Embedded Files
Розділ тридцять четвертий
Кохаю, але котру?
Нижче за поперек Тетяна мала пишне тіло, але не тільки це вабило чоловіків до неї. Тіло Тетяни збуджувало мене неповторимим ароматом, і справа не в парфумах, котрі можна купити в магазині. Груди, пахви, волосся, живіт, навіть пальці на ногах мали аромат властивий тільки їй, єдиній, неповторній Тетяні. Іноді серед ночі я прокидався відчуваючи в кімнаті аромат її тіла. Прокидався наче в пропасниці, набирав номер її домашнього телефону, клав трубку на місце, а потім глитав снодійне, щоб не збожеволіти. Але це не допомагало. Я лякався таких ночей. Навіть в глибокому сні витав запах її тіла, пахощі жіночої зваби. Дружина скаржилася, що не даю їй як слід відпочити, одного разу, потай від мене, визвала швидку допомогу. Стояв листопад, надворі ряхтів дощ зі снігом, лікарка скорої допомоги скаржилися на хибний виклик, це мене нервувало, підіймало кров’яний тиск, а все закінчилося тим, що в мене пішла обертом голова, і я, як чемний лицар, впав до ніг молодою вродливої жінки. Вона хапала мене за волосся руками, повертала обличчям до себе. Смертельну блідість лиця викликати не так вже й важко. Треба ж було якось рятувати добре ім’я дружини. Коли допомога від’їхала, дружина не могла повірити, що я не хворів, а тільки грав роль хворого.
Другого дня подзвонила лікарка швидкої допомоги, поцікавилася, як себе почуваю. Я відповів, що знепритомнів від її вроди, що ніколи за все своє життя не бачив такої красуні. Вона засміялася, й повісила трубку. Потім подзвонила ще, днів, мабуть, через п’ять, запитала, як себе почуваю? «Мені б ще раз побачити вас», – відповів я, з якоюсь непритаманною мені журливістю, і лікарка сказала, що буде чекати мене в міській бібліотеці о сьомій годині вечора. Я прийшов, але то вже була не нічна красуня. Довелося знову грати роль закоханого бабія. З бібліотеки ми пішли до кав’ярні, потім вона запропонувала забігти до неї на чашку кави, але я відмовився, бо на новий роман в мене бракувало часу. «Я розумію, – сказала вона, – повертатися додому пізно, це нариватися на сварку з дружиною. Але ти можеш прийти до мене завтра на обід». Це вже було занадто. Сказати: ні, мені було соромно, і я прийшов. Вона була сама чарівність. Декілька хвилин я стояв наче закляклий. Потім запитав, як її звуть, але вона похитала головою. «Навіщо це вам?» Тої ночі, коли дружина викликала швидку допомогу, поміж мною і моїм співробітником виникла суперечка. Він наполягав, що у вас міг статися серцевий напад, а я була певна, що ви симулянт, граєте, щоб виручити дружину. Скажіть тільки правду – прикинулися?». Я відповів питанням на питання. «А як вам вдалося, там в бібліотеці бути звичайнісінькою простолюдинкою, а сьогодні такою красунею?». На тому ми й розійшлися.
Подзвонила лікарка тижня отак через три. Сказала, що в неї день народження і вона чекає на мене вдома. Вона так і сказала: або зараз, або ніколи! Я прийшов з квітами і книжкою віршів її улюбленого Булата Окуджави. Мі сіли за стіл в світлиці і перше, що я побачив, була фотокартка в чорному облямуванні під склом. На тлі лісу стояли три мужчини з гвинтівками, нанаєць та два слов’янина, в одному я відразу впізнав Петра Журавльова, бо, гостюючи в Золотому, бачив фотокартку зроблену на тому самому місці, але там Журавльов був один. Третій мисливець мені смутно когось нагадував. Добре придивившись, я подумав,: чи не Шлюндік він, Іван Петрович? Високе чоло, хвилясте волосся, а особливо погляд. Правда, на знімку він був ще молодим, на карточці у Віри я його бачив сивобородим, але оця усмішка, що залягла в складках рота? Мені подих перехопило, коли я подумав, що таке можливо. Якщо на фотокартці Журавльов зі Шлюндіком, то нанаєць, не інакше, як батько Костянтина Бельди, відомий в свій час мисливець Макто. Фото-картка стояла на комоді поряд з портретом, на якому господарка стояла поруч з моєю сусідкою по квартирам Леонілою Фоменко.
– Хтось з оцих мисливців твій дідусь? – запитав я, осиплим від хвилювання голосом.
Вона всміхнулася.
– Не бійся, не женихи, цьому портрету більше за сімдесят років. Батько казав, що це видатні мисливці, котрі працювали на Блюхера. Мій прадід Петро Журавльов, бригадир мисливців Макто Бельди з села Дада, а третій – прадід по матері, Іван Шлюндік. Народився він двадцять четвертого грудня 1907 року, а сьогодні яке, а? Саме двадцять четверте грудня. Отож нашому родичу сьогодні стукнуло сто років. А мені тридцять три, вік Ісуса Христа.
–Леоніла Фоменко, моя сусідка, чи не сестричка тобі?
–Нарешті дійшло, в ліфті зустрічалися, навіть компліменти мені дарував, коли я до сестри приходила. Що, думала, за мужик такий, зневажає жінок, котрі самі в коханки напрошуються.
Я думав, Тамара жартує. Сусідка Леоніла для мене завжди була чарівним небесним створенням. Навіть про дружбу мріяти не міг. А тутечки, нате вам…
–Леоніла читала ваші книжки, а коли взнала, що ви пишете українською, й досі не може втямити, за яким бісом? Бо певна, що української мови не існує, є діалект російської…
Я не дав їй договорити.
–Про святе ні слова, Тамаро… домовимося відразу.
