На Амурі Україна

На Амурі Україна

***

Це знову непояснена тривога,

Так манить мене в березні дорога,

Так манить вона мене з малих літ,

Та ні, не манить, тягне, як магніт.

Я занепав, не знаю куди дітись,

На білий світ не можу надивитись.

Ти замість рук оці міцні крила

Навіщо, нене, синові дала?

Йду напростець, я ворогів не маю,

А якщо й маю, гідно зустрічаю,

Я перший йому руку подаю:

Ти ворог мій, бо я тебе люблю.

Нас палить непояснена тривога,

Куди ж нас манить в березні дорога,

Ми по землі плече в плече йдемо,

Що знайдемо те людям віддамо.

Ні боги ні чорти нас не лякають,

Нас подорожні люди не картають.

Над прірвами здіймаємо крила,

Оті що мати синові дала.

***

Єдиного у світі я назву

Людиною, що гідна стати Богом.

Він прокладав шляхи в добу нову,

Над рабством він одержав перемогу.

О, як я намагався йти з ним в ногу,

Стрічати сміхом богів та катів.

Співати так, як сам того хотів,

Над смертю одержати перемогу.

За все життя не мав я ворогів,

Сміявся над богами і катами,

Не вмів я цілувати прапорів,

Ламав тенета богові та брами.

Я й справді Богом був, коли молився

Тому, хто перед Богом не хилився.

Побачити Київ

Олександрові Данильченко

Можливо я чогось не розумію,

Звичайно, я в політиці профан,

Але ночами сниться мені Київ,

Щоб я весь день по Києву зітхав.

Раніше мені снилася Макіївка,

Хай не велике місто та святе,

Я в ньому народився, вчився, дихав

Сірковим ароматом, а про те

Сьогодні не Макіївці, а Києву

Я дружню свою руку подаю,

Можливо я чогось не розумію,

Закоханий в Макіївку свою.

Я бачу Київ, іноді лякає,

Передчуття загрози та біди,

Макіївка від Києва втікає

В моєму сні, втікає, а куди?

Куди вона біжіть моя Макіївка,

Де вічний сон знайшли мої батьки.

Де птах дитинства радісно кувікає,

Коли приїду в рідні закутки.

Від сорому прокинусь опівночі,

Бо уві сні по Києву ходив,

Забувши спів Макіївки, робочий,

Її закладів неповторний спів.

Коли ж впаду від втоми на долівку,

Коли піде обертом голова,

Молитися я Києву не звикну –

Макіївкою повняться слова.

***

Блудний твій син, до тебе плину

Моя Донеччина свята,

Ти — гідний подих України,

Її усміхнені вуста.

Російськомовна, незрадлива,

Ти, під долонею Москви,

Ще й досі мрієш мати крила,

В житті досягти висоти.

Та не досягнеш, ти забута

Й забита будеш в ті часи,

Коли з свого земного кута

Москві вугілля не даси.

Донеччина, мій краю рідний,

Я блудний син, та не кляну

Тебе за те, що тільки злидні

В своїм минулім спом’яну.

Що випроваджуючи сина

В далекий край, ламала крила

Що під музики чепурні,

Не посміхнулася мені.

***

Які чарівні в березні сніги,

У січні навіть схожих не буває,

Не втямлю бог чи чорт їх виробляє,

А може жовна крутять в дві ноги.

Маля в них з головою утопає,

А де-не-де, по груди у снігу,

У сонця допомоги я благаю,

Щоб скоротати подорож довгу.

Повітря тепле, — березень авжеж,

Та свіжий сніг не скоро ще розтане,

Іскристо-біле марево мереж

У березні на Сході не останнє.

Веселий сніг ще й в квітні упаде.

Хай ненадовго, але буде свято.

Межи снігами квіти де-не-де

Розквітнуть несподівано й завзято.

Такі чарівні в березні сніги,

Таке іскрясте сонце упівнеба,

А подивися дні які довгі…

Дивуюся, чого ж тобі ще треба?

