Розділ 10 - 11
Розділ десятий
Тиша в Шумному
Вірі не подобалися її очі, казала що вони хоча й глибокі, але пусті, немає в них ні блискавок, ні дощового розпачу, суцільна пустеля. Чоловіка взяла собі з його сином від першого одруження, а він утік до третьої, залишивши їй свого та спільного синів. Подавати на аліменти вона не хоче, щоб не домагався в старості допомоги від дітей.
– Все моє обурення на нього було тимчасовим, – говорила вона з іронічною усмішкою на лиці, – Бо винна сама, не вмію опалювати чоловіка коханням, як це роблять інші. Ти ж сам бачиш яка я в ліжку. Не можу я палахкотіти полум’ям, а ніжність… кому вона сьогодні потрібна. Не здатна я була дати чоловікові безмірної насолоди. Тому й забула лиха які мені він заподіяв. Сидячи на самоті мрію про пурпурові паруси, які мають з’явитися на тлі моєї долі. Інколи вони з’являються, померехтять вітрилами та й пливуть собі далі.
Ми довго стояли мовчки. Свіжий вітрець з Півночі приємно обдував лиця. Мені було трохи соромно бути в очах Віри вітрильником, який в черговий раз обманув кращі сподівання молодої жінки. Але мені треба було вирушати далі.
– Хочеш заглянути в майбутнє, достатньо вивчити життя батьків, уявити собі шляхи, котрі вони пройшли, і таким чином, орієнтуючись на батьків, пройти своє життя внутрішнім зором. Не думаю що доля людина така безглузда, щоб в ній не було щастя, ясного сонця поряд з блискавками та громами. – Ти дійдеш мети якої так прагнеш, бо впертий.
Віра всміхнулася, і мені здалося, що в її усмішці блимнули промінці ранкового сонця. Цілуючи жінку, я заглянув їй в очі і побачив там безодню. Тільки не пустелю, ні, – безодню великого розпачу. Але що я міг зробити? Залишитися з нею, виховувати чужих синів, коли своїм розуму не дав? Не треба було приїжджати? Так, бачте, була така потреба, краще сказати – неминучість, а жінка знудьгувалася по чоловічим пестощам, а то ще візьме та народить собі третього сина?
За такими думками я починав ненавидить себе, з’являлася думка повернутися до Віри, але навіщо, щоб в черговий раз затягти її в ліжко? Хто вона мені, залишена в Шумному цукерка, яку я бажаю в черговий раз посмоктати? Отак йшов я собі лісовою стежиною подалі від Шумного, а туга гризла чим далі тим сильніше, аж поки не посковзнувся на мокрому суглинку, і, ледь втримавшись на ногах, пославши до бісу всі свої каяття, заспівав пісню про бригантину, яка піднімала свої вітрила. Отак і рухався далі, розправляючи свої вітрила, котрі з кожним кроком починали червоніти, щоб стати принадою невдоволеним своєю долею жінкам.
Віра натякнула про подружжя Степана з Мариною, які заходили до неї два дні назад, питали про діда з бабою, що її трохи занепокоїло. Дід, себто батько її батька, Микола Остапенко, після Вітчизняної в сорок сьомому році відправив родину до Іману, а сам, як потім зв’язувалося, поїхав в Закарпаття до лісових хлопців, де й закінчив своє життя в бійках з лавами НКВС. Зробив він це, взнавши, що його старшого сина Андрія катували як зрадника. Метою його життя стало помститися за сина. Не міг хлопчик чотирнадцяти років зрадити Вітчизні. Якби ще був в окупації, а в Іркутську який зрадник. Казали, пустив на ніч та накормив якогось біглого в’язня.
– Дід міг влучити в звіра навіть в стрибку, – розповідала Віра, – він воював в громадянську, і пройшов майже всю Вітчизняну. На війні був снайпером. Дійшов до Берліну, а коли в сорок сьомому повернувся додому, працювати в шахті йому було заборонено. З-за розхитаних нервів. А він звик робити те до чого лежить душа. До війни дід працював в забої, був почесним шахтарем.
