27

27

Алкоголізм, як протест, насильницькі прищепленій нам чужорідній вірі. Слов'янин завжди жив у міцній спільності з природою, поклонявся Землі, Небу, Рослинам, почуваючи життєву єдність з ними. Єврейський бог – рабовласник, на рівні підсвідомості слов'янин отримує від праотців незгубний протест проти рабства взагалі, і бога-рабовласника особливо. Слов’янські народи розчинюються в міцному розчину єврейського зневажання до людини. Сьогодні це особливо помітно по відношенню влади до простих смертних. Подивіться скільки людей нишпорить по смітниках, скільки безпритульних діточок бурлакує по теренах Росії. А поряд з цим виростають десятки тисяч церков, як могильників слов’янства. Христос – це любов, але не до людини, любов до грошей, до мита, до срібляних та золотих устаткувань по церквах, при загальному вбожію народу.

Сьогодні Росія слабка, як ніколи. Не озброєнням слабка, а народним духом. Я не піду захищати товстосумів, які накупували собі маєтків по усьому світові. І синам своїм накажу, щоб, отримавши зброю, підняли її проти своїх командирів, які прислуговують злочинній владі. Вона шукає засобів боротьби проти терору, а сама породжує його повсякденно…

– Звідки такі думки, Володимире?

– Їх вітром нам наносить, Олежко. Ти погомони зі студентами, особливо коли вони після третьої чарки. Кожний другий мріє працювати за кордоном, майже кожний шукає спроможності не попасти до армії. Бо армія на думку кожного це каторга, де тебе можуть забити, отруїти, лишити розуму. Особливо зараз, коли замість політробітників насаджують невігласів попів. Одурювання по повній програмі. Краще відбувати термін в таборах, ніж слухати єврейських проповідників. Від однієї думки, що мене буде в чомусь напучувати священик, мене починає біти пропасниця. Буде повчати мене – не убий, і тут же – убивати. Вбивство, коли ти вбиваєш сам, і – господнє благословення, коли ти вбиваєш за наказом командира. Виходить, що мій Бог – командир, сержант, що отримав хіба що начальну освіту. Виникає думка: чи розумнішим був сектант Ісус, коли блукав по селам, проповідуючи свої теорію непротивлення злу?

Я повність поділяв переконання Апостола в напряму релігійної освіти. На жаль таких викладачів в нашій школі поки що небагато. Але майбутнє за ними. Якщо Вероніка насправді викладає якісь дисципліни в школі Апостола, можна собі уявити, до якої біди це може довести. Але я й кроку не зроблю, щоб застерегти Апостола від можливого вибуху.

Водій питає Володимира:

– Ви, бачу, людина заможна, якимось чином нахапали грошей, приватної власності. І руки, як подивлюся, у вас зовсім не робочі, жіночі руки. Але ж коньячок у вас… не кожний сучасний підприємець купить…

– Ви маєте бажання розжитися? Вам потрібен рецепт? Так ви ж його кожного дня можете почути. Подивіться навкруги. Візьміть на увагу людей, які роз'їжджають на коштовних машинах, запродайте останнє що у вас є, навіть квартиру, купуйте пістолета, доброго адвоката і починайте відстрілювати тих хто живе у пишнотах. Не соромиться, не бентежитеся, ви караєте вбивць, бо з повітря мито не робиться. Усі заможні, це учорашні злодії. Їхні десять трупів давно вже заховані в невідомих людству могилах. Саме десять. Вам теж треба буде знайти і відстріляти десять заможних злочинців. Адвокат зробить, щоб їхнє мито стало вашим. Правда, після цього такі ж небіжчики, як ви, почнуть полювати на вас. Але це вже не ваші проблеми. Я дарую вам рецепт, як стати заможним. А як після цього залишитися живим? На це питання я й сам поки що не знайшов відповіді.

–І ви що, справді, вбили десять осіб? – питання пролунало на мою думку надто наївно.

Володимир посміхнувся.

– Скажу чесно, пістолета в руці ніколи не тримав. Моя зброя – вісімнадцять років таборів, я очолив спільне майно кримінального укрупнення. Ми купуємо акції прибуткових підприємств, маємо рахунки по банках. Я не питаю у людей нашого загалу яким чином вони здобувають собі коштовне майно: обдурюють кого, чи вбивають? Ми об’єднуємося, щоб не попасти на жовна кримінальної влади. Але ж на війні, як на війні. Ми втрачаємо своїх вояків, але й мстимося за них. В дуже скрутні часи ми животіємо. Виживають вбогі, якщо, розуміється, їм пощастить.

Перебіг давності не впливає на випестувані дитинством коштовності. Щедра дитина спотвориться в пожадливу. А як жити Вовчику, батько якого смолоскипом плигонув з сьомого поверху. Головна версія – самогубство, але хлопчику достеменно відомо, що смерть батькові вкоїв саме він.

Слідчий дійшов висновку, що батько Вовчика облив майно в квартирі пальним, повідчиняв вікна, щоб краще горіло, замкнув на всі замки залізні двері й підпалив. А не подумав – дурна голова – що сам згорить. Добре що Вовчика на той час вдома не було…

Так думав слідчий. А насправді все було зовсім не так. Сталося це за годину до того, як судові виконавці повинні були конфіскувати домашній скарб і виселити батька з сином з приміщення. Батько сказав синові, що не витримає такої ганьби, піде світ за очі, отож і вирішив Вовчик, що батька вдома немає. Не провірив замкнуту на ключ кімнату, облив пальним спальню, світлицю і кухню, запалив свічечку біля баку з пальним, закрив двері на замок…

Два роки не сплачував батько квитанцій за житло, бо не міг знайти роботи. Красти не навчився, а завод, на якому працював інженером технічного контролю, якісь пройдисвіти купили за ваучери, потім по кісткам розпродали за живі гроші під офіси, ятки, магазини, склади, та інші необхідні шахраям приміщення.

