10 частина

Частина десята

Вештаючись по місту, я зайшов до пивного бару, щоб трохи відпочили очі. Бо дуже палко в той день буяло над Хабаровськом сонце. Майже усі столики в барі були пустими, тільки за одним, що подалі від прилавка, сиділи, розмовляючи між собою, два літніх чоловіки. Про що вони базікали я не чув, хіба що деякі фрази, вимовлені особливо голосно.

— Жити, зціпивши зуби? Ні, Олеговичу, за таким життям довго не втримаєш.

Таке пробурмотів, цідячи крізь зуби пиво, літній чоловік з кучмою сивого волосся на голові.

Його співрозмовник був трохи молодшим, від сидів лицем в мій бік і я добре бачив його величезні, чорні, яскраво зблискуючи в сутінках бару очі. Коли я ввійшов, він уважно подивився на мене. Я взяв кухоль пива і довго сидів, затуливши очі долонями. Співрозмовники заговорили ще тихше, але двічі повторене прізвище Вовчика мене надзвичайно зацікавило. Розмова йшла про якісь гроші, це я запам’ятав достоту. Кучматий був чимось пригнічений і розмовляв наче після крововиливу в мозок, ледве володіючи язиком. А може вижлуктив стільки пива, що не завжди тямив про що його питають. До бару саме зайшли молоді хлопці з дівчатками, вони швиденько зсунули докупи два столи, заказали по кухлю пива, воблу в пакетах, і, не втихаючи, гомоніли про тільки-но побачене кіно. Воно, як я порозумів, не кожному сподобалося, дуже багато вбивств, ніякої тобі ідеї, жодного цільного характеру… Не допивши пива я вийшов, але краєм ока помітив, як, наче щось пригадуючи, зикнув на мене чорнявий.

Знову пекельне сонце, блискучі вікна будинків, нескінчена вервечка дихаючих смородом машин. Я перейшов майданчик, на зупинці автобусу став за афішною тумбою, лицем до п’ятиповерхового будинку, що стояв напроти. Весь цей час я стежив за дверима пивного бару, і був дуже здивований, коли побачив на зупинці чорнявого. Він начебто й не звертав на мене уваги, але щось мені не сподобалося в тому, як чорнявий поводився. Він комусь дзвонив, а потім, як я помітив, чекав на якусь машину. І весь час зиркав на мене. В будинку напроти мешкала моя добра знайома, журналістка Тетяна Зорина. В якийсь момент, коли до зупинки підійшов автобус і люди посунулися на посадку, я шмигонув до під’їзду, на третьому поверсі подзвонив у квартиру Тетяни. Як завжди, Зорина відчинила, не питаючи хто, а побачивши мене, защебетала своїм дзвінким, наче у дівчинки, голоском.

— Яким вітром, Олександре? Скільки дзвонила, кликала в гості, а тут на тобі!

Вона зачинила двері, схопивши мене за руку, потягла до столу.

—Я ще не обідала, сідай, в мене добра кава є. Ти, як завжди, по якихось справах?

Я енергійно захитав головою.

— Які там справи… вві сні тебе побачив, ти так палко цілувала мене…

Тетяна плеснула долонями.

— Оце так! Побачив у вві сні і прибіг. Так з чого почнемо, з кави, чи відразу підемо до ліжка?

— Ти, як завжди, жартуєш.

— Нічого іншого не зостається. Ви, мужики, мене обтікаєте, як обтікають струмені річки розкидане руслом каміння. Я язва, це так, але ж я жінка. Бажаєш побачити роздягнену?

Я ледь не замахав руками, але втримався.

—А чого б не подивитися? Така жарінь стоїть, я б і сам роздягся.

— Так роздягайся, на тобі сорочка з довгим рукавом.

— А можна це зробиш ти?

— Зроблю, тільки спочатку вдаримо по каві. Я тільки-но з поїзда, була в Уссурійську, писатиму про наших соколів.

Тетяна розстібнула гудзики, порухавши плечима, скинула кофтину на долівку. Я замилувався шкірою темного полиску, маленькими але круглими й високими персами. Років отак з п’ять тому ми з Тетяною відпочивали на острові біля села Козакевичева. Святкували перемогу в журналістському конкурсі на кращій нарис про місцевих прикордонників. Острів був прикордонним, але нам дозволили трохи засмалитися на його відлюдному пісковому пляжі. Був там і рідкий лісочок, і загоряла Тетяна зовсім голою, і цілувалися ми в річці, але інтиму не було. Може тому, що недалечко була розташована застава, і молоді прикордонники не відривали від очей своїх біноклів. А скоріше причина була в тому, що я тоді ухилявся інтимних відносин з журналістками. Вони були занадто настирливими. Тетяна мала витончену довгу шию,на правому плечі під ключицею невеличкий рубець від кулі…

— Випробний політ, як завжди, був успішний.

