Мати моя — Лебідь

Я прийшов у цей світ не для того, щоб мене штовхали, і не для того, щоб штовхати інших. Вселенський розум відвідав мене ще в дитинстві: розсікаючи зоряний простір, дух мого пращура увійшов до мене в образі бурого ведмедя, налякав і обрадував маячнею страхітних відкриттів. Пізніше буйною смітною рослинністю потекли в мою свідомість порожні слова, типу «Тютю, маленький», або «Що за втіха ця дитина!» Купи бур'янистих трав на хлібних ланах витіснили зв'язку з Космосом, і тільки зрідка, у хвилини найвищої напруги, блискавки пронизували мозок, викликаючи з його глибин пам'ять про Велике кочівля.

Ви можете посміятися над книжкою, як над збірником мудрувань, але все, про що я пишу, — правда. Вселенський розум втілений не в Богові, і сам він — не Бог: жива матерія веде свій початок від пошуку свого найдосконалішого втілення. Ми створили океани слів і борсаємося в них, вважаючи, що час повільного занурення і є сенсом життя. І лише зрідка астральні сни виносять нас з виру повсякденності, щоб зміцнити віру в те, що життя у Всесвіті не просто примха Бога, а явище більш складне, ніж нам здається.

Я підібрав жабеня, що перетинало асфальт, сподіваючись, що вдома воно перетвориться на царівну і задовольнить мою потребу у високій і вічної любові. Незважаючи на спеку, жабеня було холодним і мокрім; даремно я намагався зазирнути йому в очі, воно ховало погляд, побоюючись можливого контакту двох різних за інтелектом істот, а вірніше — можливості бути з'їденим за зблиснувше в очах презирство.

Хто я такий, щоб перетинати шлях царівні, що поспішає до свого нареченого? Ну звичайно я — ніщо! Хіба може полонена царівна стати хорошою коханкою, а тим більше — дружиною? Повернувшись, я опустив жабеня на місце, звідки взяв, і довго чекав, чи не майне почуття досади або подяки в його зелених жаб'ячих очах. Чи не покличе воно мене, не скине свою зелену мантію?

Я починав нервувати, побачивши скам'янілу в непевності істоту. Якщо я піду, жабеня розчавить джип, що летить на божевільній швидкості, або ЗІЛ, котрий тягне за собою хвіст вихлопних газів і поганого настрою смертельно втомленого водія.

Кілька разів я гупнув по асфальту ногою, але жабеня залишилося нерухомим.

—Смикнув мене чорт! — Вигукнув я, звертаючись очима до неба, в надії, що дух матері бродить поряд і підкаже мені вихід зі скрутного становища.

Коли я опустив очі, жабенятка вже не було. Подумки я подякував матінку за допомогу і з легкою душею побіг зустріч урядового кортежу, з міліцейськими мигалками і чорними, наглухо задрапірованими коробками, усередині котрих урочисто сиділи накачані владою мужі. Одна з мигалок, з'їхавши на узбіччя, зупинилася в сантиметрі від мого охопленого жахом живота.

Високий підполковник наказав мені кинути руки на капот. Ударом ноги він спробував розчепірити мене, але, спіймавши повний презирства погляд, відступив.

—І не соромно? — Запитав я.

Пропускаючи коробки, він приткнув пальці правої руки до кашкета й застиг, витягнувшись і ставши у два рази тонше звичайного. Напевно, хотів перевершити в стрункості когось з урядовців, а можливо — просто, блиснути витриманою в стилі бароко фігурою.

—Соромно, — погодився він, коли машини пройшли. — Другий тиждень сидимо без світла, жадаючи рудому Чубайсові зад лизнути.

Я згадав жабеня і вирішив, що болотяній царівні надійніше залишатися у своїй шкірі, а обернись вона жінкою, чорні джипи розчавлять її, якщо не фізично, так духовно.

Ніч була чорною. Чотири чортеняти сиділи верхи на чотирипалій руці вуличного ліхтаря й кривлялись, як маразматичні бабусі в заселеному з ранку будинку престарілих. Мені доручили написати репортаж з місця події; я облюбував жінку в білому, яка намагалася витягнути з салону "тойоти" стару мати. Бабуся була досить таки приємною старушенцією, вона подякувала мене за допомогу, посміхнувшись і стенув плечима: куди, мовляв, нам, людям похилого віку, подітися?

—Вам, бабуся, набридло вдома сидіти, або як?

—Або як, синку, або як, — квапливо відповіла бабуся. — У внучки занадто велика квартира, я в ній можу заблукати і, не дочекавшись допомоги, померти. А тут все під боком — сусідка по ліжку і лікар внизу.

Жінка в білому нервово висмикнула руку бабусі з моєї і поспішила до під'їзду.

—Вибачте! — Вигукнув я. — Я репортер вечірньої газети, «Побутові свідоцтва», у вас дуже мила онука. Як вас звуть, якщо не секрет?

—Назвіть мене в звіті старою каргою, а онуку — Єлизаветою.

Вона хвилювалася, не уявляючи, що її чекає попереду і як зреагує онука на бесіду з репортером.

Я ледь було не наговорив гидотних слів Єлизаветі, але схаменувся, побачивши в коридорі близнюків-братів у чині міліцейських сержантів. Вони доставили в богадільню одноногу жінку, по всій видимості, маму, і, склавши її на піклування медичної сестри, з задоволеним виглядом прямували до виходу.

Я міг би притулитися до ліхтаря, послухати, про що співає його сталева утроба, але в двох кроках стояла сановита модрина, і я обійняв її трохи шорстке, духмяне тіло.

—Пробач, — сказав я дереву.—Я дуже втомився, а мама моя пішла в світ вічних мандрів.

—Чого вже там, — відповіло дерево .— Я не дуб, щоб наповнити тебе енергією сонця, я — дерево темряви, а не журби. З появою місяця я знайду нові властивості.

Кора модрини була шорсткою, як пересохлі від хвилювання губи жадаючої ласощів жінки. На проїжджій частині вулиці, за два кроки від мене, зупинилася "тойота" і, в супроводі двох чоловіків з лунаючого попсою салону випурхнула Єлизавета.

—Я не хочу, щоб моє ім'я згадувалося в репортажі, — сказала вона, дихнув на мене ароматом дорогого коньяку і дешевого оселедця.

Агресивність жінки була підкріплена похмурими очима супроводжуючих її чоловіків.

—У мене померла мама, я сумую без неї і думаю: чи не може твоя бабуся усиновити мене? Я не багатій, але на двох зароблю.

Єлизавета не очікувала від мене такого нахабства.

—Ви хочете стати моїм братом, щоб отримати право на спадщину?

—Крий боже, — вигукнув я. — Ніяких нотаріусів, ніяких документів. Для мене гроші грають роль рулону туалетного паперу, не більше...

Крізь кору я відчував напружене серцебиття модрини. Охоронці відступили до "тойоти", Єлизавета пообіцяла обдумати мою пропозицію щодо заповіту і навіть виділити невелику суму на утримання матері.

Зійшов місяць, і бісенята на ліхтарях трохи зажурилися. Їм набридло супроводжувати вбивць на всьому шляху їх слідування в пекельну пустку вогню, в те саме ядро, яке породжує розсікаючи Всесвіт вихори.

Не намагайся надолужити згаяне, чіпляючись за оголений пупок молодий кізочки,—золоте колечко в ньому тільки видимість благополуччя.

Їзда в незвідане засліплює. Козеня, в розумінні кізочки, — просто «козел», а увінчаний роками «татко» — щедрий, ніжний і не побіжить скаржитися, якщо кізка поласувала капусткою з його городу.

Кізка була і справді гарна: на смаглявому тілі білі штанці з нагрудником, а все інше — сяюча темним агатом ніжність.

—Не порахуйте за працю, почастуйте чарочкою...

У її сумочці пучок редиски, а в очах — запитливо-вичікувальне мовчання. Прабабуся дивиться з астрального світу на онуку і заносить у космічну пам'ять поведінку «татка». Невже не почастує, не зійде до заблуканої овечки, для якої на пасовиську життя батьки не припасли затишного містечка?

У дівчинки погляд бездомної киці, яка дивом опинилася перед розчахнутими в мій будинок дверима.

—Замовляй, що бажаєш, — миролюбно погоджуюсь я, відчуваючи докори сумління перед юною мадам, яка давно поклала око на мої блискучі після шампуню патли.

Дівчинка замовила пляшку червоного дешевого вина.

—Ви любите червоне? — Несподівано переходячи на «ви», питаю я.

—Красне вбиває кров'яних хробаків, сусідство яких мені огидно.

Обличчя дівчинки зображує непідробне відчуття огиди, по оголеному животу прокочуються колючі пухирчики остуди.

—Так і бути, давайте позбуватися найпростіших.

Зустрівшись, наші келихи видають переможний дзвін.

