Розділ 44 - 45
Розділ сорок четвертий
Сліди ведуть далі
Ранком другого дня Лена Кондакова принесла мені папірця з номером дачної ділянки Леонтія Григоровича Гордейчика. Вона була давньою товаришкою моєї дружини, медичкою за фахом, але років вже отак з п'ятнадцять мала свій бізнес, продавала на ринку чоловічі шкарпетки малим оптом і в різницю. Лена була вища за мене ростом, дивна лицем і статурою, завжди огрядна, усміхнена, з чоловіком жила окремими квартирами, іноді приводила до себе коханців. Грайливо натякала, що після капітального ремонту, позве мене. Але капітальний ремонт в неї продовжувався вже майже десять років. Зроблене учора, сьогодні її не улаштовувало, вона намагалася упоряджати упоряджене, так що кватира більше скидалася на майстерню митця-кубіста.
Я запитав, звідки вона знає Гордейчика і що він за птах такий. Лена, як завжди з гумором, відповіла, що в ліжку своєму його не бачила, бо дуже старий, а років двадцять тому бігала до нього хворого, поки сам не прибіг до неї, запрошуючи стати його дружиною. Обіцяв золоті гори, але звідки вони у нього? Не було у Гордейчика ні знайомих, ні друзів, одного разу, коли було йому дуже скрушно, повідомив, що в Нанайському районі живе його син, але на побачення з сином навіть натяку не було. Дуже цікава людина цей Гордейчик, але іноді мені здавалося, що він ховається сам від себе. Що в минулому часі він вкоїв комусь чимало лиха.
Погуторивши трохи про ліжко після ремонту ми розпрощалися.
Другого дня я навідався до своїх друзів у Крайове товариство садоводів. Юрій Климентович Устинов довго копирсався в папірцях, відшукуючи прізвище Гордейчика, але так і не знайшов.
–Є Гордійчук, – сказав він, – Гордійчук Леонід Григорович, тисяча дев’ятсот шостого року народження, але землею він давно не користується. Продати її ми не можемо, бо це його власність, відокремлена навіть від товариства. Була байка що сам Гордійчук ледь не Герой Росії, а що зробив героїчного – таємниця навіть для Кремля.
Я поїхав подивитися на таємниче мито Гордійчука, будиночок й насправді був справний, двохповерховий з білої цегли, дротів на стовпах вже не було, порізали металісти, але над дахом стирчало дві труби, так що жити в такому будинку можна було приспівуючи. Побалакав з сусідами. Дар’я Пилипівна Маклакова повідомила, що Леонтій Григорович іноді приходить, оплачує пригляд за його будинком, що вони подовгу розмовляють, але старий він вже…
Було очевидно, що Дар’ї Пилипівні Гордейчик дуже подобається, що більш за все її лякає, що одного разу його не стане. А на пенсію хіба проживеш. Я зрозумів, що гроші за пригляд жінка одержує чималі, але про хазяїна нічогісінько не знає.
– Здається мені, що таємницю його життя ніхто ніколи не взнає. В світі таких людей чимало, тому й микається, як безрідний.
На якийсь час я вирішив обмежитися пошуками зв’язків Івана Багряного, надіючись таким чином вийти на Гордійчука, чи Гордейчика – грець їх знає. Але що під двома прізвищами коротає свій вік одна людина, сумніву в цьому в мене вже не було.
Зустрічаючись упродовж літа на східцях з сусідкою Леонілою, ми наче цуралися одне одного. Вона поспішала прошмигнути, наче мишка, яка побачила кота, а я не міг втелепати, чого я їй дурного вкоїв? Якось, вже в кінці вересня, мене запросили на сорокап’ятирічний ювілей чоловіка Леоніли, і що мене там особисто здивувало, вона двічі, замість тосту в честь чоловіка, подякувала мені за те що я прийшов, незважаючи на категоричне відмовлення моєї дружини. Треба сказати, що моя половинка Леонілу недолюблювала. Пам’ятаєте нескінчені суперечки поміж фізиками та ліриками в шістдесяті роки. В близьких мені жінках відбувалося її продовження. Моя дружина одержала технічну освіту, тобто була фізиком, а Леоніла – чистий гуманітарій. До гуманітаріїв належав і я. Дружина моя була зразковою господинею, вміла приготовити смачні страви, вишукано вела домашнє господарство, але в ліжку, пробачте за порівняння, фахівцем була нікчемним. Особливо поряд з Леонілою.
Тільки вже в грудні, коли чоловік Леоніли поїхав до Москви, захищати докторську, а моя благовірна через день ночувала у хворої матері, наші зв’язки, як філософські, так і фізичні відновилися.
– Раніше я зовсім не цікавилася художньою літературою, особисто віршованою, – якось провадила вона. – Я була чистим філософом, але філософувати в ліжку з коханцем не зовсім зручно. Тому чекаючи на тебе я складала вірші. Тільки не дуже смійся… це вперше, сам розумієш.
