07 частина

Частина сьома

Пожежі завжди захоплювали роззяв, отож і я простояв перед палаючим будинком майже півтори години. Допомагав чи заважав важко сказати, але до приїзду пожежних машин разом з іншими гавами намагався збивати полум’я з палаючих вікон першого поверху.

Леонтій Григорович почувався гірше ніж завжди. Двічі за ніч в двері дзвонила якась лікарка, вибачаючись що помилилася. Потім хтось грюкав по батареї опалювання, а безсоння в такому віці спричинює до застарілих хвороб. В мене виникла думка, що все це підступи військового розвідника Попова, і Леонтій Григорович погодився зі мною.

— Не хотілося удаватися до гіпнозу, але доведеться. Ходімо прогуляємося на свіже повітря, сьогодні наш герой не всидить вдома.

Ми зійшли сходами вниз, я з болем в серці чув як важко дихає мій супутник, але на лавочці в альтані він трохи збирався на силі, власноручно допоміг жінці полити на клумбах квіти. Попов розмовляв з молодою жінкою трохи осторонь, про що балакали не було чути. Але Леонтій Григорович доклав що з Поповим розмовляє та сама лікарка, яка двічі за ніч дзвонила йому в двері. Раптом жінка відвернулася від співрозмовника й майже побігла в нашому напрямку.

— Ви кликали на мене? — спитала входячи в альтану.

— Так, так, подумки хотів вас покликати, — трохи я б сказав нервово, але з суворим виразом на обличчі, промимрив Леонтій Григорович. — Ви пробачте, але здається мені, що мій товариш, письменник, дуже зацікавився вами. Ви жінка самотня, може підемо до моєї кімнати, посидимо, вип’ємо пива або доброго винця. У письменника дуже палка кров, подивіться, від хвилювання слова не може вимовити.

Що зі мною сталося не знаю. Я справді не міг не тільки вимовити слова але й ворухнутися. Дивився на жінку наче вперше за життя бачив таку красуню. Це потім вже я врозумію, що нічого особливого — досить симпатична особа, але подібних в Хабаровську куди не зиркни побачиш. А там в альтанці я палахкотів до неї такою жагою, якої не зазнав за все своє довге життя. Жінка вхопила мене під лікоть, відразу забувши про Попова, і ми в супроводі Леонтія Григоровича пішли на свій поверх. Жінка назвалася Люсею, від пива відмовилася але вино пила з насолодою, притискуючи мене до стіни оголеним до трусиків стегном. З її розповіді ми взнали, що працює вона в краєвій лікарні терапевтом, що з чоловіком не зійшлися характерами, але має сина двадцяти п’яти років. Я наче збожеволів, цілував жінці руки, падав перед нею на коліна, не розуміючи навіть що все це ми робили під гіпнозом. Отямився я лежачи з лікаркою в ліжку Леонтія Григоровича, а його самого в квартирі не було.

Лікарка почала було настроювати мене на чергову гру, але я зауважив, що нам краще б це зробити в іншому місці, бо скільки ж може літня людина очікувати на нас в альтанці. На тому дні нічого нового про життя мого героя я так і не взнав. І не втямив навіть хто ж кого з нас полонив, я лікарку, чи вона мене. А військового розвідника з того часу наче підмінили, він майже не виходив в коридор, сидів в своєму кутку, наспівуючи пісень, народжених за часи Великої Вітчизняної війни.

***

А зустрічатися з Леонтієм Григоровичем ми продовжували як і раніше. Щоправда прибігала іноді лікарка, Людмила Торосова, і ми повинні були балакати про що завгодно, аби тільки уникнути розмови про пригоди мого героя. Якось після двох склянок вина Людмила розповіла про своє знайомство з Віктором Леонтовичем Гордейчиком, головою адміністрацію одного з районів краю.

«Чи не ваш синок? — запитала Леонтія Григоровича, — очима і статурою він на вас скидається. І дуже наполегливий, бабій ще той».

Вона навіть не подумала про те, що такі її походження мені не дуже подобаються. Леонтій Григорович так поглянув на мене, що мені нарешті утямилося, — кохання під гіпнозом доходить кінця. Наші побачення з Людмилою мене втомили, вона, правда, ще дзвонила, але раз в тиждень по понеділкам, коли не треба було йти на чергування в лікарню.

Якось після ліжка запитала яке враження викликає в мене Віктор Гордейчик. Я був чимало здивований, бо досить несподівано пролунало її питання, тому тільки й зробив, що стенув плечима.

