Частина 20

А що до Остапа Келиха, він розірвав зі мною стосунки в дев’яносто сьомому році, коли я, продавши декілька малюнків, вирішив запросити художників до ресторану, відсвяткувати день незалежності України. Мені, як призвіднику, треба було оголосити перший тост. Я зробив це з відвертістю, яка декого налякала, а дехто демонстративно покинув ресторан. А Келих звинуватив мене у розпалюванні ворожнечі поміж народами. Кричав, щоб я негайно відбув з російського Далекого Сходу, що пити за самостійність околиці Росії він не буде, а вип’є за єдину і могутню. Я теж не втерпів, сказав: «Що з дурня взяти, коли такого народила мати!» Отут вже Остап вибухнув, шпурнувши в мене пляшкою горілки. Добре що летучий снаряд перехопив Степан Бабура, і, зваживши пляшку на долоні, звернувся до гурту з питанням.

— Будете свідками, це був замах на вбивство на ґрунтах національного нетерпцю. Термін на десять років, не менш…

Остап почав хапати ротом повітря, він метляв очима від одного лиця до другого, шукаючи підтримки, але митці сиділи, опустивши очі долу. Не змовчав і поет Дубовицький.

— Йшов би ти, Остапе, до своєї хохлацької халабуди. Петро поважає своїх батьків, які мріяли побачити свою державу незалежною, але не побачили. Загинули на російських теренах. На кладовищі у Хабаровську похована його мати, українка, запам’ятай це, Остапе. А земля, в якій поховано закатованого українця, це земля України. Свята земля для кожної порядної людини.

Келих пішов було, непевною ходою до виходу, але я наздогнав його, утримав за руку.

— Ти висловив свою гадку, я не поділяю її, але поважаю твою відвертість. Давай домовимося: я буду пити за свою батьківщину, ти пий за свою. Мені краще вмерти, ніж почути, що Україна в котрий вже раз улучає в російські тенета. Я люблю росіян, але зневажаю політику Росії. Я жену в майбутнє човен своїх батьків, які плекали надію, що Україна буде таки незалежною. Коли я приходжу на могилу матері, я ділюся з нею своєю радістю, що її надії справджуються. І я почуваю як теплішає камінь на її могилі.

Він таки не залишився, так що за банкетним столом, замість двадцяти запрошених, залишилося тринадцять осіб. Чисельність химерна, як сказав би копальник колодязів Іван Тарасович Бойко, але мене задовольняло те, що більшість громади зосталася. Ганна Гідна сила праворуч від мене, і це вже було надійною підтримкою мого суверенітету. І хоча від хвилювання в мене ще в вухах дзвеніло, і замирало серце, я був вдоволений святом. До нас спочатку примкнув п’яний гість із другої компанії, потім звідти ж причвалала миловидна жіночка з чаркою в руці. Вони теж випили за свято української незалежності. Я розчулився і запросив увесь гурт, а їх було шестеро, до нашого куреня. Бо у нас порожнювало сім стільчиків, що в такий святий для мене день не викликало в душі повноцінних гараздів. Як відразу ж з’ясувалося наші сусіди, правда не оголошуючи цього, теж святкували день незалежності України. Ганна в той вечір була для мене кращим другом і порадником. Вона виказала думку, що останнє пусте місце зостається за Остапом Келихом, що він обов’язково повернеться, коли шлея з-під хвоста випаде. Так воно й сталося: прийшов вибачатися.

— Йшов парком налетів лобом на тополю, вона схопила мене гілкою за комір сорочки і так трусонула, що я ледь втримався на ногах.

— Добре хоч тополя має на тебе свій вплив, — пожартував Бабура, — а коли вже повернувся, за тобою й тост.

Остап налив собі горілки не в чарку, а в склянку для води і, гучно видихнувши повітря, мовчки випив. І тільки після того промовив свій тост.

— За незалежну, але не ворожу до Росії Україну.