Дід був людиною яка терпіти не може коли на неї гримають. Гідній людині треба щоб з нею йшли поруч, а не стьобали батогом по спині. Якщо очолив державу, не думай що ти розумніший за водія твого лімузину, бо на кінець водію остогидне твоє пихате обличчя. У діда була дилема: забутися в важкій праці, або мстити радянській владі за своє скривджене життя. Щоб владнати стосунки з владою, йому треба було не тільки повинитися й відректися сина, але й поплатитися головою за те, що порушив божий закон, поставив свою родину над владою. Од таких думок діда сіпала лють. Незборима ненависть до службовців влади, які клянуться на служіння народові, а самі його нахабно знищують, якщо не голодомором так в концентраційних таборах, або забивають, як худобу, в різницях. Владою було убито також молодшого брата Володимира Остапенка.
Віра досить делікатно висловила все, що знала про свого діда.
–А за що вища кара дядькові? – запитав я.
– Це дуже темна історія. Був він інтендантом на війні, спирт фронту постачав, комусь не вгодив, звинили, коли хотіли силою відбити спирт почав стріляти. Тверда вдача навіть на війні штука ризикована. Оті ж п’яні офіцери вибили йому око, відбили нирки, а трибунал з каліками не цяцькається. Рука руку миє, особливо коли в рукомийнику замість води людську кров.
Мені було трохи ніяково але я запитав таки, як загинув дід Микола, воюючи в загонах УПА.
–І святий скривиться коли йому допечуть. Була чутка, що загинув в перестрілці з радянськими офіцерами. Нібито підійшов на базарі й почав стріляти впритул. Дуже завзятий був дід Микола. Дві війни пройшов, тричі був поранений, орденів чимало було, медалі, все викинув на смітник.
– Вас не займали?
– Не знайшли, мабуть, мати з Макіївки під другим прізвищем від’їхала. Дід знав що робив. Краще загинути в бою аніж чекати поки тобі відіб’ють нирки й викинуть на смітник як собаку.
– Мати не засуджувала батька?
– Не думаю, вона теж ненавиділа покірних. Уважала, що несправедливо засуджений, якщо звільниться, повинен помститися суддям, інакше вони будуть кривдити й надалі.
– Самосуд? – Ні, вирок совісті. Так міркував і мій батько, але…
– Що але?
– Якби дід знищів міліціонерів, котрі відбили синові нирки.
–А ти певна що він не зробив цього перше ніж піти до УПА?
– Не знаю, ми від’їхали з Макіївки раніше.
Ввечері, сидячи на лавочці під березами, ми розмовляли з рідним сином Віри Артемом. Розмовляли українською мовою, бо він знав мову на відміну од його матері.
– Скажи мені, Артем, хто навчив тебе української мови. Мати не говорить, може бабуся?
– Ні, бабуся не вчила, бо не було в мене ні діда ні бабусі. Мову я вивчив вві сні. Приходить до мене вві сні якась людина і розмовляє зі мною українською. А ще живе в селі дядько Опанас, він бендеровець на засланні, говорить тільки рідною мовою. Ото ми з ним і гуторимо.
– А Петрик?
– Петрик мене Бандерою зве, він не розуміє про що ми з Опанасом балакаємо. Останнім часом він вже й до школи не ходить.
Коли Артемка розповідав про свого нічного вчителя, його очі сяяли якимось не дитячим захопленням.
– Як виросту, вчитися далі обов’язково поїду в Україну. Я мабуть трохи неуважний до Петрика, але ось що скажу, йому іноді слід скористатися вільним часом та посидіти за книжкою. Але він навіть російськомовних книжок не читає. Не прочитав навіть Робінзона Крузо. Йому місцевий батюшка Біблію читав, так він плюнув батюшці в обличчя, щоб той не морочив йому мозок. Хлопець не дурний, але свавільний.
В сутінках ми з Артемом пішки прогулялися вуличками села. Він володів таким рідкісним хистом, як вміння слухати співрозмовника. Я думав, що здивую його читаючи напам’ять україномовних поетів, але він відповів тим же, читав мені уривки з поем Лини Костенко та Володимира Сосюри.