Вона мовчки знизала плечима.
–Про те ви з Леонілою побалакаєте.
Більше за все мене здивувало те, що я прийшов на сторіччя Шлюндіка. Бо на портреті був саме він, щоправда,трошки не такий, яким я звик його бачити на фотокартках Олександра Мурашева, але, не було сумніву, на комоді у лікарки стояв портрет відомого мандрівника та мисливця.
– Звідки у тебе цей портрет? І будь ласка, як твоє прізвище?
– Прізвище, чи ім’я? Коли знайомляться спочатку ім’я питають. Звуть мене Тамарою, прізвище Лук’яненко, а що?
– Дуже приємно познайомитися.
Ми з Тамарою пили вино, закушували фруктовим салатом, а я тільки й робив, що зирив оком на фотокартку мисливців. Мене цікавило, чи не збереглася така картка у Костянтина Мактовича Бельди? Не вірилося, що натрапив на якусь, хай далеку, але родичку Івана Петровича
–Я бачу ти більше цікавишся ювіляром, аніж мною, – застерегла мене Тамара, – я можу образитися, бо я теж ювіляр, хоча й не цілковитий, авжеж…
Мені не хотілося поспішати з висновками. Чекав, коли Тамара сама заговорить про свого прадіда ювіляра, але вона базікала про що завгодно, тільки не про Шлюндіка. Тоді вже я звернувся до неї, чи не знає вона деяких дрібниць про друзів Івана Петровича. Хто він, де народився, коли вмер?
– Біс його знає, батько застерігав, щоб я не втратила цю картку, бо згодом, казав, може згодитися. Але даремно! Кого сьогодні цікавлять справи минулого? Хіба що вас, журналістів. Але я завжди шанувала свого батька.…
– Щось тут не так, – думав я. – Або у Тамари є таємниця, якої я не знаю, або мене запрошує полковник Деркач.
Я сам сміявся над своєю підозрою, але нелюбов українців за походженням до мови своїх батьків мене не тільки дратувала, але й викликала гнів.
Тамара опирається на стіл ліктями, вибалушуючи очі, дивиться на мене, наче я не людина, а невпізнаний літаючий об’єкт.
–Я бачу, вино тобі не дуже подобається, але горілки не держу. Терпіти не можу п’яних мужчин. Нап’ється, починає лізти куди не слід. Думаєш, либонь залицяється так, а може й справді, здурів? Мені давно вже треба лягати спати, а він сидить…
Я сприйняв це за натяк на те, що мені треба прощатися. Але в очах Тамари палахкотить дике полум’я. Вона встає, розгладжує складки на своїй сукні. Я теж намагаюся встати. Тамара робить крок, охоплює мою голову руками, так що мої губи опиняються у викоті її кофти.
– Якщо поспішаєш, йди...
Я не встиг отямитися, як Тамара вліпила мені ляпасу. На її губах сяяла блаженна усмішка. Вона здавалася мені безсоромною, й не такою вже й вродливою, щоб впасти перед нею на коліна. Я мовчки дивився жінці в очі, чекаючи, якщо не чергового ляпасу, то пропозиції зостатися на ніч. Був певен, що така думка у Тамари була. В мене теж була думка пригорнути її до себе, але, сяйнувши, відлетіла.
– Так я піду?
– А чарку на дорогу?
Чергова зупинка на дорозі віри. Я певен, що Тамарі є про що мені розповісти. Я підійшов до шафи, взяв в руки фотокартку. Тамара підійшла, поклала підборіддя мені на плече.
– Мисливці, як подивлюся, цікавлять тебе більше аніж я. Скажи відверто, ти голубий?
–Я журналіст, дівонько. Розумію, що іноді маю кумедний вигляд, особливо коли грюкаю в двері, які ведуть в минуле. Сьогодні, я бажаю знати, в яких родинних стосунках твої батьки знаходилися з цією людиною.
Тамара засміялася:
– Пробачте. Олександре, у нас не тридцять сьомий рік… Дітей за гріхи батьків в допр не саджають.
– Сьогодні вся наша країна допр, Тамаро.
– З якого переляку?
Здавалося, вона ладна розповісти мені про щось важливе, але щось її насторожувало. Може моя надмірна допитливість?
– Так хто тебе з цієї трійки богатирів цікавить? Мого прадіда Журавльова ти знаєш, Макто Бельди? Не думаю, що ти весь вечір лупиш очі саме на нього. Тебе цікавить Іван Лозов’яга, хіба не так? Але я про нього майже нічого не знаю. У батька мого й досі є підозра, що він був або англійський шпигун, або більшовицький провокатор. Бо дуже, кажуть, сміливий був, з чекістами розмовляв погордливо, наче верховодив над ними. А ті здебільшого так і думали. Кажуть, з самим Блюхером за руку віталися…
– Чи не з-за нього Блюхера розстріляли? Може обидва на Англію працювали.…
– Смієшся?
– Щоб не заплакати.
–А я іноді плачу. Дивлячись на цю фотокартку. Добрі, талановиті були люди. Кажуть, про них в газеті «Правда» писали.
– Може й писали, але це було занадто давно.
В лівій руці Тамара тримала глечик з ряжанкою, яку їла, іноді підсовуючи мені до рота. Спочатку в її квартирі я почував себе затишно і комфортно, але чим далі трималося моє перебування з Тамарою, тим сильніше зростало хвилювання. Спадало на думку, що жінка вагається – швидше випроводити мене, чи діждатися коли це зробить хтось інший.
Вигляд у мене був нікудишній. Ніяк не міг збагнути, якого бісу Тамара так дрижить за отою фотокарткою. Макто Бельди, Петро Журавльов, Іван Шлюндік, хто вони для неї: друзі діда, чи прадіда? Чи є в неї з ними якісь родинні зв’язки? Я поквапливо почав збиратися.
