Розділ 22 - 23

Розділ двадцять другий

Як я спілкувався з повією

Надаремно я біг, боячись запізнитися. Тамара прийшла о п’ятнадцятій. Думав з’явиться втомленою, блідою після бурхливої ночі, але ні – прийшла наче на оглядини, кращою ніж учора. Відвідувачів у кав’ярні було небагато, Ми заказали пиво, й, посмоктуючи, дивилися одне одному в очі.

– Ти мені дуже сподобався учора, – сказала Тамара.

– А сьогодні вже ні?

– Бармен сказав що ти не будеш по дружньому спілкуватися з повією?

Бармену треба було набити морду. Гіркий смуток торкнув серця.

– Нічого мені ваш бармен не розповідав. У мене була підозра, але я пам’ятаю слова Василя Розанова, був на початок минулого сторіччя такий письменник.

– То що ж такого він написав?

– Що голодного неможливо осуджувати, якщо він навіть вкраде у вас гаманець. Такий вирок він визнавав підмурком всіх революцій.

– Мудрий був письменник, зараз так не пишуть.

– Сьогодні засуджують голодних, а ті, хто на свою платню будує триповерхові будинки, – почесні громадяни міста.

Я намагався признатися Тамарі в своїх кращих почуттях до неї, хотів щоб моя сповідь була зворушлива і переконлива, але запалений учора вогник помалу вщухав. Через декілька хвилин вона показалася мені звичайнісінькою жінкою. Настирливо гойдаючи стегнами підійшла до люстерця, подивилася на себе, й, шепнувши щось до вуха бармену, повернулася.

– Не бачу учорашнього блиску в твоїх очах?

–А тебе начебто підмінили. Лице прозоре, як порцеляна, а щодо очей – краще помовчу…

Думав буде ображатися, але – ні, всміхнулася, давши мені в лоба щиглика, й грайливо потріпала волосся.

– Зараз приїде Олег Григорович, він має свою думку щодо ваших пошуків. Але майте на увазі, він не дуже добре ставиться до Лозовягіна, як до письменника.

– Він що, вивчав його творчість?

– Нічого він окрім «партія наше кермо» не вивчав. Два роки в партшколі, потім якийсь районний працівник, думаю, не дуже високого рангу.

Отутечки вже й з’явився Олег Григорович. Підійшов, сідаючи, кинув недбало бармену:

– За гріхи наші великі по чарці горілки. Бо за пивом яка розмова.

Він довго мовчав, ніби вагався з чого почати розмову. Механічно запалив сигарету, мовчки випив чарку горілки, навіть не почаркувавшись з нами.

–А гріхи ті великі, – повторив він, – удаєш з себе невігласа, щоб підлещатися якомусь дурню з адміністрації. А той, знай собі, губи копилить. При комуністах з народом так не розмовляли. Бо було кому поскаржитися….

Він ляснув пальцями, щоб звернути увагу бармена.

– Подай нам карафу горілки, бо в чарці чи не вода була?…

– Що ви, Олег Григорович!…

Ми з Тамарою не встигли випити по чарці, як він, одну за другою, хильнув тричі.

– Гартуємо нерви і будемо мужні, бо тільки сильні духом досягають мети. Знаєте хто це сказав? Мені – мій батько, а йому Лозов’ягін. Там далі було: в змаганні з темними силами ми наближаємося до осягнення мети. До здійснення своєї правди у власній хаті. Так, без викрутасів, повчав Лозов’ягін батька,як треба ставитися до соціалістичної ідеї. Якби не такі мудреці, жили б ми й досі у великій державі, вели наукові розвідки, вчили діточок уму-розуму. А зараз що? Пияцтво, наркоманія, розпущеність в думках і діях… Треба помітити, що серед юнаків та юнок, які сьогодні вчаться у вищих навчальних закладах, чимало молоді, яка ходить до вищих навчальних закладів по протекції та на гроші батьків. Краще не розмовляти з завтрашніми фахівцями. Тхне смородом від них, повірте.… Тільки й чуєш: «Ти козел!» «А ти падла!» «А ти педик!». Таке витворяється в педагогічному гуманітарному університеті. А що робиться в технічних вузах!…

Тремтіння спідньої губи свідчило про чимале хвилювання оратора.