Про ці події мені розповів Андрій Модестович, якому й на думку не спадало, що квартиру підпалив саме Вовчик.

Я довго ходив під враженням цієї розмови, і чим більше розмірковував, наполегливіше доходив думки, що житло спалив саме Вовчик. Не знав, мабуть, що батько п’яний спіть у своєму кабінеті. А може й знав… Може й знав, сам себе загнав у пекло, з якого не знайшов виходу. Сьогодні цей малюк здатний на все. Довірте йому зброю, він поверне її проти того, кого лічить повинним в смерті батька. А якщо вже бути до кінця чесним, Вовчик – це я, людина без родини, без вітчизни, без свого напрямку в житті. Ми чекаємо слушного часу, щоб вихлюпнути свою зневагу до суспільства в якомусь болючому для нього вчинку. Я був певен, що перебування Вовчика в школі Апостола добром не скінчиться. Але втручатися в шкільні справи в мене не було ні часу, ні особливого бажання. Бо в школі їх було чимало, скривджених життям вовчиків. Перетинати шляхи до потаємного задуму, це йти проти себе. Спочатку непокоївся за Вероніку, а потім махнув рукою: не дурна, сама втямить з ким має справи. Правда, іноді попереджав Апостола, щоб пильніше стежив за вихователями. Але відповідь була одна: «За все відповідатимеш ти, бо саме на тебе складаю я обов’язки директора».

При потребі Вовчик вмів гарно всміхатися, але сьогодні його усмішка не викликала в мене добрих почуттів. Бо це була не усмішка, а гримаса дитини, яка ось-ось заплаче, або зарегоче. Кривитися було не в характері хлопчика, отож і виникло в мене побоювання, що його появлення і запрошення ночівлі має якесь особисте підґрунтя. Але з висновками я не поспішав. Поки йшли вуличками та провулочками до будинку, в якому я мешкав, мені запали в око два хлопця, що слідкували поодаль. Один з них, стрункий та довгий, років отак п’ятнадцяти ніс важку на погляд каністру. Вовчик вішав мені локшину на вуха, розповідав, як йому добре живеться в школі, які у них добрі, ввічливі викладачі та викладачки, як печеться про сиріток сам господар школи Апостол. Я знав, що все це далеко не так, що учорашні злочинці дивляться на дітей, як на прикре ганчір’я, яке треба весь час виполіскувати, позбавляючи не тільки хлоп’ячого запалу, але й знань, які вони встигли отримати за часи перебування в родині.

Коли прийшли до мене, я запропонував Вовчику помитися, поки я готуватиму вечерю, але він відмовився, сказав, що дуже втомився в дорозі і хотів би негайно залізти в ліжко.

– Ото й добре. Зараз скоро десята, баритися мені ніколи, о сьомій ранку я повинен бути у своїх друзів в Троїцькому. Автобус на зупинці буде через годину. Ти тут господарюй, як відпочинеш, зачиняй двері й займайся своїми справами. Якщо маєш час, чекай на мене. Але не змушуй себе, ти птах вільний.

Уїдлива усмішка Вовчика впорснула таки цівку отрути в моє серце. Мабуть, не повірив він мені, запідозрив, що я не маю бажання залишатися з ним в квартирі на ніч.

– В такому разі я знайду де заночувати…

– Будь ласка, Вовчику, роби, як знаєш.

Він дістав з кишені стільниковий телефон, натиснув на якусь клавішу і подав мені.

– Таким було бажання Віри…

За хвильку щось дзеленькнуло в ефірі, і я почув голос своєї так несподівано зниклої нареченої. Вона навіть не привіталася, відразу схопила бика за роги.

– Якого біса ти відмовився від посади директора? За рік удвох ми мали можливість заробити не тільки на добре сучасне житло, але й на машину.

Я не відразу повірив, що це говорить мені саме Вероніка, розумна, іронічна жіночка, яку цілком вдовольняло наймане нами у бабусі житло.

– Я не розмінюю совість на гроші, хіба я тобі цього не казав?

– А хто ти без грошів? Підлизник Апостола?

– Тобі видніше хто я… Невже ти думала що таким чином мене можна спіймати на закинутий Апостолом гачок? Щезла по дорозі додому. Примусила мене балансувати на лезі бритви. Поки я не здогадався про загати, які ставить мені Апостол, аби тільки втримати в сфері свого впливу. Не знаю вже, навіщо? Яка йому в цьому потреба?

Вовчик не дав мені договорити, вихопив з руки телефон.

– Даремно ти так з нею, Олег Семенович. Вчителька розумна жінка. Не сама пішла, її примусили працювати в школі. Залякали, запевнили що працюватиме під твоїм керівництвом. А зараз там до неї таке дрантя чіпляється...

Я не дав йому договорити. Уявив собі як реагує навіжена Вероніка на запалену хіть залицяльників. Вона б і відмовилася, та бажання затьмарює мозок.

– Досить, Вовчик, про Вероніку, знала, куди йшла. Мене вона, як жінка, більше не цікавить. Ти молодий вовк, а я шаную вовків, бо сам вовчої породи. Якщо на землі залишаться одні собаки, то буде кінець світу. Кінець усього. Спочатку я думав, що Апостол і Караїв теж вовки. Але й вони не більш, як одичавіли собаки. Гризуться поміж собою за шматок шинки. Намагаються підім’яти під себе осіб вовчої крови. Щоб потім ту кров випити… Хіба не так, Вовчику?

Він мовчав. Дивився на мене спідлоба і мовчав. На сьогодні Вовчик був єдиною ниточкою яка пов’язувала мене з миром живих. Вовчик. Вовк. Вовчара. Пам’ятаю, як одного разу в лісі отакий же хлопчик грався з собакою. Ласкаво чухрав її за вухами, говорив лагідні слова, потім легким помахом сокири відтяв їй голову і повісив на гілці за хвіст, щоб стікала кров’ю. Хлопчик ковтав слину, відчуваючи наперед смак шашлику. Йому обридло шукати недоїдки хліба по смердючих смітниках.