Я лежу під столом — світловолосий геній, а купка п'яних нездар перемиває кісточки видавцеві Петру Собі-нові. Крихта хліба з вічно роздягненого рота Рогова впала на долівку, і іржавий тарган, вибачившись за безцеремонність, тут же взявся трапезувати. Від захвату він ворушить рудими антенами. Тарган певен, що я його не чіпатиму, не пристукну долонею разом з крихтою хліба. Він поділяв мою філософію співіснування тварин різного ступеня обдарованості і виховання. Людина повинна жити легко, але не настільки, щоб падаюча йому на очі тяжкість лежала на плечах сусіда.

У характері Рогова — вимагати від співрозмовника неможливого. Третій раз за вечір він тримає в облозі заїжджого критика одним і тим же питанням: чи ощасливив він світ своєю поетичною творчістю? І якщо ощасливив, то як?

Рогов болісно ревнивий, і, щоб не довести поета до запою, приїжджаюча знаменитість ухиляється від відповіді.

—Головне не в освіті, а в поетичному дусі, — говорить знаменитість, виколупуючи нігтем із зубів волокна телятини. — Перш за все ти повинен сам собі відповісти на питання: чи щасливий ти у творчості? Світу не до нас, повір. Нобелівські лауреати від літератури відомі тільки нобелівським лауреатам, а на слуху Галкін-Алкін — зірка телеекрану з явними задатками блакитного.

Знаменитість не соромиться у висловах. По-перше, тому, що родом зі столиці, а по-друге — вона отримала премію в номінації «Кращий бомбардир року». І вся ця п'янка на честь заїжджого бомбардира, і Олена-Нонна, що відкрила моєму зору витончено поголену ніжку, гроша ламаного не варта в розумінні розваленого під столом поета.

Автор книги «Час» лежав під столом, і це всіх влаштовувало. Зрідка Олена-Нонна скидала з ніжки легкий черевичок і намагалася пальцями ноги розстебнути мені ширінку, щоб переконатися в наявності цікавого для неї предмета. Я не скажу, що вона мене зовсім не цікавила: ніжка у неї була апетитною, з легким ароматом мигдалю і спрагою доторкнутися до чужої таємниці. А спрага, як ви знаєте, завжди пахне потом. При черговому штурмі вона взяла-таки кілька ґудзиків і проникла ніжкою в моє святилище. І дурню зрозуміло, що живе тіло просто не може не відгукнутися на мовчазний заклик молодого примхливого дівчатка. Відчувши щось належне, Олена-Нонна видала тривожне зітхання і запропонувала гостям вийти покурити, а вона тим часом провітрить приміщення, в якому панує аж ніяк не творчий дух. Гості сприйняли пропозицію як належне, на перекур прихопили склянки і пляшку, яка недавно з'явилася в продажу, горілки «Дуплет». Бомбардир року наступив на розгубленого таргана, я виразно чув специфічний звук розчавленого комахи і моя тріумфуюча плоть трішки зажурилася.

Що не кажіть, а неприємно, коли поруч з тобою з'являється покійник. Коли гості вийшли, Олена-Нонна закрила двері на ключ і, пірнувши під стіл, тут же озброїла свій рот моєю персоною. І не настільки я був п'яний, щоб не відповісти на її фрикції глибоким стогоном насолоди.

—Любий таточку, — шепнула вона, на мить, перервавши заняття. — Моя мама сьогодні ночує у покійної сестри, так що нам пора?

Питання було задано в лоб, але я боявся, що, упевнившись в моїй дієздатності, вона не зможе продовжити так вдало розпочату справу.

—Гаразд, таточко, не прикидайся. Не настільки ти п'яний, щоб не чути, про що говорять ці козли. Ми їдемо до мене. По дорозі купимо червоного і будемо мріяти про майбутнє.

«Виганяючи при цьому найпростіших з палаючих пристрастю судин».

Для більшої переконливості Олена-Нонна спробувала проковтнути мене, як ковтає жертву змія, і настільки сильним був її ковтальні рух, що я ледве не виконав свій чоловічий обов'язок, прямо під столом, в сантиметрі від розчавленого бомбардиром таргана.

Дівчинка засміялася:

—Усі ви такі, чим далі, тим солодше.

Вибігши з кімнати, вона незабаром з'явився з моїм шанувальником Ігорем Самоцвітовим і непитущим критиком Дроздом. Вони підхопили мене і виволокли з кімнати в коридор, а звідти — на вулицю, де моя юна коханка почала енергійно мотляти сідницями, намагаючись зупинити сновигаючи повз нас таксі.

Зупинився літній приватник, але, дізнавшись що Нонна не одна, поїхав.

—Сопливий козел! — Крикнула Олена-Нонна слідом. — Пісок сиплеться, а туди ж ...

Не думаю, що господар «ниви» був старший за мене, але вникати в хід думок Олени-Нонни не було сенсу: просто дівчинці придивилося мої м'яке волосся.

Підвезла нас її знайома на старенькому світлому седані, причому чоловіків Олена-Нонна тут же відпустила, заявивши, що з п'яним поетом чудово впорається сама.

Поки Маша гнала автомобіль за вказаною адресою, рука Нонни стирчала в моїй ширінці, ласкаво погладжуючи темпераментно пульсуючого звірка.

«Вона мені дочка, це зрозуміло, — міркував я, знемагаючи від її дотиків пальцями. — Але якщо молода жінка жадає моєї плоті, чи варто опиратися? Тільки тому, що я йолоп, люблячий підслуховувати, що про мене говорять інші. Хоча на який його біс мені це потрібно! Всі ми негідники, заздрісники. Який сенс мені ображатися на долю, коли мене видає сам Петро Собінов, мистець, поет і взагалі людина неабияка.

—Гаразд, Маша, прощай, — сказала Олена-Нонна, як тільки ми вибралися з автомобіля.—Я загляну днями, обов'язково загляну, а зараз нам пора ...

—Бачу, що пора, — помахала рукою Маша, з цікавістю дивлячись на мої відстовбурчені штани. — Якщо він задовбає тебе, зви на допомогу, я приїду.

Олена-Нонна стримано засміялася.

—Хай вже, чого вже, — подзвоню.

Коли машина відійшла, я ніжно обійняв Нону за плечі і розсунув язиком її трохи солонуваті губи.

Пролітаючи уві сні над морем, я не боявся грізно киплячих хвиль: мене засліплювали злами блискавок, але жодна із спроб — осідлати блискавку — не заквітчалася успіхом. Гуркіт грому нагадував спів застудженого соліста популярної оперети. Блиснувши оперенням, у вільному ширянні мене наздогнала матушка. Очі її при зустрічі були надзвичайно сумними.

«Мабуть, і в раю не солодко», — подумав я, намагаючись посісти на палубу одноманітно ріжучого хвилі танкера. «Мені туди не можна», — відповіла мати. «Тоді візьми мене до себе, я буду першим, хто вибрався за межі світу», — «Занадто ти грубий для раю, — відповіла мати. — Мій світ витканий із більш дотепної але крихкої матерії. Один невірний рух зводить мільярди років будівництва Всесвітньої піраміди.» — «Я буду дуже обережним, мамо?» — «Краще б ти був обережним на землі. Замість того щоб зайнятися справою, я змушена оберігати тебе від кошмарів. Ти готовий бігти за будь-якою спідницею, не розуміючи, що у спідниці є голова, а в голові — задуми, і не завжди гідні».

Я прокинувся від настирливого дзвінка у двері. Останнє, що я відчув, — дотик лебединого крила на щоці. Крило вологе, з присмаком морської солі і водоростей. Піднімаючись з ліжка, я відчуваю як стікають по щоках краплі. Напевно, я плакав уві сні, адже сон подарував мені зустріч із мамою.

Не питаючи "хто?", я відкрив двері. Легким вітерцем до кімнати упурхнула Олена-Нонна, злегка напідпитку, але в очах зблискують мерехтливі іскорки гніву.

—Ти, татку, спиш, а мене ледь не зґвалтували ... Якраз у під'їзді, уявляєш?

—Уявляю, крихітко. Ти зав'язуєш кофтину на стегнах, як повії з американського кіно. Ото ж хлопчики і вирішили, що ти...

Кілька секунд вона здивовано дивиться мені в очі, потім розв'язує вузол з рукавів і жбурляє кофточку в кут.

—Тепер багато хто так носять, я вирішила, що це модно ... Прости, татусю, але в цьому є частка твоєї провини. Чому ти мені відразу не сказав, що я веду себе як повія?

—Гаразд, їсти хочеш?

—Хіба що чаю.

Мене зупинив важкий погляд її великих сутінкових очей.

—Літнім чоловікам подобається моя робота, — сказала вона.

Сонце сиділо на даху дев'ятиповерхівки, прямої і вузенької, як стовп. Чим-то воно скидалася на мандруючу світом сліпучо-білу товстушку.

—Працюєте, працюєте, а потім — шусть з вікна, і — все. Спеклася пташка.

—Ви людина добра, з добрими — легко.

У її сутінкових очах грає жовтуватий зблиск сонця. Рука суха, гаряча, як деревина на пляжі Російського острова.

—Знаєш, вдома я відчуваю себе впевненіше!

—Добре, — погодилася вона. — Їдемо до тебе.