Що за неспокій? Хто мене жене

В ліси, де тиша, наче з переляку,

Хапається за серце, наче птаха

За лісове гніздечко чарівне.

Весна, помолодів би я отак

На двадцять років, можна вже й на десять,

Здійняв би дужі крила, наче птах,

Та й полетів би до минулих весен.

Стрічайте, сестри! Друзі, ви в які

Тенета снів втікаєте від мене?

Чи ви вже не бентежні мужики,

Які творили гульбище щоденне?

На голову лягає сніговій,

Я знаю, він ніколи не розтане,

То ж треба вже дивитися мені

На кожний новий день, як на останній.

Останній, але прожитий в борні,

Як жив завжди… без сліз і покаяння.

***

В занедбанім садку поміж ліан

Лимоннику й чагарників ліщини,

Натяки уважаються смішними,

Коли пливе в очах твоїх туман.

Поклич мене, я все тобі віддам,

Ми свій садок пройшли до половини,

Не поцурайся сивої чуприни,

Та сивина мені не по рокам.

В Росії, як в занедбанім садку,

На що натрапиш неможливо знати:

Управо - прірва, ліворуч – загати,

Ще й двоголова птаха на кілку.

Ганебна думка рушити назад,

Йшли згарищами, мріючи про сад.

***

Не треба слави, є шматочок сала,

Часник та пляшка доброго винця,

А жіночку позичте, бо скисає

Моя душа, чекаючи млинця.

Ні доброї, ні мудрої не треба.

З розпусною знайдемо затишок.

Млинців нажарю сам, а вже до неба

Нехай мене підносить мій дружок.

Кохатися щоб тіпалося ліжко

З розпусницею будемо вночі,

А під млинці вона вірша напише

А може ще й заробить на харчі.

Читаючи, ми наїмось досхочу,

Заморських вин доп’яну нап’ємось,

Надіючись на витримку робочу,

Та на російське доблесне авось.

НА АМУРІ УКРАЇНА

Досить, боже, глузувати

З м’якосердої людини.

Всі славетні та розп’яті

Перед смертю ми єдині.

За життям нема нічого.

Небо — чорна колотнеча.

Полетів би я до бога,

Та лякатиме далечин.

Полетів би я до нені.

Та навіщо нені здався

Син, що вбився в теревені,

України відцурався.

*

Від горілки рілля сиве

Завжди бачиться зеленим.

Українець не рудіє,

Як зелене листя кленів.

Українець йде по світу

Не щеням брудним та кволим,

Він веселку семицвітну

Посягнув стягнути в коло.

По Амуру хвиля ходить,

Дріботить мотором човен

Не шукайте від заброди

Переліку в долі чорній.

*

На Амурі України

Легкий подих відчуваю,

У садочку при долині

В Україні спочиваю.

Горобці тріщать на мові

При долині у садочку.

Не нахмурить місяць брови,

Коли я на нього вскочу.

Ой ти, місяцю ясненький,

Добрий коник мій швиденький,

Ти неси мене до неньки,

Від веселки до веселки.

Над донецькими степами,

В небі хмар рожеві плями,

Від макіївських ливарень

Рожевіють в небі хмари.

Смачно плямкає губами

Повнотіла дужа домна,

Легкий вітер ковилами

Ходить весело, як вдома.

*

По Амуру хвилю гонить

Вітер лагідний місцевий.

И не сопки вже, а домни

Варять нам куліш крицевий.

Де заграва упівнеба,

(Добрі фарби у ливарні)

Жовтий місяць — руки в ребра,

Сміючись сидить на хмарі.

Він сміється, я зітхаю,

А чого вже й сам не знаю.

Лиш заплющу очі з хати

Зве додому рідна мати.

***

Вбивати йдемо ідею

Поки не вбила нас,

Поки казковий геній

Смороду не віддавсь.

Поки ще розуміємо

Що на рідній землі

Ми живемо і діємо,

А не ідеї злі.

Під чобітьми у влади

За релігійний гніт,

Ми відцуралися правди,

Волаючи від чобіт.

Інші світи — облуда —

Гіршої не знайти,

Якщо вони, навіть, будуть

Інші оті світи.

