Грішми по водах

Оповідання

Степан Тарасович Півень відпочивав у грузинському ресторанчику невеличкого приамурського селища. Сидів за столиком, пив пиво, від насолоди чухмарячи волохаті груди, або, витріщивши очі на чарівну ульчаночку, значливо підіймав угору палець. Таким чином він виражав почуття глибокої поваги перед її вродою. Жіночка й справді була вражаючою: чорні, по-східному видовжені очі, майже європейські риси лиця, не худорлява й не товста, і що особисто подобалося Півню, це невеличкі груди при значних стегнах. На гладких жінок Степан дивився з острахом: юнаком ще був, коли сусідка Тамара запросила його затягти на горище старі меблі. Першою, за допомогою мотузки, сидячи на горищі бік-о-бік, тягли вони чималу стару канапу. Тамара важко дихала, потіла так, що тхнуло від неї не зовсім солодко. Вона чи часнику наїлася, чи цибулі з хріном, біс її знає, а може оте запрошення сусідки було Степанові не до часу, ото вже й на придумував він собі чого справді не було. З чималою натугою канапу вони таки затягли. Знесилена Тамара впала на неї горлиць і, розвівши руки, пожартувала: «Ходи-но хлопче сюди, я тебе обійму!» А сама відвернулася лицем до павутиння, якого навішали на крокви мешканці старого горища. Степану обридло чекати поки вона прокинеться, бо жінка якось раптово заснула, та ще й хропти почала. Харчання Тамари було схоже з рохканням льохи біля корита. Степан тоді не витримав і втік з горища. По-перше поспішав на зустріч з хлопцями, а по-друге, упрівши від роботи, Тамара мала дуже непринадний вигляд. Та ще оте образливе харчання. Відтоді кожна гладка дівчина викликала в Степана подвійне почуття зваби і огиди. Він був певен, що кожна з них, не встигши впасти в ліжко, почне рохкати, як це сталося із сусідкою Тамарою. Якщо він і ошукався в своєму висновку, Степан допускав таку можливість, проте мав рацію в тому, що при своїй статурі череваня, одружитися йому треба тільки на худорлявій дівчині. Бо від обох гладких батьків які будуть діти? Жодного Тіля Уленшпігеля, зате Ламме Гудзаків геть-чисто-вся родина. Від худорлявою жінки можна чекати струнких дочок, на зразок оцій ульчаночці. У женихах Степан засидівся: спочатку педагогічній інститут, потім військова служба, а далі вже інститут юридичний. Освіту одержав у Хабаровську, а до Миколаївська-на-Амурі приїхав щоб послухати людей, які добре знали, а можливо навіть вчилися разом з Юрієм Чайкою, сучасним міністром юстиції Росії. Адміністратор готелю, в якому він зупинився, Лідія Петрівна Тубель, почувши за яким дідьком він приїхав, порадила добуватися до селища Богородського, бо саме там мешкає товариш Чайки з дитячих літ, її брат, Іван Тубель. Зустріч з Іваном Петровичем він відклав на тиждень, спочатку, міркував собі, треба походити по вуличках, котрими ходив міністр юстиції, побувати в школі, де він вчився, подихати повітрям, яким дихав, а потім вже посуватися до Богородського. Місто здалося Степанові тихим, безлюдним, такою ж була містечкова книгозбірня, в яку він зайшов, ховаючись від липневої спеки. Бібліотекарка допитливо зиркнула на нього, застьобуючи ґудзика на кофтинці, спитала:

—Я вас вперше бачу, ви не місцевий?

— Саме так, не місцевий. У гуртах юристів точаться розмови про вашого великого земляка Юрія Чайку. Не завжди, я б сказав, позитивні, то він нову школу на свої кошти будував, то вуличку, на якій мешкав, порадив назвати своїм ім’ям…

— Ви що, отій маячні вірите? — вигукнула бібліотекарка.

Сонячні омахи обсмоктували лялькове лице жінки. Віддзеркалюючи від лакованої стільниці, підсвічували сподом підборіддя, ніс, скуйовджене над лобом волосся; відблискували в очах світовими краплинами. Степан запитав: чи може він, тимчасово мешкаючи в готелі, одержати на день—другий взірцеву на його думку книжку.

— Внесете запорукою двісті карбованців і, будь ласка, беріть, що забажаєте.

Степан забажав книжку Мішеля Монтеня «Досліди». Він не вперше тримав в руці міркування відомого філософа, але дійти до тями в деяких питаннях правосуду не зміг. Якщо ще за часи Монтеня продавалися судові посади, вироки оплачувалися дзвінкою монетою, відмовлялося в правосудді тим, хто не мав можливості оплатити його. Хіба не марнотрацтво боротьба з чиновниками-хабарниками, а коли так, який сенс суспільству тримати на свої кошти державну раду? У Степана час від часу виникало бажання порадитися з Монтенем, чи є в нього можливість стати фахівцем чесноти, утриматися на твердих ґрунтах законодавства? Добре знаючи історію Росії, Степан був певен, хто б не прийшов до влади, чиновник зостанеться чиновником. Його навіть вищою карою не залякати. Бо задоволеній сучасним днем душі немає діла до дня наступного. А майбутнє завжди майорить взірцевими блискавками.

Іноді Монтень здавався Степанові співаком чиновництва. Нехтуючи в душі догматами релігії, він молився щоб не втратити своєї посади і уподобання прихожан. «Віруючим живеться не легше, — утішав Степан себе. — Монтень торкає чутливі струни людської душі забагато краще ніж Біблія, чи не краще було б зробити Святою книжкою його «Досліди»? Менше було б непорозумінь не тільки межи людей, але й поміж державами.

Вже на третій день Степану обридло сидіти з книжкою в мулькому кріслі готелю. Остогидів і Монтень, бо все, що він писав ледь не п’ятсот років тому, злободенним зоставалося й сьогодні. Повернувши книжку й отримавши заставлені гроші, Степан на тому ж дні пароплавом добувся до Богородського. Відразу подзвонив Тубелю на стільниковий, але металевий жіночий голос відповів що абонент тимчасово недоступний. Подумки Степан проклинав себе за цю подорож, бо була підозра що ніякого товариша Юрка Чайки дійсно не існує, що Лідія Петрівна Тубель набрехала йому з три короба, бо дуже любить побалакати.

Таким чином йому зоставалося пообідати в ресторані, а потім вже йти до готелю, влаштовуватися на ніч.

Це мабуть теж із Монтеня: «Немає нічого, яким би великим та пречудовим воно не видалося з першого зору, на що поволі не починаємо дивитися з меншим дивуванням». Чим далі Степан зглядався з ульчанкою, досить було жінці включитися в запропоновану гру, як його зацікавленість жінкою почала раптово вщухати. Нічого особливого. Степанові зробилося чомусь жаль не стільки жінки, як своєї можливості її ощасливити. Його цілком покинула жага знайомства. Жіночка вже пообідала, але все ще чогось чекала. Можливо запрошення від незнайомця до свого столу, щоб погуторити на цікавлячи його питання. Але Степан, склавши посуд, швиргонув гроші в руки офіціанту, і, не звернувши уваги на жінку, вийшов із ресторану. Подзвонив ще раз Івану Тубелеві на стільниковий, але все той же казенний жіночий голос відповів, що абонент знаходиться за межами зв’язку. Він кинув погляд на сопки, на білий в південному освітленні Амур. Зупинятися надовго в Богородському не було бажання, а Тубель міг від’їхати до Хабаровська, а то й куди подалі. Так що йти, шукати готель не було сенсу. Раптом за спиною пролунав дзвінкий жіночий голос.

— Пробачте, ви когось шукаєте?

Ну, звичайно, це була та сама ульчаночку із ресторану. Він жваво повернувся до неї. Було бажання відповісти брутально, бо не витримували нерви, але зустрівшись з жінкою очі—в—очі, Степан ошелешено відступився. Він не відразу повірив що перед ним стояла та сама жіночка з ресторану. Усмішка, що ледь торкнула її вуста, зробила ульчаночку справжньою красунею. Її статура була бездоганною. Степан украй розгубився, забувши про Тубеля і про бажання бігти звідси якомога далі.