– Поспішаєш куди? – запитала, продовжуючи смакувати ряжанку. – Я думала, ми повечеряємо разом. З хвилини на хвилину до нас має прийти моя сестричка. Одна, або з коханцем. Запам’ятай… з коханцем! Її чоловіка ти добре знаєш, але забудь, що він є. Кожна жінка живе, як вміє. А ви, мужики, як сліпі кошенята. Тримаєтесь за спідницю дружини, думаєте вона свята. А у тої святої під спідницею троє...
Тамара реготала, збуджуючи в мені не тільки почуття ревнощів, але й бажання стягти з неї спідницю, разом з тим, що під нею. У Тамари появилася червона смуга від шиї до грудей, вона дратувала не тільки мене, але й себе. Її збуджували розмови про жіночу невірність. На чию дружину Тамара натякала збагнути я не міг. Я знав тільки Тетяну, яка зраджувала чоловікові спочатку зі мною, а потім з його прямим начальником. Але Тетяна це особливий випадок. Все її життя скеровано на секс. Я певен, що окрім Деркача вона має ще двійку коханців.
Нарешті з’явилися ті, кого ми з Тамарою так довго чекали. Побачивши сусідку Леонілу з вартовим оптового ринку, в минулому журналістом, Степаном Ольшанським, я ледь не випав з крісла-гойдалки. Красуня Леоніла, на яку я дихнути боявся, поряд з вусатим тарганом, якого ще за часи радянської влади витурили з газети за відверту брехню про порядних людей. Таке не укладалося в моїй голові. Чоловік Леоніли доктор технічних наук, викладач в державному технічному університеті, фахівець, яких пошукати, і цей вусатий неук.… Коли я побачив їх разом, в мене так заболіло в шлунку, що я не міг розігнутися.
– Що з вами? – кинулася до мене Леоніла.
– Таке трапляється, коли закоханий в жінку поет бачить таке, що йому й в дурному сні не приснитися, – жартувала тим часом Тамара. – Хіба я не казала тобі, що Олександр не може не закохатися в таку красуню. Але... дружина сусіда! Спокушатись на таку це великий гріх! Чи не так я кажу, Олександре?
–Я думаю, Леоніла пожартувала, – тільки й міг я сказати.
Потім заплющив очі, намагаючись заспокоїтися. Леоніла принесла склянку води з вишневим сиропом, і сівши поряд, майже силоміць вливала мені в рота.
– Який же ти дурний, – шепотіла вона мені до вуха. – Невже й справді?… – взяла мою руку й поклала собі на долоню.
Мене охопила така зваба, що стогін вирвався з вуст. Це вже було занадто. Тамара з вусатим тарганом поралися на кухні, так що мій стогін нікого з них не зацікавив.
У Леоніли була шкіра темного полиску, таку шкіру ще називають шоколадною. Величезні темної синяви очі, біле хвилясте волосся спадало нижче плечей. Незвична опуклість губ, які і в її сорок років не втратили дівочої свіжості.
Щоб не впасти в еротичну нестяму, я запитав у Леоніли, чи правда, що її чоловік, а іноді й вона, відвідують церков адвентистів сьомого дня? Якщо так, що за біс їх попутав?
– Це так, – відверто призналася Леоніла. – Ми починали з православних церков, але всюди потрібні гроші. Теж саме робиться в сектах… збирають гроші на харч своїм богам. У реріховців нам не сподобалося те, що вони вивчають: Борис Абрамов з Найвищого Джерела п’є таку гидотну, що розумну людину починає нудити. Реріх об’єднував митців та поетів, а нахаби від мистецтва привласнили собі право зробити ім’я митця ледь вже не святим. Пудрять людям мозок, пишуть про якісь вищі світи, забувши, що у Реріха вищім світом було мистецтво. Таким чином, ми не знайшли собі належного релігійного притулку. Але Біблію іноді читаємо. Це книжка не дуже добрих казок…
– Нічого цікавішого не знайшли, – засміявся я, – повертатися лицем назад, щоб зробити останній крок в безодню.
– Не зовсім так, Олександре. Візьмемо пісні та притчі царя Соломона, хіба це не поезія?
– Може краще згадаємо філософські роздуми Максима з роману Багряного «Людина біжить над прірвою». Коли в його уяві став Соломон. «Слухай, Соломоне! – сказав до нього Максим. – А що як піщинка не хоче бути в самумі, га? Якщо вона має свою волю, га? Якщо вона має свою душу, Соломоне?! Ти мовчиш… Бо ти є гомункулус, Соломоне, нікчемний гомункулус, докторе бездушної філософії! Та якби я був послідовником твоєї філософії немочі, пророком твоєї хробачиної моралі й релігії, отаким-то філософуючим хробаком, як ти, я був би послідовним і не триндикав би, як ти, на філософській балабайці, а вмер би, з радістю перетворюючись у мерзлота. Щоб бути послідовним! Чого ж ти не вмираєш? Але все-таки ти вмреш, лише перед тим іще роз’їси пару людських душ, як іржа залізо. В тім твоя роль – підла роль філософствуючого гомункулуса, циніка і словоблуда, закоханого в мистецтво брехати. І такі ви всі, ті, що на показ ви «мудреці» Соломони, а на звороті підлі деспоти…».
Тамара хотіла заперечити, але, розпалений, майже в нестямі, я крикнув: помовчи! І продовжував вже свої висловлювання.
– За отаку філософію я люблю Багряного, бо це філософія справжніх українців. Дивитися розплющеними очима в очі правді, а не бігати на ланцюжку за господарем, будь він справжнім Господом богом.
–А тепер, будь ласка, ви можете висловити свою думку, тільки знайте, Багряний в моєму серці людина непорушна. Його релігія – гідність людини, це з дитинства моя релігія. Таким виховувала мене мати.
