09 частина

Частина дев'ята

Дівчина впала на коліна, і, граючи як змія язиком, дивилася на Віктора молодими палаючими очима. Потім нахилилася, торкнувши лобом живота, і на якусь мить Віктору здалося, що зараз вона почне ротом розстьобувати гудзики на його штанях. Це вже було занадто! Розкривши рота дівчина декілька разів дихнула на нього палким нутряним повітрям.

— Навіщо таке робиш? — спитав, стискуючи долонями голову дівчини, і мимоволі притискуючи до палаючих чересел.

Дівчина підняла до нього доброзичливо всміхнене лице. Чогось неприємного він не передчував, але вирішив не поспішати, і терпляче чекав що вона робитиме далі. Прикинутися байдужим в такому стані було нелегко. Віктор допоміг дівчині піднятися, й стояв, не в силах відірватися від її всміхнених очей.

«Добре, коли це тільки гра, — майнула думка, — а якщо цю красуню хтось нацькував, щоб спіймати його на місці злочину? Скільки цій дівчині років? Двадцять? А може сімнадцять? Неповнолітня. Неньчине молоко на губах не висохло.

— Попустували й досить, — всміхнувся він, як завжди в таких випадках, з батьківською доброзичливістю, але не втримався, припав вустами до дівочих вуст.

Було таке почуття ніби в потилицю йому вп’ялися гострі людські погляди. Від дівчини дуже приємно пахтіло і Віктор одразу пригадав: так пахнуть немовлята, які тільки-но ссали неньчині груди.

Лице дівчини сяйнуло рожевим сполохом.

— Пробачте, якщо я вам заважаю?

Вона витріщилася на нього, чекаючи на відповідь.

— Скільки тобі років?

— П'ятнадцять.

Дівчина була сама наївність, не вміла навіть збрехати.

— П’ятнадцять це надто мало. Ти жадаєш щоб мене засудили за розбещування неповнолітньої?

Від несподіванки вона навіть відсахнулася.

— Що ви говорите? Як таке можна. Я кохаю вас. Ви такий…

— Який я такий, дівчинко? Тобі вчитися треба, а не в цяцьки з мужиками грати.

Дівчина заплакала.

—А з ненькою моєю можна, так? Вона на п'ятнадцять років старіша за вас. Я бачила, бачила як ви ніччю до неї приходили. Яка вона була розпалена, яка щаслива…

Віктора наче окропом обдало. Попереджав же невгамовну вчительку, що дочка не спить, так ні — розкудкудакалася наче курка під півнем. Дуже солодка, скоромниця, була. Мабуть недаремно її чоловік тримає термін за вбивство одного з її коханців. Отака й дочка, мабуть, буде. Як кажуть, яблуко від яблуні…

А дівчина тимчасом стояла перед ним, витираючи хустиною розмазані по щоках сльози.

У кожному типі обличчя є своя привабливість. У Віктора виникла думка: чи не кинути жереб? Не він, так хтось інший скористується жагою невинного дитяти. Бо дуже та жага опалює тіло дівчати. Її мати, Лариса Петрівна, освідчила його, що вперше затягла в ліжко сусіда, коли їй було чотирнадцять. Бо увірвався терпець. Так палало, що до сусіда за пожежною кишкою прибігла, а той, не гаючись, так роздмухав багаття, що не вгамуєш. Може й справді піти, коли кличе? Дівчина дивна, смаглява, повнотіла, а вуста, а очі! Як її звуть? Лариса Петрівна називала ім’я, як би не Людмила. Саме так, Людмила.

Раптом Віктор зажадав ще раз відчути палке зворушення, від дотику дівчиною до його збудженої плоті. Поклавши долоні на плечі дівчини, він почав досить таки наполегливо притискувати їх долу. Дівчина аж засяяла вся, швиденько випросталася, поцілувала його в щоку і, сівши навпочіпки, з чималою майстерністю виконала його мовчазне прохання.

Майже п’ять років Людмила Торосова була його коханкою. Не забував Віктор і Ларису Петрівну, правда, тепер вони зустрічалися в будинку його замісника по господарським справам, бо сам він на ту добу посідав кресло першого секретаря райкому партії.