— Думав товариша зустріти, а він на дзвоники не відповідає, — наче виправдуючись, промурмотів Степан. — Отож вже й гне знаю що робити: йти до готелю, чи бігти на будь який пароплав, якщо щось ще посуватиметься в бік Хабаровська.

— На сьогодні мабуть вже пароплавів не буде, — відповіла співрозмовниця, — а що торкається вашого товариша, в нас, щоб додзвонитися, треба піднятися на сопку. Можливо він з мисливцями в тайгу пішов. Праворуч йти не раджу, там хащі та багнища, краще ідіть прямо по оцій дорозі. Як підійметесь на сопку, подзвоніть. Можливо ваш товариш знаходиться в сусідньому селі, а воно там недалечко, побачите хатинки.

В коронах модрин що стояли недалечко від ресторану цвірінькали якісь пташки. Поміж стовбурами заблукав п’яний чоловік. Він співав пісню про вічний спокій для сивих пірамід, зупиняючись біля кожного стовбура, декілька хвилин дивився на нього, знизував плечима, і прямував до іншого. Степан не міг згадати нічого такого, щоб потішити жіночку. Нарешті запропонував проводити його до потрібної сопки, щоб він теж не заблукав, як оцей п’яний співак.

— Не заблукаєте, — запевнила його незнайомка. — Мені за п’ять хвилин треба бути на роботі, але при бажання можна зустрітися, ну, скажемо, на цьому ж самому місці. О восьмій годині… передумаєте, дзвоніть.

Вона сунула Степанові в руку візитку, і, махнувши рукою, швидко пішла в напрямку Палацу мистецтва.

Він стояв, дивився услід, поки її кучмата голова не зникла за кущами бузька. А потім вже почав читати візитку. «Оксана Степанівна Баюта. Керівник дитячого ансамблю «Соловейки». Від назви ансамблю в лице Степану пахнуло приємним теплом, він навіть зашарився трохи, ледь утримавши себе від бажання кинутися жінці навздогін. Бо зрозумів, якщо не з’явиться о восьмій, як домовилися, доведеться я йому брати осадою не тільки Палац мистецтва, але й усе селище Богородське.

Але спочатку він таки вирішив піднятися на сопку, спробувати додзвонитися якщо не Тубелю, то хоча б у Хабаровськ матері. Здавалося сопка знаходиться недалечко, шлях до неї спочатку спадисто йшов до невеличкої річки, що впадала в Амур, а далі вже за мостом положисто підіймалася вгору. Обіч шляху щільно юрмилися невеличкі приватні будиночки з городами і смородиновими кущами попід тинню. Дерев вистачало в тайзі, тому на подворах їх не саджали. Стрічний хлопчик запитав чи не знайдеться у нього цигарки? Не навчився ще, відповів Степан, відчуваючи винуватість в тому, що потрафив хлопцеві. Посуватися вгору було надто трудніше. Двічі він зупинявся, бо захекався, і відчув легенький біль на ділянці серця. Він не звернув на це уваги, бо таке з ним траплялося ще в школі на уроках фізичної культури. В армії йому бігати не довелося, бо, як казав старшина Наливайко: «Тому, хто має хист мазниці мужність у службі не знадобиться». Він і на цей раз не звернув уваги на своє серце, уважаючи що так воно й має бути.

Як би там не було, через півтори години Степан стояв на верхів’ї сопки, в захваті від простору і прохолоди, яку навіювали сюди потоки Тихоокеанського повітря. Він відчув глибоку вдячність Оксані, яка напоумила його піднятися саме на цю сопку. Від прохолоди чи хвилювання тіло йому вкрилося сиротами, виникло бажання закричати на всю міць голосу, бо був певен що ніхто його не почує. Степан ледь не забув за яким бісом сюди йшов. Майнула думка, приїхати сюди назавжди, збудувати невеличку хатинку на цьому верхів’ї, трохи осторонь від шляху, влаштуватися на будь яку роботу, і жити, забувши про все що є в світі недоброго. А якщо ще одружитися з Оксаною, та народити діточок, та здобути крила… Він зареготав, уявляючи себе з крилами за спиною. Декілька разів навіть підстрибнув, подумки дорікаючи богові що не дав людині крила. Потім густою травою поміж кущами рушив у бік Амуру, бо звідси він був зовсім недалечко, але лежав глибоко внизу. Звідсіль, якщо зробити крила, можна спробувати політати. Якщо й впадеш, так у теплу амурську хвилю. Степан довго стояв над прірвою, прискіпливо вираховуючи скільки років треба йому працювати щоб скупчити грошей на невеличкий будиночок. Але спочатку треба купити в приватну власність невеличку частину цього верхів’я. Чверть гектара на родинне кубло йому вистачить. Може відразу й купити, бо вартість цієї землі вираховується десятками карбованців, її можна одержати за безцінь…

Степан не задавався питанням, чого це місцеві мешканці будували собі хатини внизу біля річки. Не знав він які вітри гуляють на цьому верхів’ї взимку. Не знав що на високогірних ґрунтах городину не виростити. Та й навіщо йому було думати про якусь там городину, коли він насолоджувався краєвидами, та теплим сонечком з океанською прохолодою. А коли зиркнув на годинника, побачив що до зустрічі з Оксаною залишилося не більше години. Відразу пригадав що підіймався на сопку, щоб подзвонити Тубелю та матері в Хабаровськ. Він набрав цифри,які записала йому на папірець Лідія Петрівна Тубель. І чи то від океанської прохолоди, чи від несподіванки тіло знову вкрилося сиротами. Веселий чоловічий голос, наче з—за спини, запитав:

— Це ти Пантелеймоне?

Степан не відразу знайшов що відповісти. Від хвилювання навіть голос осип.

—Ні-ні, — схвильовано прошепотів він, — ми з вами незнайомі. Ваш телефон я отримав у Лідії Петрівни, вашої сестри. Я приїхав у Богородське, щоб з вами зустрітися.

—В Богородське! — голос в телефоні пролунав разом із вибухом сміху. — Ну Лідуся, ну сестричка, начебто не знає, що я вже тиждень як у Москві. Вибачай, брате, Лідуся любить жартувати. А вона що, теж у Богородському?

— Ми зустрілися з нею в Миколаївську-на-Амурі… Вибачайте в такому разі…

Степан ледь не в розпачу натиснув на клавіша, і відразу подзвонив матері, і розмовляв з нею вже, рухаючись шляхом до Богородського. Йшов дивлячись на розкидані обіч шляху каменюки, з бажання на хвилинку присісти, бо був не в гуморі, і хоча йшов під гору, серце колотилося в грудях не так як завжди. Мати поцікавилася здоров’ям, справами, наказала щоб не марнотратив гроші на пусті розмови і сама припинила зв'язок.

— Ох, мамо-мамо, — з доброю усмішкою в души, завзято крокуючи шляхом, мурмотів Степан, — звикла кожну копійку ощаджати, бо, кажуть, копійка карбованець береже, та щось заощаджень не видно. З сином двійкою слів нізащо перекинутися…

До моста через річку дочвалав швидко. На мосту зустрів діда, в густій сивій кучмі волосся, та червоною хустиною під сорочкою на шиї.

—Як живеться-можеться, діду? — запитав, присідаючи перед цеберкою білого гриба.

—Як гороху при дорозі, хто йде той і скубе, — відповів старий, пропонуючи Степанові цеберку білого гриба, за двісті карбованців з тарою.

—А дешевше не можна? — пожартував Степан. — Це ж скільки потрібно часу, щоб таких красенів набрати?

В його торбинці був невеличкий целофановий пакет, гриби він взяв у діда за двісті карбованців без тари, бо спало на думку подарувати тайгові делікатеси Оксані Степанівні. До призначеної зустрічі з нею залишалося ще більше ніж півгодини. Можна було погуторити з дідом.

— Оця хустина під сорочкою, чи не піонерська краватка? — запитав, пильно дивлячись дідові в очі.

—Авжеж… з дитинства зберігав, думав, сивину прикрашатиме, та, бачте, відлупи нам вийшли від влади. Обридло червоне, чорного закортіло…

—Чорного, кажете? У вас тут, як подивлюся, так святочно. Кольорові лелітки від води навіть на лиці вашому. Мені у вас дуже подобається. А про чорне кажучи, що маєте на увазі?

