03. Семен Соняшник рятує вовка

З чого саме почалася ця трагічна історія сказати тяжко. Можливо з Московського заколоту, коли Єльцин, з двома молодими споборниками, Чубайсом та Гайдаром, зміркувавши пляшку горілки на трьох, засиділися далеко за північ, обмірковуючи проект зштовхування держави в кримінальну прірву, за допомогою придуманих Гайдаром ваучерів. В ту ніч місяць у повні стирчав саме проти вікна, спираючись промінцем на одну з цибулин храму Христа рятівника, а другим промінцем чухмарив собі потилицю, добре розуміючи, що до добра пиятика цієї святої тройці не доведе. Але зіграв свою фатальну роль і той вересневий ранок, коли мешканець далекосхідного тайгового селища Чорна Річка, Семен Соняшник, поїхав на своєму «Запорожці» в тайгу за грибами. У той час тайга ще не була стриженою наголо, як сучасний новий руський діляга, машин на дорозі було — так собі, ранкове сонечко радісно іскрилося в розсипаних по деревах та травах росах. Тому Соняшник їхав не поспішаючи, з насолодою вдихаючи прохолоду тайгового повітря, іноді зупиняючись, виходив з машини і, не кваплячись, прогулювався по м’якій хвойній підстилці. Навіть посидів трохи на стовбурі поваленого дерева. У хвойників, під модринами, ялинками та кедрами часто траплялися сопливі маслюки і чорні грузді, але Соняшник збирав тільки білі молочні грузді, ну і, звичайно, маслюки, які дуже любила його сусідка Марія Горинь. Обидва вони працювали на селекційній ділянці сільськогосподарського інституту. Соняшник займався селекцією кукурудзи, а Марія — ягідників, і настільки вона була захоплена своєю роботою, що забувала про вихідні дні, з ранку до вечора причісуючи та підгодовуючи своїх зелених вихованців. Так що їздити за грибами у неї не вистачало часу, а від маслюків, особливо маринованих, з підсмаженою до рум'яної скоринки картопелькою, вона ніколи не відмовлялася. Так що, маслюки Соняшник збирав саме для Марії, а молочні грузді для себе.

Не гидував він також грибами для смаження — боровиками та підосичниками, але збирав їх в окрему посудину, раз у раз повертаючись до машини, і розсуваючи гриби, як поштар пошту, по залізних скриньках.

Дорогу, якою Семен Соняшник посувався вглиб тайги, колись проклали військові. Кілометрів за десять від військової частини, оточений колючими дротами, знаходився полігон, на якому солдати відточували майстерність стрільби по мішенях. Але полігон, і військову частину, два роки як закрили, так що тепер мешканці селища без побоювання ходили, або їздили в тайгу за грибами та ягодами. Була, правда, одна проблема. Ліквідація військової частини проводилася похапки, деякі завзяті офіцери збували населенню не тільки табельну зброю, і новенькі вантажні машини, але, навіть, автомати «Симонова», нібито списані і знищені за непотрібністю. Тому в тайзі почали відстрілювати не тільки звіра, але й неугодних комусь людей. Соняшник собі зброї не придбав, він навіть в армії не служив: інститут, захист кандидатської, та й здоров'ям особливо не відзначався. Його в інституті за очі називали «божевільним» — вічно з книгою, з блокнотом, щось виписує, на запитання відповідає недоречно, взагалі, — людина не від світу цього.

Того ранку Соняшник грибів назбирав не дуже багато. Закладаючи в кошик чергову зграйку маслюків, він почув дивні звуки і, озирнувшись, у двох кроках від себе побачив пораненого вовка. Сірий, з легкими вохряними переливами, звір був незвично гарним. Спочатку Соняшнику здалося, що це вівчарка, але придивившись уважніше, він зрозумів, що — вовк.

