Частина 09

То був 1995 рік, кінець вересня. Мені здавалося що в Хабаровську не вистачає повітря. Від залізничних рейок на пероні тхнуло якоюсь гидотною. Я малював вулиці Хабаровська з довгою вервечкою людей, які стояли в черзі за горілкою. Потім, щоб утримати чергу в одній вервечці, повздовж магазинів збудували горожі із металевих труб. Можна стояти годину, дві, а то й три години, щоб купити за талоном пляшку вина або горілки. Мистці по черзі бігали зранку займати чергу відразу на всю Спілку художників. Добре що на той час у спілці членів було небагато, люди з порозумінням ставилися до мистців.

— Без горілки яке натхнення, — погоджувалися мужики. — Кожна перебудова в Росії починається з побутових гуморесок. З чим ми тільки не боролися: з ворогами народу, з куркулями, зі спекулянтами, зараз воюємо з пияками. Аби тільки воювати…

Якось, збираючи в тайзі гриби, зайшов я в вогке та темне міжгір’я. Побачивши струмочок, пішов шукати джерельце, не може ж вода текти сама по собі. Довго йшов задушливими хащами, відбиваючись від комарів, поки не вийшов на веселу галявину з жовтим наметом під молодими смереками. Біля намету, поміж укритими мохом каменюками, тріпотіло вогняними пелюшками невеличке вогнище. Я зупинився віддалік, оглядаючи місцевість, але нікого не побачив. Можливо люди відпочивали в наметі. Спочатку я вирішив було мовчки посувати далі, але спало на думку привітатися та спитати, чи є мені сенс йти далі? Можливо цей струмочок заведе мене в такі чагарники, з котрих неможливо буде вибратися. Я погукав: чи є хто тут? Але у відповідь — тиша. Я підійшов до намету: постукав палицею по жовтому брезенту, але знову ніхто не озвався. Тоді я почав волати: люди, де ви, озвіться! Оскільки ніхто не озвався, сів біля багаття з надією що хтось прийде, бо відразу за наметом стояв мольберт, а на стільчику лежали пензлі та олійні фарби. Зустріти в лісі працюючого художника завжди радість. Сидів я довго, і коли вже відважився було розпалити багаття, з’явився господар намету. На якусь мить мені здалося, що він злякався, побачивши мене, у нього навіть очі порожевіли. Але я похопився вибачитися за утручання в його одиноцтво, сказав що я теж трохи художник, назвав своє ім’я та прізвище. Незнайомець рекомендувався Остапом Келихом. Він належав до людей незбагнених і трохи дикуватих. Не вірив в порядність людей, особливо людей працюючих у галузі мистецтва. Я думав він малює природу, але Остап показав мені невеличкий малюнок, на якому було зображено віслюка, який дивився на афішу, поливаючи цівкою сечі зірваний з афіші портрет американського президента.

— Чим він вам не догодив? — спитав я Остапа, маючи на увазі Рейгана.

—А ви що… вважаєте його за людину? Після того, що він назвав нашу державу імперією зла?

— А може вона й справді…

Він не дав мені договорити.

— Якою б вона не була, це наша батьківщина. Не будь вона такою жорстокою до зрадників, щоб від неї зосталося?

—Тоді скажіть будь ласка, хто вони такі… зрадники? Люди які шанують мову своїх батьків?

І знову оцей переляк в очах Остапа. А може й не переляк, а таке бурхливе хвилювання?

Остап Келих був чоловіком опецькуватим з великою копицею рудого волосся на голові. Він був певний, що має великі розумові здібності, і своє мислення вкладає в сюжети малюнків. Він показав мені ще один малюнок під назвою «Триповерхове суспільство»: внизу кумедне опудало — робітничий клас; над опудалом з розтуленим від образи ротом — художник, а на третьому поверсі з шаблюкою в руці гнівно блимає очима чекіст. На лезі шаблі плями крові і руде волосся відтятої голови художника. Далебі мені не сподобалися обидва малюнка, бо викликали гидотну. Але майстром Остап був відмінним. Люди у нього були виписані настільки достеменно, що здавалися живими. Я жахнувся від лиця чекіста, було таке почуття, що він негайно мене вдарить, або його очі рівночасно виплюнуть в мене дві свинцеві кулі. Особливо жалюгідним Остап намалював робітника мистецтва. Він йшов з вдавленою в плечі головою, улесливо усміхаючись навіть кущу троянди, яка соромливо показувала йому свого рожевого шпичака. А що до нижчого стану, до нього Остап Кухля ставився відверто презирливо. Робітник більше нагадував мавпу ніж людину. Я поцікавився, хто за фахом були батьки Остапа? Він навіть лице зморщив:

— Батько сантехник, а мати вчителька…

— Ми з тобою, звичайно, на середньому поверсі, — виказав я свою здогадку. — Але скажу відверто, якби я числив себе отакою серединою, я б краще в зашморг поліз. Не згоден я з зображенням робітника, а що до чекістів, вони теж не всі були катюгами. Малюєш ти,Остапе, відмінно, але на світ дивишся очима людиноненависника. Оті, з втягнутими в плечі шиями, не мистці зовсім, це пінява на завжди неспокійному морі суспільства. Моєю свідомістю опановує погорда за своїх батьків українців, які завжди шанували свою мову, мистецтво, леліючи надію, що за Україною майбутнє. Спитаєш, звідки воно, оте опанування свідомістю, відповім певно — з підсвідомості, за яку я вдячний не тільки своїм батькам та пращурам, але й землі, й небу України, які завжди були просякненні незламним духом волелюбності.

Мені й на думку не спадало що в лиці Остапа Кахлі я зустріну відвертого ворога самою думки про незалежність України. Він наче сказився: бігав довкола намету, витріщивши очі, махаючи кулаками, з пінявою біля рота загрожуючи мені усіма божими карами на землі.

— Не було такої країни, як Україна! Що ви гасаєте з нею, як дурень зі ступою. Росія проковтне твою неньку, і допоможуть їй в цьому самі ж українці. Бо такий ми народ, і я такий, і ти… Коли тебе притягнуть до мурів, та почнуть знущатися п’яні молодці в намордниках, почнуть дверима трощити пальці, лізти в гузно своїми ненажерливими хробаками, не тільки неньки відцураєшся, але й самого життя…

Мені спало на думку, чи не з божевільним маю діло, бо вислів свого світовідчуття Остап не вибалакував навіть, а, здавалося, намагався докричатися до самого Бога, або до страхопуда третього поверху, який спочивав десь недалечко в своєму наметі, і Остапу треба було обов’язково негайно ж розбурхати його, запевнити в своїй лояльності владі.

Треба було віддати Остапові належне: він добре знав історію України.

— Ви переб’єте одне одного, — галайкотав він, — Князь Ізяслав кликав поляків щоб допомогли кинути з посади брата Всеслава. Війни з братами за допомогою Польщі закінчилися тим, що Європа відсахнулася від Києва. Хіба не теж саме робиться в Україні сьогодні?! Трійка себелюбців не знайдуть згоди поки не зворохобиться народ, почнуться бунти, брат піде на брата, а приборкати заколот позвуть знов таки Польщу або Росію. На тому й скінчиться ваша незалежність. І плакала ваша Держава. Непереможний дух руїни в Україні, ось що я тобі скажу, мистець Петро… Я сам не відразу це зрозумів. Помічав, але не був певний. А потім втямив, що Росія висмокче живу українську кров. Ця злидня на протязі сторіч харчувалася кров’ю поневолених народів, українського особливо… А інакше як вибити з народу незламний, невгамовний дух руїни…

Я відійшов і, трохи осторонь, сів на відполірований сторіччями камінь—валун, не зводячи при цьому очей з чимдалі тим красномовнішого Остапа Келиха. Але оголошувати усі його докази неминучого самознищення України у мене не вистачає духу. Бо коли справи стосуються Батьківщини, я перетворююся у марновірного хлопчиська. А що якщо? І відразу від жаху коцюбне серце. Але як вгамувати кров вільних січовиків, коли у кожного з них своя правда, своє бачення майбутнього. Тоді як же порозуміти, що майбутнього може й не бути… це вже за межами підсвідомості. Треба мати на увазі й досі не здолане прокляття українського хаосу. Київська Держава загинула у боротьбі сама з собою, хіба сьогодні відбувається не теж саме?

Остап начебто затявся, видохся, підійшовши до мене, сів на камені поряд. Ми довго сиділи мовчки. Руде волосся на голові співрозмовника виблискувало в сяйві сонця. Він першим продовжив розмову.