Я бачив легке збентеження жінок. Тамара здивовано зиркала на Леонілу: як може вона, викладач філософії в державному університеті, не розбити дощенту браваду якогось неука! Але Леоніла мовчала. Мабуть, збиралася з думками. А мої думки вихрилися в голові, я не міг чекати поки хтось збере докупи свої.
– Багряний не хотів лежати розпластаним у багнюці. Пройшовши не Дантове, а своє пекло, побалакавши з бісами на їх бісовій мові, Іван Павлович таки вірив в людину. В її гідність по той бік болю і страждання…. В людину, яка поставлена над безоднею, з вірою в свою божественну суттєвість, вона ненавидить хробаків, які присвоїли собі право карати й милувати гідних людей від імені Бога. Чому, спитаєте, слідчий не наполягав, щоб Лозов’ягіна штовхнули шкереберть у вічність? Бо тримався напряму вождя: слабких треба знищувати, впертих – ламати. Але не через коліно, щоб відразу в рай. Ламати треба неславою, голодом, холодом, не забороняється, навіть, поманити цукеркою, а коли вже людина повірить в мудрість влади, розкриє рота на ту цукерку, заспіває похвалу владі, тоді вже це не людина, а попіл…
Якими б нелюдами не були слідчий та судді, вони не можуть не думати про своє майбутнє. Коли людина визнала себе ворогом, сумніву бути не може. Зраднику – зрадницька стаття. Через коліно – і шкереберть в попіл. Але як знищити людину, яка сміється катам в очі, звинувачуючи у шахрайстві та жорстокості народну владу, коли замість підпису, своєю кров’ю пише «Брешете, гади!». Кров’ю харкає, встати з долівки не може, а всміхається розчавленим ротом: «Думаєте зламати, кати! Нічого у вас не вийде! Я гідна людина, люблю свою державу, свій народ, але бачу, ти не син народу, ти не захисник його, ти – кат! І якщо ти мене не вб’єш, все своє останнє життя я буду вбивати тебе своїм Словом. Якщо раніше тебе не вб’є твоя рідна влада.
Такі люди не випадкові епізоди в житті слідчого. Вони не дають йому спокою, від них катує слідчого безсоння. Спочатку він любується, коли останній шкірить на нього розчавленого кулаками рота. Його гризе сумнів: чи треба було ламати поетові ребра? Або трощити дверима кісточки на пальцях? «То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би під натиском цього пекла! Встояти проти нього! У самій смерті героїзму нема, так само, як нема його й у здачі без бою! Закривавленими ногами, але йти! У гарячці, а таки йти! Наперекір усьому світові, такому злому, й такому ворожому!”.
Коли біблейський Бог наказує людині змиритися, підставити кату другу щоку, це фальшивий Бог. Бо заохочує злих людей до знущання над добрими. Підставиш другу щоку, почнуть бити чобітьми по ребрам, а потім розважатися, спалюючи на вогнищі. Не Біблією, не шедеврами мистецтва марить душа, коли ми попадаємо в скрутне становище. Вона марить життям!
Розпалюючись, я не помітив, що повторюю думки героїв Івана Багряного.
– Звідки ти взяла, Леоніло, що Лозовягін був віруючим. Кажеш, твій дід бачив на його грудях хрестик? Так може то був подарунок матері? Чи талісман від коханої жінки?
«Людина біжить над прірвою» це не роман. Це удар шаблюкою в лице усій світовій філософії. Усім релігіям Світу. Усім хрестам і багаттям інквізиції, на яких тисячами розтинали й спалювали найкращих, найталановитіших! Якби не боги, земля давно була б заселена розумним, добрим, вічним… А коли добре й розумне знищувати на хрестах, гнобити релігійною балаканиною, що зостанеться на землі? Багнюка зостанеться!
–А ти що ж...
Леоніла не договорила.
– Я теж частина тієї багнюки, тому й ненавиджу себе, ненавиджу богів, царів, президентів. Ненавиджу, але шаблюки в руки не візьму. Бо з шаблюкою в руці кожна людина бачить себе Богом.
Мене душили сльози. Голова йшла обертом. Мої друзі, з котрими тридцять років назад працювали в газеті, розлізлися між сектами, але ні, не мишенятами. Зброєю собі вони обрали чуже, зле слово. І самі того не розуміють, що воно оте слово – зле. Вони лізуть до школи, вбиваючи в молоді серця вікове зло неуків. Другі посідали верхи нібито на Реріха з його сином та донькою, нібито, кажу, бо сидіти там немає на чому: вірші, картини, роздуми, це не мистецтво і навіть не подоба його. А те що пишуть його учні, наслідувачки вчення, котрого не існує в природі, це бравада неуків, епігонство нікчем…
Поки я говорив, Леоніла декілька разів вставала й знову сідала на ліжко. Вона навіть не дивилася в мою сторону. Іноді міцно заплющувала очі, наче пригадуючи щось, але саркастичної усмішки, на яку я весь час чекав, на її вустах не виникло й разу.
Хвилин з десять усі мовчали, потім заговорила Леоніла, і що дивно, вона завжди розмовляла зі мною на ти, а на цей раз перейшла на ви.
– Ви блукаєте шляхами свого життя, Олександре. Здається мені, що церкви не врятують віри. Останнім часом до Бога йде партійна та комсомольська еліта, у сучасної молоді свій Бог – Інтернет. Вона збирає нектар з світових квітів, але їй шкодує пізнання в ботаніці. Серед квітів Інтернету чимало отрути.
–В книжкових магазинах та на телебаченні отрути не менш.
Леоніла встала і підійшовши до шафи пробігла очима по назвам виставлених там книжок.
