Післямова

Цю книжку складають мої уявлення про людей, спілкуючись із котрими протягом майже п’яти років, я долав таку моральну непевність, що звичайні земні люди іноді вважалися мені інопланетянами. Вони мали хист, якого не мали ні я,ні мої друзі по спілкуванню, або співробітництву. Я пропоную читачеві не домислювані оповідання, деякі розповіді героїв записував майже не змінюючи слів. Взагалі дбаю тільки про те, щоб читачеві, як можна скоріше, обридло блукати в моєму витворі, особливо тому, хто добре знає мене і моїх героїв, спілкувався з ними, пиячив, а то ще може й розумів що вони за люди, яка недоля виховала їх, і до якої долі торили вони свої життєві шляхи.

В книзі я оголошую себе не тільки свідком, але й активним сучасником подій, іноді мерзотних, але так вже склалися обставини. Мені не вистачає хіба що розмовного колориту, але тополі, що стоять обіч шляху, відзначаються не дуже помітним різноголоссям. Непевні контури постатей, замість кущів та невеличких дерев попереду, — в темряві можна й не таке побачити. Іноді здається, що попереду мене, грюкаючи копитцями, скаче волохатий бридкий біс, і серце провалюється в п’яти, але, наздогнавши біса, я починаю реготати, бо отим бісом була березка, на котру вітер начіпляв целофанових пакетів, і метляв тими пакетами, як навіжений. Отими пакетами він бив мене навідліг в лице, іноді боляче. Я зривав пакети з гілля, і вони ще довго, наче живі істоти, бігли за мною, топталися навкруги, здіймалися догори, так що мені доводилося відбиватися від них, як від уїдливих кожанів.

Іноді мені дуже кортіло випередити час, тоді з тридцятих років, я стрибав у дев’яності, потім поволі керував у зворотному порядку в сімдесяті. Це не примхи, мені здавалося, що таким чином я можу досконаліше передати химерну поступовість життя моїх героїв. Можливо я помилявся, але помилятися — моя пристрасть. Філософи стверджують, що людина з часом змінюється не тільки зовні, але й у душі. Я належу до іншої категорії людей, мої моральні цінності склалися ще в дитячі роки, і від них я, за довге своє життя, не відійшов навіть кроку. «Впертий хохол» кажуть про мене друзі, а я не впертий, ні, я до нестями закоханий в свою батьківщину, в її мову, в її незалежність від будь якого супостата. Я певен, що українці були українцями, коли на землі ще не існувало інших народів, що кращі сторінки «Біблії» писані саме українцями, що російська мова це оклякла в північних снігах українська… Я б міг чимало ще сказати на захист рідної мови, але віру, що згодом вона скаже сама за себе. Вона не згубила жодного народу, тоді як на совісті російської їх стільки, що сором казати. Скільки талановитих народі жило на Далекому сході, скільки було чарівних мов, але прийшли «лочі», як кажуть нанайці і силком нав’язали народам свої прізвища, свої матерні слова, своє не зовсім духовне мистецтво. Я знаю чимало нанайців, які плачуть, що разом з їх рідною мовою щезла з землі пам'ять батьків, що Макто став Миколою, а Пилха — Петром. «Опинившись у колі севенів, Пилха співав уві сні. Тоді навкруг нього бігали, плигали, зроблені ним з деревини чоловічки, звірята, комашини, плазуни, та різні пташенята. Від такого свого співу він прокидався декілька разів за ніч. Сусіди, які чули його дивні пісні, зустрівши Пилху казали: «Рости, синку, бути тобі шаманом. Тебе треба тільки «відкрити». В слові «відкрити» містився увесь шаманський церемоніал запроваджування шаманської магії». Справжнім шаманом має бути тільки Пилга, або Макто, і ніколи – Микола, або Петро. Ця трагедія нанайського народу лежить на совісті християнських попів. Звичайнісінькі невігласи, вони зневажали поневолені народи, а чемні діти природи дивилися на неголених мужиків у чорних жіночих спідницях, і мурмотіли : «Що з них, знедолених, візьмеш, вони божевільні».

Не всі українці сьогодні розуміють, яка ото біда – втратити рідну мову. Тільки мовою пов’язані ми зі своїми пращурами, втрачаючи її, ми втрачаємо зв'язок з минулим, занепадаємо духом, чіпляємо на себе усі світові хвороби. Не забувай батьків, кажуть нанайці, і батьки не забудуть тебе. Коли нанайський поет, Георгій Бельди, бере в руки чарку з горілкою, перше що він робить, бере з чарки щіпку горілки та ронить на долівку, кажучи: це тобі, амін (батько), тобі енін (мати). Не забуває він навіть мапу (ведмедя), якого одного разу вбив на полюванні. Вибачається й перед мапою. На рідній мові нані його розуміють не тільки батьки, але й звірі. А до російської вони глухі й сліпі...

***

Спрокволу я дійшов висновку, що людина комфортніше почуває себе в диких лісових хащах, аніж на добре уторованій лісовій стежині, обіч котрої можна побачити надламане віття, написи на стовбурах, а подеколи, навіть, пакети віз з’їдених чіпсів, або цукерок. З такої нагоди я й намагався сплутати сюжет цього витвору. Ніхто не вимагає від людини писати так, як писали віками. Коли я пишу, я не думаю про читача, чи комфортно йому буде в моєму романі? Мені сучасний комфорт остогидів настільки, що краще вже спалахнути від іскри палаючого лісу, аніж неспішно помирати, втупившись в екран телевізору. НА телебаченні всі мелють язиками, бо найняті. Вони це роблять за гроші. Одні займаються словоблудством, другі бігають з оголеними грудями та сідницями, в сучасному місті на вулиці теж таке трапляється, але ж не зранку до вечора. І стрілянина відбувається не так часто, як на телебаченні. На лісовій стежині ще можуть зустрітися два чоловіки, кожен з котрих не бажає поступитися, зійти зі стежини, і таким чином привітати перехожого. Але таке теж буває рідко. А в лісових хащах я почуваю себе наодинці зі всесвітом: куштую ягоду, напиваюся джерельної воду, вмиваюся, нахиляючись над лісовим гомінким струмком. Жодна пташина не спитає, кудою я керую свою ходу, вовк зиркне з підозрою, й побіжить по своїм вовчим справам. Отак і я бігаю рядками свого витвору, зиркаючи на все, що заслуговує моєї уваги. Не кожного це зацікавить? Звичайно, не кожного, але я не наполягаю, щоб, блукаючий хащами перехожий, звертав на мене увагу. В життєвих хащах, окрім мене, є на що подивитися.

Кінець