16

16

Мені треба було братися до діла, знайти по містах людей, які займалися безпритульними підлітками. Але з чого починати? Перш за все не давала спокою думка, що оце буде за школа? До Скалозубова я не мав довіри, щось не подобалося мені в цій людині, щось нашорошувало. Оця вечеря в ресторані? Чому саме в ресторані? Показати злидарям що ти успішна людина? Добре що я відмовився від коньяку, від коштовних страв, відразу заявивши Скалозубову, і хлопцю-офіціанту, що платити буду тільки за себе. Життя примушувало мене обростати іклами, бо зі своєю соромливістю я вже не раз потрапляв у скрутне становище, коли друзі заказували та їли за двох, а розплачуватися доводилося мені. А після того, як припало дзвонити до Жаронкіної Світлани, щоб принесла грошей розрахуватися за вечерю, сказав собі: «Це була моя остання подорож у світле минуле. Далі буду жити по-вовчому!»

 

Залишивши Скалозубова в його кабінеті, я пішов шукати королеву Марго, бо добре пам’ятав обіцянку знайти її, як приїду наступного разу. У Скалозубова не став питати, як та що з нею? Вдома її не застав. Не було й сусідів, хоч я двічі прочвалав вуличкою, вдивляючись у кожне подвір’я. Селище наче вимерло, навіть собаки не гавкали. Хіба що іноді з диким візком сварилися попідтинню не бачені оком коти. Але ж було вже декілька хвилин на восьму, з роботи люди повинні були повернутися. Невже знову жінки пішли вдовольняти хіть лісорубів-корейців? Від цієї думки мені зробилося дуже сумно. Наказав же я Марго не ходити, навіть грошів на прожиток дав. Нарешті біля магазину зустрів мистця Андрія Хмару. Він тільки що вийшов з покупкою, пляшкою горілки в руці. Побачивши мене, залементував на радощах:

– На ловця звір біжить, мені казали що ти приїхав, а коли вже приїхав обов’язково провідаєш старих знайомих. У Каширина ще не був?

– А що… треба? – пожартував я.

– Звісно треба. Він тільки-но повернувся з Дуків. Зараз кета рухається на нерест, насмажив свіженької.

Тиша і безлюддя більше не діяли мені на нерви. Ресторанний бутерброд з кавою тільки розбурхав мій апетит, а тут смажена свіжа кета. У мене навіть слинки потекли від передчуття смачного застілля. З моторошного провалля, яке відчував, сновигаючи пустою вуличкою, я підійнявся до передчуття радісного повечір’я. Я поцікавився, чи не знає Андрій, як складаються справі у королеви Марго.

– З нею все гаразд, – відповів Хмара, – працює на будівництві палаців нових руських. Вона не тільки тинькар, але й маляр класний. Розмальовує стіни тропічними рослинами. Я накреслюю малюнки, а вона одягає їх у кольори. Навіть платню двічі одержували.

Я вперше відчув почуття глибокої вдячності до людини, яка здавалася мені без вороття загубленою для суспільства. Я навіть поторсав його за плече:

– Чи не запала вона тобі в око?

Андрій засміявся.

– Що я з нею робитиму, друже. Мені зосталося кохатися хіба що з пляшкою горілки, та місцевою не зовсім смачною їжею. І ще ось що. Я начебто українець, але не можу втямити. Оці ваші літери-двійнята: худа одноока, і така ж худа двоока, не можу втямити чим вони різняться? Придумали щоб фору мові задати.

– Ти їжака з ішаком розрізнити можеш?

– Якщо поряд поставити…

– Я тобі їх намалюю, а ти будеш числити: їжак, ішак, їжак, ішак, поки не втямиш, що їх відрізняє.

Закривши очі митець почав бубоніти: «їжак, ішак, їжа, іржа, їзда…» – а далі з нього вилетіло зовсім непотрібне слово.

Він похапцем перехрестив рота, захлопав хрест долонею руки.

– Їжак, іржа це я порозумію, не можу втямити інше. Учора в школі учні восьмого класу зґвалтували молоду вчительку. Учні вчительку… розумієш… І якби тільки зґвалтували, а то ще й тумаків надавали: під очима синці, поломані ребра… Як таке порозуміти, пане Олег? Я розумію, все це наслідок нічного клубу, де показують брудне порно. Я куди тільки не писав, до кого не звертався, усі знизують плечима: демократія. Демократія це що, коли учні ґвалтують вчительку? А такі клуби повідкривали ледь не при кожному будинку. Бо є попит. Голова адміністрації пропонує до старших класів ставити вартового. А що як і вартовому закортить? Це ж стихія, розгнуздане уявлення хворого мозку…

– А хіба в класі тільки хлопчики були?