Йому б обернутися, поцікавитися, що відбувається в кімнаті, з котрої він не встиг навіть вийти, зачепившись чоботом за поріг. Подумки він виматюкався, та й вибіг геть з будинку. Він тільки й пригадував що дірчаті завіски на розчинених в сад вікнах. З якої речі він мав чогось боятися? Про те, кожен раз зустрічаючи слідчого, Віктор зіщулювався від безпричинного сорому, ніби сам скоїв той злочин, вдарив чергового коханця Лариси Петрівни важкою коцюбою межі очі.

Квітневі тополі осипалися зграєю бруньок, схожих на брунатного шовкопряда. Бруньки чіплялися за волосся, шерехтіли під ногами, гралися асфальтовою смугою з виникаючими невідомо звідки вітерцями. Для Далекого Сходу день був відверто не квітневий. Двадцять сім градусів тепла на двадцяте квітня. Жовтими світляками заквітла японська сакура. Вздовж тротуарів вербним віттям крамарювали новоспечені підприємці, а більш вдалі — жмутками лісової левурди, від тридцяти карбованців за жмуток.

Вітальні промови Віктор складав сам, балуючись при цьому не тільки звісними афоризмами, але іноді, віршуючи тексти на усолоду шановним гостям. Взірців отаких промов у нього було шість, а сьому, на всілякий пожежний випадок, він ховав у прискринку своєї пам’яті. Першою промовою Віктор користувався, раз да гаразд, коли приїздив до райцентру перший секретар райкому партії. Інакше, як Перший, Віктор його не називав, бо по-батькові, Адольфович, лунало в вітальному залі не дуже щоб дуже, а прізвище Коцюба, Першому не сподобалося відразу після того як він взнав, що коцюба це приладдя, котрим господарка ворушить вугілля в печі. З приїздом Першого в житті Віктора починалися смугасті дні, від чорної смуги до сірої. Щоправда, перепадало іноді й на білу. Бо у Першого нюх був як у справжнього гончака. Обнюхуючи секретарок та бухгалтерів, а особливо працівниць райкому комсомолу, Перший, з точністю на сто відсотків, розпізнавав з якою саме тимчасово Віктор спить, а яка не може втямити, що кар’єра підлеглої жінки в комуністичному суспільстві залежить від того, коли та з яким розпалом вона ляже під свого годівника. Аніж длубатися над довідками від селян, чи не краще в пообіддя показати голові району, як вона засмагла в минулому дні, коли усім гамузом вони їздили збирати огірки на плантаціях підшефного радгоспу.

Наїдки та напої Першому лаштувала на стіл красуня, від першого ж погляду на котру, Перший втрачав бажання їсти. Тоді жінка сідала йому на коліна, й годувала, як маля, з ложечки, очаровуючи не тільки глибоким викотом, але й задертою до білих сідниць спідницею. Звісно, що справжнє частування починалося тільки після масажування гостя в закутку на м’якій канапі, а потім ще під душем за допомогою дівчатка, яке доводило Першого до кондиції.

Таким дівчатком Віктор хотів зробити Людмилу Торосову. Знаючі, що дівчина до нестями в нього закохана, Віктор всіляко намагався підкласти її під якогось красеня. Але, виконуючі всі розпорядження коханця, Людмила не погоджувалася лише з одним — розпластатися на канапі «під будь яким будяком з високого партійного городу». Будяком вона називала навіть Першого, що лякало Віктора. Така поведінка Людмили водночас радувала й дратувала. Особливо після того як Перший натякнув, що така жіночка може утерти маку самому Генеральному. Але треба навчити її, бо жахається Першого, наче він злодій який… Слово «треба» лунало в вустах Першого наказом. Віктор знизував плечима: «Що я можу зробити, товаришу Перший? Якщо дуже кортить солодкого плоду, покуштуйте місцеву вчительку, Ларису Петрівну, вона вміє задати перцю, як ніяка друга жінка нашого осередку». Перший погодився, але знайшов у Петрівни декілька зморшок на шиї, та занадто м’які груди. Запала таки Людмила в око Першому. Останнім часом, в якому б напрямку він не посував, всі його шляхи пролягали через лазню районного секретаря. Віктор скаржився Торосовій:

«Що робити, причепився як банний лист до сідниці? Може вгамуєш півня?»

Людмила була категорична:

—Я не повія, щоб під кожне опудало лягати. Хто він мені, твій Перший, дідусь з м’якими м’язами, а подумки — крицевими. Повією ви мене не зробите. Не хитайте на матір, вона якщо й спить з ким, тільки по любові. Отак і скажи своєму Першому.