Просякнувши крону чорної тополі, сонячні промені золотими блискітками іскрилися на стікаючій із рани крові. Звір кинув на Соняшника допитливий погляд, від якого якось надзвичайно тоскно защеміло серце. Це був вивчаючий погляд тяжко пораненої людини, в якому було все: тривога, надія, подив і навіть сумна іронічна посмішка.

Соняшник повернувся до машини, відкрив багажник, вибрав із дрантя декілька чистих клаптів, і, прихопивши пляшку води, повернувся до звіра. Вовк був великим і важким, так що Соняшнику довелося тягти його до машини, тримаючи за передні лапи. Іноді звір ошкірювався, мабуть від болі, але потужні білі ікла не лякали людини. Соняшник навіть не подумав укладати вовка в багажник, він ледь-ледь втягнув його на заднє сидіння, прикрив піджаком і, обережно ведучи машину, попрямував додому.

Добре що сусідка Марія була вдома. Вона допомогла Соняшнику внести вовка до хати, спорудити на підлозі затишну постелю, збігати за селищним лікарем Іваном Павловичем. Лікарю за клопіт Соняшник заплатив грибами, той пообіцяв заглядати, але, покидаючи хату, порадив жалісливому селекціонеру бути обережним. Звір він і в Африці звір!

Через два тижні вовк почав вставати на лапи, вечорами подовгу сидів, спостерігаючи за господарем, уклоном голови зустрічав Марію. Навіть ідучи на роботу Соняшник не закривав двері хатини, і не раз, забігаючи нагодувати звіра, бачив, що вовк сидить на порозі, або повільно походжає садочком.

Одного разу ввечері вовк зустрів Соняшника, сидячи на траві біля хвіртки. Як тоді в лісі, збентеживши душу, подивився в очі, і повільно, не обертаючись, пішов собі вулицею в бік лісу. У Соняшника болісно стислося серце. Звір повертався до лісу, до свого небезпечного, непередбачуваного тайгового життя.

— Не казись, він ще повернеться, — проходячи повз Соняшника, вимовила Бела Харитонівна. — Вовки, на відміну від собак, добра не забувають...

Макто Заксор

Срібне павутиння пропливає, тріпочеться в повітрі, ледь не на кожній нитці висить крапелька срібляної вологи. За якими лісовими смугами, за яким із обріїв пройшов срібний дощик, начепивши на кучері вітерцю отакі дивовижні срібляні намиста?

Нанаєць, Макто Заксор, давно вже напівсліпий, дивиться наче крізь мене, накручує на палець пасмо чорного волосся, і гуторить щось не зовсім мені зрозуміле. В свою говірку, як намиста, нанизує Макто нанайські і російські слова, де-не-де вкрапляючи в неї українські перли, які він вимовляє особливо урочисто, відбиваючи долонею одному йому приступні рими. Я не можу втямити що саме він говорить, але слухаю з насолодою, бо справді шаманське диво, оця його запаморочлива головоломка.

Лочи деленку, короче, набрехали мені лоче, нанай найні, сінечі, хочеш жити так мовчи…

Перекладається це приблизно так: прийшли росіяни, набрехали про щасливе життя, але зробили бідаками, ще й роти позатикали.

Редактор газети Нанайського району, «Золота нива», Сашко Каширин, привіз Заксора до мене на дачу, повідомивши, що Макто розуміється з вовками, нібито хижаки щовечора збігаються до нього, сідають обіч, наче учні біля вчителя, і подовгу сидять, слухаючи його, тільки вовкам і зрозумілі, речитативи. Потім вовки розбігаються по своїх лігвищах, а Макто ще довго сидить, накручуючи на пальця пасмо чорного волосся.

Горілку з нами Макто не пив, казав: «Я своє висмоктав», скаржився на лочі, котрі звели нанайський народ до рівня собак, які тільки й ждуть пожертви від людини, забувши як добре полювали колись їхні пращури.