Я дістав з холодильника все, що в мене було живильного і почав складувати в рюкзак.

– Це тобі на дорогу. Певен, ти шукатимеш своїх друзів по заколоту. Ото й гаразд! Ото й чудово! Але мене більше не чіпляй. Забудь що я є.

Я бачив що Вовчик вагається щось запитати.

– Валяй, чого соромитися. Остерігайся звертатися до людей напідпитку, або душевно хворих.

– Ти казав про матір, там в зеленій хатинці… хто вона за прізвищем?

– Дина Мочара, а що?

– Дина Мочара була коханкою мого батька, я помстився за нього. Це вона його, п’яного, закрила в отій клятій кімнаті. Я й підпалив за її вказівкою, базікала, що таким чином визволимо батька від в’язниці.

– Дина Мочара коханка твого батька?

– Якщо маєш на увазі жінку… в зелений хатинці… то це так.

– Два вовка в одній упряжці. Хто був твій батько?

– Він працював на Апостола.

Мені нічого іншого не залишалося як зібратися з духом, остерегтися від будь яких несподіванок. Мабуть Вовчик з Апостолом або Веронікою добре таки поміркували, порадилися між собою, перш ніж вжити рішучих заходів. Таким чином вони намагалися мене перехитрити. Я розпускаю нюні, а Вовчик виконує нав’язані йому, не знаю вже ким, Апостолом чи Веронікою, справи. Я припускав, що моя мати була коханкою Караїва. Коханка або сподвижниця Караїва, але коханкою невідомого мені злодія із команди Апостола. Батька Вовчика! Це надто примітивна брехенька. Нечуване нахабство – посадити мені на карк озлобленого на все і вся хлопчика. Авжеж це ідея Апостола. Він прагне вчепитися мені в горлянку якомога міцніше, щоб потім насолоджуватися втіхою перемоги над Коцюбою-Безрідним, котрий подумки лічить себе більш розумним і незалежним ніж сам Апостол.

На котрийсь мить я зненавидів Вовчика. Виникло бажання схопити й викинути його у вікно. Порядні люди означали для мене небагато, я дивився на них байдуже, тримаючи їх за покірливих собак. Але у вовчій зграї теж були свої закони. В ній менше було шалапутних, але вистачало осіб з подвійним, а той трійним дном. Я не вірив Вовчикові, але не вірив вже і собі. Треба було негайно вийти на свіже повітря. Смерки вже придавили місто, але ліхтарів по вулицях не запалювали. Такого на моїй пам’яті ще не було.

– Так я піду, – сказав Вовчик, – піду, щоб не скуштувати від тебе облизня.

Він з гарячковою поквапністю схопив рюкзак, закинув лямки на плечі і рушив до виходу. Опередивши його, я мовчки відчинив двері. Сусід Сергій, обіпершись ліктями на бильця, докурював цигарку. На його запитливий погляд я усміхнувся.

– Дивне життя, дивні люди, ні, щоб пісень співати, так вигадують собі болячки, щоб сусідам нудно було…

Мені здалося що Вовчик на хвильку утримав крок, хотів щось сказати, але промовчав. Плигаючи через три сходинки він рушив вниз.

– Хто він? – поцікавився Сергій.

– Оцей Вовчик, тільки що натякнув що моя мати була коханкою його батька.

– Він що, претендує на квартиру?

– Такої розмови не було. Та й навіщо. Заради бога віддам я йому квартиру. Тільки це буде, як у тій приказці: і сам не гам і другому не дам. За житло треба платити.

О десятій ранку Апостол покликав мене до себе.

Мене не цікавило навіщо. Останнім часом у нього виникало чимало проблем зі школою, і Володимир наполегливо сватав мене на посаду директора школи. Я дотримувався свого: хотів почути саме від Апостола, яким чином він примусив Вероніку працювати в його школі. Якщо він пов'язаний мовчанням з Караєвим, так це його особливі справи. Я вже порозумів, що з павучих тенет авторитета Апостола мені не вибратися. Правда, не втямив поки що, хто я в них, павук, чи спакована на десерт павуку комашина?

Коли я прийшов, Апостол чекав на Коровіна: той з часу-на-час повинен був повернутися з відрядження до школи. Запропонувавши мені сісти, Володимир нервово бігав приміщенням. Щось його дуже непокоїло, але я звик не встрявати в проблеми авторитета. «Побігає-побігає та на свої сідниці й сяде», – казала колись про мого нервового батька мати. Нарешті приїхав Коровін. В приміщення ввійшов зі стільниковим телефоном біля вуха, декілька хвилин з вилупленими очима стояв перед Апостолом, а потім якось раптово зблід, захитався і, осідаючи, розкинувся горілиць. Я перехопив стільникового телефону: «Але, але, так-так, я слухаю… зі зв’язком щось…» Незнайомий голос докладав про заколот учнів у закритій школі. «Зняли у повітря весь вчительський загал. Разом з будинком! Руйнують все, що залишилося. Вони мають зброю…»

Я віддаю Апостолові телефон.

– Повстання учнів. Якщо полум’я перекинеться на станцію, згорить селище.

Апостол присідає біля Коровіна і наносить йому цілу чергу ляпасів.

– Прокидайся, суко!

Апостол підозрює Коровіна в організації заколоту. Той блимнув очима і знову знепритомнів.

– Приїхали, панове... підручні почитають мене ледь не за Бога. Так що там у них сталося?

Безумовно він звертався до мене.

–З підлітками завжди треба домовлятися, як з дорослими. Те, що робилося в школі, підбурювало дітей до вибуху. Я вам про це вже говорив.

– Говорив, говорив… Кричати треба було! Дзвони Караїву, нехай домовиться з малим літовищем, полетиш вертольотом до школи. До літовища доставлю тебе саморуч.

Було в мене бажання знову стати в позу, нагадати про Вероніку, але доля підлітків мене непокоїла не менш. Якби вони самі не згоріли у розбурханому полум’ї.