– Жах в тому, що не одні. Дівчата підохочували хлопців, а зараз настоюють що вчителька бреше. Сама собі синці ставила, і ребра трощила.

– А експертиза? Медицина що?

– Ґвалтівники дітки експертів, що вони скажуть. Чоловік вчительки спіймав призвідця, відрізав його чоловіче озброєння, і пішов до міліції здаватися. Та не дійшов, ті ж восьмикласники й забили його. Цеглиною по голові… 

 

Ми підійшли до будинку, в якому мешкав Каширин. Аромати смаженої кети відчули задовго до того, як зайшли у під’їзд. Принаймні мені здалося, що Каширин навмисне не зачинив дверей, щоб привернути увагу до себе. Він просто очманів, побачивши мене. Кинувся, розкривши руки для обіймів, міцно стискував мене:

– Неймовірно! Це просто неймовірно! Повертався учора з рибалки, думав про тебе. Навіть Бога молив, щоб приїхав. Дуже мені твоя остання гумореска сподобалася. Навіть кета виплигувала з річки, щоб з нами пореготати. Андрію, скажи й ти… чого мовчиш?

– Скажи, скажи, не встиг я поки що останню прочитати. Тут якісь братки приїхали, шукають, самі не знають кого. Здається мені, що це чеченці, мають намір придбати оті недобудовані маєтки. Навіщо вони їм, не можу втямити. Але ж для чогось потрібні…

Не настільки я був чутливий, щоб накинутися на Андрія з розпитами, але появлення на станції чеченців я відразу ж пов’язав зі своїм відрядженням. З натяків Апостола я врозумів, що відношення поміж угрупуваннями останнім часом складаються не кращім образом. Апостол нарешті врозумів, що чеченські братки здобувають гроші для війни, тобто на загибель російських хлопців. Тоді й почали невідомо куди щезати чеченські вагони з коштовною деревиною, яка йшла на експорт в Японію, або в Китай. Не знаю вже яким чином Апостолу вдавалося переадресовувати вагони, але ж вдавалося. Тепер на пошуки вагонів приїхали фахівці-слідчі. З вигляду вони були чистими московітами, навіть наголос мали московський. Але працювали на чеченців. Тепер, якимось чином вони повинні зв’язатися зі мною, і дати якесь доручення. Не втямлю тільки від Апостола чи від мого чеченського рятівника Караїва. Серцем я відчував, що братки обох угрупувань потаємно готовляться до поважного герцю, Бо гратиме першу скрипку в кримінальному оркестрі, той і буде отримувати справжні гроші. На далекосхідному терені працювало чимало різних угрупувань: азербайджанська, китайська, корейська, але завзятими були саме укрупнення кримінальних авторитетів, чеченське та спортивна мафія, якою керував один із членів крайової ради. Поки що підстрелювали намуливши очі одинців, які зарвалися до того, що викликали на двобій авторитетів. Рівнобіжно виникали невеличкі кола рекетирів від міліції, мерії, пільговиків, які щоденно вимагали від водіїв приватних автобусів, власників невеличких яток по декілька відсотків від щоденного прибутку. Про це я не раз вже писав у своїх гуморесках та сатирах, але все йшло на втіху як державним робітникам, так і самім рекетирам. Мені навіть хабарники зі сміхом сували в кишеню гонорари за мою творчість. Ніхто з них нізащо не відповідав перед законом. Бо судочинство чинили гроші.

Мене вже не гризло сумління за те, що зайшов до Каширина без пляшки вина або деякого гостинця. Горілку приніс Андрій, Каширин наловив риби, хіба цього не вистачить щоб добре повечеряти. Коли приспічить Каширину, або Хмарі, я не пошкодую грошів. Але зараз Хмара працює, Каширин теж сяє від задоволення, а мене чіпляє за серце тривога не тільки за завтрашній день, але й за наступну ніч. За яким бісом я сюди приїхав? Що у Караїва на умі? Чи не термін Тараса Бульби синові Андрію: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!»