– Нічого цікавого, як бачте. Сестричка моя, Тамара, таких книжок читати не буде. Читає, як бачте, сучасні детективи! Я, пробачте, читала тільки один роман Івана Багряного. Це «Тигролови». Не скажу, щоб він мені сподобався. Ви цитуєте «Людину над прірвою». Російською мовою я цей роман не зустрічала, а що до української, як мова, вона в моїй уяві не існує. Батьки мої за походженням українці, це так, але хто з українців зараз говорить на мові? Хіба що співають! Це мертва мова, Олександре!
В цю саму мить коханець Леоніли, що сидів відкинувши голову на спинку дивана, захропів так, що перелякана Тамара шпурнула в нього склянку з недопитим чаєм, яку держала в руці.
Я зиркнув на Леонілу, але вона не звернула уваги на байдужого до нашої бесіди коханця. Мене гризла думка: що їх зв’язує, освічену, розумну, вродливу Леонілу з цією вусатою посередністю? Невже чиста еротика? Я уявив собі їх в ліжку й подумав, що мені було б огидно кохатися з Леонілою, знаючи що вона до мене спала з оцім невігласом.
– Йшов би ти додому, – спостерігаючи, як Тамара витирає рушником лице й сорочку ображеному гостю, сказала Леоніла.
Він здивована повів бровами.
– Ти ж обіцяла вечерю з вином?
– Яка вечеря, коли ти спиш.
Голос Леоніли був сповнений зневаги. «З такою ж зневагою вона ставиться до мене», – майнула думка. Зараз вона почне стверджувати, що в Україні ніколи не було державності. Що Україна завжди була і буде окраїною Росії. Такої думки притримуються майже всі мої друзі українці за походженням.
Після таких думок в мене цілком щезло бажання вечеряти в цій, не дуже мені зрозумілій, компанії. Я сказав що піду, поцілував в щоку Тамару, але Леоніла схопила мене за руку.
– Якщо йти так разом, ми ж з вами сусіди.
Я побачив, як люто блимнув очима її вусатий коханець. Це був виклик на дуель, і якою б огидною на той час не здавалася мені Леоніла, відступити перед загрозою Ольшанського я просто не міг. Степан підвівся з ліжка, й стоячі перед шафою, барабанив по поличці міцно стиснутим кулаком. Не встигли ми посідати за стіл, як він налив собі повний келишок вина, одним духом випив, налив другий, але випити вдруге я йому не дав.
– Ходімо, побалакаємо. Дуже мені хочеться навчити тебе, Степане, як поводяться мужчини в чужому домі.
– Злякався, що вина не вистачить? – жартував Степан.
– Вином я тобі пельку затикати буду, тільки на вулиці, щоб жінки не бачили, як воно з усіх твоїх дірок бризне.
Мене розсмішив його докірливий погляд на Леонілу.
– Заступницю шукаєш? Скільки років ми з тобою працювали в одній газеті. Мабуть п’ять. Ти завжди був...… Чи може підеш звідси по доброму. Щоб жінки не почули чогось, що тобі не сподобається? Ти мене знаєш, Степане!
Він таки випив другий келишок вина, а, випивши, по гусарському витер вуса, і, не прощаючись, вийшов.
– Сьогодні ти отримав ще одного ворога, – сказала Тамара.
– Краще мати ворогів, аніж поганих друзів.
Трохи налякана Леоніла пропонувала подзвонити в міліцію, або замовити таксі. Але мене більш за все лякало, що Степан може дещо розповісти її чоловікові. Я попередив Леонілу про таку можливість, але вона лише всміхнулася.
– Про це, Олександре, не хвилюйся, мій чоловік інтелігентна людина.
Перед тим як піти, я сказав Тамарі, що хотів би зробити копію з її старої фотокартки. Своє бажання підкреслив, наміром поїхати по нанайським селам, попитати стариків, чи не пам’ятає хто зображених на фотокартці мисливців.
– Тільки під добре слово твоєї сусідки, а краще, приходь завтра.
– Лячно, що в бійці з Степаном може постраждати безцінна реліквія? Не бійся, я добре знаю вусатого, полосатого.
Я був вдячним Леонілі за те, що по дорозі додому вона ні разу не торкнулася української теми.
Розділ тридцять п’ятий
Відставний чоловік Віри
Поради відомого критика Вадима Оліфіренка щодо поліпшення цієї книжки, примусили мене написати декілька розділів, доповнити характеристики деяких героїв, а передача по телебаченню, в котрій я розповів про Івана Павловича, про якого, що не дивно, ніхто в Хабаровську ані чутки не чувати. допомогла мені зустрітися з людиною досить таки похилого віку (дев’яносто вісім років), який розповів мені, що в свій час довгенько таки спілкувався з Багряним, і не тільки спілкувався, але й був його товаришем в питаннях розвінчування «славетної» радянської демократії. Щоправда кінцевою метою Гордейчика була загибель радянської імперії, на що в той час дуже сподівався польський уряд, створюючи нелегальні загони розвідників та бойових пропагандистів жля всіх поневолених народів імперії, особливо на Кавказі, на Далекому Сході, Таджикистані, і навіть в таких містах, як Москва, Ленінград, Київ. Чимало польських агентів працювало в загонах НКВС. Одним з них і був мій новий знайомий Леонтій Григорович Гордейчик. Кожен, хто попадав під вплив цієї організації, був певен, що метою боротьби є незалежність батьківщини. З відкритим забралом вступив в боротьбу Іван Павлович Лозовягін, його відверта ненависть до радянського уряду була позна\чена постійним з нею конфліктом, схильністю до перебільшень, прагнення до ролі «володаря дум»
Яким чином вийшов на мене «відставний» чоловік Віри, Степан, я у нього не поцікавився. Він йшов з дружиною та сином, років отак дванадцяти, зупинив мене, запитавши, чи я саме та людина, яка його цікавить. Спочатку я трохи розгубився: за яким бісом я йому знадобився? Але відповів питанням на питання – а ви що, поет?