***

Поезії молюся, бо вона

І є той Бог, який керує Світом,

Лікує душу якщо та сумна,

Зігріє тіло, в хлищу непокрите.

Вона мене рятує від біди,

З химерами життя жартує сміло.

Поезія, руйнуючи льоди

В моєму серці, зберігає тіло.

Вірші в мені стугонять, наче кров,

Вони спасуть від тяжкої хвороби.

Їх дзвони — ритми рідної природи,

Вони для мене — краща з молитов.

Я — Божий храм, музики і пісні

Відлунюють від мене поза часом.

Поезія, вона живе в мені,

Хибуючи над втомленим Пегасом.

Бо скільки б в світі не було богів

Усі вони народжуються словом,

Як кола на воді, як тихий спів

Зірок, що сяють людям і будовам.

Коли недоля виснажить до дна,

Коли в душі реве нестями вітер,

Поезії молюся, бо вона

І є той Бог, який керує світом.

Сумна пісня

Ми зустрітися запізнилися,

В скрутнім стані ми опинилися,

Я з дружиною, ти з чоловіком.

Наші зустрічі поза віком.

Наші зустрічі поза віком,

Я з дружиною, ти з чоловіком.

В скрутнім стані ми опинилися,

Бо зустрітися запізнилися.

Поза віком, поза сміхом,

Поза зливою сліз в нестямі,

Покохалися з тихим лихом,

Заглибились у вічні брами.

Поза віком, поза життям,

Піду я неземними шляхами,

Неземними шляхами нестями,

Мабуть, дійти судилося нам.

Доголилися, докотилися,

Не помітивши, зупинилися

Я з нелюбою, ти з нелюбим,

Наші зустрічі поза шлюбом.

Поза шлюбом діток голубимо,

Не вчимо їх батьків кохати,

Щоб в журбі шепотіли їх губи:

Україно, ти моя мати.

Поза віком, поза буттям,

Поза чорними смугами долі

Загубилися в рідному полі,

Мабуть так вже судилося нам.

Мабуть так вже судилося нам

Загубитися в рідному полі,

Поза чорними смугами долі,

Поза віком, поза буттям.

***

На Далекому Сході весна.

На Далекому Сході

Я проходжу повз тебе в нагоді,

Що мелодія серця ясна.

На Далекому Сході дощі

Лопотять без упину,

Не шукай мене в небі, мерщій,

Я землі не покину.

Я музиками серця озвусь,

Збуджу в пам’яті літа,

Що дощами тривалими б’юсь

В твоє серце тендітне.

Проридала весь травень весна

На Далекому Сході,

Сохнуть в зморшках червлені вуста,

Нудять дзвони мелодій.

Скільки ж можна тривати дощам,

Скільки ж можна тривати,

Бідним птахам в зелених кущах

Не давати співати?

***

Зоряного неба розум не осягне,

Тільки серце знає звідки та куди

Відлітає зірка, зірка відлітає,

Перехрестям долі, падає в горби.

Піду подивлюся, як вона палає,

Наче чиєсь серце в лісі миготить.

То пташками янгол, як дитина, грає,

Бо йому летіти в небо не кортить.

Бачу, зірка зиркає жінкою до мене,

Полохлива зірка в жовтих промінцях,

А довкола зірки полум’я зелене,

Білий слід падіння сяє наче цвях.

Щоб війти людині в полум’яні квіти,

Визволити зірку з неземних рослин,

Нам не вистачає мужності й освіти.

Зірка — дочка неба, що їй земний син!

Збудливого танцю краще б вже не бачить,

Краще б не дивитися в полум’я святе,

В сонячному сяйві сиджу я та й плачу,

Чи засяє зірки тіло золоте.

***

У червоному небі зелені шляхи,

А обабіч клубочаться чорні смереки,

Де лягають на землю страхіття довгі,

Наче пам’ять минулої чорної спеки.

Зоревими шляхами блукаємо ми,

Бо не знає початку й кінця наша доля,

Серце спекою марить, обходить громи,

Хоча й буде та спека тяжка, як неволя.