— Мені здалося, пілот був захмелілим, перекидьки літав, сторчки, падав з неба ледь не долу. Жахливо, але захоплював глядачів до сльозити в очах. Я й сама від погоди плакала.

— Так жінка ж…

— Мужики плакали. Я зйомки робила, можеш подивитися.

Тетяна умкнула комп’ютер, вставила диск, і через якусь хвильку ми вже дивилися не тільки святкування літаків в небі, але й реакцію глядачів. Молодь, як завжди, ссала з пляшок пиво, літні люди смоктали цигарки, особливо жінки В натовпі майнуло знайоме лице, я спочатку не звернув уваги, але трохи пізніше втямив, що то був Петро Вовчик. Я попрохав Тетяну повернутися трохи назад і зупинити кадр, в якому чорнявий велетень смикає сусіда в капелюсі за рукав сорочки. Вона це зробила майстерно. Я ніколи не бачив Вовчика в капелюсі, він навіть взимку ходив без головного убору, а тут на тобі… вичепурився. А того чорнявого, що смикав Вовчика, я тільки-но зустрів у барі, а потім на зупинці автобусу.

— Твої знайомці? — запитала Тетяна. — Мені здається, отой чорноокий не дуже чемно ставився до того, що в капелюсі. І весь час озирався на громадянина, який стояв на сходинках службового автобусу в оточені молодих кремезних парубків.

— Нічого цікавого на тому дні в Уссурійську не сталося?

— Краєм вуха чула була якась стрілянина, поранено банкіра, пов’язаного з постачанням деревини за кордон. Але це не мій напрямок журналістських розвідок. Після замаху в дев’яносто п’ятому, на рожна не лізу.

Я тоді приходив до пораненої Тетяни в лікарню, вона була молода, дурна, бо пишалася бойовим хрещенням. Але це було тільки попередженням. Куля прошила плече, не зачепивши кістки. Як висловився лікар, працював снайпер. У першу чергу він тільки попередив журналістку, не зробивши жіночій вроді особистої шкоди. Невеличкий рубець на тілі Тетяни залишився, як нагадування, щоб надалі вона не лізла поперед батька в пекло.

А тепер оця зйомка в Уссурійську. Я сказав Тетяні.

— Оцю солодку парочку треба з плівки знищити. Якомога швидше. Отой чорнявий мене ще в барі обчислив. Зроби це і негайно.

Тетяна хвилювала мене своєю вічною іронією на лиці. Роздягатися нам не довелося, бо майже відразу подзвонив Вовчик.

— Давненько щось ми не бачилися, Олександре. Пропоную зустрітися.

— Розмова таємна, чи так…

— Які в нас можуть бути таємниці… ти де зараз?

— На Комсомольській площі.

— Добре. Зустрічаємося біля ресторану «Саппоро».

***

Треба сказати, що за часів моєї молодості були чутки, що журналістів підстрелювали. Якої вже вони шкоди заподіяли «Чорній кішці», але усі лиходійства, які відбувалися на нашому терені, люди складали саме на невловних кицьок. Не зовсім віч-на-віч, але мені довелося одного разу побачитися з двома котярами. На лиця злодії понатягали мошкари, зроблені зі шкури чорних котів, у одного навіть кошачий хвіст звисав на груди. Відбувалося це в місцевій їдальні, в пообіддя, людей було вже небагато, але обідав наш дільничний міліціонер. Він не встиг навіть вихопити зброю. Не знаю скільки вже там було грошів, але на мою думку, вбивців більше цікавили пістолет з набоями, а також міліцейський одяг. Вони небіжчика роздягли до трусів і мовчки вийшли. Проте щоб вбивць знайшли я не чув. Хапали більше невинуватих. Хтось на сусіда нашого Павку Цуканова написав, що він має зброю, і хлопця замордували до самовбивства. А чорні коти тим часом чинили нові злодійства. За часів радянської влади, я маю на увазі шістдесяті і далі роки, журналістів на Далекому Сході не тільки не стріляли, але й не притягали до карної відповідальності. З роботи звільняли, таке було, судилися з журналістами люди незадоволені надрукованим, і знов таки все кінчалося товариським судом або звільненням з редакції. В дев’яності стрілянина поширилася. Хто встиг нахапати нерухомого майна, оточував себе звільненими зі збройних лав офіцерами, або спортсменами, які нахабнішали в залежності від того яку платню одержували. Ото вже було стрілянини. Що не день, вбивства, вибухи, вервечки коштовних машин за труною. Героїв війні так не ховали, як ховали авторитетів. Діставалося й журналістам, які працюючі з творчим натхненням, якимось чином торкалися кримінальних загонів. Тетяна й досі не може порозуміти за які гріхи її покарали кулею. Вона була романтиком, вродлива наївна жіночка, яка звикла відверто називати речі своїм ім’ям.

