08 стежинка

Стежина восьма

Ні завтра, ні позавтра я не зважився піти до Стефанії. Марися теж не приходила, я був певен, що більше не прийде, бо фотокартки безсумнівно бачила. Щоб не дошкуляти самому собі зайвими питаннями, я вирішив, що більше ніколи не піду до Стефанії, а якщо сама з’явиться, тишком-нишком вискочу з хати. Соромно було перед Вірою, іноді виникало нестерпне бажання зустрітися з Марисею, бо Оксана в коханні була зосереджена на своїх почуттях. Вона була вершником, котрого анітрошки не турбувало, як почувається під нею саме кінь. Мені було приємно з нею, але не більше, тоді як Марися віддавала не тільки тіло, але й душу, щоб задовольнити коханця. Сказався досвід повії.

Оксана давала перевагу коханню на природі, в жовтих ковилах над балкою, або в лісочку, подалі від степових шляхів. А потаємних таких місць вона знала чимало. Як я згодом здогадався, то були приватні курінці її чоловіка, куди ще дитиною він бігав, щоб побути наодинці з Богом. Туди й Оксану водив, вірячи що намолине місце має особливу ауру, що воно не тільки фізично вдоволить дружину, але й духовно.

Правда Оксані невдовзі осточортіло його мимрення, вона поставила питання руба: або я, або — бог?

Звісно, чоловік обрав бога. Тепер, заплющивши очі, Оксана уявляла собі що кохається зі своїм чоловіком, іноді, навіть благала, щоб я читав вголос вірші, що я спочатку й робив, але незабаром мені обридло бути механічною лялькою, бадьорим коником під самозакоханим вершником.

Коли я два дні не з’явився, Оксана запросила прийти поговорити про вельми поважні справи.

— Я тобі обридла, чи як? — було перше її питання, на котре я відповів також вельми відверто.

— Вибачай, дівонько, але мені обридло грати роль твого чоловіка. Кохаючись зі мною, ти в уяві тримаєш його… Хіба не так? Мені більше подобається розслаблюватися в затишку, в твоєму ліжку, зацікавлено дивлячись в твої зеленкуваті очі, відчуваючи що саме я необхідна тобі постать.

— Ах так… зацікавлено! — Оксана відпустила мені в лоба щиглика. — Виходить ти вивчаєш мене, щоб потім досконало описати в своєму романі? — Говорила вона жартома, отож мені було соромно за свої слова. В зеленкуватих очах жінки палахкотіли срібні вогники лукавства. Так-так, саме лукавства. — Виходить я знущаюся над тобою, в твоїх обіймах починаю марити іншим. І ким би ви думали? Здирником, котрий під знаменом Бога, прислуговує дияволу.

Про здирника я вже чув, навіть зустрічався з його помічниками. Але гумор Оксани мене заспокоював. Я всміхався, роблячи вид, що її слова мене переконали, що нікого другого в уяві вона не держить, коли заплющує очі. Така вже в неї звичка, прислухуватися до своїх почуттів. Слухаючи музики або пісні, вона теж заплющує очі. Така звичка в неї з дитинства.

Я дуже добре розумію Оксану, але проблема зовсім не в її заплющених очах, проблема в тому, що, обіймаючи Оксану, я тримаю в уяві Марисю, а інколи, намагаюся уявити якою була б у моїх обіймах Стефанія. Можна подумати, що це примхи не зовсім впевненого в собі мужчини, але зі мною таке було завжди. Думаєте, маючи солодке, мені кортіло ще солодшого? Певен — ні! Все це наслідки мого захоплювання книжками. Першою моєю коханкою була мадам Боварі, потім деякі героїні Івана Буніна. Я навчився жити уявою. В уяві почуття були гостріше, яскравіше, перед тим як переспати з дружиною, чи з коханкою, мені треба було прочитати уривок роману. Правда, з Марисею я кохав саме Марисю, а не мадам Боварі. Дійсність з нею була яскравіше уяви. Якби я розповів про свої почуття Оксані, вона могла образитися. Отож я і звинувачував її, щоб не визначитися у своїх чималих гріхах.

Пам’ятаю 1956 рік, мені сімнадцять років. Присадкувата гладка жіночка косить в балочці серпом кущики деревію, в’яже їх в невеличкі снопики. Деревій дуже пахуча рослина, з неї готують ліки. Я питаю жінку, чи не знатниця вона? Жіночка нахиляється, складує снопики в чималу торбинку з сірої парусини. Її гарні повні ноги заголені майже до сідниць. «Це Пишка Мопассана», — майнула думка. В мене йде обертом голова, я відвертаюся, щоб утекти. Але жінка, важко розгинаючись, просить зробити масаж, покатати по спині круглою похожою на скалку, палицею. Я розгублено зупиняюсь, повертаюсь до неї лицем. Щоки у жінки наче пелюшки червоної троянди, а ніс зовсім білий, що особливо упадає в очі, коли вона починає усміхатися.

— Та не бійся ти, не з’їм, тобі скільки років.

Я ледь не сказав сімнадцять, але збагнув, що краще відрекомендуватися трохи старшим.

— Восени в армії піду, — відповів я не зовсім певно.

— Мабуть вже й дівчина є?

Знову потягнуло збрехати:

— Була дівчина та загула. Дружиною сусіда стала, тільки-но з армії повернувся.

Вона роздивлялася мене без будь—якого подиву. Відразу помітила, що я тримаю в руці пучечок полину, таким чином, щоб вона не помітила що зі мною робиться. Але тридцятирічній жінці в спостереженні не відмовиш.

— Так покатаєш спину? І не треба соромитися, мені більше подобаються нахаби.