Після першої чарки мені зробилося ще тоскніше. Краплі поту виникли на чолі, потекли до підборіддя.

Наповняючи другу чарку, Каширин запитав:

– Чи не захворів ти часом?

– Знудьгувався, – пожартував я, – по місцевим жінкам знудьгувався. Ходив вуличками, промацував очима садиби, але люди наче вимерлі усі…

Вигляд у мене й справді був зацькований. Я скидався на людину, яка тільки-но випросталася з глибокої кризи. Я ще не дійшов висновку, чи можу відкритися своїм співрозмовникам? Хтозна кому вони прислуговують. Андрій Хмара уминав рибу аж за вухами тріщало. Віктор Каширин… саме так, не простою він був людиною. Дрезина завжди у його розпорядженні. Метляється від села до села, від річки до річки, перевозить людей. А що за розмови точаться поміж них у дорозі? Оця кета? Каже два барильця насолив на зиму. Що він сам оту кету спіймав. Звісно, від когось отримав. Не прищеплювала до нього поваги прихована усмішка і завзята щиросердість. Можливо я помилявся, але краще помилитися ніж опинитися на прицілі у чеченського снайпера.

– Не будемо спрощувати те що сьогодні відбувається в державі, – філософствував Каширин. – Розгул криміналу? Такими нас випестила природа. Перемагають міцніші. Слабкі вже давно по смітниках сидять…

– Облиш, Вікторе, – заперечував Каширину Хмара. – Мені оці наші нові руські в печінках сидять. Росія виробляє собі якісну еліту, у червоних кітелях з голеними черепами. На мою думку не черепи у них голі, а нестача мозку. Вони не знають хто такий Фолкнер, не читали Гоголя, певні що Тараса Шевченка ляхи спалили на багатті… Ми з королевою Марго від сміху каталися долівкою: «Пане, де ви вчилися?», «У мене два терміни по десять років.», «За що?», «А біс його знає за що, перший термін за те що дружині носа відкусив, другий за вбивство по необережності». І оце наша майбутня еліта!

– Не всі ж такі, – зауважив Каширин.

– Поки що не всі, але надія є…

Хмара швидко встав. На ньому була сорочка: на білому тлі голубі метелики. Він показував себе надто легковажним, але пияцтво ще не зробило його моральним калікою. В цьому я був певен.

– Далеченько ми вже заїхали, – невесело підсумував я, – велетенські заводи, які ще вчора виробляли продукцію для закордоння, сьогодні приватна власність злодія в законі. Звідки у нього такі гроші? Кажуть за ваучери купив. Тоді виникає питання: звідки у нього стільки ваучерів? Здається мені, що новоявлені олігархи не інакше як китайські бовдури, котрі хитаються від повіву повітря з московського Кремля. Невже фахівці всесильного ще вчора комітету державної безпеки щиросердо повіддавали злочинцям державне майно. Вбивайте мене, не повірю. Що отримав від перебудови, скажемо, наш Апостол? Акції деяких магазинів, добувних підприємств, упровадив своїх людей стежити за суперниками. Поки є контроль буде прибуток! Але ж і суперники не сидіть, склавши руки. У них своя розвідка. На мою думку, майбутня еліта формується в саме таких осередках. При нагоді Апостол пише мемуари, і робить досить  розумні висновки з того, що відбувається в сучасному суспільстві.

– Так і мені здається, – погодився Каширин, – біда тільки в тому, що перемогу в оцьому герці отримає нахабство. Вони мають передумову успіху, бо мають не тільки моральне озброєння.

– Поки не нарвуться на гідного месника, – посміхнувся Хмара.

Посиділи ми таки добре. Каширин вмів смажити рибу, а під смачну рибу й горілка не п’янить. Господар запропонував мені заночувати, але в мене було нестерпне бажання зустрітися з королевою Марго. Було передчуття що саме вона відкриє мені таємницю назріваючих на тутешніх теренах подій.

Проводити мене визвався Андрій Хмара. Спочатку ми зайшли в будинок, кімнати котрих вони з Марго розмальовували. Малюнки були й справді дивними: диковинні дерева, тварини, птахи. Диковинні, але не паскудні, не обридливі, навпаки чимось, навіть, привабливі. У деяких тварин, як я помітив, на мордах сяяла усмішка самого Андрія Хмари.

