Під охороною звіра

Під охороною звіра

Перший понеділок вересня я розпочав в найкращому гуморі. Ввечері ми добре хильнули перцівки з професором Красноштаном, а перцівка, щоб ви знали, потилицю ранком не розламує, щоб нашкрябати в мозку думку: чи не придбати в шинку пляшку горілки на похмілля? Саме так поводиться перцівка навіть з професором Красноштаном. П’ємо ми, як ото кажуть, не спливаючі з глузду. А що до жінок, котрі улещували наше самолюбство, вони віддавали перевагу червоному вину, забувши, що вино, яким би добрим воно не було, збуджує на свару не тільки ліриків, але й кмітливих сучасних бізнесменів, не зважаючи жінки вони чи чоловіки. Ми зі Красноштаном випили не більше як десять відсотків п’ятилітрової пляшки, а наші примадонни уговтували усе, що було у нас в наявності, а потім потягли нас з Красноштаном до рідних своїх, трохи занехаяних, на мій погляд, пенатів, знов таки — з вином, та з недопитою нами пляшкою перцівки. Вважаючи, що таке свято добром не закінчиться, ми відмовилися від танців під збуджуючі музики Бетховена, й розбіглися по домівкам. Не скажу, що з легким серцем. Жінки були досить привабливі, не сказати щоб красуні, але в повнім озброєнні від очей до стегон. „Забагато для мене, щоб оце все задоволити”, — зітхнув професор, коли, під скажений регіт жінок, ми залишили бойові позиції. Якби не Красноштан, я б залишився, висмоктав би в угоду жінкам перцівку, й зустрів робочий понеділок у найгіршому гуморі.

Посувався я до роботи, гальмуючі звичайну свою ходу думками про учорашню нашу капітуляцію. Дуже мені кортіло замість редакційного тріскотіння, впасти в ліжко кароокої Валентини, жінки з посмішкою задоволеного сніданком немовляти. Йшов я, подумки звішуючи — бісу чи янголу угодити? Та й вирішив таки — бісові. Корисливі міркування, це я помітив ще з юнацтва, подолати нелегко. А ранкові жінки по вулицях! Сідниці в них так і грають, так і грають! Приборкавши гальма, прибігаю до будинку, влітаю до третього поверху, і що ви думаєте... Красноштан носом на ґудзик дзвоника натискує, бо в руках його по торбі. Професор все ж, не я — рядовий кореспондент задрипаної газетки. З-за дверей пролунав трохи хрипкуватий з ранку голос Валентини:

— Хто там?

— Це ми, — в один голос кричимо ми зі Красноштаном, не бачачи одне одного, а потім починаємо реготати так, що заспана сусідка відчинила двері, й дивиться на мене величезними чорними очима. В мене голова обертом пішла, бо з цією сусідкою років отак за десять, ще в радянську добу робили ми кореспондентами в одній не дуже престижній, але респектабельній газеті. Престижною вона не була, бо розпочинала боротьбу зі пияцтвом в суспільстві, а респектабельною — бо друкувалася на партійні гроші, маючи чималий тираж. Ім’я у газети було, я б сказав, тендітне, „Лісова смуга”. Катерина ввійшла в моє серце з першого погляду, влетіла до редакції як полум’я, від якого не відмахнутися. Не одна жінка ні до ні після так мене не опалювала. На горе, саме в той час фотокореспондентом в газеті робив чоловік Катерини, Степан Тимошенко. так що отой „разочок”, що відбувся якось під смерекою в справжній лісовій смузі, нам нічого не дав. Я навіть сказати не можу, чи був він у нас отой „разочок”, чи наснилося бува. Пам’ятаю тільки її величезні чорні очі, теплі вологі вуста, тож як було мені не опектися з Катериною в такому стані...

Забувши про свого друга Красноштана з його апетитними торбами, як на гіпноз змії, пішов я на очі Катерини, на її величезні чорні очі, що палали в задрипаному коридорі третього поверху, як світлі манівці вкінці темного тунелю. Я був заворожений появою красуні. Полум’я охопило мене, дрібний дрож пронизував з ніг до голови.

— Катю, невже це ти, люба моя, славна лісова смужечка...

Вона схопила мене пальцями за комір сорочки і, втягши до квартири, щільно причинила двері.

— Добре ти зробив що не спокусився сестрами Самойленковими. Жінки вони добрі, але п’ють лишку, щоб не соромно було кохатися гуртом в одній постелі... Мого Степана вони запрошували сфотографуватися на тлі їх молодої вроди. Він пішов, а потім щоночі бігав, бо причина... Чаклунством вони займаються, або така же врода мужиків кохати жінок очима.

— Виходить ти теперечки одна?

— Давно вже, майже три роки. А якщо добре подумати, я завжди була самотньою жінкою. Два роки щастя з рідним синочком, але Степана спокусили кошти... що робилося на початок дев’яностих пам’ятаєш...