Перетяли все небо білі смуги журби,

Білі смуги кохання — червону недолю,

Ми по смугам йдемо, чорний пил на лоби

Осідає, здимаючись з чорного полю.

Хтось човна у схвильоване море жене,

Хтось до чорної хмари скерував свою мрію,

Та куди б я не йшов, ти не стрінеш мене,

Бо давно вже за хмари літати не вмію.

***

Забарилися півні, проспавши світанок рясний,

На кущах та деревах світанкові сяяли роси.

Що побачили півні у доброму довгому сні,

Що наснилося хлопцю

у рясних кущах при дорозі?

Я до тебе прийду, твою хату знайду,

Я на півнів у серці не буду держати образи.

Той світанок, що здержував добру ходу,

Промінцями одяг обкрай шляху тополі та в’язи.

Я до тебе прийду, святкувати прийду,

Наші щирі пісні та надії мовчазні.

Вже піввіку як згинули наші сердечні зв’язки,

Ти в степи України,

я в сутінь вбиваюся східну.

Нарікаюся з болем в свої теревені міські,

Я в минуле піду, та до тебе не прийду?

Вереснева пісня

Візерунками ночі від важкої доби

Я прийшов би до тебе, кохана,

Але ждуть на життєвих шляхах стовбури,

Та по сонцю журба нездоланна.

Ти в моєму житті, наче місяць в ночі,

То сполошено сяєш, то певно,

Є у місячнім сяйві дитинства взірці —

Ті що сяють щоночі й щоденно в лиці,

Ще й згасають щоночі й щоденно.

Ти гукаєш на мене, як сонце зійде,

Як засяє на тлі краєвиду,

У ранковий той час хай тебе не буде,

Бо зустріну я другу, не рідну.

Радість серця торкне и озветься воно,

Пелюшками дитинства засяє.

Де ж ти місяцю мій, щось не було давно,

Щось велике без тебе конає.

Візерунками ночі від важкої доби

Я прийшов би до тебе, кохана,

Тільки ждуть на життєвих шляхах стовбури,

По Украйні журба нездоланна.

***

Я знуджуся та не скажу,

Сліз гірких на очах не здержу,

Я мовчанням любов свою стверджу,

В вузол губи свої зав’яжу.

Як зустріну тебе на шляху,

Не скажу тобі жодного слова,

Бо не зможе зробити мова

Добре діло в годину лиху.

Не краплини — хвилини життя,

Не бурулька, а доля марніє,

Знати б звідки той вітер повіє,

Я б утворив собі каяття.

Я б в мовчання з тобою не грав,

В вузол губи не став би в’язати,

Я б родинних пісень заспівав,

Що в дитинстві співала нам мати.

***

Ніччю над селами сяють стовпи світові,

Списами долі націлені в море журби.

Серце коцюбне і думка не в радість мені:

Як цілуватиму губи твої льодяні?

Над гіркотою розлуки, над виром гіркої доби,

Жовтого місяця в небі торкають стовпи.

***

Станіславові Жуковському

Від Донецьких пісень до Амуру

Докотилися луни,

Щирим сяйвом на долю похмуру —

Молодецькі буруни.

Чи музики палають в ночі,

Чи Донеччини зорі,

Отакі твої пісні гучні,

Отакі неозорі.

Про великі Чумацькі шляхи,

Про кипіння акацій,

Про великі державні кроки

До натхненної праці.

Докотилися луни, несуть

Їх невтомленні крила,

До Донеччини рідної звуть

Спілкуватися з тими, що ждуть,

Нас на рідних могилах.

***

Ті зустрічі, вони були

В житті, чи в мріях?

Що ще зустрінемося ми

Чи є надія?

Повітря рідного ковток —

Гірка моя колиба.

Горілки чарка, огірок,

Та скибка хліба.

За зустріч тости, за оте,

Що завжди нас єднає,

Таке велике та просте,

Аж вдих перетинає.

***

Доконає снага, до запалення

Доведе. Очевидно, колись

Получив я велике завдання,

Та зробити його забаривсь.