Незнайомець засміявся:
–Не всім же бути поетами.
–Тоді ось що… ви вивчаєте українську мову?
–У вас надмірно велике бажання, встряв в розмову синок незнайомця. – Не можемо ми, мешкаючи в Хабаровську, вчити мову, яку без натхнення вчать навіть в Києві. Ми дивимося телебачення, так що знаємо, що робиться в вашій рідній Україні.
Мати синочка аж сіпнулася, щось їй не сподобалося у відповіді сина.
– Не в Україні, Павлику, а на Україні, себто на окраїні Росії. Це зараз почали говорити «в Україні», а я майже тридцять років прожила в селі під Вінницею, і ніколи не чула щоб хтось сказав в Україні.
Тоді вже не втерпів я.
– Ларисо, невже й Шевченка не читала?
– Читала, а що, хіба Шевченко говорив інакше?
– Він писав: «В Україну ідіть діти, в нашу Україну…» Коли українця питають: де живете, він відповідає «У країні».
Роздумуючи над тим якби краще пояснити співрозмовникам що забуваючи мову, ми втрачаємо не тільки зв’язки з предками, але й саму державу. Якого біса уряд Росії так турбується за російську мову в Україні, думаєте він дбає про росіян? Росіянам ніхто не забороняє говорити російською, й дивитися російські телеканали, але, пробачте, поборники російської демократії, вас турбують не російськомовні громадяни України, вас пече жага знищити цю державу з географічної карти світу.
Правду кажучи, я ніколи не міркував над питанням, вчити діток рідній мові чи ні – в тому й біда. Син, Сергій, має намір їхати жити в Україну, але я як батько, застерігаю: варто спочатку побувати у відпустці, подивитися, чи не доведеться їхати в Росію на заробітки? Він був в Україні зовсім ще малим хлопчиком. А друга біда в тому, що з України на Далекий Схід приїздять родинами офіцери Українських озброєних сил. Спочатку говорять: на деякий час, щоб дати діткам освіту, а згодом змінюють громадянство, бо є перспективи, а потім вже про повернення на Батьківщину не виникає й думки.
День був нестерпно жаркий, лице Лариси в сонячних промінцях зблискувало краплинами поту. Ми з Павликом пили гарячий зелений чай, але вона наполягала, що краще пити чай з крихтами льоду. В розмові я тримався свого напрямку.
–Я хотів би накинути вам таку думку: якщо в тридцять не будете читати українських письменників, не будете розмовляти батьківською мовою хоча б з самим собою, в шістдесят ви почнете її вивчати, але вам буде тяжко це зробити. Ви станете марити країною ваших батьків, будете плакати почувши український говір в вагоні поїзда, або зі сцени в театрі.
Павлик всміхнувся не без іронії..
–З якої це причини ми будемо говорити українською, коли як слід не знаємо мови спілкування – російської? Ніхто мене до цього не зобов’язує. Я народився в Харкові, це так, але Харків російськомовне місто, мої батьки знають українську на побутовому рівні, але спілкуються російською.
Я різко повернувся до Павлика. На якусь хвильку побачив збентеження на його обличчі, але тільки на хвильку. Здається я занадто сумними фарбами намалював майбутнє українця на Далекому Сході. Чимало вихідців з України живуть сьогодні в Хабаровську, стверджуючи що Україна ніколи не була й не буде державною. Але на мій погляд, їхня безтурботність тільки панцир за яким вони ховаються від сучасних проблем. А проблеми є у кожного, особливо у віршомазів, коли жодна газета не друкує віршів російською мовою, то що говорити про україномовних? Яка рація писати в шухляду! Хіба що в Інтернет, але туди стільки усього напхано. Та й що воно за чтиво в Інтернеті? Інша справа – книжка в руці: кольорова палітурка, портрет автора. Вірші можна читати в автобусі, навіть в ліжку в місячному сяйві. Навіть в літаку, в приміщені літовища. В полі під цвірінчання коника.
– Перевага, перевага, а що далі? Знати б в чий бік твоя перевага? Ти пишаєшся, що спілкуєшся з Богом, що він наговорює тобі своє бачення Світу. Якщо цей витвір наговорено тобі Богом, якого біса на палітурці стоїть твоє ім’я! Читаючи Божий витвір я бачу, що він не тільки безталанний, твій Бог, але й не освічений.
– На те ви й редактор щоб довести тексти до блиску.
– Правити Бога! Ви з глузду з’їхали, пане Карпенко!
– Не Божа, а моя провина, що не встигав записувати, що робив помилки…
– Якісь ви всі химерні, Божі діти. Одному Бог в лісі наговорив «Книгу Мормона», Лені Реріх – «Агні Йогу», Володимиру Податеву, хабаровському авторитету, «Книгу Життя». Дивлюся я на вашого Бога і міркую собі: хто з вас більше бреше? Бог чи ви, його апостоли? І доходжу висновку, що усі безталанні писаки прикриваються Богом. Читав я учнів Реріха, таку неприховану безглуздя несуть, але їх друкують, навіть вивчають. Невже не бачать що ото за твори такі?
Я розумів, що не даю співрозмовнику вимовити слова, що Павлику тільки й зостається мовчати. Але коли вже мене запалили, чекайте поки вогонь почне вщухати.
Навіщо було мені виголошувати своє бачення Світу, сам не знаю, Якби Загорський не наполягав що тільки він має право висловлювати Боже слово, а все інше звичайне забалакування.
–І як довго Бог працював з тобою над отим рукописом? – запитав я, розуміючи що зошит в чотириста сторінок бісерним почерком швидко не напишеш.
