Частина 16

Не спалося мені в ту ніч, не лежалося. Олена не тільки не прийшла, але й не подзвонила. Не відповідала й на мої дзвоники. Коли вже перед ранком заснув, побачив сон: чотири хлопчика в темному брудному підмурку. Трійка збилася до гурту під якимось дрантям, а четвертого не сприймали. Сидить він, бідага на голій холодній долівці, зіщулився увесь, скиглить від холоду й образи. І начебто оцей четвертий ніхто інший, як я у малому віці. Дивлюся дорослий на себе малого, худого, заплаканого, шукаю очима закуток, чи шпарину яку, куди б себе запхнути, бо не доживу до ранку, замерзну. На дворі зима, поземок засовує своє сиве волосся в чималі шпарини поміж дошками, а хлопчик зовсім роздягнений. Знайшов я драбину, поліз було на горище: може там сіно або речовина яка знайдеться. А драбина та нінащо вже не гожа, так, порохня одна. Від падіння з драбини я й прокинувся. Не в доброму, самі розумієте, гуморі, бо залишив себе малого замерзати. Воно й справді дещо подібне було в моєму дитинстві. Взимку із Совколонії біг я степом. Чи я за поземком, чи поземок за мною, сказати не можу. Біг і плакав від болю в ступнях, а ще більш від думки, що залишуся калікою, без ніг, бо ступні закрижаніли, а біль полізла вище по ногах. Кажуть коли людина замерзає, її у сон клонить, виникає нестерпне бажання залізти в сніг і там зігрітися. Який там сон!

Холодний вітер з Півночі

Рве вуха на шматки,

В дитину, не жаліючи,

Швиргає з віт гілки.

Стьобають вони болісно

Щоб швидше далі біг,

Поземок. наче колесо,

Збиває мене з ніг.

Мені було тоді сім років, це були перші, складені мною, вірші, які закарбувалися у пам’яті на все життя. Якби не батько, чи добіг би я до хати? Дивно що я все ж таки біг у напрямку батьківської хати. Батько розповідав, що біг я зі сплющеними очима, наче спав, що біг навіть лежачи у батька на руках, себто махав ногами в ритмі бігу, біг, навіть коли мене, роздягненого, розтирали снігом та полою батькової сукняної шинелі. Біг поки не отямився, так що й досі напевно не знаю, чи батько мене зустрів, чи добіг до хати сам. Мати наполягає, що я впав на порозі, грюкнувши ногою в двері. Може так воно й було, але мені більше подобається перша версія, що батьки все ж таки дбали про мене.

Декілька разів я починав малювати хлопчика, який біжіть степом. Але завжди якось так виходило, що поземок перетворювався в крила за спиною хлопчика, і він не біг вже, а летів. Першого разу в мене й думки не було, що поземок може стати крилами, але пензель в руці митця іноді починає працювати не в згоді з ним, тоді і виникає те, що ми називаємо натхненням.

Ранком Олена подзвонила, вибачилася за вдаваний клопіт, бо негайно вимушена була їхати в далеке горне селище, звідкіля додзвонитися неможливо. Якби таке вкоїла моя Галина я б місця собі не знаходив, а у випадку з Оленою відбувся легким непорозумінням. Наче хтось освідомив мене, що з дружиною все гаразд. Треба з’ясувати ситуацію. Мешкаючи по сусідству, я ні разу не поцікавився, хто Олена за фахом. Знав що працює в якомусь медичному закладі, а що ото за заклад мене не цікавило. Галина якось казала що сусідка працює психологом по окремим випадкам. Після землетрусу на Сахаліні Олени майже місяць не було дома, потім щодня бігала до лікарні, в котрій були розташовані ушкоджені землетрусом люди.