Мене завжди захоплювала не тільки зовнішність, але й зухвалість Остапа. Іноді він цурався людей, від погорди своєї особистості, а потім раптом ображався що на нього не звертають уваги. На мою думку він ніколи не мав твердого світозору, як творив, так і жив по натхненню, знов таки підтверджуючи таким чином своє українське походження. Українці, як я помітив, більш імпульсний народ, ніж росіяни, іноді, щоправда, непристойно впертий, як наш письменник, Сергій Кучеренко. Але це вже примхи виховання. Втямить собі людина, що вона геніальна, а насправді сама себе в облуду вводить.

В глибині душі я теж числив себе не останнім художником в нашій спілці, але здібності своєї не перебільшував. Не мав я й великого бажання десь виставлятися, або надрукуватися в якомусь загальному альбомі. Поміж дипломованих мистців я був невігласом-самоуком, якщо не числити школу моїх батьків. Правда членство в Спілці російських художників нас нібито вирівнювало: працював я професіонально, маючи навіть, як казав Дубовицький «оригінальний зір на малювання взагалі».

Того вечора із ресторану ми поверталися, як кажуть ні в одному оці. Хоча випили чимало. Миловидна жіночка, як виявилося потім, співачка з ансамблю «Хабаровська вишня», Валентина Рогоз, тримала мене під лікоть, наспівуючи:

Спати мені не хочеться,

І сон мене не бере,

Та нікому пригорнути

Молодої мене.

Це був натяк на продовження свята в моєму ліжку. Мені було трохи соромно перед Ганною, яка зиркала в наш бік з іронічною усмішкою, гадаючи, мабуть, в якому ліжкові закінчиться наша подорож зі співачкою? Нарешті Валентина попрохала щоб я проводив її додому, бо ліфти в домі вже не працюють, а підійматися на п’ятий поверх темними східцями їй лячно. Таким чином я опинився в квартирі співачки, де ми продовжували святкування спочатку за столом з вином та пельменями, а потім вже в палких обіймах нестямно палкої україночки з міста Гадяч. Вона чимось нагадувала мені Катерину, так що я тоді зайшов у лицемірстві до того, що називав її коханою, улюбленою, солодкою. Вона й справді дарувала мені насолоду, якої я не знав зі своїми двома дружинами, та коханкою Стефанією. Серце моє так і тьохкало, коли я дивився Валентині в очі, а кохалися ми, треба сказати, в сяйві люстри із сьома лампочками. Правда, поступливість Валентини була для мене не зовсім розуміла, бо ми ж з нею три години як познайомилися. Виникала думка: невже вона й справді закохалася в мене з першого зору? А нагороджувала вона мене в коханні такими епітетами, що голова обертом йшла. Я був для неї краще Казанови, солодше за усі її життєві свята. Яких тільки ласощів вона не вигадувала, щоб ввести мене в нестяму. Я був певен, що наш роман з Валентиною буде триматися надто довго, але ранок приніс повне розчарування. Переді мною була зовсім інша жінка: уїдлива, холодна, навіть зла. Навіть говорила зі мною на «ви», наче я був зовсім незнайомою для неї людиною.

— Ви, будь ласка, не дзвоніть мені і не приходьте. Якщо буде потреба я вас знайду.

Навіть не поцілувавши, вона виставила мене із квартири. Рожеві стіні обіч східців викликали глузливі порівняння, але я не думав, що Валентина була повією. Як потім мене освідомила Ганна, я попав до неї в останню ніч перед поверненням чоловіка із чергового відрядження до Москви. І все ж таки я припускав, що Вален-тина закохалася в мене і обов’язково подзвонить. Але так і не подзвонила. А я ще довго жив спогадами про ніч кохання, якою закінчилося моє святкування Дня Незалежності України. Мабуть то був подарунок Валентини, один з кращих у моєму житті. Правда був і наслідок від тієї ночі. На протязі чималого часу, яку б жінку я не малював, очима вона виходила схожою на Валентину. Була ще нестерпна жага намалювати жіночку роздягненою в ліжку, але був острах, що чутка про картину дійде до її чоловіка. Я завжди мріяв про необтяжливе кохання з молодою гарною жіночкою, краще якщо вона буде старшою за віком, але це було ошуканством самого себе, бо трохи вже змарніле тіло жінки, котрій за сорок, викликало суміш не зовсім приємних для кохання почуттів. А Валентину я намалював таки, намалював багаттям, з довгими язиками полум’я, кожен з котрих нагадував руки або ноги жінки, а у клубах диму де-не-де виникали її очі. Вона й справді була полум’ям, ледь не спопеливши мою душу.