Коли ти роздягнений, я палаю.
Я про одяг свій тоді я не дбаю.
Рви мою спідницю на шматки.
Рви кофтину. Ліфчик умикни.
А штанці я вже сама зніму,
Щоб усе біло в нас по уму.
Склала рядки і втратила спокій. Як уявлю, що знімаю перед тобою штанці, таке зі мною робиться, хоч кричи.
–А що, – відповів я, філософія буває не тільки побутовою, але й еротичною. Мені подобається що для тебе почуття більше коштовні аніж речі.
– Не ту жінку ти дружиною взяв. Фізиків збуджують тільки комети. Може зміняємося?
– Навіщо я тобі, такий старий. Твій чоловік на чверть віка молодший.
– Хіба ми з твоєю не ровесниці?
– Ти на п’ять років молодша.
–А що таке п’ять років, коли після кожної нашої з тобою ночі я в автобусі засинаю, й прошу кондуктора щоб перед академією розбурхала.
– Хіба кохатися не краще, ніж спати?
– Це вже залежить від коханця.
–І скільки в тебе їх було? – запитав я ущипливо.
Бліде лице Леоніли спалахнуло рум’янцем.
– Ти натякаєш на Ольшанського? Нічого у нас з ним не було, ніякий він не закоханий. Менш за все його цікавлять жінки в ліжку. Але в колі друзів виблиснути, що його коханкою була кандидат наук… На таке він гаразд. Але більш за все він намагався за моєю допомогою знайти посаду в академії…
Не знаю, як ви, а я повірив їй відразу, особливо після того як вона сказала:
–В мене є надія що я забезпечила себе на довгі роки палким коханцем. А коли прив’януть оці мої соковиті принади, – вона помацала свої груди, – коли вони прив’януть, ти знайдеш собі молодшу, бо ти людина нетлінна.
Я обожнював Леонілу, особливо коли нею понукало почуття гумору. В моїй пам’яті й досі зринає та чудова ніч, коли вона вперше сказала, що любить мене, а літом сахалася, бо дуже боялася своєї любові. Думала, добром все не закінчиться. Навіть віршами себе заспокоювала.
Не панікуй, все буде так,
Як хоче сивий цей юнак.
Його дружина не повірить,
Що на нього сусідки зирить,
Аби багатий був… а так?
– За що ти так зневажаєш мою дружину?
– Не знаю, – зітхнула вона. – Мабуть тільки за те, що вона тебе не любить. Але й не віддасть, бо їй з тобою затишно.
Як не дивно, але Леоніла не помилилася. Моя дружина любила тільки затишок, щоб ніде ні пилинки, книжки в рівних шеренгах, на письменному моєму столі – лишнього папірця. Це мене нервувало, але я терпів, знаходячи свій окремий затишок в коханні небайдужих до мене жінок.
Якось зустрілися на вулиці з Соловйовим.
–Ходімо, – каже, до мене, бо випити ні з ким. – Подивися, поет, що з нами робиться. Буцімби все гаразд, одягатися люди стали краще, машин на шляхах, як собак не різаних, у кожного в кишені стільниковий телефон, в магазин зайдеш – очі розбігаються. Усі ми гаразді розпочати свій бізнес, правда, щоб мати успіх, треба одразу позбавитися такої людської якості, як честь, сумління, порядність, повага. А чи кожний спроможеться на таке паскудство. Не тільки містами але й селами бігають вовчі зграї. Вони не голодні, але сповнені зневаги, а то й ненависті до усього людства. В один з вечорів на початку грудня ми чекали з інституту сина. Звично він повертався о восьмій, а тут вже час пішов на двадцять другу… Не стерпів я… Так заболіло серце, що не стерпів, побіг темним провулком до зупинки автобусу. Коли бачу на брудному снігу, щось темне, скрючене лежить, а перехожі йдуть собі, наче й не помічають. А там мій син… розумієте, син скривавлений лежить, знепритомнів від побоїв. Схопив я хлопчика на руки, бо замерзав вже, прибіг додому, викликав швидку допомогу. Ледь виходили. Але чи влада повинна, що по землі бігають вовчі зграї?
Я дивився на засмучене, засмагле від чеченського сонця лице Соловйова і болісно думав: невже він не розуміє що «не ревуть воли, коли ясла повні». Коли учорашні злодії стали заможними, а трударі злиденними. Коли злодії сидять в державній та місцевих радах, а учорашні фахівці лізуть в зашморг, бо нічим кормити дітей, хто повинен що їх діти збиваються у вовчі зграї? І хіба сьогоднішні мільйонери не приклад для наслідування? Хіба молодики в міліції не катують схоплених за підозрою людей, щоб вибити з них признання в тому, чого вони не робили?
