05 частина
Частина п’ята
— Іноді ви, Леонтій Григорович, називаєте себе сином божим, з якого переляку? Чи жартуєте так? Сказати чесно, мені подобається ваш гумор, але є підозра, що в свій час ви користувалися послугами Бога, не знаю тільки земного чи небесного? Порозуміти вас занадто не просто, взагалі, як весь напрямок міркувань членів радянського виконкому.
На людному перехресті у Харкові Леонтій Григорович зупиняється, задравши голову, дивиться в небо, а поряд зупиняються люди, теж дивляться, не можуть зрозуміти, що він там побачив, а Леонтій по їхньому, по-голубиному гигоче, а пташки, вони як діти, позве мати — летять стрімголов, думають — цукерку їм дадуть. Міліціонер не знає як діяти далі: на перехресті над натовпом кружить зграя голубів. Свята наївність, думають що усі люди на площі друзі Леонтія, а є в натовпі й такі, що скрутить пташині в’язи, суне в торбину, й смажить вже в уяві голубине м’ясо на сковорідці. Щирі души, подумки роблячи добро, провокують людей на зле, так було завжди буде й надалі.
***
— Досить з мене луску скребти, горбатився на панській ниві, теперечки в сталінську впхнули. А що маємо за свою працю — дірку від бублика. Так нехай отими дірками кремлівські вожді давляться, а я піду світ за очі жебрувати. Може якимось чином кордон перетну, звідти безпечніше полемізувати з радянською владою.
— Не влада тобі, ми, радянські люди, поперек горла стали, бо звик все тягти до себе, — нервово соваючись на стільці, відстоював свою крапку зору Сергій Маркович. — Не бажаєш працювати машиністом, йди обхідником на залізницю.
З-за хмар визирнуло сонце, яскраво зблиснули вмиті дощем кумполи Харківського храму. Промінці від них, як метелики, грали на стінах і долівці. З лиця Леонтія Григоровича не сходить уїдлива усмішка. Незрозуміло, щоправда, було кого він підтримує, Сергія Марковича чи поета Бориса Братка, котрий в своїх віршах закликає згуртовуватися довкола планів товариша Сталіна. Леонтій Григорович довго не міг зрозуміти, яким чином поети опинилися в квартирі його дядька, котрий до поетів, особливо україномовних, ставився з насторогою, бачачи в кожному потенційного ворога радянської влади. Братка пив все, що наливали, їв, як кажуть, за обидві щоки, а Сергій Маркович більше слухав, та зиркав у бік племінника, намагаючись з’ясувати що він за птах.
Леонтій Григорович майже не втручався в розмову, хоча деякі висловлення поета здавалися йому відверто ганебними. Тільки одного разу зробив зауваження дядькові, що його дідусь був надзвичайно розумною людиною, а вмираючи, заповідав вище за все шанувати не владу, а родину та друзів, що живуть поряд. А яка може бути пошана до родини, коли сини байдужі не тільки до батьків, але й до родинного прізвища.
І розповів Леонтій Григорович бувальщину.
Зустрів якось у Москві на вокзалі братів, усі троє від одного батька й одної матері, а прізвища у кожного різні, один Горбань, другий Горбанів, а третій Горбаньов. Як, питаю, таке сталося, а вони й самі не знають. Кажуть, помилилися робітниці паспортного відділу. А ви куди дивилися? А нам аби паспорти отримати! А то ще сварка поміж сусідами була. Микитівна донесла на Миколаївну в міліцію, що та відьма, як ніч, обертається кішкою і бігає по сусідам доїть корови. Сам був свідком. «Хай тому повилазить, хто бачив як кішка корову доїла», — кричить тітонька Миколаївна, але сусід Осадчий, чоловік Микитівни, наполягає, що бачив таке на власні очі, ще й сусідку Ганну покликав, щоб свідком була. Миколаївна до Ганни: і як же це відбувалося, прийшла кішка з цеберкою, а потім оту цеберку з молоком на собі, чи як з сараю винесла. В лапах, чи в зубах, а може верхи на спинці? Якщо бачила, розповідай досконало. Ганна кричить: в лапах, в лапах несла! А Осадчий вторить: «Я й кажу досконало, відьма ти, Миколаївна. На Маньку Побійніс подивись, яка красуня була поки з твоїм чоловіком не покохалася. А зараз що? Що зараз з Манькою ми тебе питаємо? А що з твоїм чоловіком, року не пройшло як поховала, бо повісився від твоїх чвар. Таке ж чекає й на Маньку..