Я заклопотано розглядався в студії й досі невідомого мені художника Ярослава Митника. Ми познайомилися з ним на вулиці, де він продавав свої малюнки, залюбки малюючи фломастерами поличчя зацікавлених дівчат. Робив він це блискавично і дуже, я б сказав, майстерно. За малюнки брав мізерню платню, десять карбованців. Цього не вистачало щоб доїхати в автобусі додому. На продаж він виставив пейзажі, хоча, на мою думку, був перш за все портретистом. Митник казав що знає мене, був на моїй виставці, але від малюнків не в захопленні.

— Вічно ви на щось натякаєте: море у вас стає навдибки, полум’я опаляє волаючими до суспільства очима. А хто нас почує? На мій смак краще малювати природу. Кажуть, це фотографування, може й так, але ж у місті сьогодні затишку не знайдеш. Людині краще відпочивати в оточенні моїх малюнків з тихими озерами та прозорими посадками.

Мені не прийшлося до вподоби його якання. Малюнки Митника були яркими, але пустотливими. В них не вистачало динаміки, а головне — авторської особистості. Подібні пейзажі можна було побачити не тільки на вулиці, але й в книжкових магазинах. Зацікавив мене невеличкий за обсягом малюнок сидячої на даху дівчинки. Хатка була явно селянська, старенька літами і, здалося мені, що я її десь бачив. Ото ж і поцікавився, чи не перехрещувалися десь наші шляхи? Ярослав здогадався що я маю на увазі, взяв малюнок в руки, довго вдивлявся в нього усміхненими очима.

— Цієї хатки мабуть вже не існує. Дівчинка, що сидить на даху, це моя сестричка. Зараз їй за сорок, мешкає в Києві, а самі ми з Дніпропетровщини.

—А матір твою звуть Євдокією, батька Олегом, чи не так?

Митнику перехопило подих. Він мовчки оглядав мене широко розплющеними очима, наче чогось боявся. А на мене зійшло дивне почуття. Я міг скільки завгодно вдивлятися в своє минуле, але коли в уяві виникають конкретні люди, серце сповнюється якимось щемливим болем.

Все на цьому малюнку було реальне, навіть дівчинка на даху. Правда дівчинки я не бачив, а хлопчика, який катався по грядках цибулі, хихочучи від задоволення, я навіть замалював тоді і подарував малюнок матері. Це була добра родина. Євдокія тоді була вагітною, можливо саме дівчинкою, яка сидить на даху. Я допомагав батькові Ярослава перекривати толем дах, мешкаючи у них ледь не два тижні. Не знаю, чи запам’ятав мене Митник, якого якимось дивом теж занесло в Хабаровськ.

Даремне він себе запитував, звідки я можу знати його батьків. Тоді мені було десять років, зараз п’ятдесят, йому п’ять або шість, а зараз за сорок п’ять. Нарешті він поцікавився.

— Ви знаєте моїх батьків… то вже кажіть звідки?

— Давно це було, я йшов степом і зустрів твого батька. Він навпростець, так ближче було від містечка до вашого села, котив тачку з рулонами толі. Я допоміг йому, а потім ми перекривали дах. Ти тоді зовсім маленьким був. Я малював як ти допомагаєш матері вирощувати цибулю, приминав бадилля, щоб краще наливалася цибулина.

Митник похитав головою.