Все рухається і верещіть. Герої доби раптово перетворюються в її рабів і з вилупленими очима спостерігають, як їхні охоронці готують багаття, щоб їх засмажити. Життя вередує, воно не любить застою. Безсилля і безпорадність перед темним і незбагненим світом оволоділи Апостолом. В уяві він тримав себе за бога. Двадцять років в’язниці нізащо, хіба це не іспит всевишнього. За яким дідьком він наслав на нього це двадцятирічне страхіття? Імперія, яку він так старанно будував, осідає руїною. По її стінах павутинням розповзаються глибокі і мілкі шпарини, а з них визирають блискучі очі невгамовних павуків. Розбіжної мірки і окрасу…

Машина Апостола ревла, як різана, поспішаючи на мале літовище. Там на мене чекає, готовий до вильоту, вертоліт. Спочатку Апостол не виказував бажання летіти, але в останню хвилину передумав, і вскочив у дрижачого нетерпцем звіра. Думаю, зробив він це не від великої любові до мене, – йому цікаво було подивитися, як я вмиратиму. Героєм, чи розчавленою жахом кузькою?

– Якого дідька летимо? – намагається перекричати рев моторів пілот. – Тільки що мене повідомили, що там все палає. Тайга, станція, селище, все охоплено полум’ям.

– Де діти, учні де? – Апостол тупцює ратицями по залізу так, що вертоліт хитається.

– Діти потягом прямують на захід.

– Не гаючи часу, за ними. Прямуємо наввипередки.

Очі Апостола білі, не знаю вже від жаху чи зненависті. Він вкладав у дітей великі гроші. Не свої, звичайно, діти заздалегідь були розпродані гуртом і вроздріб. Виховувала їх школа не хлопчиками на побігеньках – в підлітків вкладали вибухівку стишеного діяння. Отож, якщо дітлахи дізналися, що вони ніщо інше як запродане новим руським мито, наздоганяти їх зараз – самовбивство.

– Безнадійна справа, запалити те, що давно вже зробилося вибухівкою. Зашпорталися ми з вами, пане Володимире, в дріб’язках побуту, ви – мені підніжку, я – вам, а справжні справи пролупали.

До Апостола так і не дійшло, що я мав на увазі.

– Висловлюйся дохідливо, про яку вибухівку річ? Яка підніжка? Що ти мені тут городиш…

– Здогнати підлітків, все одно, що сісти в обійми пожежі. Вони нас знищать. Хіба ви дітлахів чомусь іншому вчили. Молитися примушували, так вони сміялися з ваших молитов.

Апостол підбіг до мене з бажанням вхопити за грудки і трясти, поки не витрясе – за якого біса я захищаю заколотників. Але не схопив, тільки сковзнув долонями по грудях. Я дивився в його затьмарені гнівом очі з відвертим презирством. Якщо навіть пілоти будуть на його боці, у мене вистачить снаги принадити їх летіти туди, куди на мою думку це потрібно. Він вперше опинився без своїх охоронців, і мабуть порозумів, що вгодив в повну залежність від мене.

– Роби, як знаєш, – тільки й сказав, знесилено опускаючись на лаву.

А я раджу пілотові повертатися назад. Доля хлопчаків мене не турбує, бо знаю, вони вже вирвалися з мерзотної пастки звіра.

В моєму мозку відлунюють перегуки людей золотої минущості і чорного завтра. Збіжжя, отримане на ланах сумління, більше не дає парості. На здобрених батьками ланах, опереджаючи один-одного, підіймається, озброєне новітніми взірцями технічної думки, жорстке, жирнюче покоління. Генерація християнства, танцюючого на підставі демократичної розбещеності. Йому аби когось придушити. Минуле з майбутнім говорять на мові, яку ніхто з нас не може порозуміти. Минуле волає до розуму, майбутнє до ігрищ. Людство божеволіє, начинивши всесвіт літаючим, плаваючим, плазуючим озброєнням, яке сіє смерть, каліцтво, безум.

Біжимо навперейми, падаємо, розбиваємо носи, втрачаємо друзів, аби тільки за щось вхопитися, щось сунути собі в кишеню, принаймні клацнути зубами.

– Сполох серця!

– Вибух мозку!

На вулиці двадцять перше сторіччя, а учениця десятого класу подає на вчителя в суд за викладання теорії Дарвіна «Походження видів». Вчителя викликають, вимагають давати пояснення. Мавпи в зоопарку регочуть від людської глупоти. Вовчиці беруть на виховання хлопчиків. Собаки отримали право господарів у чоловічому притулку.

Ще крок і ми у прірві.

Відразу після повернення з пожежі до мене зайшов Андрій Модестович.

– Схопив би ломаку, та ломакою по ребрах усім вашим апостолам та караєвим. Довели діточок до бунту. А що з ними далі буде, ви про це подумали?

Він нервово курив, попіл з цигарки падав йому на сорочку, на штани, на туфлі.

– Якщо відмовилися працювати на мафію, нічого страхітного…

– Вашими б вустами та мед пити. Раніше я викладав філософію в університеті, в партійній школі. Ніхто мені не забороняв говорити те, що думаю. За це саме мене виперли з університету, а партійну школу, як ви знаєте, знищили зовсім. Тепер я безробітний.

Це робить вас не таким, як інші. Ви підтримуєте безпритульних діточок, об’єднуєте їх, привчаєте до спільності.

– Як би не так. В натовпі людина виявляє свої найгірші риси, – так, здається, говорив колись Лев Толстой. Тому не люблю я святкових проходжень з прапорами, гаслами, та іншими атрибутами людського безуму. Свято тільки тоді свято, коли люди розуміють одне одного. А в натовпі кожний тримає в душі свою правду, своє незадоволення. Рухаються м’язи, а не душа. Хіба ви цього не помічали.