– Все почалося з того, що я продав квартиру у В’яземському, купив собі хатку, чи сторожку на давно забутому пасовиську, і проголосив себе монахом-самітником. Щось на зразок Толстовського «Отця Сергія». Відростив собі довге волосся та й почав молитися… Бог послухав моїх молитов та й почав мені нашіптувати нові…
Приїхати до нього Загорський заборонив мені категорично. Бо мій нечистий дух може спаскудити Богове лігвище. А що до рукопису, Бог начитував його Загорському майже три роки. При цьому він повідомляв якими чорнилами записувати той чи інший абзаці. «Спочатку було Слово… і Слово було БОГ. Бог виголошував свої закони, люди записували Боже слово й несли його суспільству…»
Я помітив, що деякі його філософські роздуми наче скопійовані з книжок Василя Розанова, але Загорський почав наполягати, що філософію він не любить, і жодного філософа в своєму житті не читав. Звичка наслідувачів – стверджувати, що не читали Фета, коли приносять в журнал вірші:
Як солодко під липою сидіти,
Спекота серпня не така палка,
Як віяла гойдає вітер віття,
Пошерхле листя смикає рука.
– Ваш вірш нагадує мені на Афанасія Фета, – відповідаю я. – Ви вже пробачте, але така в мене дурна вдача, ви читаєте, а я відчуваю настрій відомого мені поета.
Тоді автор, наче в насмішку, починає мені читати вірші Володимира Соколова.
Ти – танцюєш! Спідниця літає…
Голова на погоні лежить.
Незбагненна журба наповзає,
З усіх боків, аж серце дрижить.
– Якщо ви, друже, прийшли погратися, тоді вже читайте сучасних поетів, вони одною миррою мазані, в їхніх творах легко заблукати.
І раптом, о Боже, незнайомець починає читати Багряного:
Крути ж її, щоб аж свистіла!
Крути – крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла.
Щоб в сяйві сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, –
Крути її!
Крути!
Крути!
Це з поеми-симфонії Івана Багряного «Золотий бумеранг». Я встаю з-за стола, дивлячись в усміхнене лице, міцно потискую долоню відвідувачу. Нарешті він називає себе.
–Степан Бондар, по батькові Андрійович, але можна просто… Степан.
– Дуже приємно… сідайте.
– Дозвольте краще присісти, п’ять років сидів, набридло.
– Життєвий досвід, як я бачу, маєте, він не міг не відбитися в творах. Будь ласка, читайте.
Степан зіщулився, наче у нього раптово заболіли зуби.
– Не думаю, що мій досвід вас зацікавить. Ви не знаєте, що таке сучасна в’язниця.
– Сісти не кортить, але знати.
Зухвала усмішка на лиці Степана мене не дратує, не перший раз зустрічаюся з мужиками, які вважають, що п’ять років таборів – школа краща, аніж мої п’ять років служби на десантному кораблі. Нехай Степан тішить себе думкою, що він сучасний герой, який постраждав від свавілля влади.
Я думав що – свобода, коли б’ють
Мені оборонятись дозволяє,
Що маю дозвіл уживати лють,
І ненависть, коли душа палає.
Але мені за ненависть мою
До звіра, що ошкірився на мене,
П’ять років судді набожні дають,
І влада їх підтримує напевне.
Того хто виб’є зуби – не чіпай,
Чекай поки за зубом виб’ють око.
Так Бог велів, а владі тільки дай
Свободу поводитися жорстоко.
Вона усіх, хто ненавидить зло,
У табори та тюрми заштовхає,
Бо є таке у влади ремесло –
Вона сама себе охороняє.
Степан дивиться на мене трохи нашорошено, не знає чого від мене чекати. Політичне підґрунтя вірша мені подобається, бо ставлюся з антипатією до влади, якою б вона не була. Особливо коли навколо трону тієї влади як комарів на багнищі. І кожен бажає твоєї крові. Себе влада охороняє, але як захищатися мені, і не тільки від влади. Сучасне життя таке, що навіть за крицевими дверима і сімома замками від бандитів не сховатися. Він одягнеться міліцейським майором, суне тобі під ніс постанову прокурора на обшук у квартирі, а – відчиниш, гепне тебе кільком по голові, а скаржитися нікому.
Такою тирадою озвався я на вірші Степана Бондаря.
І знову ота його зухвала посмішка! Поглядаючи на Степана, на його усміхнене лице, я починаю турбуватися: чи не злодія пустів у свій дім? Може вірші це не щось інше, як «прокурорська постанова на обшук». Мені треба бути напоготові. Звідки учорашньому в’язню знати вірші Івана Багряного? Почув що цікавлюсь життям письменника, таким чином знайшов зачіпку вільно проникнути в мою квартиру. За моєю ж допомогою. Добре, що я сів спиною до стіни, таким чином я можу чекати нападу тільки спереду.
Щоб не наробити дурості, я пропоную Степанові прочитати ліричні вірші. Не може ж він, знаючи Афанасія Фета, бути цілком глухим до природи. Степан занадто молодший за мене, але я продумую тактику боротьби на випадок нападу. На ляпаса я відповім ляпасом, якою б релігійною не була наша влада. Але раптом помічаю, що зухвала посмішка щезає з лиця Степана, воно раптово перетворюється в замріяно-натхненне.
До сонця повертаюся лицем,
Осяяний срібними промінцями,
Від розпачу доходжу до нестями,
Над лісовим блакитним озерцем.
Батьки мої, я знову наче з вами,
Чаклую олівцем над папірцем,
Зачарування вашими очами
Поетом мене робить і митцем.
Піклуюся про щастя на землі,
Я зву братів, що згинули в імлі:
Вертайтеся до рідної оселі,
Такі були ви дужі та веселі…
Бажаннями спрямовані в віки,
Ви згинули раніше ніж батьки.