— Нічогісінько не пам’ятаю. А малюнок, він десь у сестри Катерини. Він мене ще малого напоумив вчитися малювати. В школі тільки по малюванню й було відмінно, по іншим дисциплінам абияк вчився. Потім армія, під Комсомольськом служив. Одружився, працював в Амурську на комбінаті. Добре що батьки дружини дали притулок у своїй квартирі. Батьків вже Бог прибрав, а ми з дружиною виховуємо онучку, бо дочка десь в Америці щастя шукає.

Я допоміг Митнику зібрати до купи свою малюнки, запропонував продати «Дівчинку на даху», як пам'ять про дитячі роки. Він вагався, хотів подарувати, але ж за день нічого не продав. Я знав вартість таких малюнків, так що трохи навіть завищив платню. Він засоромився і обрадувався.

— Вибачайте, друже. Сидимо з дружиною та онучкою на обмілі, а цього нам на тиждень вистачить.

Студією Ярослав називав кімнатку в шість квадратних метрів, зі спертим повітрям та запахами олійної фарби. Малюнків у нього було чимало, на мольберті стояв недомальований пейзаж з рибалкою на узбережжі Амуру. У рибалки було лице кам’яного істукана. Поки Ярослав порався на кухні, я сів за мольберт і в декілька мазків напружив м’язи не тільки на лиці рибалки, але й на всьому його тулубі. Тепер глядач був певен, що риба клюнула, і рибалка без юшки на вечерю не залишиться.

—Я там тобі трохи шкоди наробив, — попередив я Ярослава, коли він запросив мене на чашку чаю з печивом, бо по дорозі ми зайшли в магазин, так що почастуватися у нас було чим.

Дзвоник у двері перетяв нитку спогадів про далеке українське село Майори, у якому народився Ярослав Митник. Додому повернулися дружина з онучкою. Жінка казала що знає мене: бачила по телебаченню. Подавши руку, назвалася Галиною. Теж саме зробила дівчинка Надія.

— Ми з Ярославом маємо все для чого варто жити, — гомоніла Галина, застеляючи стіл скатеркою, і розставляючи чайні чашки з блюдечками. — Останнім часом зосталися без роботи, але занепасти в тугу не дозволяє чоловікові його українська гідність, мені — онучка. Бачу сьогодні Ярославу пощастило, якусь картину продав. Зараз сусід, запеклий рибалка, замовив для свого офісу малюнок. За роботу обіцяє добру платню. Отак і живемо…

—А як же донька, пише що?

— Іноді дзвонить…

Я зрозумів що питати про доньку не слід: уїхала та й забула на тільки про батьків, але й про свою маленьку Надію. Отак і я забув про свого замордованого в таборах батька. Була певність, що за ним добре приглядає його нова родина. Але сумління вже заповзло в душу. Донедавна я вірив, що все у батька гаразд, навіть мати, яка частенько навідувалася в мої сни, натякала, що батько має одні гаразди. Але сни снами, а дійсність має свої вади. Я запитав, чи не виникало у них думки перебратися в Україну.

Ярослав усміхнувся.

— Хто на нас там чекає. У сестри своє життя, пише, що процвітає, але як наслухаюся нашого телебачення, голова обертом йде. Поїхати б, та на квиток мабуть до старості грошей не зароблю. Та і як я поїду без своїх дівчаток… За радянською владою майже кожного року літали до батьків, бо було за що. А в сучасній Росії на прожиток не заробиш. Все, що одержуємо за онучку та по безробіттю, уходить на платню за квартиру.

— Сестра пише, на життя не скаржиться. — заповнив паузу Ярослав. — За фахом вона бухгалтер, працює в якомусь банку, пропонувала навіть гроші на квитки, але ми тут з Галиною порадилися: соромно, молоді ще, здорові, а на сестрині кошти поїдемо. Що про нас її чоловік подумає…

— Якщо запрошують, то від щирого серця. Правда, я б теж відмовився. Закортить поїхати куди, і що… до сестрі з протягнутою рукою? Взірець який з рідної України купити, онучці морозива… Ні, їхати без копійки в кишені сумління не дозволить.