– Се так, але ж мені не зовсім зрозуміла ваша позиція: моя правда починається там, де закінчується ваша. Чимало людей відчувають себе свобідними саме в релігії. Не вільними, але свобідними. Нехай вони вірять, але мовчки, якщо релігію вбивають мені в мозок газетами, телебаченням, та іншими засобами ЗМІ, звиняйте, я такого терпіти не можу. Вірте, коли є така потреба, а мене не чіпляйте, і не робить невігласів з діточок моїх… Бо мета віри, якою б вона не була, – поневолення людини. І не називайте святою книжку, яка поряд з «не убий», десять раз повторює «тоді Бог сказав, піді і убий його…» А священики повчають: щоб порозуміти Біблію треба повірити. Повірите, коли втратите слух і зір. Чи не правда – лукава філософія? Я дотримуюся думки, що духовна людина, це та людина, яка думає про інших більше, ніж про себе. За часи радянської влади такі люди ще зустрічалися. В останні роки «мамонти цивілізації» повимирали. Всі думають тільки про себе, бо це по-божеські. Моліться мені, інакше я вас знищу. В цьому все наше християнство.

– Наше, не значить, моє, – всміхнувся Андрій Модестович. – Мене лякає можливість протистояння на релігійному рівні. І, певен, не тільки на релігійному. Молодь негативно реагує на роз’єднання суспільства на заможних і нужденних. Знову з’являються знайомі вже нам гасла: війна палацам і мир хижам. Тільки звучать сьогодні вони трохи інше: «Всі заможні – євреї!» Я пропонував Апостолові залучити мене до виховання дітлахів у його школі. Я знав як з ними розмовляти. А тепер що – ні палаців, ні надії на майбутнє. Діти показали себе розумнішими за вихователів.

– Або вихователі грали свою гру.

– Можливо й таке…

Фіранками з цупкої тканини затуляю вікна. Напівлежачі в кріслі, заплющую очі, думаючи що таким чином опинюся в повній темряві. В чорній на сто відсотків. Але замість темряви в мозку сполохують розриви вибухів, цвікаючи в очі нестерпним болем. Що ж це зі мною робиться! Насовую на ніс темні окуляри, і наче в лісовий затишок потрапляю: так тихо, лагідно становиться на душі. І очам приємно. Лягаю навзнак на ліжко, розпростую руки, наче крила. Така благодать божа! Нехай дзвонять, грюкають чобітьми у двері – нікому не відчиню, навіть Світлані! Треба добре відпочити, забути все недобре, навіть, дітлахів із школи Апостола, бо останнім часом саме вони турбують мене надто більше ніж усі світові проблеми. Даремно Апостол пішов проти моєї волі, майже силою запхав у школу Вероніку. Мене таким чином він не залучив, і не залучить. Та й Вероніка не вибачила йому поневолення. З малюками вона завжди домовиться, бо з колиски була донькою одиначки-мами, виховувалася подвір’ям. На щось добре розуму у неї можливо й не вистачить, а довести діток до заколоту – запросто. По-доброму треба було повідомити про це Апостола, але він мені вже так осточортів, що навіть його дружина, Ганна, викликала огиду. Так я вирішив: що буде, то буде! Дбати про лад у нелюбій державі? За яким бісом! Чим більше на смітнику сміття, тим скоріше воно обридне, якщо не владі, так суспільству…

Не зовсім веселі міркування перервав телефонний дзвоник. Я дотягнувся пальцями до стільникового, виключив його. Але через декілька хвилин хтось суглобами пальців постукав у двері, потім почав грюкати настирливіше. Я навіть не ворухнувся. Нехай хоч двері розтрощують, не встану з ліжка! У вікно ніхто не полізе, бо третій поверх. Хіба що Ванько? Цей мавпа на ріг місяця заплигне, коли випаде потреба…

Нарешті за дверима зацарювала тиша. Я вже заснув, коли знову постукали. Роздратований, вскочив з ліжка, шпарко відчинив двері, ледь втримуючи бажання послати незваного візитера під три чорти. Але за дверима стояла неохайна, напідпитку жінка.

– Чого треба? – спитав, ледь втримуючи роздрочення.

Жінка якось соромливо посміхнулася, опустила очі долу.

– Даруйте, хлопче, мені б письменника Коцюбу побачити…

– Ви його бачите, за яким бісом я вам здався?

– Ви українець?

– Скажемо… так.

– В такому разі зробіть послугу, дайте на пляшку горілки?

– Скільки?

– Скільки не шкода.

– А ще прийдеш?

Поміркувала трохи.

– Ні!

Дав двісті карбованців. Але через тиждень прийшла знову.

Далебі не єдине місце Російський Далекий Схід, де люди сплять по смітниках, і смажать над багаттям обідрані туші собак. П’ють китайську рисову горілку, яка продається в целофанових пакетах, десять карбованців за літр. Горілка на смак, не дуже, щоб дуже, але краще місцевої паленої. Зайшов до китайського ресторану, там відвідувачі навпочіпки сидять, вчаться паличками їсти. А там, скажу я вам, обід на кожного із дванадцяти страв, не знаєш вже з чого починати. Але ж треба дотримуватися хоча б якої китайської традиції. Питаю сусіда: з чого починати, що смачніше медуза, чи морський їжак? Той сміється: починають, каже, з рисової горілки. Особливо смачна і живильна з коренем женьшеню. А горілка та в карафці стоїть, і корінь схожій на малесенького чоловічка руки до мене простягає, наче просить: та пий вже, чи що? Налив я собі чарочку, схопив паличками шматок пекінської перченої капусти. «За ваше здоров’я!» – промовляю тост, горілку – в рота, а ковтнути лячно. Не звик я до китайської рисової та ще й з женьшенем. Смак не той, що у нашої української горілки з березовими бруньками. «Та пий вже, – підбадьорює сусід, – це ж справжні ліки!» Проковтнув я, – і справді, смачна. А як сунув в рота капусту, ледь очі на лоба не повилазили. Чистий перець. Я давай хапати всього потроху, але ж смак один, що у їжака, що у медузи, що у кальмара. Все на соєвому соусі. Тільки б, думаю, не осоромитися, палички в пальцях втримати. Я вдома цілий тиждень тренувався, навіть картоплю з юшки паличками доставав. Плову поїв. Не порозумів, правда, чи там рис з м’ясом, чи м'ясо з присмаком рису. У нашій їдальні в плові м'ясо шукаєш, а у китайській – у м’ясі – рис. Їм і думаю: а чи вистачить у мене грошей розрахуватися за оці дванадцять страв та карафу горілки з женьшенем? Сусід мій горілку випив, другу карафу собі замовляє. А я другу чарку не можу проковтнути. Така моя врода, що горілка в горло не лізе. Була б вона солодкою, як, скажемо, кава, а тож гірка, аж вдих перетинає. Підходить китаєць господар, підносить склянку вина і курча на блюдці.

