Частина 19

Кажуть, що Вадим Семирічний працює під впливом атмосферного тиску. Думати він тоді не може, бо дуже хвилюється, іноді до забуття, але саме в той час починає творити його підсвідомість. Можна сперечатися про захоплення та впливи, які віддзеркалюються на його малюнках, але, як писали критики, мистець він самобутній з легкою осугою від поцілунку імпресіонізму. Дещо на його губах залишалося й від поцілунків пані Стефанії, яка деякий час була його коханкою. Про це мене освідомив Степан Бабура, ставши одного разу свідком нашої телефонної розмови. Він тоді попередив мене, щоб тримався подалі від Стефанії, бо хтозна-чого можна чекати від її неврівноваженого Миколи. А що до Семирічного, він свої клепи розсіяв на малюнках. Якось я зайшов до студії Вадима, коли там була Стефанія. Відбулося це років з два тому, я нічого не знав про стосунки моєї дружини Галини з чоловіком Стефанії, навіть на думку не спадало, що хтось з мистців може бути коханцем одруженої жінки. Розмова йшла про сучасну літературу. Загальний занепад мистецтва ласкава пані Стефанія пояснювала нестямністю, спричиненою руйнівною політикою нових царедворців. Коли історична поступовість розвитку суспільства перетворилася в сміховисько, а суспільство опинилося в давно обпльованому геніями літератури цілком розпусному багнищі дореволюційного минулого.

—В минуле… з Інтернетом? — взяв я тоді під сумнів філософію Стефанії, але сперечатися далі не став, бо побачив як зблідло за мить лице Семирічного, і був чимало здивований його поведінкою.

Після бурхливої ночі зі Стефанією мені дещо стало прояснятися. Втрата темпераментної коханки для Вадима може обернутися трагедією. Бо я й сам вже не міг назавжди відмовитися від любовних побачень зі Стефанією. Щоправда, сама вона Вадима всерйоз не сприймала:

— Він мухи не вб’є, скаже кіш, а якщо та не відлітає, почне її змальовувати, щоб, як він казав, не задарма мій хліб їла, попрацювала натурницею. Лякала мене Стефанія Степаном Бабурою.

—Обміняйся ти з ним студіями поки чого не сталося, — нацьковувала вона мене, але, як я вже казав, мене цілком улаштовувала моя майстерня. Особливо після ремонту, котрий коштував мені чимало часу та грошів.

Бабура не оголошував мені війни, але й не сидів склавши руки. Його не задовольняли висновки міністра крайового міністерства культури. Коли Бабура вдруге запросив його до себе в студію, щоб усвідомити як багато він працює та як ледарює його сусід, господар ледь не кращої студії, міністр довго дивився на розкладених на долівці коней Бабури, так довго, що той почав знервуватися. В жодному з малюнків, а він сам це бачив, не вистачало вибухівки дійсного хисту. Його коні не розбуджували уяви. Схематичність малюнків у найкращому разі викликала подив: невже не кортіло художнику уперезати хоч одного зі своїх коней, щоб той здійнявся ставма, виявивши таким чином неабиякі здібності мистця.

Критик з мене нервовий, емоційний. Кожне слово Бабури викликало обурення, кожний малюнок — непорозуміння. Свій блискавичний офорт з конякою він подарував міністру, в надії, що це йому допоможе уселитися в мою студію. Але міністр вагався. Розкидані на долівці малюнки коней роз’ятрювали міністра, в минулому невдаху мистця. Він двічі повертався до моєї студії, подовгу стояв, дивлячись на два моїх нескінчених малюнка. Дивлячись на намальоване сторчма море, заплющував очі і похитувався на своїх довгих ногах. Розіп’ятий на зірці співак хапав міністра куксами за карк, викликаючи в уяві щось далеке, майже забуте, може катованого в таборах діда, або батька, або сина, який загинув не за понюх тютюну в Афганістані.