Віктор ледь було не запитав, чи ото по любові минулого тижня мати лягла під Першого. Але втримався. З чималого рахунку коханок на той час вже студентка медичного інституту Людмила Торосова йому подобалася, як жодна друга. Але думки на одруження в нього не було. Була підозра, що яблуко від яблуні… «Не сьогодні так завтра, таке може статися», — думав він. До Торосової залицялися майже всі хлопці райцентру, але вона відверто заявляла, що любить і завжди буде любити тільки Віктора Гордейчика. Деякі мешканці райцентру відверто сміялися з неї: «Цьому півню яйця відірвеш, дружиною не візьме. Шукатиме собі дівчину незайману». Торосова підозрювала, що так воно й буде, бо не дурна була, знала, що спить Віктор не тільки з секретарками, але продовжує зустрічатися й з ненькою.

А що до наказу Першого приборкати Торосову, Віктору нічого іншого не залишалося як скребти потилицю. Вихід був — одружитися, але на прикметі в нього вже була молода вчителька з села Дада, Валентина Тимофіївна Збанацька. Віктора вона зацікавила своїм байдужим відношенням до його персони, наче він не перший секретар району, а тинькар, що фабрить стіни школи, в котрій вона викладає літературу. Розмовляла Алена з Віктором як з рівнею, відверто дивилася в очі, робила навіть зауваження, коли, за старою звичкою, в деяких словах ставив невірний наголос.

Валентині Тимофіївні Віктор запропонував престижну посаду в районному центрі. Вона обіцяла поміркувати, порадитися з батьками. Батько Валентини, усвідомлений друзями з райцентру, що Віктор спить з усіма хто рухається, сказав категоричне — ні, але мати розставила крапки над і: — бабій, поки не одружений. За доброю дружиною угамується. На тому й зупинилися.

Очолила Валентина комсомольську організацію району, а її попередника Віктор призначив своїм першим заступником. Довідавшись про задум свого улюбленого, Людмила майже тиждень порюмсала, але, зібравшись духом, вирішила не мститися, бо сама дурною була. Замість того, щоб вести себе погордо, нав’язалася зі своєю невгамовною пристрастю до молодого вродливого господаря району. Коли, в черговий раз, Віктор запросив її на інтимне побачення, Торосова прийшла. Другого дня її бачили на прийомі у молодого місцевого лікаря, Петра Зотова. Це він колись напоумив Людмилу йти вчитися в медичне училище, а потім в Хабаровський медичний інститут. Наполегливі намагання, на той час вже одруженого, Віктора вернути молоду, вродливу, надзвичайно палку коханку, Торосова зустрічала зухвалою посмішкою. Але одного разу таки пішла з ним, не пішла — поїхала в якусь надзвичайно коштовну сауну в Хабаровську. Мала намір побалакати з Віктором відверто, не про інтимний зв'язок, звичайно, а замовити за неї слівце, щоб улаштуватися терапевтом до крайової лікарні. А після тої сауни зненавиділа Віктора Леонтовича на все своє життя. Бо він таки умудрився підкласти її під Першого.

Заклопотано чаклуючи над восьмою вітальною промовою, першою й останньою за його добу, бо в такі нетрі генеральні секретарі їдуть коли їм робити більше нічого, або з глузду з’їхали від державних нагород та привілей. Щоб повідомити про візит генерального секретаря, Перший наказав своїм вірним службовцям негайно бігти до нього. Вони, не гаючись, з’явилися: хто літаком, хто потягом, а Віктор приїхав на службовій машині. У Першого, що відразу запало в око Вікторові, був досить таки розгублений і спантеличений вигляд. Добре що секретарка Першого, Марія Харитонівна, зустрічаючи прибулих, виробляла очима таких бісиків, що у них складувалося враження — недовго залишилося Першому посідати свою посаду.

—Генерального по нашім селам не поведуть, — переступаючи поріг кабінету, міркував собі Віктор. — Першому, звичайно, генеральний вріже по переш число, а з нами, малявками, він навіть ручкатися не буде.

Віктору не сподобалась постава Першого, в котрій він розмовляв по телефону з якимось московським пихою. Першого наче скарлючило: сідниці відкопилив, телефон держав в обидві руки, і на всі, невідомі присутнім, питання, відповідав настільки улесливо, що Віктору було огидно навіть дивитися на нього.