Ми сиділи в світлиці за низеньким столиком (такі столики у нас звуть журнальними), але на кінець дев’яностих замість журналів столики були осідлані пивом різного калібру та задуму. Щоправда, на столичку Катерини пива не було, не було навіть чаю, але, як я помітив, жінці не було соромно зустрічати гостя доброю усмішкою, в котрій вона вміла виразити всі обставини свого скрутного становища. Дрібна мжичка без упину сіялася в вікна. „Забагато для стомленої людини, щоб оце все втримати”, — думав я, сходячи з глузду від бажання впасти лицем в її засмаглі коліна. Але пам’ятаючи отой випадок в лісовій смузі, не поспішав опектися ще раз. Бажання впасти й виспатися в обіймах Катерини у теплому ліжку невдовзі стало майже нестямним. Але першою справою треба було бігти до магазину, купити харчі на сніданок. Бо, як я помітив, нічогісінько з харчів у цій квартирі не існувало. Майнула думка про Красноштана: чи не воліє його совість поділитися місткістю одної з торб? Коли в прихожій пролунав дзвоник, я був певен, що дзвонить Красноштан.

— Відчини сам, — сказала Катерина, — це мабуть твої тілисті жінки скисають без розваги.

За вікном дощ, грязюка, а поряд жінка, котрою марив майже шість років.

„А якщо хтось інший, подружка яка, чи дружок?”

З почуттям легкого роздратування я відчинив двері і віч-на-віч зустрівся з фотокореспондентом газети „Лісова смуга”, колишнім чоловіком Катерини, Степаном Тимошенко.

Пробачивши мене він зблід з лиця, ще й оглядівся в передній: чи за адресою попав.

— А ти що... хіба Катерина не вдома? — запитав з тремтінням в голосі.

— Катерина дома, — відповів я. — Мені її покликати?

— Краще покликати, — всміхнувся Степан, але усмішка його мені не сподобалась. Вона була зніяковілою, наче переді мною стояв не п’ятдесятирічний дядько, а ображений недоладним випадком хлопчисько.

„Усі ми йдемо не шляхами, а безлюдними провулочками, на котрих вряди-годи трапляються люди заклопотані бажанням заскочити на хвильку в своє минуле. Так сталося й зі Степаном. Але в минулому зробилося щось кумедне, Степан вже вагався — бігти йому геть, чи залишитися? Подумки він чекав, що Катерина впаде йому на груди, але на мій жах, вона з’явилася в халатику на голе тіло, наче тільки що із ліжка.

— А! Це ти? Якого дідька приперся... Зачиняй, любий, двері, — звернулася Катерина до мене. — Що за життя, то сусіди, то цей приперся. Покохатися, як слід, не дають...Про що йшлося, що думала Катерина, проговорюючи оці слова? Вона протягувала мені рятівний пас, очікуючи на відповідні дії.

— У твоїх знайомих сестричок саме свято, професор Красноштан людина літня, так що жінкам сподобається твій візит — сказав я Степанові.

Він весь наче обм’як, став нижче ростом, але покинув квартиру ображений.

„Вилетів, як пробка, — майнула думка, а з нею прийшло почуття глибокої провини перед нашім сумісним минули. — Якщо Степан покине будинок, я позву його, а сам піду геть...”. Але Степан вже тискав дзвоника сестер Самойленкових. Я чув як радісно вітали сестри свого коханця.

— Куди б не притулитися, аби було тепло, — розстьобуючи ґудзика на моїй сорочці, говорила Катерина. — Роздягайся й ходімо до ліжка. Інакше волинка з Опанасом ніколи не закінчиться.

„Думу про Опанаса” Багрицького, Катерина ще школі знала напам’ять. Її молоде засмагле тіло бачилося мені трохи кумедним, вона соромилася своєї жіночої голизни, і щоб якось облегшити її хвилювання, я впав перед Катериною навколішки, і припадаючи лицем до раптом схололого живота, зашепотів вірші, присвяченого Катерині вірша:

Лягаючи спати, молюся

Тобі, чорноока цариця.

Прокинуся, в небо дивлюся

На сонце в ранкових яглицях.

Віддам тобі тіло і душу,

Віддам роковини життя.

Іще я признатися мушу,

Що щастя твого не порушу,

Бо сам собі і суддя.

Теперечки була моя черга червоніти перед власною совістю. Не вперше прийшлося мені йти проти свого сумління, але з Катериною все було якось інакше. Через щасливий випадок я зустрів свою нездоланну любов. Катерина не випадкова жінка в моїй повсякденній метушні. Сьогодні поряд з нею я відчував себе не зовсім затишно, бо був чоловіком одруженим, мені требу було підготувати звіт про можливість вибуху проміж двома серцями, але коли вже вибухнуло, коли слізьми щастя змочена не тільки білизна ліжка, але й наші невтішні душі. Катерина шепотіла мені до вуха6 якщо я зараз піду, життя її закінчтеся на моїй зраді. Я підійшов до вікна, розчинив навстіж стулки, вдихнув пилюку вмираючого від спеки міста. Можете собі уявити таку картину: біля вікна стоїть голий автор, Катерина сидить на табуреті поряд, дихає мені в живіт, міцно стискує пальцями сідниці.

— Я з їм тебе, — каже вона, — бо я вовчиця...

Ніжність добрим теплим цуценям муркоче в моєму серці. Катерина знає, що робить, вона не хоче збутися коханця. Почуття сорому легким серпанком відсувалося за мерехтливу туманність краєвиду. Яка може бути справедливість, яке зло, коли від нашого кохання має народитися наше майбутнє. Любов велика сила. Але не визначитися, що одружений я не можу.

Але замість признання, я складую й читаю Катерині вірша.