Міністр одержав повну пайку душевного розпачу. Я дав йому склянку води, яка трохи охолоджувала закипаючу в судинах кров.

Порозумівши, що міністр йому не допоможе, Бабура так зиркнув на мене, що виникло побоювання: взаємини із сусідом можуть закінчитися вельми погано. Я не сказав міністру, що сприймаю його візит до мене за велику честь, я взагалі нічого не сказав, сидів відчужено, перетираючи думку, чи не послати мені під три чорти і студію, і мистецтво, і Олену, поїхати світ-за-очі, в якусь тьму-тьмущу, придбати собі хатку в одну кімнатку, розкопати сотку цілини під городину… А там, дивися, й жіночка яка притулиться до романтика-одинця, а якщо виникне натхнення, буду я малювати свою мавку, з зеленими очима і довгим до сідниць волоссям.

Міністр ще стояв перед катованою на зірці людиною, коли (буває ж таке) я схопив полотно, фарби, відразу два пензля і почав накидати на полотно оте золотаве до стегон волосся своєї майбутньої дружини мавки. Ще не було очей, а тільки саркастично усміхнені вуста, коли я почув за спиною тихий зойк міністра, але майже не звернув на нього уваги. Потім були очі, ніс, лісові хащі в блискаючих на сонці ранкових росах. Вона виникла в уяві, красуня-натурниця, я побачив її живою, до кожної зморщечки на лиця, кожної краплинки в зелених зіницях очей, до кожної зморшки на сукні. Сам не тямлячи що роблю, я вимальовував кожну дрібничку на лиці, ледь помітну веснянку, не розуміючи звідки в очах мавки стільки болю, що я й сам не можу дивитися в оті очі?

Мабуть тільки тоді вперше майнула здогадка, хто нацьковує мене писати те, чого не охоплює моя свідомість. Що сталося з Олексієм, коли його покинула дружина? Куди ділося його красномовство. Одного разу, при зустрічі, дурнувато хихикаючи, він розповів мені що його талан провісника розтанув так раптово, як щезає ранковий серпанок над річкою. Казав, що саме Олена потай підбурювала, а потім і підтримувала його чаклунство.

— Вона відьма, це безперечний факт, — наполягав Олексій. — Якщо помітиш за собою щось надзвичайне, май на увазі, ти їй обрид. Вона допоможе тобі підійнятися якнайвище, щоб вже впасти так намертво. Я тоді поминув повз вуха застереження знехтуваного дружиною чоловіка. Інакше він про неї й не скаже. Але яким чином мені вдалося намалювати неньку міністра, якщо я ніколи не бачив не тільки саму жінку, але й її фотокартку? Сумовиті зелені очі, якось особливо похилена голова, як потім повідомив міністр, — наслідок невдалого самогубства після арешту чоловіка. Але ж яким чином все оце мені приверзлося? І мати міністра, і зелене віття сосон, і хатина рублена з круглої деревини, навіть різьблена лиштва на вікнах. Хиба таке можливо, дивитися в минуле очима стоячої за спиною людини? Але як таке вдається Олені? Вона підключає мене до уяви міністра, і тоді вже не я, а він тримає в руці пензля, не я, а він змішує фарби, а я тільки маріонетка, запрограмований робот, що діє за вказівкою лялькаря.

В житті не все складається так, як ми бажаємо. Але за що саме мені випала доля підкоритися чужій волі. Можливо Олена має намір зробити для мене якнайкраще, витягти з моєї підсвідомості все краще, що я там маю, щоб уславити, як мистця, але таким чином вона назавжди ставить мене в залежність від свого хисту навіювання. Чи вона сама розуміє, що це означає? Міністр запропонував мені за малюнок матері суму, яку я назву сам. Але який мистець візьме гроші за малюнок, в якому людина впізнала своє дитинство. Я рішуче відмовився від будь якої платні, а щоб міністру було зрозуміло, що це не хабар, відразу ж погодився з пропозицією Бабури помінятися студіями. На хвильку мені здалося що міністр пустив сльозу, бо очі його по-зрадницькі почервоніли.