Вона задирає до пліч кофтину, лягає животом на шовкову тирсу. На чорній спідниці два чорних ґудзика, вони гіпнотизують мене, а жіночка просить витягти з торбинки скалку. Мені незрозуміло з якої деревини вона зроблена, зелена, вогка на дотик, прохолодна навіть в спеку.

— Розстібни гудзики, — просить жінка, — щоб кров вільно по тілу йшла, а тепер починай катати від сідниць до плечей.

Лежачи на животі, вона руками смикає спідницю, намагаючись спустити її як можна нижче.

— Так допоможи вже, бачиш мені незручно?

В мене починається істерика. Я починаю цілувати жінці спину, від пліч до жовтуватого виярка на білих сідницях. Потім лягаю животом на спину і починаю плакати. Жінка перевертається так, що я опиняюся лежачим на спині, а вона лягає до мене лицем і починає шорстким язиком облизувати мені обличчя. Що вона робила зі мною далі не пам’ятаю. На якусь хвильку мені здалося що вона розірвала зубами частину мого тіла і звідти вдарив струм гарячої крові. Я закричав, забився в її міцних руках від жаху, насолоди, і нестерпної, палкої ніжності до знатниці, яка знає дещо таке, чого не знає жодна жінка на світі. Потім вона піднялася, взяла свій серп і почала далі косити та зв’язувати траву в снопи. А я лежав, дивлячись заплаканими очима в високе, трохи сивувате донецьке небо. Лежав не відчуваючи ваги свого тіла. Руки, ноги, були наче не мої. Земля гойдала мене, бо я став немовлям, гойдала, щоб я заспокоївся, перестав плакати і нарешті допоміг знатниці збирати та в'язати в снопики лікарські трави. В наступну ніч я читав Мопассана, уявляючи собі як я переспав з Пишкою, і перший раз від уяви отримав насолоду, нехай не таку міцну та тривалу, як з жіночкою в степу, але все ж таки насолоду. З того, мабуть, все і почалося.

Але навіщо про це знати Оксані. Кожен з нас в коханні живе своєю уявою, бо ми з дитинства читали книжки, котрі виховували наші почуття, наше бачення світу. Нас вже не переробиш. Сучасна молодь дивиться на оголені ноги дівчат, як на щось звичне. На телебаченні вистачає роздягнених жінок, можна навіть побачити осторонь те, що відбувалося в степу поміж мною та знатницею. Як не скласти про ту далеку добу вірша, як не причалити, нехай навіть уявою, до узбережжя дитинства.

Так все відбулося давно,

Що навіть пам’яті вино

В судинах серця перезріло.

Нехай його ми ще п’ємо,

Нас більше не п’янить воно,

Не гріє, як раніше гріло.

Зустрів якось знатницю на трамвайній зупинці. Нафарбовані повіки, губи, волосся на голові стягнуте в тугий вузол. Що низенька, не біла, зате ніжки які, сідниці, груди. Ах вдих перехопило. Вона впізнала мене, вставши навшпиньки, поцілувала в щоку.

— То був тільки сон, — сказала, — нічого іншого, окрема сну. Донецькі степові трави вміють навіювати такі солодкі сни… Я можу зробити тобі такий напій. Якщо, звичайно, бажаєш. Недорого візьму, ти ж таки допомагав мені там в степу…

«Невже то був тільки сон? — питав я себе. — Невже ця красуня володіє знаннями про чарівні властивості трав? Якщо насправді володіє, чому про це не знає офіційна медицина? А може вона робить опій?»

— Скільки коштуватиме ваш напій? — поцікавився я, бо на той час, працюючи ковалем на шахті, одержував деякі гроші.

— Тільки давай домовимося, нікому не розповідай, а то спокою не дадуть, — застерегла мене жінка. — З тобою ми зустрінемося завтра, підемо за Ясиновський став, до старих ще довоєнних кар’єрів. Я покажу тобі ще одне диво. Ти, я бачу, парубок допитливий.

У визначений час ми зустрілися з жіночкою по дорозі на Ясиновський ставок. Дорога простягалася вздовж посадок, з обламаним гіллям марелі. Машин на дорозі майже не було, за весь час, поки йшли, не проїхало жодної. Не посувалася на ставок і дітвора, бо не час купатися, вже в серпні вода починає зацвітати водяними рослинами.

Тоді ми вперше познайомилися, я сказав жіночці що мене звуть Шуріком, вона ж, загадково всміхаючись, назвала своє ім’я: Ружена Феофанівна. Я запам’ятав, бо для мене її ім’я та по батькові були незвичними. Я вперше дізнався, що сучасна україночка може мати ім’я Ружена. Раніше спитати як звуть знатницю мені й в голову не приходило.

Була Ружена на десять років старшою за мене, жила з бабусею, іноді з північних нафтових свердловин приїздив у відпустку чоловік Ружени, привозив гроші, запасався напоями Ружени, і через тиждень—другий повертався на Північ.

Греблею ми перейшли в глибоку западину, де буяли на схилах кущі терну, шипшини, невеличкі деревця глодів зворушливо зашарілися плодами. З гори над ставом легкий вітрець доносив гіркоту чебрецю та полину.