Самотній промінь у грязюці віку

Нікому я дорогу не вкажу.

Я до нової течії не звикну,

Я в ній, як лист осиковий, дрижу.

В смереках долі ясени не знають

Куди та як їм прийти до мети.

З дитинства темні хмари наповзають,

Торкають серця хмари самоти.

Ти поряд, але я не одинець.

Що робити чи може хто враяти?

Сполученню закоханих сердець

Чи може шлюб суспільний помішати.

Знову і знову підходили ми до відчиненого вікна, ковтали місцеву пилюку, а коли вже засутеніло, зі скверів натягло ароматів, котрими тхнуло від ошатно вдягнених вечірніх жінок. І раптом на мене наче щось найшло, не тільки в квартирі Катерини, але й в усьому нашому місті запала незвична тиша. Вона тривала кілька хвилин, але цього було досить, щоб я подумки зрадив Катерині. Поки я живу зі своєю нелюбою жінкою, оті красуні, що заповнили місто збудливими пахощами, не всі, розбіжно, але деякі можуть стати моїми коханками. А шлюб з Катериною? Що я матиму з отого одноманітного щастя, яка вважається мені безмежною ходою від ліжка до вікна й зворотно? Я не зможу їй зрадити, але стоячи біля вікна в мріях буду кохатися зі всякою збудливою жінкою нашого багатого на красунь містечка. За яким бісом я буду змінювати свій спосіб життя? Що станеться з моєю дружиною. Скандал з нею може вкрити ганьбою моє ім’я. Ні, ні, мені потрібно деякий час утримувати себе в сучасних умовах...

— Багаття великого кохання почало помалу згасати, чи не так? — обійнявши мене зі спини, запитала Катерина. — Принаймні так мені здається, але я розумію, що не маю шансів стати твоєю дружиною. А може воно й краще. Я згодна бути твоєю коханкою, понести від тебе дитину, а потім померти з твоїм ім’ям на вустах...

— Не знаю, чи зможу з гідністю нести сей хрест, — сказав я, — моя чуйність до тебе може перерости в велику пристрасть, в жагу, котра спепелить наші серця. Мені лячні такі перспективи.

— Спокій в домі і в житті перспектива не з кращих. Ти можеш завдячувати мені за ласки ласками, я не дам тобі поводу до обурення зі ревнощів, чи надоїдати якимись домаганнями.

Ніколи по-справжньому я не вірив у вічну любов. Іноді досить одного нудного пообіддя, щоб в серці виникло бажання бігти з дому, неважливо куди, аби тільки уникнути жінки, довгі роки була постійно перед очима. Я був спроможній на великі почуття, коли дружина поверталася до мене лицем, коли був певен, що жінці зі мною не тільки затишно, що воно є насправді, кохання, котре поєднало нас в нашому шлюбі. Влаштуватися в міщанському тихому житті може кожен, але скрушно перебувати в стані настовбурченого павича, уявляючи себе ледве вже не самим створювачем всесвіту.

Певен визнати: пропозиція Катерини мені сподобалася. В ліжку вона була прямо таки взірцевою жінкою. Ми кинули виклик долі, і ото була єдина ніч, коли я не прийшов додому. Дружина моя, Марися, дала мені в лоба довбана, і тільки ввечері, коли повернулася з роботи, сказала?

— Я твоєму професорові очі виклюю, сам п’є, й тебе з пантелику збиває.

Мені нічого не оставалося як посміхнутися:

— А то як же, вві всіх моїх гріхах повинен тільки професор.

Вона була мудрою, моя дружина, Марися. Може й здогадалася, що з жінкою провів ніч, але жбурляти в мене сковорідками не стала. І таким чином викликали в моєму серці глибоке почуття провини перед нею. Краще б вона нагримала на мене, перед остерегла, що зробить теж саме. „Звірятко, яке не піддається стражданням”, — сказав якось про мою дружину Марисю професор Красноштан. Але я не тільки не погодився с таким висновком, але вбачав в його словах звичайну нетактовність, що іноді вражало мене в характері друга. Треба сказати, що з того часу я приходив до Катерини тільки днем, двічі або тричі за тиждень. У нас не було часу навіть побалакати, бо в обіймах Катерини я забував навіть про своєіснування на землі. Це були години неземного щастя, яке захоплювало мене чим далі тим сильніше.

Ніч, котру ми про валандалися з Катериною в її квартирі, ніс великого кохання, і ще більшого сумніву в своїх почуттях до цієї жінки, та ніч виявилась вирішальною в наших стосунках з дружиною. Після стількох інших моїх вибриків з різними жінками я вперше відчув якого великого болю доставляю своїй Марисі, і раптом відчув таку палку ніжність до дружини, що цілував та милував її, як ніколи раніш. Вона відповідала на ласки, впадаючи в нестяму, котра відкривала мені нові, невідомі раніше мири свого доброго мудрого серця. Нічого не розуміючі, я навіть не намагався збагнути, звідки оте все взялося. Те велике, опалюючи груди, почуття до дружини. Кожного разу, проводжаючі мене, Катерина наполягала, щоб я прийшов до неї не пізніше, як через два—три дні, я приходив, палаючі жагою до її вроди, до її палкого кохання, але весь цей час одна думка панувала в моєму мозку: а що як Марися вбрикне і знайде собі коханця, з котрим буде робити все оте, що робить зі мною Катерина. Гнаний настирною думкою про можливість зради, я палахтів такими ревнощами, що перетворювався в палаючій вулкан. Але Катерині таке моє дійство прийшлося на смак.

