18 частина

Частина вісімнадцята

Якби знати що криється за доброю усмішкою майора Вовчика. Я закрив очі, декілька разів струснув головою, намагаючись таким чином збутися дурних думок, які вперто опановували мною при зустрічі зі слідчим. Якого біса він причепився до мене, не дає спокою, гнітить своєю прискіпливістю, наче я не людина, а ходячий вислів. Хтось натякнув слідчому, що я вмію читати думки людей. Що до Вовчика, який може бути сумнів, він спить і бачить мене злодієм, то я дівчатко зґвалтував, то роблю замах на бізнесмена-газетяра, який випхнув мене із редакції. Наміри Вовчика мені відомі. Я давно збагнув куди він мене штовхає. Збагнув ще в минулому році, коли вперше зустрілися в редакції газети «Вечірні вісті». Я приніс редактору зроблену на загад гумореску про дівчинку, яка мала хист, дивлячись підозрюваному в очі, визначити злодій він чи ні. Прочитавши гумореску, Вовчик запам’ятав і взяв на озброєння мою літературну вигадку., що на питання слідчого злодій буде дивитися йому в очі, наче він ягня святе, а чесній людині буває соромно вже з того що її підозрюють в тому нащо вона нездатна. Вовчик перевірив мою теорію на практиці, і, о, диво! Злодій дивився на нього з відвертою нахабою, а даремно звинувачені починали кліпати очима.

Вовчик здоганяв мене на вулиці, підходив привітатися в фойє кінотеатру, або в магазині.

— Ви там чогось новенького не написали? — і додавав, якщо я заперечливо хитав головою, — А даремне… даремне. Знаєте, у вас гострий спостережницький розум.

—У людини, яка багато пише, працює не мозок, а почуття слова. Слова повинні дзвеніти, отож я притягую дзвінке слово до дзвінкого, не заглиблюючись у сенс написаного. Якось ми зустрілися на зупинці автобусу. Це була випадкова зустріч. Спочатку він мене навіть не помітив. Стояв наче просякнутий стражданням або каяттям яким. Він наче вигулькнув у мене перед очима, бо перш за все я звернув увагу на невеличке цеберко в його руці. На відверте запитання: «Чи не скажете де купували пиво в цеберці?», Вовчик аж сіпнувся, а, впізнавши мене, погамував зовні ознаки радості.

— Запрошую вас, Олександр, до себе. Посидьмо, погуторимо… Я двічі дзвонив вам на стільниковий. Прочитав в газеті вашу чергову гумореску і не можу второпати, герой ваш, Юхим, вигадка, чи зустрічали такого. Ви знаєте, він кримінальна людина. Вочевидь ви цього не показуєте, але натяк відвертий.

Я засміявся.

— Звичайнісінька вигадка. Але подібних Юхимові типів в нашому сучасному загали, як мух на смітниках. За гроші рідну матір продадуть.

— Люди облишені сумлінням, або невизнані артисти.

— Скоріше сучасне міщанство. Роботи з виразом страждання на лиці. Вони незадоволені минулим і жахаються майбутнього. Наш загал прообраз виродженої форми страждання. Нудота від скудоумства. Книжок не читає, музики чіпляють на вуха, якщо те, що чіпляють можна назвати музиками.

***

Написати нарис про майора Вовчика виникло в мене відразу після чергового замаху на його життя. Я прийшов у лікарню, показав на запрошення документи, спробував обґрунтувати чому саме його забажав зобразити героєм нашого часу. Спочатку майор категорично відмовився, почав питати де я народився, де вчився, про батьків питав, про друзів, про свої захоплення. Особливо Вовчика зацікавила мою розповідь про мандри в горах Мяо Чану, які там річки, будиночки з ліжками, пічками, як приємно взимку набрати сухих гілок, запалити в топці вогонь… З того часу минуло майже три роки, коли одного разу Вовчик подзвонив мені, запрошуючи піти з ним провідником до гірським будиночкам у Мяо Чані. Потім з’ясувалося що до нашої експедиції приєднується Євген Печериця, фахівець по виживанню в тайзі, і йде з нами виключно із перестороги, щоб ми не заблукали. Радіти було ні з чого, але не було й здатності відмовлятися. Нарис про майора Вовчика мені не те щоб не подобався, в мене зоставалося чимало питань до майора. Здалася йому ота впертість. Батько за себе помстився. Визволяти безвинно осуджених можна на офіційному рівні. Невже працівники прокуратури й справді не знаходять в собі мужності признавати свої помилки? Чому саме він повинен це робити? Робін Гуд сучасний…

Печериця відразу повівся з нами наче ми з ним були знайомі з дитинства.