– Це вже фантазії Марго, – з відвертим задоволенням коментував творчість співробітниці Хмара. – А оцього вже не треба було робити, – зупинився він перед твариною, на морді якої проступала химерна усмішка, а з рота стирчав, зблискуючи червоним промінцем, чималий кривий зуб. Один зуб з ящериної пащі тварини.

Я не відразу втямив, кого отой звір мені нагадує, і чому робота Марго так занепокоїла Андрія Хмару, що він тут же почав нишпорити по кутах, шукаючи барви з пензлями. Це вже потім, коли ми вийшли на вулицю, я запитав:

– Що тебе так налякало в усмішці схожої на диявола тварини?

– Це ж він самий, не впізнав чи що? – видушив з себе Хмара. – Якщо побачить нам швидко вкоротить мозки…

– Щось знайоме, але визначити не можу.

– Ото й не треба, не вистачало ще щоб на тебе підозра впала.

– Підозра в чому?

Але допитатися до чогось у Хмари було даремно. Мистець вмів тримати язика за зубами.

– Ти матимеш для своїх гуморесок сенсаційні заголовки, і не втримаєш, щоб їх не надрукувати. – все що він зміг мені сказати.

І на цей раз Марго ми вдома не застали. Я ледь не вибухнув брутальним сміхом. Утямилося в голову, що вродливиця вже знайшла собі гідного залицяльника і проводить час в одній із місцевих ресторацій.

Але ж треба було десь заночувати. Майже півгодини вуличками-провулочками посував я до хатини кулінарки Клари, але на її подворі було надто весело. Під висячим на стовпі ліхтарем святковий стіл ломився від пляшок з горілкою та вином, а за столом осіб отак з десять жінок та мужиків, голосно розмірковували політику президента Єльцина. Одна з жінок надто пискляво починала спивати «Посадила огірочки…», друга «Підмосковні вечори», а мужики цикали на них, бо заважали їм передбачувати велике майбутнє Росії. Сиділа за отим столом і моя тіточка, батькова сестра Єлизавета Марківна. Сиділа мовчки, іноді щось винюхуючи у склянці з вином. Можливо їй не сподобалися привезені Кіриним чоловіком вина. Я тихенько посунув далі, тепер вже твердо вирішивши заночувати у Василини Олексіївни. Був певен, що з нею у мене буде все гаразд. Але не пощастило й з Василиною, не було вдома. Щільно затулені ставні, величезний замок на дверях, тільки якесь кишеня вистрибнуло з сарайчика і почало тертися об мої ноги. Мені стало прикро, що не можу його поласувати навіть шматочком ковбаси.

Я йшов до залізниці, коли на шляху в мене стали якісь три хлопця, і один з них спитав, чи не позичу я їм сто карбованців на сигарети. Низенький, товстенький у розчахнутій до паса сорочці, дурнувато гигикаючи, поліз було до мене в кишеню, але дурний настрій, спровокував в мене такий сполох ненависті, що ударом кулака я відправив його в нокаут. Поряд з ним на дорозі опинився і другий.

–А с тобою погуторимо, – промимрив, я ледь втримуючись щоб не розчавити носа третьому.

Третій хотів задати втікача, але я в три стрибки здогнав його, рвонув за комір, а коли вже, впавши на коліна, він запросив зглянутися на нього, я втямив що роблю щось паскудне.

– Якого біса ви нападаєте на людей? Не вистачає грошей на сигарети, кидайте дурну звичку. А якщо життя допекло, грабуйте тих що в лімузинах їздять. Йдіть по той бік залізниці, бачили які там фортеці збудовано…

– Звідти не повертаються, – промимрив він задихаючись від сліз.

– Якісь ви усі хворобливі, безтямні… Теж мені злодії з великого шляху. Що є факти?

– Які факти?

– Що звідти не повертаються?

– Авжеж, – відповів хлопець, підіймаючись на ноги. – Звичайно є такі факти. У нас не тільки діти і молоді жінки щезають, щезають чоловіки. Минулим тижнем вчителька історії щезла, Василина Олексівна. Гриби в лісочку збирала. І як корова язиком…

– Ти то сам де працюєш.

Його дихання вже вирівнялося, він сумно дивився долу.

– На залізниці працюю, але платню вже три місяці не отримуємо. Батьки хворіють, до пенсії їм ще три роки, а фабрику, на якій вони працювали, спотворено в руїну.