—Я не можу отямитися, здається, що все це мені приверзлося, — сказав міністр, обережно тримаючи малюнок в руках. — Скільки часу необхідно, щоб висохли фарби?

Я зрозумів, як важко буде Павлові Семеновичу, навіть на недовгий час, залишити портрет матері в студії. Облямівка портрета була занадто скромною, щоб можна було завернути її в папір. Тоді я знайшов придатну для пакування рамку, разом з облямівкою уставив в неї малюнок, прикривши лицевий бік малюнка картоном. А вже далі спакував у папір.

За якихось дві-три години ситуація в студії дивовижно змінилася. Бабура побіг проводжати міністра, я подзвонив Олені, повідомивши, що дав згоду на обмін студіями. В телефоні долинало відлуння якоїсь балачки та пронизливо-тоскне квиління жінки.

— Добре, любий, роби, як знаєш. Я тут на пожежі, дуже неприємні обставини. Пробач, я передзвоню…

Вона угадувала мої думки без слів. Поряд з нею я відчував себе, як відчувався малим хлопчиком поряд з ненькою. Признаюся чесно, це мені не зовсім подобалося. Вона чимось нагадувала мені Катерину. Та була мені не тільки коханкою, але й ненькою. Вона нюнькалася зі мною як з малою дитиною. Теж саме робить Олена. Про мене вона все знає, я ж про неї нічого. Тим паче мене не залишало бажання час-від-часу зустрічатися зі Стефанією. Після розлучення з Галиною у мене виникло нестерпне бажання мати коханку. Коли вже родинна відданість, як казав Бабура, стала пережитком дурного минулого, чи варто лишати себе хоч деякої відради життя. Але зраджувати Олені було не тільки лячно, але й соромно. Як у випадку із Галиною, я був певен що Олена не може мені зрадити із якимось зі своїх хлопців відділу міністерства надзвичайних ситуацій. Трохи бентежив натяк Олени, що вона дозволяє мені продовжувати інтимні стосунки зі Стефанією. Звичайно, коли вона буде у відрядженні. Що це, байдужість до мене, чи знання фізіології людини? Якщо справи в фізіології, чи не значить це, що Олена залишає за собою можливість статевих зносин із мужчиною, який буде їй до вподоби? Питань виникало чимало, але відповідь на них залишалася за часом.

Степан Бабура не квапив мене з переселенням, а я працював майже два дні, викидаючи зі студії все зайве, та очищаючи від порохні минулого необхідне. Бабура запропонував допомогу, але я відмовився. Перетаскати меблі та необхідні приладдя нам допомогли мистці із сусідніх студій. Потім святкували переїзд, спочатку в мене, а потім у Степана Бабури. На другий день до мене в студію зайшов міністр, і запропонував поїхати з ним по негайній справі.

— Моє прохання вас не обтяжить, — сказав він, посуваючись у щільній вервечці машин вулицями містечка. — Ми збудували дванадцять студій в новому двадцятиповерховому будинку. Вам надається можливість першому уподобати собі гідне вашому хисту приміщення. Тільки не подумайте, що це подяка за портрет матері. Сприймайте це авансуванням на нові натхненні твори.

Більш за все в житті я страхався стати одного разу пестунчиком влади. Тому із незрозумілим самому жахом вигукнув:

— Ні, ні. І ще раз ні! Зсаджуйте мене негайно. Мене вдовольняє те, що в мене є. Більше ніяких студій. Краще я буду малювати в спальні де ми з дружиною спимо, аніж відчувати себе вискочнем в уяві друзів.

Я ледь не вистрибнув із автомобіля, що рухався на неабиякій швидкості. Міністр шпарко загальмував, зупинившись осторонь вулиці.