— Гірський чебрець відрізняється від долинного, — повчала мене Ружена. — У гірського більше сонячної енергії, а долинний набирається гніву від крові та кісточок загиблих у борні людей. Стільки в оцій западині вояк полягло за довгі роки існування людства на землі, що й сказати лячно. І татарська лилася тут кров, і турецька, і польська, а скільки козацької… І чого отим воякам не вистачало…

Закинувши голову, через міцно зціплені повії, Ружена дивилася в блакитне з легкою сивиною небо. Так люди дивляться в себе, в своє минуле, в свою душу, в свої уявлення. В такі хвилини в мозку виникають дивні видіння. Може Ружена бачила як б’ються шаблюками вершники, або йдуть возами чумаки, а може щось своє невблаганне…

Я мовчав, обережно ступаючи схилом гори, котрий поступово переходив в положистий, де буяли зеленим віттям велетенські тополі, а трохи далі на кам’яних сходинках кар’єру де-не-де якось смиренно-лагідно стирчали срібляні кущики полину.

— Сядьмо відпочинемо, — запропонувала Ружена. — Ще декілька кроків і ми побачимо зелене озерце, на дні котрого працюють холодні джерела. Це озерце своєрідна криниця, в котрій одразу можуть плавати декілька осіб. Але не ризикують, бо дуже крижана вода. Та й озерце, прозоре, наче скло, а дна оком не досягнеш. Колись тут добували камінь, будували з нього будинки. У вашому селищі оті двоповерхові будинки ще стоять. В них майже три роки за колючими дротами мешкали полонені німці.

— Німці відбудовували те, що знищили.

Легко перестрибуючи зі сходинки до сходинки, Ружена привела мене до прозорої, заповненої зеленкуватою водою западини. Не встиг я оком змигнути, як вона роздяглася і стрибнула ногами в воду. В зеленкувату прозору неосяжну оком глибінь. При цьому вона випустила такий радісний, приголомшливий, розколений лунами зойк, що я на хвильку отетерів. Також стрімголов Ружена вискочила з води, не соромлячись, здійняла і викрутила труси, плигаючи на одній нозі і пустотливо зиркаючи на мене.

— Тобі купатися не раджу, — всміхнулася, і я не порозумів, не радить роздягатися чи стрибати у воду?

Я зачерпнув води долонями, плеснув собі в лице. Вода й справді була крижаною, в мене аж вдих перехопило. Я підвився, повернувся до Ружені. Вона стояла на камені, закинувши голову і міцно заплющивши очі. В трусах і в ліфчику. Тіло в рожевому полиску зводило мене з розуму. Мабуть вона тримала мене за недорікуватого парубка. Жінка роздягається, а я червонію, соромлячись дивитися на її збудливе тіло. Мені хотілося спитати: «Ружено, ви провокуєте мене, навіщо? Ви така вродлива, що стоячи напроти я маю перетворитися в багаття. Невже, такий у вас задум, спалити мене у полум’ї страсті?» Але я не сказав цього. Я відвернувся, і, дивлячись у воду, насолоджувався відбитком Ружени на поверхні озера. Потім я почув її голос: «Оце солодець, — солодкий корінь, далі — сон-трава, куросліп, або куряча сліпота… Раптом я відчув, що засинаю. Мене охопив жах, я засну, вона зштовхне мене з каменю в оцю зеленкувату крижану безодню, і це вже буде не солодкий сон, а вбивство. Зачерпнувши жменею води, я жбурнув її на свої груди, і, вставши, повільно рушив по кам’яним східцям подалі від наповненої водою западини. Сів на пагорбі, звідки можна було добре бачити Ружену, і почав, подумки, читати уривки з ліричної драми Івана Франка «Зів’яле листя».

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там, у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом;

Я чув: тут смерть моя сидить,

Краси вповита чаром.

Нарешті Ружена вийшла з трансу, злякано озирнулася, і, побачивши мене, засміялася так дзвінко, що сміх розкотився лунами в кам’яному кар’єрі. До мене підійшла одягненою, з легкої іронічною усмішкою на вустах.

— Це добре що ти не спокусився жіночими чарами. Якщо у жінки є потреба, вона сама тебе позве. А напій? Навіщо він тобі? Кращій напій саме життя…

Коли я прокинувся Оксана копирсалася у своїх теках, щось підраховувала, робила олівцем помітки.

— Поки працюєш, пройдуся степом, — повідомив я коханку.

— Зараз кави вип’ємо, — занепокоїлась вона, але я, поцілувавши руки Оксани, прошепотів до вуха. — Працюй дівчинко, я недовго…

Сонце ще не зійшло, але рослини вже виблискували ранковою росою. Я весело пострибав через залізничні рейки, щулячись від ранкової прохолоди, перетнув посадку, і, оставляючи праворуч терикон, вийшов на ту саму дорогу, котрою п’ятдесят років тому йшли ми з Руженою в заповнені водою кар’єри. Посадки були вже не ті. Морелі щезли, наче їх і не було, у кленів, в’язів, та білих акацій було чимало сухого гілля. Поміж дерев, ледь не в мій ріст, стояли кущі лободи, полину, реп’яхів та інших степових трав. Праворуч від дороги, відразу за посадкою, на місці старої балки з криницями та кущами терну стояв новий копер, з невеличкими будівлями при ньому. Це був скіповий ствол, сюди з підземних лав поступало вугілля, звідси його вивозили потягом. Але сьогодні зранку скіп мовчав, не було під естакадою вагонів, жодної людини не побачив я на подворі копальні. А саме на цьому місці, під мовчазною естакадою, в жовтих ковилах я бачив перший в житті солодкий сон, котрий навіювала на мене Ружена Феофанівна. Я певен, що то був не сон, не дурман-травою обпоїла вона мене, то було справжнє кохання знудьгованої по чоловіку жінки. А коли вже вона назвала наше кохання солодким сном, хай воно й остається сном. Бо перша в житті жінка це і є сон. Сон, котрому ніколи більше не наснитися…

Гребля над ставом зосталася такою якою була й раніше, тільки постаріли тополі, на схилах гори, замість кущів терну та шипшини, гойдалося під вітерцем жовте море тирси, прозоре в дитячі роки озерце нагадувало смітник: пляшки з-під соків та води, розірвані теки, книжки, пакеті не вість з чим, і сморід, огидний сморід, впереміш з повітрям, сповненим ароматів чебрецю та полину.