— Ти справжній Казанова, — шепотіла, покусуючи мені вуха.

Вона була безсоромна в коханні. Одного разу лагідно покепкувала мною, а коли трохи ображений, я почав одягатися, стиснула в обіймах так, наче хотіла розчавити.

— Невже отак і пішов би? До Марисі, чи до іншої якої швенді. Ні, мій любий, я тебе виснажу так, щоб ніяка жінка не спромоглася збудити тебе на кохання.

Вона була трохи наївною, вірячи що більше як два рази в тиждень кохатися мужчина не спроможній. Таку думку втовкмачив їй в голову фотокореспондент „Лісової смуги” Степан Тимошенко. Мабуть добрий був бабій, або нездатний на вибух, коли в мозок занепаде котрийсь епізод з коханкою на стороні. В такому діли потрібні гнучкі аргументи, щоб вовки були ситі й овечки цілі. Та, бач, розуму на це у Степана не вистачило.

Я запам’ятав Катерину соромливою дівчиною, яка червоніла, якщо у хлопців з язика зривалося слово поцілунок, а зараз сороміцькі слова злітали з її язика, як метелики зі квітів.

— Хто тебе навчив так розмовляти? — питав я Катерину.

— Життя навчило.

За ніч вона двічі кудись бігала, з кимсь базікала в коридорі, одного разу мені приверзлася свара, ото ж я вже хотів бігти на допомогу, але зустрівши Катерину в дверях з лагідним усміхненим лицем, зробив висновок, що біс мене за ніс водив.

Наші почуття з Катериною сформувалися з неосяжних глибин минулого, зі нездійснених надій наших батьків, або зі наших завидків на чуже щастя. Теперечки безпорадно розводити руками: інакше й не могло бути. Втішаючись ласками Катерини я почував себе самим нещасним коханцем. Хоча мене пов’язували з Катериною досить приємні спогади. Мабуть я був легковажною людиною, перелюбство було моїм прокляттям, а може я не стрів на той час жінку, свою половинку. Кажуть є жінки, від котрих не бігають самі що не є бувалі пройдисвіти. Тільки де вона, ота моя жінка-половинка? Я втрачаю голову, коли мені лагідно всміхнеться розчепурена цяця, з безсоромно відкритими грудьми, забуваючи не тільки про дружину та коханку, але й себе самого. Дике плем’я моїх предків веде пошук здорової жінки, яка здатна народити мені геніальну дитину. Отаке сталося, коли рожевим вечором прямував я від своєї Катерини до своєї Марисі, трохи втомлений, але впевнений, що свіже повітря й добрий настрій — це надовго. Зайшовши до шинку я взяв кухоль пива, й сівши за стілець у темному куточку, почав по ковтку смакувати не зовсім, як мені, здалося, смачний напилок. Я не помітив, коли в шинок зайшла молода жінка, невеличкого росту, білява, з великими сумними очима. Якого кольору були в неї очі не скажу, бо вони мали звичку мінятися декілька разів за хвилину. З кухлем пива вона сіла проти мене, привітала трохи зніяковілою посмішкою. Ми довго сиділи мовчки. З кожним ковтком пиво все більше гірчило, в груди вповзала незнайома мені досіл втома. Чи то пиво було досить міцне, чи давалися дві години кохання з Катериною, не знаю, не можу сказати напевне. Іноді мені спадало на думку, що броварник саме для мене зварив пиво з приворотним зіллям.

— Я — Віра, — сказала жінка, поклавши свою маленьку долоню на мою. — Сьогодні ранком від мене з’їхав мій чоловік. Ми прожили майже сім років, а теперечки він покохав другу. Пробач, але йти в пусту квартиру вище моїх сил. Чого доброго в зашморг полізу...

— Пішов, ото й добре, — відповів я, — а дитина? Невже за сім років ви не зробили собі ляльку?

— Зробити зробили, та не угледіли. Ще торів вмерла.

Лице жінки досить рожево плискувате, якось похмурніло, сірі очі стали чорними, начебто, замість звичайних прозорих, вона плакала чорними слізьми.

— Я одружений, — сказав я, — але, якщо дозволиш, прикрию красуню від можливого лиха своїм мужнім тілом.

— А як же дружина?

— Тільки не питай, бо не знаю. Соромно, прикро, але загинути тобі я не дам. Краще розірвати шлюбні відношення з Марисею, аніж втратити Віру.

— Теж мені, філософ, — її вуста зблиснули прямо таки отруйною посмішкою.

На вулицю ми вийшли, коли вже смеркло. Накрапував тихий теплий дощ, його краплини срібляно відблискували на повних грудях Віри. Через недосвідченість, чи неосяжну віру в свою чоловічу гідність, принаймні на той час, я не міг собі уявити, що оця ніч з незнайомою жінкою станеться вирішальною в моїх стосунках з дружиною. Ніч з Вірою пройшла на диво спокійно. Вроджена моя соромливість, передчуття, що чоловік Віри може з’явитися й погнати мене геть, здержували мене від звичайних у таких обставинах дій.

— Ми не повинні нічого приховувати, будьмо відверті, як янголи, перед богом, — говорила Віра, клацаючи каналами телевізора.

