав хлопчисько, і запропонував за п’ятдесят гривен «дуже цікаву інформацію». Засовуючи в кишеню гроші, хлопчик розповів, що тіточка на милицях приїздила з молодою гладкою жінкою, яка сиділа на зупинці поки не вийшла від небіжчика покалічена.

Нічого особливого хлопчик мені не сказав, але тепер в мене була зачіпка, поговорити з Марисею, за яким дідьком вони приїздили до Петра Семеновича за декілька годин до його смерті?

Що особливо здивувало мене ранком другого дня, я майже не звернув уваги на хворобу Івана Олеговича. Крововилив в мозок хвороба надзвичайно поважна, від такої хвороби люди або вмирають, або назавжди зостаються каліками. Я декілька разів дзвонив у «Швидку допомогу», але там про хворого Івана Олеговича Щербаня ніхто не чув. В місцеві лікарні хворий з таким прізвищем теж не поступав.

— З чекістами завжди так, — констатував цей випадок Василь Волоконський.

Над усе в житті я любив роботу. Де б не працював — у кузні, в копальнях, водієм в геології, чи кореспондентом в газетах. Нудніше було у видавництві, але й там була можливість писати та друкувати щось своє… Більш за все мені не сподобалися посади головного редактора видавництва, та директора друкарні при Хабаровському медичному університеті.

Я навіть не підозрював, що син божевільного Короткова працює в органах державної небезпеки. Коли він зупинив свій «Мерседес» запрошуючи сісти, я думав, яка добра людина, пропонує підвезти мене до дому. Але Петро Григорович кинув мені на коліна теку з фотокартками, де ми з Марисею в ліжку займаємося біс знає чим, а допомагає нам займатися біс знає чим моя перша улюблениця Олеся Мовчан. Як я відразу порозумів, нас фотографували в квартирі Олесі.

— Ми знищимо картки, коли будемо мати в руках мемуари Щербаня, — зловтішно всміхаючись, натякнув мені Коротков. — Інакше про ваші амурні справи будуть знати в Хабаровську не тільки урядовці, але й ваша дружина.

Боже, як же мені весело зробилося, яким бадьорим коханцем я був зображений на отих фотокартках. Про таку рекламу сьогодні мріє кожний мужчина, не говорячи вже про сімдесятирічного старичка.

— Це ж інклюзив, Петро Григорович, подаруйте примірник, буду пропонувати Хабаровському телебаченню. Хай подивляться люди, як сімдесятирічні українці кохають молодих жінок. Які палкі вони в коханні. Скільки в мене нових коханок з’явиться… А що до дружини, чи я не знайду собі другу. Діти повиростали, у кожного своя родина. Ні, друже, скажу тобі відверто, не треба було вам вбивати Петра Семеновича, а за одне і Щербаня, вони ще й писати не починали. Наша розмова про можливість написати мемуари відбулася за три дня до пожежі. Що вони встигли написати? Як катували в’язнів, так про це писали Солженицин, Багряний, і чимало других письменників. Нехай би написали, а ви б надрукували, як не треба поводитися зі своїм народом. Я пам’ятаю тебе, Петро Григорович, зовсім маленьким хлопчиком. Ти завжди був осторонь нас, бо батько твій працював в КДБ, а при Сталіні в НКВС. Ви мешкали наче на незаселеному острові: високий паркан, залізні брами. Навіть собаки за брамами не брехали, такі були ввічливі, вчені, такі огрядні. Ми, малятами, та й юнаками вже нікого з вашої родини не бачили. Чи ото життя було, Петре Григоровичу? Хто сьогодні вами керує, невже тягнете ковдру влади на себе, як се було при Сталіні? Заберіть ваші картки. Якщо жінкам не соромно, а вони знали що робили, для мене це й справді подарунок. Ви читали мою книжку «Остуда», книжку поем про мої донжуанські походження? Видана вона була років двадцять як, а там таке надруковано, що оці ваші картки поряд з поемами показують себе дитячими іграшками.

На цьому я закінчив свій монолог, віддав Короткову теку з картками, і зовсім було налагодився війти з машини, але Петро Григорович утримав мене.

—Наші урядовці до вас з подякою. Олександр Олександрович. Просили передати.

—За які такі прогрішення, пане Коротков?

—Ми певні, що без вас тут не обійшлося. Сухі гілляки на дереві пізнання, загрожують майбутньому. Все, що ви про мене тут наговорили, я вже забув. Будьмо здорові, поете!