З почуттям обурення і гіркоти в серці повертався я в рідне селище. Оксана вже вивела з подвір’я свого «мустанга», збираючись їхати на пошуки невгамовного коханця.

— Вибачай дівчинко, пройшовся стежками дитинства, — заспокоював я її, і раптом такий жаль до Оксани охопив душу, що я ледь не заплакав. — Ти перетворила своє життя на щоденні тортури, кожну хвилину чекаєш нападу з боку конкурентів, або якогось заздрісника. Не завжди надійними бувають постачальники краму. А тут ще я…

Оксана втягла мене на подвір’я, зачинила хвіртку, щоб люди не бачили, як вона цілує сивого зрадливого ловеласа.

Сидячи за столом, говорила:

— Переглядаючи папірці я подумала, що в сучасній нашій духовності, все відбувається як в байці Крилова: «Рак точиться назад, а щука тягне в воду». Якого біса ми повертаємося до християнства. Дурнів казкою не вилікуємо, а розумників зіб’ємо зі шляху… Церква сьогодні це шахрайська контора, купують за кордоном цигарки, спиртові напої, щоб набити грошима кишені. А то ще й рекетом займаються…

— Ти про свого чоловіка?

— Не тільки про нього… соромно, що ще й держава отих безвірників підтримує.

— На твоє спостереження відповідає друга байка: зозуля хвалить півня за те, що хвалить він зозулю. Релігія опіум для народу, точніше Леніна не скажеш.

Я давно вже порозумів, що Оксана від мене в чомусь криється. Спитати не наважувався, а второпати не міг, бо у сучасного бізнесмена проблем стільки, що розумом не осягнеш. Останнім часом я не бачив сяйва задоволення в очах Оксани, щось її пригнічувало, особливо після трагічної пожежі в Лісному. Але чи варто з дурними думками всю ніч в ліжку крутитися? Прийде час, смикне чортяка Оксану за язика, сама розповість, а не розповість, так і залишиться наодинці зі своїми тортурами.

А може й справді, про своє особисте краще промовчати, щоб, не приведи Господи, луни містом не пішли. А коли вже підуть, це тобі не дрізки скла — не збереш докупи. Мимовільний спалах слабкості іноді приводить до трагедії. Так що краще помовчати. Але ж треба якось виповісти свої думки, щоб не було потім докору за довге мовчання. Отож я й вирішив трохи збрехати.

—Я ходив степом вздовж посадок, від галявини до галявини, щоб краще запам’ятати місця нашого кохання.

— Спасибі, — зашарівшись, всміхнулася Оксана. — А я вже думала, що ти від мене втік. Як втік чоловік, як повтікали інші коханці. Щось в мені вас, мужиків, не вдовольняє. Знати б що?

— Від затятої проблемами жінки чи варто вимагати жіночості. Все що може променіти в душі водій спалює за кермом. Особливо на сучасних шляхах, де від машин голова йде обертом.

Лицем Оксани промайнула іронічна усмішка.

— Звичайно, Марися в ліжку більш винахідлива. Якимось чином вона ухитряється жити не працюючи.

— Як то… не працюючи? Вона в місцевому гуртожитку працює… вихователькою.

І знову ота іронічна усмішка.

— Виховує чоловіків, як треба поводитися в ліжку.

Це вже було занадто. Я ледь втримався щоб не наговорити Оксані мерзенності. Але втримався. І не тому, що була вона внучкою Григорія Івановича. Під дурний настрій та ще моя образа, це було б вже занадто для жінки, з котрою тільки-но переспав.

Але позбутися суперечливих почуттів я вже не міг. Гнітила образа за Марисю. Такі жінки, як Марися, навіть одружені, не можуть обійтися без коханця, бо задовольняє їх можливість жити поміж двома багаттями, дмухаючи на обидва, іноді опалятися, а головне — щоб зберегти полум’я в собі.

Мені було тоскно. Запропонована Оксаною чарка коньяку, накликала нестерпне бажання подзвонити Марисі. В уяві виникало її прозоре в коханні лице, трохи здивовані, широко розкриті очі, вибачливий і водночас наче прохальний вираз. Начебто Марися просила вибачення, що не втерпіла, підкорилася пекельному бажанню тіла. А тепер робить все, щоб задовольнити партнера, угамувати заколот не тільки тіла, але й душі.

Мою млість, викликану уявою, Оксана сприйняла як бажання довести до кінця те, що не склеїлося вночі. Вставши з-за столу, вона почала спішно роздягатися.

— Поспішай, через годину мені треба бути…

Я не дозволив договорити. Так і не допивши кави, стрімголов вискочив на вулицю.

«Ночами треба спати, ранком треба бути. В степу то тирса не м’яка, то якась комашина по спині повзе…»

Я йшов до сестри з наміром днем добре відпочити, а на ніч покликати Марисю, спогади про котру хвилювали мене до нестями.

— Збігався, братику, дивлюсь, — зустріла застереженням сестричка. — Може відпочинемо сьогодні. Двічі прибігала Стефанія, питала: як ти? Я сказала, що ти заночував у бать-ківській хаті, бо племінниця, Наталя, в нічній зміні. І що вони в тобі знаходять? Невже настільки магічне те слово — поет, що так приваблює жінок. Тобі в наступному році сімдесят, а ти гасаєш, наче парубок який.

— Це ж краще ніж дряхліти на лавочці під тином.