—Ви як же давно ви у нас?

—Дві години, мабуть.

—Ото й видно. З місцевими попами мабуть ще не стикалися. Вони в чорних жіночих спідницях до п’ят хверцюють. Питаю дружину одного зі хверців: чи не гвинтівку машкара під одягом ховає. Вона сміється: він, каже, щодня ікру їсть, ото й ходить зі стоячим…

Дід зареготав, да так голосно, що підійняв у повітря пташок, які дружне сиділи на парапету моста. Степан подивився на годинника. До зустрічі залишалося п'ятнадцять хвилин Треба було поспішати. Перед тим як піти, спитав діда.

—Невже у вас жодного комуніста зі стоячим не залишилося?

—Були на масниці вареники, та в піст на вербу повтікали. Саме комуністи й ходять тепер з хрестами на череві. Для них один біс, що Брежнєв, що Христос. Тільки б ікри було вдосталь.

Дід міцно потис Степанові руку. Обидва зосталися задоволеними. Тайговик, дивлячись на сонце, міркував що встигне ще раз збігати за боровиками до лісу. А Степан в уяві планував починати будівництво маєтку на горі з льоху, видовбаного в камені гори. Такого льоху, щоб вистачило в ньому місця розташувати не тільки бочки з овочами та барила з грибами, але й сулії з добрим хатнім вином. А якщо пощастить навіть з ікрою, бо кета тут йде навалом.

Розмірковуючи над питанням, як діяти далі, їхати до матері в Хабаровськ, чи спробувати улаштуватися на роботу в Миколаївську-на-Амурі, Степан дійшов до скверу, в якому обіцяв чекати на Оксану Степанівну. Він був переконаний що жінка на зустріч не з’явиться. Пожартувала і гаразд. Він утішав себе, що часу до останнього пароплаву на Хабаровськ у нього вистачить, встигне ще повечеряти в ресторані. Не знав тільки що буде робити з грибами: хіба що подарувати першій стрічній бабусі. Не везти ж їх додому в Хабаровськ. Декілька вже тижнів Степан прискіпливо вираховував усі за та проти в питанні якому місту віддати перевагу, Хабаровську чи Миколаївську? Будинок на горі був його мрією ще з часів дитинства. Він розумів, що дитяча мрія так і залишиться мрією, бо адвокату в невеличкому селищі доброї клієнтури не знайти, а якщо сидіти на місячній ставці звичайного службовця Феміди, про будиночок на горі можна забути.

Степан забув о котрій годині Оксана Степанівна обіцяла прийти, о сьомій чи о восьмій? Якби не візитка він забув би як її звуть. Це зовсім не значило, що у нього негаразди з пам’яттю. Він з дитинства звик жити уявою: розмовляв з красунею, а подумки сперечався з Мішелем Монтенем: «Фортуна не завжди віддає належне доброму ділу. Мінлива, вона завжди переходить від доброго задуму до злого, не роблячи найменшого сумніву. Отож можна визначити що є над нами найвища влада, яка творить діла смертних, керуючись власними законами». «Ми міркуємо легковажно і сміливо, — говорить у Платона Тимей, — тому що як ми самі, так і наші міркування підвладні випадковості». Степан у випадковість подій не вірив, випадковості він не дарував навіть природі, бо, як він казав, було б кого з’їсти, а зуби виникнуть з небаченої нами матерії, яку ми по своїй наївності називаємо неживою. Кожна людська помилка, особливо в керуванні державою, викликає катаклізми, рівні виверганню лави вулканом. Усі недоліки в суспільстві виникають від чиновників. Не урядовців, ні, — від чиновників, які зі своєї освіти винесли лише одне — кого б та якби?

Степан здригнувся коли непоміченою підійшла Оксана Степанівна.

— Ви, як кінь, вмієте спати стоячи. Це надзвичайна риса, — засміялася жінка, просовуючи долоню йому під лікоть. — Ну то як, які плани у нашого гостя?

Степан не відразу знайшовся що відповісти. На хвильку він навіть забув як її звуть, а лізти в кишеню за візиткою було соромно. Його пройняла думка що саме зараз він мусить сказати жінці щось надзвичайно мудре, щоб закарбувалося в пам’яті на все життя. Але від хвилювання нічого розумного в голову не приходило. Добре що існує в літературі Монтень, з нього завжди можна висмикнути. На щастя він помітив на шиї жінки маленький золотий хрестик, а в руці гілочку черемхи Маака, з майже чорною, добре достиглою ягодою. Відразу виникло в пам’яті ставлення Монтеня до варварської релігії. Він наполягав, що варварським люди називають те, чого не розуміють. У європейців немає іншого мірила щирого і розумного, як думки та звички нашої держави. У нас завжди сама удосконалена релігія, і самий удосконалений державний лад. Дикі ж вони у тому сенсі, в якому дикі плоди, що ростуть на волі; я б дикими назвав плоди роблених рослин, котрі людина спотворила, змінивши їх природні якості. А саме в дичках збереглися їх справжні найбільш корисні властивості.

Оксана Степанівна дивилася на нього з усмішкою. Вона відразу втелепала що Степан має на увазі.

— Ви маєте на увазі мій хрестик? Не звертайте уваги. Мені його дідусь, Сергій Андрійович, подарував і дуже ображається коли не бачить на моїй шиї. Він вірить, що ця дрібничка дарує небезпеку. А сам, до речі, ні богові ні бісові, читає твори Йосипа Сталіна. — Декілька разів Оксана з усмішкою зиркала на пакет у руці Степана. Нарешті спитала: — Чи не дідові гриби у вас в пакеті? Тільки він вміє їх збирати і відразу знаходити покупця.

— Так це був ваш дідусь?! — вигукнув Степан, і зайшовся сміхом. — А я саме вам хотів подарувати. Думав, будете смажити, мене спом’янете. А вам мабуть дідусь уже натаскав цього добра?

—Раніше він гриби в церкву збував, але попи зажерливими стали, наполягають, що боже добро до х раму треба носити безкоштовно. Тоді дідусь почав їм вербену оберемками носити, та висаджувати обіч церкви. Попи дякують дідові, не розуміючи, що верба є символом смутку та жалю, що в Україні її садовлять на могилах. У діда ще приказка така є: До весняного Миколи не можна в ставках та річках купатися, бо з чоловіка верба виросте. Капостить мій дідусь попам, бо, звичайно, невігласи. Біблію читають, як козли афішу, нічого не розуміючи..

Весь цей час Оксана тримала Степан пальцями за лікоть. Він був трохи вищім за неї, але значно гладкішим. Щоправда, це не псувало його статуру. Жінці подобалося, що він і рухається і балакає спрокволу, а головне впізнає кожне її бажання. Вона тільки подумала що треба рухатися до Палацу мистецтва, як він вже рушив, міцно притиснувши ліктем її долоню до свого тулуба.

— Якщо не продасть, несе додому. — з вдячністю стискуючи пальцями Степанів лікоть, продовжувала говорити Оксана. — А так ні… шукає покупця, або в дитячий будинок несе. Він і збирає гриба і продає, щоб сиріткам-діткам допомогти. Думаєте, на придане онучці відкладає. Він дідусь наївний, вважає що моєю вродою може окупитися саме коштовне придане.

У Оксани була лагідна трохи навіть соромлива усмішка. Її дивувало, як це вона зважилася запропонувати незнайомцю побачення, схопити його під руку, не втямивши що буде робити далі. Поки що вона вела його до Палацу мистецтва, але дітки вже розійшлися, зосталася там тільки прибиральниця, Алевтина Григорівна, та вартовий Остап, який не зважаючи на свій похилий вік, чіплявся до неї, освідчуючись у коханні. Подумки вона проклинала долю, яка, на її думку, відвернулася від неї, колі торішнім літом на узбережжя Амур викинув два трупи: брата Віктора та її коханця Олега. Вони,щоправда, прожили з ним майже два тижні, Олег її приневолив. Оксана не встигла навіть завагітніти. Як хлопці загинули слідчі із Миколаївська так і не виявили. Слідів насильницької смерті не знайшли. Оксана була певна що Олега з Віктором потопили, бо який дурень полізе купатися в жовтні, тим більше що того ранку на землю впав заморозок, а десь о десятій прийшов пароплав з Хабаровська, на якому вони поверталися до рідного селища. Пасажири посвідчували, що ніяких речей вони з собою не везли, весь час від самого Комсомольська-на-Амурі сиділи на своїх місцях, дивилися по телевізору американський комедійний бойовик. Багато хто бачив як вони зійшли на приплаву, а куди посували далі, на питання слідчого свідки тільки знизували плечима.