Може смуток в душі, може радість,

Може жінка вродлива якась

Від поради тягли до поради

Тож, йдучи, забарився не раз.

Наздогнати не кожен спромігся.

А які були хлопці, в які

Величаві події впряглися,

Щоб бездарно відійти в віки.

Працювали щоб жити не гірше

За сусідів, щоб свята були,

Щоб ратаям присвячені вірші

Доповняли святкові столи.

Щось не те ми робили, щось зайве

В святкуванні отому було,

Дні, як сполохи в небі, щезали,

В голові від горілки гуло.

Повмирали, від тяжкого суму.

Я і сам вже не маю снаги

До великих подій, що до глуму

Добрих друзів моїх довели.

Не благаю, бо так воно й буде,

Що було перебуде завжди,

Що поробиш, такі вже ми люди,

Від шинка живемо до нужди.

***

Водій, зупини машину.

Дай надихатися знов

Споконвічним миготінням

Непогамовних дібров.

Дощ краплинами лягає

На долоні, аж пече.

Зупини! Душа благає,

Вітром спогадів січе.

Зупинились. Вийшли мовчки.

Обіч шляху під дощем

Затягло сльозою очі,

Аж під серцем щось пече.

Не такі лісі в Украйні,

Не такі скнарі дощі.

Лише сльози нездоланні…

Гей, поїхали мерщій!

***

Безмежна тиша лісова.

Немає кращої у світі,

Я сиджу й слухаю як з віття

Злітають листячком слова.

Зайдеться серце, защемить,

Сльоза до вуст сповзе щокою.

Про що говорить ліс, — про волю,

Чого ж так листячко дрижить.

А тиша, що вона таке?

Є тиша тюрем та підвалин,

Говорять там про зле й зухвале,

А ліс — про добре та святе.

Аж плачу, йдучи між сосон.

Які м’які його килими.

Метляє ліс, як добрий сон,

Гілками сонячної зливи.

А тиша зблискує й дзвенить,

І, переповнюючи груди,

Життєві зламує запруди,

Хай навіть зламує на мить.

А все ж таки ми живемо,

Працюємо, ждемо, що діти

До лісу прийдуть відпочити,

Коли ми далі підемо.

Що не до тюрем діти йдуть,

Що не жебрацька жде їх доля,

Що буде ліс, і буде воля,

Й батьками вистражданий путь.

***

Я лісом йду, жовтий килим,

М’яко пружинить під ногами,

Серпанок, наче легкий дим,

Над берегами.

Ні звіра в лісі, ні комах.

Стою навколішки, чекаю:

Не може бути, щоб отак —

В усьому краю.

Не біль, а смуток на душі:

А що коли на день, на тиждень,

Поснуть в природі всі смішні

Та спішні?

Думки невиразні та злі,

А люди скажуть, що він верзе,

Не першою на цій землі

Людина щезне.

Спочатку звірі та ліси,

А божий суд вже буде потім,

Відкриють райські голоси

Шляхи голоті.

А всі багаті та дурні,

Що на землі зробили спеку,

Підуть з чортами на спині

У пекло.

Застигло все, не шерехтять

Осики вогкими гілками.

На південь птахи не летять.

Все спить в нестямі.

***

Паморозь заблимала на склі.

Менше сяйва в вікнах.

Квіти, що під вікнами росли,

На світанку зникли.

На душі, як в склепі, чи миша,

Чи нудьга шкребеться,

А чи й справді та нудьга смішна,

Чи мені здається?

Вуличками вітер дріботить,

Жовтим пилом грає,

Підіймає листячко в блакить:

Хай собі літає.

Тому так невесело мені,

Що на мужніх крилах

Вже шукаю в рідній далині

Зорі на могилах.

***

Знову ніч, довга січнева ніч.

Скоро місяць люстерком засяє.

Може ти тепла мені позичиш,

Бо свого мені не вистачає?

Вдруге не подзвоню. Промовчиш,

Буду ніч в темряві коротати,

Слухати, як жалісно кричиш,

Звеш на мене зі своєї хати.