– Невже оці вірші ти вивчив вві сні? – питав я Артема.
Він всміхнувся.
– Не зовсім, дядько Опанас знає стільки, що вам і не снилося. Може зайдемо до нього?
– Це було б святом, але спочатку зайдемо в магазин?
–В магазин можна, але знайте, дядько Опанас п’є тільки сухе червоне, і щоб обов’язково не бурду якусь…
Я вирішив віддати усі гроші за сухе червоне. Щоб тільки зустрітися та поговорити з таємничим дядьком Опанасом. Бо якщо не зустрінусь, він буде щоночі приходити до мене, вчити української мови.
На наше щастя в магазині було сухе червоне вино, бо дороге, та ще сухе, в селі ніхто не купував. Я купив пляшку вина, коробку цукерок, та шматок сиру. Більше нічого смачного в магазині Артем не знайшов.
Дядько Опанас жив майже на околиці Шумного. Я помітив, що усі не ординарні люди будують собі хатки край села, щоб ближче до річки або лісу. Може так легше було втікати від недремного ока чекістів. Почув торохтіння машини і тишком-нишком до лісу. Погуляєш, а то ще й грибів або ягоди набереш, а повернешся, коли чекістів і слід прохолоне.
Собаки на подворі дядька Опанаса не було. Артемка постукав у вікно, сказав: це я, дідусю, і ми ввійшли в сіни, оскільки двері в хату не було зачинено.
Вітаючи мене, Опанас хитнув головою, обійняв і поцілував в лоба Артемку.
–Я чекав на вас, – сказав Опанас, подаючи мені руку, – україномовних людей в нашому краї майже не залишилося. Таке явище вас не турбує?
– Звісно, турбує, Опанасе... не знаю як вас по батькові?
– У батька мого було ім’я нашого великого Кобзаря. Ми були разом в загонах УПА, його знищили, а мені тоді й двадцяти не було. Двадцять років таборів на Колимі, а потім без права повернення. Думали вивітрити з мене дух націоналізму. Якби не так. Жодного російського слова від мене в селі не чули, бо спочатку це було українське село, засноване переселенцями.
–А батьків письменника Анатоля Поліщука пам’ятаєте?
– Звісно пам’ятаю. На жаль відійшли у кращий світ.
– Ви й справді вірите, що є кращий?
– Німотний світ, світ вічного сну, куди від нього дітися?
Я дістав з торби вино, цукерки та шматок сиру, і поки це робив, Опанас Тарасович скрушно хитав головою.
– Невже сучасні письменники такі заможні – купують вино за сто вісімдесят сім карбованців? Мабуть на останні? – Зустріч з великою людиною завжди свято, – відповів я. – А святкувати краще на останні.
В господарі хатини й досі можна було впізнати колишнього вояку: кремезний, з суворими очима, стриженим під їжака сивим жорстким волоссям.
–Я дуже радий, що ви прийшли до мене. У мене й досі збереглося враження, що сучасних людей лякає слово бендеровець. Навіть діти колишніх вояків соромляться своїх батьків.
– Для мене борці за незалежність Батьківщини завжди були й будуть героями, – трохи може пишномовно заявив я. – Щоб там не казали, наша Батьківщина Україна.
– Моя теж, – сказав Артемка. – Я обов’язково поїду на землю моїх батьків.
– Цей хлопчик моє щастя, – не ховаючи зволожнілих очей, сказав Опанас Тарасович. – Якби не він я б давно вже відійшов у кращій світ. Я можу дивитися песимістично на події в Росії, але Артемка – мій подарунок Україні. Це майже все що я сьогодні можу зробити.
– Ви б, Опанасе Тарасовичу, написали книжку про своє життя.
– Хто її надрукує, таку книжку. Про загони УПА написано багато, чи зацікавиться сьогодні читач життям чотирнадцятирічного вояки, якому не довелося навіть стріляти в людину. Тільки й робив що харчові продукти до лісу воякам тягав.
– На війні харч хіба не озброєння? Його ще добути треба, особливо після війни…
Артем весело спостерігав за нашою бесідою. Він був дотепний веселий хлопчик, але розмови нашої не переривав навіть натяком.