— Мабуть, як усі… додому.

—Коли о дванадцятій Олег з Віктором не прийшли, я занепокоїлася. Олег дзвонив дідові з Комсомольська, повідомив що все в нього гаразд, дозвіл на відкриття «Центру ремества та промислів народів нижнього Амуру» вони одержали. Що домовилися з комерційними магазинами на реалізацію виробів від майстрів Півночі. Дивовижним було те, що пакет документів і одяг було знайдено десь за кілометр нижче по Амуру. У слідчого була думка, що одяг було викинуто з човна, бо слідів присутності людини на узбережжі не знайшли. Виникало багато питань, які дивували не тільки слідчого, але й мешканців містечка. Звідки взявся човен? Чий він? За яким бісом хлопці посідали в нього? Якщо сіли самі, куди вирушали, не повідомивши нікого з родини, або своїх знайомих?

Степанові здавалося що Оксана чогось не договорює. Та й лице її, коли вона розповідала про загиблих, виражало не скорботу, а скоріше глибоку зневагу. Що не кажіть, а Степан вчився на юриста і дещо в лицях розумів.

Далі Оксана розповідала, що після похорон онука, Сергій Андрійович зовсім було захворів. Не встиг поховати сина Василя з дружиною, і ось тобі нове горе. Залишилися тепер у нього одна вона, онучка, Оксана, удовиця в двадцять чотири роки. Сватаються до неї місцеві мужики, котрих за пияцтво дружини з хати женуть, та навіщо вони Оксані такі. Вона інститут мистецтва закінчила, має вищу освіту, працює з діточками. Платня невеличка, але на життя вистачає.

Вести гостя до Палацу Оксана передумала: не хотілося дратувати вартового Остапа. Запрошувати до хати теж було соромно: що може про неї подумати цей статечний чоловік. Степан відразу помітив збентеження красуні.

— Ведіть мене до готелю, — запропонував він, — спочатку я влаштуюся на ніч, а далі вже подивимося. Мені треба збутися грибів, а потім, якщо дозволите, побалакати з дідом, Сергієм Андрійовичем. Можливо він щось знає про Юрія Чайку, або його товариша Івана Тубеля.

— Тубеля?! — Оксана здивовано зиркнула на Степана. — Тубель наш слідчий. Кажуть, він зараз у Москві. Ви що… знайомі?

Годину тому по стільниковому перемовилися, ото й все знайомство. В цьому році я одержав другу вищу освіту, юридичну. Хабаровськ осточортів, що там робиться краще про це не говорити. Ото ж їхав до вас з надією влаштуватися на роботу. Мав велику спокусу працювати слідчим або адвокатом в Миколаївську-на-Амурі, а пройшовся вказаним вами шляхом, закортіло оселитися в вашому селищі. Мати в мене ще молода, є в неї коханець, не хотів би я стояти завадою на її шляхах до щастя. Бо, самі розумієте, квартира в нас невеличка, дві кімнати. Майже все життя жили з матерю бік-о-бік, а тепер…

— Ото й добре, — тихо промовила Оксана. — На ловця. Кажуть, звір біжіть. Сказати відверто, я чекала що одного разу зустріну людину, яка допоможе нам з дідусем, відповісти на одне важливе для нас питання. В жовтні минулого року, при вельми загадкових обставинах, загинули мій брат і чоловік. Ми з Олегом ледь не одружилися. Він був добрим майстром, добре знав звичаї свого народу, його взірцеві вироби перебували в Японії, в Америці, але невідомо як зникли по дорозі в Канаду. А в жовтні минулого року Олега знайшли мертвим на узбережжі Амуру. А трохи далі брата мого, Віктора.

Тубель казав, що до Москви їде за допомогою. Він певен, що хлопців роздягли і повитоплювали. Але хто і за яким бісом?

Раптом Оксана зупинилася.

— Що я скажу тобі, Степане, не підемо ми до готелю. Підемо відразу додому. Нехай дідусь насмажить нам грибів, а за одним разом розповість, які має висновки по своїм чималим розвідками. Бо він не тільки гриби продає, він чутки збирає. Я, каже, краще нашого Тубеля попрацюю. Ходімо… він у мене добрий, дідусь.

Степану прийшла в голову одна з пісень, яку співала мати, коли він був ще дитиною.

Обвислі гілки верби знаменують похнюплену голову жінки.

Гілками верби похнюплена

Голова дівчини, яка паном куплена,

На стіл дівчина голову клонить,

А під столом слізоньки ронить.

Коли Степан вже парубком причіпливо дивився на дівчат, мати з усмішкою хитала головою.

—Дивися, сину, позве яка жіночка в будяки, не допусти її близько до серця. Бо розпусне життя починається з будяків.

Іноді на травневі, або жовтневі свята, напідпитку, мати починала спивати українські сороміцькі пісні, які дуже подобалися її товаришкам.

Не сумуйте, хлопці, вам

Як давала, так і дам.

Роздягнуся в будяках,

Дам вам підкріпитися,

Щоб не бути в дурачках

Треба повертітися.

Ще вона співала про чорта, який повісився в бузині, бо обмацуючи зранку лоба, не натрапив на роги. Звісно, що пиячив ніч, та не з чортицею, а з веселою удовою.

Ранком біс помацав лоба,

Що за чортовина:

Він без рогів не худоба,

Але й не людина.

А вдова, яка кохала

Біса до світанку,

Так щасливо реготала

З бісового смаку…

Там ще щось було, але Степан не запам’ятав. Він ще одного не міг врозуміти, з якого бісу, після розмови з Оксано, в голову полізли веселі пісеньки матері, в кожній із котрих, вдова верховодить не тільки над хлопцями, але й над чортами. В розповіді Оксани була якась зачіпка, шпилька з куща терену, яка болюче шпигонула в серце.

Причіплива фраза: ми радимо тобі не переступати межі дозволеного. Чи не приснилася вона йому? Можливо, щоправда, хтось з випускників промовив це, коли в ресторані Степан поділився своєю заповітною думкою працювати слідчим у Миколаївську-на-Амурі, звідки вийшов міністр юстиції. Що там теж знайдуться таємниці, які треба виявити. Можливо тоді й була вимовлена оця фраза. А вп’ялася вона в мозок, коли вони з Оксаною йшли зеленими вуличками чималого селища. Степан намагався пригадати хто саме попередив його не переступати межі дозволеного. Дозволеного ким? Законом, чи хапугою-чиновником? Але закон не забороняє робити добрі справи. Невже хтось із студентів юридичного інституту був причетній до цього, не стільки загадкового, як нісенітного вбивства. Кому могли перетнути шляхи два фахівця по ульчським та нівхським оберегам? Біс смикав язика спитати Оксану, але хіба не те ж саме питання опалювало жінці мозок? Втратити коханого чоловіка, втратити рідного брата, і не знати кому помститися? Мені важко, а жінці не легше, — втішав він себе, човгаючи чобітьми по зеленому килиму вулички, на яку майже не забігали вантажні та легкові машини. Земля в селищі була масною, іноді за кущами бузьку не можна було побачити будинків. Справжніми велетами стояли жоржини. Поряд з плодами на шипшинах буяли квіти. Вони минали подвір’я, яке вщерть позаростало травою, хоча будинок під черепицею показував себе досить міцним, та й за обсягом чималим. Степан запитав, хитнувши головою в біг подвір’я:

— Мабуть заможні люди живуть, городиною не цікавляться?

Оксана повернулася обличчям до зав’язаної мотузкою хвіртки, навіть ходу стримала.

— Старики повимирали, а дочка в Москві живе. Писали, нагадували, та здалася їй оця хатина. Нехай стоїть, відказує. Може коли погостювати приїду. А хата без господарів як сирота без притулку.