—Добре, проїхали, — досить таки загадково посміхнулася лікарка, і мені здалося, що в її очах майнула зневага до мене. Тоді я вперше подумав, що Торосова люто ненавидить Віктора Гордейчика.

Одного разу ми зайшли з Людмилою в невеличку кав’ярню, з горілкою, музиками й танцями. Я дивився в її обличчя, намагаючись усвідомити, що спонукає Торосову доскіпуватися до мене. Переконував себе що робить вона це без будь-якої мети, але в глибині мого єства визрівала думка, що коханням тут і не тхне. Ми посувалися в танго, коли я заговорив з нею про Віктора Гордейчика.

—Ви, Людмило, занадто суворо ставитесь до Віктора. Він нічого лихого вкоїти не може, бо має добре серце і світлу голову.

—Коли йому скрутно, Гордейчик раду знайде… А потай буде реготати, що зґвалтував почесну жінку.

—Кожен регоче зі своїх дотепів, гамселить людей, якщо є така можливість. А Віктор Леонтович нагадує мені шаха, який, окрім свого гарему, має хіть на гарем сусіда.

—Йому б не людей, а себе гамселити…

Щось Торосова недоговорювала.

—Гордейчик певен що народ треба навчати послуху. Зараз Путін про це дбає, кинув десант московських вояків до Владивостоку, щоб показали хто в домі господар.

В шинку панував спокійний, мрійливий настрій. Млосне танго опаляло душі. Студенти нашвидкуруч перекушували пиріжками. Я думав про Леонтія Григоровича, про його сина та онука. Було нестерпне бажання захистити Віктора Леонтовича, показати його Торосовій в кращому світлі.

—Усі ми блазні, прикуті до своєї посади. Тільки-но виникне можливість звільнення, нами опановує жах. Життєвий наш потяг йде під укіс, опора родини втрачає орієнтири, впадає у відчай…

—Це ти про Гордейчика?

—Атож…

—Облудна людина твій Гордейчик. Утілення своєї доби, але з присмаком шляхетського сумління. На драбину влади якщо і зиркав, особливого бажання змагатися — хто кого з драбини зштовхне не виказував. Хіба що подумки… Але важити життям заради іншої людини, на таке він не здібний. Та що там життям, він за свою посаду тримається, як за рятувальний круг. Він дружиною собі взяв гарненьку майже непомітну жіночку, впевнений що вона його ніколи не зрадить, не наставить роги, не зробить посміховищем загалу. Вона навіть оздобами, які Віктор купує, не цікавиться. В ній немає нічого що викликає у чоловіка хіть. Тому і гасає Віктор Леонтович по чужим жінкам, оздобивши рогами добру половину чоловіків району.

Хтозна що потайно коїлося в душі Людмили Торосової, одне я порозумів, вона була коханкою Віктора Гордейчика, і в чомусь він їй нашкодив. Про таке жінок краще не питати. А що потайно коїлося в душі дружини Гордейчика, Валентини, порозуміти я міг. Душа її давно вже перетворилася в пустелю, вигоріла від ревнощів та скарг на свою долю. Може й дорікала вона часом Вікторові, може й плакала тишком-нишком одна в холодному ліжку, але на люди з’являлася завжди веселою, охайною, жартівливою, начебто щасливішої за неї жінки не знайдеш у всьому світі.

А втім дурисвітів вистачає й по селах. Це тільки назва району така — Нанайський, а насправді нанайців у ньому не більш як десять відсотків. І коли Віктор Леонтович приборкав молоду хитливу нанаєчку, дружину відомого в районі мисливця, мисливець отой. Микола Бельди, вирішив помститися. А оскільки Валентина була за фахом вчителькою літератури, він запросив її в село на зустріч з поетами. Поети з’являються і зникають коли їм заманеться. А ці троє приїхали за натхненням. Прізвище одного з поетів було Валентині знайоме, вона навіть вірші його читала. Віктор Леонтович саме в Москві був, підтримував епохальні рішення комуністичної партії. Валентина подзвонила, попросила дозволу запровадити в селі Дада зустріч з московськими письменниками. Вона не сказала — поетами, знаючи, що Віктор поетів держить за авантурників. Отримавши дозвіл від чоловіка, Валентина ще зранку приїхала в нанайське село, де й справді відсотків тридцять мешканців були нанайцями. Микола Бельди був не тільки мисливцем, але й талановитим бардом, сам складав і співав свої вірші, як нанайською так і російською мовами. Дружина Миколи, Ольга, мала змову з чоловіком, щоб спокутувати зраду повинна виконувати усі його побажання. Після зустрічі з поетами, які були вже напідпитку й пишалися не зовсім дотепними віршами, Ольга з Миколою запросили Валентину в своє житло, бо було вже далеко за північ, а готелю в селі не існувало. Ольга відразу ж зникла, що анітрохи не налякало Валентину.