– Тебе як звуть?

– Сергій Спокута.

Я дістав з кишені і віддав йому триста карбованців.

– Накорми батьків, Сергію. А завтра давай зустрінемося, сходимо подивимося що ото за урвище, в якому люди щезають. Зустрінемося у голови вокзалу Скалозубова. – І ось що, – я схопив його за руку, – не забудь про друзів своїх, вони мабуть вже отямилися…

 

Прокинувся я наступного ранку в залі очікування вокзалу. Поряд зі мною, мусолячи в зубах незапалену сигарету, сидів Скалозубов. Годинник показував двадцять хвилин на восьму.

– Щось рано ви сьогодні прийшли до роботи, Василь Васильович…

– А ти що… жодна з коханок не дала притулку?

– Щезають коханки, шановний пане Скалозубов. Королева Марго, вчителька історії Василина Олексіївна, куди вони запропастилися? Тільки не кажіть, що над вашими теренами кружляють інопланетяни. Я в сучасні байки не вірю.

Василь Васильович, скинувши капелюха, витер спітніле чоло.

– Інопланетян народжує доба. За вашою допомогою, звичайно. Міліція шукає, та даремно. Міліціонери теж люди…

– Ви що маєте на увазі?

– Кожен з нас боліє за свою родину.

З розчинених дверей ресторану долинала зухвала пісня:

 

Поїхала наша Катря до Владивостоку,

«Отче наш» вона забула, хоч знала нівроку.

Навчилася «Отче наш», «Вірую» не встигла.

Попи Катрі дорікали, кожного зігріла.

В Комсомольську загриміло, в Хабаровську зблисло.

Чого в тебе, дівчинонько, черево повисло?

В жіночому хору лунали і чоловічі голоси.

– Звідки у людей гроші? – дивувався Скалозубов. – Ми працюємо, вагони вантажимо, відправляємо, а віддачі не бачимо. Правду кажуть: хто працює той не їсть.

Василь Васильович покликав мене до кабінету, але я попередив його що чекаю гурт місцевих слідопитів, з якими йдемо шукати сліди зниклих людей. На хвильку мені здалося, що Скалозубов зблід. Він підвівся і знову сів.

–І хто таке придумав? Може тобі краще повернутися в Хабаровськ.

– Нікуди не від’їду, поки не знайду Василину Олексівну.

– Василина? Хіба вона…

Він не договорив. У приміщенні вокзалу з’юрмилися осіб отак з десять хлопців. Деякі були з рушницями. Я піднявся назустріч, обійняв за плечі Сергія, поручкався з кожним окремо.

– Василь Васильович наполягає щоб я повертався до Хабаровська. Мені здається, він щось знає про діточок та жінок, які щезли. Чи не запросити нам його до пошуку, як ви думаєте, хлопці?

З юрби вийшов хлопець, і протягуючи мені руку, промовив.

––Я вас впізнав, ви Олег Коцюба-Безрідний. Сучасні журналісти вірять у всякі там чудасії. Їм потрібна сенсація. Вам ми віримо.

– Ви робите велику помилку, – застережив мене Скалозубов.

– Йдучи визволяти з біди людей?

– Ви озброєні, один хибний крок і ви вже не рятівники, а терористи.

Василь Васильович намагався нагнати на хлопців остраху. Я не встрявав у його промову, навіть сів, давши людині можливість висловитися до кінця. Хлопці теж слухали його. Слухали мовчки, але посмішки на лицях говорили самі за себе. За проблему викрадання дітей і жінок треба було братися давно і всерйоз. Я мав підозру, що Скалозубов щось від мене приховує. Або він наляканий діючою на місцевих теренах бандою, або сам отримує за своє мовчання якісь кошти.

Договорити Скалозубову не дозволив Сергій Спокута.

– Вам, Василь Васильович, тільки в державній раді працювати. А ми обмежені часом. Ходімо, пане Коцюба.

На цей раз руки Скалозубову я не подав. Його промова викликала в душі огиду. На його думку, злочинці мають дозвіл творити які завгодно беззаконня, а почесній людині захищати себе і своїх друзів – заборонено. Бо це беззаконня. А що стосується гвинтівок, вони нам знадобляться захиститися від хижого звіра. Не на прогулянку в місцевий парк йдемо!