—І чого коштує у вас отакий будиночок?

— Недорого, а вам навіщо? Якщо влаштуєтесь на роботу житлом вас забезпечать.

В голосі Оксани пролунали ледь помітні нотки розчарування. Мабуть красуня вже леліяла мрію зв’язати з ним своє життя. Він подумав: «Цікаво, що вона відповість, якщо спитати, чи погодилася б вона стати його дружиною? Вона була вродливою жінкою, а себе він ніколи за красуня не тримав. Сучасні жінки не люблять гладких мужиків. Їм потрібні м’язи та статура фігуриста. Та ще щоб тхнуло від нього приємно. Він сам шарахався від жінок з неприємним запахом. Хтось із великих казав: Жінка пахне добре, коли вона нічим не пахне. Оксана духмяніла якоюсь рослиною, але якою Степан ніяк не міг пригадати. Одного разу, мандруючи узбережжям тайгової річки, він поставив свій намет на чималому плоскому камені поміж рослин, а ранком довго не хотів вставати, усолоджуючи душу отими дивними пахощами. Яка рослина випромінювала аромат, він так і не знайшов. До вечора ходив, обнюхував кожний листочок, кожну квітку, але так і не знайшов того дивного джерельця. Він залишився ще на одну ніч, потім ще на одну, бо не міг надихатися невідомими ароматами. Він запитав Оксану, якими парфумами вона користується? Вона здивовано зиркнула на нього:

— Парфумами? А ніякими. Задовольняюся звичайним туалетним милом.

Що швидше вони підходили до будинку в кінці вулиці то сильніше Степан відчував загадкові пахощі, вже не тільки від Оксани але й від подвір’я, яке вона пестила своїми руками. Він поцікавився.

— Баюта, це її родинне прізвище, чи чоловікове?

— Мій дід Сергій Андрійович Баюта, і батько був Баюта, і я, як бачте. У Олега було прізвище Вінгун, він нівх. А мати моя ульчанка. Дід українець, розповідає що підтримував Степана Бандеру… Смішний. Йому тоді й п’ятнадцяти років не було. Прийшли з лісу вояки він їм нишком від матері торбу картоплі насипав. Отак і став Бандерою. Звісно разом з матерю.

Подвір’я дідуся з онучкою було добре доглянутим. Помідори підв’язані, огірки на шпалерах, квіти вишикувані в рівну шереги, або кільця. Степану уздрілося що оці геометричні фігури мають в собі якесь таємниче освідчення. Але спитати яке саме, він не замірився.

Сергія Андрійовича вдома не було, мабуть бігав по своїм грибним плантаціям, або вже продавав чергову здобич. Таємничий запах переслідував Степана в хатині. Сонце вже сідало, сутінки розповзалися по кімнатах, розташованих зі східної половини будинку. Залишивши Степана в світлиці, поспілкуватися з чималою бібліотекою, Оксана вибачилася, бо треба було йти готувати вечерю. Він провів пальцем по корінцям книжок і зупинився, аж смішно стало, знов таки на «Дослідах» Монтеня. Взяв книжку з полиці, розгорнув на одній із закладок. Підійшов до вікна, щоб краще бачити. Звернув увагу на підкреслений олівцем рядок. «Сильна уява народжує подію». Майнула думка: чи не побачила Оксана його минулої ночі в уяві? Бо дуже якось все в них відбувається несподівано. Двічі перезирнулися за обідом в ресторані, і ось тобі на… наче сто років знайомі. Що вона ще там підкреслювала? «Ми пітніємо, дрижимо, червоніємо, полотніємо, зворушені своїми фантазіями, упадаючи від їхнього тиску; трапляється дехто конає життям». Степан засунув книжку Монтеня на місце. Виникла думка: «Жіночка з дивацтвами, звикла жити уявою. З такою не знуджуся».

Він прийшов до Оксани на кухню, схопив з таця скоринку хліба і почав жувати.

— Поголоднів, — усміхнулася Оксана, — візьми воно в глечику малосольний огірок. За півгодини будемо вечеряти.

— А Сергій Андрійович, ми що діда не чекатимемо?

— Дідусь зараз буде, в сутінках він кепсько бачить, бо очі вже не ті.

Воно й справді, через хвильку Степан почув як скрипнув східець на порозі, радісно забрехав безвість звідки виниклий собака.

— Піду попереджу що гості в домі, — змовницькі зиркнувши Степанові в очі, мовила Оксана. — Дідусь мій не дуже шанує незнайомців.

Босоніж вона рухалася хутко, відчувалося, що в дитинстві дівчинці доводилося чимало часу проводити з дідом у тайзі, бігати стрімкими схилами сопок.

По голосу Степан відразу впізнав діда в якого купував гриби, і відразу пожалів, що не дав дідові триста, або п’ятсот карбованців. Бо двісті було замало за такі делікатеси. Як не дивно, але дід зрадів зустрічі. Поставивши на ослін, знайому вже Степанові, цеберку, він, щиро всміхаючись, подав гостеві руку.

— Ви мені відразу сподобалися, — казав дід, випробуючи на міцність руку Степана. — Від вас відразу війнуло чимось знайомим, невдовзі я порозумів, що ви спілкувалися з онучкою. Старий—старий, а мисливського нюху ще не втратив.

Сергій Андрійович пішов до лазні, помитися та переодягтися, запропонував навіть попаритися разом, бо поки онучка приготує вечерю, він нагріє парильню, яку вони топлять дровами, які готовлять у спеціально зробленій сушарні. Степан відмовився, бо зранку помився в Миколаївському—на—Амурі готелі. А натякнути, що можна попаритися трохи згодом, було б зухвальством. Степан ще не знав, чи залишить Оксана його заночувати в своєму домі. Він почував себе не в своїй тарілці. Більш за все соромився показатися нахабою. А то ще візьме господарка та скаже: ти поводишся так, наче не я тобі, а ти мені зробив подарунок, привітав у своєму житлі. Як завжди у нього починала розбурхуватися уява. Не даремне Оксана підкреслила оті рядки в книжці Мішеля Монтеня. «Сильна уява народжує подію». Не треба перебувати лишку за обрієм можливого, бо, як казав Монтень, там існують провалля із котрих людині не вибратися. Рука його знову потяглася до Монтеня, але він переміг спокушання, натрапивши пальцем на збірку гуморесок Остапа Вишні. Тепла хвиля народилася в грудях, прокотилася тілом. Дві святі книжки є у кожного українці: «Кобзар» Тараса Шевченка, та «Усмішки» Остапа Вишні. Він розкрив книжку на закладці і знову побачив підкреслені рядки. І раптом сяйнула гадка: чи не дідусеві це помітки? Жінка, яка закінчила інститут мистецтв, бруднити чорнилами книжку не буде. Невже у Сергія Андрійовича вистачає часу перечитувати оцю чималу бібліотеку? Так що він знайшов цікавого у Остапа Вишні. Степан прочитав підкреслені рядки. «Спец — важна штука, корисна штука, хороша штука, але не всі специ ще добре в теперішніх умовах орієнтуються, не всі знають, з чого та як починати!» Що мав на увазі дідусь, коли підкреслював оці рядки? Якщо він, наче мисливський собака, біжить по сліду вбивці онука та зятя, чи не мав він на увазі пошуки слідчого Тубеля? Помилявся слідчий чи навпаки приховував сліди злочину? Можливо саме над оцим питанням і міркував останнім часом Сергій Андрійович. Ясна річ, бажання помсти смоктатиме серця, поки не знайдуть вбивця. А якщо й знайдуть, який вирок буде? Суддя спить і бачить підсудного, батьки та друзі котрого шикуються в чергу, щоб піднести йому хабарів. Якщо ще за часи Монтеня продавалися судові посади, вироки оплачувалися дзвінкою монетою, відмовлялося в правосудді тим, хто не мав можливості оплатити його. Хіба не марнотрацтво боротьба з чиновниками-хабарниками? Який біс напоумив його вивчати юриспруденцію?..