— Відразу після приходу до влади Горбачова я засяяв як люстерце на сонці, а коли почалася вакханалія беззаконня, розчарувався в людях і обставинах. Повсякчасно на усіх теренах імперії правда підмінялася кривдою. Не працювали закони, зі шпарин повилізали звіро-люди, які грабували, перетворюючи в руїні все, що було збудовано за роки ганебної влади. Якось я зустрів злодія в законі і гримнув йому в лице: Досить вам знущатися над державою, щодня ховаєте вбитих та спалених, продаєте за кордон святе… Але все, про що я говорив викликало у злодіїв сміх.

— Тобі не подобається наша влада? — іронічно запитав Джем. — Тоді ми тобі покажемо що робила люба тобі влада з нами. Вони затягли мене в якісь мерзотні підвалини… Якщо й справді слідчі так знущалися над арештованими за часи радянської влади, тоді я розумію тисячорічну історію Україні, боротьбу її кращих синів зі владою. Бо хто посідав трон той робив з народом все. Щоб підкорити його своїй волі. Насаджував у катівнях свого бога, катував нескорених… Я зламався, не втерпів знущань. Відверто кажу… Але тому, хто сував мені в гузно свого хробака, я помстився таки. Розумієш, Петре, жахливо навіть казати як я йому помстився… Звідтоді я блукаю по місцевих селищах як божевільний художник. Влітку майже весь час пропадаю в тайзі, добре що маю добрі гроші. Мені усі свої награбовані скарби віддав благаючий помилування ґвалтівник. Гроші я взяв, але обіцянки не здержав. Бажаєш подивитися як він конав? Я не втримався, замалював цю подію…

Остап пішов в намет і незабаром виніс напнутий на невеличкій рамці малюнок. Раніше я не міг збагнути, як можуть повипадати з очниць людини очі. Це був мерзенний малюнок, я не втримав нудоти. Мені соромно про це писати, але я втік від Остапа, впевнений що він божевільний. Посадити людину на довгий кілок і чекати поки він вилізе з його рота… Я вже натякав, що Остап добре знав історію.

Минуло майже два роки поки ми знову зустрілися. На той час він вже був членом спілки художників, мав свою невеличку майстерню, щоправда руде руно на його голові значно порідшало, на потилиці рожевою плямою сяяла невеличка лисина. Він наче й не впізнав мене, коли ми з поетом Миколою Дубовицьким прийшли на виставку його малюнків до будинку творчої інтелігенції. Так що нам довелося знайомитися знову. Добре що він так і зостався Остапом Келихом. Як я потім дізнався, свої гидотні малюнки, які показував мені в тайзі, він знищив, і, здається мені, що перегледів своє відношення до України. Як пізніше з’ясувалося, це було не зовсім так: українським патріотам він говорив одне, а неприхильникам друге. Він так і зостався людиною чималого життєвого досвіду і протидії самому собі. Він обрав собі шлях маніпулювання поміж своїх та чужих, щоб таким чином уникнути зустрічі з потенційним ворогом. Дубовицький визнавав за потрібне з Остапом бути завжди насторожі, бо він людина непередбачена, його мати збожеволіла ще молодою, та й самого його взято на облік до психіатра. Щодо виставлених малюнків, майже всі мали український відбиток, особливо одяг чоловіків та жінок, побут сільських родин, лелеки в кублах. Розчулив він мене до сліз. В будинку інтелігенції була своя кав’ярня, ми з Дубовицьким, побіжно глянувши на малюнки Остапа, зайшли випити по чашечці кави. Сиділи, ділилися враженнями від виставки, визнаючи за Келихом безумовний талант. Несподівано Остап підійшов до мене, міцно схопив пальцями за плече.

— Петре, що трапилося… ти не захворів часом?

В його очах палахкотіла відверта зневага, здавалося він зараз же дасть мені ляпаса. Я вже знав, що, як досвідчений тайжанин, Остап не дуже щоб дуже ставився до людей, які далі містечкового парку ніколи не посували. Як я вже казав він був чоловіком пенькуватим, з міцними м’язами, і хоча я теж не підупадав на силах, устрявати в бійку з ним побоювався. А тут ще повідомлення Дубовицького, що Остап Келих людина не від світу цього. Тому я діяв дипломатично.