Опанас Тарасович приніс і поставив на столі три келиха, відкоркував пляшку з сухим червоним вином і налив усім порівно, що мене трохи здивувало. Чи не рано було хлопчику пити вино, хай воно й сухе та червоне.
Потім на столі з’явилися смажені гриби, помідори, найсмачніший на мій смак сорт Де-барао, огірки зі грядки. Тостів не було, їли, запиваючи по ковточку вина, але Артемка навіть не торкнувся келиха. Він наче й не помітив, що він існує. Так той келих з вином і залишився на столі, коли ми години через півтори з Артемом тепло попрощалися с Опанасом Тарасовичем. Мені дуже кортіло спитати Опанаса Тарасовича, за яким дідьком він наливав вино хлопчику, знаючи що той його не питиме? І таки спитав, але іншого дня, коли ми випадково зустрілися на вулиці.
– А ви не помітили, що окрім вина, Артемка навіть не покуштував шинки. Кожен з нас вибирає їжу на свій смак, але забороняти щось, навіть натяком, отож збуджувати зацікавленість, або зневажати хлопця. Вся біда православ’я в тому, що воно має на озброєнні дуже багато забороненого. Коли дитині зі дня на день будуть утовкмачувати: не пий, не смокчи, не убий, вона тільки з чистої допитливості почне смоктати цигарки, піти горілку, й кричати в ображенні: уб’ю! Що сьогодні можна спостерігати не тільки вдома, але й на вулиці, а навіть в автобусі. Дуже вона лукава свята книга Біблія. Не убий, а вбивають майже на кожній сторінці. І хто вбиває Бог! В мене була Біблія, так я її взимку всю спалив, дрова в пічці розпалював. Горіла за милу душу.
–Але книжка ж, не шкода було?
–А вам що, шкода?
–Я антихрист, але маю декілька біблій, є навіть подарована епіскопом Хабаровським та Владивостоцьким. Ми з ним розмовляли на теми релігії, я поважав його віру, а він мою невіру. Це була єдина віруюча людина яку я поважав і буду поважати завжди. Він, навіть, не натякнув мені на те, щоб я відрікся антихриста. Сьогодні церква все далі просовує свої отрутні щупальця в усі завулки держави. А кажуть церква відокремлена від держави. Яка мерзотна брехня! Президент може ходити по церквам й хреститися, але не показуйте цього по телебаченню, бо таким чином в моїх очах він перетворюється в неука. Коли років отак з тридцять тому я працював в газеті, мої товариши були безтурботними хлопцями й дівчатами, мали невичерпний гумор, а місяць тому був у Комсомольську, зустрічаю і нічого не можу зрозуміти. Начебто й не люди вже. Одні – адвентисти сьомого дня, тільки й белькочуть про кінець Світу, інші – баптисти, треті – реріховці, а четверті отруєні ще якоюсь заразою.
Опанас Тарасович всміхнувся:
– Скільки не зустрічаю поселенців з України сліпих вірою не бачив. До Бога прийшли ті, хто за радянською владою, лізли до комуністичної партії, щоб мати якусь посаду. Коли ви називаєте себе антихристом, я певен що ви не були комуністом, хоча вам не раз пропонували разом з партійністю посаду. Чи не так, Олександре Олександровичу?
– Саме так, Опанасе Тарасовичу. До Бога йдуть боягузи, а мені, якщо, допустимо він є, аж свербить сказати йому двійку ласкавих. За оту ганьбу що роблять на землі його іменем церковники.
–Але Артем, як я помітив, до релігії підходить з обережністю. Чи не ваша школа, Опанасе Тарасовичу.
– Обережність в його літа не гірша якість людини. Наслідком поганого виховання може стати расизм. Найстрашніше, чого можна чекати від церковників, і що вже проявляється в поведінці деяких священиків, це дискримінація. Сьогодні їм ще доводиться миритися з фактами, що їх держать за невігласів, але це тільки сьогодні. Нічого в світі страшнішого немає за диявола, який одягнувся в рясу священика. А він виникає саме там. Ви називаєте себе антихристом, але проповідуєте розумне, добре, вічне. А вони – сліпу віру в Бога, себто в себе. Коли я зробив священику зауваження, він з обуренням викрикнув: «Ви повинні мене поважати, я священик!» А за що його поважати, коли він напідпитку в автобусі відмовляється брати квиток. Пенсіонер бере, школяр купує, а він – богосин, береже гроші на чергову пляшку божої святої крові.