Моєму внутрішньому «я» не подобається коли мене запрошують до незнайомого житла. Мало що у жінки в голові. Затягне мужика в будинок, а там вже сидять п'яні головорізи. Народна творчість нерідко створює в душі почуття дикого дискомфорту.

Ми під'їжджаємо до мого будинку. З перезрілої п'ятиповерхівки білим лахміттям лущиться шкіра. Я заплатив за лічильником, і ми пройшли крізь перехресний вогонь неприкритої жіночої агресії.

—Молодий чоловіче!

Голос належав жінці в білій сукні з хвилею золотавого волосся по спині.

—Молодий чоловіче!

Я не відчував себе молодим чоловіком, але озирнувся, відчувши, як здригнулася долоня моєї супутниці.

—Краще з повією за бакси, ніж зі мною по любові?

Єлизавета була чудова. Доречно сказати, ми з нею зустрічалися вдруге, після недоладного знайомства біля будинку старезних. Справа була в міському саду, я запропонував Єлизаветі вечір з шампанським, але вона зая-вила, що в парк прийшла не одна.

Тепер вона була одна, і прибійна хвиля її золотавого волосся схвильовано металася в моєму серці. Вода шаруділа піною на вологому грубозернистому піску.

Я зупинився, дістав з кишені і простягнув супутниці гонорар за невиконану роботу. Порозуміло посміхаючись, вона сказала:

—Я в п'ятдесятій.

І пішла, оглушивши мене грою своїх приголомшливих стегон.

Лице Єлизавети палало сором'язливим рум'янцем. Сукня на ній була легка, напівпрозора, волосся сяяли, як промені сповзаючого за сопку сонця.

—Ну і як? Стареньку не передумав уматерити?

Питання було поставлено єдине для заспокоєння залишених в альтанці бабусь. Все-таки, друг, хоч і старий.

Якщо в богадільні почуття ознобу я списував на примари старості, то зараз був впевнений, що Єлизавета — жінка, заради якої можна піти на все.

Двері в під'їзд були розбиті і теліпалися на одному шарнірі. Бетонні східці сходового маршу осипалися цементним пилом і щебенем. На стінах красувалася реклама язичницьких богів. Богиня кохання Піза рекламувала потужні сідниці, а бог Рід нагадував дев’ятиповерхівку з сидячим на даху сонцем.

—Ти вважаєш, бабусі сподобається цей сарай?

—Я не комерсант, щоб вважати!

—Я розмовляла з жінками, вони про тебе хорошої думки, та все ж ...

—Ви маєте на увазі, куди я буду водити жінок?

—Хочу сказати, що знаю тебе так давно, що встигла забути. Нас сто років тому познайомила твоя мати, тоді в парку, як ти пішов, а чоловік, якого я очікувала, потрапив в автомобільну катастрофу.

—Жартуєте, Єлизавета. Мати моя вже десять років, як померла.

—Можливо, але в парку була вона. Темноволоса, з синіми в цятку очима і родимкою на щоці.

Темне волосся і родимка — куди не йшло, але сині в цяточку очі — було винаходом чотирирічного хлопчика. Епітета цього я більше ніколи не чув і не вимовляв. Я починав розуміти природу ознобу, природу гойдаючих мене хвиль і шелесту піни на піщаному пляжі. Я навіть злякався, що Єлизавета може так само раптово зникнути, як з'явилася. Я відстав від неї на одну сходинку, щоб підтримати у разі падіння. Ніжність обпікала мене, як полум'я палаючого будинку. Щось материнське було в посадці голови, у вузькій спині, а волосся ... золотаве з вигорілим пасмам, я виніс з колиски мого дитинства. Укладаючи спати, мати закутували мене в русяве волосся і, злегка похитуючись, читали вірші про людей мандри безпуттям Всесвіту.

«І Мойсей сказав їм: ось що сказав Господь: Повний спокій, субота свята для Господа; що будете пекти, спечіть, а що будете варити варіть, сьогодні, а що залишиться, відкладіть на сховок до ранку».

З чималим здивуванням я згадав, що сьогодні п'ятниця, а значить, все треба робити сьогодні: пекти, варити і любити. Зупинивши Єлизавету, я заглянув в її широко розкриті сині в цяточку очі. У пориві ніжності я хотів притиснутися губами до щоки, але вона пирснула мені в обличчя якоюсь рідиною, і, втрачаючи свідомість, я побачив її урочисто спрямовану статуру.

—Теж мені, опікун знайшовся!

Вітер, барабанячи пальцями у вікно, кричав про віроломність богів, які підписали директиву про кінець світу і довірили йому її реалізацію. Як лист з дерева, зірве вітер планету з орбіти і кине в тартарами, куди скинула моїх предків, вдаривши в планету, блискавка.

Самопочуття байдужості не покидало мене до самої школи, а в школі нахлинули спогади, і я поцілував руку вчительці літератури, яка одного разу дала мені почубеньків не пам’ятаю вже за що. Тоді вона намагалася розбити об парту мого толокняного лоба, і переляк штовхнув мене на відповідний удар — головою в живіт. «Добре, що не нижче, — заявила прибиральниця, яка спостерігала за нами. — А то довелося б витягати хлопчика за ноги з пролому! Марія Іванівна була приголомшена настільки вульгарним зауваженням, що тут вже й доповіла про все директору. «Тягати пацана за волосся — це педагогічно?» — Запитанням на запитання директора відповіла прибиральниця. Тепер я цілував руку старої вчительки, а вона гладила рукою моє м'яке, пишне волосся.

—Волосся завжди пов'язували мене з Космосом, — сказав я вчительці. — Хочете, я передбачу погоду на вечір?

—Погода хороша, це без Космосу ясно. Сказав би краще, чи живий Віктор Шапіро. У наших дівчаток ностальгія за його жартів.

Підполковник Шапіро пропав безвісти в Чечні, ми всі це знали й переживали страшно.

—Добре, — відповів я, подумки звертаючись до нещодавно померлої матері. — Добре, я передбачу долю нашого кращого шахіста. Але перш скажу про погоду. Вона зіпсується до кінця дня, незважаючи на гарний прогноз синоптиків. Буде йти дощ, гарчати грім, а блискавок не буде. Небо ще не дозріло для великої грози ...

—Ти так впевнено говориш, ніби до вечора сила-силенна часу.

З тридцяти випускників десятого «А» у класі ледве набралося дев’ятнадцять. Красуня Галя вийшла заміж за шведа, мініатюрна вродливиця Надія — за японця, Риму ударом у живіт уклав в могилу п'яний чоловік. Відсидів термін за зґвалтування Сомов, купив квартиру в Москві, одружився за однокласницею Мариною, з якою ми за рік до випускного створили дівчинку, і тепер моя дочка офіційно значилася дочкою глави мафіозного клану.

—Наша найдобріша Марія Іванівна не вірить в передчуття, як, втім, і багато хто з вас. Але я сьогодні в ударі і хочу заявити, що, незважаючи на прогноз, десь приблизно через годину у вікна буде стукати дощ, потім він перетвориться у зливу, з громами, але без блискавок. А що стосується Шапіро, він втік з полону, але змушений ховатися ... Причина — вбивство триваючих його в рабстві господарів.

—Це неможливо, — категорично заявила курочка-пеструха Іпатова. — По-перше, на найближчий тиждень дощів не обіцяють, а по-друге, мати Віктора впевнена, що він загинув, підірвавшись на міні.

—Через годину буде ясно, хто з нас прав, — сказав я, сідаючи на своє місце за парту в другому ряду.

Місце моєї сусідки по парті, Клави Матухно, пустувало.

—Ми заходили, але Клава поїхала в село до батьків і коли буде — невідомо.

—Вона вже вдома, — сказав я. — Дай-но, Гриша, свою іграшку, і я вам доведу.

Гриша набрав номер Матухно, і в тиші, що раптово уляглася в класі, ми почули дзвінкий, як шкільний дзвіночок голос Клави.

—Хлопчики-горобчики, я зараз буду, обов’язково буду. Секунда, як до хати ввійшла, ніби відчувала, що мене хтось шукає!

Настало мовчання, яке увінчало останню мить перед створенням світу. Марія Іванівна опустилася на стілець, не відводячи погляду від хмари, що галопом насувалася з півдня. Віддалене гарчання грому потрясло наші душі, і найбільше — мою, бо я сам до кінця не був упевнений у своєму пророцтві.

Тисячею батогів ударив по вікнах дощ, вітер змішав крони дерев з клаптями хмар, і незабаром суцільною стіною налетіла на школу, стрясаючи землю злива.

—Це неможливо, — прошепотіла Іпатова. — Цього не може бути, він знав, що Клава повернеться, знав, що буде дощ, а нам все підніс як якесь чарівництво ...

—Я знав це не тому, що від когось почув, а тому, що знав. Знав — і все. Зараз я знаю, де знаходиться і що робить Шапіро. Але я не знаю, чому я це знаю. Просто знаю — і все.

Мене починала дратувати похоронна тиша в класі. В очах однокласників я виглядав небіжчиком, душа якого здуру затрималася на землі. Врешті-решт ми зустрілися не для того, щоб обговорювати моє вміння бачити невидиме.