– Дурнів і при радянський владі чимало було, – заперечив я.

– Але в вузах вони не вчилися. Доки не існує офіційної системи виховання, виховувати молодь будуть телевізійні зірки, які не тільки не блищать, але й не зблискують. Весь їх хист в широких стегнах та роблених грудях. Чи не так, Тамаро?

– Значення має спосіб, яким будете будувати справжніх зірок, – трохи зніяковіло відповіла жінка. – Але, пробачте, Олег Григорович, Олександра цікавлять події та ваші думки що стосуються Лозов’ягіна.

Я підтримав жінку.

– Саме так, розкажіть, будь ласка, все що ви про нього знаєте?

– А чи згодиться, коли немає речових доказів?

– Я так і напишу: доказів не маю, але розповів мені про далеке минуле син людини, яка працювала з Іваном Багряним. Ото ж в мене є припущення, що таке мало бути.

– Було б за що зачепитися, – підтримала мене Тамара. – Коли приїздив Гимза, він шукав фотокартки, навіть знайшов, кажуть.

– Брешуть, ніхто тоді його не фотографував. Хіба що кореспондент який. Я пам’ятаю, як ставилися люди до розкуркулених. Дуже негативно. Влада буда знаряддям чужої агресії, політичного впливу та національної нівеляції.

–А сучасна що, не така? Сучасна сама не знає що робить.

Слухаючи Олега Григоровича, я не міг збутися думки, що всі його мудрування чую не вперше. Яка до бісу національна нівеляція, коли монологи Горбачова у вісімдесят п’ятому люди слухали зі слізьми радості в очах. Не тільки молодь, але й літні люди. Ото вам і вся нівеляція. Люди мовчать поки над головами висить сокира, але це не значить, що вони перелякані. В шістдесяті роки в Україні, після того, як брав участь у страйку бригади прохідників, ми не одержали платні за швидкісну проходку, я постійно відчував, що хтось назирці ходить за мною. Так думаєте мені лячно було? Ні! Я ходив погордливо, бо нікого не зраджував. Отаким героєм, на мою думку, почував себе Лозов’ягін. Він не зломився перед катами, а що до заслання, в той час розкуркулених з України везли ешелонами на Схід, на Північ, в Каракуми, на шахти Шпіцбергену. А йому пощастило – на Далекий Схід. В дитинстві він мріяв попасти в нетрі Уссурійської тайги. Отаким чином і попав. Мені здається, як романтик, Лозов’ягін не міг не мріяти про далекосхідні землі. Не думаю, що до нього не дійшла чутка про Глушко-Мову, котрий намагався приєднати Зелений Клин до України. А що Багряний був романтиком суперечити тому ніхто не стане.

Романтики!

Друзі!

Велети!!!

Черкнули ми сонця киркою!..

Над нами холонуть чужі світи.…

Це була вишуканість душі властива саме йому, Івану Лозов’ягіну. Натхнення кликало до праці. Була надія, що революція – це пробудження добрих сил загалу. Щось в його творчості було від Маяковського. Вони думали, що своєю творчістю дарують народам крила. Яке марнотрацтво.

Олег Григорович дивився на мене, зухвало всміхаючись, мабуть, хотів щось сказати, але стримувався. Нарешті заговорив:

– Скажу відверто, у батька була підозра, що Лозов’яга шпигун. З комендантом він поводився зухвало, з охоронців кепкував, його обходили навіть чекісти, приїжджаючі в Оборську республіку за своїми справами. За таку поведінку поселенців відправляли в табори, а його – в бригаду мисливців. Як таке можна зрозуміти? Може ви, як знавець Багряного, скажете?