Макто фокусничав, стискував у долонях склянку з холодним чаєм і дивився на нього поки чай не починав кипіти. Пропонував торкнутися пальцем його пальця, чого я так і не зміг зробити, бо поміж пальцями виникала боляче жалюча блискавиця. На лиці Макто сяяла щаслива усмішка, а Каширин, плескаючи в долоні, кричав:

— Знай наших, Тарасе Павловичу. Запрошую працювати в «Золоту ниву», там тебе ще не такому навчать!

З Сашком ми були погодками, з мешкали в одному селі, вчилися в одній школі, потім — в університеті, на факультеті журналістики. Сашка, мене і Семена Пономаренка називали трьома мушкетерами, Д’Артаньяном у нас була Тамара Шведченко, а королевою Ніна, Нінель Смілянська, моя незмінна коханка за всі п’ять років студентства. Вперше королевою Ніну назвав декан, викладач курсу філософії, Порохня. Він безтямно закохався в мою красуню, але моє грайливе відношення до Ніни підігрівало її самолюбство, а найголовніше — в ліжку ми з нею були ідеальними коханцями.

По розподілу Сашка скерували до Нанайського району, Пономаренка, мене і Тамару Шведченко до Хироманська, а королеву Смілянську залишили в університеті викладати абетки журналістики. Звичайно, зроблено це було по проханню декана Порохні, який незабаром оволодів королевою зі всіма її тельбухами.

Спілкування Макто Заксора з вовками я лічив як потішний жарт, але одного разу вночі, разом з Макто, в дачний будиночок ввійшли три вовка, чемно, по собачі присіли біля дверей, зацікавлено зиркаючи мені в очі. Я не знав чим привітати гостей, сирого м’яса в мене не було, але Макто відразу порозумів мою розгубленість.

— Мої друзі прийшли не споживатися, облиш дурні думки, Тарасе. Вони забажали познайомитися з моїм новим братом, щоб не тільки не причинити тобі лиха, але й захистити, якщо буде потреба. Потім Макто ніс якусь нісенітницю і вовки, наче розуміли його, хитали головами, били по долівці лапами. Коли, проводивши своїх тайгових друзів, Макто повернувся, я спитав, про що точилася розмова з вовками. Нанаєць стримано всміхнувся:

— Про засипаний золотим приском ранок, про людину, яка сама не знає що робить, про знищення лісів. Чимало питань виникає, коли натрапляєш на людське нахабство. Собака для людини взірець безкорисного служіння, а вовк — хижак, якого треба повсякчасно знищувати. А що людина знає про вовка! Хіба їй відомо, що вовк розумніший за неї, бо живе в ладу з природою…

Макто замовк, охопивши голову руками, Сашко дав знак, щоб я не чіплявся до нього зі своїми питаннями. Так мовчки ми просиділи майже півгодини. Скуйовджена чуприна ранку вже висунулася з-за лісового масиву, просипала світле волосся на землю. А ми навіть на хвильку не заснули, так що тепер будемо ходити, куняти до самого вечора.

Макто підняв голову, зиркнув на мене доброю усмішкою, наче вгадав про що думаю.

— Не будете куняти, Тарасе Павловичу. Я вам нашого родинного чаю заварю, поки ходив лісом, корінців та трав назбирав. А поки готовиться окріп, ось що скажу: дуже ти до жінок ласий, а дружиною сторонню взяв.

— Не треба, Макто, — озвався Сашко. — Тарас не та людина, яку треба психічно готувати до нервових струсів. Піде Настя до когось іншого, перехреститься…

Саме за це я й любив своїх мушкетерів, вони знали про мене більше, ніж я сам. А що стосується Тамари Шведченко, який вона Д’Артаньян, — одинока мовчазна пташка в нашому редакційному кублі. Подумки я вже означив Д’Артаньяном Макто Заксора.

Перш ніж сісти в таксі, куди вже всівся Заксор, Сашко ще раз повернувся до старої розмови, про моє втілення в «Золоту ниву».