– Не звикли ви до нашої кухні? – питає.

Я йому українською мовою, не кажу, навіть, а мрійно так зітхаю:

– До цього б винця та ще вареників з вишнею!

Китаєць аж долонями сплеснув:

– Українець! Ви українець… будуть вам вареники, зараз будуть…

І побіг, пристрибуючи, на кухню.

Повернувся хвилин через п'ятнадцять з тарілкою вареників і виделкою в руці. Розповідає.

–Я зовсім малим був, коли мешкав у нас добрий чоловік з України. Від влади втікав, чи що. Опанасенко… Вадим Опанасенко, так, здається, його звали. То ж ви їжте, їжте, виделкою їжте. Опанасенко казав, що вареники обов’язково треба їсти виделкою, або руками…

Після двох чарок горілки мені стало дуже весело, а тут ще оці вареники. Покуштував один: ну справжній наш, український. Колись такі вареники готувала вдома мати. Поки ми ще усією родиною жили. Весело мені стало, дякую, ледь цілуватися не лізу. «І які ж, кажу, смачні вареники ви робите!» А він знову пострибав на кухню, повертається з кароокою русявою жіночкою, в руках обох по склянці вина.

– Знайомтесь, моя дружина Галя. Українка за походженням, з Чернігова… Це вона, вона вам вареника зробила…

Випили ми по склянці вина за дружбу українського та китайського народів. Галя щебече, як пташка лісова, а я не знаю, що мені від щастя робити, плакати, чи сміятися? Після вина зовсім сп’янів. Слізьми господарів можна образити, сміхом – теж.

– Все, – кажу, – все, ні пити, ні Їсти більше не можу. Давайте розрахуємося, я й піду собі, бо дуже сп’янів… та й до страв ваших не звик, у шлунку завірюха…

– Ніякої лічби, ви що… – загомоніло майже разом подружжя. А далі вже одна Галина, – ви посидьте, відпочиньте, побалакайте з нами, це ж таке свято – чути рідну мову.

Сусід замовляє третю карафу горілки. Дивлячись на мене, всміхається, дивується, що так мало п’ю. А це вже нагода пофілософствувати.

– Ви, пане, не сучасна людина. Або ви віруючий, або хворий. Хтось колись казав: незламна віра, філософські переконання, жага духовної досконалості, містичної височини відроджуються в таку мерзотність, яка не має ні імені ні виправдання. Це, брате, казано про наше хворе суспільство. Не знаю вже, якої віри ви тримаєтесь, але дай бо не християнської…

Мені було шкода часу розмірковувати на зразок своєї віри. Я подав Ганні двісті карбованців і повільно рушив на вулицю. Вона наздогнала мене, почала сувати гроші в кишеню, тоді я їх жбурнув на долівку. Жбурнув, бо не любив, коли до мене чіпляються. Можливо я б залишився у гостинного подружжя, якби не залізні штаби по вікнах, виконані на зразок покритого листом гілля. Я розумів, що інакше сьогодні працювати неможливо, але решітки по вікнах так і підбурювали верзти біс знає що, а то ще й реготати над невисловленими життєвими коломийками.

Чи терпіння моє зійшло нанівець, чи розчавила душу горілка, вийшов я з китайської ресторації наче кілком по голові вдарений. Не знаю вже де припікало гостріше, в шлунку чи в серці? Посуваюся, похитуючись, а зустріч мене кароока дівчина. Задивився, тьохнуло серце, аж сльоза наповзла на око. Чи не від жалю до себе? Така красуня пішла і с таким презирством зиркнула, що краще б не бачити. Звісно, подумала – пияка чвалає. Хотів наздогнати. Навіть услід подивився. Струнка, висока, а ніжки, оголені майже до сідниць. Які там коломийки! Може вона й не краща за Світлану, або Василину Олексівну, але ж пройшла, відкопиливши губи. Наче я потвора який. Прийшов на зупинку, сів на лавочці, чекаю автобуса. Поряд присів молодий чолов’яга, достав з кишені декілька стільникових телефонів. Починає рекламувати: «Оцей працює, як комп’ютер, оцей не тільки фотографує, але й записує розмови. Оцей…» І так далі. Я питаю, чого коштує телефон, який записує розмови? Дві тисячі, каже. Китайська саморобка? Ні, цигани з Європи привезли. Купив я записуючий стільниковий. Не дуже зручний, правда, але саме в торбині носити. Приїхав додому, став під холодний душ, трохи одійшов від китайської женьшеневої. Думаю: відпочину трохи. Тільки випростався горілиць на ліжку, подзвонила Галина. Треба зустрітися, каже.

– Якого біса?

– Інформацію про Вероніку маю.

– З усіх ніг до мене, Галю. Повечеряємо разом.

