Пригоди старого Гудзика

Пригоди старого Ґудзика

1

На віконних примурках травень перераховує білі пелюшки яблуневого цвіту. Величезна понура хмара відпочиває на рожевому пагорбі світанку. Від пагорба то і діло відповзають важки брила ранкового серпанку. Минулої доби метеослужба обіцяла теплий ранковий дощ, але сонце показало вченим величезну дулю, і в насмішку позганяло з неба останні хмаринки нашої надії.

В капцях на босу ногу сусідка Катерина виливає на голе тіло цеберку холодної води. Тіло жінки поєднує в собі кольори жовтого й червоного золота в ізумрудних краплинах води. Палючій біль пронизує моє тіло, крізь міцно зчеплених шелеп з грудей виривається стогін. Я падаю зі стільчика на долівку, бо Катря побачивши мене за склом, звеселілим голосом гукає на пронизуючих небо пташок:

— Гулю-гулю-гуленьки...

„“Той, хто хоче жити, мусить мовчати...”

Суперечки політиків на кухонному радіо обпікають мозок, але серце скиглить по Катрі. Вона не принда, але є в ній якесь божевілля, майже — безглуздя: невже їй не сором стояти голою під вікнами самотнього тридцятирічного сусіда. По віконній шибі бриніла муха. Я слухав її бренькіт, відчуваючи гостру тугу за польотом в палких обіймах з Катрею, а не з долівкою, яка дмухала мені в лице гіркотою вологого склепу.

„Зараз я встану, відчиню отвір вікна, і — очі в очі — позву Катрю до себе. Я більше не можу врятуватися проти брудних пристрастей і спокус. Я не знаю, що таке любов, безпідставні упередження совісті не можуть сперечатися з жагою обійматися з золотим жіночим тілом...

В мене визріває думка, з’їхати з рідного села, щоб ніколи не відчувати себе пухким порохом на байдужій до мене долівці батькової хати.

Іноді виникає бажання увібгатися у будь яку шпару, щоб ніхто не знав, куди я пішов, звідки та в який час доби з’явлюся на очі волаючої мене громади. Часом ввижається, що людям нічого робити, майже в такому невеличкому містечку, як Обухівка, розташованому сторіччя назад переселенцями з України. Дивлячись на вулички містечка — ці безладні розгалуження різної форми, я починаю катуватися думкою, чи не чорти розташовували тутечки свої курені, хатини, та мури по особистим чортячим розрахункам та кресленням? У хатині Євгена Летюка зовнішній отвір вікон його мати, Євдокія Федорівна, розмалювала українськими фольклорними візерунками, а по зеленим віконницям — півнями та жовтими курчатками, які шукають зернятка проміж блакитних волошок, котрі мати Євгена визнавала символами рідної України.

Скільки вже разів Євген Летюк замірявся від’їхати з Обухівки, місяцями з ненькою обмірковували вони свою затію, але щось здержувало їх, наче якась потойбічна сила вмішувалася в їх плани.

Щодо розташування вуличок та будівель Обухівки, мешканці села мали чимало припущень. Іноді я створював свої уяви, вимальовуючи квітку, або якусь дивовижну рослину. Скажемо, село Перемога було окреслено майданом, звідки розбігалися п’ять вуличок, наче промінці п’ятикутної зірки. Обухівка починалася одразу від шляху, головна вуличка була довгою, наче бадилина якоїсь квітки, а вже від неї вулички розбігалися, охоплюючи пагорб, на якому останнім часом ставили своє житло діти поселенців. Місцевий коваль Петро Заваруха тримався думки, що село, якщо на нього подивитися з літака, нагадує ковальський молот, але мати Євгена, Євдокія Федорівна, мала на увазі саме символ України, наполягаючи, що село Обухівка зросталося як волошка. Отакою квіткою село можна побачити з неба.

Один з перших поселенців, Максим Романович Ґудзик, від’їхав відразу після революції до України. Його син Олександр Максимович загинув в Карпатах, а вже онук, відомий у нашому містечку поет Петро Ґудзик, після Вітчизняної війни за сором батька етапом йшов до Магадану.

На початку ув’язнення йому було двадцять п’ять років. Він гибів на лісоповалах, будував бараки, двічі ходив на сейнерах. Розчленовуючи у своїх гаданнях картини своїх мандрів, він ніколи не вмів скласти їх докупи, щоб висловитись, як таки сталося, що він опинився на свободі. Чи зад кому облизав, чи вбив кого за наказом тюремного начальства, бо занадто вже швидко робив собі партійну кар’єру.

Він ніколи не скаженів од усього, що звалилося на його долю. Люди, які зазнали такої кривди від правосуддя, до старості відчували шалену злість до влади, і особливо до людей, які катували їх на потягах та пароплавах. Ґудзик скористався шляхом до свободи, який відкрив йому нині відслужений генерал, а в ті роки — капітан Здвигайло, з відомої вже моїм читачам Обухівки.