—Проте повернімося до наших баранів, — сказав я. — Я не вискочка, мені самому неприємно те, що я іноді вгадую майбутнє. Повірте, це буває не завжди, почалося після смерті батька, а якщо точніше — після відходу матері. У мене склалося враження, що про все це мені розповідає мати.

—Ну якщо ти й справді такий розумний, скажи, виходити мені заміж за Коляна, чи як?

Це сказала Лада Богоявленська, кругловида шатенка, яка двічі побувала замужем, але так і не зуміла створити хоча б видимості сім'ї.

—З Коляном не вийде, — відповів я. — У день весілля тобі на голову звалиться Шапіро...

Гроза тріумфувала, слухаючи мої навіжені промови, але мовчазно-настороженим залишався наш клас, що десять років тому покинув оце приміщення.

—А якщо не повернеться?

—Якщо відкладати весілля, може, і не повернеться.

В голові у мене щось клацнуло, я відчув легку нудоту і запаморочення.

—Двері, відкрийте двері! — Крикнула вчителька.

—Краще кватирку, — сказала Клава. — Нехай його душа полетить до неба.

Уві сні я перетинав киплячий штормом океан, милувався гостро блискучими льодовиками Альп. Але частіше за все мене переслідував сон замкнутого простору — сум'яття серця, розбитого в грудній клітці. Залізні ферми цехів, скляні куполи, займані кіптявою ковальських горнів і багать, у полум'ї яких дикі племена Тартар обсмажували своїх престарілих пращурів.

Говорячи про вітер мовою нані, друже мій Бельди, вимовляв знайомі з дитинства слова. У кронах модрин пустував горішній вітер — дурмін. «Дурить в кронах вітер, тому і — дурмін». Ведмедю Бельди поклонявся з благоговінням мого батька, залишаючи йому ковток горілки в склянці і шматочок хліба. Для слов'ян і нанайців ведмідь завжди був священною твариною, коріння забобони йшли в далеке минуле, і в першому своєму дитячому сні я бачив ведмедя, який схилився над моєю колискою. Не бачачи на власні очі нікого, крім батька і матері, я побачив ведмедя.

Пізніше мати говорила:

—У два роки приснився ведмідь, це добрий знак.

Одного разу мої руки до плечей обросли пір'ям. Пір'я складалися у м'які шати, коли я йшов по землі, і розгорталися у крила, коли піднімався в небо.

—Татарія-тартарари—місце заслання Гіпербореїв, — говорила мені давня, як бог, стара бабуся, розгризаючи зубами скам'янілу кістку мамонта. — Нам не вистачає крейди, щоб жити, і бути вільними, як птахи, щоб повернути нам втрачені за сторіччя крила. Коли я була маленькою, тіло моє було печеристим і гнучким, мої крила — легкими, як моє дихання, а земля була меншою в обсязі, і тяжіння ядра було слабкішим звичного. Доторкнувшись до землі, тіло людини знаходило потрібну йому тяжкість, подібно до того, як важчає в коханні чоловіча плоть...

Я сміявся, слухаючи марення старої відьми, але мати з-за столу загрожувала мені пальцем: не перебивай бабусю, вона пам'ятає те, що давно приховано від людей, і ти одного разу відчуєш, як не вистачає тобі її знань.

Пальчик у матері був тонкий, із золотистим кігтем, а на плечі іноді виростало крило, від якого вона з жахом звільнялася. Крило це як зайвий хребець в куприку — ознака хвоста. Якщо предки матері були ангелами, то предки батька — стукали по камінню рожевими ратицями, весело відмахуючись хвостами від первісних комарів-кумарів. А Бельди стверджує, що його шаманка-мати вміла літати, впадаючи у транс за допомогою піонерського бубна. Коли вона літала, до неї приходили ведмеді: сідали в коло і мирно розмовляли на мові нані.

Не раз вискубуючи пір’ячко з плеча матері, я вірив Бельди і на могилі шаманки набирав силу третього ока — вміння бачити майбутнє, і одного разу передбачив смерть хлопця, який здобув перемогу у стрибку з трампліну.

Оголене плече Олени-Нонни викликало в мене пекучу зацікавленість, я передбачав в ньому паросток лебединого пера і, зволожуючи плече теплим диханням, хотів, щоб паросток швидше проклюнувся і пішов у зростання.

Я не знав, яким шляхом нам судилося пройти, але те, що сталося з нами на сліпучо-прекрасній планеті, підтвердити нікому, а я боюсь уславитися божевільним й догодити в клітку, з якої не передбачено виходу.

Мати запитала: ти мене любиш? Я сказав: так, і ситцева кофтина на її плечі стала здувається від натиску крил.

—Мама, давай почекаємо, раптом з'явиться інше крило, ти станеш птицею і понесеш мене на одного разу покинуту нами землю.

—Не можна, синку, — відповіла мати .— Земля предків заросла льодами. Люди підстережуть нас, знімуть крила, виставлять у музеї як пір'я недолюде-мутантів, а наша прародителька Лебідь здригнеться від почуття ненависті до здичавілих нащадків.

Одного разу на якомусь нанайському святі я підійшов до жінки з бубном і запитав, чи може людина літати.

—Праматір'ю народу нані був птах Лель, — відповіла шаманка. — У дитинстві я була легкою, як пір'їнка. Я вміла літати, але до старості ми наливаємо вагою часу, воно притягує нас до піску, з якого ми вийшли.

Слухаючи річ шаманки, я до крові роздирав під сорочкою плече, на якому пробивались паростки лебединих крил.

Від печеристих тіл наших предків ми успадкували єдину деталь, з якою Олена-Нонна в ту ніч розмовляла як з живою істотою.

—Рудий, рудий, де ти був? — Шепотіла вона, короткозоро вдивляючись у дзвенячу плоть і не не могла порозуміти, що в ній такого особливого.

А я думав: якщо тіло людини було печеристим і, торкаючись землі, наливалося кров'ю, як щасливі були наші предки, і чи не звідти прийшло до нас світосприйняття Раю?

Вранці поверхом вище я побачив сутінкові очі вчорашньої красуні. Її ноги обросли пухирцями гніву, вона готова була жбурнути мені в обличчя не відроблений вночі гонорар. Я пообіцяв, що зайду пізніше, що в неї ще буде можливість не тільки відпрацювати ці, але і заробити гроші на мандрівку в тартарару.

—Я прийду до тебе, — сказала вона. — Я покажу, як працюють справжні професіоналки.

—Добре, — відповів я. — Якщо зумієш розпалити згаслий вогонь.

І все-таки я зумів осяяти радістю її обличчя. На прощання вона розгорнула халатик і показала мені набір робочих інструментів.

«Якщо вона — чортиця, чому така гарна?» — Думав я, стрибками по східцях приборкуючи бажання, яке вприскувало в моє печеристі тіло кров.

Примара матері з дівочим грудьми і усмішливим лицем склала за спиною крила. Замість ніг у матері були шкірясті, як у лебеді, ласти. Вона опустилася на диван, блакитні у цяточку очі дивилися на мене запитливо-ніжно.

—Ти не повинен знати більше, ніж знаєш, але пізнати себе повинен.

Ми вилетіли в розчинене вікно і на мить зависли над містом. Хмара пропливало так близько, що я відчув щокою її вологе дихання. З хмари голосом матері хтось читав безсмертні терцини Данте.

—Я не можу давати тобі поради, — сказала мати. — У Космосі багато непересічних світів, не всі серця знаходять одне одного, але я хотіла б мати надію...

Я прокинувся від виску машин, що зіткнулися на асфальті: два джипи зім'яли в коржик вітчизняну "ладу", і жінка на тротуарі кричала як різана.

На дивані, де нещодавно сиділа примара матері, я побачив сліди лебединих ласт. Сліди були вологими і пахли чимось загадково знайомим. Я виглянув у вікно, оглушений криками автомобільних сирен. Під вікном на асфальті лежало прекрасне тіло сусідки з п'ятдесятої квартири. Замість голови в світі автомобільного променя блищала кривава пляма.

«Вона померла тому, що не відпрацювала боргу», — подумав я, відчуваючи огиду до набитому машинами місту.

Сива старенька жіночка легко вписалася в інтер'єр моєї квартири. Вона облюбувала кімнату матері, поряд з її портретом повісила фотографію внучки: у повний зріст, на пляжі, з приголомшливою посмішкою на осяяним сонцем обличчі. Поглянувши на фото, я відчув справжній оргазм, настільки сексуально-спекотним була ця сяюча діамантом істота.

—Гарна, пристрасть, як гарна, — прошепотів я, не в силах відірвати погляду від фотографії.

У мене виник сумнів: чи помиряться ці два портрети на одній стіні? Моя добра матінка і вогненебезпечна Єлизавета, що підкорила себе єдиної мети — стати самою заможною дамою міста.

Нехай навіть провінційного.

—За маму не турбуйся, — сказала старенька. — Моя внучка, — чоловічок добрий, але заскоки бувають у всіх. Я думаю, ви покохаєте одне одного…

«Як би не так», — подумав я, згадавши, скільки часу я провалявся після її смердючого обприскувача.