Вона франтувала переді мною, в довгому до п’ят, китайського походження, халаті, така, знаєте, щебетушечка з привабними губочками, й мінливими очима. Бурхливі почуття, як я помітив, може стримати звичайна порядність. Я був певен, що оцей наш роман ранком і скінчиться. В усякому разі, мені не сподобалося нічне чаювання під всіляку балаканину про шлюбні відношення. Десь о шостій ранку усе це мені здорово остогиділо, і я заснув в теплих материнських обіймах Віри.

Прокинулися ми десь о десятій ранку. Віра розказувала, що вві сні я довго плакав, скаржився на зрадливу долю, але на мою думку таке було неможливо, бо ніяка з жінок ніколи не помічала щоб я балакав вві сні. Я відчував саме ту чоловічу гордість, яку відчувають люди виконуючи потаємні бажання не дуже знайомих їм попутників. Я не обманював, не завдавав болю ні собі ні вірі. Але поряд з гідним почуттям, мене гнітила думка про дружину. Я звинувачував себе в байдужності до неї. До дому я йшов ніби крадькома з почуттям глибокої провини. Однією побрехенькою про пияцтво з професором Красноштаном мені не обійтись. Але як кажуть, шлюбні стосунки без брехні, як чай без цукру.

Мене навіть не здивувало, що на перший мій дзвоник Марися не відгукнулася. Хоча це було щось нове. Не відгукнулася, хоча була дома, ключ стирчав в замковій шпарині. Я натиснув на дзвоник двічі, і знову тиша. Серце моє болісно зціпилося. Може захворіла, або вкоїлося щось й справді жахливе? Я спробував виштовхнути ключа своїм ключем, що мені майже одразу вдалося, але відмикати двері я не став, бо в коридорі почув легкі шаги своєї дружини.

— Що сталося, — не відчиняючи двері, запитав я.

— Все гаразд, — якимось чужим голосом відгукнулася жінка. — Все гаразд, але тобі краще не заходити. Йди-но погуляй трохи, я не одна...

“„Я не одна” — сім букв, як сім цяток свинцю в серце. Що зі мною сталося, не можу збагнути по сей час. Я знепритомнів, осівши на бетонну долівку перед дверима. Напівнепритомний я не бачив, хто вийшов зі дверей моєї квартири, але тільки-но прийшов в себе в лице мені майнуло запахами звичними професору Красноштану. „Цей негідник клявся, що давно втратив будь який інтерес до жінок. А що робив з моєю?

Наш диван було прибрано, але білизна постелі чимало пропахла потом професора.

— Марисю, невже з ним, з отим стариком?..

Вона здивовано вигнула свої чорні вродливі брови.

— Так ти все бачив?

— Я знаю, якою гидотною тхне від твого... Я просто не зміг виговорити оте слово... коханця...

Зненацька мене охопив гнів, потім ярість. А потім така люта жага до тіла дружини, що я почав рвати на ній одяг. Рвав на шматки, палаючі, ні, не гнівом, не ярістю, палаючі такою необ’ємною жагою до тіла дружини, що вона, оголошена, налякана, відповіла мені подібними барвами почуттів. Двома язиками полум’я майнули ми від землі до неба, щоб розсипатися по ньому мерехтливими зірками. Це було недовге кохання, хвилину не більш, але вийшли ми з нього вкінець розбитими, вона з глибокою ніжністю до мене, а я з почуттям важкої огиди до обгорнувши мене ароматів професора Красноштана.

— Я не зможу вибачити зради, — сказав я дружині за вечерею. — Розумом — так, але серце горітиме люттю, ні, не до тебе, Марисю, я зненавиджу себе, а згодом и тебе. Ото ж краще нам роз’їхатися. Дітей у нас не має, ото ж краще розстатися.

Я кляв себе за те, що говорив, впевнений, що вечорами буду бігати до будинку Марисі, раз за разом спостерігати, як приходить до неї професор Красноштан, чекати коли він піде, а потів вриватися я квартиру, щоб, спалахнувши, злетіти в небо і розсипатися по ньому золотими мерехтливими зірками.

Ночував я у Катерини, добре розуміючі, що чаювання у Віри мене не вдоволить, що вгамувати думку про зраду дружини можна тільки палким коханням Катерини. Так воно й сталося, але на роботі я не знаходив собі міста, так тягло до Марисі, хоч вовком вий. І я б пішов до неї, якби не випит Віри до редакції. Вона принесла мені три величезні яблука, зі сміхом, усвідомивши мене, що спокушає, як Єва спокушала яблучком Адама, а спокусила все людство.

Яблука були на рідкість смачні, звісно, не китайські, а груди й сідниці були ще смачніші, ото ж ми з Вірою вирішили не гаючись зробити заплив в море кохання. Що на неї найшло, не знаю, але, попавши в її обійми я вже не шкодував Марисею. В альтанці перед будинком ми випили по склянці пива, піднялись на п’ятий поверх, і не встигла Віра повернути в шпарині ключа, як я зідрав з неї спідницю і підхопивши на руки, жбурнув у ліжко.