— Давно в донецьких степах був? — звернувся він до мене.

—А ви що… теж звідти?

— Вчився в Донецьку.

Я не став питати коли та в якому закладі. Коли Печериця сміявся очі його зблискували такими сліпучими промінцями, що я так і не вподобався взнати якого вони кольору. Таким чином по виразу очей нашого супутника неможливо було усвідомити коли він говорить серйозно, а коли жартує. Це були не очі, а ліхтарики з гострими пучками світла, за якими була схована його сутність.

Вовчика це нервувало й насторожувало. Якщо очі й справді метафора, якою висловлюється наша психіка, то очі Печериці цілком спростовували такі ствердження.

Я відразу порозумів, що наша подорож не задумка Вовчика. Що прагнення моїх супутників ввести одне одного в оману. Задовго до того як ми посідали в автобус, я переймався неспокоєм. Не подобалося мені вовчі погляди Вовчика на Печерицю. Присутність цього молодика була для нього майже нестерпною. У моєму світосприйнятті виключно відсутнє вороже ставлення до людини, якою б вона не була як би мені не заважала.

***

Він утопав в духмяному подиху польових квітів. Кучма білого волосся на голові сяяла ореолом Бога, бо й сам він був кращою польовою квіткою, кульбабою, котра може облетіти від легкого подиху повітря. Вовчику вісім років. В розпалі літо, друге літо після повернення батька. Він відбув свій термін від дзвінка до дзвінка, шість років за те, що не простяг Брежнєву руку, коли той хотів з ним поздороватися. Ніхто не поцікавився із якого переляку він це зробив, не допомогли навіть відверті вавки на руці батька. Слідчий і суддя, наче оглухли. Оголошення було — за зневагу до радянської влади. Про батькове злодійство мати розповіла синові, коли йому сповнилося п’ять років. Декілька ночів він оплакував батькову образу, тоді й вирішив, що коли виросте, буде працювати слідчим, визволяти з в’язниці безвинно осуджених людей. Навіть земля в те літо насолоджувалася смаком волі.

Недалечко в польових квітах горлиць лежав батько, Володимир Стефанович Вовчик. Лежав, немигаючими очима дивлячись в небо. Про що він думав спитати Петро соромився. Земля насолоджується смаком волі, поспішає дати життя рослинам, які в свій час були знищені колгоспними ланами та городами. Море соняшників за лісовими посадками так не манить Петра, як оце дике поле в квітах, розрізане двома неглибокими балками. В одній з них дзюрчить прозорий струмок, народжений трьома джерельцями, котрі пульсують навіть взимку, нагромаджуючи довкола величезні крижані споруди. Але влітку джерельця майже непомітні, Вони соромливо ховаються від сонця в колючих кущах терну. Ніхто із дорослих або дітей не поганив джерельця чобітьми або босими ногами. Щоб напитися води знаходили лопухове листя, і вже листям зачерпували холодної насолоди. Джерельна вода була смачнішою за газовану, навіть з сиропом. Покажи маляті джерельце, не торкне води рукою, бо кожна дитина бачила в пульсуючому диві живу істоту. Ніхто з дорослих не наказував дітками як повадитися біля джерельця, ніхто не напоумив пити воду з лопухового листа. До книжки, до ікони не підходили діти так обережно, так захоплено, як до степових джерел. Це вже потім, коли Вовчик вчився в інституті, приїхавши у відпустку, він зустрів біля джерельця хлопчика, котрий всівав чималу палицю в скаламучене живе гирло землі. Робив він це із незрозумілою Вовчику насолодою на лиці.

— Ти що робиш, невігласе! — гримнув він на хлопчиська.

— А що… хіба неможна. Може водограєм вдарить?

Джерельця хлопчику було вже мало, йому потрібен був водограй. Нікому зі знайомих Вовчика в дитинстві така думка в голову не приходила. Невже зрозуміли, що водограєм джерельце не вдарить, а зникнути може. Два джерельця в балці зникли ще за часи його дитинства, третє вмирало на його очах. Вовчик сказав хлопчику що вмирає від жаги, ставши навколішки, очистив джерельце від бруду, дочекався поки заб’ється його невтомне серце, та й пішов собі далі. А десь через тиждень, посуваючи балкою до ставу, на місці джерельця побачив кучугуру сміття. Горло джерельця було щільно забите камінням. Загинула ще одна жива судина землі. Вовчик негайно відгріб руками сміття, повисмикував з землі каміння, але даремне, останнє джерельце на терені його дитинства зникло назавжди. Йому було лячно зустрітися з маленьким злодієм. Особливо в степу межі квітів, або на схилі балки, де лікувався від образи на людей його батько, Володимир Стефанович.