— Сідай Остапе, відпочинь за чашкою кави. Ми тут з Миколою балакаємо про виставку. Враження потужне. Ти бачиш глибше аніж уся наша мистецька гвардія. Якби тільки…

— Що якби тільки? — несподівано вибухнув Остап. — Тебе завидки беруть, аби причепитися, напаскудити душу…

Його блакитні очі раптом зробилися майже білими. Тоді я схопився зі стільця, скинув його руку з плеча і, дивлячись прямо в очі, жорстко сказав:

— Заздрити, Остапе, не моя вдача, а звернути тобі в’язи, будь ласка. Так що… покликати швидку допомогу?

Він відсахнувся від мене, наче я його вдарив. Пришкандибуючи на ліву ногу, пішов до виходу з виставочної зали. Більше його в той день на виставці не бачили. А десь опівночі мені подзвонив Дубовицький, питав, чи не в тягар мені завітати на хвильку до студії Остапа Келиха? Я відразу втямив, що Дубовицький гостює у Остапа, так що посилатися на пізній час не став: студія Келиха розміщувалась у суміжному під’їзду, як і моя на дев’ятому поверсі. До студії Остапа я йшов з почуттям полегкості, бо провина перед ним весь останній час мулила мені душу. Попри пізній час Остап Келих, стоячи за столом, наповнював горілкою чарки. Я відразу помітив що чарок було чотири, але в студії зокрема нас поки що четвертого нічного пияки не передбачалося. Я був чимало здивований коли до нашого чоловічого гурту приєдналася художниця Ганна Гідна: жіночка, про яку я наслухався чимало пліток, але поважав її вже за те, що вона була як дві краплі води схожа на мою матір. Мене вона чмокнула в щоку, з Дубовицьким плеснулися долонями, а Остапові скуйовдила його руде волосся.

— Звечора в мене палке бажання хильнути за успіх нашого Остапика. Враження колосальне. Хильнемо по кухлю за нашого Келиха! — пожартувала Ганна, підіймаючи чарку.

Ми випили не сідаючи. Окрема пляшки горілки та огірків на столі навіть хліба не було, але це не перешкодило нам випити за тост Дубовицького — нових тобі виставок, Остапе, й за мій тост — посувати виставку до Києва, який знов таки не зовсім сподобався Остапу.

— Чому саме до Києва, а не до Москви? — промимрив він, але чарку хильнув таки.

— До Києва тому, що майже усі малюнки мають київські мотиви, хіба не так, Ганно? Сорочки-вишиванки на парубках, жіночі сорочки призбирані коло шиї. Типовий крій української сорочки з уставками. А та рудоволоса жіночка, яка присутня ледь не на кожному малюнку, хіба не твоя мати, Остапе? А з шаблюкою в руці хіба не батько?

Остап щось буркнув, потім таки визнав що я маю слушність, але, малюючи містечковий побут, він нібито не мав на увазі, саме український, бо росіянки теж одягаються на свята в свій національний одяг.

Тут вже не втерпів Дубовицький.

— Одяг українців надто різниться від одягу росіян, ти, Остапе, працював на рівні підсвідомості, так що Петро діло каже…

—А пішли ви… — добродушно вигукнув Остап, наповняючи Ганні й собі по четвертій чарці. — А ви самі собі услуговуйте, — сунув він пляшку Дубовицькому.

Вікно з майстерні виходило на захід, на Амур, який блідою смугою лежав за стрічками нічних, осяяних ліхтарями вуличок. Тосту не було і хильнути четверту чарку я відмовився. Мене підтримала Ганна, так що четверту й п’яту чарки Остап допивав з Дубовицьким. Я ніколи не бачив його п’яним, але по життєвому досвіду знав, що п’яна людина буває непередбаченою.

— Не турбуйся, — заспокоювала мене Ганна, — під парою Остап добрішає.

Ми стояли з нею біля вікна, поряд з акваріумом, розташованим на підвіконні. Малесенькі рибки у акваріумі зблискували небесними зірками, але враження від неба і акваріума надто різнилося. Дивлячись у небо я відчував як поширюються мої легені, сповнюючись таємничою прохолодою космосу, почуттям необмеженої землею волі, простору, щастя. Акваріумне життя золотих рибок було саме моїм життям, невідомо чому присвяченим і кому потрібним. Батьків згублено не за понюх абаку, а мріяли вони про побудову нового життя, вільного, сповненого великого сенсу. А опинилися в замкнутому колодязі концтаборів, навіть не в акваріумі, де рибки як ні як, але мають деяку можливість пливти куди завгодно. Хоча би у межах акваріуму.