Хто першим посіяв плітку що Миколаївна відьма Леонтій Григорович так і не взнав, але на тижні приїхав з району слідчий, мовчки заарештував її, і більше ніяких чуток про Миколаївну, наче жінки й на світі не було. Хіба не середньовіччя?
— Дурні були, є й будуть, — наполягав Сергій Маркович. — А поки є дурні будуть і помилки.
— Нам з того не легше. Забракло мені характеру розповісти яким жахом сповнюються люди на селі, як знищують фахівці розумних, щоб дурням було легше дістатися влади.
Леонтія Григоровича підтримав Братка, але притчею:
—Жила в нашому селі людина могутня не тільки статурою але й духом. Звали Миколою. Якось прийшли урядовці комітету бідноти, кажуть: є за вигоном каменюка, приїздив комісар наказав заштовхати її на пагорб, щоб посіла славою загиблих червоноармійців. Микола погодився, але здолати уклін сил у нього не вистачило. Кажуть суттєву жилу надірвав, а потім помер від сорому. Бо дружина розбрехала про його чоловічу неміч. Розбрехала бо на той час вже з другим валандалася. Хіба не таке робиться зараз в Кремлі, одні урядовці працюють на Сталіна, другі проти нього. Підірвуть статеву жилу революції, почнеться нова громадянська бійка.
— Поки що стара не закінчилася, — всміхнувся Братка. — Таке в історії вже було, неуків у владі суспільство шанує особливо, бо взагалі не шанує розумників. Як в середньовіччя так і сьогодні знищують тих хто скоса дивиться на те що відбувається в державі.
***
Леонтій Григорович розповідав про своє життя з натхненням.
«Перший свій вихід в світ я запам’ятав уже тому, що то була подорож в Україну. Ранком в серпні тридцять третього року мене викликав до себе Олег Карпович. Він був в доброму гуморі, бо мій вчитель, Сергій Тарасович Вовк, докладав йому, що завдання своє виконав на всі сто відсотків, і гарантував успішність кожного дорученого мені завдання. «Не варто турбуватися, — зустрів мене усмішкою Олег Карпович, — перша твоя подорож в Харків, там в органах НКВД працює вельми досвідчений чекіст Василь Степанович Крига. Я повідомив що ви приїдете. Радити кого вибирати в підмогу я не можу. Крига запропонує, а ви вже дивіться самі, погортайте протоколи допитів, хто вони та звідки, але брати на себе відповідальність не поспішайте. Вибраних Крига спровадить на заслання, як, це вже його справи. А ви, будь ласка, понишпорите по справам засуджених. Шукайте ображених владою, незадоволених, особливо серед письменників та журналістів». Того ж дня я поїхав потягом до Харкова. Ввечері якийсь молодик зазирнувши до купе, сказав що їде з двома молодицями і по-сусідські запросив на чарчину. Він не привітався, поводився досить глузливо, що мені дуже не сподобалося. Молодик хотів ще щось сказати, але промовчав. І тоді я почув отой неприємний скрегіт, який, за висновком мого вчителя Сергія Тарасовича, свідчив про негативне до мене ставлення. Мені зробилося прикро бо запідозрив що мене використовують в якихось невідомих мені недобрих справах. Треба було сісти й заспокоїтися. Невідомо за якою причиною мені примарилося, що за мною слідкують. Я намагався відкинути підозри. Ну, прийшов хлопець, бо набридло одному совати очима від одної красуні до другої. Подивлюся в вікно, ніч стоїть напрочуд гарна, місяць, хай не вповні, але вже не коромисло в небі, зірки сяють, ліс біжить обіч залізниці. Мене охопила миттєва слабкість, чи зможу я виконати завдання? Якщо — ні, Олег Карпович згноїть мене в московських мурах. Ні, треба оволодіти собою. Не гарячкуючи я зважив всі «да» та «проти». Потім ліг на лаву горлиць, але не встиг заплющити очі як почувся веселий жіночий голос: «Так ви йдете чи ні? Не треба соромитися, в нас вистачить чого випити й поїсти». Вона все ж таки змушена була пояснити причину своєї наполегливості. Я, бачте, жінці сподобався ще в Москві на вокзалі. Спочатку я хотів запропонувати жінці залишитися зі мною, але літнє вже подружжя з дочкою дивилися на мене так наче намагалися вибухнути гнівом.
