Частина 10

Мені треба прокинутися о шостій ранку, вже п'ятнадцять хвилин на сьому, а я не можу підняти голови. Настільки вона важка, що аж моторошно. Наче замість моєї голови мені сталеву голову Йосипа Сталіна причепили. Я оту голову минулого тижня бачив на містечковому смітнику. Казна-хто її туди підкинув, наче знав, що саме я буду поратися у цьому гадючнику й натраплю на взірець не аби якого мистецтва. Саме на голову Сталіна. Дуже вона мені сподобалася, ота сталінська голова. Як взірець мистецтва, звичайно. Полуденне сонце поляскувало промінцями на його металевому лиці. На лобі та на щелепах було чимало бруду, але я не згидував, носовою хустиною дбайливо протер погруддя вождя. Намагався навіть віднести та поставити голову на пень, їх багато стирчить за смітником біля лісу, але занадто важкою виявилася ота Сталінська голова. А посувати покотом було соромно, бо, як вже казав, занадто взірцевою була. І вуса, і очі, і зачіска: скульптор працював натхненно, зробив поличчя вождя кращим аніж воно було насправді. Я за фахом мистець, вирізняти майстерність від базгранини мене навчили. Не навчили щоправда справно працювати, але це вже, як кажуть, від Бога. «Завзяття тобі Петре, не вистачає, — сказав мені якось відомий на нашому терені мистець Василь Мирошниченко. — Тобі тільки ікони малювати, щоб віруючі жахалися небесних катів». Мені подобалася творча запальність Василя, його писані фарбами малюнки можна було розглядати годинами. «Ти, Василю, Микола Гоголь в палітрі, — дійшов я якось висновку, — ти малюєш фантастичну справжність. Іноді твої малюнки приголомшують, іноді викликають регіт, але байдужним не залишають нікого»

А що до голови Сталіна, я її залишив на смітнику, за що вона мені й помстилася. На мою шию сіла. Кажуть, живий Сталін на шиї суспільства сидів. Так воно, мабуть, і було, але ж скульптура! Та й шматок заліза чималий! Тільки якого дідька він причепився до мене. Хіба що вже я сам іржавіти почав, наче кимось надпиляне вухо Йосипа Сталіна. Комусь дуже кортіло перевірити, чи не на золотий зливок натрапив? Але не пофортунило теслі з його ножівкою, виявилося — голови вождям теж з чавуну ллють. Спересердя тесля й швиргонув голову на смітник.

Ні, думаю собі, треба вставати. Нехай голова на ліжку лежить, а з ліжка я на пузі сповзу. Спочатку навколішки стану. А потім вже потихесеньку, полегесеньку почну підійматися. І чого ото я з дитинства не привчив себе важкі речі на голові носити. Таскають же десь у Африці жінки на голові такі пакунки, котрі нашу жінку можуть розплющити вщент. І не тільки жінку. Чоловіки наші навіть діточок на голові не носять, бо острах є — в’язи поламають. І якого дідька поліз я на отой смітник? Якась старчиха на зупинці автобусу розповідала приятельці що ранком бачила як разом зі сміттям труп якоїсь жінки зі самоскиду випав. А у нас тиждень як сусідка Олена Скипа щезла. Отож і поїхав я на смітник. А замість жінки… голова Сталіна.

Яке враження викликає у людини лице тирана, викинутого на смітник? Подумки я заспокоював себе: чимало отаких сталінських голів викинуто на смітники часу. І не тільки сталінських. Заспокоював себе, як міг. Та даремне. Лише розплющу очі, моя голова, не сталінська, йде обертом, до горла підкочується нудота, боюся що не встигну добігти до ванної кімнати. Весь цей час примушую себе заспокоїтися, зусиллям волі затамовую в собі слабкість, думкою запевняю себе, що я ще молодий, енергійний, а думку стверджую, прокочуючи через себе від потилиці до п’ят, викликане уявою, полум’я. Зробити це не важко, досить тільки найвищою мірою напружити м’язи, довести тіло до скам’яніння. Знову оце недоладне слово: скам’яніння! Треба вивчити легкі слова, кульбаба, наприклад, пір’ячко, пушинка, пухнастій… Після легких слів сам себе пухнатим почуваєш. Горобчиком, що випав з гніздечка. Таким чином я завжди подужував в собі не тільки слабкість, але й деякі хвороби. Не кожна хвороблива мікроба витримувала полум’я моєї уяви, не кожна виживала в камені.