Вона щось белькотіла, але то було не наше, не земне булькотіння. Вона була на диво гарною жінкою, кожен згин її тіла збуджував, сповнював почуттям гідності, що маю щастя кохатися з такою неписаною красунею. Я майже забув про Марисю, забув про Катерину, лише десь там, в космічній глибині душі, палахкотіло почуття незадоволеності собою. Щось я робив не так. Чи спроможна молода гарна жінка затягти в ліжко мужчину, котрий не тільки в батьки, в діди їй годиться? Очі Віри що світлофори на вулиці змінювали кольори, збуджуючі мене кохатися разом зі декількома жінками: чорноока, зеленоока, кароока, синьоока,...

Іноді очі Віри спалахували жовтим полум’ям, вона кричала кішкою, скиглила щеням, зриваючись з ліжка, бігала по кімнаті, демонструючи мені свої тілесні пейзажі, і наче сходячи з ума, я здоганяв її, повертаючи в кипуче море нашою невгамовної любові.

Я забув про дружину, забув про Катерину, кожного дня запізнювався до редакції, щось писав, але, як ото кажуть, на автоматі, бо подумки був завжди зі своєю Вірою.

При зустрічах Красноштан дивився на мене наче глузуючи, але справді сказати, я майже не помічав його. Одного разу він ухопив мене за отвір піджака, але я відштовхнув його руку, навіть не осердившись. Медовий місяць з Вірою перетворився в два, а згодом і в три місяці. Я більше не ходив до Марисі, не ходив до Катерини, всі свої почуття віддавав гурту різнооких жінок. Вони й справді були різними. Лоскочучи карооку, цілував зеленооку, звав до ліжка жінку з чорними очима, і вони покірно приходили. Принаймні я злегковажив недавнім досвідом, що кохатися зі різними жінками добром не кінчається. Але такою була моя врода. Якось, прийшовши додому, (домом я давно вже вважав квартиру Віри) я застав Віру сидячими за столом з молодою жінкою, то була її сестра, Леоніла, як я згодом взнав на рік старша за Віру. Вона приїхала з Владивостоку, провідати сестричку. Ми познайомилися. Я усвідомлював, як осудливо з погляду моралі, дивитися на збудливі деталі тіла Леоніли, але вони вже здавалися мені єдиною метою усього мого неспокійного життя. Я добре зрозумів, якщо пролізу до Леоніли, Віра вижене мене в три шиї. Але я був невільником серця. Я сказав Вірі, що маю на якийсь час покинути її, бо моя велика любов до неї зазнала поразки. Що її сестричка Леоніла збуджує в нені сили дикуна-предка, і щоб чогось не сталося, краще мені поїхати в командирову до Ніколаєвську-на-Амурі, написати декілька нарисів про гідних людей цього містечка.

— Якщо так, можеш повертатися до своєї дружини, — докірливо сказала Віра. — Я думала, що ти кохаєш мене, а коли так... я удержувати не буду.

Натяки Віри були ущипливі але доброзичливі. Вона не звинувачувала мене, але нервово вешталася по кімнаті, ніби натякаючи, що я людина не тільки ненадійна, але й непевна. З того часу вона стала не дуже ласою до моїх вуст, швидко перенасичувалася моїми любощами, що примушувало мене матися на обережності в стосунках з її сестричкою, котра занадто вже відверто почала залицятися до мене навіть в присутності Віри. Леоніла стала чорною кішкою, котра пробігла поміж нами. Якось повертаючись з редакції я зустрів Катерину, вона несла важку торбину з овочами. Смутне її обличчя осяяла щаслива усмішка.

— А я тільки—но подумала про тебе, де забарився...

Я підхопив торбу, чмокнув жінку в теплу духмяну скроню, і до самого дому складав байки про свої невдалі мандрівки по редакційним справам. Катерина всміхалася, слухаючі мої теревені. Не було ущипливих натяків на зраду, про що, як я думаю, вона не тільки здогадувалася, але й знала напевно. Сестри, сусідки Катерини, вітали нас доброзичливими вигуками:

— Яка радість бачити вас вкупі!

Краще б вони ускладнювали моє життя ворожнечею, бо навіть зараз, коли я йшов поряд з Катериною, після стількох днів розлуки, оті огрядні красуні викликали в мені почуття глибокої тривоги. Бажання зазнати їх любощів було моєю пристрастю, але, як ото буває, я підозрював, що попаду в їх тенета, як муха на сніданок павукам. Вроджені лицедійки, вони не забули помацати долонями моїх сідниць і я спалахнув, ледь втримавши торбу в руці.

„Ну, курчатка, засмажу я вас одного разу на сковороді своєї пристрасті!”

Вголос я такого не сказав, але вперше жалкував, що й досі не зазнав принади гуртового кохання. Журналісти в редакції обмірковували цю модну розвагу молоді цілком серйозно, спитуючи при цьому якесь невимовне внутрішнє тремтіння. Майже всі вони вже побували в такому стані, я був винятком, але даними адресами й досі не скористувався. В мріях я віддавав перевагу сусідкам Катерини, що було, правда, трохи ризиковано, але сестри мені подобалися не тільки вродою, але й своєю доброзичливістю.

Опинившись у ліжку з Катериною, я відчув прикру духовну спаленність. Чогось мені не вистачало в її коханні. Може, занадто круглястих сідниць та грудей Віри, чи її відвертої безсоромності? Мабуть Катерина помітила легких подих відчуження проміж нами, і вдалася до викрутів з реклами Кама-Сутри. Я відчував радість укупі з тривогою, збудження і бажання опинитися в ліжку самому. Безнадія, що все дужче огортала мене дійшла до серця Катерини й відізвалася вибухом сліз.