«Я думаю, ви покохаєте одне одного!»

Цією фразою старенька вбила мені в голову думку про можливість близькості з Єлизаветою. Моя розгнуздана уява зробилася бруском, на якому я відточував всілякі варіанти зближення. Зближення сонячної енергії з місячною, хоча остання хіба може встояти проти першої.

Бог сонця — Ярило геть витіснив з мого серця пам'ять про розп'яття прибульця. Сни мої кінчалися непритомностями і сльозами. Я метався над океаном, у пошуку матері-лебеді, впевнений, що тільки вона може вгамувати закипаючу в моєму печеристому тілі пристрасть.

Жабеня на дорозі мені більше не зустрічалося. Жаба в траві нагадувала сусідку, вічно п'яну, брудну, яка щедро роздавала дітям дзвінкі потиличники, а чоловікові — ляпаси, за його чоловічу зледачілу. Чоловік товстушки — добряк, яких пошукати, прощав дружині все її вулканічні викиди. До диму він звик, магму по можливості перетворював на попіл, яким постачав знайомих дачників, стверджуючи, що це найкраще з калійних угноювань.

—Якось ми з вашою матушкою говорили про вічність... так ось, вона стверджувала, що у вічності немає Бога і немає кінцевої мети. Все у Всесвіті підпорядковано пошуку щастя в його чистому вигляді. Хоча ніхто до цих пір не відповів на питання: що це таке — щастя? Людей на землі тримають обжерливість і плотська пристрасть. Духовність — доля небагатьох, до того ж це небезпечна штуковина. Для того люди придумали собі богів, що не хочуть залишитися на землі один на один з нерозв'язною загадкою буття.

Таким чином, сусід намагався пом'якшити в моїх очах бронзовий зліпок дружини, зробити її більш живою і доступною. Однак її репліки стирчали скалкою в тілі, а витягати її було нікому.

—Дружина ваша — принадність, — сказав сором'язливо почервонілому сусідові, — її б відмити, умастити сморід і підсунути на ніч у ліжко диявола. Вічно невдоволена богиня Піза — не вашого поля ягода, пане чоловік!

Я пішов, залишивши сусіда на сходовому майданчику докурювати вітчизняну цигарку, як завжди, останню.

Наступного вечора сусідка Піза забігла до мене, спітніла і червона від тривалого лежання в настої з відьомських трав і попросила сто карбованців за хвилину стриптизу, який буде крутіше всіх телевізійних порно. Останнє слово в її розпарених вустах пролунало двозначно: парною, могли бути парна лазня і порнографічний фільм.

Я простягнув їй сотенну і звелів передати привіт чоловікові, але Піза була налаштована рішуче.

—Не відпрацювавши, я залишуся вічним боржником, так що, вибачай...

Вона скинула з плечей халат, і я зрозумів усе…

—Пробач, — сказав я чоловікові. — Ти володієш скарбом. За таку красу можна пробачити все.

Акордеон співав про втрачену любов. Серце жебрака музиканта билося в ритмі піонерського барабана, озвучуючи неможливе. Блискавка написала на небі кілька ієрогліфів.

—В зоні смерті, — сказав Дзян, — час уповільнює рух, про це говорить блискавка. Блискавка — розпис на пергаменті неба, зрозуміти б, хто розписується, — Бог чи Диявол.

Іронія в очах Бельди зробила його обличчя по-хлоп’ячому світлим: він знав, що смерть зупиняє все.

—Пора їхати, — сказав я .— Гроза дихатиме нам у потилицю, як би чого не трапилось.

Сміх Дзяна заглушив потужний гуркіт грому. Дощ пішов суцільною стіною, дзвінко затанцював на даху автомобіля, так що в салоні ми опинилися мокрими.

Гроза прийшла із заходу, наче хмара зірвалася з велетенського айсберга — дощ був холодним і злим.

Складалося враження, що ми знаходимося в підводному царстві, але замість риб і водоростей крізь мутне скло води видно було безпорадно пониклі дерева і трави.

Керувати машиною крізь таку зливу було схоже на самогубство.

—Північ — комора загадок, — гнув свою лінію Дзян. — Я відчуваю це по запаху дощу, що прилетів звідти.

—Коли Земля була маленькою, її серце зігрівало людей, а хмари захищали від сонця. Але земля підросла, погладшала, як жінка. Крізь пласти жиру її серце не прослуховується, але це не означає, що планета мертва.

—Тобі б, Гоша, шаманом бути.

—Шаман повинен думати на мові предків, занадто я росіянин для шамана.

Китаєць Дзян витягнув з пачки цигарку, але прикурювати не став. Він м'яв її в пальцях, підносив до носа і, вдихаючи запах махорки, закочував під лоба очі.

—Будь-який китаєць знає рідну мову. Без мови немає народу, а діти нані не відкликаються на голоси предків.

—Мова входить до нас з молоком матері.

Бесіда брала несподіваний поворот, Бельди це не подобалося, і я сказав Дзяну, що серце народу не в мові, а в пам'яті. Мені сниться праматір Либідь. Вона сниться й Георгію, значить, ми діти однієї матері, і мови наші ростуть з одного кореня.

Позаду в потоці води повільно спухли дві світлових плями. Вони стали стрімко наближатися. Я включив задні габарити і для більшої видимості — гальмівний маячок.

Музична скринька у формі джипу оглушила нас істеричними конвульсіями джазу. За кермом сиділа Олена-Нонна, на задньому сидінні — дві лахудри, під Аллу Пугачову. Повітряні поцілунки посилало мені моє жабеня. Через дощ я не бачив її очей, але зловтіхи в них було більше, ніж цікавості.

Дорожня пригода обіцяла перерости в оргію. Олена-Нонна повернулася всім корпусом до мене, і, поставивши на сидіння ноги, влаштувала мені очманілого стриптизу. Жінки перетворили машину в дзвенячу музикою постіль. Все, що стояло, було укладено, все, що прикривало тіла, скинуто. Дзян і Гоша спритно перепурхнули у спальний салон, добре збиті жіночки накинулися на них з жадібністю, гідною найвищого опису.

Пелюсток полум'я бовтався на губах Олени-Нонни, як поплавець на поверхні ошпареного заходом озера. Вона знала, що її ласощі для мене стали сильніше наркотику. Здивована моїм опором, вона відкрила дверцята і голяком перебралася у стареньку, погано пахучу «ниву».

—Я не боюся погроз твоєї сучки, але відповідай: невже вона краща за мене?

—Якій ще... — Простогнав я, відчуваючи, як спритно рука Олени-Нонни розриває прошарок ґрунту над оживленим в темряві коренем.

—Тій самій, татусю, бабусю, котрої ти від сірого вовка врятував. А мене за це горили Єлизавети зґвалтували. Прямо в її машині, під її чуйним керівництвом. Вона все питала: хто краще це робить, ти чи вони? Я їй відповіла, що всі мужики козли, і ти, таточку, теж козел. Я прийшла мститися тобі за бабусю і за все інше.

Хвиля зливи схлинула, оголивши випрасуваний під ногами пісок. Блискавка розколола небо, і на тлі обпалених блискавкою хмар я побачив мою матір-Лебідь. Її очі сяяли, як дві зірки, і я рвонувся із кабіни назустріч цьому сяйву. Я біг по крутому схилу, сподіваючись злетіти, як це часто траплялося в сні, але відчуття крил не приходило. А злива зарядила ще дужче, зносячи мене брудними потоками в набитий покидьками виярок.

—Мамо, — кричав я, здійнявши руки до неба і чуючи над головою скрегіт ламких блискавок. Я вже бачив вишкірені в сміху залізні зуби міського звалища, я відчував його сморідне дихання, ще мить — і я зіллюсь з цією смердючою гидотною.

Невідома сила відірвала мене від землі, злива пішла у бік, і я відчув дивний аромат квітучих за звалищем лип.

—Ти втратив відчуття крила, — сказала мати. — Ти підеш слідом за батьком і, згорівши, повернешся на землю. З твоєї вини на землі страждають люди, і я не можу любити тебе так, як любила перш...

Мати лягла на ліве крило, і я відчув під собою холодний подих безодні.

У горах Мяо-Чана, за тисячі кілометрів від рідного дому, я бачив, як помирав батько. Не знаю, яка з матерів дала мені свої всевидющі очі, але описаний мною сон слово в слово повторювався в листі матері. «Коли я вранці пішла в магазин, батько був у доброму настрої, я обіцяла принести до вечері пляшку вина. Закрий двері на гачок, сказала я йому, сусідів уже двічі грабували. Коли я повернулася, він підійшов до дверей, щоб відкрити, і раптом я почула його хрипи. Я розбила вікно, насилу відірвала його руку від гачка, побігла до сусідів телефонувати, але було вже пізно. Через три дні ми з матір'ю читали одну і ту ж історію, історію смерті мого батька, описану мною вночі в горах, матір'ю — в щойно народжених сутінках.