–Я наполягаю, що повинна влада, – сказав я. – Дурні голови, посівши в Кремлі, сказали: прийшов час кидати каміння! Чечня, зруйновані заводи, села, голодомор… Чому у китайців усе робиться по людські, а у нас дурень на дурні сидить і дурнем поганяє? Тому що китайці не пропили розуму, як Єльцин та його зграя…
Я думав, Соловйов почне затикати мені рота, аж – ні, сидів, слухав мовчки. Потім наповнив чарки і також мовчки, дзенькнувши своєю чаркою в мою, яка ще стояла на столі, випив. Відразу ж налив собі другу.
– За тебе, – сказав полковник ФСБ.
– За тих, кого нам сьогодні не вистачає…
Соловйов встав і рушив до телефону. З притаєним диханням я чекав куди він подзвонить і що скаже.
– Ну, скоро ти там, – запитав він, і я порозумів що він говорить з дружиною. – У нас твій поет, так що поспішай…
Оте «твій поет» вдарило не тільки по вухам, але й по серцю, хоча сказано це було навіть дуже доброзичливо.
Коли прийшла Тетяна, я ледь не зомлів від її парфумів. А може то був аромат її тіла, аромат квітки, що цвіла на чужому подвір’ї, і тільки іноді забігала на моє, щоб впевнитися що вона ще комусь необхідна. Може мала підозру, що одного разу чоловік не повернеться з відрядження в Чечню, і, на усякий пожежний випадок, тримала при собі закоханих в неї мужиків? Хто їх порозумію, отих жінок!
– Поет від тебе п’яніє сильніше ніж від горілки, – всміхнувся Соловйов. – І що вони знаходять в тобі…
–А що ти знайшов, коли запропонував одружитися? – Тетяна підставила мені щоку для поцілунку. – Мабуть те, чого сьогодні ти вже не знаходиш… Правда, поети кохають тільки очами. Чи не так, Олександре?
Вона дивилася на мене з відвертим викликом, і я відповів.
– Не так, Тетяно. Але останнім часом жінки ігнорують поетів за їх злидарство, віддаючи перевагу людям заможним, стоячим ближче до влади…
Я розумів що зі п’яну можу забалакатися до того, що Соловйов вижене мене з квартири. Але полковник був в доброму гуморі.
– Жінки люблять набиті грішми кишені? Ти певен в цьому, Олександр?
– Не думаю що кожна з них, але сьогодні, коли гроші – честь і совість нашої епохи, вони віддають перевагу честі і совісті…
На цей раз Соловйов наповнив три чарки:
– Йди, Тетяна, до столу, вип’ємо за Дон Кіхота Хабаровського…
– Він не Хабаровський, – на лиці Тетяни палало обпікаюче мою душу полум’я. – Коли вже він Дон Кіхот, дурню звісно, що з Дону, а достоту – з Донбасу. Так що, п’ємо за Дон Кіхота з Донеччини!
Це був кращий тост за все моє життя, і я висмоктав чарку до донця.
– Пробачте, товаришу полковник, але я певен що ваша дружина зійшла на землю з неба, і якщо заради посади, ви загинете в Чечні, я першим запропоную їй руку і серце.
–А літа, чи піде вона за літню людину?
– Не піде, певен, але обов’язково запропоную, щоб підтримати її в заподіяному полковником нещасті.
За тією вечерею ми наклюкалися до чортиків в очах. Проводжаючи, Соловйов довго не хотів відпускати мене з обіймів. А ранком мені подзвонила Тетяна:
– Можна я зараз зайду, ти один?
Вона в той ранок була палкою і ніжною, як ніколи раніше.
– Все, я тільки твоя, твоя, твоя, і пішли вони усі до бісу.
Вона цілувала мене і плакала, сидячи у мене на колінах.
Молити блаженства невідання, коли бачиш що робиться на землі, чи підкорившись течії життя, заплющити на все очі, й сягати в радісне майбуття, де не буде сучасний патріотизм дорівнюватися кулемету, з якого вчаться восьмирічні дітки татакати по макету за подобою людини.
Колись, давно ще, запало мені на думку китайське прислів’я: «Ворог, поки він на коні – ворог, а коли спішиться, він вже покупець, а не ворог». Бога китайцям замінює вчитель, у нас же, від епіскопа до сантехника – усі боги, поки не помолишся, не покладеш «на лапу» не розмовлятимуть з тобою, не допоможуть в біді. Хіба що проклянуть іменем Христа.
Сам-один поспішав я в селище Селіхіно, де, як повідомив мене Віктор Заксор, доживав свій довгий вік Петро Степанович Затока. Він добре знав нанайську мову, бо родина Степана Затоки приїхала на Амур ще в 1889 році. Петро, 2010-го року народження, з дитинства жив, а потім і працював з нанайцями, був добрим рибалкою, мисливцем, разом з українським ім’ям, Петро, мав ім’я нанайське, Ачоакто, що в перекладі значило, – відв’язаний від родини, перекотиполе.