Зірвався з ліжка, як на крилах. Якою б інформація не була, аби не мучитися невідомістю. Почав готувати вечерю: салат з капусти з огірками та зеленим горішком, смажена картопля… оселедець? Ні, оселедця не треба! А що, як позве до ліжка? Буде від жінки тхнути оселедцем… Краще вино з яблуками, або коньяк з лимоном…

Довго стояв при вікні на кухні, дивився в потилиці перехожих. Нарешті з’явилася Галина: волосся дибки, спідниця по сідниці, на плечі незмінна сумочка. Не йде – пише. Відразу питання про Вероніку відійшло на другий план. Ну, такий я, поки не пограюся в ліжку з жінкою, негайних проблем рішати не можу. Та й що воно таке, оті негайні проблеми? Якщо Вероніка жива, могла б повідомити, якого біса мовчить… Та й не Вероніка мене особливо хвилює, а доля дітлахів-заколотників.

Відверто сказати, я сам не дуже поважаю себе за несталість в думках та вчинках. Таким я був з дитинства. В батька, мабуть. І нічого тут не поробиш. Страждання за Веронікою не заважають мені думати про можливість кохання з її матерю Таїсією Петрівною. Я б навіть поїхав до неї, якби знати, що з Веронікою все гаразд. А так навіть подзвонити соромно. Хіба не з-за мене вся ця катавасія?

Галині не довелося навіть дзвонити,зустрів її на порозі. Сяйнула радісною усмішкою, підставила щоку для поцілунку. Від її духів тьмарилося в голові. Знала, гайдабура, як я реагую на різні пахощі. Зачинив двері, мені б запрошувати її до столу, спочатку випити винця, а потім вже… Але яке там потім! Схопив в обійми, наче з глузду з’їхав, почав роздягати. Вона сміється, підохочує мене, погладжуючи долонею по животу. Так що за стіл ми посідали вже в сутінках. Виявилося, що ніякої інформації про Вероніку вона не має, закортіло переспати з приємним мужчиною, ото ж і подзвонила. Пила вона, скажу відверто, на рази більше ніж я. І вино випили, і коньяк, а коли сп’яніла, таке почала в ліжку витворювати, що ранком я почав наполягати щоб залишилася, або, якщо є які негайні справи, повернулася до мене ввечері. Але вона похитала головою:

–Ні-ні-ні, сьогодні не можу, завтра теж… таке кохання заспокоює мене майже на тиждень. Якщо дозволиш через тиждень зайду?

Що я міг їй сказати? Що останнім часом все більше починаю тяжитися одиноцтвом. Що від повій тхне смородом. Що горілка в горло не лізе, а, випивши, я перетворююся в ганчірку, якою можна помикати, як кому завгодно… В коридорі обійняв Галину, довго стояв припавши лицем до запашного плеча.

– Досить, Олег… піду я… через годину мені треба бути на вокзалі…треба гроші заробляти.

Я й забув що вона працює провідницею на залізниці. Що майже тиждень вона буде в дорозі. А як доспіло мозку, така жаль опекла душу, що впав перед жінкою навколішки і заплакав. Здалося мені, що саме я повинен в тому, що Галині треба бігти на вокзал, обслуговувати пасажирів, відпочивати уривками, і все це за невелику платню…

– Ну годі тобі. Годі… мені треба бігти…

Зачинивши двері, впав на ліжко, й заснув. А коли прокинувся за вікном йшов дощ. Невеличкий такий дощичок з гарматними пострілами і блискавками. Одягся, вийшов на вулицю, дочекався дачного автобусу і поїхав світ-за-очі до кінцевої зупинки. Дощ на той час вже вщух, з-за хмар визирнуло осліплюючи біле поличчя сонця. Йшов срібляною стежкою в поле. Коли стежка зійшла нанівець, простував травою. Краплі дощу наче порцелянові сяяли на траві кольоровими зблисками. А то ще пропливла над головою павутинка з краплею дощу. Пливла у безвість, наче бажала когось напоїти. Куди пливла, хіба втямиш.

Зайшов у невеличкий лісочок. Сів на повалену березу, зажмурив очі. Іноді з віття на потилицю, на носа падали краплі дощу. Довго так сидів, навіть закляк трохи. Не знаю вже, в уяві, чи вві сні, раптом побачив Вероніку. Вона стояла біля чорної дошки з вказівкою в руці і про щось розповідала сидячим за партами діткам. Лице Вероніки сяяло натхненням, про що говорила, я не чув, але говорила ж таки…

Очунявся, не тямлячи де знаходжуся. Ноги здерев’яніли від сирості і незручного сидіння. Вероніка викладає в школі. Це сон, чи передбачення? Виходить, Апостол і Караїв брешуть, що не знають що сталося з Веронікою та дітлахами. Хотів подзвонити в Благовещенськ Таїсії, спитати, чи не чула чогось про доньку, але зв’язку не було. Треба було посуватися ближче до міста. Пішов навпростець через лісочок, на хвильку зупинився біля мужика, який палив ватру, готував окріп для чаю. Мужик спав, спиною до берези, лицем до падаючих з віття крапель. Ватра помалу вщухала, зблискуючи жовтими пелюшками, та шкірила золоті зуби, зустріч легеньким струменям вітру. Лице мужика здалося мені надто блідим, я торкнув пальцями плече. Людина якось незвично, наче кам’яна похилилася і впала на землю. Мандрівник був мертвий. Я негайно подзвонив у міліцію, і як не дивно, мене з’єднали. Я назвав себе, свою адресу, сказав що, йдучи стежкою, набрів на мертву людину біля багаття. Що машину буду чекати на шляху відразу за зворотом дороги на селище Веселий Яр.

До шляху від лісочка було метрів отак з двісті. Стежка тут була добре втоптана, мабуть не вперше небіжчик приходив сюди пити чай. Нестямне кохання Галини, дивний сон про викладачку Вероніку, мрець – скільки подій за один день. Така тужливість раптом охопила душу, що я ледь не заплакав. Добре що міліцію довелося чекати недовго. Приїхало відразу три машини: міліція, прокуратура і швидка допомога. Літній чоловік, мабуть слідчий прокуратури, першим подав мені долоню.

– Показуй,хлопче, що тут у тебе?