Не озвусь. Над містом луни йдуть.

Звеш мене так жалісно і млосно,

Аж ніяк не можу я заснуть

В твоєму заснуть різноголоссі.

***

На дорозі сонце сяє.

Дмухне вітер, враз заграє

Промінців колиба.

Над багаттям дядько смаже

Скибку хліба, але каже:

— Це не хліб, а риба.

Окуляри надіває,

З хліба кісточки виймає,

Песику дає,

В ніс йому всує.

Не чекав такого лиха.

Бачу, дядько з глузду з’їхав:

Риби закортіло.

А у песика від сміху

Сіпається тіло.

Добрий дядько очі мружить.

Вудочка в руці,

Сивий дядько мій в калюжі

Ловить манівці.

В тій калюжі ходять дужі

Щуки та соми,

Поряд з рибами в калюжі

Плаваємо ми.

***

Смуток на серці, смуток

В рисах лиця.

Не може такого бути!

Гримаю на митця.

Я чоловік не кволий.

Навіщо ж на полотні,

В рисах мої долі

Ти малював свої?

Всміхнувся митець: осінь,

Як не бути сумним,

Отож я знайшов спосіб

Зробити мій сум твоїм.

***

Звідкіля та куди ми йдемо,

Загубивши в дорозі кермо?

Хто там впав, занепавши від втоми?

Ватажок наш, політик відомий.

Хто так гідно попереду йде,

Хто підтримав в дорозі мене?

Це поет наш, Шевченко Тарас,

Він веде і об’єднує нас!

***

На мережах минулого віку

Скільки ратаїв гідних було.

Скільки грішників вмерло від сміху,

Скільки святих отруїло зло.

Де ви, друзі мої, забарилися?

Вас не бачу й не чую давно.

Чи минулому в ноги склонилися,

Чи – в жебрах, попиячив майно?

Живемо ми не так, як хотіли,

Без надії — йдемо не йдемо, —

Красномовці, поети, витії,

А на лічбі у влади — дермо!

***

Палають заграви ливарень,

Чи сонце так довго встає,

Чи місяць, розтятий на барви,

Спокою мені не дає?

В дитинстві я думав, що сяйво

Таке розповсюджене скрізь.

Над морем, над лісом, над ставом

Опівночі місяць яривсь.

Поїхав до моря, над морем

Бриніли гілками зірки,

І падали сяйва на гори,

Барвисті, та все ж не такі.

Буває мені неспокійно,

Гіркотно буває мені,

Коли я барвистої зливи

Не бачу на рідній землі.

***

Дзвінкий розмай і зорі, зорі.

Над шляхом пил та ковила.

А далі, далі тільки море,

Та хвиль засмажені крила.

Спочатку я дістався моря.

Наздогад морем далі йшов,

Доки над розмаєм ті зорі

Та рідні пагорби знайшов.

Тепер я знаю, де кінчається

Де починається земля,

І як країна називається,

Що в очі сяяла здаля.

***

Вона співала у шинку,

Одягненою в зблиски світла,

Така вродлива і тендітна.

Мені б коханку отаку.

Коли за гроші роздягтись

Її благали — роздягалась,

У танці пари не товклись,

Стихав за столиками галас.

Можливо хтось за хабарі

Й водив співачку до готелю

Від злої світової гри,

Від нетверезого борделю.

Якщо й ходила, не мені

Її судити, кожен в світі

Свої запалює вогні.

В багнюці треба ж якось жити.

Сумління, сорому давно

Не знайдеш, як не намагайся.

Загал мистецтва відцурався…

Чи втримає співачка гасла,

Сучасне збуджуючи дно.

Того нам знати не дано.

***

Жив я не так, як хотілося.

Жити інакше не зміг.

Рідна Макіївко, змилуйся,

Сина пусти на поріг.

Не за крицевими гартами,

Не у бідноті живу.

Прийду до рідної хати,

Хату нерідну позву.

Тяму не маю, як з’їхати,

Бігти не знаю куди.

В Леті від криги до криги

Чорна безодня води.