На якусь мить я розгубився. За кордоном дехто із членів Української головної визвольної ради теж виказував підозри в неординарній поведінці Багряного, особливо як політика. Але я вважав, що Іван Лозов’ягін володів надзвичайно міцною енергетикою. По-перше він мав уразливий вигляд, по-друге – хист навіювання на своїх катів думки, що вони мають діло з людиною великої чесноти. Даваймо прикинемо скільки українських письменників було закатовано з тридцятого по сорокові роки: Леонід Чернов, Олекса Влизько, Кость Буревій, Микола Хвильовий, Степан Бен, Марко Вороний, Григорій Косинка, Валеріян Підмогильний, Яків Савченко, Михайль Семенко, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, Майк Йогансен, Павло Филипович, Гео Шкурупій, Микола Куліш, Лесь Курбас, Володимир Юринець, Дмитро Фальківський, Василь Бобинський, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, живим було спалено Володимира Свідзінського. Маємо на увазі, що Хвильового, Буревія,Чернова, Влизька та інших було закатовано саме в тридцять третьому році, коли в катівнях НКВД знаходився Іван Лозов’ягін. Але вирок – п’ять років заслання. Можна збожеволіти: як таке сталося? А теперечки вже син Григорія Мірошника підозрює Багряного в запроданстві.

В якусь мить я забув, де находжуся. Мені було байдуже до довгого мовчання. В чотири ока дивилися на мене Олег Григорович з Тамарою. Я зробив висновок, що саме цього боявся сказати мені Мірошник.

Григорій спохмурнів, чекаючи на мою відповідь, наповнив чарки горілкою.

– Так за що будемо пити? – запитав.

–Я вип’ю за геніальну у всіх своїх чеснотах людину, за Лозов’ягіна. Будемо мати на увазі, що сміливого куля боїться й багнет не бере. Він передбачав свою долю і не баявся смерті.

Григорій підняв чарку:

– Батько мій теж так думав. А ще він казав, що жіноче серце не обдуриш. А Лозов’яга був справжнім серцеїдом.

– Найбільшої шкоди завдає справі саме жіноче базікання, – всміхнувся я, – і все ж таки, за жінок, які були закохані в Багряного.

Тамара випила і, відвернувшись до вікна, тихо заплакала.

– Що з тобою? – підводячись зі стільця, нервово запитав Олег Григорович.

– Так, дурниця, – витираючи сльозі хустинкою, відповіла жінка. – Я згодна жити в тридцяті роки, віддатися по любові талановитому мужчині, аніж сьогодні га гроші дарувати своє тіло огидним істотам.

Плечі її затремтіли, голова впала на груди.

–Я піду, – сказала вона тихо, – не можу себе бачити такою.

Мені було соромно змовчати.

–З якої нагоди, Тамаро? Зостанься. У кожного з нас своя доля. Думаєш мені не буває соромно за свої вчинки. Я не дав себе скривдити життям, але сам себе чимало в чому скривдив. Чимало чого написав не так, як хотів. По своєму нерозумінню, або...…

– Або як? – всміхнувся Олег Григорович.

– На таке питання краще за мене ви самі можете відповісти, Олег Григорович.

Мірошник довго мацав по кишенях, але це його не втішило. Він налив горілки і хильнув сам.

– Ви маєте рацію, – сказав він, – мене скривдило не тільки життя.

Він встав і, ляснувши пальцями, сказав бармену:

– За все випите й з’їдене хай заплатить наш гість!

Це було занадто, якби не симпатії бармена мені б довелося позичати грошей у Тамари.

П’яні й натомлені ми з Тамарою вийшли на вулицю. Її біляве волосся рожево відблискувало в сяйві сідаючого за обрій сонця.

– Знайти б пристойне місто, щоб недорого.

– В мене не залишилося навіть червонця на тролейбус.

– Я знаю.

Без жодного зв’язку з розмовою в кав’ярні, запитала:

– Ваш душевний стан можна урозуміти, ви бажаєте слави, але навіщо це читачеві, мені, наприклад? Ніхто з нас вже ніколи не повернеться на Україну, не вивчить мови, не стане читати книжок Багряного. Зараз Пушкіна не читають…

– Що не читають – брехня. За останні роки, правда, щось змінилося. У людей не вистачає часу, а часто-густо і грошей, щоб купити нову книжку. Молодь спілкується в Інтернеті, але там теж є що почитати. Ми, літні люди, тішимо себе переконанням, що краще жити не будемо, живемо минулим, там поховані наші надії, наша віра в світле майбутнє.