На зупинці автобусу, за два кілометри від Селіхіно, мене зустрів онук Петра Степановича, Олексій Затока. По дорозі ми розговорилися. Він розповів про своє невдале одруження. «Як пішла дружина до адвентистів, наче з глузду з’їхала. Щоправда, вона мені вже давно натякала, що її звуть адвентисти. Я сміявся: якщо покохаєш Христа, на заваді стояти не буду, йди собі до коханого пророка, а я знайду собі жінку яка кохатиме мене, безвірника, насіння розбрату. Дружина мене чорно зненавиділа, коли почала спілкуватися з віруючими. Стала грубою, вередливою, накупувала якихось дурнів зі списами, навіть – білизну розмальовану хрестами. Щоб не звели зі світу, з почуттям остраху в серці, покинув я своє майно, тепер живемо з дідом. Йому дев’яносто сім років, але од відьми-сусідки збавляється він не хрестом, а дулею. Від дулі, каже, сам Бог сахається, не знає куди дітись.
Голос у Олексій Затоки був якимось відчуженим, наче в глибині душі він відчував, що з Богом не жартують. Мабуть встигла дружина посіяти в його душі насіння остраху, і воно, можливо, навіть, в підсвідомості, починало кільчитися не тільки шпичаками але й квітами..
Петра Степановича ми застали в ліжку з книжкою в руці. Читав він «Свято, яке завжди з тобою» Ернеста Хемінгуея.
– Дуже вони багато п’ють та їдять, герої Хема, – сказав він, закриваючи книжку. – Коштовних напоїв ми з сином не маємо. Частувати гостя будемо домашньою наливкою, смаженою рибою, на аматора є тала, ти, друже, не гидуєш нанайською кухнею?
– Смажену рибу вважаю смачнішою за сиру, але покуштувати трохи можна.
Петро Степанович жваво почав допомагати синові збирати на стіл. Я теж прийшов не з голими руками: приніс ковбаси та малосольних огірків з пляшкою горілки. Бо знав, перед горілкою та огірками бліднішає навіть сало.
Олексій нарізав скибками хліб, але почувши за вікном кроки, на хвилину застиг, спостерігаючи за напіввідчиненими дверима.
– Не надійся, дружина не прийде, – озвався Петро Степанович, – дружину ти проґавив, коли до кришнаїтів пішов. А як же… гуру, вчив сина поки той в зашморг не поліз. Тепер не може втямити, як могла вчителька, викладач історії, зрадити йому з адвентистами сьомого дня. Отак і зрадила, бо з дурнем пов’язалась. За сина вона тобі помстилася, Олексію. Таке не вибачають.
У двері постукала чергова вербувальниця, пов’язана чорною хусткою жіночка з сумними карими очима. Вона з порога почала умовляти нас понести в серці Христа, бо не сьогодні так завтра божа кара впаде на наші грішні голови.
Сиві кущасті брови Петра Степановича перетворилися в знаки питання. Я співчутливо дивився на запалі щоки Олексія. Мене цікавило, як він реагуватиме на таке запрошення. А жіночка пускає в хід усі свої чари. Мені подобаються її величезні іскристі очі.
– Така красуня! Якби не твій Христос, взяв би я тебе, дівонько, улюбленою дружиною!
Вона злякано відсахнулася.
– Знайшли час для жартів, я прийшла врятувати вас.
– Теж мені рятівниця, – пробуркотів Олексій. – Йшла б собі куди йшла.
Я зробив застережливий рух рукою.
– Так не поводяться з красунями, – сказав, – ти, Олексій, не здатний вгамувати сердечну тугу жінки. Сьогодні, якщо Петро Степанович знайде мені ліжко, воно буде пустелею, а Ісус дорікав жінкам, котрі відмовлялися переспати з одинцем…
– Такого в Біблії немає! – майже вигукнула жіночка, – там сказано: не перелюбствувати.
–А ти що, одружена? – Жіночка трохи зашарилася, зніяковіло блимнувши очами. – Не одружена, так який може бути перелюб, коли два одинокі серця тягнуться до Бога, бо Бог – це любов. Може зостанешся, повечеряєш з нами? Тебе як звуть?
– Катерина.
Бідолашний Олексій дивився на мене, як на мару якусь. Йому, мабуть, й на думку не спадало, що віруюча жінка може отак просто клюнути на залицяння немолодого вже ловеласа.
– Сідай, Катерино, до столу, – запропонував Петро Степанович. – ти мабуть голодна з дороги?
Вона з задоволенням подивилася на щиро відкрите лице господаря.