На редакційних плануваннях Тетяна, стукаючи кулачком по столу, розпалювалася іноді до істеричного вибуху.

—Я не можу дивитися на людей, які повиходили з таборів, несподівано дивовижно забагатіли, і, на своє бачення, розпоряджуються моєю долею. Вони вирішують як мені жити, що писати, коли вмирати. Це не держава, а кримінальна малина…

Я був певен, що Тетяна й досі зостається незайманою. Мужики жахаються її дитячої наївності. Одного разу Василь Голубко, красень і гуляна, освідчився Тетяні в коханні.

— Хіба ти не одружений? — запитала вона.

Він почав розповідати як важко йому жити з нелюбою, завіряти, що з часом вони з дружиною розлучаться. Тетяна пообіцяла поміркувати, а ввечері на тому ж дні, подзвонила дружині Василя, щоб попрохати в неї дозволу зустрічатися з її чоловіком, котрий освідчився їй в коханні.

І сміх і гріх, як кажуть. Добре що у дружини Голубко усі клепки в голові були на місці. Вона розповідала товаришкам яку коханку знайшов собі її чоловік. Василь теж не мовчав, так що жоден одружений мужик не міг собі дозволити упадати біля красуні, у котрої не все гаразд з головою. Мене ж лякало інше. Я був певен, якщо Тетяна когось покохає то це назавжди. Буде страждати, вбиватися якщо коханець її покине.

Вона напросилася на зустріч з Вовчиком піти разом.

— Може до ресторану запросить, я в Саппоро ніколи не була.

—Я теж не був, але звідки у слідчого прокуратори такі гроші?

—Я гадаю, — каже Тетяна, — що гроші у Вовчика є, він частенько ходить до ресторанів де обідають іноземні туристи.

—Він що знає іноземні мови?

—Знає, але не розповсюджується.

Мені повідомлення Тетяни було в новину. Я був певен, що Вовчик не дуже щоб дуже знає російську мову, я бачив його доповідні записки, в них тьма-тьмуща граматичних помилок.

— Все, що він показував тобі для тебе й призначалось. Він любить удавати з себе невігласа, особливо перед журналістами. Поблажливо ставиться до невдатника, і нашорошує вуха, коли спілкується з дотепним фахівцем. Здається мені що Вовчик має добрих, або доброго заступника.

За балачкою ми не помітили як підійшли до ресторану Саппоро. Вовчик, злягаючись на бильця поміж колонами, ласував морозивом.

— Бажаєте? — спитав, киваючи в бік палатки.

— Буду вдячна, — посміхнулася Тетяна.

Я відмовився, в таку спеку пити воду тільки потіти.

Довелося трохи почекати поки Вовчик відстоїть чергу поміж жінок та дітей.

До ресторану, як я й передбачав, Вовчик нас не покликав. Посідали на лавочці під модринами на холодку. Першою заговорила Тетяна.

—Я три години як приїхала, втомилася, але, бачте, прибігла. Ви все ж таки представник влади. Ото й добре що завітати на свято до сусідів. Ви звернули увагу на поведінку глядачів, коли в небо злетіли наші яструбки?

—А ви що, бачили мене в Уссурійську?

— Сама не бачила, але розмовляла з заступником мера, він казав, що з Хабаровська приїхало чимало працівників прокуратору та МВС.

Здавалося Тетяна ладна розповісти Вовчику все, навіть про мою пропозицію знищити кадри з Вовчиком та його чорнооким супутником.

— Щось занадто цікаве побачили?

— Бачила як люди роти роззявили, коли літак сторчма ледь не бабахнувся на землю. Чула як верещали жінки, що стояли поруч. Як літня жінка в жовтій сукні знепритомніла з переляку.

— Якщо не вистачає терпцю на такі шоу краще не з’являтися. Треба мати терпіння: впаде так впаде. Нам падаючі літаки не в новину. Я не дуже прихильний на святкові блазенства, та, бачте, мерові закортіло. Все ж таки ювілей міста!

Коли Вовчик говорить, він ошелешую мене поблажливою усмішкою, за якою заховує щось недобре. Слухаючи Тетяну, пересмикує плечима, поштиво киває головою, він весь — увага.

Але знову дзвенить на диво мелодійний голос Тетяни. Він викликає не тільки щем в серці, але й підозру що вона запопадливо намагається розлютити Вовчика. Але за яким бісом їй це потрібно?

— Вам, як фахівцю прокуратури, треба утручатися в упорядження загальних заходів. Бо кримінал не спить. Чула банкіра поранено, стріляючи в місцевого авторитета Ґедзя, влучили кулею в мале дівчатко. Снайпера доброго не знайшли, чи що? Такому снайперу тільки по горобцям палити, коли ті зграєю злітаються на борошно.