Ватра вже й зуби не шкірила, зовсім вщухла. Хіба що дихала легкими стеблами диму. Лікар нахилився над мерцем, притулив пальці до шиї. Потім відкрив око, і, витираючи пальці, мокрим листям берези, промовив.

– Серцевий напад безперечно. Бідолаха, навіть чаю не встиг попити.

– Ви як тут опинилися? – спитав міліцейський лейтенант.

– Від дачного селища йшов, ось тою стежкою. Він сидів спиною до берези, жахливо блідий. Я торкнув його пальцями в плече, хотів розбурхати, а він і впав…

Багаття пригасили водою з чайника, сам чайник залишили на місці. Лікар крикнув санітарові щоб той приніс носилки. По дорозі прокурор записав мою розповідь, адресу, телефон. Я прочитав і поставив підпис. Попросив слідчого повідомити, якщо знайдуться родичі небожа. Бо ж зовсім ще молода людина. І так безтямно померти. Невже так буває… смерть без причини?

Прийшовши додому, довго стояв під душем. Потім рішуче подзвонив Таїсії в Благовещенськ. Вона наче чекала дзвоника.

–Я тільки що вернулася від слідчого прокуратури. Шукають Вероніку. Її звинувачують у якомусь заколоті, нібито вона підбурювала жевжиків на проти владне дійство. Улаштувала вибух пального в цистернах. Згоріли будинки, загинули люди...

Таїсія ще довго щебетала, розповідала про допити в міліції та прокуратурі. Потім запросила щоб приїхав.

– Приїхати пообіцяв. Бо сам не знав що робити далі. І поїхав би, якби не дзвоник слідчого.

– Знайшли ми родину Віктора Карповича Лук’янова, дружину з дочкою й батьків. Тільки батьки мешкають в Амурську, а дружина в селищі Польотному. Звідти й ховатимуть мерця.

Поїхав я в Польотне. Познайомився з батьками, з дружиною. Розповів як знайшов Віктора в лісочку біля невеличкого ватрища. Тридцять років людині і така смерть… З кладовища поверталися з батьками. Мати в смерті сина звинувачувала його дружину, гладку привабливу вродливиці Марію.

– Коханця додому при живому чоловікові приводила, розумієте. Казала я йому, треба розлучатися, доведе вона тебе до могили. Ото вже й довела. Він так її кохав, навколішки перед нею падав. Дозволяв все, тільки щоб потай робила, не на люди. Але ж, бачте, як вийшло.

Вмерти від кохання? В двадцять першому віці? Я не міг втямити, як так можна? Що ж ото за жінка така, оця Марія, що на іншу Віктор і дивитися не хотів. Дуже мене зачепила оця думка. На поминки у місцевій їдальні Марія прийшла в усьому чорному, але ж скроєному так, щоб особисто були підкреслені форми її надзвичайно привабливою постаті. Зараз про таких жінок кажуть, надто сексуальні. І запало мені на думку помститися Марії за Віктора. Показували мати мені її коханця, – так собі, місцевий Казанова з кучмою іржавого волосся. Прийшов навіть на поминки, але, погомонів про щось з Марією, і зник. На поминках я розповідав як шлях до ватри мені вказувала павутинка з дощовою краплею. Як повільно пливла вона в блискучому після дощу повітрі. Який дивний пророцький сон я бачив, сидячи в лісочку на березі. Я проявив усе своє красномовство, спостерігаючи як спалахує рум’янцем, до цього зовсім було байдуже лице Марії. Тут же відкрився хто я, розповів про газети, які останнім часом не друкують моїх гуморесок… Потім ще прочитав вірша про велике чисте кохання…

Батьки Віктора категорично відмовилися залишатися на ніч у невістки, я визвався проводити їх до вокзалу, натякнувши Марії, щоб вона зробила теж саме. Поїхали разом. Поїзд до Комсомольську відходив о десятій вечора, так що про повернення Марії додому не могло бути й речі.

– Не біда, заночуєш у мене, а ранком, я тебе посаджу на перший автобус.

– А дружина не вижене? – поцікавилася вона.

– Я поки що парубкую, не бійся, – заспокоїв я жіночку.

Марія підхопила мене під лікоть, наче ми з нею були добрим подружжям. Йшла, явно навмисне, торкаючи мене своїм розкішним стегном. У квартирі повелася як справжня господарка. Узнавши що в холодильнику давно вже сумує по жіночим рукам курчатко, залагодилася приготувати юшку з локшиною. Приготувала нашвидку, але була юшка на диво смачною. Я був в захваті. Бачив що на поминках Марія лише пригублювала вино, ото ж запропонував їй випити по склянці за добру юшку. Вона не відмовилася. Не відмовилася від другої, від третьої. А п’яна жінка самі знаєте! Ранком вона сказала, що поїде другим автобусом, потім – третім. Вона й справді була азартної жіночкою. Мене дивувало, звідки у такої гладкої красуні стільки енергетики? Стільки ніжності і захвату. Після третього заходу я раптом порозумів, що сам маю можливість опинитися в пастці левиці. Але ж треба було залишатися мрійно-неприступним. Марія питала, скільки в мене коханок? Я знизував плечима: Якщо прийде, не вижену! А якщо я буду приїздити? Сьогодні ж накупую курчаток, бо дуже юшка сподобалася. Хіба тільки юшка? В коханні є жінки й солодші за тебе, але юшки солодшої смакувати не траплялося.

Марія наказала: тоді купуй не тільки курчаток, але й деякі спеції. Вона навіть на папірця записала які спеції треба купувати.

– З ними юшка буде ще смачнішою.

– Але давай, Машо, домовимося, отого свого іржавого не привітай. Терпіти не можу коли від моєї коханки чужим мужиком тхне.

– Тоді й ти не приймай інших.

– Добре, тільки щоб не довше як через день. Не можеш приїхати, дзвони, приїду сам.

Після такого мого признання Марія залишилася ще на годину, до чергового автобусу на Польотне.