— Так, саме так, товаришу секретар. Місцева влада поінформована, вона тутечки, поряд стоять, чекають ваших розпоряджень.

Потім, декілька хвилин мовчання і знову:

— Так, так, саме так! Стоять, чекають. Просять передати генеральному, що його приїзд для нас справжнє свято. Надзвичайне свято.

Неабияке здивування викликала поведінка Першого тільки у секретаря Єврейської автономії.

— Чого б я ото тіпався перед кожним московським лакузою. Ми комуністи чи підлабузья яке?

Перший навіть зблід, почувши оту репліку, бо дуже поважав московських клерків, не зважаючи на їх посаду. В Москві Перший бував тільки на пленумах, та на прочуханках у заступників генерального, котрі витворювали прочухани від нічого робити. Перший, селянин за походженням, пройшов усі номенклатурні вузи, з комсомольської драбини перемахнув на партійну, а там вже пішло-поїхало… Незважаючи на високу посаду, десь в глибині душі Перший відчував себе гусеницею, яку чобіт влади може розчавити, не питаючи хто вона й звідки? Саме такі люди й подобаються державному олімпу. Віктор сам від сохи, але за вдачею — боєць, бо вабила його не стільки номенклатурна посада, як звання письменника, ще почесне на початок вісімдесятих років. Потай від усіх Віктор писав вірші, оповідання, написав навіть повість про комсомольців села, але друкувати свої твори вагався, бо Перший тримався напрямку: все, що маєш, віддай на благо народу!

***

Засвіт сонця прокинулася Торосова, подивилася на годинник: двадцять хвилин на шосту! За вікном крізь віття оксамиту просвічувалося бліде лице місяця. Було таке враження, що місяць намагається знайти просвіт, подивитися на жінку, але пожовкле листя ціпко трималося родинних зв’язків. Віття оксамиту було ще занадто рясним та рухливим.

Погода стояла погожа, іноді босоніж пробігали соромливі дощички, гримів дахами вітер, але невдовзі знову починало палахкотіти промінцями трохи підсліпувате жовтневе сонце, міріадами вогників сяяти на мокрій траві.

Але щось таки трапилося. За двадцять років такого не було, щоб Торосова прокинулася від неабиякого смутку на серці, та ще в таку ранню добу. Лежачи горлиць в ліжку, вона міркувала: чи не забула про щось важливе? Хіба що смуток йшов від пропозиції лікаря Петра Зотова стати його дружиною? Торосова не обіцяла навіть подумати. Відразу сказала — ні! Бо соро-милася: майже п’ять роки була підстілкою Гордейчика, потім Першого! А теперечки — дружина самої світлої в осередку людини! Вона сказала — ні, та й викинула саму думку про спроможність такого шлюбу. Бо була вагітною від Гордейчика, або Першого, біс його знає, на п’ятому вже місяці. Відмовитися від дитини не було й думки. По правді треба було сказати про вагітність Віктору, але в переддень його весілля це може прозвучати погрозою. Справжнє життя приходить з першим безсонням, — казали колись мати. Мабуть так воно й є, дитина не тільки радість, але й чималий клопіт.

Пов’язувати раннє пробудження з Віктором вона не хотіла. Саме сьогодні він має одружитися, але це його справи. Жодного разу він не сказав Людмилі, що кохає, або, навіть, поважає її. Вона сама настояла, сама лягла під нього. Наче примара яка найшла тоді на неї, така спалювала жага! А хто повинен? Була підозра на матір, бо занадто безсоромно гралися вони з Віктором в суміжній кімнаті. Запеклим повітрям обдимало в ту ніч Людмилу з ніг до голови. Таке багаття спалахнуло в тілі, таке полум’я охопило, що не стримала себе, побігла ранком до Віктора, поки не охолов від неньчиного розпалу. Не змозі була Людмила подолати в собі свою природжену суттєвість.

Не спала видно й мати, бо прийшла. Сіла скраєчку на канапі.

— Один твій натяк, доню і доля може обернутися до тебе лицем?

Людмила ледь здержала себе, щоб не засміятися.

— Доля чи неволя? Чи неволя обом, а поодинці кожному — недоля? Таке теж може статися. Бо любов у нього, нене… Не кращу за мене бере.