Потяг йшов гідно з розкладом, я вибачився і на черговій зупинці купив у тіточки вареної картоплі зі смаженою цибулею. Жінки були в захоплені, вони разом заплескали в долоні. «Гарячи картоплі та ще з цибулею!» Це мене трохи заспокоїло. Після першого тосту за Дніпрогес та за Магнітку жінки розповіли, що вони фахівці будівельники гідроелектростанцій, їдуть на Дніпровську ГЕС, а товариш Віктор — чекіст. По своїм секретним справам посувається саме до Харкова. Євдокія Марківна та Ангеліна Аркадіївна не лицемірили, я їм повірив відразу, а що до Віктора, він скоріше був професійний злодій, а не чекіст. Після другої чарки він почав хапати Ангеліну за груди. В присмерку купе я все ж спромігся побачити очі Віктора, очі неврівноваженої людини, яка водночас може спровокувати якщо не бійку, так свару, а це в мої плани не входило. Після того як кроки та інші шерехи й рипи в вагоні одзвучали, я вперше вирішив зовні школи скористуватися своїми пізнаннями гіпнозу. Подумки наказав Віктору лізти на верхнє ліжко й спати, спати, спати. Він не відразу виконав мою команду, поліз було до Ангеліни з поцілунками, потім до мене, але раптом якось зомлів, двічі позіхнувши, поліз на ліжко, не знімаючи чобіт. «Оце тобі й кавалер, а казав що чекіст!» — пожартувала Євдокія, — а ви за фахом, якщо не секрет, хто будете?» Я відповів не вагаючись, що сам не знаю хто я за фахом. Скоріше за все завдепа, куди пошлють туди й тіліпа! Жінки якось недовірливо подивилися на мене, не запрошували на черговий тост, бо Ангеліна вийшла по своїм жіночим справам. А повернулася з молодим міліціонером, котрий не гаючись, запропонував мені показати документи. Далебі я дуже хвилювався, бо вперше міг освідчитись як діє видане Олегом Карповичем посвідчення. Міліціонерові воно було наче бомба в руці терориста. Він зблід и випростався переді мною з долонею біля капелюха.
«Пробачте товаришу комісар, це бачте, вона…». Досить тобі хлопче, — я добросердно похляпав міліціонера по плечу, — посидь з нами, пити тобі на посту забороняється, а поїсти не завадить. Ти, Ангеліно, запросила гостя, отож причащай, бо йому ніч не спати, сама розумієш. У жінок навіть вуха посіріли, так вони злякалися «товариша комісара», але сидіти в оточенні масок мені не хотілося. Щоб якось розрядити мовчання я похвалив Ангеліну за пильність, міліціонера за блискавичну реакцію, і, погуторивши трохи на теми будівництва Дніпрогесу, пішов до себе спати. В коридорі я міцно потис міліціонерові руку, і не втерпів таки, сказав що в купе з дівчатами на верхній полиці спить хлопчина котрого треба обов’язково розбурхати відразу після того як потяг прибуде в Харків.
***
Василь Степанович Крига зустрічав мене на Харківському вокзалі. Сподобався він мені відразу. Потяг з Москви прийшов о шостій ранку, сонце ще не визирнуло з-за вологих після нічного дощику будинків, а Крига вже ходив пероном в сірому цивільному костюмі, начебто й не слідчий НКВД, а запізнілий на свій потяг пасажир. Для мене кожний такий приїзд означав радикальні зміни в житті. Вдавані посмішки, як казав Олег Карпович, ще не проява дружби. Москву, особливо в Україні, не люблять. Тому до Криги я підходив напружений, відчуваючи як пересохло в мене в горлі. Підійшовши, я невимушено всміхнувся, потім подав зустрічаючому руку і, якось так сталося, що ми обійнялися. Вітав мене Крига на чистій українській мові. Дякую, Василь Степанович, відповів я доброзичливо, але все ще стримано вдивляючись в прищулене праве око харківського чекіста. Мені здалося що дивиться він на мене трохи іронічно. А як же інакше, думав я, приїхав москаль шукати проміж арештантів людей, котрі мають мужність та хист стати розвідниками за кордоном. Добре ще що відповідальність за добір кадрів бере на себе Москва. Зненацька до нас підбігла Ангеліна і, сіпнувши мене за рукав, повідомила, що міліцейський лейтенант ніяк не може розбурхати Віктора. Я занепокоївся що перестарався з гіпнозом, але швидко зметикнув що частину відповідальності можна перекласти на харківське НКВД, і відразу звернувся до Криги. «Цей Віктор вельми химерна людина, може спровадимо до вашої контори, промацаєте що воно таке». «Вас, я бачу, захоплюють дорожні пригоди! Але чого ж не прощупати, в останній час Москва нам постачає чимало цікавих примірників». Крига махнув рукою і біля нас стрімголов опинилися два молодика, наче близнюки, схожі одне на одного. «Допоможіть міліціонеру визволитися від хлопця, котрий набрався й не може встати. Везіть його в холодну, а ми з товаришем прогуляємося пішки. «Зробимо все гаразд», — відповів один з молодиків і вони швидко рушили услід за Ангеліною.