– Смішний ви, пане Олександре!

– Знаю, що смішний, але, гадаю, не варто сприймати мене серйозно.

По телебаченню Микола Задорнов виливав чергову порцію гиготи на Україну.

–В Росії бізнесмени похожі на бізнесменів, а в Україні на злодіїв.

Плюнув я смачним плювком в його телевізійну рожу, бо більшого він не заслуговував.

Я бачив деяких бізнесменів України, бачив їх ставлення до своїх робітників. Бачив, як рідній сестричці, син котрої працює на приватній шахті, привезли декілька мішків цибулі, картоплі, та моркви, бо хазяїн має не тільки шахти, але й лани, на яких вирощує городину своїм працівникам. Хазяїн звільнює начальство, за його недобре ставлення до шахтарів. Про щось подібне в Росії я не чув. Так що досить брехати, що ти щось бачив в Україні, окрім свого пихатого обличчя, пан Задорнов...

Я вимикнув треклятий телевізор. Почуття підказувало, що змушений буду перетнути іще болісніші випробування. Дружина скаржилася на біль в животі, таким чином вона намагалася виправити мій дурний настрій. Від цієї думки мені стало легше. Я сів за стіл, розвернув теку з аркушами паперу, але читати не міг. Як таке сталося, що, домагаючись правди, я дійшов такого непорозуміння? Я прожив в Росії п’ятдесят років, у мене в кожному місті є добрі друзі, вони кличуть мене приїхати, зустрітися з читачами. Чого ж ото мені не дає спокою думка, що вся Росія підбурена проти України. І в першу чергу самі українці. Може оце вже й є старчий маразм? Не пам’ятаю, щоб з такою силою мене вабило коли до жінки, як сьогодні – з’їхати в Україну. Але дружина не поїде і ніхто там на мене не чекає. А що до Задорнова, то його, мабуть, дивляться по телебаченню в рідній хатині, де я народився і виріс. Отакого вже я не стерплю. Бо маразм!

Я повернувся до дружини. Вона дивилася на мене уважно, силкуючись по виразу обличчя зрозуміти про що думаю.

– Чи не закохався ти в молоду та гарну? – запитала, не зводячи з мене допитливих очей.

Я не міг відірватися від думок про свою долю, але правди не сказав. Дружина не любила, коли я починав розмову про повернення на Україну. Боялася мене втратити, чи що?

– Напевно, ні, – відповів я, – якби закохався, привів би до тебе познайомитися. Не все в мене гаразд з Багряним. Не написати не можу, й писати не маю з чого. Хіба що брати фактуру зі стелі, або ссати з пальця.

Дружина підійшла, ніжно обняла мене й поцілувала в потилицю.

–А тобі що, ставати перед судом, якщо щось скажеш не так. Головне щоб не оббріхувати добрих громадян і не зробити героями злодіїв. Розповідай так, як підказує серце. А коли напишеш, визнаєш, що все це правда.

– Є підозра що я сам собі перестав вірити.

Вві сні я бачив Задорнова, з його рота стирчав довгий роздвоєний язик гримучої змії. Я намагався відірвати язика, але прокинувся від криків за стінкою. У сусідів, як завжди по вихідним, почалася чергова сварка. Я заспокоїв себе тим, що сусідами була родина Кузнєцових, а не Ковальових. І заспокоєний таким чином, заснув, відчуваючи на щоці тепле дихання дружини.