 

Припудрені ранковими росами трави сяяли на сонці, аж боляче очам. Йшли стежкою, один за одним, збиваючи з рослин срібляні краплі ранкової прохолоди. Першим йшов Сергій Спокута,за ним я, а за моєю спиною хлопці, котрих я учора відправив у нокаут. Ближчого до мене звали Ігорем, він розповідав про жахливі таємниці недобудованого містечка, яке лежало ліворуч від нас. Я налічив сімнадцять цегляних двоповерхових котеджів, і чотири складених із деревини. З усіх боків вони були оточені цегляною горожею, залізні брами завжди закриті, а біля хвіртки буда з охороною. Я зупинився щоб полічити своє військо, і краєм ока побачив у вікні двоповерхового вокзалу постать Василя Васильовича. Він помахав мені рукою, і цього було досить, щоб я відчув, що наш маршрут його задовольняє. Це значило, що ми робимо помилку. Відразу як ввійшли до лісу, я зібрав хлопців докупи, щоб поділитися своїми ваганнями. Уважно вдивляючись в молоді зацікавлені лиця, я раптом подумав, що відкривати карти своєї гри мені поки що не треба. Щось насторожувало мене. Особливо не вірилося, щоб у нічному герці двома уларами кулака я уклав на дорогу таких міцних хлопців, як Ігоря і Петра. Не задовольняв мене і настрій Сергія Спокути. Ото ж і вирішив я спочатку поговорити з лісорубами Північної Кореї. Узнати, які жінки приходили до них останнім часом? Як давно була королева Марго. Що до Василини Олексівни, я був певен, вона, навіть голодна, продавати своє тіло не буде.

По дорозі я звернув увагу на рослого білявого вродливця з рушницею, Михайла Крушинського. Він надзвичайно пильно і начебто з усмішкою наводив оком на мене. Але поговорити з ним мені ніяк не випадало, поряд весь час товкся Сергій Спокута.

Корейці зустріли озброєних людей нашорошено, але я заспокоїв їх, сказавши що шукаємо зниклих жінок. Бригадир, росіянин за походженням, запевнив мене, що за останні два тижні жодна жінка до них не приходила. Про те, що із селища щезають діти чутка була, корейці навіть допомагали їх шукати, але навіть найкращі слідопити жодних слідів на виділених корейцям тайгових масивах не виявили.

Я запропонував хлопцям посуватися у напрямку залізниці розсипаним фронтом. В метушні перш ніж вийти, я стиг шепотнути Крушинському, що нам треба переговорити. Він порозумів мене, і, взявши командування на себе, розмістив людей так, що ми залишилися з ним трохи осторонь від найближчого до нас хлопця. Я натякнув Крушинському, що дехто з нашого гурту не викликає в мене довіри, тому я пропоную йому наступної ночі якимось чином проникнути на територію котеджів, понишпорити по кімнатах та льохах будинків, до котрих ведуть найбільш уторовані стежини. Я знав, що з місцевих теренів за кордон уходить не тільки деревина, але й чимало добре виробленого хутра. Саме з цієї станції відправляються вагони до Північної Кореї. Іноді з деревиною корейці вивозять трактори та інше ускладнення. Устежити при сучасній організації перевозок за усім, що робиться на станції, неможливо. Але ж хтось на цьому робить чималі гроші…

Домовилися зустрітися о першій годині ночі, коли на брамах буде вартувати місцевий мешканець Степан Вирій. Прийшов Крушинський з Андрієм Хмарою, який мав дозвіл проходити на роботу коли завгодно, бо відомо навіть злодіям, що натхнення на мистців спливає незалежно від того, ранок надворі чи глибока ніч. Спочатку Степану Вирію не сподобався наш гурт, але пляшка коньяку розв’язала усі проблеми. Хмара поцікавився, скільки осіб сьогодні ночують у своїх домівках, чи не завозили для нього фарби?

– Щось привозили, щось вивозили, я в їхні справи не входжу, – розкорковуючи пляшку, мурмотів Вирій.

Він запропонував випити з ним по-ковточку і ми випили по ковточку, тоді як сам він вижлуктив повну гранчасту склянку. Напій йому сподобався. Відразу захмелівши, він почав напучувати нас своїми спостереженнями.

– Ви, хлопці, обережніше… ходити по території не раджу…

– Пасток нові руські наставили, чи що? – пожартував Хмара.