Погляд у Ганни був зморений. В межах дев’ятого поверху, де були розташовані майстерні художників, про цю жіночку ходило чимало пересудів. Знайомство з Дубовицьким у нас почалося з ляпаса, якого я йому відважив за дурне слово про Ганну. Думав, що таким чином набув собі запеклого ворога, а придбав друга. Він тоді подякував мені за «справжню чоловічу» відповідь, подарував книжку своїх віршів, і відтоді запрошував мене на всі родинні і літературні свята. Присвячував навіть вірші.

З якої б ти планети, Петре,

На землю не зійшов, дивись,

Не загуби її прикметив

Потужних сил не відкажись.

Не знаю, якими такими прикметами Дубовицький тримав мене за небожителя, я не тільки намагався, але й жив, як усі художники, хіба що не курив цигарок та не пиячив, коли не було серйозної зачіпки, як, скажемо, успіх мистця на виставці, або присвоєння комусь звання Заслуженого діяча мистецтва. Що до поезій, я теж любив іноді відволіктися, взявши в руки книжку віршів, або зашмуляного часопису. Художники, як я помітив, не зрікалися поезій. У Ганни Гідної, наприклад, в студії я бачив чималу полицю поезій. Вона при кожній нагоді вславлювала Лину Костенко, а з росіянок Юлію Друніну. Навіть намалювала їхні поличчя, які висіли рядком у неї в студії. Дубовицький писав російською мовою, не цураючись іноді й української.

Якою б мовою я не

Писав, не треба, дуже

Під зябра цюкати мене,

Як знайдете в калюжі.

В калюжах я Дубовицького не знаходив, але напивався він іноді до нестями. Передбачаючи таку біду, він дзвонив мені по стільниковому телефону, вказуючи місце свого перебування. Іноді сповіщав свою дружину, Ніну Олексівну, викладачку математики в одній зі шкіл Хабаровська. Тоді ми прибігали разом, підтримуючи під білі рученьки, проводили Миколу додому. Ранком він дзвонив, вибачався, або приходив до студії випити чашечку кави. Каяття його було щиросердим, але при нагоді все повторювалось.

— Друзі запрошують, розумієш… нова збірка поезій у Йвана Коропова вийшла з друку. Не обмиєш, на другу поетові не поталанить. До бісової матері життєві забобони, аби Йвану було приємно, що в одній упряжці йдемо. А як зійдемося, зразу за своє: по черзі читаємо вірші, за кожний вдалий рядок — тост, і пішла горілочка горобчиком… А далі вже йдуть розмови про амурську рибу, вкриту гидкою пліснявою, про воду, яка тхне нафтою, про забитого на вулиці талановитого поета Олега Сомова, про поетесу, яка вистрибнула з вікна п’ятого поверху…

На цей раз Остап Келих мав у себе лише одну пляшку горілки, Досмоктали вони її з Дубовицьким і почали сперечатися, кому бігти до магазину за черговою пляшкою. Я заявив категоричне «ні», Ганна тільки всміхнулася у відповідь на доручення. Не пішов і Дубовицький. Ранком Остап приніс мені в студію малюнок, на якому два мистця з поетом утоптували в грязюку святого Опанаса Келиха. Себе він намалював з сяйвом довкола голови, а нас, навіть Ганну, з бісячими хвостами, ріжками й ратицями. Думаю, що намальована картина була надто раніше, бо фарби добре посохли. Не встиг я зметикувати, яким чином привітати гостя, як Остап щез. Я не показував малюнок чортиці Ганні з бісом Дубовицьким і добре зробив. Через тиждень. Коли в місцевій газеті надрукували інтерв’ю, в котрому я висловив своє відношення до виставки Остапа, а воно, звичайно, було ґрунтовно позитивним, рано-вранці, ще вдосвіта,художник прибіг до мене, благаючи знищити малюнок. Я подякував за подарунок, назвавши малюнок шедевром, який гріх знищувати. При цьому запевнив Остапа, що Ганні з Дубовицьким про малюнок не натякнув навіть, а якщо й покажу коли, так це станеться, коли ми усі станемо сивими та мудрими. Магічне слово «шедевр» справило на Остапа чимале враження. В його серці ще лунали хвальні епітети з надрукованого в газеті інтерв’ю. Цілком задоволений зустріччю, він пообіцяв принести мені й другі, надійно заховані малюнки. І він їх приніс, навіть свій огидний «страшний суд», від котрого мене знудило більш як два роки тому в тайзі. Переглядаючи малюнки, я не знайшов жодного мистця, якого б не торкнувся глумливо-саркастичний пензель Остапа Келиха. Майже святою була тільки Ганна Гідна, та сама жіночка, про котру ходили плітки, що вона перебувала у ліжку кожного містечкового художника. Я був зображений сидячим верхи на довгих шпичаках троянди, тримаючи в руці палаючу смолоскипом квітку. В моїх очах палахкотів вогонь помсти, а на вустах сяяла зовсім дитяча усмішка, усмішка всепрощаючого сонця.