— Чи не обридло тобі займатися дачними скаргами, та витягати в люди нездара Андрія Кульбабу. Він тільки й вміє вискаляти на глум свої жовті зуби.

— Хто її читатиме вашу «Золоту», наклад вищій ніж населення в районі, бо дуже ладна для запалювання дровець у пічці.

— Коверзуєш, Тарасе, і не соромно. Наші проблемні статті передруковують незалежні московські газети, а що ваша «Зоря», — суцільні панегірики губернатору, та «борцям» з криміналом…

Сашко особливо підкреслив слово «борцям», бо всі давно знали, що перші в місті рекетири це міліція.

— Добре, Сашко, я подумаю…

Героїня мого роману Марія Горинь

Саме на той час випало мені познайомитися з кандидатом сільськогосподарських наук, селекціонером Андрієм Васильовичем Барабашем. Редактор порадив мені за окремий гонорар готувати сторінку для дачників: клопоту не дуже багато, а наклад газети можна підвищити. В інститути саме починала формуватися Науково-експериментальна дільниця, яку тимчасово очолив Барабаш, заздалегідь готуючи на цю посаду садовода-експериментатора Марію Василівну Горинь.

Про Марію та її батьків Барабаш нарозповідав мені стільки цікавого, що у мене виникла думка написати про родину Горинів наріс, або, навіть, оповідання. Барабаш познайомив мене з Марією: така собі статурна дівчинка з ластовинням по щоках, волосся під хусткою, не випрані як слід штанці. А інакше як: «з раннього ранку до пізньої ніченьки сапкою вперто верти».

У Марії не вистачило часу відповісти на мої питання. Добре що знайшлася добра душа, Бела Харитонівна, яка досконало охарактеризувала мені не тільки саму Марію, але навіть її батька, якого вже «сто років не бачила», а також діда й бабу, які ще за часів голодомору приїхали сюди з України. Бела Харитонівна особливо шанувала Василя Касяновича, який несподівано швидко піднявся від посади містечкового постачальника до постачальника крайового КДБ. Сам Касянович з дружиною Світланою Георгіївною негайно перебрався до міста, але батьки їхати відмовилися. Після смерті стариків, хатину в селищі Чорна Річка Василь Касянович подарував доньці, яка на той час вже закінчувала сільськогосподарський інститут, мріючи працювати в галузі далекосхідного садівництва.

Треба також сказати, що лицем і постаттю Бела Харитонівна нагадувала мені мою неньку, Марію Харитонівну. Правда, двадцять років тому, мати моя була набагато молодшою, і, на мою думку, вродливішою. Дівоче прізвище матері — Вовк, а Белу Харитонівну я знав, як Сахно. Зустрічаючись зі мною, вона завжди жартувала:

—Ну що, племінничок, забіг би коли? Чи не кортить, га?

І реготала, наче скажена.

Дозволю собі освідчитися

У подане оповідання, записане головним чином від першої особи, автор, як літературна особистість, втручається так часто, що в читача, якщо, звичайно, такий знайдеться, може з'явитися питання: хто є хто? І чому психологічна оцінка того чи іншого героя змінюється, коли автор із оповідача перетворюється на одного з героїв. З боку, кажуть, видніше, але ж ми пам'ятаємо рядки Сергія Єсеніна: «Лицем в лице не бачимо лиця». Тому, зустрічаючись з літературними героями лицем-в-лице, я, підпадаючи під їх вплив, залежно від ситуації, згущую або, навпаки, розріджую фарби, не тільки роблю їх світліше, але й озолочую. Особливо коли дія роману розгортається під променистим сяйвом ліричного натхнення, і один з моїх героїв набуває моїх характерних рис. Іноді ми спілкуємося з моїм двійником, маємо розбіжні життєві точки зору на сучасність, але прочуханок поки що не траплялося.