Пропускаючи чергову чарочку, Бельди сказав:

«Не пиши про людей, до яких відчуваєш симпатію, не тривож ревниву душу батька».

Я передбачив смерть хлопчика, який їхав відпочивати до піонерського табору.

—Страждання зачіпають глибинні струни нашої пам'яті.

Бельди співав про мисливця-мергена, корінь «мр» в слові «мерген» пов'язував його з російськими «світ» і «смерть»: людина, що несе світові смерть. Нанайський поет провокував мені зв'язати народи спільною історією: український «курай» — перекотиполе, — пагорб в степу і нанайський ур — острів, і змішаний євро-азійський набір? Урал, курган, Кура, Кур, Урмі, Курили, Хурмулі, Хурба — і нескінченна безліч інших топографічних назв.

—Ми — стародавній народ, — обурювався Бельди. — Наш рід йде від птиці...

—Птахи були предками корейців і практично всіх північних народів. Мати стверджувала, що нашою праматір'ю була Лебідь. Бельди вимагав горілки:

—І все-таки нані древніше. Кондон, розумник, ти ніяким корінням не прив'яжеш до Москви.

—Зате зв'яжу з Доном, з Лондоном, — засміявся я, витягаючи з сумки шикарно оформлену фляжку китайської горілки.

Крім віршів я серйозно займався журналістикою, писав без занудства, спеціалізуючись в основному на нарисах про людей, не зовсім звичайних, скромних роботяг, які мріють досягти досконалості в обраній одного разу справі.

Після смерті батька я став вишукувати серед городян чоловіків, чимось на нього схожих. Виявилося, такі існують, і першим був Станіслав Росляков, фахівець по трубам суднобудівного заводу. Росляков був людиною скромною, одержимою в роботі, і кожне добре слово змушувало його працювати ще краще. Він болісно реагував на зауваження, і коли ми з ним розмовляли, не раз переривав розмову запитанням: чи заслуговує він такої пильної уваги до себе? Я обіцяв, що нарис стане явищем у журналістському колі, і, дійсно, розповідь про Рослякова була написана дивовижно, як сказав редактор газети Двірників. Але сталося так, що в день виходу номера газети Станіслав Росляков помер. Помер, так і не побачивши надрукованого в газеті нарису. «У нього було слабке серце, — сказала мені при зустрічі дружина Рослякова Станіслава. — Шкода, що він не прочитав вашого нарису. На деньочок би раніше, і він би не помер. Розумієте?»

Доречно сказати, я не думаю, що нарис міг продовжити життя людині, але говорити про це Станіславі не став. Мені не давала спокою думка, що в смерті судно будівельника є частка моєї провини.

Наступним в пошуку близнюків батька був відповідальний керівник харчоблоку, в минулому корабельний кок, Степан Краюшкін. Незважаючи на свою посаду, він був людиною стрункою, нервовою і дуже доброю. Він жив турботами про інших, майже повністю відрікаючись від домашніх проблем, які, як і кожна жінка, дружина Краюшкіна не хотіла брати на себе цілком, і на цьому підґрунті у них нерідко виникали скандали.

Це було так схоже на сімейне життя моїх родичів, що я почав вивчати «об'єкт» з усіх сторін, і незабаром нарис був написаний. Редактор, давній знайомий Степана Ілліча, завчасно доповів йому, що це найкраще з усього, що написав журналіст Копєйкін, і тому напис вирішили поставити в першотравневий номер. У ніч на перше травня Краюшкіна не стало. Ніхто раніше не чув про те, що у нього слабке серце, а тут лікарі в один голос заговорили, що людина спалила себе на роботі, жодного разу не була на прийомі у лікаря, а остання сварка з дружиною добила остаточно.

Вибух у серці — смерть миттєва, але хтось же заклав у нього вибухівку? Станіславі залишилося тільки підпалити бікфордів шнур.

Вельми обережно я підходив до роботи з машиністом тепловоза Петром Кривоносом. Я провів з ним пліч-о-пліч дві зміни, і не просто провів, а із задоволенням підміняв машиніста, на собі відчувши тяжкість аварійних перевантажень. Кривоніс був великим баляндрасником, на кожне питання відповідав приповідкою, регулярно проходив медичний огляд, так що фатального результату на цей раз не передбачалося. Я написав посередній нарис, прикрасивши його примовками, анекдотами та іншим словесним лушпинням. Нарис був надрукований з великими скороченнями і переробками, газету Кривоносу принесли до поїзда, і він відклав прочитання нарису на потім, але це «потім» у нього не відбулося. Відчувши себе погано, він зупинив поїзд, зійшов з тепловоза і помер, лежачи на вологій курній траві в десяти метрах від залізничних рейок.

На цей раз смерть машиніста зацікавила слідчі органи. Мене викликали на бесіду до слідчого Якушкіна, я виклав йому свої міркування, і юрист запропонував мені написати нарис про нього. Провести експеримент на поки ще живий натурі. "Хіба що заради слідства", — сказав я, — відчуваючи сильний біль під ложечкою. І чим ближче я дізнавався слідчого, тим ґрунтовніше переконувався, що він за натурою близький моєму покійному батькові.

Нарис про слідчого я написав у дусі Конан Дойла. Здавати його власноруч у газету не зважився, довіривши це самому слідчому. До цього Якушкін двічі прочитав матеріал, вніс до нього деякі корективи. Але ми упустили важливий фактор в експерименті: не посвятили в нього сторонніх. Якушкін помер за день до виходу номера. Ця смерть ставила хрест на моїй кар'єрі журналіста.

Колись мені здавалося, що я — бог, який зійшов на Землю, щоб знаходити й прощати грішників. Такою великою була моя любов до батька, який завжди жив не так, як хотів, тому що гріхи його були спровоковані стадним почуттям російського бунту. Я бачив кров на лезі його клинка, з часом вона висохла, і не знати було — червона це кров або біла.

—Це кров офіцера, який був фанатично відданий минулому, — говорив батько.

Батько пішов до іншої жінки, молодої красуні. Я пробачив йому це, і батько повернувся: йому здався вагомим акт прощення, це було не в дусі часу.

—Смішний ти, — сказала Олена-Нонна.

Стрибнувши з ліжка, вона витягла з сумочки жаб’ячу шкіру й обернулася сором'язливо всміхненим жабеням.

Я став на коліна, щоб ближче дослідити створене на моїх очах диво.

—Не ображайся на мене, повернися?

Жабенятко було таке мале, що вміщалося в жмені. Його прохолодні лапки шкреблися на моїй долоні, а в очах відбивався мутнуватий інтер'єр приміщення. Я підніс жабеня до губ і запитав:

—Невже я такий поганий, що ти зважилося повернутися в болото?

—Ти не поганий, ти — сліпий, — відповіло жабеня. —Людина шукає те, що завжди поруч. Я втомилася дивитися в твої палаючі безумством очі.

—Що ж мені робити?

—Відкрити альбом старих фотографій.

Не відпускаючи царівну з долоні, я дістав альбом і відчинив двері в минуле. І майже відразу побачив Олену-Нонну. Як не дивно, ніколи раніше я не бачив її на зборах літоб'єднання, на поетичних семінарах, на вечірках в честь їх проведення. Маленька дівчинка з широко розкритими очима.

Гортаючи сторінки, я бачив спрямований на мене погляд Олени-Нонни. Вона завжди сиділа ліворуч, майже впритул, як би охороняючи від можливих замахів моє дурне серце. А я в цей час із пожадливістю споглядав вроду зрілих левиць від літератури.

—Значить, все це було! Але де був я?

—Ми не бачимо тих, хто нас любить, — сказало жабеня. — Ти ніколи не любив мене, тому я завжди була поруч.

—А якби ...

—У нас вийшло, і я — йду.

—Але це несправедливо. Це гріх, нарешті ...

—Утамувавши пристрасть, ти відвернувся від мене. Для тебе я жабеня. А тобі потрібна Лебідь. Велика, біла, з крилами замість рук.

Краплі крові на клинку батька провокували мене на погані вчинки. Мені раптом захотілося встати і викинути жабеня в розчинене з нагоди спекотної погоди вікно. Нехай воно впаде і розіб'ється, а я виріжу шматок асфальту з плямами її крові і буду зберігати його як реліквію.

Після смерті батька клинка я здав в музей. Кров з нього змили, і тепер він нічим не відрізнявся від інших визначних пам'яток століття. Те ж саме відбудеться і з шматком асфальту.

—Пробач, дівчинка, — сказав я. — Можна я віднесу тебе в болото?

—Тобі все можна, — відповіло жабеня.

У небі, між фронтами грозових хмар, спостерігалася справжня танкова битва. Вибухи снарядів, гуркіт металу, брязкіт гусениць, як брязкіт зубів поваленого в жах чудовиська.

Болото знаходилося в двох кроках від міста.

Мале жабеня дивилося на мене очима моєї матері.

—Ти думаєш, легко переходити із рук в руки?

—Я виконую твоє бажання, Нонна.

Коли ти по вуха в ганьбі, почуття загострюються, посилаючи до космосу сигнал SОS, і рятунок тобі підказує хтось невидимий.