– У пастку вони самі можуть улучити, навіщо їм пастки. На мою думку вони утримують в одному з будинків якусь дивовижну тварину. Або пестять для Москви нового президента… Там у них своя варта є.

Вирій зареготав від свого жарту.

Ми пройшли до будинку, в якому працював Хмара. Запалили світло. Я відразу звернув увагу на малюнок, який учора перемальовував Хмара. Блискучого зуба у чудернацького звіра, намальованого королевою Марго, вже не було. Замість зуба звір показував нам язика. Зовсім як Ейнштейн на фотокартці. Я не став допитуватися у Андрія навіщо він це зробив, бо з отим зубом звір показував себе краще.

– На вашу думку, хлопці, з приводу чого і куди могла щезнути Марго? Вивезли її звідсіль, чи переховують в одному з льохів? Куди щезають діти? На мою думку розгадку треба шукати на території цієї закритої фортеці.

– За яким бісом? – всміхнувся Хмара. – Дітей треба кормити, одягати?

–А може вони педофіли?

– Хто вони?

– Господарі оцих котеджів?

– А ти їх бачив. Тут бувають тільки виконроб, муляри та місцеві тинькарі. Щоправда, останнім часом будівництво начебто – заморозили. Вже півроку нічого не будують. Тільки ми з Марго і працювали.

– А хто тобі платню видає? – запитав я.

– Не знаю… не можу відповісти…

– Не знаєш, чи не можеш? – перепитав Крушинський.

Хмара мовчав.

– Відповідь була на оцьому малюнку, – пильно дивлячись в лице Хмарі, сказав я, – але Андрій її замалював. Мабуть і Василина щезла, бо здогадалася хто керує оцим кримінальним балаганом. Так що Андрію відомі усі потаємні течії місцевого бізнесу, чи не так, пане, Хмара? Сюди стікається з тайгових теренів багато невиробленого хутра, його тут обробляють, звідси він разом з деревиною уходить за кордон. Або багатим перекупникам. Така тема моєї останньої сатири…

Я помітив як зблід Хмара. Мені не треба було розкривати карти, але не міг Андрій не знати, куди ділися Василина Олексівна, Марго? Бо працював він поряд з Марго. Я був певен, що Андрію відомо в якому з будинків розташована майстерня по обробленню хутра. Я дістав з кишені телефон і подзвонив Скалозубову.

– Це ти, га? За яким бісом… чи знову на вокзалі ночуєш?

Я йшов ва-банк.

– Якщо через три години Василина та Марго не повернуться додому, якщо не звільниш поневолених діточок, я подзвоню Апостолу, подзвоню Караїву, а також у газету, щоб надрукували допис про кримінальний бізнес Василя Васильовича…

Запанувала довга мовчанка. У Хмари навіть борода зблідла, а Крушинський дивився на мене, не розуміючи що відбувається.

– Ти де? – нарешті почув я осиплий голос Скалозубова.

– Не подумай тільки що у міліції… я не дурень щоб сувати голову звіру в пастку.

Я підійшов до вимикача і потушив світло. Тепер треба було попередити вартового Вирія і якомога швидше уносити ноги. Бо зараз тут буде не тільки міліція, але й дехто з государевих столоначальників.

– Хочеш жити ти нічого не чув і не бачив, – попередив я вартового. – І пляшку треба жбурнути куди подалі.

Я, звісно, ризикував. Біс сіпнув мене за язика подзвонити Скалозубову. Але такою дурною була моя врода – лізти поперед батька в пекло. Ми обійшли горожу і почали заглиблюватися в тайгу. Врятувати нас тепер могли хіба що корейці. Або Апостол, і поки ще ми були у зоні зв’язку, я подзвонив йому. Звичайно, він не спав, писав свої мемуари. Я підкинув йому нову тему: «Спасай, друже Володимир, я знову у багні по вуха!» «Я попереджу Картавого, але ви на усякий випадок постережіться, – відповів Апостол. Картавим він безсумнівно називав майора містечкової міліції Карташова. «На усякий випадок» – це було у дусі Апостола. Я був певен, що через півтори-дві години братки Апостола вертольотом прилетять до селища. Одна тільки думка мордувала мене: А що як?..

– Хлопці, треба підіймати корейців. У них є машини, ми ще встигнемо…

 

Comments