Цей сонет Степана до родини не довів мене до розпачу, але відразу заспокоїв. Я знав, що людина, яка написала такі рядки, не може бути злодієм.
– Може по склянці кави? – запитав я, побачивши як зволожнілі очі гостя.
Степан не відмовився.
Ми пройшли на кухню, я зібрав на стіл все, що було в холодильнику: сир, ковбаса, навіть трохи липового меду. Кава в мене була розчинна, не дуже добра, але на дорогого південнокорейського «Максима» завжди не вистачало грошей. Правда й Степан був не вибагливий, гарячу каву сьорбав з насолодою, а до ковбаси та сиру навіть не торкнувся.
Кавою насолоджувалися мовчки. За ці недовгі хвилини я не побачив на лиці гостя його неприємної мені рухливої усмішки. Коли з кавою було покінчено, Степан, дивлячись в розчинене у зв’язку зі спекою вікно, сказав:
– Адресу вашу мені дав мій син, Петрик. Він розповів, як ви гостювали, розпитували про батьків, про письменника Івана Багряного. У Віри я тоді й прочитав подаровану вами книжку. Не питаю чи було у вас що з дружиною, бо сам я винен, якщо щось і було. Вона мене не прийняла, від’їхала до Оксани. Ото ж я й думаю: не слід було мені утаювати за які гріхи попав до в’язниці. Не міг я стерпіти знущання міліціонерів над хлопчиком, який украв у магазині буханку хліба, бо голодний сирота був. А коли вже вони почали махати кулаками, я ще раз не стерпів… за що й заробив п’ять років таборів…
Віршів ми більше не читали. Я заспокоїв Степана, сказав що ніяких шурів-мурів поміж нами з Вірою не було, що мене цікавило, чи не онучка вона Івана Павловича Багряного.
– Я тех. думаю, саме так, але Віра наполягає, що – було! Це щоб доставити мені більше болю, помститися за п’ятирічне мовчання. Правда, я ще остаточно не вирішив зостатися з Вірою, піти до Клави, яка в свій час була моєю коханкою, чи від’їхати світ за очі? Навіть, з Петриком. Йому скоро чотирнадцять…
– Треба вам помиритися з Вірою, вона жінка розумна, надійна, любить вашого сина, як свого. А що одружилася вдруге, так думала ви загинули.
– Але одружилася таки…
– Ревнуєте?
–А ви б не ревнували?
– Я б визнав за краще зостатися мертвим.
Степан промовчав.
Вже на автовокзалі, потискуючи мені руку, сказав.
– Читаючи книжку Багряного, я весь час порівнював характер письменника з характером Віри. Така ж вперта, незалежна, сама собі на умі. Та й Артемка в неї хлопчик наче не від світу цього…
Я дивився як він сідає в автобус і мені було соромно. Соромно за те, що було у нас з Вірою. Передбачення що Степан з Вірою можуть помиритися, що вона буде пестити його, як пестила в лісовій хатині мене, доводило ледь не до розпачу. Це було смішно, ревнувати чужу жінку до її чоловіка. Але така вже була моя вдача.
Вдома я знайшов фотокартку Віри, довго вдивлявся в її обличчя. Пригадував наші зустрічі, наші обійми з поцілунками, коли поверталися з тайги в Шумний. Радісним хвилюванням повнилося моє серце, коли вдивлявся я в очі Віри, настільки вони були глибокі, щирі, стільки в них було доброго сяйва, довіри, начебто перед нею стояв не поет-бабій, а святий янгол, який упав з неба, щоб подарувати жінці та її діточкам довгі роки щасливого життя. Виникла думка: «Яка ганьба! Хіба так можна! Що ми, чоловіки, собі дозволяємо?!»
У Віри на подворі росла стара калина. Де-не-де в кроні стирчали сухі гілки, але взагалі дерево було міцним, – на ньому вже палали ліхтарики червоніючих плодів. Нікому було обрізати сухе гілля, щоб не заважало рости живим. Мені тоді теж не хотілося бруднити свій одяг, і від того було трохи соромно. Але це могли зробити Артем з Петриком. Треба було тільки навчити хлопців як це робиться. Але не хотілося іх вчити: отак би сидів, дивився в прозорі озера жіночих очей, ні про що не думаючи. Так, нічого не зробивши, і пішов я з Шумного. А про калину з мертвим гіллям в зеленій кроні згадав тільки після того як виникла можливість назавжди втратити стосунки з доброю, ввічливою і дуже ласкавою жінкою. Який же я егоїст! Якби я знав джерело тої сили, яка струмувала від лиця Віри, побіг би до жінки, не замислюючись, але прилучений до справ, обмежених часом, ризикувати не хотів. Мені треба було якнайшвидше їхати в Шумний до Віри, бо вона двічі дзвонила, але розмова не відбулася, мабуть через сильний ураган, який вирував над південними межами Хабаровського краю. Щоб не втратити грунт під ногами я заспокоював себе думкою, що повідомити мене Віра хотіла саме про повернення Степана.
Ввечері того ж дня мене покликала до себе сусідка Леоніла.
– Чоловік мій відбув в Москву, а мені закортіло випити доброго червоного вина.
–А можна я не буду пити. Вино мене розслабляє, а в мене є надія, що ти мені запропонуєш дещо солодше?
Леоніла поцілувала мене в губи.
– Невже й справді не п’єш?
– Від твоєї вроди не тільки сп’яніти, з глузду зійти можна.
Леоніла аж засяяла від задоволення.
Величезні блакитні очі, довгі чорні вії, усмішка дияволиці, яка відчула на язиці присмак доброго м’ясного шматка.
–А я вип’ю, щоб розслабитися…
Page updated
Google Sites
Report abuse