—А про жінок ти подумав? Воно вже й Стеша місця собі не знаходить.

— До Стеші мені, як до місяця. До неї, наче метелики на світло, заможні чоловіки злітаються. З подарунками, з дорогими винами, на машинах.

— Ото й дивно. Недоторканій молодиці старичка закортіло. Хоча який ти старичок. Все життя не пиячив, не палив цигарок, працював в радість собі і людям.

Тільки ми посідали з сестричкою випити по кухлю кави, як приїхав Волоконський. З порогу випалив.

— Пам’ятаєш Олесю Мовчан, ми ще з нею в одному класі вчилися. Учора відійшла. Зараз скидаємося на похорон, помини в кав’ярні зробимо…

— Скільки з носу, — не зрозумівши до кінця що сталося, запитав я.

— Тобі ще до Хабаровська їхати… Нам вистачить твоєї наявності.

— Як це наявності? Олеся моя перша дитяча любов. Але що з нею сталося?

— Кажуть, серце не витримало.

Вдаватися до безглуздих питань та натяків я не хотів. Але дві смерті поряд? Олеся Мовчан останньою зустрічалася з Петром Семеновичем. Якщо вона повинна в його смерті то десь поряд ходить людина, котра повинна в смерті Олесі.

Волоконському таке теж спадало на думку, але він був певен, що такі злочини відбуваються тільки в шпіонських романах. Який сенс вбивати божевільну жінку, та ще каліку? Тверезо подумати — Василь мав рацію. Але в моїй уяві смерть Олесі почала обростати такими кримінальними можливостями, що можна було негайно сідати за писання пригодницького роману.

За два тижні до повернення в Хабаровськ я нагнічував себе зайвими, не зовсім розумними, підозрами. До Зірки Олеся приїздила з Марисею. Це факт. А яким чином щез Щербань? Чи не загрожує жінці таке ж лихо? А Оксані? А мені, як людині, котра напоумила чекіста сісти за писання мемуарів.?

Язик мій — ворог мій, мабуть, це, справді, так.

Думаю невідь про що. Кому ми потрібні зі своїми мемуарами? На дворі інший вік, інші люди,інші вартості. Кого зацікавить, хто кому учора зуби повибивав? Хіба що того, у кого не вистачає грошей поставити нові.

Мої побоювання були не безпідставними, медична експертиза виявила, що серце Олесі зупинилося від трав’яного узвару. Хтось попіклувався, а, можливо, й сама, взявши за взірець самогубство Зірки. Кому яка нагода втручатися в справи якоїсь там покидьки.

Долаючи вагання, я таки сів у машину Волоконського, і ми поїхали до будинку, де мешкали Марися з Оленою. Марися була більше налякана, аніж здивована моїм візитом. Вона, навіть, сполотніла, побачивши мене, але тільки на хвильку. Я ледь втримався щоб не поцілувати коханку.

— Вибачай, Марисю, ми приїхали дізнатися про похорон. Де вона зараз?

— Звідки, куди, та яким чином, поки що мені ніхто не говорить. Здається, навіть, щоб одержати квартиру Олесі, попи визнають її святою. Божевільна авжеж.

Марися помилилася. Ховали Олесю поряд з кісточками Петра Семеновича на старому кладовищі. Проводити небіжчиків прийшли тільки ми з Волоконським та Марисею. Не з’явилася навіть племінниця. Могильники, молоді хлопці, швидко впоралися зі своїми справами і поїхали собі, залишивши нас метикувати над долею людей, котрі за своє довге служіння вітчизні не заслужили пошани від сусідів та співробітників. Не прийшла на похорон Олесі навіть Віра Ткаченко, з якою ми вчилися в одному класі. Мабуть, була на те причина. Мені довелося відкоркувати пляшку вина, котру привіз Волоконський, а сам він тимчасом зробив невеличкий стілець з дощечок, на котрому Марися швиденько розташувала цукерки та печиво. Вино було червоне, дуже терпке на мій настрій. Добре ще що хмарини посунулися на захід, відчинивши браму сонцю. А де сонце там добрий настрій, особливо після другої чарки.

— Відмучилися, тепер відпочинуть, — ставлячи по чарці вина на могили Петра Семеновича та Олесі, трохи навіть хтиво, промовила Марися. Кажуть, Олеся була дуже розумною, талановитою дівчинкою. Надією та гідністю батьків. Краще вже сиріткою зостатися, аніж жити по вказівках родини.

І раптом в уяві я опинився в 1954 році, п’ятнадцятирічний хлопчисько, тонкий, наче лозина, з кучмою волосся на голові. Сталося це саме в лютому, від землі до неба буяла завірюха, да така, що за два кроки нічого не побачиш. Я проводив Олесю до двоповерхового будинку, в якому вони мешкали на другому поверсі. Ми дуже змерзли поки йшли, Олеся запропонувала погрітися, і тоді в перший раз я зустрівся з її батьком, Олегом Никодимовичем Мовчаном. Був він військовим офіцером, огрядним навіть в домашньому халаті, мав суворе лице, холодні зеленкуваті очі.

— Хто се з тобою? — запитав, навіть не зиркнувши на мене, а коли Олеся назвала моє прізвище, відкопилив губу, і сказав, показуючи рукою на двері. — Нехай він посуває до свого курника, нічого по чужим домівкам заразу розносити.

— Сашко замерз, тату, він один з кращих наших учнів.

— Син неосвічених копальників, кращій учень?

Він зареготав так, що й досі пам’ятаю яку образу я тоді перетерпів. Наступного дня вчителька пересадила Олесю від мене на першу парту, до дівчинки, прізвище та ім’я котрої я забув, пам’ятаю тільки, що її батьки працювали на шахті постачальниками.