Я навіть не спитав де вона була, настільки був певен у добропорядність Олени. Здавалося що таке почуття навіяне на мене зовні. Людина я невитримана, ревнива, але на свій лад розумна. Для Галини, наприклад, не існувало людини, не вартої лайки. Це мене дуже ображало, я навіть з дому втікав, коли вона починала розводити свої огидно-гнівливі рулади. Вона й із сусідами ладила, як собака з кішкою. Особливо з Олексієм. До Олені правда ставилася, я б сказав, занадто обережно. Іноді роззявить на неї рота, витріщить очі, й стоїть, не знаючи що сказати. Поки отямиться, Олена вже побігла по своїм справам. Пам’ятаю, якось, отямившись після такого спектаклю, Галина довго сиділа, дивлячись у долівку, а сказала таке:

— Відьма вона, ось що я тобі скажу. Як лупне очима, мене холодний острах проймає від потилиці до п’яток.

— Ото й добре, що проймає. Якого біса чіплятися до людей, котрі поспішають по своїм справам.

— Так накурено ж в коридорі, недопалки під ногами, дивитися нудно.

— Ти й чіпляйся до тих, хто курить. За яким бісом прискіпатися до сусідів, котрі цигарки в зубах не тримали.

— Нехай вони отих курців ловлять, а мені вже обридло…

Був між нас, мистців, нештатний співробітник КДБ, але хто саме ніхто не здогадувався. Але був, бо все що діялося в нашому колі було відомо фахівцям комітету державної безпеки. Прочитав я передрукований рукопис про арешти й суди у Харкові, про останнє слово Владислава Недобори на суді. Та ще й оголосив деякі висновки з його промови. Так оті висновки в наступному дні були вже відомі капітанові КДБ, Семену Івановичу Котову. Він відразу брав бика за роги7 «Так що там казав Недобора про любов до Батьківщини? Що її неможна любити із закритими очима та похиленою головою». Не знаю вже що на мене найшло, але я реготав як очманілий. Всі ж свої сходилися на вечірці, всі засуджували політику КПРС, спрямовану на гноблення творчої інтелігенції? Пристрою для підслуховування на старенькій дачі в Мірошниченків не могло бути, бо не було там ні електрики ні телефону. Викликали також Келиха, який розповідав нам про жінку, що володіла чаклунською силою, утверджуючи в серцях людей нестримне бажання боротися за все добре на землі. Потім Остап відбрехався, сказавши що чаклунка пропагує комуністичні ідеї, добро вона бачить тільки за радянською владою. А хто вона така, де живе йому мовби невідомо, бо зустрівся з нею в Палаці ветеранів, як рядовий слухач. Можливо все обійшлося, якби Келих тримав язик за зубами. Він же почав нахвалять чаклунку, нібито вона здібна зусиллям волі загасити будь—яку пожежу. Це вже було щось схоже на анекдот, так що десь отак через тиждень майор знову викликав до себе Остапа, тепер вже на очну зустріч з чаклункою в кабінеті КДБ. Тоді багато хто із митців нашого гурту запідозрив Остапа Келиха в співробітництві з комітетчиками. Хоча сам я в таку можливість не вірив, бо підозра в мене була на Степана Бабуру. Він тільки удавав з себе пияку-відлюдька, а насправді до всього прислухався і придивлявся. Така підозра в мене виникла ще із його виставки, про яку я розповім трохи згодом, де він демонстрував свою зацікавленість до вершників усіх епох і народів. На мою думку він був шпигуном за покликанням. Досить було подивитися на полицю книжок у його студії: від «Секретної дипломатії Великобританії» до Рихарда Зорге. Особливо ж він шанував чекістів, які йшли за кордон, знищувати невгодних Сталіну політиків. Намалював навіть портрет Швацбарда, який стріляв у символ української непідлеглості. Портрет був невеличкий і стояв на полиці поряд з книжками. Ніхто з художників не знав що за мізерна людина красується перед ними. Усі думали, що то поличчя батька Бабури. Пам’ятаю як одного разу Дубовицький підлестив Степанові, коли, звертаючись до поличчя Швацбарда, проголосив тост за батька, що народив такого славетного сина. Лише тоді я не стерпів, сказав що за батька Бабури вип’ю, а за людину яка зирить за нами, вишукуючи поміж нас потенційного ворога, пити не стану. Я тоді помітив як зблід Бабура, і не став оголошувати хто є хто.

— Нехай про свого героя вам розповість сам Степан. Він краще знає кого малював.