Мати трохи помовчала, наче вагаючись спитати.

—З черевом що робитимеш, вагітна давно?

— На п’ятому вже… Що робитиму? Онука тобі принесу, хай бігає, дріботить ніжками по долівці.

— Дитина народжена з хаосу підсвідомості7 Так про безбатченків відзивається наш сумісний улюблений. Так що, доню, повідомити Віктора треба. Якщо соромишся, скажу я?

— Не треба, мамо, дитина мені не заважить.

Після розмови з ненькою на душі трошки посвіжіло. Але смуток зостався, легенький, як ранковий туман над Амуром.

***

Свято відбулося в місцевому ресторані. Запрошення матері з дочкою приніс сам наречений. Спочатку вибачився. Торосова не встала з-за столу, боялася, що буде помітна її вагітність.

— Пообіцяєш іноді забігати, стану прикрашенням твого свята, а якщо поклявся дружині бути відданим, краще не зви.

— Яка відданість! На такій, як в мене, посаді дружина це драбина, щоб лізти вгору. А улюблена жінка — крила для польоту.

— Усім вам, номенклатурним бабіям, потрібне буяння уяви, — іронічно помітила Торосова-старша.

Віктор навіть спотів від нелегкої для нього розмови.

— Якого біса ображатися. Я ж натякав тобі, Людмило, на одруження, а ти що?

—Я нічого, — всміхнулася жінка, — натяк не пропозиція. Одружився і добре. Щастя, що не мене зробив драбиною. По драбині за твоїм відпочинком може й інший хтось полізе, бо дружина не драбина, в неї очі є. А орлині крила шукай собі межі своїх секретарок.

Торосова сама не чекала від себе такого розпалу. Вона помітила як витяглося лице Віктора, і гірка жіноча жалість торкнула її серця. Кров вдарила в голову, захотілося вчепитися в лице Віктора зубами й гризти його, гризти, поки не заверещить, як верещав в ліжку від її палкого кохання. Але втрималася.

— Не прийду я, Вікторе, — тільки й змогла сказати.

Повз увагу Віктора Гордейчика не проходило жодне випробування мешканців райцентру. Він з пошаною ставився до кожного, але в глибині душі побоювався особливо зухвалих, котрі ухитрялися натягти собі майна від загалу. Якимось чином щез перший нахаба, Петро Канівський, що збудував собі будиночок, таскаючи цеглу з будівництва триповерхового дому. Кажуть, що його, вбитого, заховали в підмурок свиноферми каменярі, бо не виконав обіцянки розрахуватися за вкрадену цеглу. Вбитим знайшли в лісі підприємця Миколу Левіна, який зібрав собі із радгоспного мотлоху трактор та вантажну машину, взяв в оренду п’ять гектарів цілини, і виростив стільки огородини, що за нею приходили вантажні машини з самого Хабаровська. За що вбили? Кажуть, не хотів ділитися з пияками. Вже через рік на п’яти гектарах Левіна стояли врівень з людиною бур’яни.

На початок дев’яносто третього в селі з’явилося чимало занехаяних мужиків, які шарахалися в пошуках де б чого вкрасти. Навіть заможні вдягалися в старий мотлох, щоб не притягати уваги учорашніх люмпенів. Жінки якось трималися, а мужики від тридцяти до п’ятдесяти років западали у відчай, пиячили, або йшли в тайгу з вервечкою на шиї, де їх знаходила місцева дітвора, бігаючи в пошуках стравних рослин.

За день до першотравневого свята, Віктор зустрів Торосову в магазині, одягнену в якийсь зухвалий плащ. Лице молодої красуні показалося йому заплаканим, вона ніби не помітила його, ховаючись у невеличкій черзі покупців.

— Перенапружилася, — подумав прикро, — якщо не займати, через тиждень-другий прибіжить.

Він не хотів думати про те, що залишив її роздягнену в сауні з Першим. Держався думки, що Перший вже занадто літня людина, щоб вдоволити молоду та енергійну. Була така чутка, що він, окрім як погратися дівочими цяцьками, ні на що інше не здібний.