Опанас Тарасович, розпаляючись, червонів лицем, всіляко демонструючи своє невдоволення владою, яка, підтримуючи церкви, забуває, що треба виховувати вчених, розумних людей, а не дурнів, які будуть битися в припадку, очікуючи кінця світу.
З Артемом на релігійні теми я не говорив, бо бачив які книжки він читає. В дитинстві я захоплювався «Декамероном», він – «Європейською новелою відродження».
Приємно дарувати людям радість, а прийде час йти геть – не знаєш що й сказати жінці, яка, майже тиждень, усолоджувала тобі життя, підсовувала смачніший шматочок, дивилась сяючими очима в твої безсоромні очі. Віра проводжала мене до околиці, ми довго стояли, не маючі сил розчепити обійми.
– Пробач, дівонько, мені свято, а тобі…
– Мені теж свято. Це краще аніж назавжди. Одружених роз’їдають сварки, а у нас на сварки не вистачило часу... Коли Віра підіймала лице, лукава усмішка блукала на її вустах. З отією усмішкою вона була особливо вродливою. Майнула думка: скільки красунь живе по селам, марно чекаючи на щастя. А що ми можемо подарувати: один-два дні? Затьмарити їм життя нездійсненою надією на щастя?
Нарешті я випручався, поцілував Віру в усміхнені вуста, і, не озираючись, почвалав по залитій водою траві обіч шляху. Вона крикнула: «Я буду чекати!», я відповів: «Обов’язково приїду!», а коли кроків за двісті озирнувся, вона все ще стояла, махаючи мені рукою. А потім наче щось згадала, підбігла, простираючи мені папірця в руці.
– Візьми адресу моєї товаришки у В’яземську, Оксани Реміз. Ми в одному класі вчилися... Наші діди полювали в одній бригаді. Буде нагода, зайди... Написала також адресу Клави Щораз. Вона сюди до свого Степана їздить, а живе у В’яземському. Може й вона щось чула від матері про Лозов’ягіна.
Віра заспокоїла мене, сповнила цілковитою довірою, що в розвідках Багряного у тебе все буде гаразд.
Було нестерпне бажання повернутися в Шумний разом з нею, але на мене чекав залитий водою десятикілометровий шлях. Надії на подорожну машину не було. Дивна річ, мені майже 69 років, а я плигаю по камінцям наче парубок, попереду у котрого ціле життя. Мені легко, весело, грайливо. Трохи скигліть душа – не біда, таке її визначення! Бо радість моя від гріха, хай солодкого, хай однаково необхідного мені й Вірі, але…... Що, але? – виникає цинічне питання. Ти незадоволений? Твою душу шматує каяття? Як би не так. Відчуття жіночого тіла настільки виразне й міцне, що саме воно й дарує тобі крила. Цікаво, чи каялися кати після того як мордували в катівнях Багряного. Невже поверталися до родини з почуттям виконаного обов’язку? А що як мене зараз зустрінуть на дорозі сучасні молодці, які не мають де працювати, перебиваються злиднями?
Злива вщухла ще з вечора. Тиша, вода, високе в білих хмаринах небо. Треба знайти добрий кілок, начебто для того, щоб намацувати дорогу, відзначати глибину залитої водою колії. Але кілок в руках це вже озброєння, людей в дорозі треба зустрічати з добрим серцем. Інакше який сенс жити.
За дві години, іноді по коліна в воді, я відмахав сім кілометрів. Не багато, але залитий водою шлях не спортивний трек. На камені обіч верстового стовпа сиділи три мужика в довгих гумових чоботях з кошиками на колінах.
– Ти, батько, з Шумного? – запитав, спльовуючи в воду цигарку, чоловік з кучмою рудого волосся на голові.