Відтоді поличчя Швацбарда я більше не бачив на полиці у Бабури. Мабуть йому й на думку не спадало, що хтось може знати в обличчя вбивця гідного сина українського народу Симона Петлюри. Пам’ятаю, як одного разу, п’яний, він зустрів мене на східцях п’ятого поверху, і, схопивши за лікоть, спитав:

— Здається мені, що ти український шпигун, або працівник ФСБ Росії. Звідки знаєш Швацбарда?

—Я знаю історію України, — висмикнувши руку з міцних, як кліщі, пальців Степана, відповів я. — А ще я вірю в її велике майбутнє.

Мені здалося що він дивиться на мене як на божевільного.

— Не сьогодні—завтра український народ гепнеться перед Москвою на коліна, — досить таки зловісно, процідив він крізь зуби. —Чи ти не бачиш що робиться в державі, яка проголосила себе незалежною! Кожний політик намагається показати себе незалежним від народу. Президенти, що Кучма, що Ющенко, сидять вичікують, а що буде далі? При цьому пальцем не ворухнуть, щоб довести державу до ладу. Якого біса лізти до Європи, коли вона відверто сміється з них? Бо не може порозуміти що там діється…

Він би дихав мені в лице перегаром до вечора, якби не зграйка дівчаток, що підіймалися східцями на шостій чи сьомий поверх.

— Який сенс з тобою говорити, — махнув Бабура рукою, і тримаючись, за поручні поповз до себе в студію.

Від цієї розмови в мене залишився важкий осадок на душі. Я навіть забув куди йшов. Довго сидів під березами в сквері, спостерігаючи за двома пияками, які ссали з пляшок пиво, обговорюючи останні новини, і знов таки про невгамовну Україну. Російські ЗМІ робили все можливе, щоб впевнити аудиторію в тому, що Україна розбурхується щоб не сьогодні—завтра розпастися на декілька частин під патронажем Польщі, Румунії і Росії. Дехто натякав що Крим відійде до Туреччини.

Поступово я занепадав у велику тугу, втрачаючи віру в велике майбутнє своєї батьківщини. Більш за все мужиків—пияк не вдовольняло те, що в Україні сьогодні майже не чути української мови. До якого наслідку ми прийдемо? Може не треба мені пиндючитися, виказувати своє придуркувате милосердя до загублених російською експансією батьків. Чи не краще зовсім забути, що вона існує, держава під назвою Україна. Може погодитися з Солженициним, який назвав її окраїною Росії? Жити як живе Бабура, обережно, хитро, з вигодою для себе?

Якась жіночка проходила повз мене, притискуючи до вуха стільникового телефону.

—І незабудь купити квітів, — нагадувала вона не знаю вже кому, коханцю або чоловікові.

«А що як, справді, купити квітів та забігти на хвильку до Галини? Подарувати їй букет червоних троянд? Або жовтих, вона особливо любить жовті…»

Я й сам не порозумів, за якого бісу в мене виникло бажання бігти з квітами саме до зрадниці—дружини, а не до Стефанії в бібліотеку? Невже я ще кохаю Галину, не можу її забути? Спала на думку наша перша зустріч на пляжу в санаторії «Дружба». Вона сиділа на пісочку в оточені залицяльників, демонструючи свою сліпучу статуру. Від її вроди паморочилося в голові, я не міг дивитися й не дивитися на неї. Добре що я завжди ходив з текою та фломастерами в торбинці. Відійшовши в затишок під розлогою черемхою Маака, я почав малювати красуню в сидячою, і лежачою, і обережно заходячою в воду. Я насолоджувався її статурою, лицем, я малював її зовсім роздягненою, ледь не роняючи слину від бажання володіти цією жінкою. Я так заглибився в свої думи, що не помітив коли вона підійшла до мене. Я навіть жахнувся, коли вона спитала:

— Можна подивитися на ваші малюнки?

Сам не розуміючи що роблю, я віддав їй теку з малюнками, вона силі поряд, то з усмішкою, то з явною насолодою розглядаючи малюнки.