Одного разу вони зустрілися на вулиці, мій батько і батько Олесі, Олег Никодимович. Я був край здивований, коли помітив з якою пошаною вітають одне-одного два чоловіки. Мовчан, уклонився, міцно тискаючи батькові руку. Обидва усміхалися, про щось навіть розмовляли, а я нічого не міг порозуміти. В якому випадку Мовчан був щиросердим, коли вигнав мене з квартири, як недоріку, чи при зустрічі з батьком. А може в тому й іншому випадках його поведінкою керувало суттєве егоїстичне лицемірство?

Я розповів батькові про випадок в квартирі Мовчанів, але батька це анітрохи не здивувало.

— Щоб порозуміти людину треба усвідомитися, чи в доброму для неї середовищі ви зустрілися, та при яких свідках. Свою доньку Мовчани тримають в лабетах, зліплюють з неї щось здатне якщо не приголомшити так хоч би здивувати світ. А ти на ту добу був однією з перешкод у досягненні мети. На мою думку, заміри Мовчанів украй небезпечні. Урешті-решт в спорті перемагає дух, а не тіло. А Мовчани ганьбують саме дух, перетворюючи тіло дівчинки в гумову іграшку.

Я натякав Олесі на можливі наслідки такого виховання, за що одержав, я б сказав, доброзичливого ляпаса, з поцілунком надалі. Таким чином я був певен що дівчина все розуміє, але соромиться своїм протестом скривдити батьків.

Я порадив Олесі вивчати Івана Франко, котрий на той час був для мене ледь вже не богом. Особливо радив вивчати вірші поета про кляте попівство, бо на мою думку її батьки були сектантами, котрі облудою калічать її життя. Моїм кермом в поведінці завжди були рядки Івана Франко з його «Прологу».

Вічний революціонер,

Дух, що тіло рве до бою…

Олеся сприймала ці вірші, як заклик поета до нової громадянської війни. Я ж бачив у вічному революціонерові людину, котра, не обертаючись назад, безстрашно чинить опір злу, в усіх його виявленнях. Незалежно хто чинить оте зло, державна влада, вождь народів, чи рідний батько.

Якби мене на той час підтримала вчителька літератури, Олесі, можливо, й спало б на думку, що з нею щось роблять не так. Але для вчительки вірш Франко був тільки покликанням молоді до революції. «Дух, що тіло рве до бою» — навіть вчителька сприймала як символ боротьби з царизмом, а не зі світовим злом взагалі.

Таке бачення поезії Івана Франко мене не задовольняло. Я ненавидів насильство в усіх його виявах, навіть у випадках, коли вчитель занадто образливо гримає на учня.

Вчителька не погоджувалася зі мною навіть в тому, що поет Іван Франко тонкий психолог, що саме на його віршованих рядках треба виховувати людину майбутнього — чистосердну, горду, незалежну від обставин, котрими нас спотворює уряд.

Коли у сьомому класі я ледь не з’їхав з глузду, і лікарі заборонили мені не тільки читати книжки але й вчитися в школі, мені нічого не залишилося, як замість мозку, помпувати м’язи в ремісничому училищі. У кузні в мене був добрий наставник, Василь Приходько. Він любив коли на практику ми приходили з книжками.

«Святий обов’язок кожної людини успадковувати духовне мито цивілізації, а не копирсатися в багнюці минулого. Біблія це уривки історичних лекцій, та романів, не більше. Євангелія — філософські трактати школи євангелістів. Сьогодні подібних шкіл у світі не перелічити, але майже всі вони, як і православ’я, збудовані на хитких підвалинах ошуканства, заради наживи кіпки людей, котрі не вміють, або не бажають працювати…»

Цей філософ від горна та кувалди навіть юних сектантів виводив на світлі шляхи життя. А мені відкрив чимало письменників котрі стояли поза програмою шкільної освіти.

Як я вже казав, в березні 1953 року, в сьомому класі я ледь не з’їхав з глузду. А сталося це так. Сидячи на підвіконні, я читав в місячному сяйві «Мертві душі» Миколи Гоголя. То було подарункове видання з малюнками на початок та кінець кожного розділу. Там де річ йде про трійку-Русь, під текстом був надрукований малюнок: трійка коней в упряжці. Їхав на ній саме Чичиков. По-перше мені здалося що я чую, як іржуть коні. Потім трійка почала рухатися, і вже не по паперу, а по осяяній місячним сяйвом землі, і рухалася вона не будь куди, а на мене. З переляку я кинувся втікати, з хати провулком, потім проміж рейок залізниці. Втікав я, звісно, не мовчки, так що навздогін мені бігли батько з матір’ю, і навіть сестри. Мати не раз попереджала мене: «Ой, дивися, сину, не начитай нам біди!» А читав я за обідом, в школі на перервах, навіть на ставку, куди бігали купатися. Ото й дочитався. Трійка-Русь мене, звісно, не здогнала, бо дуже вузькими для неї були двері лікарні. Пам’ятаю, що робили мені в день по десять уколів, здебільше вітамінів, бо все то було, на погляд лікарів, «психічне перевтомлення незміцнілого організму від недоїдання, недосипання та перенавчання». За місяць — триста уколів, а коли прийшов в книгарню до Григорія Івановича, він показав застереження: не видавати мені книжок протягом цілого року. Саме тоді я почав писати вірші. А що було робити, читати читане-перечитане, що було дома? Наприклад 768 сторінок збірки «Читець декламатор», тридцять шостого року видання. Там на кожній сторінці були такі шедеври:

Йде робітничий клас,

Його знамено, Сталін!