Біла лебідь над солоними бризками хвиль.

Через два тижні після оглушливого падіння з неньчиного крила я повернувся додому.

Двері відчинила Єлизавета. Наші очі зустрілися, і я почервонів, побачивши на дивані Олену-Нонну, що склалася в солодку сором’язливу грудочку.

—Ми тут ворожили, з жінкою з'явишся, або як?

—Або як, — відповів я, зоставивши губами прохолоду на підставленій для поцілунку щоці.

—А мене, таточку? Я страшно сумувала. Два тижні стирчала біля вікна, добре ще, що бабуся була поруч...

—Здрастуй, крихітка, здрастуй, — шепнув я висячій на моїй шиї красуні.

—Ми все звалище по крихітці шпортали, міліцію підняли, бабуся була певна, що ти відпочинеш у матері в раю і обов'язково повернешся.

Щоки Єлизавети палали рум'янцем, полум'я з прочинених губів обпікало мені обличчя, але в глибині душі холодними протягами надривалася безодня.

—Ми вбиваємо матерів не тільки на цій землі, — відповів я.

На віях у старенької зблиснула одинока сльоза.

—Ще не все втрачено, — сказала вона. — Тобі ампутували крила, але в запасі залишилася воля. А любляча мати завжди знайде можливість допомогти синові.

—Мене виходила мати Бельди. Вона казала, що я ніколи більше не зможу літати, що повернути крила може тільки жінка, любов якої до мене буде сильніше за материнську.

Єлизавета сіла на диван поруч з Оленою-Нонною. Та обняла її за шию, з посмішкою примхливого дитяти розглядаючи мене, помітно постарілого за час хвороби.

—Моє серце занадто слабке для великої любові, — сказала старенька.

—Я буду любити тебе, як доброго, ласкавого папочку, в обіймах якого можна забути жах.

Я не міг зрозуміти: сном або дійсністю було наше занурення у болото?

Єлизавета мовчала. Її сині в цяточку очі дивилися крізь мене, і я боявся, що зараз на її плечі проб'ється тремтливий паросток крила. Піднявши руку, вона почухала плече, погасивши в мені останню надію.

—Все, що мала, я віддала, щоб знайти тебе, — сказала Єлизавета. — Продала квартиру, звільнила охоронців...

Предки слов'ян вважали, що душа, яка потрапила до раю, ніколи не повертається на землю. Як же вдалося матері вирватися зі світу духів і вселитися в прекрасне тіло Єлизавети? Невже справді материнська любов сильніше за всіх приголомшливих Космічних законів?

—Мені нікуди йти,—сумно сказала Олена-Нонна.

Єлизавета зблиснула яскравим у сонячному промені оперенням.

—Все добре починається з розуміння того, що ми ніколи не визволимося від помилок. Але зате у нас є воля поміняти їх на інші, — філософськи зауважила старушка. — В цьому і схований сенс всього, що було, є і буде в цьому світі. Та й в іншому — теж.

Старенька спала на ліжку матері, диван ми переставили в іншу кімнату і віддали Олені-Нонні, а самі вирішили заночувати на ватяній ковдрі, яка дісталася мені від соціалістичного минулого.

—У дитинстві ми спали на підлозі, — сказала Єлизавета. — Тоді я мріяла стати царівною-жабою і вийти заміж за принца.

—А я недавно підібрав на дорозі жабеня, сказав я, раптом повіривши, що вона і є та сама царівна. Але жабеня відкинуло мої домагання, не обдарувавши навіть поглядом.

—Смішний ти, — сказала Єлизавета. — Мріяв про царівну, тягаючи до ліжка повій?

—Мені соромно усвідомлювати це.

—А якщо вночі прибіжить Олена-Нонна і зажадає свою частку кохання?

—Давай не будемо починати з докорів?

—Я не докоряю, а питаю. Повинна ж я знати, на що розраховувати. Любов утрьох мене не влаштовує?

—Мене теж.

Ніч була місячною, чотири чортеняти на стовпі сяяли від щастя, злизуючи з неба хрусткі на зубах горішки зірок. Так скриплять гальма блукаючих у ночі автомобілів.

—Мені б простиральце, накритися! — Відчуваючи оточуючий тіло озноб, сказав я.

—Навіщо тобі простиральце?

Вона витягла із зачіски кілька блискучих шпильок, і лебедині крила з шумом відчинилися за її спиною. Нижнє оперення нагадувало купол зоряного неба.

Мій крик Єлизавета задушила солодким, як непритомність, поцілунком.

—Я сумувала за тобою, — сказала вона. — Своєю любов'ю ми розбудимо сплячих за стіною дівчаток.

З незвички я наступав Єлизаветі на крило і мало не скотився по обсипаних щебенем сходах.

Ніч прийняла нас прохолодою, дихнула в обличчя смородом, але аромат квітучих лип кружив голову. Світлові стовпи над головами чортенят підпирали небо. Я міг би підійнятися на один зі стовпів, якби на ньому стояла скриня, а в скрині — качка, а в качці — яйце... Я відчував легку заздрість до окриленої щастям Єлизавети. Зараз вона змахне крилами, щоб винести мене в гори. Можливо, вона проробляла це, і не раз. З такими ж, як я, дурнями. У мене виникло бажання зірвати з Єлизавети крила, перетворивши її на звичайну базарну крамарку.

—Не навантажуй себе дуром, — сказала Єлизавета. — Звертайся уявою до праматері Лебеді.

Обернувшись річкою, зоряне небо підхопило нас і понесло течією з кричущого світловими стовпами міста. Швидкість руху стрімко наростала. Єлизавета склала розгорнуті для зльоту крила. Відбиваючи місячне світло, оперення іскрилося, як вода в кільватері, що залишає охоплене погонею судно. Я летів безкрило, не відчуваючи опору атмосфери і майже не дивлячись на сяючу щастям Єлизавету. Це був дивний політ. Місто, річка, навіть гори — все залишилося позаду. «В якому куточку Всесвіту звила пташка затишне для нас гніздечко?» — Думав я, розуміючи, що туманний диск позаду і є те, що ми називаємо колисанкою людства.

Відчуття польоту доставляло мені захват, але не радість. Повернення до Великого кочовища вимагає гігантських зусиль. Чи здатний я тверезо оцінити те що діється? Сяючі диски навколо планет здавалися надійним притулком, але в очах Єлизавети миготіли нові, більш дивні і не менш загадкові безодні. Незабаром прозорість неба згустилася, наповнилася легкої хмарністю, поступово все сутеніло, перетворювалося в стрімко набігаючу на нас рівнину. Рівнина була покрита димчастою нерухомою зеленню. Кулясті крони іскрилися вологими плодами, всуціль у густих сяючих крапельках.

Так сяють мохи над медовими стільниками бджіл.

У мене виникло бажання поділитися захопленням з Єлизаветою, але її поруч не було. Я був один, зі швидкістю світла посуваючись над плоским покривалом одноманітно-строкатої рослинності, де були густо замішані вохра, блакить і рожева імла надії на зустріч зі світом, в який відійшла моя мати. Мене не хвилювало зникнення Єлизавети: вона залишалася в пам'яті, як сотні незначних дрібниць земного існування. Я перетнув кордон неможливого, був самотній і щасливий у своєму торжестві та величі. Радість польоту захлеснула мене, крик захвату виривався з горла, але тиша стояла така, що я не чув власного крику.

З витонченістю коршака спланував я на жорстку зелень галявини, де в глибокому роздумі ходили одягнені в туманні перлини гуманоїди, і один з них простягнув назустріч проникаючий в серце погляд.

—Не впізнав, ну звичайно ти не впізнав мене? Адже тобі навіть не повідомили про моє звільнення. Від’їхавши, ти жив надією на зустріч, і я бачив, як твоє обличчя світилося від добрих передчуттів.

Я сподівався на зустріч з матір'ю, але Космос кинув мене в обійми людини, смерть якої засмутила мене, але не викликала болю.

Це була людина, у якої я ховався, тікаючи від навіженої дружини, яка мріяла вирощувати карликові дуби, щоб з їх допомогою позбавити людство від усіх його дурних хвороб.

—Ти змінився, Юрій Іванович, — сказав я, не сміючи назвати його Юрком, як раніше.

Його посмішка була легкою, як блакитні зблиски на плодах, ростучого поряд дерева.

—Ти підклав свиню матері, — сказав він. — Спроба контакту з грубим світом карається посиланням на кільце, що світиться, коли його крутять каторжани.

Це прозвучало так просто і легко, що не викликало навіть посмішки на його вустах.

—Кільце, що світиться? Що це означає?

—Те саме, що за земними мірками посилання на каторгу. Своєю енергетикою засланці обертають кільця, які в свою чергу підтримують життя астрального світу. Мати більше думала про тебе, ніж над проблемами вдосконалення світу. Так вже вийшло. Матерія однакова на всіх колах свого перевтілення: одна сила повинна пригнічувати іншу, щоб не перервати руху...

—Ходімо, — сказав він, помовчавши.