Відчуття жаху прийшло до мене не внаслідок давніх суперечок із Бабурою, не від думки, що тепер він буде намагатися виселити мене з нової студії. Заздрісним людям завжди здається, що їх недооцінюють. Це так. Саме так, але острах прийшов несподівано, він наче з неба впав, наче хтось невидимий накинув на мене дурне затьмарення. Сказати відверто, я б хотів працювати у новій студії, і не тільки працювати. Там була не тільки студія, але й кімната для відпочинку. Була навіть крихітна кухонька. Себто це була сучасного планування квартира на дві кімнати. Палаючи бажанням одержати таку квартиру, я категорично відмовлявся від неї. Мабуть міністр все ж таки порозумів мій настрій. Він чекав поки я заспокоюся, навтішаюся своєю радянською вихованістю, а потім вже, сказав.

— Не треба квапитися, друже. Студія дається в приватну власність, так що не раджу поспішати з висновками. Та й Бабури поряд не буде… Тиждень тобі на роздуми…

Найперше почуття, яке виникло відразу як я вийшов із машини міністра, була туга за майже втраченим. Я стояв, жадібно втягував носом повітря, намагаючись забути про розмову з міністром, але бажання наздогнати його, сказати, що я згоден отримати у приватну власність нову студію. Таке бажання теж здавалося мені навіяним невідомо якою силою. І знов виникала підозра, що це не інакше як каверзі Олени. Ще два місяці тому я був осліпленим вродою сусідки, палав нестерпним бажанням бути з нею завжди поряд. А тепер я звинувачую її сам не знаючи в чому. Ще трохи і я почну жахатися своєї дружини. Моя душа була збуджена подіями останніх днів, внутрішній голос волав: «Вона зробить з тобою те, що зробила з Олексієм. Негайно треба бігти до міністра, перебиратися в нову студію і працювати без вказівок з боку не зовсім мені відомих сил.

Олена зустріла мене як завжди палкими обіймами.

— Ти даремно сумніваєшся в мені, Петре, — сказала вона, відверто дивлячись прямо в очі. — Не треба копирсатися в собі, як у смітнику, на котрому ти навмання знайшов бюст Сталіна. Таким чином можна докопирсатися до могили Христа, а далі ще гірше. Не треба блукати покидьками не завжди шляхетного суспільства. Завжди треба мати на увазі, що заздрісники хворі люди, від них можна чекати чого завгодно. Але витрачати на них душевні сили не слід. Все що вони роблять, що говорять не варто твоєї уваги. Бо божевільні люди здібні навіювати свої божевільні ідеї. Сам того не розуміючи, ти улучаєш під їхній вплив. Хтось колись казав, що людство не може довго дивитися правді в очі. Краще сидіти опустивши очі в долівку, аніж шукати лице Бога в кожній пропливаючій небом хмарині. А божевільні майже завжди уявляють себе богами. Все що вони роблять — талановите, бо надихане небом. Хіба в тебе не виникало такої думки?

—З таким питанням треба звертатися до солов’я, який співає на захід сонця. Хто йому надихав його пісні? Я питав, але відповіді не дочекався, бо соловей на моє питання починав співати ще краще, ще голосніше, ще зворушливіше. Сьогодні божевілля зостається таємницею для вчених. В мене є товариш, лікарі його тримають за божевільного, але він талановитий поет. Сенс його віршів не завжди можна порозуміти, але вони зворушують до сльози в очах і полум’ї в серці.