–Я й справді зголодніла, люди сахаються від мене, наче я не з добром до них йду…
– Добро тоді добро, коли воно не від Біблії, а від твого серця йде. А священних писаній в світі існує стільки, що не знаєш, хто їх і пише. Ти подивися, Катерино, Петро Степанович в свої дев’яносто сім років читає Хемінгуея без окулярів. Бо ніколи не вірив в Бога, а вірив в своїх предків, вони подарували йому свою любов, і довге життя. А що подарував Бог тобі, красуне? Подивись на Олексія: молодий, статний, не одружений. Для нього ти можеш стати богинею, хіба це не краще, аніж збагачувати невігласів, котрі тільки й вміють, що дахи з людей збивати.
Катерина навіть порожевіла трохи, мабуть Олексій їй все ж сподобався. Що не кажи, а на тридцять років молодший. Мені було цікаво, чи перехреститься Катерина перед тим як почати їсти. Дивлячись на нас безвірників, не перехрестилася. Я відразу зрозумів: не встигла по вуха влізти в гидотну. А Олексій аж плигав на стільці від бажання сподобатися красуні. Підсовував кращі шматки шинки, з’явилася на столі навіть пляшка якогось заморського білого вина.
Після вечері ми з Петром Степановичем вийшли на вулицю погуторити, а молоді зосталися в світлиці. Нам було чути про що вони говорять, так що деякий час ми сиділи мовчки.
«Після того, як загинув чоловік, я не знала куди дітись, – розповідала Олексію Катерина, – пішла до церкви, а батюшка поставив вимогу – сповідатися. Чи напідпитку він був, чи й справді трохи дурнуватий, питає: кров’яну ковбасу їла? Я навіть розгубилася, не знала що відповісти. Мабуть, їла, кажу. А він до мене ледь не з матюками: така сяка грішниця… Мабуть, мало я в касу грошей внесла, триста карбованців, бо більше не було. Більше я до церкви не пішла. Була у реріховців, вони про якихось вчителів гуторять, послухала-послухала, й пішла далі… до баптистів. Там теж гроші потрібні…»
Олексій не володів хистом розважати жінок балаканиною, він більше слухав, що, мабуть, сподобалося Катерині. Хоч і спали вони не в одному ліжку, а на ніч жіночка все ж залишилася в хатині Затоки.
Це вже я забіг трохи вперед. Петро Степанович Затока в роки своєї молодості працював в органах НКВС, вивчав родові дерева комсомольців-добровольців, спочатку в Комсомольську-на-Амурі, потім на терені усього Хабаровського краю. На цей раз мене цікавив не тільки Іван Багряний, але й людина котра інспірувала чекістів від Москви.
– Мене цікавить, що ви, Петро Степановичу, в тридцяті роки знали про існування в Радянському Союзі мережі польських розвідок?
Таке було перше моє питання, і мені здалося, що Петро Степанович чекав саме на нього. Він спокійно, наче аж зневажливо подивився на мене.
– Яких тільки розвідок тоді у нас не було! І сиділи вони не тишком-нишком в учбових закладах, були й в органах НКВС, особливо від Польщі. Ця хвиля прийшла до влади разом з революцією. Вони ж і докладали Сталіну про шпигунів та диверсантів, вказуючи на почесних російських громадян. Знищували надійних комуністів, а на їх місце посідали люди без честі і сорому. За гроші, а ще більше за грошову посаду вони згодні були рідну неньку запродати. Таке було, і про це всі знали й знають. Думаю польська розвідка працює й сьогодні. Але на початок тридцятих вона діяла майже по всій країні. Народні заколоти в Україні, на Кавказі, голодомори – все це їхніх рук діло. Чимало провокаторів було й на Далекому Сході. Думаєте без їхньої допомоги Японія готувалася проковтнути «сусіда кита»? Дехто з поляків потім працював на Німеччину. Це теж відомо. Але зроби я натяк, що інспектор Московського чека – польський шпигун, мене б знищили, не розбираючись, звідки мені це відомо. А у мене є передчуття. Наприклад, зараз я певен, що ти закоханий в героя твоїх розвідок Івана Багряного. А він, я скажу тобі, може навіть не здогадуючись, працював під керівництвом і під захистом польської розвідки. Йому треба було боротися за самостійну Україну, а ще простіше – проти радянської влади, проти Сталіна, проти голодомору, репресій, а правдою було те, що репресії оті й голодомор зароджувалися в нетрях НКВС, і не завжди комуністами.
Мені й справді було над чим помізкувати.
Хтось писав про темряву в душі, можливо, навіть, Довженко. В моїй душі темрява виникає коли російські ЗМІ починають лити на Україну різну гидотну. Кому потрібно тьмарити мою душу, щоб я потихеньку починав ненавидіти себе. Ненавидіти за те, що й досі живу в Росії. За те, що нюхаю оту гидотну, за те, що не можу впевнити своїх друзів українців, що не все в Україні так як пишуть та розповідають російські «масукомі». Коли помру мені соромно буде лежати на Далекосхідній землі, бо батьків моїх та брата поховано в Україні, сестрі й друзі живуть на землі своїх батьків, а я наче відступник який, курай, зірваний вітром з неньчиного поля й прибитий до таких же як я сам, людей затьмареної, вічно невдоволеної собою душі. Як таке сталося, хто відповість?