Або:

Пізнав ти думи бідноти,

Тебе співаю, Сталін!

Щоправда, було там дещо й про Леніна, як він приїхав, що говорив у Смольному, навіть, що розумів і як вчив нас працювати в комуністичному загалі. Непереможне бажання прочитати щось надзвичайно-цікаве приводило мене на книжковий базар, котрий було розташовано на краю Макіївського ринку, відразу за салом, м’ясом та тельбухами, в котрих, суперечачи з продавцем, господарки вишукували теж саме надзвичайне, що вишукував я по книжковим безладдям. Ціни на книжки були невеликі, двічі не пообідавши в школі, не купивши квиток в кіно або морожене, можна було купити пригодницький роман Миколи Трублаїні «Лахтак», або «Повію» Панаса Мирного. Так що без чтива у протикнижковій облозі я не зостався.

Але повернемося на помини Олесі та Петра Семеновича. В кав’ярні «Золоті грона» поминальників з’явилося трохи більше, ніж на похорон. Я не став розпитувати хто вони. Була підозра, що двоє, чи троє у минулому були коханцями Марисі. Захмелівши, вони почали прискіпатися до жінки, але даремно, кулаками вона працювала справно. Зійшовши зі стежки дитинства, я хильнув чарку за землю пухом, сів впритул до Марисі, питаючи, чи живі ще старі Мовчани? Вона розповіла, що мати Олесі років з десять, як померла. Батько, коли з Олесею сталася ота біда, покинув родину, одружився на другій, став пиячити та й загинув у п’яній бійці з такими ж, як він сам, волоцюгами. Незнайомий мені хлопчина з пляшкою в руці підійшов, намагаючись втиснутися поміж мною і Марисею. Отут вже я не стерпів. Сполотнівши від гніву, я так зиркнув на нього, що хлопчина відскочив, ледь втримавши пляшку. Настрій мій був вкрай зіпсованим. Я мовчки вийшов з кав’ярні. Напроти через вулицю починалися городи з кукурудзою та соняшниками, за городами залізниця, потім невеличке селище приватних хатинок, а далі вже станція Кальміус, від котрої до будинку сестри, я нарахував рівно сто п’ятдесят кроків. Таким чином, розчинений в темряві, я переполохав не тільки друзів, але й ворогів своїх. Сестрі сказав: якщо приїдуть, сказати, що ще не з’являвся, а правду, хіба що на вушко Волоконському.

Все в моїй душі пішло шкереберть. В свій час не переконав Олесю кинути свої вправляння на спортивній гільйотині, напоумив Петра Семеновича та Івана Олеговича писати мемуари, зрадив Марисі з Оленою, нагримав на хлопця, котрий, скоріш за все, намагався зі мною познайомитися, потім оця втеча…

Нестерпно боліла голова. Хотів спитати у сестри, чи не знайдуться в неї ліки, але раптом опинився знову в степу, тепер вже не з Олесею, а Руженою Феофанівною. Вона тримає мою голову, лівою рукою за підборіддя, права лежить на потилиці. При цьому вона говорить:

— Подумки запевняй себе, що в тебе нічого не болить, що зранку ти в доброму гуморі, що тебе кохає краща дівчина містечка. Якщо дома нічого їсти, впевняйся, що наїсися, коли тебе покличе молода сусідка зібрати в садку яблука. Запевняй себе усім, що спаде на думку, тільки роби це з радістю, з великою пошаною до себе, до знайомих людей, до землі і неба, і біль відступить, м’язи наллються силою, ноги стануть легкими, а якщо пощастить — отримаєш крила…

Ружена Феофанівна вчила мене, яким чином можна збуватися дурних думок, хвороби шлунка, як викликати з Олімпу пустунку Музу, як сподобатися гарній дівчині. Я перепитував: чи є секрет, як сподобатися жінці? Ружена Феофанівна сміялася, жартома відпускали мені в лоба щиглика, але секрету не відкривала. Це мене трохи насторожувало, звісно, після повернення додому, коли починав прокручувати в голові усі її лекції по оздоровленню та вмінню зачаровувати жінок. Все що Феофанівна говорила здавалося смішним, фантастичним, але я, зранку, коли нікого не було в домі, відчиняв вікно, вдихав свіже садове повітря, і, напружуючи м’язи, починав гнати з голови дурні думки, помпувати себе добрим ранковим гумором, що іноді вдавалося, але з дівчатами нічого не виходило. Можливо з-за моєї соромливості, а ще може чогось недоговорювала сама Ружена Феофанівна. Бо іноді мені здавалося, що вона не проти стати моєю коханкою.

Викликати пустунку Музу я навчився, але прибігати до мене вона почала відразу після того, як мене загнала в лікарню Гоголева трійка-Русь. Щось в моєму мозку зробилося таке, що я навіть листи дівчатками почав писати, римуючи рядки. Наприклад: «Пишу листа тобі, красуне, коли до тебе він посуне, в палкому полум’ї надій чекати буду відгук твій…» А то ще таки шедеври: «Ти сяйво неба і землі, коли тебе не бачу, дивлюся в книжку на столі, та не читаю, — плачу. Така нудьга мене гризе, така надія гріє, що ніч до ранку доповзе, й лице росою вмиє…» Ці шедеври я списав з листів, котрі на диво збереглися у Віри Ткаченко. А мені й в голову не приходило, що я їй писав. Правда потім з’ясувалося, що не було в нашому класі дівчинки, котрій я не освідчувався в коханні. Насправді то була тільки, не зовсім добра, але гра. А не зовсім добро тому, що на свого листа я одержав відповідь від Т. Б., красуні, котра вчилася в нашій же школі, але на клас вперед. Смаглява, кароока, зовні старша за свої роки, дочка сектантів п’ятидесятників. Ми зустрічалися вечорами в парку, ходили до місцевого клубу в кіно, обмінювалися книжками, я присвячував Т.Б. вірші:

Мені ти сяєш уночі,

Удень без тебе темно,

Я в серці полум’я свічі

Запалюю даремно.