***

Суботній ранок на площі імені Леніна палахкотів прапорами, гаслами, поличчями членів ЦК. На вдягненому в червоне майданчику добре одягнені люди з дітворою чекали Гордейчика. Бо без голови яке свято! Віктор прийшов у чудовому настрої, бездоганно чемний красень з червоною стрічкою на трохи старомодному костюмі. Новий, як не наполягали дружина, одягти засоромився, бо куплено отой новий костюм було для нього в Японії. Побачивши голову в новому костюмі люди почнуть міркувати, звідки у бідного районного голови такі кошти? Побачивши поряд з пам’ятником Ленину Василя Китеця, особу з нахилом до безглуздого сміху, Віктор витяг з кишені мальовничу іграшку з лицем і статурою Китеця і подаючи йому в руки, сказав:

— Тобі, Василь Петрович, як наполегливому провіднику безсмертних ідей партії, за виховання молоді в дусі патріотизму.

Китець навіть розгубився від несподіванки. Іграшку було зроблено з ясеневої деревини талановитим місцевим митцем Орловим.

Природа з її неосяжним потенціалом знищується, а ми пестуємо фанатичну казку про доброго бога, на котрій жирують церкви та мечеті. І хай би тільки жирували, а то, бач, катують людей, які сахаються їхньої брехні. І що ж ото за суспільство таке! Куди дивляться вчені люди, розум котрих просякає необмежні закутки Всесвіту? Чи довго ще будуть шаленіти на Землі страхопуди та лицедії, з ім’ям котрих пов’язані усі великі й малі бійки на Землі. Годі, чуєте, люди, годі молитися лицедіям, шанувати невігласів, хилити голови, а не радіти великій святій природі. Бо вона, як добра матір, шанує нас, не зважаючи на усі наші звірства проти неї.

Торосова не зводила з Віктора очей. Він в свою чергу теж дивився на неї, але хлопчика, котрого вона тримала за руку, не бачив. Не бачив, або не хотів бачити? Петрику було вже три роки, очима та рисами лиця він скидався на батька, але Віктор справді не помічав його, бо бачив тільки Людмилу. За останні роки вона стала ще чарівнішою, і оця її врода гострими списами пронизувала серце Віктора. «Хіба ж так можна, — думав він, зиркаючи на жінку палаючими очима. — Якого біса я не наполягав, щоб одружилися? Дивився на розпусту її матері? А може то й не розпуста була, а запізніла любов?». Він знав які парубки освідчуються Людмилі, але вона кожному говорить категоричне «ні». Зараз Віктор був ладен віддати посаду за одну ніч з цією погордливою красунею. Мати Людмили за останні роки втратили свою вроду. В ліжку, щоправда, ще доводила до безумі, але для Віктора це вже був вироблений матеріал. Від цієї думки він спалахнув, бо соромно було так думати про Ларису Петрівну, яка була йому не тільки втіхою, але й доброзичливою матінкою, приїздила навіть до Москви, коли він там вчився, привозила гостинці, гроші, угамовувала його надзвичайну потребу в коханні.

Він думав, що Людмила Торосова повернеться до нього. Після школи непристосована до життя буде ходити, хлипати біля нього, щоб знайшов якусь посаду, і таким чином на довгі роки зостанеться його коханкою. Коли ж одного разу Віктору натякнула дружина що Торосова народила хлопчика, він спочатку не повірив, але усвідомившись у лікарні, прийшов до Людмили з претензіями. Вони зустрілися на вулиці біля дитячого садку.

— Чому не сказала про сина? — запитав.

— Соромно було.

— Який сором? Жінка ніколи не буває повинною, запам’ятай… Я досі не вірив тому, що говорять люди. Завагітніла й не сказала? А теперечки в мене дочка. Якби я знав…

Віктор нервово постукував кулаком в долоню.

— Знав не знав, яка різниця? Петрика буду виховувати сама, можеш забути що він в тебе є, а якщо шануєш нас, скажи хлопчику сам що ти його батько. Якщо ти насправді батько. Бо можливо й не ти, а твій шеф… він тоді добре посмакував моїм тілом. Старий, а фору й тобі дасть. Так що, останнє слово за тобою. А я піду…

— Чому ти збігаєш мене? Я не хочу щоб мій син ріс безбатченком. По суду чи так двадцять п’ять відсотків за минуле й за все останнє моє життя.

Віктор не почув про що шерехтіли її запечені від хвилювання вуста. Але зрозумів. Торосова нехтувала його аліментами.

Людмила Петрівна скоцюрбилася, подурнішала, Віктор впізнав її тільки по прозорим, тоскно звуженим зіницям.