Вересень гонить вуличками рано пожовкле листя, умиває їх рясними дощичками, сушить сонячними промінцями. Зелені ще дерева покидає оте листячко. Чого йому не сиділося, не шелестилося в купі зі своїми братами, яка хвороба підрізала їм крила, який маляр покрив зелене жовтим, щоб відірвати від батьківського древа.
Учора поховали поета Геннадія Козлова. За два роки, після смерті Валентина Федорова, кладовище щодень розпухало так, що уходить вже могильними плитами за обрій. Проходжу поміж могилок, читаю прізвища: Затока, Варвалюк, Могила, Засенко, Коваленко, Макуха, Лупиніс, Костенко, Яровенко, Гордейчук… Матінко моя, ціла держава лежить під кам’яними плитами. Читаю дні народження: – 1997, 1954, 1987, 1949,1963, 2002…Молоді, де-не-де зустрінеш однолітка, невже всі вони повмирали до того як відкрили нове кладовище. Невже усі лежать на старому? А кажуть, що є вже й трете кладовище за Матвієвкою. За два роки воно теж стало неозорим. З’явилися й приватні кладовища, де тебе поховають, будуть доглядати, але щороку родина зобов’язана перелічувати за рахунком гроші. А якщо не перелічить, не буде й могили небіжчика…
Молодь тепер освічена. Кондуктор в автобусі нарікає дівчині щоб поступилася місцем діду, який захищав її у Вітчизняну. «За те й не поступлюся, що захищав, – відповідає дівча, – Якби не захищав ми б зараз по-людському жили, а не ходили злиденними ». «Японці, йдіть, ми здаємося!» – кричать парубки, побачивши японську делегацію. Росія давно б об’єдналася з НАТО, та не беруть, а як почує Москва що в України є така можливість, аж сіпається від заздрів.
Олександр Довженко писав про українців: «У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточені дійсності і історії. У нас не державна, не національна і не народна психіка. Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти». Коли я вперше читав оці рядки мені хотілося вибухнути проти Довженка гнівом. Але, поміркувавши, я повинен був погодитися. Ми, українці, гуляємо по світу, бо наша держава – Земля, а серце Землі – Україна. Ми живемо поки воно є, поки воно б’ється. Якби перестала існувати Україна, я б давно занепав у глибоке пияцтво, бо все, що мене підтримувало в житті, була певність, що кров по моїм судинам гонить саме серце Землі – Україна. Але повернутися на землю батьків – для мене було занадто. Бо в Україні я втрачав зв'язок з батьківщиною. Мої сестри, друзі, знайомі розмовляли зі мною російською мовою, газети були російськими, мене з моїм суржиком осміювали не за суржик, а за те що я вперто розмовляю мовою моїх батьків. Це не образа, це – біль. В Україні я занепадав у таку тугу, що вийти з неї вдавалося тільки після тимчасових спілкувань з письменником, і знавцем мови Вадимом Оліфіренко, та шеф-редактором журналу «Схід» Володимиром Білецьким.
Так невже й справді ми вічні парубки, удовині діти? Діти які загубилися на землі, й плачуть, шукаючи свою неньку. Невже ми й справді «оті каліки журавлі, що відбилися від свого ключа?» Що особливо прикро, удовині діти повертаються до своєї неньки знесилені в дорозі, а удова їх не впізнає, не вітає, бо вони більше нишпорять по її засікам, аніж віддають...
Нарешті повернувся і Багряний, але кого з друзів я не питав, як вони ставляться до його творчості, усі знизували плечима: не чули. Не читали, а хто читав – копилили губи, бо не писав Іван Павлович «Завжди з Росією», не канючив у Росії гривни на нафту та газ.