Я зву тебе, аж луни йдуть,

Та ти мене не чуєш,

Бо луни ті батьки женуть

Від ліжка, де ночуєш.

Писав вірші кілометрами, не утрудняючи себе зайвий раз задуматися над написаним.

Земля полином поросла,

Джерела повсихали,

А я про дівчину писав,

Писав, як всі писали.

Писав що зіркою вона

На небосхилі сяє...

Джерела висохли до дна,

Ніхто їх не спасає.

Та дівчина мої вірші

Давно вже не читає,

Бо без джерела у душі

Ядучий пил літає.

На мій погляд, то був кращий з віршів, присвячених Т.Б. В ньому було пророкування на майбутнє, бо джерела нашого кохання повисихала раніше, ніж ми встигли визначити, що нас з нею об’єднує, а що загрожує вибухом. Ружена Феофанівна застерігала мене:

—У вродливої жінки вітер в голові. Навіщо ти їй здався з неповною середньою освітою, а тут ще не сьогодні-завтра на службу загримиш. Тобі воно треба, метлятися поміж вогнем та полум’ям. Якщо задуматися, саме Ружена Феофанівна збила мене з пантелику, коли її чоловік поїхав на Північ за великими грішми, а вона відкрила для мене школу по вивчанню «Історичної психології людини». Заняття вона проводила в своїй квартирі. Спочатку давала мені наїстися, потім роздягала до трусів і роздягалася сама. Далі я мусив поводитися так, як підказує мені природа, не соромлячись, висказувати свої бажання. Звісно, мені кортіло побачити Ружену Феофанівну зовсім голою. Чим все закінчилося, зрозуміє кожний. Т.Б., як жінка, мене більше не хвилювало, бо була вже вагітною, і за два роки до мого призиву в армію народила дочку Наталю.

Того ж можна було чекати і від Ружени Феофанівни, бо в ліжку ми з нею палали, як два смолоскипа, несамовито витікали вогняною живицею. Коли я питав чи не завагітніє вона, Ружена Феофанівна сміялася, впевняючи мене, що освічена жінка може завагітніти без мужика, а може зостатися сухою переспавши з цілим взводом вояків. Що до вояк, у нас їх жодного не було, а що стосується освіти, вона була ходячою енциклопедією. Особливо по медичним справам.

Але повернемося в хату сестри. Чи від нервового струсу, чи від випитої на поминах горілки в ту ніч я спав, наче вбитий. Ранком Ніна розбурхала, запитала, чи не захворів часом? Я заспокоїв сестричку, поки вона готувала сніданок, я лічив голову методою Ружени Феофанівни: ліва рука до підборіддя, права на потилиці. Але більше самонавіянням: я легкий, сильний, в мене нічого не болить. Напруживши м’язи тіла, всю нутряну гидотну видавлював енергією мозку. Коли за двадцять хвилин я вийшов з кімнати, де спав, сестричка не впізнала мене.

— Ти помолодів років на двадцять, як це тобі вдається?

Я пожартував:

— Подумки покохався зі Стефанією, украв частину її молодості.

Сестра начебто повірила.

— А як же тепер вона?

— Про це, сестричко, спитай у неї.

Я порався в городі, коли на мене погукала Стефанія. Вона стояла біля тину, вилущуючи боби квасолі, якою було обвито увесь тин, поділяючий городи на сестрин та її.

— Добридень, Олександре, як там з нашими мерцями?

— Поховали.

— В мене добре вино є, може по чарці?

Я підійшов ближче, тепер нас роз’єднував тільки обвитий квасолею тин. Стефанія була в штанцях і прозорій кофтині без ліфчика. В неї були приголомшливо красиві груди. В очах виблискували загадкові вогники, вустами блукала іронічна усмішка. Усмішка, яка викликала нестерпне бажання припасти до неї губами і випити.

— Навіщо це тобі, Стеша?

Вона зібрала горстку малини й піднесла мені до рота.

— Кажуть після першого коханця, як після першої чарки…

— Хіба не принизливо бути чаркою, за котрою починається алкоголізм?

Лице Стефанії сполотніло від образи.

—Я думала що небайдужа тобі.

Вона рвучко повернулася і пішла не обертаючись до хати.

— Стеша!?.

Я наздогнав її.

— Пробач, що завгодно, тільки не оті, що в машинах… з подарунками. Скажи, я нікуди не поїду… ти така вродлива, така розумна, така прозора. Повернуться діти, чоловік, в тебе будуть гаразди.

Стефанія висмикнула руку з такою огидою, що я ледь втримався на ногах. Так і стояв поміж огірків та томатів, ошелешений її непохитною затятістю.

Коли я розповів сестрі про нашу розмову, Ніна пообіцяла поговорити з сусідкою, але Стефанія відповіла, що вперше чує що у Ніни є брат.

Бог знає, на що здатна жінка, яка заблукала в чагарниках своєї не дуже доброї долі. Не знаю, що з нею сталося далі. Може повернувся, відбувши свій думський термін, чоловік, а може знайшовся кмітливий залицяльник, не подарунками, а щирою духовністю взяв в полон серце непохитної красуні. Але чи надовго? Така затятість не обіцяє коханцю нічого доброго, хіба що саме він і стане тою першою чаркою, на котру мені натякала Стефанія.