З кухні вже долинали апетитні аромати смаженого м’яса. Оксана вже подбає щоб вечеря була смачною, щоб знав з якою доброю куховаркою має справи. А що? З такою дружиною не соромно буде в люди вийти: розумна, вродлива, і господарка, яких пошукати! Збудувати хатку на горі, щоб від краєвиду вдих захоплювало й жити, діточок ростити. У Степана навіть думки не виникало, що разом з Оксаною він одержує будинок з чималим подвір’ям, майно, бібліотеку, що все це її власність, яку вони з братом одержали від своїх батьків, а після смерті Віктора, вона зосталася однісінькою владаркою, що у Сергія Андрійовича, її діда, у цьому ж селищі є своя хатина з подвір’ям і господарськими спорудами, і що все своє рухоме і нерухоме майно він давно вже відписав Оксані. А якби знав, спитав би: навіщо воно їй? А йому тим паче. Щоб почуватися в своїй тарілці, не чекати від дружини натяків на те, що він у порівняні з нею злидар, він повинен збудувати свою домівку. Яка вона там буде не велика важниця, головне в своїй хаті він мусить почувати себе не заїжджим гостем. Бо чужий будинок це щось подібне готелю, звідки тебе в скрутну годину можуть виставити за поріг.

Степан так заглибився в свої роздуми, що не почув коли повернувся з лазні Сергій Андрійович.

— Зажурився що й досі не одружився, — пожартував дід. — Чи може одружений вже?

—Й досі тішився самотою, — відповів Степан. — Живемо з ненькою в двокімнатній хрущеві, після педагогічного спало на думку придбати юридичну освіту, щоб не блукати напомацки в сучасному суспільстві. В цьому році одержав диплом, а що робити далі, слово честі, не втямлю. Мати в мене комуністка, таким і мене виховала. Жити заради збагачення? Це не моє. Подивлюся на адвокатів, то вже не люди, а роботи, якими нас у свій час лякали фантасти. Заради наживання все дозволено. Можливо так і треба, але соромно… розумієте. Перед батьками соромно.

—А що, й батько живий ще? — поцікавився Сергій Андрійович.

— Помер батько, та річ не в тому. Хіба я не частина його сумління. Він працював тижнями, без вихідних, вірячи що здобуває таким чином щастя народу. А воно, бачте, атомні човни, які він будував, продали за кордон, заводи порозкрадали. Не витримало серце батька такої руїни. Вмираючи, наказав мені не бути рабом, не працювати на хабарника, а по можливості допомагати людям, що опинилися в скрутному становищі.

Степан надовго замовк, дивлячись у вікно на небо, фарблене сповзаючим за обрій сонцем. В кімнаті начебто похолоднішало. Ганебна слабкість охоплювала все його єство. Він дивився на сучасність зівсебіч і добре розумів, що вівці поряд із вовками жити неможливо. Його з’їдять, якщо до того як бути з’їденим не опиниться на смітнику поряд з бомжами. Він знав що смуток не розвіється навіть після чарки горілки, але пішов на запрошення Оксани, випив чарку, другу… Першу за мертвих, другу за живих, третю за ненароджених. Це були три тости Сергія Андрійовича, а старому як відмовити, тим паче, що тости відлунювали натхненням великого Кобзаря. Страви, приготовані Оксаною, були на диво смачними, Степан їв не помічаючи з яким задоволенням зиркає на нього господарка. Дід шкірив зуби, веселий і п’яний.

— Здався мені отой їхній бізнес, за який ще вчора можна було одержати чималий вирок. Купив за сто, продав за двісті, а хто буде виробляти щось гідне людини? Ніхто, бо підприємцю потрібні раби, які безкоштовно будуть його збагачувати. Тільки й чути — щезають люди. А куди щезають? Чи хто шукає поневолених людей, які сидять у льохах, за скоринку хліба виробляють коштовні взірці, а коли знесилюють, їх вбивають, або викидають на смітники сучасності. А владі байдуже…

Дід говорив, не помічаючи як на хвильку сполотніло, а потім раптово зашарилося лице Оксани. Степан у якусь мить забув про діда, навіть не чув про що він говорить. Неабияке хвилювання Оксани наводило на думку, чи не сама вона була свідком отої дикої вакханалії сучасного підприємства. Можливо вона сама зазнала гіркоти рабства, але яким чином? Невже на таке сподобалися Олег з Віктором? Рідний брат з чоловіком? Невже й справді всьому голова гроші? Якщо так який сенс жити?

Думки, хвиля за хвилею, гнали по тілу різноманіття почуттів, викликаючи відчуття холоду в ділянці серця. Степан починав вірити, що якась надзвичайна сила покликала його сюди, щоб упевнити, нічого доброго від людини чекати не треба, ні сьогодні, ні завтра, ні через сто або тисячу років. Що діялося за часи Монтеня, те діється і сьогодні, тільки в значно гіршому стані. Людина навантажується непотрібними речами, щоб почувати себе розумнішою за сусіда, щоб, відростивши черево, не бачити під собою землі, в яку оце саме навантаження його швиденько й упхне, бо голодний сусід в уяві давно вже планує, як би належній помститися череваню за його божественне походження.

Оксана відклала виделку і так сиділа зі слідами втоми на обличчі, та опущеними долу очима. Степан спохмурнів. Він ледь не гримнув на діда: помовчи, але, як гість, не міг собі такого дозволити. Він вже не наважувався глянути на лице Оксани, дивився тільки на її руки, на пальці, які нерухомо лежали, біли на білий скатертині. Раптом він відчув що зіпрів, що по спині поповзли холодні краплини поту. Якась чорна, глуха ненависть до людей охопила все його єство. Доведися йому зараз затримати сучасного рабовласника, він би облив його пальним і чиркнув сірника. І з насолодою дивився, як скавчить засмажене на вогні багно в обличчі людини. Ґвалтівники, вбивці, викрадачи дітей, жінок, чоловіків повинні висіти на шибеницях для залякування потенційних злочинців. А що роблять сучасні суди? Виносять умовні вироки. Бо красномовні адвокати відстібують суддям чималу частину від своїх гонорарів! Що діялося за часи Монтеня, те діється і сьогодні, тільки в значно гіршому стані.

— Горілка у нас наче водою розведена, — перервав свій монолог Сергій Андрійович, збовтуючи пляшку і дивлячись, як поводиться в ній вміст, чи не грає горілка бульками. — Три чарки випив і ні в жодному оці. А як ти почуваєшся, Степане Тарасовичу?

— На серце давить, не знаю тільки горілка чи проблеми, які ми тут розв’язуємо.

Оксана відсунула від столу стільця, встала і, відчинивши шкапу, дістала невеличку пляшечку коньяку.

— Кажуть вірменський, куштуйте будь ласка.

— Ні, не вірменський, — відповів дід, — вірменський я вже тиждень як висмоктав, замінивши його «Білою лелекою». Ти вже вибачай, онучка, за довге життя вперше трапилася така можливість. Отож не втерпів, ковток за ковточком, а там того коньяку кіт наплакав…

— На здоров’ячко, діду, — зашарілася Оксана. — В такому разі будемо задовольнятися молдавською лелекою, якщо вона й справді молдавська.

— Молдавська московського розливу, — пожартував Степан. — Москва сьогодні це китайський острів, де виробляють все, що на око попаде. І що особливо цікаво, виробляють грузини, вірмени, китайці, чеченці, усі, опріч руських, бо їм ніколи… комусь таки треба купувати та куштувати їхні не зовсім, я б сказав, коштовні вироби.

— Ви, я бачу, не дуже шануєте росіян, — спохмурніла Оксана. — На мою думку росіяни, я маю на увазі саме руських, українців та білорусів, й досі не порозуміли в якій клоаці опинилися. Москва — сучасний Вавилон, а ви пам’ятаєте що з Вавилоном сталося. Місто куди до шабашів злітаються сьогодні злодії з усього світу. Рік тому я полетів до рідної тіточки в Маріуполь. І що ви думаєте: купив квитка на електричку, а мене почали силою заштовхувати в якусь таємничу «Газель». Намагалися переконати що Путін дав розпорядження усіх пасажирів, які прибувають літаками з Далекого Сходу, доставляти до вокзалів безкоштовно. Потім вже мені розповідали, що довірливих дурнів по дорозі грабували, викидали з машини, а того, хто чинив опір, вбивали або калічили.