Йшли ми мовчки. Я думав про гідність суспільства, про гідність окремої людини, а особливо — людини від влади. Від кожного з нас на той час залежало життя обивателя, котрий якимось чином попав на підозру працівників НКВД. Владі потрібна безкоштовна робоча сила, таке можна порозуміти, але кому потрібні вироки до вищої міри покарання? «Як вам живеться в Москві?» — раптом запитав Крига, утримуючи мене за руку перед тим як перетнути вулицю. «Незатишно, як і всюди. Напружую сили, аби зрозуміти, уявити собі напрямки шляху котрим посуваємо, але навіть вві сні не можу дійти істини». «Ви не вірите в плани партії і народу!» — Крига починав свій ритуальний словесний танець. Він в чомусь підозрював мене, або підозра стала його звичкою. Дивно, але йдучи поряд із Кригою, я почував себе в повній небезпеці. Тому й продовжив розвивати свою думку. «Поміж партією та народом стоїмо ми, чекісти, вискубуючи для перестороги, а іноді навіть для розваги фахівців з обох боків. Хіба це не самознищення шляху, котрий ми маємо на увазі?» «А ви смілива людина, — всміхнувся Крига, — чи не із зашморгу вас висмикнув Олег Карпович?». «Може й так, якийсь чинуша їхав до Москви на свято, а я зупинив потяг перед лежачою на рейках людиною. Звинуватили в диверсії... ворог народу! На допиті я не витримав, пов’язав своїх катів і таким чином опинився під опікою Олега Карповича. «І скільки було отих катів?» — поцікавився Крига. Утрьох прийшли, коли я на мотузці висів ногами догори». Я помітив як повеселішав Василь Степанович, бо до цього часу придивлявся до мене якось недовірливо. Це було схоже на іспит. Власне кажучи мені було зовсім небайдуже як буде ставитися до мене людина з якою мені доведеться деякий час працювати. До мене доходили чутки про голодомор в державі, але за півроку, поки я вчився в школі Олега Карповича, особливого нестатку я не помітив. Не помітив я цього коли ми прийшли на квартиру Василя Степановича. Мене трохи здивувало що він не одружений. «Я самотній, я вільний, — всміхнувся він не зовсім весело. — Вільний від відвертого поневолення, — добавив трохи веселіше. — Коли до нас попадає людина котру можна пугнути тим що арештуємо дружину або сина, він зазнається в усіх своїх неіснуючих гріхах. І відразу піде до страти. А самотній людині нічого втрачати». Крига достав із шкапи пляшку горілки з чарками. «Пальне від моїх батьків, останнє що від них залишилося, — в голосі Криги бриніли сльози. — Вип’ємо за усіх закатованих, зґвалтованих, знищених голодомором!» Для працівника НКВД такого рангу, як Крига, це було занадто, але я підтримав тост. «Може ми чогось не можемо порозуміти, не вистачає кмітливості?» — запитав я. «Може й не можемо, але мені навіть не сказали, що моїх стариків вбито за те, що заховали від влади куль зерна. І не просто вбито, їх закрили в льоху, а шухляду забили цвяхами». З цієї хвилини я запідозрив щось недобре, вирішив, що така відвертість з боку слідчого НКІД дуже недобрий знак. Неприємний холодок йде по спині. Знову пересихає в горлі. Це не випало з-під уваги Василя Степановича. «Думаєте перед вами провокатор? Ні, Леонтій Григорович, я, як і ви, людина Олега Карповича. В якому напрямку працює наш осередок не знаю, та й не хочу знати. Менш знаєш, краще спиш. Але є в мене сумнів, що Олег Карпович працює по вказівкам ЦК». В моєму горлі пересихає так що я не можу проковтнути слину разом з горілкою. Не просто говорити про те що думаєш, але така відвертість з боку Криги мене лякає. Я бачу втуплене в мене око всевидячого Бога. Але горілка теж робить своє діло, приємне тепло розтікається по тілу, і я вже бачу в очах Криги не Бога, а пекельний біль загнаної в безвихідь людини. Бачу як він соромиться своєї раптової слабкості. Ні, така людина не може бути провокатором. Я безсоромно беру пляшку, наповнюю чарки, і, встаючи, проголошую тост: За Україну! — і бачачи як блищать очі Криги, доповняю: За незалежну Україну! Що на мене зійшло і звідки не знаю, але потім в роздумах здогадався, що Крига теж пройшов школу гіпнозу під керівництвом Олега Карповича, і що саме він навіяв на мене натхнення випити за незалежну Україну».