Лице Вовчика було непроникливим. Хіба що іронічна усмішка на вустах. Але очі! Очі виказували, що Тетяна збуджує в ньому не зовсім добрі почуття. Правда, це Вовчика не дуже засмучувало. Він навіть пожвавішав трохи, енергійніше почав пересмикувати плечима, поштиво кивати головою, наче погоджувався з кожним висновком Тетяни.

Я не устрявав у розмову, пильно стежив за поведінкою Вовчика, і дійшов висновку, що він покликав нас, щоб дати можливість чорноокому громадянину оглянути зйомку Тетяни. Коли він раз за разом почав зиркати на годинника, я до хвильки вичислив, коли він почне вибачатися, покликаючись на негайні справи. Чи здогадувалася Тетяна, не знаю, але поводилася вона як велика артистка, яка впевнена що її гра доставляє співрозмовникам насолоду. Вона подобалася мені, як може подобатися жінка, коли до неї не відчуваєш ніякого потягу.

—Я бачу, товаришу слідчий, ви поспішаєте. Щастя вам у вашій нелегкій праці. Може ще зустрінемося коли…

— Обов’язково зустрінемося, — всміхнувся Вовчик, і, звертаючись до мене, додав. — Я хотів запросити тебе у невеличку подорож до Мяо Чану. Пам’ятаєш, ти розповідав про будиночок в тайзі, про річку, гору зі зрізаним верхів’ям. Надумаєш, дзвони. Краще поки ще тепло…

Коли Вовчик пішов, Тетяна дістала з торбинки підслухувач, висмикнула його, і, зітхнувши, сказала:

— Ходімо, перевіримо, що вони там в мене наробили.

Виявляється, Тетяна не гірш за мене розуміла за яким бісом Вовчик покликав мене, а пішла зі мною, бо була підозра що, зостанься вона вдома, живою звідти не вийде.

Того ж року восени я поїхав в Україну, побувати в батьківському домі, поспілкуватися з сестрами та племінницями. Коли повернувся в Хабаровську вже лежав сніг. Про те що Тетяну за невідомі гріхи судили, і заслали на поселення, вперше почув від майора ФСБ Євгена Печериці.

— Зоріна відбуває вирок в Охотську. У квітні туди Петро Вовчик їде, не бажаєш махонути за компанію?

Відмовитися від такої пропозиції я не зміг. Була підозра що засуджено Тетяну не без допомоги слідчого прокуратури Петра Вовчика. Було цікаво взнати за яке таке злодійство прибрали журналістку подалі від буремного місцевого життя.

***

Тетяна стояла біля вікна і, притуливши пальця до вуст, лукаво посміхалася. Показувала вона себе краще ніж будь коли раніше. Їй пощастило налагодити взаємини із товаришками по недолі, вона володіла цікавішою інформацією. Безсумнівно вона щось пише, про це відразу ж як ми зустрілися, Вовчик запитав у неї. Але Тетяна тільки всміхнулася у відповідь. Вона, звісно, знала хто й за яким бісом її сюди спровадив. Мені треба було залишитися з Тетяною наодинці, але Вовчика така можливість не влаштовувала. Як я порозумів, Євген Печериця встиг поспілкуватися з комендантом поселення, так що комендант взяв Зоріну під свій особистий захист.

Таким чином нам з Печерицею випала нагода влаштувати пікнік на узбережжі Охотського моря з добрим винцем, шашликом, і все оце під керівництвом коменданта Осипа Йосиповича Маланко. Вовчик тим часом порався в якихось, начебто дуже йому потрібних, паперах.

На Охотському узбережжі в квітні ще стоїть справжня зима, але у Осипа Йосиповича був свій затишок, невеличка галявина в модриновому лісочку. Там ми напнули намет, запалили багаття, і доки комендант чаклував над шашликами, Тетяна розповіла за яке таке злодійство одержала три роки заслання. Хтось під її прізвищем надрукував в газеті відвертий наклеп на відомого політичного діяча, стаття якимось чином опинилася в комп’ютері Тетяни, на її принтері було розпечатано надісланий до редакції рукопис.

Мене вражала невимушеність, з якою Тетяна розповідала про чудернацьку історію з комп’ютером, хоча я добре розумів яким чином наклеп опинився в її комп’ютері. Без сумніву афера була зроблена Вовчиком, або його підручними. Коли Тетяні винесли вирок, якась жінка крикнула: катюзі по заслузі. Їй було дуже прикро почути таке, але конвоїр, молодий хлопчина, співчутливо сказав: «Не ви перша, головний ваш обвинувач гроші».