—В рабство їх продають, на Кавказ, — тихо обізвалася Оксана. — Але давайте не будьмо. Від наших розмов виникає бажання задрати голову і вити вовчицею до місяця. Хоча відомо, ніхто тобі вже не допоможе.

«Білу лелеку» з дідом ми кінчали вже без Оксани. Вона поскаржилася на біль в голові, показала кімнату з ліжком, яке приготувала мені для відпочинку.

— Довго не сидіть, бо ранком розбудять півні, — було її останнім бажанням на добраніч.

Спати мені не хотілося. Саме час потішитися самотою, але Сергій Андрійович вже втомлено зітхав.

—А скажіть діду, будь ласка, Оксана останні роки після інституту завжди з вами жила? И може від’їжджала куди?

Сергій Андрійович підвівся, причинив щільніше двері, наче не хотів, щоб Оксана стала свідком їхньої розмови.

— Щезла майже на рік. Віктор казав за кордон довчатися поїхала, а з’явилася за тиждень до того як хлопцям повернутися. Наче не своя була. Я ще поцікавився: несолодко мабуть за кордоном? Вона тоді промовчала.

—А як же з одруженням? Коли вони встигли з Олегом одружитися?

— Не було ніякого одруження. То вже Олегові гадки: «Ми з Оленою подружжя, через двійку тижнів до загсу підемо». Думаю, як би він не зґвалтував її, бо навіть імені його чути не хотіла. Дрижала від обурення. Здається мені, всі взірці в кімнаті Оксані, це її вироби. Її натхнення. Вона робила обереги, а Віктор з Олегом розташовували їх по магазинах. Бо Олег хіба що тесля не плохий. Віктор, правда, на щось ще здібний, але, розумієте, не вистачало йому хисту Оксани. Вона все робить з уяви, а він з малюнків робив. Його вироби теж продавали, але за безцінь.

У Степана було чимало питань до діда, який безперечно знав більше, ніж говорив. Знав, або здогадувався, не маючи досвіду. Оці його блукання в пошуках грибних плантацій наштовхували на думку, що шукає Сергій Андрійович щось інше. У Степана навіть гадка була, що саме. Десь хлопці переховували Оксану, примушуючи її працювати на їхній бізнес. Яким вже дивом вирвалася вона з братових тенет, тільки їй відомо. А якщо його підозра була вірною, то в смерті Олега та Віктора повинна саме вона. Не бажала бути рабинею під доглядом двох невігласів. Особливо, коли вони вже офіційні папірці на своє підприємство отримали. Невже Івану Тубелю не спадала на думку подібна версія? Чи не з нею до Москви полетів, порадитися зі своїм другом міністром? Бо коли вже людину заточили до рабства, вона має повне право на озброєне повстання, що в свій час зробили раби під проводом Спартака. Не може влада забезпечити безпеку людського існування, людина має право на заколот проти рабства. І ніякий суд, якщо він справді народний, не може звинуватити повстанця проти насильства.

Ранком другого дня Степан з Оксаною повільно рухалися шляхом на сопку, яку ще вчора він уподобав під будівництво родинного кубла. Йшли щоб додзвонитися в Хабаровськ, Степан матері, щоб не хвилювалася, а Оксана — в інститут мистецтва, дізнатися чи буде у цьому році набір студентів на факультет дизайну. Дівчина з її ансамблю закінчила школу не дуже щоб дуже, але була талановитою закрійницею. Після горілки та «Білої лелеки» Степан почував себе сяк-так: у голові гуділо, іноді його похитувало, краєвид перед очима вкривався сірими крапками.

— Здається мені, — промовив Степан, — ви, Оксано, дещо знаєте про таємничу загибель вашого брата. Оцей оберег, що зухвало зиркає на мене з вашої кофтини, зроблений, як я розумію, вами. Взірець вельми коштовний. Схожі взірці мені довелося бачити в ювелірних магазинах Хабаровська і Комсомольська-на-Амурі. Мені вони не по кишенях. Хіба не Віктор з Олегом постачали їх по магазинах?

—Добре-добре, далі не треба, — Оксана схопила Степана за руку. — ВІ запідозрили мене в убивстві Олега з Віктором. Я повинна в отих смертях, але я їх не вбивала. Їх занапастила зажерливість. Сьогодні чимало людей втрачають голови в пошуках можливості збагачення. Віктор з Олегом булі взірцем цієї паскудної хвороби. Бажаєте почути як все було?

— Не знаю… бажаю чи ні… Хлопці загинули від утоплення. Слідство не відкрило жодної ознаки насильницької смерті. За яким дідьком вони полізли в майже крижану воду? Не знаю що й думати. Здогадів виникає чимало, але не золоту ж рибку вони там побачили?

— Скоріше золотого тельця, — Оксана важко зітхнула. Але почнемо з оберегів. Робити обереги мене навчив батько. Зовсім ще малою я була коли почала пиляти та стругати. Була у батька невеличка майстерня. Спочатку різала півників, ведмедів, а якось місцева шаманка запропонувала зробити оберег, бо той, що залишився від діда постраждав у полум’ї, коли згоріла її хатина. Працювала я під керівництвом шаманки, вона розповідала про свого батька—шамана, про те які обереги робив для нього молодий рибалка з морського узбережжя. Коли на виставці за кордоном мої обереги почали купувати за чималі гроші, брат запропонував поставити діло на потік, нехай навіть задавши шкоди якості. Я не погодилася з ним, працювала вечорами, після займання з дітьми. Тоді-то і з’явився залицяльник Олег, який почав наполягати щоб ми з ним одружилися. Щось мені в ньому відразу не сподобалося. Ми зустрічалися, він приходив до Палацу мистецтва на дитячі свята, а одного разу запропонував познайомитися з його матір’ю. Дідусеві вони з Віктором набрехали що мені треба їхати довчатися в Москву, а насправді надили на мене, як собаку, ланцюга, запхнули до льоху, а що там далі було в дурному сні не побачиш. Зґвалтував мене Олег сонною. Здається і брат там був… не знаю… не можу сказати вірогідно. Якби була сокира, я б їх там на шматки покришила. Та вони сильніші за мене, дбали тільки про свої інтереси. Ще й бабцю оту, матір Олега запевнили, що я божевільна.

Вони сиділи на кам’яних плитах над урвищем. Плити були ще прохолодними, ранкове сонце не встигло їх нагріти. Лівобережжя Амуру грало рожевими зблисками сонця, а внизу під скелею вода була зеленою, бо з-за гори сонце ще не попадало сюди. Степанові не давали спокою ледь чутні пахощі любистку, так-так, саме любистку, нарешті він впізнав витоки хвилюючого його аромату, який охоплював його при зустрічах з Оксаною. Він не думав, що в селищі хтось вирощував цю рослину з родини селерових. Її аромат приходив до нього із дитинства, коли вони з ненькою на все літо приїздили до бабусі в Чернігів. Все в городі і в хатині бабусі було напахане любистком. Навіть вода в ставку. Навіть вода в криниці. Навіть білизна в поїзді, коли вони поверталися в Хабаровськ. І ось тепер, попри стільки років, він знову купається в його дивовижних пахощах.