***
Леонтій Григорович утер невидимий піт з лиця. Йому навіть сьогодні, на початку двадцять першого сторіччя було занадто не просто розповідати про дії, які відбувалися в тридцять третьому році минулого сторіччя.
— Може по кухлику? — запитав, хитнувши головою в бік барильця з пивом.
Ми смокчемо не дуже приємний напій, злизуємо з губ піну, у кожного з нас, більшою чи меншою мірою, болить серце за все що діялося і діється в Україні. Росія напомацки крокує своїм звичним шляхом до нової революції. Росії потрібен цар і бог в одному лиці. Сьогодні він виникає в лиці Путіна, який став не тільки генеральним секретарем, але й царем над новим президентом. Це не тільки він, не тільки Путін, це шахрайство, яке, ограбувавши російський народ, чіпляються за награбоване. Вони знахабніло плюють в лице народу, підморгуючи агакалам влади, а влада вже й сама розбухла до того, що ще трошки й вибухне гидотною своїх ненажерливих тельбухів.
Але я мовчу, смокчу пиво й мовчу. Збираючись з думками, мовчить Леонтій Григорович. Він сам вибрав собі долю, пройшов важкі, але славетні шляхи і дістався таки мети. Бо не йшов навмання світ за очі, як йдемо сьогодні ми.
Дощ затуманив вікно, краплі дзвінко стукотіли в підвіконня. Леонтій Григорович встав. Тремтячою рукою відчинив стулку вікна, заповнивши кімнату приємною вологою прохолодою.
— Може досить на сьогодні? — запитав, витираючи хусткою осідаючі на лице краплини.
Хтось настирливо подзвонив у двері.
—Я відчиню, — якщо знову оцей ваш переслідувач, прожену матюками.
— Не треба, Олександре, це, мабуть, пошту принесли.
Я відчинив двері, на порозі, тримаючись одвірка, стояв військовий розвідник Олег Попов. Його ніхто в домі ветеранів не називав по батькові, він писав доноси, особливо на осіб, які мали кращі ніж у нього ордени та медалі.
— Про що ви розмовляли, — зіщуливши очі, запитав Попов. — Вам не подобається сучасна влада, я це діло так не облишу. Хто ви? — він посувався на мене, грюкаючи в долівку своїм блискучим, надзвичайно інкрустованим ціпком.
— Ваша смерть, — відповів я, виходячи з рівноваги. — Досить вам підняти руку і ви почовгаєте за тими кого зжили зі світу своєю безтямною підозрою.
Попов здійняв ціпок з наміром вдарити мене межи очі, але раптово якось вщух, опустив ціпок долу і замовк, дивлячись в усміхнене лице Леонтія Григоровича.
— Не ускладнюй собі життя, старий, — нарешті мовив Гордейчик. — Можеш вдавати з себе дурника, поки я не зробив тебе катом, але зроблю таки. Ще раз грюкнеш своїм ціпком, і я розповім громаді про твої дії на посаді головного постачальника харчових продуктів військовим частинам. За всю війну ти зброї в руці не держав, а скільки загубив талановитих замісників, від жаху, що займуть твою посаду.
Леонтій Григорович не закінчив говорити, а розвідник Олексій Попов вже сидів на долівці, не зводячи переляканих очей зі свого викривача.
— Подумки ти питаєш хто нацькував мене на тебе? Ти сам же й нацькував, бо зло в тобі від зробленого лиха. Я давно вже прочитав всі твої думки: кого ти зрадив, кого саморуч пристрелив, кому продавав військове мито. Знаю де ти ховаєш зброю з надією вбити мене, бо бачиш що я не можу дивитися на тебе інакше як презирливо. Якщо хочеш дожити своє життя без пригод, йди і не зустрічайся більше на наших шляхах. Пиши мемуари про пригоди військового розвідника Попова, ім’ям котрого ти користуєшся після того як вбив, тяжко пораненого Олега Семеновича Стешка, по дорозі в госпіталь.
З кімнати непроханий гість виповзав рачки.
— Застрелиться, не пожалкую, але це було б гідніше за все, що він зробив і що може зробити в своєму житті. Але ні, потвори так не конають.