Він не йшов, а плив над зірково-мерехтливим морем рослинності. Я ж ступав грубо, і рослини тріумфували, вигинаючи зім'яті моїми ступнями спини.

—Їм не вистачає жорсткості, — сказав Дух мого високопоставленого товариша. — Такими їх зробили душі наших давніх предків. У земному світі — війни, тут — виснажлива благодать смертельної туги за болем.

—А хіба обертати Кільця не болить?

—Кажуть — ні, не боляче!

Він сказав це з таким підтекстом, що посмішка на його обличчі на мить сяйнула вищиром закатованого Богом людства.

—На світанку життя наші предки лякалися астрального світу. Вони грішили, щоб потрапити в пекло, адже з пекла перероблена матерія повертається до нового життя. У світі астральному все йде в енергію, яка рухає не тільки нашим світом, але й Космосом. Так що не поспішай бути праведним. Важливо зберегти чистоту помислів і виробити в собі енергію пошуку. Тоді душа знайде довголіття.

—У вашому світі?

—Напевно є кращі світи, але я в них не вхожий.

Ми проходили повз напівпрозорих постатей, обличчя яких були холодні, як лиця небіжчиків.

—Це матриці, — сказав Дух мого товариша. — Коли на землі з'являється людина, тут з'являється її зліпок. Він стежить за поведінкою свого двійника, не втручаючись в його дії, але страшно страждаючи, коли двійник робить щось не так. Матриця може прийняти тільки те, що абсолютно розумне по її високим поняттям. Іноді матриці згоряють, не дочекавшись смерті свого земного двійника. З мільйона живих до нас потрапляють одиниці. Твоя матриця втратила надію знайти астральне життя, занадто твій Дух обтяжений земними гріхами. Хоча енергетиці твоєї можна позаздрити.

—Значить, я зможу обертати Кільця поруч з матір'ю?

—І ти на це підеш? Адже в цьому випадку твоя душа назавжди випадає з кругообігу життя! Краще зійди до батька в пекло. У тебе залишиться можливість побувати в одному з суміжних світів!

—А як же мати?

—Що ти заладив, "мати" та "мати"! Її попереджали, — ніяких контактів...

У голосі Юрка дзвеніли іскорки гніву.

Я відвернувся від нього і побачив... себе.

Моя астральна матриця світилася зсередини, як світяться замуровані в перлині комахи. Губи були складені в вичікувальну посмішку.

«Щастя на землі обіцяє нам вічну розлуку в Космосі і настільки ж вічне очікування щастя. Більш досконалої форми мислячі істоти поки що не придумали. Занадто нас мало для великих відкриттів. А на землі люди думають тільки про благополуччя живота, про гарний настрій та можливість повелівати іншими. Людство помирає, не народившись. Вселенському розуму огидна обжерливість, так само як розбещення неповнолітніх дівчаток, не здатних народити те, чого чекає від Землі космічна матерія. Війни змушують людський мозок шукати і знаходити щось нове, але вони забирають надто багато сил, заколисуючи людство очікуванням спокою. Ти не народжений для нашого світу. Забудь про матір, шукай себе там, де тебе чекатимуть. Є у Всесвіті істоти вищі за тебе, так само як є істоти — нижчі. Матерія народжує світи, щоб у процесі їх зіткнення знайти можливість народження світу більш досконалого...»

Я був підкорений красномовним мовчанням моєї матриці.

—Де мій батько? — Запитав я.

—Цього не знає навіть наша прамати матерія.

—А де... куди зникла Єлизавета?

—Скоро вона прокинеться і побачить поруч покинуте тобою тіло.

—Тіло? Моє тіло? Значить, за земними мірками я помер?

—Тимчасово відійшов, вірніше — відлучився із тіла, щоб зустрітися зі мною. Ти ж хотів такої зустрічі? З матір'ю або зі мною — яка різниця? Пролітаючи над астральним світом, ти бачив багато матриць. Вони більш досконалі і майже безсмертні. Але з мільйона осіб гідними своєї матриці виявляються одиниці. Тому нас так мало.

—Ти мені вже говорив про це.

—Хіба?

Мене смішила забудькуватість чиновника зі світу примар.

—І хто ж визначає, готовий я до життя на вашій планеті чи ні?

—Матриця, матриця визначає, — почув я позаду жорсткий полковницький голос.

Озирнувшись, я побачив як пливе в усмішці обличчя зниклого безвісти Шапіро. А я ж обіцяв, що він повернеться, ледь Клава задумає одружитися за Коляном. Значить, я помилився?

—Ти не помилився, просто на той час контакт між тобою і матір'ю був розірваний, її енергетика вийшла за межі твоєї свідомості.

—Перетворившись в силу, яка обертає кільця?

—Хтось же повинен їх обертати?

Шапіро відповідав питанням на питання. На землі він був самим незалежним учнем нашої школи.

—Ішов би ти до мого товариша, люблячого вирощувати карликові дубки, — сказав я.

Шапіро засміявся:

—Усі ми варимося в одній юшці, все одне — космічна вона чи земна. Безсмертя буває добрим у контакті між усіма, хто живе в кожному окремому світі і — світах рівнобіжних.

—Але це неможливо!

—Не біда. У матерії часу вистачить, хоча юшка тим і гарна, що має тупикові мети.

На межі між сном і дійсністю мені примарилось бліде обличчя матері, і я почув її сяючий ніжністю голос: «Я зробила все, щоб справдилися твої бажання. Ти задоволений?» — «Ні! — Хотів кричати я.— Я не знав, що все це дістанеться мені такою ціною. Своєю байдужістю я вбивав тебе на землі, цікавістю — забив тебе на черговому витку життя!..»

Отямившись, я відчув, що підлога, на якій ми з Єлизаветою поснули, помалу гойдається. Чийсь приглушений голос віддавав різкі команди: «Підтримуйте за плечі, понаробляли крутих сходинок, небіжчика не винести». «Знову хтось помер!» — Промайнула думка. Крізь білі крила Єлизавети, якими було накрите моє обличчя, я побачив жовтуватий отвір вікна. Війнуло перегаром солярки, і я почув шум працюючого двигуна. Я понишпорив рукою, сподіваючись натрапити на тепле тіло Єлизавети, але намацав край жорсткої труби.

Я згадав сон і все зрозумів.

Мене виносили на ношах, ногами вперед, як покійника.

Зусиллям волі я стримав припадок сміху, розуміючи, що, кинутий носіями на східці, можу не тільки поламати кістки, але і залишитися без голови.

—Я ж казала, що він живий! Я казала! — Почув я очманіло радісний голос Олени-Нонни.

Притискаючи в уяві до грудей заплакану дівчинку, я на мить заплющив очі і побачив усміхнене обличчя своєї матриці.

Ї почув її теплий, майже материнський голос:

«Матерія зіштовхує світи, щоб визначити наперед народження світу більш досконалого».

«Ну що ж, — подумав я, — мабуть, мені від народження наказано помилятися».

Піднявшись з носилок, я притиснув до грудей палаюче щастям обличчя Олени-Нонни.

—Ти, татку, все зрозумів, — казала вона. — Я знала, що ти зрозумієш... Тільки чапля може проковтнути жаб'ячу шкіру разом з вмістом.

Мужики з ношами навшпиньках виходили з під'їзду. Єлизавета зображала на обличчі захват від мого воскресіння, і я не помітив, щоб у неї переглядалася хоча б видимість дзьоба.

— І все-таки вона чапля, — сказала Олена-Нонна. — І бабуся чапля. Не віриш, подивись на ноги, на них ще збереглися уривки болотних водоростей.

Інстинктивно Єлизавета переступила з ноги на ногу, але водоростей на її алмазних туфельках я не побачив.

—Ну що ж, — хижо скалячись, сказала Єлизавета. — Прийшла твоя черга везти стареньку в богадільню. Цікаво, в яких фарбах напишеш ти свій черговий репортаж?

—Ти, татку, зрозумій, я не можу жити в одній квартирі з чаплею. Вона мене проковтне в першу ж ніч твоєї відсутності, — мило схлипуючи у мене на грудях, бурмотіла Олена-Нонна.

Я згадав фотографії в альбомі, охоронців-ґвалтівників, згадав не видимі мені водорості на атласних туфельках Єлизавети.

—У нас є вихід, дівчинка?

—Вихід є завжди, — сказала поки ще жива моя матриця.

Значить, я ще не зробив найбільшої дурощі на цій Землі.

Я попросив Олену-Нонну віддати мені жаб'ячу шкіру. Вона засміялася, стрільнувши в мене швидким оком, і я зрозумів, що вона й справді — жаба.

Але не було більше матері, щоб допомогти мені знайти єдино правильне рішення: жити з бабусею, віддаючи ризику люблячу мене царівну, відвезти стареньку в богадільню, або піти з Оленою-Нонною до її багнища, надавши старенькій вічну самотність у кімнаті двічі померлої матері?

Три питання, як три дороги на розвилці шляху. Від вірного вибору залежить доля моєї матриці. І доля коханої жінки. А в наслідку — моя доля. А може статися й так — що доля людства в цілому.