Я погодився:
– Саме так, з Шумного, а ви, бачу, за грибами. Якщо підете ліворуч, на пагорбах за річкою може щось і знайдете, а по цей бік шляху все в воді.
– А що там в Шумному?
– Тиша в Шумному.
– Йдіть ліворуч дороги, там є суха стежина, – порадив занадто худий молодик, поголений під сучасного нового руського.
Перейшовши по коліна в воді колії, я потиснув кожному руку. Кучматий запропонував сісти, викрутити шкарпетки, та вилити з капців воду, що я негайно й зробив.
– Щастя тобі, – сказав кучматий.
– А вам повні кошики грибів. Певен, що вам пощастить.
Через півтори години я вже їхав в автобусі в напрямку Хабаровська.
Розділ одинадцятий
Надією опалені серця
Чергова зустріч з Вірою відбулася в Хабаровську. Вона приїхала повідомити мене, що знайшла адресу Василя Леонідовича Мережко, який може розповісти дещо цікаве про Багряного.
Ми з Вірою зустрілися на автовокзалі, піднялися на другий поверх в кав’ярню, замовили по келиху кави з печивом. На той час мені вже було відомо, що на звання онуків Багряного можуть претендувати три жінки, які народилися, зростали й вчилися в Шумному. Це саме Віра Лісовицька, онучка мисливця Шлюндіка, Клава Щораз та Оксана Реміз. Я запитав Віру, чи була коли поміж товаришок розмова на цю тему? Чи часто збираються вони разом?
Віра скрушно похитала головою.
– Щоб одразу утрьох! Після школи навіть випадково не зустрічалися. Оксана вчилася на вчительку, одружилася з хлопцем зі В’яземського, там і живе. Клава встигає жити на два доми, виховує діточок брата. А я, бачте, чекаю свою долю в містечку своїх батьків. Мені з синами куди податися, з таким приданим заміж не беруть.
Я не міг не спитати.
– З якого дідька у вас з товаришками такі напружені відносини?
– Справжньої причини ніхто назвати не може. Діди наші були не розлий вода, батьки – не дуже, щоб дуже, а проміж нас наче чорна киця пробігла. Не зійшлися на характерах. А про діда Шлюндіка що скажу. Працювали діди бригадою від тринадцяти до п’ятнадцяти осіб. Але по лісу розбрідалися гуртами. Жінки на полювання не ходили, не жіноче діло звіра бити. Вони працювали в сараях. Досвідчені білували звіра, готували солонину, яку мужики відправляли куди слід. Частіш за все жінки були удовиці, або незаміжні, які залюбки ставали мисливцями, так що, як казав мій дід, молодої порості від Лозовягінського кореня зосталося на Далекому Сході чимало. Не знаю, жартував, чи правду говорив, тобі видніше. Як подивлюся, жінки самі на тебе лізуть. Це в закуреному місті, а в тайзі, на свіжому повітрі, та ще після шматка смаженої шинки…
З кафе ми вийшли коли вже засутеніло. В кущах за будинком вокзалу сварилися п’яні мужики. Завулками ми пройшли до залізничної станції, де Віра мала надію зустрітися з братом. Але потяг з Благовіщенська запізнювався.
– Бачиш як мені не щастить, – жартівливо зітхнула жінка, – навіть потяг запізнився.
Через півгодини з Чегдоминського причіпного вагону вийшов веселий черевань в зелених шароварах і в майці.
– Віронько, сестричко, я вже думав ти не прийдеш! Щиро поздоровляю тебе з днем народження. А дружина й донька Лера… вже сплять. Вибачай, втомилися.
Я помітив як нервово хряснула Віра пальцями
– Перекажіть Валерії, що я занадто жалкую. Вона вже рік не відповідає на мої листи…
Братик простяг Вірі якийсь пакунок, але вона не взяла.
– Щасливої вам дороги.
– Не гнівайся, сестричко!
– На добраніч, братику.
Я не зовсім порозумів що сталося.
– Віра?
– Нічого, нічого... Нічого страшного.
В голосі жінки бриніли сльози.
Хвилин за двадцять, коли вже ми підходили до будинку, в якому мешкала товаришка Віри, вона нарешті сказала.