По озерах, по золотих пагорбах повзла темна пляма від поспішаючої в безвідь хмарини, а може від смутку, що зранку посів душу, й не знав куди дітися. Людині занепасти недовго: досить розпектися сонячному багаттю, або похитнутися атмосферному тиску, а то ще й побачити дивний сон, в якому здійснюються твої кращі надії. Прокинувся, а реальність сидить біля ліжка й показує тобі величезну дулю. Отак і я занепав, не знаю з яких обставин, але, прокинувшись, з такою огидою подивився на свої рукописи, що ледь втримався, щоб не запалити сірника. Ранок був, як в усі останні дні: сонце ховалося за легким небесним павутинням, вітрець, мисливським собакою обнюхував землю, бігав подвору, здіймаючи в небо папірці, пакети, та інше сміття не дуже прибраного міста. Зранку я планував бігти до друкарні, поквапити дівчат видати мені наклад журналу «Екумена», щоб було з чим поїхати звичною мені мережею Сита – Золотий – Сукпай. Але який з мене мандрівник! В голові туман, в м’язах слабкість, в серці тривога. Сів писати – яке там, забув навіть прізвища своїх героїв. Хоч би подзвонив хто, чи забігла позичити сотню на похмілля сусідка, Леоніла, викладачка літератури в гуманітарному вузі. Останнім часом в неї з чоловіком, кандидатом технічних наук, математиком за фахом, почалися якісь непорозуміння. Не раз з-за стіни чулися збуджені голоси, пронизливий Леоніли та рвучкий, категоричний Олексія Дмитровича. На Леонілу при зустрічі, я намагався не дивитися, бо дуже вабила мене не тільки її жіноча врода, але й зухвальний розум з чималою начитаністю. Іноді дружина натякала, що сусідів я цураюся саме з-за їх високої освіти, не хочу сидіти й лупати очами, коли вони почнуть витати в невідомих мені галузях науки. Але – ні, причина була в тому, що після кожної зустрічі з Леонілою я занепадав духом, вона була моїм недосяжним взірцем. Мені здавалося що за такою дружиною я був би найщасливішою людиною на землі. В моєму уявленні, Леоніла була жінкою неприступною, непохитною в своїх жіночих чеснотах. Вона добре знала англійську, китайську, іспанську мови, краще за мене розмовляла українською, коли мене не було вдома, заходила до дружини, брала деякі книжки, прочитала всього Багряного, і, навіть, як мене повідомила дружина, виказувала намір поговорити зі мною на предмет його творчості. Але я уникав зустрічатися з нею, боявся, що зомлію від близькості, бо ця пройда не може не знати яке враження справляє на мужчин її врода.

Розділ двадцять третій

Озираючись на Багряного

Але свари поміж подружжям не виникають на голому місці. «Якщо виникла якась розколина в стосунках між двома, шукай третього», – любила повторювати моя мати, але розколини виникали й на голому місці. Якась третя сила вмішувалася в життя. Оце так, третя сила? Не обов’язково коханець, чи кожанка, а може щось природне? Примара яка, чи космічна енергетика? Щоб там не казали, але, слухаючи, як сваряться сусіди, я мріяв, що одного разу Леоніла зійде до мене з свого Олімпу. А коли таке станеться я водночас перестану бути бабієм, бо знайду саме те, що мені належить від природи. Самонадійність невігласа? Може й так, але до Леоніли я ставився так, як ставився до Наталки Григорій Многогрішний з роману Багряного «Тигролови». Останнім часом я помітив за собою, що став по кожному життєвому приводу озиратися на героїв Багряного. В моєму-то віці?! Я до сучасної влади ставився, як Багряний до сталінською. Я дивився на світ його очима: «Визнаючи, що земля крутиться, визнаючи її обертання навкруги сонця, ми в той же час визнаємо і ставимо в основу обертання цілого живого світу – Людину. Засади пошанівку до неї. Засади братерства й любові до ближнього. Засади права кожної людини й кожної нації на свободу, на рівність, на людське життя. Засаду до людиноневисництва й расизму. Нетерпимість до всілякого рабства й соціального та національного упослідження людини». Це в моїх думках та почуттях сиділо задовго до того, як я взнав, що існує такий письменник, як Іван Багряний. Але я намагався сформулювати свою філософію, своє, незалежне бачення життєвого улаштування на землі.