Я з дитинства був мрійником, намагався бачити в людях тільки добрі скерування, прибічники влади здавалися мені ошуканцями, які не розуміли кому прислуговують. Остап навчився бачити не зовнішні риси людей, а їхню внутрішню сутність. Власне кажучи, він був рентгеном, який висвічував ракові пухлини кожного Себе він намалював гадюкою, кучматою гадюкою, щелепи якої міцно стискують щупальця сучасного суспільства, вичавлюючи з вузького, іронічно усміхненого рота краплини схожої на слину отрути. Приголомшив мене малюнок, на якому було зображено Степана Бабуру. До цього мистця, члена спілки художників, я ставився як до людини, яка заблукавши в трьох соснах, не знала як вибратися на потрібний йому шлях. Малювати він не вмів, але назви своїм малюнкам придумував такі, над котрими можна було помізкувати. Він був великим заздрісником, але вправно приховував це, щоправда, до слушної нагоди.

— Удав, який чекає часу, щоб тобою поласувати, — сказав мені якось про Бабуру Микола Дубовицький, але я звик завжди триматися свого досвіду.

Я добре запам’ятав слова батька, котрими він оперував у суперечках з братом матері отцем Артемом. «Яка то, мабуть, нудота весь час сидіти в божому раю міх добреньких—сіреньких янголів. Ви, божі приспішники, самі не розумієте чим лякаєте людей. Діточок ще можна залякати, вони довірливі, бо не мають життєвого досвіду. А людину, яка пройшла страхіття війни? Пекло для неї — будинок відпочинку від земних страхіть?»

Сперечатися з батьком, або з сестрою Надією Миколаївною, Артем Миколайович не любив, але за чаркою горілки іноді не втримувався. І все з-за мене. Батюшка тримався думки, що мене виховують не так як треба, що в хати чимало сатанинських книжок, які не слід читати й дорослим. Я дивився на дядька Артема, як на божевільного. Як може людина його віку сприймати всерйоз все, що написано в Біблії. Коли я в свої вісім років починав виказувати Артемові своє бачення біблейських казок, він починав маніпулювати складеними в пучку пальцями долоні перед моїм лицем, і мені здавалося що він збожеволів. Сказати чесно, я не любив дядька Артема, він був великим занудою, і нікчемним співрозмовником. Книжок він майже не читав, та й в Біблії розумівся, як я в світовій історії, героями котрої були люди, які закатували в кровавих бійках мільйони нерозумних вояків. А скільки загубили жінок, стариків та малих діточок. Яке ж це геройство? — питав я батька, коли ваш хвалений Юлій Цезар наказав воякам знищити сорок тисяч мирного населення? Історію треба знати, щоб її зненавидіти. Раз і назавжди.

Степан Бабура наполягав, що війна допомагає не тільки людству, але й кожній окремій людині відкривати для себе нові небосхили, що вона робить нас мужніми, мудрими, і тільки завдяки війнам людство нарешті знайде можливість покорити інші планети.

— Щоб знищити інопланетян, так… славетна перспектива для розвитку історії людини створеної за божою подобою. Виходить, який Бог, такі його діти.