– Як таке може бути, ще торік я здійняла в ощадній касі всі свої збереження. Родичка, а як же ж… Петро та Артем з дитячого одягу повиростали, треба новий купувати. Позичала на два місяця, а пішло вже на другий рік… На море поїхали… відпочивати. Просила Валерія брату не казати, а сама, бачте, спить…
В кіоску я купив Вірі квітів, все ж день народження. Коли подзвонили в квартиру товаришки, в прочинені двері зазирнула дівчина з величезними синіми очима й кирпатим носиком.
– Сестричка Віра приїхали! Заходьте будь ласка, заходьте, заходьте, – запащекувала, помітивши моє вагання. – Давно на вас чекаємо, бо все ми про вас знаємо, як сказав ваш знайомий Василь Деркач..
– Петрик, чи що, подзвонив? – всміхнулася Віра.
Жіночка торохтіла без упину, то вже ж я не дуже здивувався коли за столом побачив двох дівчаток, що сиділи впритул і трьох хлопців. Один з них був мій добрий знайомий, поет-початківець, Василь Деркач.
«Бесіди на всю ніч», – майнула думка, і я почав квапитися, вибачатися, бажати усім радощів, творчих сил, особистого щастя.
– На жаль сьогодні я вже домовився…
Але договорити не встиг.
– Не сумніваємося, що ви людина зайнята, що поспішаєте, погано себе почуваєте…
Це втручався в мої справи невгамовний син полковника ФСБ Василь Деркач. Він писав вірші, дещо я, навіть, пам’ятав, ото ж і відповів гурту його трохи перефразованими віршами.
Все залежить од обставин.
Не зостануся на ніч,
Бо дивитися не стану
Як ви лізете на піч.
На оголені сідниці,
На волосся золоте…
Говорив Василь вдовиці:
– Щось ви робите не те!
Гурт вибухнув сміхом, бо усі знали що вірш належить саме Деркачу. Але уникнути таким чином свята мені не вдалося. Звісно, з-за Віри. Буцім би нічого не сказала, та зазирнула в саме серце. Наче шаплик теплої води на спітніле чоло вилила. Вона приїхала мені допомогти, а я… І знову мене виручив вірш молодого та початкуючого.
Все ж, коли так, коли на припічку
Горілка є і огірки,
Тоді знімай халат свій в кліточку,
Щоб я роздягся натякни…
Черговий вибух сміху приніс примирення. Всі вирішили, що таким чином я пожартував.
Марися, так звали кирпату жіночку, приготувала мені радісну несподіванку. Спочатку вона читала вірш Івана Багряного про рідну мову, а потім, потім…
– Наш дідуган, відомий мисливець Шлюндік, після смерті бабусі, віддав мені картку, на котрій поет, Багряний, написав присвячений нашій… наший бабусі сонет. Якщо мир стариків не брав, тільки з-за цього вірша. І Марися прочитала не знайомий мені на той час сонет.
Лелекою не стійте на шляху,
Надією не опаляйте серця.
В лиху годину серце волі рветься,
Воно перед лелеками в боргу.
Я любий вам, чи так мені здається?
Той промінець, що серця обпалив,
Я не віддам, – як житиму без серця,
Без тих крилець, що ви мені дали?
Ви на шляху лелекою були.
Я нетрями блукав. Бори гули.
Громами чорні хмари гуркотіли.
Лунали луни. Промінці летіли.
До Бога не волав, коли мені
Моя лелеко, ви сказали: ні!
Мовчання тривало декілька хвилин. Весь цей час Марися дивилася мені в очі, наче питаючи: ну як?
–А де сама картка?
– Не знайшла. На ній було зображення: красуня з красенем парубком, два голуби, та розбите серце. На той час такі картки були в кожному домі. А вірш ми з братами переписували, в зошити, в альбоми. Читали навіть на могилі бабусі.
Я запитав у Віри, чому не сказала про сонет там, у Шумному?
– Я не така язиката, як моя двоюрідна сестричка.
Потім ми пили вино, читали вірші, але нічого нового про Івана Павловича Багряного я більше не почув.