Знайомство моє з Леонілою відбулося за чудернацьких обставин. В дурному сні я б не повірив, що таке можливо. Але не будемо поспішати, я вже й сам помічаю, що не роман пишу, а скачу галопом по європам. Про важкий той ранок споминів я майже не зберіг, мене пригнічують більше події наступних днів, коли я, відверто скажу, прямо таки заблукав поміж знайомих вже нам жінок. А вінцем цього дивного букета стала саме Леоніла.

Полегкість мені завжди приносили телефонні дзвінки від друзів. О сьомій дружина пішла на роботу, а я, випроводивши її, лежав горлиць на дивані, обмірковуючи учорашню бесіду з Олегом Григоровичем. З Тамарою все було ясно, моє благання вона почула відразу, але необхідною мені інформацією майже не володіла. Щось розповідала бабуся, але оте «щось» тоді її мало турбувало. Ніби вві сні я виразно побачив стару жінку, яка вже мало про що пам’ятала, і якби їй довелося зустрітися віч-на-віч з Лозов’ягіним не впізнала б, навіть, хто він є такий. Але Олег Григорович дещо знав. Знав та мовчав, ніби соромився самої розмови про далекосхідних українців. На той час в кав’ярні було біля двадцяти осіб. Може він соромився когось, або чогось? Української мови наприклад? Десь о дванадцятій я подзвонив Тамарі, вона, навіть не привітавшись, сказала,щоб я біга вниз, бо вона тільки що під’їхала і чекає на мене в машині. Трохи здивований, я швиденько одягся і зійшов з п’ятого повер-ху прямо в розчинені дверці не першої молодості «Ніссану». За кермом сидів молодий парубок, русявий, міцний, в українській сорочці вишиванці. Він зневажливо потис мені руку, і ми мовчки поїхали в напрямку Південного мікрорайону.

– Ти думав про мене? – запитала Тамара.

– Більше про Олега Григоровича, учора він мені не дуже сподобався.

Тамара засміялася.

– Не переймайся. Він не стільки соромиться, як боїться, коли в його закладі починаються розмови про те що відбувається в Україні. Особливо його лякають люди, які захищають президента. Бо його, як українця, можуть звинуватити в націоналізмі. Дурне, звісно, але Олег Григорович боїться за свій бізнес.

– Навіть таке буває!

– Буває всяке, Олександре.

Я силкувався втямити, чи можуть бути загрозою для бізнесу розмови українців про стосунки з братами та сестрами, які мешкають в Україні. Чи по своїй волі попав батько Олега Григоровича спочатку в Амурську область, а потім вже в Ситу? Не він розкуркулював селян, а його розкуркулили й принадили валити ліс для будівництва комунізму. Але вимовляти слова, які потім будуть тлумачити зовсім в іншому сенсі, мені не хотілося. Тому я запитав:

– Ми зараз далеко?

– До моєї бабусі. Учора ми побалакали про ваші пошуки, вона сказала, що має папірці, які нас можуть зацікавити.

– Навіть так?

–Я ж казала, що бабуся деякий час спілкувалася з Лозов’ягіним. Особливо влітку тридцять п’ятого, а живе вона в Південному мікрорайоні на вулиці Володарського.

Коли ми піднялися на третій поверх дев’ятиповерхового будинку, на дзвоник відчинив низенький худорлявий молодик. Він подивився на мене знизу вверх, трохи схиливши голові набік.

–А де Вітьок? – запитав.

– Віктор поїхав у своїх справах, а тобі він навіщо? – запитала Тамара.

– Думав разом в центр поїхати, але чекати не буду, піду на автобус.

Бабуся, Ніна Володимирівна Коцюба, була на диво рухлявою, веселою, не по літам моложавою жінкою.