Останнім часом Бабура не устрявав зі мною в суперечки. Він був ледащо, особливо на колгоспних ланах, куди нас, як і усіх фахівців мистецтва, раз в тиждень відправляли збирати огірки або помідори. Воно б ще нічого, якби не юрми комарів та мошви, які доводили Бабуру до розпачу. Чим ми його тільки не намащували, мошва лізла йому в очі, він ковтав комарів, потім захлинався кашлем, починав бігати полем, розчавлювати черевиками огірки. Я запропонував відправляти Бабуру до складу, де працювали дівчата, але він і там почувався не краще. Треба сказати що їв він огірки з великою насолодою, хрумав так, що оббризкував огірковим соком працюючих поряд дівчаток. Закінчилося все тим, що одного разу художник Василь Полозів привіз в поле і розташував на Дошці оголошень малюнок, на якому Бабура відстрілювався від мошви огірковим соком. Намалював його Полозів не тільки зі смаком, але й досить таки глузливо. Сам Бабура малюнка не бачив, бо на огіркові грядки не ходив, прямуючи відразу з машини на склади. Не відразу, навіть, помітив. Що дівчата кудись бігають,а. повертаючись, регочуть, та нишком перебалакуються. Одна з тіточок натякнула звідки вітер віє. Подивився Бабура на карикатуру, хто малював зміркував відразу, але спрямував свою ходу не до Василя карикатуриста, а до нашого бригадира Дубовицького. І почав верзти щось зовсім нам незрозуміле.

— Досить вам прискіпатися до мене, я вашого Мірошниченка й на очі не бачив, він мені не питався як діяти далі, жити, чи лізти в зашморг. Ви тоді усі поснули, але ж я першим під ковдру заліз. Притомився в дорозі, бо спекотна така була. Та ще цей ваш карикатурист зі своєю балаканиною. Йому, бачте, спало на думку замалювати селян, котрі сплоять на ланах, коли ми працюємо…

Коли я почув глумливий регіт мистців, які вже зібралися біля машини, щоб повертатися до міста, мене наче жаром хтось обпік: хіба вони не бачать, що Степан з глузду з’їхав? Я тоді, майже в нестямі, гримнув на Дубовицького.

— Може досить знущатися над людиною. Бабура художник, а не працівник ланів. А що огірки любить, так він їх заробив…

Обірвавши свій монолог на півслові, я попрямував до калюжі, відмивати обліплені засохлою грязюкою черевики. Намагався триматися спокійно, але усередині в мене все вирувало. За все моє життя зі мною таке траплялося вперше, а тут ще нестерпно захворіла голова. Сам не знаю, як я утримався, щоб не опинитися в калюжі.

Карикатуру з дошки зірвала Ганна, піднесла Полозові:

— Сам знищиш, чи тобі допомогти?

Якби Василь вдарив її, я б його вбив. Такою люттю я спаленів, коли він замахнувся на жінку, що я схопив вила. Карикатурист зблід і почав дрібними малюнок на малесенькі шматочки. Потім я вибачився перед загалом, але з того часу, замість того щоб раз в тиждень їздити на колгоспні лани, відпрацьовував два тижні повинності. Днем на ланах, а вечорами розмальовував стіни сільського клубу, за що мене частували сніданками та обідами. Спочивав я перші два дні у клубі на дивані завідуючого, а на третю ніч, місцева співачка, Лариса Тиртична, запросила до себе святкувати день народження. Хильнувши за її здоров’я чарку, я запропонував намалювати портрет співачки, на що вона з радістю погодилася. За вечір портрет олією не намалюєш, так що пощастило мені останні дні спати в ліжку поряд з Ларисою. Співачкою вона була взірцевою, а коханкою так собі: тишком—нишком і тільки в темряві. Співаючи, вона палахкотіла полум’ям, а голизни своєї соромилася, наче не красунею, а потворою була. Я спочатку вивчав її на дотик, потім побачив сплячою в місячному сяйві, і намалював такою красунею, що, побачивши себе, вона ледь заїкою не стала. І сталося диво: з того часу вона роздягалася переді мною навіть вдень, коли прибігали обідати. А десь через місяць після мого від’їзду, Тиртична подзвонила мені, запрошуючи на весілля. Я відмовився, навіть не спитавши кого обрала чоловіком. Випереджаючи час скажу, що двічі Лариса приїздила в місто на фестивалі українських пісень, і обидва рази запрошувала мене на ніч до готелю. Таким чином вона віддячила мені за те, що я зробив її справжньою жінкою.