Я не почуваю потреби наслідувати майно своєї родини, хатина батьків й досі ще жевріє в Обухівці. Чотирнадцяти років я збіг тата, який одружився з молодою гарною нанаєчкою, і, забувши про сина, згинув від великої до неї пристрасті. А доби за дві після батька вмерла й нанаєчка. Таємнича то була смерть, але сусіди роздзвонили, що загинули вони — від великого кохання.

Кохалися, наче коти в березні, соромно було вуличками ходити. Висохлою, схожою на примару, бігала нанаєчка раз в добу до крамниці, а батька тільки й бачили з сокирою, коли треба було затопити піч.

Мій батько, немолода вже людина, з сумовитими очима обіцяв Олені все, що їй сподобається. В мріях вона прибиралася в обіцяний батьком одяг, та, щось наспівуючи, порхала метеликом у вузькому неньчиному халаті серед старих меблів з обідраними шухлядами, та поличок з моїми тричі перечи-таними книжками.

Коли батько вмер вона не плакала. Встромивши очі в темний одвірок вікна, дивилася на зблискуючи в нічному небі зірки, втішаючись думкою, що вона метелик, здатний дістатися не тільки зірок, але й самого господа бога.

Сповиті сірим туманом сопки, понад долиною, над темними смереками застиглі на висоті пташиного льоту білі дрібні хмаринки, а поряд темні вкраплення пташок, від ластівок до непорушно стоячого обік з хмарою беркута.

— Ой, Олександре, як би мені крила, полетіла б я до твого батька, щоб обратися з нім у небесному шлюбі!

— Я спостерігаю, як зблискує в склянці чорного вина моє неймовірно велике червоне око.

— Якщо добре поміркувати, наші предки мали крила, але згодом відмовилися від польотів, і знаєш через що?

— Так скажіть, — сумно всміхається нанаєчка.

— Бо віддали перевагу рукам. Наші прадіди моделювали не тільки тепле житло, але й душу. Замість польотів тіла предок навчив літати душу. Крилами душі стала поезія. Ти про Пегаса чула? Цей кінь здіймає поетів вище планет. А крила — що? Величні душі поетів поставили людину поряд з богом.

— Ви такі схожі, ти і твій тато.

Моє спілкування з паном Ґудзиком почалося з похорон батька. Розмови за столом, коли поминали небіжчика, я вже не пригадую, пам’ятаю тільки вірша, якого пан Ґудзик читав над відкритою ще труною батька.

Ти від кохання вмер, хіба не дивно.

В той час, колі ми марили грішми,

Згорів в коханні полум’ям бездимним,

Волаючі братам та побратимам

Велике свято тіла і душі.

На похорон нагаєчки Ґудзик не приїхав. Я всю ніч просидів над труною молодої ще і в смерті, красуні Олени Бельди, ледь стримуючі шалену злість до сусідів, коли хтось називав нагаєчку моєю мачухою.

Я не збирався перевтілюватися в пана Ґудзика, коли читав над труною Олени свого вірша на спомин.

За що кохала, як би знав

Я б втілив в себе душу батька

І всю б тобі її віддав,

Нове утворивши багаття.

Палаючі, як він палав,

Чи я зазнав би отих чар

Якими зманила ти батька.

У мене була надія, що Олена перебуває у летаргічному сні, що, почувши вірша, розплющить очі, не тільки в моїй уяві, а перед усіма мешканцями села, і, сівши в труні, простягне руку, щоб я допоміг їй встати. Але не розплющила й не встала. Я й досі ще пам’ятаю шурхіт камінців, булькотіння горілки над чарками, молитву попа Олексія. Потім на декілька хвилин я наче втратив свою безсторонність, і мовчки спостерігав, як виростає посипана пісочком могила, як поволі розходяться сусіди, вичікуючи мене, як родича, якому належить зорганізувати поминки небіжчиці.

Поминки справляли в рідній хаті, я сидів в темному кутку, поряд з Марією Кріпак, тоді ще молодою вчителькою російської мови в початкових класах. Сидів, відшукуючи в мріях досконалий спосіб утечі з поминок разом з вчителькою. Всі неясності у стосунках батька з його молодою дружиною мене перестали цікавити одразу, як на могилі Олени поставили хрест, і молодий піп, в минулому в’язень, освятив його своєю поминальною молитвою.

Розташовуючи на папері події минулого, припасовуючи до подій обставини, я було вже спланував їх в невеличку повість, але довго не міг знайти головного героя, той самий стержень, круг якого можна подрібніше розгорнути таємничі папіруси моїх життєвих непорозумінь. Того героя мені підсунуло саме життя, не встиг я поставити на кінець замкнутої спіралі знак питання, як дверний дзвоник попередив мене, що прийшов саме він, герой, на якому замикається розвиток наспіх складеного мною сюжету.

Прямуючі до дверей я вже знав, що на порозі стоїть мій сусід, поет і комерсант Петро Олександрович Ґудзик.