– Мені дев’яносто сім років і три місяці, – сказала вона, міцно стискуючи мені руку своїми худорлявими пальцями. – Не повірите, але я пам’ятаю яке було волосся у Нестора Махна. Він нахилив голову, щоб я його помацала. Дуже був веселий парубок. Лозов’ягін теж зустрічався з отаманом, але Махно йому чомусь не сподобався. Я запитала, але Йван так і не відповів. У нього була дурна звичка посеред розмови наче пропадати кудись. Торкнеш за плече, а він наче тільки що прокинувся, дивиться на тебе своїми важкими очима. Я не витримувала його погляду. – Вона обвела поглядом кімнату, Тамара, щось буркнувши, встала і відчинила вікно. – Лозов’ягін насправді володів силою гіпнозу. Це помічала не тільки я. Навіть комендант Салов його побоювався. Але я запросила вас, бо маю деякі записи розмов з Іваном Павловичем. Правда, вони стосуються його перебування на Україні. Про своїх знайомих на нашому терені він не писав. Лякався накликати біду на людей. А про перший арешт розповідав багато і цікаво, дуже йому сподобався слідчий Харківської в’язниці, прізвища якого він теж не називав, бо був певен, що він вже давно не слідчий, а в’язень якогось чергового ГУЛагу.

Тамара принесла мені стару картонову теку, в якій лежало декілька аркушів паперу з ледь помітними записами олівцем. З тривогою в голосі Ніна Володимирівна розповіла якою освіченою людиною був Лозов’ягін, як він шанував людей, навіть коменданта, з котрим у них були не дуже добрі стосунки.

– Чи правда, що він був бабієм? – запитав я, і, ніби виправдуючись, добавив, – я зустрічався з онуками жінок, які за своїм часом зустрічалися з Лозов’ягіним. Ходять плітки, що від нього не одна жінка завагітніла.

Ніна Володимирівна щось буркнула собі під ніс, мабуть в адрес жінок, які плетуть плітки, й, важко зітхнувши, сказала:

–В Івана була можливість мати зі мною роман, я б не відмовилася, але був він дуже сором’язливою людиною. Хотів, щоб я перша зробила крок, але я тоді ще зовсім молодою була, боялася накликати ганьбу сусід.

Худорлявий молодик, який весь час чепурився перед люстерцем, іронічно всміхнувся і, підійшовши до шкапи, яка стояла відразу за бабусиним ліжком, сказав.

– Досить скромничати, бабуся. Про те, що ти була коханкою Багряного, усі сусіди знають. Старий Свирид розповідав, як метеляв тебе чоловік зі п’яну. Та все Йваном дорікав.

– Чи мало було Іванів в Оборі! Ні, Петрику, нічого в мене з Лозов’ягою не було. Брехати не хочу, іноді біс так і смикає за язика. Скажу, що кохалися, люди повірять. І ніякого осуду не буде. Чи знайдеш на нашому терені жінок, які б хоч раз в житті не впали в отой солодкий гріх.

Я помітив, що у Ніни Володимирівни навіть зморшки під очами почервоніли. «Солодкий гріх» в її вустах був занадто красномовним. Скоро сто років, а туди ж… У бабусі не було нічого особливого, крім блискучих, виразних чорних очей, але на якусь мить я побачив її молодою красунею, і в мій мозок вдарила гаряча, могутня хвиля якогось надприродного бажання. Бажання минулого. Тамара в цей час поралася на кухні, накривала на стіл, було чути як на газовій плиті починає бриніти в чайнику вода.

– Ви пишете по завданню редакції, чи як? – запитала Ніна Володимирівна, і не чекаючи відповіді, додала, – це добрі наміри, але що б ви не написали, все буде так і не так. Коли ще зовсім молодим парубком Іван побачив, як вбили його діда, він зненавидів не тільки злодія, зненавидів себе, що не зміг захистити діда. З того часу, про це Йван розповідав мені сам, він втратив почуття болю. І не тільки болю. Він зрозумів, що в світі немає нічого святого, що людина це така ж істота, як вовк, ягня, муха чи докучлива комашина, яку він тільки що хляпнув долонею. Віз зненавидів зло.

– Ви жартуєте? – не повірив я. – За моїм висновком усією своєю творчістю Іван Павлович захищав добро. Показав гідність доброї людини, міць духу, поруч з ненавистю до всього темного, що є в кожному з нас.