— За що? — питала вона мене, — за що ти мене зненавидів? Я стала тобі прісною, нелюбою...

Я дорікав собі за сльози Катерини, за зраду яку вчинив з Вірою, за зраду дружині Марисі з обома жінками. Й досі я вважав, що не роблю нічого лихого. У кожного журналіста в нашій редакції було по дві, а то й більше коханки. Я користався жінками, як деспот. Катерина терпіла—терпіла, та вибухнула таки. Бо терпець урвався, скільки ж його потрібно, щоб з рабською покірністю зустрічати сучасного Казанову, лагідно поводитися з ним, боячись зашкодити недобрим словом чи поглядом.

Я теж заплакав, заплакав від почуття гидотні до своїх вчинків. Я виблагав у Катерини тимчасового перемирення, щоб обміркувати наші відносини, а далі, наче біс язика смикнув, почав розповідати Катерині про що говорять мої товариши по службі, коли випадає вільна хвилина. Нареготалися ми до сліз.

— Невже таке справді буває, — не вірячи своїм вухам, допитувалася Катерина.

— Може й брешуть, — знизував я плечима, — але ж телебачення... хіба не навчить.

— А ти що, так ні разу й не спробував?

— Кортіло з сестрами Самойленковими. Може й сталося б, якби не наша зустріч.

— Мабуть жалкуєш?

— Відверто скажу, — ні. Для таких справ я занадто соромливий.

Балаканина, згідно мого замислу, підняла температуру крові не тільки у Катерини. Ніч ми проводили в бойовому гуморі. До редакції я, в котрий вже раз, запізнився, і редактор викликав мене до себе й почав розпікати в наявності секретарки :

— Це каліцтво, а не гуморески, — гримав він, втупившись очима в канапу, на якій сиділа наша секретарка Ніна Олександрівна. — Де польоти фантазії, смачне слово, завзяті порівняння. Що з тобою робиться останнім часом?

— З дружиною нелади, живе де прийдеться, — почала виправдатися за мене Ніна Олександрівна, чим не тільки вдоволила, але й трохи здивувала мене. Ходила чутка, що вона спить з редактором, а коли так, наші зносини відбувалися на рівні — „Добрий день — до побачення”. Я вперше з зацікавленою пристрастю подивився жінці в очі, і відповідна посмішка надала мені певності, що це не що інше, як запропонування на службовий роман. Я а, треба сказати, в ту годину мав настрій помститися редакторові за „каліцтво”, „польоти фантазії” та інші його випади проти мене.

Редактор обіцяв записати в трудову книжку догану з попередженням, але загадково опущені повії не молодої вже секретарки натякали, що вона цього не зробить. В тому випадку, звичайно якщо я прийду до неї на таємничу вечерю. Ніна Олександрівна вийшла з кабінету редактора раніш за мене, й зустрівши, сунула мені в кишеню папірця. Я ледь вдержався, щоб не чмокнути її в щоку. Сівши за свій стіл, я прочитав цидулку: „Приходь о восьмій вечора”, и таке насунулося натхнення, що за якусь годину накрапав гумореску, головним героєм котрої був голова місцевої ради. В ній було все, чого благав редактор — польоти фантазії, смачні слова, ще й порівняння, від котрих я подумки реготав. Гумореску я відніс редакторові, а за хвилину він з реготом вбіг в кімнату кореспондентів.

— Ні, ви тільки послухайте, які шедеври може писати наш фахівець по політичним справам.

Коли всі нареготалися, редактор потис мені руку, навіть при обняв трохи.

— Оце буде цвях номеру! Подвійний гонорар тобі, друже, за отакі шедеври. Пробач мені ту балаканину. Ти — завжди на коні.

Коли о восьмій я підійшов до дверей Ніни Олександрівни, вони розчинилися переді мною, і мила наша секретарка, в домашньому халатику уявилася моїм очам вві всій своїй сорокарічній вроді.

— Заходь, милий, я так довго чекала цієї хвилини, що можу розплакатися. Але це будуть сльози щастя.

Вона не розплакалася, від чарки вина розчервонілася, а далі все йшло як по олії. Треба відзначити що коханкою вона була відмінною. Саме там сиділо бісеня, котре смикало мене за саме те, так смикало, що я сходив з ума від насолоди. Не такий вже й дурень був редактор, віддаючи перевагу Ніні Олександрівні, хоча поряд з ним хороводилося чимало молодих та гарних.

Оте саме бісеня в потаємному місці Ніни Олександрівні за одну ніч віднадило мене назавжди від Катерини й Віри. Навіть подумки я не звертався до їх ласощів. А що до редактора, в мене був настрій битися з ним за серце й тіло секретарки у смерть. Ніні Олександрівні про свої підозри я не говорив, але почуття ревнощі іноді торкало серця. Я удавав як оте все вона робила з редактором, або ще з кимсь, і серце моє зціплювалося нестямним болем. Виникало бажання вчепитися жінці в волосся, з тортурами питати, як ото вона могла таке робити з редактором, чи з кимсь іншим. Але з осердя можна було втратити цю цнотливу жінку назавжди, бо дикунами вона не тільки нехтувала, вона дивилася на їх поведінку, як на порушення головного закону суспільства — свободи особи та її поглядів. Про свободу дій вона мовчала.