—Чи воно тобі треба? — запитала вона, побачивши зніяковіле, розгублене лице Миколи. — Краще позви дружину, та співай свої добрі пісні.

—Але хтось таки повинен помститися півню? Чи краще тобі буде як його стрільнуть в тайзі на полюванні?

—Ні, Миколо, не стрільнуть. Його здавна вже тримає на прицілу лікарка Торосова. Так чи будеш ти нам співати, га?

—Співатиму, тільки Ольгу не позву. Хай думає що у нас з тобою гаразди були, що я не гірший ніж твій кобель…

—З чорної кішки білої не зробиш, хіба не так, Миколо?

Микола Бельди співав.

Хто накликав мені лиха,

Хто утворив вади?

Полунице моя дика

Чим тебе він вабить?

Не навчився шанувати,

Наче так і треба,

Ні родинні наші шати,

Ні нашого неба.

— Не чіпай, — повчає батько,

— Вибач, — каже мати.

Зла у світі забагато,

Досить добавляти.

Валентина від’їхала додому першим автобусом, поки село ще спало. Вона сказала Віктору Леонтовичу що перебула ніч у ліжку з Миколою Бельди. Що нанаєць шляхетна людина, і буцімто вони мають намір спілкуватися й надалі. У Віктора виникло бажання дати дружині ляпаса, але втримався. Подумав, що скажуть люди. Йому спало на думку що Валентина бреше, що з її боку це тільки спроба помститися. Але на полювання з Першим відтоді він більше не ходив.

***

Розповідаючи, Торосова неспішно ковтала несмачне тепле пиво. Поряд з Гордейчиком нанайський бард показував себе янголом, але насправді все було саме так. В очах Оксани Віктор Леонтович втратив колишні пишноти, вона утікала зустрічі з ним, скаржачись чоловікові на переслідування. Тоді Бельди звернувся до знайомого шамана. «Батьки заборонили мені мститися, — сказав він шаманові, — може слово знаєш яке». Чергова подорож Гордейчика до села Дада закінчилася не зовсім приємно. Раптом на шляху виникла дитина і керуючі праворуч він разом зі своїм «Газиком» плюхнувся в багнище. З другої подорожі його притягли на крицевій мотузці, але хіть до вродливої, палкої нанаєчки так опанувала місцевим головою, що ніяка друга жінка його більше не вабила. Але шляхи до села Дада для нього було перекрито. Незнана сила виникала варто йому було звернути з головного шляху. Двічі намагався посуватися пішки, десять кілометрів не так вже й забагато, але якимось чином, замість села, потрапляв до лісової хащі, з якої не міг вибратися. Поки несподівано не опинявся на шліху біля своєї машини. Порозумівши, що потрапив в тенета шаманів, їздив Віктор Леонтович в Хабаровськ до знайомого психіатра. Той йому порадив не бігати ночами по чужім бабам, а кохатися зі своєю. Таким чином, Валентина отримала, ненадовго, щоправда, свою власну іграшку.

Довго ми з Торосовою сиділи мовчки. Чути було тільки дзенькіт келихів, та приглушені голоси відпочиваючих. Люди сновигали в танці поміж стільців та столиків. Я знав що Віктор Леонтович охочій до чужих жінок, але хто з нас до них не охочий. Ще Маяковський писав: «Їх і повсякдень чимало ходить, бабіїв ласих до наших жінок».

—Я теж такий, дівонько…

—А підкласти свою коханку під свого начальника здатен?

—Підкласти? Це як?

—Роздягти, укласти її в ліжко, а потім замість себе підсунути до неї якогось дідька?

—Це вже занадто, люба. На таке спроможне хіба що опудало яке. Навіть божевільна людина такого не зробить.

Лице жінки якось раптово зблідло, потім почервоніло, вона почала важко дихати, хапаючись рукою за торбинку, що висіла на спинці стільця.

Я допоміг Людмилі знайти білу таблетку, приніс склянку води, ми вийшли з кав’ярні на свіже повітря.

—Мені лячно за сина, — сказала Торосова, — він певен що його батько Перший секретар… А як дізнається, що я його понесла від Гордейчика…

—Твій син розумна людина, дівонько.

—Вони з батьком з одного тіста книш…