Але того ранку мені довелося витримати справжнє бойовище з незрозумілою мені хворобою. Можливо підвищився кров’яний тиск, чого раніше зі мною не траплялося. Не траплялося, так трапиться, — любить посміхатися наді мною дружина. Ото може й накликала біди, спровокувала відповідне емоційне реагування. Не подумайте тільки що я набражився звечора, пияка з мені ніякий, можна сказати, я чоловік непитущій. Хіба що на свято чарку горілки, щоб підтримати громаду. А свята, коли вони були, оті свята? Хіба що при царі Горосі, у Раєка на порозі. Кажуть, горілки тоді на усіх не вистачало. Людей була обмаль, а горілки не вистачало? Так брехня все. Раєк — дух земного буяння, дух благополуччя. Навіщо задоволеним людям горілка? Вони й без горілки щасливі. А зараз і людей, як мошкари, і горілки стільки, що можна усіх земних істот пияками зробити. А що, нехай собі п’ють. Мій батько, перед тим як заколоти, майже два тижні свиню горілкою частував. Тричі на день. Вона лежала на траві, дивилася на мене осоловілими очима і посміхалася так, що я й досі оту її усмішку в уяві бачу. Таке добре сяйво випромінювала п’яна свиня, так принизливо вона бігала за батьком, прохаючи щоб почастував ще чарочкою, що усі наші домочадці зі сміху вмирали. Отож я й думаю: живуть тварини, нічого не знаючі про бога, або про біса, не лякаються апокаліпсису, а навіть від горілки добрішають. Це вже зовсім не по-людські. Люди ті, зі п’яну можуть такого натворити, що волосся на голові диба встає. З сокирами бігають, як очманіли. Іноді мені буває соромно що я людина.

А Василь Мирошниченко п’є, тверезим я його майже не бачив. Може й справді хист митця виявляється, коли він оприбутковує пляшку горілки. Тоді дійсність відкривається йому в справжніх фарбах і рисах. Не знаю… Одного разу я хильнув дві склянки, так окрім хурделиці в очах нічого іншого не побачив. А що до фарб, — тільки кольори ранкового серпанку, або безмежній поверхні океану. Намалював я тоді на чималому полотні океан, поставивши його сторчма, наче то не океан був, а небо перед грозою. Я чотири роки на бойовому кораблі ходив океанськими шляхами, знав які дива він видає, якими фарбами розкидається. Писав з передчуттям загрози на душі, і якось вона, ота загроза, вихлюпнулася на полотно. Фарбами замерехтіла. Але кого воно зацікавить, море? Намалювати ще б Христа, що йде по водах. Церква купить, але хто його тільки не малював, того Хреста. Не гідно сучасному митцю посуватися вперед з викрученою назад головою. А саме так і ходять сьогодні деякі митці. Раніше малювали Леніна. А тепер — Христа, або Путіна з собакою.