— Отож то й воно. Але хто знає, може й нам поталанить, — усміхнулася Галина. — Мені пропонували продавати речі за двісті карбованців у день. Але це зранку до вечора, куди Надію дівати? Та й що за оті двісті карбованців сьогодні можна купити? П’ятсот грамів ковбаси.

Галина була огрядною лицем і статурою, наші митці залюбки працювали б з такою натурницею, але це могло стати початком розради в дружній родині Митників. Я вже хотів прощатися, коли зайшов сусід, поцікавитися, як просуваються справи з його картиною.

— Чи не спіймав мій рибак рибку? — запитав Ярослава, що підійнявся назустріч.

Художник зніяковіло стенув плечима.

— Треба ще посидіти трохи…

— Можна я подивлюся?

— Подивіться, будь ласка, але…

Сусід вийшов з кімнати з малюнком.

— Так спіймалася ж риба, відчуваю, як би не таймень, — вигукнув він радісно. — Картину я забираю, ходімо, друже, за гонораром. Знаєш, Ярославе, ти справжній мистець. Таку рибу спіймав, а…

Зиркнувши на малюнок, Ярослав зашарівся, але промовчав. Я швиденько розпрощався з господарками і, вийшовши на вулицю. Потім довго ще стояв на зупинці автобусу, міркуючи куди їхати, до Олени чи в студію. Я трохи заздрив Митнику: живуть з дружиною, як кажуть, душа в душу, б’ються за кожну копійку, але не сваряться. Чомусь сплив перед очима поет Дубовицький. Талановитий, вродливий, сина з дружиною Настею виховали, вродливого, розумного, вже в аспірантуру пішов, а дружина, кажуть, закохалася в якогось бразильця, бо дуже він заможній, і збирається розмінювати квартиру, щоб не с пустими кишенями їхати до бразильського коханця. А що поробиш, Настя в Дубовицького викладачка іспанської мови, кандидат філологічних наук, а поети, як писав сам Дубовицький:

Поет в Росії більше не поет,

Поезія нікого не цікавить,

В Росії чистоган сьогодні править,

З музиками маячних оперет.

Чи з глузду з’їхав я, що ще пишу,

Що ненавистю душу опаляю,

Коли дивлюся на маляток зграю,

Пірнаючих в підмурок від дощу.

Я не поет, коли в руці багнет

Замість пера тримаю, я вояків

Скликаю до останньої атаки.

А чує хто, хіба що очерет?

Очерет в полі не почує, та й сам Дубовицький останнім часом занепав до відвертого звинувачення дружини в усіх смертних гріхах. А який в тому сенс. Я кажу йому.

— Син залишається, чого торбі ще треба? Дружина твоя, Настя, красуня. Знав, коли брав, що будуть упадати біля неї ласі на вроду мужики. Шукай собі іншу втіху, бо дружина вже не повернеться. Її вабить солодке життя…

Це вже я потім взнав, що офіційною причиною розлучання був не зовсім приємний випадок в житті Дубовицького. Хтось казав Насті, що її чоловіка тримали позаштатним співробітником КДБ, нібито він писав доноси на місцевих поетів, за що навіть гонорари одержував. Про це писала одна із місцевих бешкетних газет. Дубовицький тільки всміхався, коли у нього питали яку платню він одержував за свою співпрацю. Але я таки знайшов пенсіонера-гебіста, який показав мені теку з двома аркушами паперу. На одному Дубовицький писав про незнайомого мені поета Степана Лозу, що поет він талановитий і йому потрібна підтримка. Другий аркуш був платіжною відомістю на одержання п’ятнадцяти карбованців за зроблену комітету послугу. Віталій Васильович Полусмак, відставний полковник КДБ, розповів мені, що за радянських часів була така практика, коли начебто добрими рецензіями на творчість поета комітетчики утягували в свою гру потрібних їм людей. З Дубовицьким гра не вкоїлася, він намагався повернути гроші, за що його ледь не заховали до божевільні. Бо дуже язикатий був. Я написав правду про співробітництво Дубовицького з комітетом державної безпеки, але газета нарис не надрукувала. На мою думку, причиною розлучення подружжя Дубовицьких було бажання Насті мати в приватній власності не трикімнатну квартиру, а віллу на узбережжі теплого південного моря, яхту, і можливість побачити світ за рахунок заможного чоловіка. Дубовицький звинувачував себе, караючись сумлінням, що багато часу віддавав творчості, іноді забуваючи про дружину. Мати звала за собою сина, але він категорично відмовився. Так і жив останнім часом Дубовицький одинцем. Син відбував на два-три місяці у відрядження, до поета занадилися ходити друзі, молоді й не зовсім молоді поети та поетеси, але це йому невдовзі обридло. Він відключав телефон і дзвонив кому потрібно сам.

Одного разу подзвонив мені опівночі п’яний, казав що три тижні пробув у сестри, яка мешкає в домі батьків у селі недалечко від Владивостоку. Я запрошував його до себе в студію, але він наполягав що нам краще посидіти в сквері. Мені не сподобалося його схудле, наче витяте лице. Я спитав:

— Чи не захворів ти, друже?

— Гірше, — відповів він, — вперше почув від сестри як наша родина опинилася на Далекому Сході. Розумієш, Петре, не знаю радіти мені чи плакати. В сорок дев’ятому моїх батьків заслали сюди на поселення, як бандерівців. Начебто брати матері були лісовими братами, а вона впізнала їх вбитими і побажала як слід поховати. А їх всією родиною та на Далекий Схід. До дев’яносто третього року батькам заборонено було повертатися на рідну землю. А недавно сестра одержала повідомлення, що ми можемо повернутися до свого подвору. А що я там робитиму, якщо відмовиться їхати син? А він відмовиться, як відмовився їхати з матір’ю.

— Відмовився їхати в Південну Америку, а на землю своїх пращурів поїде. Я знаю твого сина, він справжній українець.

—А ти що… не справжній? Чи немає куди їхати?

На сході вже палахтіло удосвітнє небо. Дубовицький сидів у кріслі з заплющеними очима, я сидів край ліжка, мружачи очі від раптового подмуху повітря в розчинене вікно.

— Так що ти мені порадиш, Петре?

Що я міг порадити? У рідному селі Дубовицького давно вже нікого не було: ні діда, ні батька, ні матері. Навіть сестра відмовляється їхати. Але там на протязі сторіч мешкали його пращури. Там зосталися їхні могили, а також — хатка, яку будували батьки. Повернення до рідної хати — більшого свята в житті я не знаю.

—Я б на твоєму місці залишив все, що маю, і полетів би, якщо не має грошей на літак, поїхав би потягом, або пішов пішки. Тобі не доведеться бурлакувати в пошуках притулку…

Я хотів додати: як в дитинстві мені, але з висоти свого віку дитинство бачилося мені не тільки приємною, а навіть бажаною мандрівкою. Ночівля в копиці сіна, в короні тополі, на покривалі, кинутому прямо на долівку в хатині якоїсь бабусі, за столом у одинця-ветерана війни, який повчав як треба жити. Все це були уроки життя. Якщо вже ти вбгав собі в голову що в одиноцтві є свої чари, своя романтика, нелегко тобі буде вжитися з дружиною. Можливо й Галина найшла собі коханця в лиці Миколи тільки з-за моєї натури рака-самітника. Життя уявою здавалося мені набагато цікавішим, ніж буденне, а вже як сяду за мольберт, краще мене не чіпати, бо пензель в руці художника це вибухівка, яка може спровокувати вибух, уразивши не тільки дружину, але й мистця в самісіньке серце.

Прямо від мене Дубовицький подзвонив синові, розповівши, просив поміркувати. Яку одержав відповідь я не чув, але батькові вона була не дуже приємною. Воно й звісно, Микита після інституту пішов до аспірантури, працював з геологами, набирався досвіду, та й грошей лишку не було. А тут пропозиція їхати в Україну. В Україну, про яку не почув від росіян жодного доброго слова.

«Без сина Дубовицький не поїде, — міркував я, — зараз почне дзвонити у Бразилію Насті, бо вона теж із України, і хто знає, може спалахне в її серці любов до рідної батьківщини. Додзвонився поет до чужої тепер дружини коли вже сонце сиділо на підвіконні, осліплюючи наші втомлені безсонням очі. Коли він крикнув: правда приїдеш! я зрозумів, усю глибину його любові до Насті. Про це свідчив і один з його останніх віршів.

Бурлака духу, чи я дихав

Повітрям волі, в рідний дім

Шлях перетнуло мені лихо,

Щоб посміятися над ним.

Я не сміявся, намагався,

Та замість сліз точилась кров.

А щастя, чи можливе щастя,

Коли змарнована любов?

Одна надія серце гріє,

Одне питання майорить,

Що Бог мене порозуміє

Й нащось вагоме врозумить.

Те що, атеїст Дубовицький в своєму вірші звернувся до Бога, якнайяскравіше говорить в якому стані він знаходиться. Легко сказати: скатертиною дорога, коли на тебе дивляться пропалені життям друзі. А коли Настя покинула його, сам казав, що на стіну ліз, волав по-вовчі до безсоромно-байдужливого місяця, навіть повію на ніч купував. Думав угомонить ласощами заколот крові. Але даремно. Від безнадії писав вірші зовсім не любовної тематики.

Якщо ми посадимо жінку до влади,

За вадами в нас виникатимуть вади.

Бо жінка, якщо вже посяде державу,

Вона з головою пірне в свою славу,

Та й буде шмигати сама по собі,

Хоча й у прозорій, та, бачте… воді.

— Ти про Юлію Тимошенко, чи що? — запитав я його, прочитавши вірша.

Дубовицький аж очі витріщив.

— Про яку Юлію, я про Настю свою. Упадав перед нею, розумницею називав, а вона бачиш. Дружину треба на кулаках носити, тоді не спаде на думку шукати заможне життя за кордоном…

— Не втрачай над собою влади, — повчав я поета. — Напиши роман про перше кохання. Можна віршований. Але скажу тобі чесно, дуже твоя Настя себе поважає. Я б з такою жінкою жити не став.

Дубовицький не ображався, коли я намагався втямити йому, що жіноче тіло це дуже дійовий наркотик. Хвороба може затягтися, якщо не користуватися ліками.

— Дуже вони коштовні твої ліки, — жартував Дубовицький, маючи на увазі місцевих повій.

Він таки поїхав на родовище своїх батьків. Я благав писати, взяв адресу, а десь вже так за два тижні він подзвонив. Не знаю вже, чи зв'язок такий був, чи помолодів Дубовицький років на тридцять, але голос його дзвенів як у малого хлопчика. Він запрошував мене побувати в його родинному кублі, і обов’язково привезти з собою сина. Про Настю я спитати посоромився, бо був певен, що вона таки приїхала. Чесно сказати, я розумів Дубовицького. У мене було чимало коханок, але туга за Галиною раз-у-раз виникала така, що віддав би все, що в мене є, за одну ніч з нею. Правду кажуть люди: які б добрі не були ліки, а застарілу хворобу тільки смерть вилікує. Можливо це вибрики егоїзму? Коли сам зраджуєш жінці, розлучання проходить без особливої болі, а коли дружина віддає перевагу другому, включаються рецептори ревнощів. Я пообіцяв Дубовицькому що обов’язково приїду. Двічі розмовляв з його сином Микитою, але він, на відміну від батька, заявив, що для нього матері більше не існує. Він навіть батька перестав поважати після його, як казав Микита, «не чоловічого упадання перед шлюндрою». Після того як Микита обізвав матір шлюндрою, більше я йому дзвонити не став.