— За вашою уявою, крім мене на пляжі не існує жодної жінки, — нарешті прокоментувала вона мої малюнки. — Я вам справді сподобалася?

— До колів в шлунку, — відповів я, ледве ворочаючи пересохлим від хвилювання язиком.

— Тоді візьміть човна, поплаваємо, бо мої залицяльники остогиділи вже…

Декілька човнів стояли біля берега, мені залишалося тільки заплатити гроші і отримати весла, що я негайно й зробив. Ми зібрали свій одяг, покидали його в човен, і не встигли залицяльники отямитися, як я швидко погнав човна подалі від берега, за острови на яких паслися корови місцевих мешканців до улюбленого мого піскового острова, який знаходився поряд із прикордонною зоною.

Весь цей час ми мовчали. Хіба що познайомилися, я назвався Петром, вона — Галиною. В мене була чимала навичка володіння веслами, бо три роки служив на кораблі. І хоча веслувати довелося проти течії, окрилений увагою красуні, я не помічав втоми. Так що хвилин за сорок ми дійшли до острова, на якому навіть кущі вербени повиростали із золотого пісочку, а вода була теплою, прозорою. А головне — жодної живою душі, окрім нас.

— Сподіваюся ґвалтувати мене митець не буде, — пожартувала Галина, сплигуючи з човна на берег.

Але робила вона все для того, щоб я саме це зробив з нею. Спочатку скинула з себе останні клаптики одягу, потім запропонувала те ж саме зробити мені. Так що не минуло й години після нашого знайомства, як ми вже борсалися в нестямних обіймах. Важко сказати хто кого зґвалтував, але коли я роздягся, вона першою зацікавилася моїм єством, випробуючи його на зрілість. Наступного дня ми вже віднесли документи до загсу.

Галина казала, що у неї до мене був коханець, промовчавши, правда, хто? Це вже опісля від Стефанії я взнав, що Микола майже два роки зустрічався з Галиною, що була у них змова одружитися, але він таки покликав до шлюбу Стефанію. Покликав Стефанію, бо був певен, що Галина назавжди зостанеться його коханкою. Микола цілком підкорив її собі, яким вже чином, не знаю. Ми вже були в розлученні, коли я запитав Галину: невже й справді для неї Микола сонце в віконці. Чим же він кращий за мене? На своє питання відповіді я не почув. Натякала, що він шантажував її, натякав що розповість мені про їхні давні стосунки. Тому й погодилася вона їхати з ним в Будинок відпочинку. Я б можливо й повірив, якби не отой сон з мавпою на спині Миколи. Так кохатися з нелюбим жінка не може, думав я собі. Зі мною вона так поводилася хіба що на пісковому острові, та в перші місяці спільного життя. Галина не повірила, що я бачив її з Миколою вві сні. З глузливою усмішкою питала:

— Звик підслуховувати, га?

—З якої такої речі, та й де я міг вас бачити? — почав було виправдуватися я, але зрозумівши недоладність своєї поведінки, змінив тональність розмови. – Ти поводишся так, наче не ти мені, а я тобі зрадив.

—А хіба ні, — Галина хижо зіщулила очі. — Тобі завжди було не до мене. Приходила в зім’ятій спідниці, ти не помічав, не помічав синців на тілі, а якщо й помічав, вірив тому що я тобі набрешу. Я заслуговувала доброго ляпаса, а ти упокорювався, коли я, втомлена від ласощів коханця, відбрикувалася від твоїх домагань. Геть спантеличений, я тоді втік від Галини. Бо не міг порозуміти жіночої психології: повагу Галини мені треба було заробляти за допомогою кулаків. А я боявся образити недобрим словом чи поглядом.

Я повертався до студії, торочачи в думці одне: «Уїду, сьогодні ж візьму і уїду! Остогиділо мені все! Повернуся в Україну! Я знаю, ти бажаєш щоб я захоплювався тобою. Щоб прибіг з провиною?»

В думках, самі розумієте, чого тільки людина не наговорить. А щодо ляпаса, Галина збрехала. Вона б ніколи не вибачила мені синців на щоці, або на тілі. Та й не зручно якось бити жінку. Навіть коли вона стерво…