Як не розпалюйте трутизну спогадів, реальність була страшнішою, бо кат бачить тільки страждання тіла, а душа… душа мала вибухнути гнівом, аби не дитяча цікавість поневоленого: що падлюча сила буде робити далі? Звідки у неї стільки звірячого, нелюдського? А щоб робив я на його посаді? «Я сміявся, коли лютував слідчий, – розповідав мені Михась Крайнюк. – Стільки в мене було зневаги до хахла-чекіста, що я не міг не дратувати його, не ганьбити. Слабкість чекіста оберталася моєю силою: «Що скаже мати, побачивши твої скривавлені руки, невже повірить, що учорашній вчитель був німецьким шпигуном? Чи не злякається вона, побачивши твої вовчі ікла? А мене ти не злякаєш, бо я людина. У відзнаки вів тебе, лицаря революції з вовчими іклами в завжди роззявленій пащі. Від люті слідчий намагався вбити мене, втоптати в долівку, але не міг. Він бризкав слиною, не розуміючи що з ним робиться…
Розділ сорок п’ятий
Поспішаючи, щоб не впасти
Бомж, який допоміг мені вийти з лісу на автобусну зупинку, звався Лошаком. Я думав таке його прізвище, аж – ні, Лошаком він став після того, як виніс з палаючого будинку одразу двох жінок, і що особливо дивно, кожна з них важила вдвічі більше за нього. Як таке могло статися, він і сам не знав. Як вві сні, казав, все було. Одна з жінок Світлана Кириленко, пропонувала Лошаку руку з серцем, але він не взяв. «Дуже вона вродливою була, куди мені…», – зітхаючи, відповідав він на іронічні усмішки друзів. Кириленко й справді красунею була: гладка, білява, кароока, а ще – добра. «Я перед нею потвора», – зневажав себе Лошак.
Можна було заперечити, мужик він був не сказати щоб вродливий, але досить приємний. Правда, я тоді промовчав. Лошак був людиною мудрою, але занадто довірливою. За фахом інженер корабельник, після Єльцинських погромів, втратив заклад на якому працював майже двадцять років. Коли пішов працювати вантажником дружина закомизилася, знайшла собі бізнесмена. З котрим невдовзі й загинула разом з квартирою Лошака. Бо бізнесмен, як потім виявилося, був злодієм в законі і ворогував зі своїм тезкою. Лошак радів що на той час подарував дружині не тільки квартиру та волю, але й все майно в квартирі.
Фломастером на поколупаній стіні автобусної зупинки невідомий митець намалював досить таки виразний профіль Лошака, написавши під малюнком два слова «Лошак – дурень!»
–Я й справді дурень, – радів малюнку мій невгамовний поводир. – Розумні люди чужу матку ссуть, а дурні – гадають: встати в чергу, може й мені вистачить?
На асфальтову смугу вибіг бурундук, подивився на нас блискучими оченятами й стрімголов пірнув у кущі, по той бік шляху. Чимось ми йому не сподобалися.
– Від мене навіть звір сахається, – всміхнувся Лошак.
Він, я думаю, нетерпляче міркував, чи дам я йому на пляшку горілки за допомогу вийти з незнайомого мені лісу. Я дав на пляшку й на шинка. Зрадівши, Лошак витяг з кишені фломастер, і добавив до написаного на стіні ще два слова: «Не завжди!»
–Так це ви малюєте? – запитав я, трохи здивований поведінкою поводила.
–А кому ще спаде на думку малювати бомжа? За сто карбованців я і вас намалюю. Усміхненого та кучерявого…
І справді, намалював за якусь хвилину, кучерявого, усміхненого, ще й з зеленим метеликом під коміром сорочки.
– Ви талановитий митець, пане Лошак!
– Не тільки митець, за п’ятдесят карбованців я вам віршами долю напророкую.
Мені що робити? Хіба не цікаво, які вірші складе бомж про мою долю? Трохи осторонь від малюнка, Лошак, майже не думаючи, написав.
Ти поспішаєш щоб не впасти,
Бо вже не встанеш, як впадеш.
Тебе постійний рух і красить,
Але й знесилює не вперш…
Після віршів я ще більше ушанував Лошака, і подумки вже спілкувався з фахівцями Амурського корабельного закладу, чи не знайдеться у них посада талановитому інженерові?
–В мене є друзі в Комсомольську…
Лошак відразу втямив що й маю йому запропонувати.
– На завод, за будь-які кошти не піду. Я вільний птах, я бомж… Працювати комусь на кишеню? Та ні за що!
–А як же оборона держави?
– Держави? Якої держави! Хай вона лусне твоя держава. Я з Білої Церкви. Є в Україні таке містечко. Там моя держава. Там поховано батьків. Душа моя там. Але там, на мою думку, своїх бомжів вистачає.
Лошак не стерпів таки, виказав свій біль чи слабкість сльозовою на щоці. Але впасти долу сльозі не дав, втер її в шкіру. Бо своя була ота сльоза, з Білої Церкви.
Побачивши автобус, Лошак простяг мені руку і майже скотився з насипу асфальтового шляху в зелене розмаїття трав’яних рослин.
Водій смачно сплюнув на дорогу.
– Наче вовки нишпорять… розплодив Путін голоту.
Я не міг не заперечити, хоча водія підтримували усі пасажири.
– Цей бомж має вищу освіту, талановитий митець і поет, але працювати на чужу кишеню не може. Не поталанило людині міняти свою шкіру на потребу владі. Не бажає щоб замість платні за працю йому сували дулю під ніс. Краще, як ви кажете, нишпорити по лісовим засікам…
Як я й передбачав, ніхто з пасажирів моєї пошані до бомжа не підтримав.