Жінки з кореспондентською освітою недолюблювали охайних мужиків з виразом кам’яної ляльки на лиці.

— Вони несуть своє „Я” наче його зроблено зі крихкого скла, — точила ляси випускниця Владивостоцького університету Кирина Піддубня, і з нею погоджалися інші жінки нашої редакції.

Отож, коли Ніна Олександрівна вирядила мене в красну краватку під чорний комірець білої сорочки, та в ще біліші штани, котрі підперезала шкіряним пасом з візерунками, я встав перед нею навколішки, і, регочучі, приказав подати вороного коника. Бо дуже своєю зовнішню нагадував удачливого цигана.

— Нічого кумедного в цьому не бачу, — зі робленою досадою відповіла коханка. — Але ставати білими колінами на брудну долівку, це справді кумедно. Бо ти ж у мене письменник, інтелігент, невже тобі самому не прикро бігати по місту в пом’ятих джинсах й в спітнілій сорочці?

Що цяця зображає мене лицарем на мерехтливому полотні своїх химер! Я — коваль за походженням, а в журналістику прийшов, бо дуже любив мандрувати. Тримати фасон перед жінкою, куди не йшло, але з’явитися в такому вбранні на люди, я не міг. Ніна Олександрівна наполягала на своєму, ото ж як не гірко було мені втрачати ходячу Кама-Сутру, хверцювати в червоній краватці та ще з таким пасом я категорично відмовився.

— В такому разі я знайду тобі заміну, — сіпнулася вона, зашморгом затягуючи краватку на моїй шиї А ти пожалкуєш, самозакоханий злидень.

Мені нічого не зоставалося як сказати останнє прощай. Дарувати за злидня — краще на краватці повіситися. Нервово переодягнувся я в свій джинсовий костюм, до дверей йшов з надією, що покличе, але вона не озвалася. На вечорі, що присвячувався святу журналістів, Ніна Олександрівна танцювала з молоденьким репортером, а мене на білий танець запросила Ганна Ковальська, чоловік котрої рік назад загинув в автомобільній катастрофі. Вона була невеличкого росту, не великої вроди, але очі мала дивні. В танці вона замало лінувалась, почувала себе ніяково, мабуть, понаслухувалася вже про наші стосунки з Ніною Олександрівною. Щоб якось наладити стосунки, я склав і прочитав Ганні вірша.

Обійми зухвало і нестямно,

Так щоб кров музикою була,

Скільки у твоєму тілі, Ганно,

Доброго жіночого тепла.

Усмішка ота, що сліпить очі,

Що на дрізки. груди розтинна.

Сполохи в вустах твоїх дівочих,

В щирім серці крові струмина.

— Добрі вірші, — сказала вона, — але не можу впізнати автора.

— Це я склав тільки-що...

— Сам склав... для мене?

Очі Ганни Ковальської спалахнули густим синім полум’ям.

— А про мене, про мою долю...

Мені здалося, що Ганна ледь здержує себе, щоб не розплакатися.

— Можна й про долю, але з олівцем та папірцем... А щоб писалося з натхненням, сядьмо на підвіконня.

Я не міг звільнитися від почуття тимчасовості наших сполучень з Ганною. Скоса зиркав на Ніну Олександрівну: невже не підійде? За вікном пучками світла сяяли вуличні ліхтарі.

— Якщо вірш не сподобається не вбивай, добре?

— А якщо сподобається?

— Підемо до тебе святкувати моє натхнення.

Ганна намагалася сказати щось дерзке, але промовчала.

За кілька хвилин я склав вірша, записавши його кульковою ручкою в блокноті. Вона читала мовчки, один, два рази, читала знову і знову.

— Ти геній, — сказала нарешті, я згодна святкувати твоє натхнення.

Я взяв блокнот і прочитав вірша, наче вперше побачивши його. Сам не знаю, звідки взялися оті образи, метафори, але головне було не в тому. Я влучив саме в серце жінки, загнаної життям за зблискуючи грати сучасності.

***

Засівала поле, думала — пшеницею,

Виросла у полі ковила.

Проскакала поле кобилицею,

Ковила під стегнами гула.

Як мене жеребчики не лестили,

Як не звали в золоті хліби,

Ковилами проскакала власними

До нової світлої доби.

Налетіла, думала на промінь,

Аж земля і небо загули,

Як я не помітила в погоні,

Променів, що гратами були?

Тож куди вже дітися, не знаю,

Закровили рота вудила,

За міцними гратами по краю

Жовтим морем сяє ковила.

— Ти знайшов суттєву цятку мого життя — ковилу: безплідна неосяжна пустеля, трохи щоправда вродлива. Але зовні...

Вона надовго замовкла, пильнуючи за поведінкою Ніни Олександрівни. Але та витанцьовувала зі здоровим чубатим хлопцем, котрого ми іноді бачили в редакції, як представника будівельної компанії. Черевань приносив тексти реклами, залицявся до наших жінок, ублажаючи їх цукерками не першої свіжості.

— Ось що, — трохи помовчавши, сказала Ганна. — Давай-но з’їздимо до Болоні, за походженням я саме звідти, мій батько був лісорубом. Відпочинемо трохи від редакційних справ.