Останнім часом Мірошниченко захопився малюванням сучасної молоді. Особливо дівчаток з ляльковими лицями, і обов’язково з цигаркою в руці. Митця зачаровує дим від цигарки, легкий, прозорий, наче туман. А я аж скаженію, дивлячись на сучасних мадонн. Оті цигарки, навіщо вони людям? Сьогодні на землі від машин та заводів дихати нічим, а вони цигарки смалять. Незносно йти поряд з людиною, яка курить цигарку. А вдома — ні! Вдома я кращим друзям не дозволяю псувати повітря тютюновою гидотною. Хай на вулицю йдуть, кісточки мені перемивають. Якщо дружина почне ссати цигарку, піду світ за очі, а жити з такою не стану. Почне бражничати, як деякі жінки, спочатку попереджу, що з п’яницею жити не буду, а не послухає, нехай її смокче такий же пияка, як вона сама. Не зможу жити з жінкою віруючою. Питання поставлю руба: Або Бог, або Я? Бо недолюблюю людей, фанатично закоханих у дурні людські вигадки. Віруюча людина неспроможна думати, вивчила два рядки з «Молитвослова», і бубонить собі під ніс: «Боже, спаси, лихо мимо пронеси, іже єси на небесах…» Все гідне, належне уваги, повз вуха пропускає. Свято вірить, що після смерті буде мешкати у Бога за пазухою, а того не втямить що ж ото за пазуха така у Бога, в котрій знаходиться безліч таких, як вона. За тисячоліття мешкання людини на землі стільки нас перемерло, стільки загинуло в христових війнах та бійках, що й божим оком не оглянеш.

Гірко мені стало за занедбане церковниками людство, так гірко, що навіть про свою слабкість забув. Сплигнув з ліжка, постукав себе, як Кін Конг, кулаками в груди, зиркнув у вікно: що там за погода? і, задоволений легким квітневим сніжком, побіг до кухні, поставив на газ чайник з водою, потім поквапився до ванної кімнати голитися. Не піду ж я на заплановану зустріч не голеним.

Відкрутив кран гарячої води, він як пхикне згустком іржи, як завиє, задвигтить… Поголитися мріяв? А дулі не хотів? Поклонися мерові за те, що холодна вода є. Голитися можна й холодною. Я ж не пиха якийсь.

А що робити, поголився холодною. Правда відчуття таке, наче шкіра репається. Хвилини з дві бив себе долонями по шиї та по щоках. Трохи полегшало. Освіжився одеколоном. Побіг на заклик чайника, він у мене свистить краще Солов’я-розбійника. Зробив собі каву. Хліб учора забув покласти в пакет, він встиг підсохнути, покритися кіркою. Хотів підсмажити на олії, але в конфорці раптово щез газ. Виматюкався я спересердя, долив у каву трохи коньячку, випив без хліба маленькими ковточками. Подивився на пляшку з коньяком: чи не хильнути чарку? Дуже любила випити чарку перед сніданком сусідка Олена Скипа. Коли своєї не було, дзвонила до мене, відразу після того, як моя дружина посувала на роботу. Я не відмовляв. Жіночка вона вродлива, запальна, до чоловіка ставилася, як до малої дитини. Бо справді чудернацький у Олени чоловік, молодик Олексій Фірсов, кандидат ізотеричних наук. Що то за науки такі він сам не тямить. Натякав що бачить мене наскрізь. Знає про що думаю. Але брехня все. Якось при ньому я ледь не пошепки подумав: «Затягну я твою дружину, Олексій, до себе в ліжко!» І що ви думаєте, він відповів. Що мені подобається його дружина, майже вгадав. Отож і лячно мені було зробити крок до Олени, коли вона забігали випити чарочку коньяку.

А тут, нате вам — щезла. Я турбувався за сусідку так, що у моєї дружини Галини виникла підозра, чи не намочив я вуса в молоці Олени? Андрій бігав до міліції, а я кожну годину дзвонив сусідці на її стільниковий. Була підозра, що вона бачить хто дзвонить, але не бажає відповідати. В перші дні її зникнення я відчував ревнощі, бо був певен, що збігла з якимось красавчиком. Я так часто згадував про сусідку, що дружина перестала зі мною розмовляти. Якщо я звертався до неї, форкала, як образлива кобила.

А тут трапилося таке: дружині «горяну» путівку до санаторію профспілка утелющила. Я тільки посміхнувся про себе: утелющила! Сама аж підстрибує від задоволення. Ніколи на серце не жалілася, а тут якось раптово виявилося, що серце в неї пульсує з перепадами. Я занепокоївся: треба їхати, люба, серце жартів не любить. Галина аж підстрибнула від задоволення, навіть поцілувала, а вночі, що з нею рідко траплялося, такі любощі мені учинила, що я отетерів. Вона від’їхала, а я весь день вилежувався в ліжку, знемагаючи од спраги вчепитися в її палке дуже тіло. І треба ж було Галині таке вкоїти. Як не тамував спрагу, відчував її щохвилини. Здорово вона роз’ятрила мою уяву.

Десь у середу, на третьому вже тижні після зникнення сусідки, і на другому після від’їзду дружини, я нарешті додзвонився до Олени. Навіть здригнувся почувши її голос у телефоні.

— Ну чого тобі?— вигукнула вона гнівно, — на мого невігласа працюєш? Скільки він тобі платить?

Я знітився на хвильку, так несподівано пролунав голос Олени, а, опанувавши собою, почав верзти таке, що потім самому було соромно.

— Здався він мені твій чаклун. Я, розумієш, ночами не сплю, дружина в санаторій поїхала серце лікувати, а я тільки про тебе й думаю. Чи важко було попередити? — а через те що вона надовго замовкла почав нестямно волати. — Не мовчи тільки, чуєш, Олено! Не мовчи! В уяві я завжди тримав тебе за сонце. Як побачу, наче вогнем від тебе пахтить.

Думав, відповість роздратовано, але ні, голос пролунав так тихо і лагідно, як лунав, коли вона ранком приходила до мене випити чарку коньяку.

— Вибачай, любий. Я не знала, що зроблю тобі боляче. Давай зустрінемося, я скажу тобі адресу, тільки щоб нікому… добре? Особливо моєму чаклуну…

Увізвала Олена де її знайти, я, щоб не забути, записав олівцем на папірець, поклав в кишеню, а тут саме сусід подзвонив, Олексій Фокін. Наче й справді космічні вуха має. Зовсім знесилений зайшов: неголений, забрезклий. Питає: чи не знайдеться в мене склянка горілки? Я йому пляшку горілки віддав, а біс так і смикає за язика сказати, що з Оленою все гаразд, що з молодими жіночками іноді й не таке буває…

— Яке не таке? — відразу пожвавішав Олексій. — Ти щось знаєш, та мовчиш. Кажи, якщо не бажаєш щоб тебе чорти в пеклі катували…

Дивлюся я на сусіда: чи не захворів? думаю. Я йому пляшку горілки подарував, а він мене пекло лякає. Але можливо він і справді на голову хворий? Я, звісно, відбріхуватися почав.

— Що з твоєю Царівною може статися? Сам знаєш яка вона штукарка. Затаїла, мабуть, якусь образу на тебе, й збігла… переховується у товаришки. Ти її приятельок знаєш? Ні! На жаль і я не знаю…

Олексій тільки кучмою хитає. Воно й звісно, звідкіля йому знати з якими дівчатами Олена панькається, коли він у своєму бізнесі по вуха застряв. Провісник майбутнього, спостерігач сучасних подій. Якого ж тоді дідька дружину не знайде. Чи може тільки побачивши гроші перетворюється в ясновидця. Особливо реагує на зелені. Були б у мене оті кляті долари, я б сказав сусіду: ось тобі гроші, а ти кажи мені чим зараз моя дружина займається.

— Ти ж, — кажу Олексію, — людям майбутнє провіщаєш, невже не можеш второпати де переховується твоя дружина? Давай помізкуємо. Коли ви з нею зустрічалися, ти ж бачив її інколи з товаришками.

Знову заперечливе хитання головою: нічого й нікого не бачив, окрема своєї улюбленої Царівни. Царівною Олексій свою дружину до одруження узивав. Потім тільки Нечистиком, себто бісеням. Таким чином намагався помститися за те, що Олена не йняла віри в його чаклунства. Може вона й втекла з думкою що таким чином розкриє його дурисвітства. Не такий вже він і дурний, щоб не порозуміти цього. Тому й не роздзвонював на всю губернію, бо острах був, що таким чином розгубить усю свою клієнтуру. Але на мене посів міцно:

— Тобі відомо де вона…

Винятковий випадок, відомий у містечковому загалі чаклун наполягає, щоб його сусід, митець, знайшов зниклу дружину. Начебто ми з нею в змові, а може ще й коханцями були. Добалакався Олексій до того, що звинуватив мене спочатку в тому, що я продав Олену в рабство чеченцям, а потім — задушив її і викинув геть на смітник.

Бачу, сусід з глузду з’їхав від горя. Запросив до себе, улив по чарці коньяку, поставив на стіл вазу з яблуками. Коли випили, запропонував поміркувати, який чинник спонукав Олену піти з дому. Сварок не було, грошей на прожиток вистачає. Може ти зраджував? — питаю. У Олексія навіть очі почервоніли:

— Зрадити Царівні! Як тобі таке в голову утямилося…

—А може вона таким чином перевіряє твій хист передбачати майбутнє? Комусь ти допомагаєш знайти дитину, або якогось там родича, а знайти дружину безсилий. Так що, треба тобі скупчитися, може й підкаже тобі підсвідомість, де вона може бути, твоя Царівна?

— Тоді давай ще по чарці вип’ємо…

— Ще так ще, я не проти.

Налив сусіду повну чарку, собі дві чверті, але такий розклад не сподобалося Олексію.

—Я що, пияка який… пити так порівно.

Я стенув плечима.

— Порівно так порівно.

Випили ми з Олексієм порівно, почали гризти яблука. Бачу мій співтрапезник надмірно зацікавився етикеткою на пляшці коньяку. Вийняв корка, понюхав.

— Невже й справді вірменський?

— Продають як вірменський, а там біс його знає…

— Добрячий коньячок, може ще по одній?

— Можна й до донця, аби тільки Олену знайти…

Раптом чую забренькав у кишені мій стільниковий телефон.

— Вибачай, дружина дзвонить. Наливай чарки…

Здійняв телефон до вуха, чую голос Олени.

—Так-так, — кажу, — ми тутечки з сусідом сидимо, так-так… з Олексієм. Намагаємося вгадати в якому напрямку порушила його дружина. Так-так, я обов’язково все зроблю. Все зроблю як домовилися.

Олена розумна жіночка, відразу втямила в якому стані я опинився. Пообіцяла що буде чекати, поки я визволюся. Їхати до неї мені було недалечко, дві зупинки автобусом. Мені навіть смішно було, Марія Зотова майже усі свята проводила у родині Скипів, а Олексію й в голову не приходило, що дружина може переховуватися с саме в неї.

Сиділи ми недовго. Олексій намагався збігати додому принести квітку, яка допоможе нам зв’язатися з потойбічним світом, і тут я, трохи очманівши від випитого, ледь не вкоїв дурницю. Хотів сяйнути своєю надзвичайною силою навіювання на співрозмовника почуття прозріння, яке допоможе нам знайти Олену. Ледь втримався, навіть коньяком похлинувся. А то б яке зрадництво вкоїв проти Олени!

На півпляшки коньяку нас вистачило. Після третьої чарки Олексій вже не помічав наповнюю я свою чарку чи ні, він наливав собі сам, забуваючи навіть поцокатися. А мені того й треба, не піду ж я до його красуні-дружини вщерть п’яним.

Хвилин двадцять умовляв сусіда йти додому відпочити. Він щось бубонів, загрожував вивести мене на чисту воду, наче я в багнюці сидів. Але пішов таки. В кишені пляшка горілки, в руці пляшка з вірменським коньяком. Йшов, нюхав, чи справді коньяк вірменський? Корка від пляшки тримав у зубах.

Я нашвидку почистив зуби, переодягся і з веселим серцем вийшов назустріч розкривному мені обійми сонцю. Я навіть уваги не звернув на міліцейську машину, коли вона з диким воланням під’їхала до нашого будинку. Але я теж поспішав. Правда, підійшовши до зупинки автобусу зміркував, що міліцію міг покликати Олексій, звинувативши мене в зникненні дружини. Мені треба було як можна швидше дістатися до Олени, попередити жіночку, що її зникнення може обернутися чималими неприємностями. Але щось втримало мене, замість того щоб їхати до Олені, я поїхав у місцеву книгарню, і почав ходити по відділам, питаючи у дівчат в якому виданні можна знайти повну збірку поезії трубадурів? Одержавши книжку, сидів читав у відділі виняткових видань.

До книгарні я забігав майже кожного дня, і настільки набриднув працівникам своїми доскіпливими питаннями, що вони були певні я працюю в бібліотеці зранку до смерків. Мені двічі дзвонила Олена, наполягаючи щоб негайно приїхав до неї, у відповідь я читав жіночці вірші Арнаута Каталана.

До коханої бувало

У Ломбардію ходив,

Донна тепло зустрічала,

Бо були ми молоді.

Все вона забороняла,

Цілувати не давала.

Та зробилося само

Те, на чому стоїмо.

—А якщо зробиться? — питаю я Олену, — дізнається твій Фокін, почне нацьковувати на нас всіляку космічну погань. Він же в тебе чаклун.

У відповідь сміх.

— Якби мій Олексій мав щось від бога, або диявола, давно б знайшов куди його дружина запропастилася. Дурисвіт він, мій чоловік. Я його попереджувала, якщо знайдеш де перебиватимусь наступний тиждень, глузувати з твоїх витівок не буду, а не знайдеш — покинеш практикувати своє дурисвітство. А він що… другий тиждень минає? Думаєш, острах його б’є за мене? Ні, друже. Його лякає що таким чином він може втратити свою клієнтуру.

Може воно й насправді так. Олексій налагодив конвеєр по якому до його кишені посуваються чималі гроші, а у дружини, розумієте, сумління заговорило. Соромно їй, бачте, за чоловіка дурисвіта. А хто зараз не дурисвіт? Чинники відомі: урядовці мистецтву дулю під носа тичуть, телебачення посіли чаклуни гостріші за Олексія. Професори та академіки. Усі в потойбічному світі наче в своїй кишені пораються. Розуміючи, що не про академіків-дурисвітів треба думати, а про свого сусіда, я продовжую капати на мозок Олені.

— Олексій западає у відчай, треба щось робити. Він звинувачує в твоєму зникненні мене. Начебто я тебе запродав у рабство, або вбив…

Знову дзвенить глузливий сміх Олени.

— Якщо запитають, кажи що я двічі забігала до тебе за сірниками, що нікуди не щезала, що все це вигадки хворого на голову чоловіка.

Домовилися ми з Оленою як нам далі діяти. До своєї гри вона має залучити мою дружину. А дали будемо діяти по натхненню. Мені така гра не дуже подобалася, але все ж таки погодився допомагати сусідці. Бо врешті—решт Олексій може опинитися в дуже дурному становищі. Останнім часом у нього пішла доба неприємностей. Щоб він кому не наобіцяв, його пророцтва не справджувалися. Не справджував останнім часом Олексій Фокін сподівань своїх клієнтів.

Як ми й домовилися з Оленою, я побіг до міліції. Був я тоді не в настрої, бо, самі розумієте, міліція не кращій захід у сучасному місті. Можуть арештувати не за понюх тютюну, аби позначитися, що недаремно штани просиджують. Прийшов я в міліцію, звертаюся до чергового.

— Будь ласка, пане лейтенант, подаруйте мені хвилиночку вашого коштовного часу. Сусіди повідомили, що за моїми тельбухами міліція приїздила. Оце я й прибіг, може щось важливе можу доповісти?

— Ви хто будете? — не підіймаючи голови, питає черговий.

— За фахом я художник, мешканець сьомої квартири в третьому будинку по вулиці Зеленій.

Черговий хитнув головою, потім довго не міг до когось додзвонитися. Сидів, шкрябав пальцями потилицю. Так мабуть і не додзвонився. Поклавши трубку, сказав:

— На другому поверсі знайдіть Бориса Вікторовича Версеня. Він, бачте, на телефоні весь час сидить.

Пішов я шукати Версеня. Йду коридором читаю написи на дверях: В.П.Барило, С.И. Стельмах, К.М. Пушкарь… Ледь знайшов кабінет Б.В Версеня. Постукав кістяками пальців у двері. Відразу ж долинув голос..

—Заходьте.

Зайшов. Привітав голову кабінету, невисокого, молодого ще, але з чималою лисиною.. Докладаю хто я та за яким бісом з’явився. Думав, руку подасть, але капітан навіть пальцями не ворухнув. Тільки зиркнув з-під лоба, темними колючими очима.

— Олексія Марковича Фокіна знаєте? — питає капітан.

— Як не знати, ми сусіди.

—А його дружину Олену, — капітан копирсався в папірцях шукаючи повне ім’я моєї сусідки. — Олену Скипу знаєте?

— Вона дружина Олексія Марковича.

— Дружина, кажете. Дружина біля чоловіка живе, а ваша сусідка вже тиждень як збігла кудись. Дзвонив Фокін, з небесної канцелярії його сповістили, що ви, як сусід, повинні у зникненні його дружини.

Я вигукнув здивовано.

— Зникла Олена Скипа! Як зникла? Не може такого бути. Учора була дома, сам бачив. Сьогодні дзвонила мені в бібліотеку, питала чи не я напоїв улюбленого чоловіка Олексія? Дивиться він на неї, сидить поряд, а не бачить. Ви ж знаєте Олексія Фокіна, він чаклун, з неба інформацію здобуває. Ото ж і до здобувався…

Борис Вікторович прискіпливим, ледь усміхненим оком дивився на мене.

— Ви наполягаєте, що дружина Скипи останні два тижні була дома?

— Може куди й виходила, я зранку до вечора в книгарні працюю. Але ми маємо можливість з нею побалакати.

Я дістав з кишені стільниковий телефон, знайшов номер Олени, натиснув клавіш. Чекати довелося занадто довго, але нарешті я почув схвильований голос Олени.

—Я викликала «Швидку допомогу», Олексій мене не впізнає, хапається за ніж…

Я передав стільниковий телефон Борису Вікторовичу.

— Побалакайте з Оленою, щось там у Скипів недобре трапилося…

Капітан вихопив з моєї руки телефон.

—Але-але, з ким маю честь? Олена Скипа? Що-що… чоловік за ніж хапається, не впізнає дружину? Негайно йдіть з квартири, і зачиніть двері. Ми зараз приїдемо. Біс його знає що у державі діється. Були люди, як люди, а зараз наче усім дахи позбивало. Ті святі, ті чаклуни, ти ще якісь там кришнаїти…

Борис Васильович прихопив з собою двох міліціонерів, дозволив мені сісти поряд.

— Що за подружжя таке, оті Скипи?

— Родина як родина. Олена працює в міністерстві надзвичайних ситуацій, рятує людей, які потрапляють у біду. Олексій чаклує, провістить коли що з людиною може трапитися. Кажуть, іноді вдало. Я. не віру в його пророкування, але ж працює, заробляє чималі гроші…

Коли приїхали до будинку, Олена сиділа на лавочці, чекаючи на нас. Показувала себе дуже втомленою, навіть лицем схудла. Але це тільки підкреслювало її природну вроду: великі карі очі на блідому лиці, рожеві губи, зламані іронічною усмішкою.

Коли ми під’їхали, Олена похопилася нам назустріч.

—Олексій поводиться так, наче не впізнає мене, — сказала жіночка, розводячи руками. — