02 стежинка

Стежина друга

— Матінко, що ж це таке робиться, замість літератури нас примушують м’яча ногами копати. Я чекав що будемо Котляревського вчити, хай би він луснув, отой м’яч.

—А тобі що краще за партою сидіти, аніж повітрям свіжим дихати?

— Ні, мамо, повітря якраз у Котляревського, а на стадіоні…

— Що на стадіоні?

—В м’яча я й вдома можу пограти, а…

— Що, а? Хто тобі мішає вдома Котляревського почитати?

— Читав я Котляревського, мамо, дещо, навіть, на пам’ять вивчив, але вчителька має розповісти щось нове.

Зустрічає мати вчительку, Антоніну Петрівну Тесленко, на вулиці:

— Ви не захворіли? — питає.

Тесленко сміється:

— Знову ваш синок бунтує, і звідки у нього таке бажання все знати?

—А біс його знає, — відповідає мати, — вночі сидить на вулиці в місячному сяйві книжки читає. Очі загубиш, кажу. Не загублю, сама казала, що вони в мене глибоко сидять… А що з ним поробиш. В городі допомагає, по терикону лазить, вугілля збирає, що не скажи — зробить. І знову за книжку.

В п’ятницю на уроці української літератури. Антоніна Петрівна відчиняє вікно, в класі чути як дзвенить листячком тополя, гомонять по віттям горобці. Питає, звертаючись до класу:

— На вашу думку, при такій чудовій погоді, що краще, вивчати Коцюбинського, чи буцати м’яча?

Учні, як по команді:

— Буцати м’яча, здався нам отой Коцюбинський.

— Ви всі так думаєте? — питає вчителька, уважно дивлячись на мене.

Я піднімаюся з-за парти.

— Можна я скажу?

Домагаючись тиші, вчителька застережливо підіймає руку.

— Якщо це терміново, кажи… послухаємо.

Я починаю напам’ять читати уривок з оповідання Коцюбинського «Сон». Вчителька мовчить, робить вид, що оповідання вона буцімто й не читала. А може й справді не читала, бо знайшов я його в якомусь старому, ще до революційному журналі: «В якому б настрої море не було, воно вічно штурхало камінь, вічно гризло його. Як скорені бестії, каміння лежали на дні тихі, гладенькі, безсилі, і покірно давали одягти себе рудою вовною подорослів. Згризений в гальку, камінь сірів берегами, а там, де море встигало стерти його в білий пісок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги…» Читав я зі слізьми в очах, бо бачив, як гризе море білими зубами піни одягнене в вовну каміння. Читав поки морська хвиля не накрила мене, не перехопила вдих, так що я тільки й робив, що хапав ротом повітря…

В класі двадцять чотири учня, усі мовчать. Думав, будуть сміятися, але — ні, сидять, на щось чекають.

— Хто відповість мені на таке питання, — звертається до учнів Антоніна Петрівна. Про що думав письменник, пишучі ці рядки?

Клас мовчить, хвилину мовчить, дві. Тоді вчителька звертається до мене:

—А ти як думаєш?

До мене вже повернулося вміння думати й говорити. Я дивлюся на дівчинку, яка сидить за останньою партою. Звуть її Олеся Мовчан. Вона дочка вчительки російської мови, займається акробатикою, п’ятками достає до голови. Вона не краща дівчинка в класі, але мені подобається, бо дуже гнучка та горда.

— Море це життя, — відповідаю я, — Море життя, а ми камінці, ми скорені бестії, лежимо на дні тихі, гладенькі, безсилі, і покірно дозволяємо одягти себе сивою вовною плісняви. Згризені в гальку, ми лежимо, сіріємо на берегах Лети, а там, де життя встигло стерти нас в білий пісок, воно грає над нами блакитним вогнем перемоги…

Вчителька схопила мене за руку і вивела з класу. Думав, поведе до директора, але — ні, повела на вулицю, посадила в альтанці на лавку.

— Посидь, заспокойся, на перерві поговоримо.

Я знав про що мене буде питати вчителька. Вона доросла людина, розуміє, що сам я до такої метафори не доріс. Так воно й було:

— Хто тебе навчив так говорити?

— Котляревський.

—У Котляревського такого не має. Ото ж мені цікаво знати, звідкіля в нас такі розумники беруться? Батько, мати? Не думаю. Так хто?

Я знизую плечима, бо хоч він і каліка, Григорій Ткаченко, хоч інвалід Вітчизняної війни, але довіри до вчительки в мене немає. Немає — і все! Вона освічена, добра, її чоловік знаходиться десь на засланні, теж, як кажуть, за довгий свій язик, але… Ну, не можу я сказати, що про те, як життя перемелює людей в пісок, сказав мені саме він, Григорій Іванович Ткаченко.

—Ото й добре, — каже вчителька, — сам так сам. Тільки ось що я тобі скажу… не читай книжок поза шкільною освітою. Так буде краще тобі і твоїм батькам.

Мені здається, що Антоніна Петрівна говорить щось не те. Що ми маємо за шкільною освітою, коротенькі уривки з оповідань, вірші, байки, казки. А як же «Пригоди Мюнхаузена», як же Жуль Верн, такі сучасні письменники як Остап Вишня, Павло Тичина, у котрого окрім «Партія веде» є чимало чудових віршів. Прочитав якось на перерві Антонині Петрівні вірш Тичини, в якому є такі рядки:

—Мамо, мамусю, чом не їсте?

Бистрі подивились

Очі матусі,

Зсунулось тіло,

Звісилась рука…

Осінь така мила.

Осінь

Славна:

—Мамо, мамусю, чом не їсте?

—І чому ж вона не їсть? — питає вчителька.

—А тому, що вона мертва, влітку нічого було їсти.

Антоніна Петрівна дала мені в лоба щиглика, але так нічого й не сказала. А на уроці викликала мене до дошки читати вірш Тичини «Партія веде».

Я прочитав на відмінно, всіх панів перебив та поскидав до одної ями, а, прийшовши додому, сів в садку під яблунею і почав складати свого вірша.

З олівцем та папірцем

Сиджу я під деревцем.

Немає яблук на гіллі,

Всі поїдені були.

Їв би листя та — жорстке,

Та й на смак воно таке,

Що не проковтнути.

Як нам далі бути?

Останній рядок мені не сподобався, але нічого кращого я придумати не зміг. Але прийшов я в сад не про яблука писати. Щось мені дуже не сподобалося у віршах Тичини «Партія веде». Батько мій, кавалерист будьоновець, випивши кварту самогону, починав каятися в тому, що в свій час рубив шаблюкою голови панам. А каявся він не з молитвою на вустах, каявся матірне, намагаючись пробити лобом стіну рідної оселі. Якщо батькові шкода порубаних панів, який сенс їх знову бити? Такого я втямити не міг. Спитати у батька, але він уважає, що вірші це казки, їх треба читати або вчити не думаючи про що в них говориться. Я знову почав ламати голову над проблемою побивання панів.

Збили яблука та з’їли,

А від листя що за смак…

Так і ми, панів побили,

Навіть не похоронили,

Закопали, як собак…

Посидів, подумав, пішов питати батька, чи копали вбитим панам могили, чи ховали в глибоких ярах, як розповідав одного разу брат матері дядько Павло?

—А навіщо тобі знати? — питає батько.

—Я вірша написав про вбитих панів.

— Вірша!?. З якого переляку? В нашій родині ніхто ніколи віршів не писав. Скажи краще, з книжки списав?

— Та що ти, тату, як можна чужі вірші видавати за свої. Мені душе не подобаються у віршах Павла Тичини деякі рядки. Отож я намагаюся відповісти самому собі, чи буду я бити панів, коли виросту.

—А як він там пише твій Тичина?

Я читаю:

Тож нехай собі як знають:

Божеволіють, конають, —

Нам своє робить:

Всіх панів до’дної ями,

Буржуїв за буржуями

Будем, будем бить!

— Так, а ти що написав?

Я читаю тільки-но написані рядки.

Збили яблука та з’їли,

А від листя що за смак…

Так і ми, панів побили,

Навіть не похоронили,

Закопали, як собак…

— Ти написав «ми», ти ще й шаблюки в руці не держав?

—Але ж за вірш одмінно заробив, вивчив. А коли вивчив, то начебто вже й сам вбивав, або погоджувався вбивати…

Батько присів на східець, усадив мене поряд.

—А ти не вчи того, що не подобається. А що до панів, з котрими ми билися, всяке було. На кожного могили не викопаєш, отож і панів і нас, бідняків, коли вже порубані, кидали, як пише твій Тичина, до’дної ями. Вся наша російська земля від Карпат до Сахаліну нашими кісточками засіяна.

— Нашими, це як розуміти?

— Кісточками людей котрі не знають що роблять… а ти, синку, свої вірші віддай мамці, хай вранці пічку затопить. Бо наберемося ми від твоїх собак лиха…

Так і ми панів побили,

Потім нових народили…

Як я не силкувався придумати яскравий рядок на закінчення, в голову, окрім «собак», ніякої другої рими не лізло.

На тому моє перше намагання написати вірша закінчилося. Але бажання писати виникало досить часто. Особливо в місячному сяйві, коли засинали батьки та сестри, а я сидів біля вікна в своєму ліжку, яке стояло в закутку на веранді, чекаючи на щось надзвичайне…

Припоминаю розмови з батьком, його іронічно усміхнені губи, червоніючий кінчик хрящуватого з горбинкою носа. Від батька завжди пахло тютюном і кропом.

— Дурне діло — писати вірші. Правди не напишеш, бо знищать, а писати про зірки в небі та квіти в полі, на мою думку, освіченій людини соромно. Волосся стає сторч від думки, що ми опинилися в багні, з якого вибиралися, викладаючи свій шлях людським трупом. Мріяли збудувати рай на землі, а збудували пекло, бо той, хто проливав братню кров, без крові вже жити не може.

Південне сонце вирує в небі, забираючи з повітря останню прохолоду. Над степом, до самого Ясиновського ставу, щільними верствами здіймається в небо жовта прозора пара.

— Тільки ти про нашу розмову нікому, чуєш. Бо знищують усю родину…

Я мовчу, бо ніяк не можу втямити причому тут вірші?