Оксана ще не була певна що їй треба до кінця відкритися перед майже незнайомою людиною. Тим паче перед юристом, потенційним слідчим, який можливо і приїхав сюди, щоб дізнатися про те, як загинули Олег з Віктором. Але коли вже почала, треба тягти свою сповідь до кінця. Раптом її плечі затремтіли, вона закрила лице долонями, але не заплакала. Труснувши волоссям, сказала:

—В уяві я й хату запалювала, і бабцю приковувала ланцюгом замість себе. А коли Олег з Віктором поїхали по своїм комерційним справам, я наче здуріла. Перш за все визволилася від ланцюга, бо було чим. І ножі були і пили, бо працювати з деревиною голими руками не будеш. Коли бабцю відвезли до лікарні, я вилізла з льоху. Обнишпорила усі закутки в домі, бо чула від Олега, що за їхнє грошове нагромадження можна купити будинок не тільки в Москві, але й в самому Парижі. Я прихопила пакет з грішми, мотузку, на якій свекруха білизну розвішувала, все це склала в торбинку, сіла в човен брата, який завжди стояв біля дебаркадера, і стала чекати. Коли Олег з Віктором зійшли на берег, я покликала їх. Вони від подиву роти порозкривали. На їхню думку в цей самий час я повинна була працювати над оберегами. «Ти що тут робиш? — гримнув на мене Олег, хапаючи з землі каменюку. — Зараз же веслуй до берега!» Я сіла за весла, відігнала човен трохи подалі і показую хлопцям пакета зі грішми. А сама веслую вздовж берега подалі від дебаркадера. Вони аж підскочили, побачивши в мене свої заощадження. Я знала, за гроші вони рідну неньку продадуть. Мені й веслувати не треба, човен за течією хутко йде. А вони бігцем вздовж берега, роздяглися до трусів, а потім і з трусів вискочили. На дворі жовтень, зранку на траві були приморозки, а вони, обігнали мене берегом, та шубовсть у воду. Тут вже мені довелося налягти на весла, гнати човен подалі від берега. Якби вони ще мовчки пливли, а то матюки гнуть, кулаками загрожують. Я пакета розірвала і пішли їхні гроші по хвилям штемпелювати. Тут вже хлопцям не до мене, бо ж гроші. Не втямили що до берега їм вже не дотягти. Бо яке там життя, коли намріяне майбутнє грішми по воді пішло. Була хвилина коли схопилося серце жалем, але втямила що живою вони мене зі свого льоха не випустять. Якщо не вб’ють прямо в воді. Спрямувала я човен на протилежний берег та й пустила по водах. Нехай собі пливе до лиману. В селище повернулася рейсовим катером. Дідові казала що прийшла ранковим пароплавом до Миколаївська, а звідти вже човном знайомі рибалки доставили додому. Дід хвилювався, казав що вже дві години як повинні повернутися Олег з Віктором, Пароплав почвалав далі, а хлопці забарилися десь. Отаким чином я визволилася від рабовласників. Іншого виходу я не бачила: зашморг на шию, або помста, визволення з рабства такою дорогою ціною . Я зробила свій вибір. І не я їх вбила, а гроші. Точніше їхня хвороблива пожадливість.

Оксана замовкла. Мовчав і я, не знаючи що сказати. Звинувачувати жінку я не міг, бо на перший погляд не було за що. Та й доказів немає. Не стане ж вона розповідати слідчому те, що розповіла мені. Я ще краявся сумнівом, хотів сказати щось про міліцію, про те що в неї була можливість від’їхати куди подалі від рідного селища, але стримувався. Мені легко говорити, бо якщо й було в моєму серці обурення на суспільство, було воно не таким дошкульним, як у Оксани, яка зазнала чималих знущань від брата і його товариша.

Я поцікавився:

—А як же мати Олега, що з нею сталося?

— Не знаю. Кажуть забрала донька до Миколаївська—на—Амурі. Бабся була ще та. Через кожну годину ляду відкривала, дивилася: чи працюю? Сяде на долівці, звісить ноги до льоху та примовляє. «Ти працюй, невістонька, працюй, бо не дам їстоньки, зійде твоя врода як сніг навесні. А мені остогиділо прикутою на ланцюг сидіти. Останнім часом, вже не вві сні, наяву. Тільки заплющу очі, бачу, йде назустріч жінка з дитиною на руці. Обидва такі щасливі, сміються, начебто радіють зустрічі зі мною. Відкрию очі, а лиці жінки й дитини не щезають, стоять перед очима, наче кличуть кудись. Почала я в уяві плани втечі обмірковувати. Якби не бабся, піднятися з льоху, зірвати ланцюг з кільця на ляді особливих труднощів в цьому я не бачила. Кожного разу я говорила своєму вартовому: ти ганьбиш мене, але мене охороняють мої обереги. Тобі ж від моїх страждань дістанеться хвороба, бо зло народжує зло. Чи нерви у бабці здали, чи й справді сказали своє слово мої обереги, але захворіла вона на голову. Щось вона кричала там, комусь загрожувала. Добре ще що на ляду тільки стіл поставила. Від бабці я взнала коли повертаються мої ґвалтівники. Так що час у мене був зібратися з духом і добре поміркувати над можливими наслідками.

Коли Оксана встала в Степана було передчуття що зараз вона візьме і зіштовхне його з кручі до урвища. Летіти кам’яним стрімчаком — вірна смерть. Він гадав, чи була така думка у Оксани. У нього, як у юриста, вона іноді виникала. Бо він шукав відповідь на питання, як на цю подію подивиться закон? Іноді він намагався поставити себе на місто Оксани. Навіщо жінці свідок. Поки що її ні в чому звинувачують. Ні човна, ні пакета, ні мотузки, ні грошів самий кращій слідчий вже не знайде. Все поглинуте морем. Але саме дивовижне було в тому, що поступово з розповіддю Оксани повітря довкола Степана втрачало пахощі любистку. Він принюхувався до плеча Оксани, до її волосся, але марно: відчував тільки пахощі світанкової прохолоди, та легкий, ледь чутний аромат грибної вологи, який натягувало із лісу.

Степан дістав з кишені стільниковий телефон, торкнув пальцем кнопку зв’язку з матерю. Металевий жіночий голос промимрив: «Абонент неприступний». «Мабуть ще сплять, — майнула думка. — Та й що я їй скажу, що повертаюся додому? Ото вже зрадіють молоді!» Бажання одружитися з Оксаною у нього більше не виникало. Степан усвідомлював, що зможе збутися остраху, що одного разу в уяві Оксани виникне бажання якимось чином звільнитися від нього. Ні, він не осуджував її вчинку, жінка зробила те, чого злодії заслуговували. Людина не повинна підкорюватися насильству, від кого б воно не виходило: від бога, влади, загалу, чи окремої людини. Все що є святого на землі це боротьба за волю, за людську гідність, нарешті.

До інституту Оксана додзвонилася. Вона розмовляла з кимось зі своїх знайомих викладачів, проходжуючись вздовж прірви. Її навіть не хитало, тоді як у Степана голова йшла обертом, коли він ставав на кам’яну плиту над стрімчаком. «Жінка має залізні нерви, — думав Степан, розуміючи що втрачає щось дуже значне в своєму житті. — Красуня, можна сказати, багачка, бо має два доми, престижну роботу з малюками, а можливо ще й гроші. Невже все що знайшла в пакеті рабовласників пустила по водах? Це питання не вперше виникало у Степана. Сам би він щось собі та залишив. Як кажуть, на чорний день. А Оксана!?. Він був певен, що — ні, нічого вона собі не залишила, але хотілося думати, що все було навпаки. Що не гроші навіть були у тому пакеті, а папірці. Що тепер вона заможна жінка. А якщо це й справді так, чи слід йому відмовлятися від такої красуні? Може одружитися? Ненадовго? Придбати собі житло у тому ж Миколаївську-на-Амурі. Ніздрею він раптом ухопив знайомий подих дитинства, аромат любистку, і вперше за недовгі часи знайомства роздяг Оксану очами. І подумки вигукнув: яка ж ти вродлива, стерво! І підійшовши до жінки, обійняв її за плечі, зазирнув у чорну прірву її очей. Вона не відсахнулася, навіть вуста для поцілунку підставила. А потім, з іронічною усмішкою на лиці, тихо промовила.

—Я згодна одружитися з тобою, але знай, оті братові заощадження я їх усі пустила по водах. Мені вистачає платні за моє спілкування з дітками. Я їх вчу бути добрими, чесними, не плазувати перед злом…

Оксана ще щось говорила, говорила довго, але Степан вже не чув про що, він дивився на сопки за амуром, там, вдалині, за небокраєм майоріло усміхнене лице його матері. Вона наче кликала його, а можливо й дражнила, наспівуючи:

Кличе жінка в будяки,

Мабуть закортіло,

Заполонить навіки

Вона тебе вміло.

—На що витріщився? — Оксана затулила йому долонею очі. — Не туди дивишся, любий!..

Першим його бажанням було відштовхнути долоню Оксани, яка затуляла йому лице матері, але підійнявши руку він торкнувся чогось теплого, ніжного, а як побачив її роздягненою, в пав навколішки і в пожадливій безумі почав цілувати все знаходилося на рівні його лиця…