– Розумієте, в Івана була манія глумитися над агакалами влади. Він питав Салова: ти гониш хвору людину на лісоповал, знаєш, що вона може не повернутися з лісу живою, так хто ти тоді є? Комендант розводив руками: якщо я сьогодні не відправлю планових кубометрів, то вже завтра опинюся на місті отого хворого, а хто посяде моє місце одному богу звісно. Комендант мав рацію, були серед робітників НКВД справжні хижаки, з люті забивали людей до смерті. Але згодом самі щезали в тайзі… Як ото казали тоді – люди з лихими намірами самі себе засуджують.

–А скільки людей потрапляють до того?

– Буває й так.

Тамара покликала нас до столу. Чай, пиріжки з капустою, малинове варення. Все було духмяним і дуже смачним.

– Будь ласка, кажіть що ви про Багряного накопали, – допитувалася за чаєм Ніна Володимирівна.

–І багато чого і майже нічого. Колись мій друг, нанаєць, Григорій Бельди, казав, що по вчорашньому сліду мисливці не ходять. Йдеш на зайця, а натрапиш на ведмедя. Я ж сьогодні ходжу слідами торішнього снігу. Цікаво, але не дуже зручно. Бо не тільки снігу, навіть торішньої води не знаходжу. Все позносило водопіллям перебудови.

– За яким же бісом тоді бігаєте?

Я дивився на трохи спітнілу біля плити, але від того ще чарівнішу, Тамару.

– Не знайшов Багряного – знайшов вашу внучку. Може я все життя мріяв про таку красуню.

– У вашому віці! Що робитимете з нею?

– Це вже наші справи, нене.

– Отакий був Іван Павлович. Була в нього непохитна віра, що він дійде своєї слави. Що ніякі табори його не зломлять, ніякі злодії не вб’ють.

Після чаю з пиріжками та варенням, Ніна Володимирівна пішла в свою кімнату відпочити, худорлявий молодик, (я так і не взнав, яка він Тамарі по лічбі вода на киселі), поїхав в центр по своїм справам, а ми з Тамарою зосталися на кухні.

– Ти утямиш що там написано? – запитала вона, киваючи на теку. – Декілька разів я намагалася переписати тексти, але завжди не вистачало часу.

– Особливо тепер, коли ми залишилися удвох.

Тамара почервоніла, зовсім як молоденька дівчинка.

– Такого дивака, як ти, я ще не зустрічала.

Вона підняла зір від теки, спочатку на мої зціплені пальці, потім на лице, і, мабуть, таки здогадалася,які почуття турбують мене в цю хвилину.

– Після тебе я не зможу працювати, – сказала вона, – а на що тоді жити? У мене борги перед Олегом Григоровичем.

– Які такі борги?

–Я повинна відпрацювати хатину, яку Олег купив мені в Золотому. Там зараз живуть моя мати з молодшою сестричкою….

Тамара замовкла, потупивши очі долу. Її правильне з трохи випнутими вилицями і широкими темно-червоними губами обличчя, примусило мене згадати першу, ще шкільну любов, там, на Україні, в далекій Макіївці.

Вона зауважила, докірливо похитавши головою:

– Не треба, Олександре. Не варто, одружений ти чи ні, варто те, що після першого ж ліжка ти покинеш мене.

З мене так і перло бажання наговорити Тамарі всіляких завірень, що з мого боку й натяку не буде на її минуле. Поміж тим я розумів, що зараз мною керує бажання переспати задарма з повією, а це буде занадто гидко, не по людські, що краще мені встати й піти геть. Але як бути з текою, яку Тамара держала в своїх руках.

У маленькій нагрітій газом кухні запала тиша. Пахло духмяним зеленим чаєм і трохи малиновим варенням. Я протяг руку за текою.

– Думаю, що розберуся сам. Значно скоріше ми б зробили це удвох, але… розумієш, Тамаро, в мене тьмариться мозок, коли ти поряд. Це примара якась...

Трохи згодом вона проводила мене до зупинки автобусу, поцілувала в щоку. Притуляючи теку лівою рукою до серця, правою підніс до вуст її трошки зволожнілі пальці. Я дав обіцянку, що допоможу Тамарі знайти роботу на одному з закладів Хабаровська.