Мабуть не по моїх зубах така струмина, а дістатися протилежного берега дуже кортить, бо на узбережжі, наче гора мотлоху, стоїть якесь спорудження з чорних дошок. То може бути давнішній мисливський сарай, а може й натаскані повеням з лісу гори сухої деревини. По узбережжям річок та інших усюдах можна побачити чимало таких споруджень, але оте, що чорніло за струминою, наче магнітом притягувало мій зір. Мені здавалося що я знайду там щось надзвичайне. І знайшов таки: скільки часу спливло з тридцятих років, страшно подумати. Якщо й була тут колись протоптана стежка, її давно затягло буйними травами. Якщо були дверцята – їх відірвав вітер, перетворилися в порохню стіл і ліжко, зосталася тільки кам’яна піч в кам’яній печері, заваленій буреломною деревиною.
За значущості піч згодилася б до якогось музею, бо була зроблена з цільного каменю, схожого на перший східець скелі. Для мене було загадкою, яким інструментом вирубала людина топку, піддувало, димохід, так що все це спорудження служило майстру не тільки пічкою, але було ліжком, і, навіть, гаслом, бо на скелі, над піччю зостався напис: «Я таки вбив тебе, вражий сину!». Досліджуючи усі звороти загадкової печі, в одному з зворотів димоходу я знайшов завернутий в ганчірку і добре просмолений зошит, щоденник слідчого НКВС, Олега Лисовця, який животів в оцій печері з жовтня 1934 року. Й до останнього запису в щоденнику в травні 1957. Що з ним сталося далі невідомо. В свій час він працював у Харківській тюрмі, в тридцять третьому його попередили, що він нібито підсобляє ворогам народу, а Олег з гуртом комсомольців-добровольців відбув на Далекий Схід. Добре що при ньому було посвідчення працівника НКВС, в якому місцевий митець переписав слово Харківський на Хабаровський. Але до селища Пермського тоді Олег не доїхав, він зійшов на станції Приамурська, познайомився з місцевими рибалками, сам будучи завзятим рибалкою, і таким чином опинився в Кур-Урмійському районі, в урочищі Урмі, де й збудував собі оце дивне житло. З неприхованим трепетом в душі, розкрив я зошит, і на першій сторінці прочитав накреслені хімічним олівцем рядки:
«І вже тьмарить мою тямучість думка про смерть, не з жаху там якогось, а з великого небажання зостатися сиротою на Далекосхідній землі. Не можу я полюбити цей дивний край, хоч вбийте, бо марить перед очима Луганщина з її дивним гіркуватим повітрям, копальнями, та ставами в глибоких западинах землі, над котрими вдосвіта біліють тумани, в південь марить хвилями далечінь, а як звечоріє, повзе пітьма степовими стежинами та шляхами услід за згасаючим днем, тягне на бліде чоло неба золоте павутиння зірок, з яскравою кокардою місяця...».
«Мене попередив про арешт молодик в цивільному костюмі. Він майнув переді мною безликою постаттю, наче тінь від людини, яка все ще йшла поряд. Відбулося це в смерках, коли я повертався додому. Я поспішав, бо був клопіт – приготувати вечерю. Вчителька Ангеліна Семенівна Вовк, нарешті таки погодилася зайти до мене, подивитися як живуть холостяки-чекісти. Але того вечора вона так і не прийшла. До півночі зоставалося двадцять хвилин, коли я підходив до будинку, в якому мешкала Ангеліна. І прийшов таки вчасно, бо побачив як Петро Згиба з двома молодиками вштовхнули жінку в нашу не зовсім огрядну машину. Тоді вперше я пожалів, що був неозброєним. Додому я більше не повернувся, був певен, що від Ангеліни Згиба поїде арештовувати мене. Ранком я був вже в Валуйках, а на тому ж дні, трохи за південь, потяг, в якому я сидів, посував у напрямку Хабаровська».
Якби мені хтось сказав, що старий зошит в руках може збуджувати почуття солодші за ті, які виникають коли тримаєш на колінах молоду красуню, я б не повірив. Але зі мною відбувалося щось надзвичайне. Колись комсомольчанин Георгій Лоншаков написав повість, яка була видана 1982 року в його книжці «Горшик чорного проса». Епіграфом до неї він взяв нотатку з газети «Далекосхідний Комсомольськ». «У верхоріччя Серкулі, на північ від Комсомольську, геологи розвідувальної партії знайшли напівзруйновану землянку, в ній – кашкета з кокардою та заіржавілу швацьку машину «Зингер». На столі лежали пожовклі уривки газети «Амурський ударник» за 1937 рік…». Героєм повісті Лоншакова став офіцер царської армії Василь Найденов. Але Бобок нотатки не читав, знайшовши рукопис, на довгі роки забув про нього, і якби не наша зустріч на Серкулі, так, мабуть, й не пригадав би що зберігає в своїх паперах безцінну реліквію.