Герої моєї розповіді люди реальні, навіть цілком впізнаванні, тому імена та прізвища їх я, чисто з етичних міркувань, змінив. Та це й не важливо. Одна із героїнь, наприклад, Марія Василівна Горінь, чудово обізнана в тому, що я пишу про неї та її близьке оточення. Проблеми цих людей мені чудово відомі, бо я нерідко зустрічався з ними задовго до того, як у мене визріла думка писати цей роман.

Чесно сказати, Марія була мені симпатична, як жінка, і, співчуваючи їй, я, на той час прилучивший до свого затишку зовсім випадкову жіночку Настю, потай мріяв про можливість завести з Марією роман. Навіть ревнував іноді до молодих працівників дослідно-виробничого подвір'я інституту. Але, на жаль, на жаль... доля-лиходійка вперто розводила нас по різних шляхах, хоча, можливо, я сам в усьому був повинен, сам уникав наданої мені можливості. Сором'язливість, острах завдати образу, а, можливо й біль Насті, яка, правда, жила на два доми, бо прохворювала мати, до якогось часу, утримували мене від рішучого кроку.

З таким же почуттям відносилася до мене Марія, але, вважаючи себе за поганулю, за її власною фразою, не допускала навіть думки, що я маю до неї щось інше, крім корисливої зацікавленості, написати роман про долю колись цілком благополучного колективу далекосхідних аграріїв, які займалися селекцією фруктових та ягідних рослин. Ця тема мені добре знайома, бо майже два роки я одинцем готував до видання досить таки містку газету в газеті, здобуваючи інформацію для неї головнім чином із бурхливо пульсуючого джерела місцевих аграріїв та дачників.

З Настею я зійшовся без тями. Як дійшла чутка, що моя перша студентська любов, Ніна Смілянська, вискочила за декана Порохню, я, з бажанням помститися, покликав до себе цю жіночку: вродливу, розумну, начитану, але дуже пожадливу до грошей. Моєї газетної платні і гонорарів їй завжди не вистачало. Тамара Шведченко, знайома ще по інституту, коли я приходив у редакцію, кликала мене до відділу юного читача, і, напуваючи чаєм, журливо всміхалася:

— Висмокче тебе, Тарасику, твоя благовірна…

Мені лишалося тільки знизувати плечима, або признатися, що я нехлюй неспроможний подумати про майбутнє. Як кажуть: що побачив, те й схопив. Вже через рік моєю нагальною потребою було затягти в ліжко Марію Горинь, або ще якусь спокусливу вродливицю. Але на Тамару, як на потенціальну коханку, я не звертав уваги, можливо лише тому, що вона була свідком нашого бурхливого роману з Ніною Смілянською. А тут ще друзяка Сергій Пономаренко, з нашого ж факультету, коли річ торкалася Тамари, докладав, що вона ще з інституту закохана в якогось, можливо, навіть, не існуючого, хлопця, і в свої під тридцять все ще надіється, що він обов’язково зверне на неї увагу.

Вовк, повірте, теж не літературна вигадка. Довгий час я сам не вірив Сергію Соняшнику, що декілька разів тайговий хижак забігав на його подвір’я в селищі Чорна Річка, що він давав йому м’яса, не звертаючи уваги на дивнувату поведінку звіра, а наступної доби селище приголомшувала вістка про зникнення дитини, або чергове вбивство якогось місцевого пожильця. Про мої зустрічі з сірим, про те, як він врятував мене від кулі, я розповім далі. Хотів би тільки позначити, що в сучасній тайзі не знайдеш хижака лютішого за здичавілого домашнього собаку. Він не лякається людини, і мститься їй за все добре та зле, заподіяне за роки сумісного проживання.

Попереджаю читача, якщо такий знайдеться, що пишу я не детектив, навіть не любовний роман. Захоплюючого сюжету, або поетичних сплесків у моїй книзі ви не знайдете. Єдина її значущість — пам'ять про пережите нами в другій половині дев'яностих років та на початку нового двадцять першого сторіччя.