Під супровід солов’їної пісні у сквері за вікном ми з Оленою повечеряли кавою із сухим печивом. До їжі ми були не дуже охочі, повний шлунок відхиляє увагу прибуваючих на співбесіду муз. Яка саме муза відвідувала мою дружину сказати не можу, а моєю музою останнім часом була Стефанія. Після сварки із Миколою ми з нею не зустрічалися, хіба що побіжно обмінювалися двійкою фраз. Вона казала: «Я зійду з глузду!», я відповідав: « Я на межі того!» Тільки з-за думки, що ми будемо мати можливість зустрічатися зі Стефанією, я подзвонив міністру. Отримавши пакета документів, в супроводі Павла Семеновича, я вперше підійнявся ліфтом на двадцятий поверх. Ключі від квартири лежали в моїй руці, а рука в кишені, так завзято тримався я за несподівано впавше на голову щастя. В студії було все, навіть душ-кабіна, окремий санвузол, газова плита. Все це зі слізьми в очах я погладжував долонею, ледь втримуючись щоб не впасти навколішки перед міністром.

— Бачу подобається, — всміхнувся він. — Хай щастить тобі в натхненні, а що до умеблювання, як кажуть, були б кості, м'ясо наросте.

Міністр знайшов людей, які допомогли мені перевезти речі зі старої студії. І хоча в новому приміщенні стара канапа показувала себе не з кращого боку, я таки відважився подзвонити Стефанії. Відразу як відбула в чергове відрядження Олена. Ми зустрілися на зупинці автобусу, наче незнайомі пройшли провулком до нового хмарочоса, і тільки в студії, забувши про все на світі, почали обсипати одне одного нестямними поцілунками. Вона дивилася мені в очі з кокетливою і закоханою усмішкою. Канапа неприємно скімлила, що трохи дратувало мене, але Стефанія була в такому запалі, що нінащо не звертала уваги. Такого фахівця в коханні зустрічати мені ще не доводилося. Хіба що Катерина, але я тоді був зовсім ще дитиною і багато чого не розумів. Катерина була для мене одночасно ненькою і коханкою, а Стефанія усолоджувала себе такими витівками, що я впадав в нестяму. А коли все закінчилося, запитав:

—Не втямлю, Стефаніє, якого біса твій Микола зраджував тобі з моєю дружиною? Чого йому в тобі не вистачало?

—Мабуть того, що я дарувала тобі.

Я намагався затримати Стефанію у себе якомога довше. Всіляко розважав її, показував малюнки, а потім запропонував написати її портрет.

—Хіба що роздягненою, — погодилася вона, і я не розумів жартує вона чи каже правду. — Оголена маха? А що, статура в мене така, що не соромно показатися людям.

Але малювати Стефанію роздягнено в мене не вистачало витримки. Тільки-но вона роздяглася, як очі в неї посоловіли наче після дрімоти. Вона розвела руки, наче потягалася, або кликала мене в обійми. Через хвильку ми були вже в ліжку.

Колись Бабура був для мене першим порадником. Не маючи житла, я два роки жив і працював у його студії. Він тоді малював втікаючих від мисливця зайців. Мисливець у Бабури був завжди схожий з городнім опудалом, рушниця стирчала, як палиця, але зайців він вимальовував так ретельно, що вони здавалися справжніми.

—Мисливець, як вбивець, мене не цікавить, — пояснював він мені свою позицію, — мене цікавить жертва… Мені соромно за людину, яка відчуває насолоду від вбивства. А заєць все розуміє. Він безпорадний у цьому випадку, все, що він може це втекти від кулі. Він не западає у відчай, бо відчай це смерть. Він хибує мисливцем, розумієш… Якби я малював мисливця таким, яким я його бачу, мене б не порозуміли перш за все мистецтвознавці.

Бабура домігся експозиції своїх малюнків у містечковій виставочній залі. Запропонував мені виставити все, що я мав на той час, але я погодився на п’ять портретів, написаних олією, і пейзаж з тополею мого дитинства. Колись ми відразу знайшли із Бабурою спільну мову, я думав що виставка зблизить нас ще більше, але сталося навпаки. Відвідувачі вистави захоплювалися моїми картинами, а на зайців дивилися хіба що діти. Там де є втікач повинен бути переслідувач, а поміж зайцем і опудалом виникало почуття веселої гри. Що ото за заєць, якого налякало городкове опудало? Будучи людиною несміливої вдачі, я не знав що робити, коли мені пропонували продати картини. Саме тоді ми познайомилися зі Стефанією, яка була не лише бібліотекарем, а фахівцем по образотворчому мистецтву. Вона була в захоплені від моїх малюнків, і майже нічого не сказала про малюнки Бабури.

Таким чином, спіймавши за хвіст славу, я втратив свого спостерігача, і опинився б на вулиці, якби не добре серце Стефанії. Вона познайомила мене зі своєю товаришкою, жіночкою мого віку, Кларою Сидоренко. В неї на квартирі ми святкували мій успіх. Декілька років Клара відвідувала художню студію мистця Василя Мирошниченка, була його натурницею і коханкою. Портрети Клари Сидоренко, намальовані Василем, мені не подобалися. Можливо від пияцтва він втратив головне для художника, працю по натхненню, коли виникає почуття що і фарби змішує, і накладає на полотно мазки чиясь невідома рука. Лиця людей у Мирошниченка втрачали притаманну кожному індивідуальність.

Коли я намалював портрет Клари, вона повернула свій Мирошниченкові. Цього не треба було робити, особливо показувати портрет моєї роботи. З хворою людиною треба поводитися обережніше. Я не попередив Клару щоб не робила цього, навіть на думку не спало, що вона на таке спроможна. Наступної ночі Василь вистрибнув з вікна дев’ятого поверху. Бабура звинуватив мене, начебто це я напоумив Клару повернути портрет Мирошниченкові. На якийсь час я перестав відвідувати художню студію, працював вдома. На той час м и вже одружилися з Галиною. Прибігаючи з роботи, вона звинувачувала мене, що я мало відпочиваю, майже нічого не їм, взагалі провокувала до свари, але я тільки посміхався у відповідь. Лізти до неї, втомленої після роботи, із поцілунками мені не дозволяло сумління. Галина лягала спати, а я домальовував свою чергову картину.

Іноді забігала Стефанія. Мені було невтямки що її так приваблює в моїх малюнках, вона годинами сиділа перед двічі, чи тричі повтореним пейзажем з тополею. Якось я запитав.

—Що ти там видивляєшся. Стешо? Окрема степу та тополі там нічого більше не побачиш…

Вона похитала головою.

—Мій обов’язок не збрехати тобі, але перш за все зрозуміти, чим мене так вабить твій малюнок. Начебто все простіш простого: поле, квіти, тополя… Розкішна, осяяна сонцем, корона, а почуття таке, що в цьому малюнку є щось таке, чого я не бачу. Наче хтось ховається від мене за гілками, грає зі мною в жмурки.

Стефанія вміла бачити те, чого не бачив я. Але вона не говорить хто ховається від неї в короні дерева, з ким саме вона грає в оцю дитячу гру. Коли побачить, я буду числити, що здійснив свій задум. Бо, скажемо, Галина дивиться на мої малюнки як на нову спідницю в магазині. Дивиться й питає себе: скільки вона буде коштувати? Мені байдуже. Глузувати над жіночими уподобаннями справа негідна мужчини. Але осадок в душі завжди зостається, хай невеличкий, але ж один накладається на другий, щоб незабаром скупчитися, тоді вже починає ледве стримувати себе, щоб не сказати дружині все, що я про неї думаю.

Вітальня наша із Галиною була вмебльована вбого, бо довгий час правила мені за майстерню. Коли Галина відпочивала, а я запізнювався з роботи, то проходив, не включаючи світла, навпомацки, іноді спотикаючись, бо у Галини була звичка кидати в коридорі вузли із покупами, навіть не упорядковуючи їх. Можливо таким чином вона намагалася роздратувати мене, але дошкулити мені таким чином вона не могла, бо до жінок я завжди ставився з особистою повагою. Вітальня у Стефанії мені подобалася тим, що на товстих пухнастих килимах, яки повкривали майже всю долівку, вона була особливо винахідливою в коханні.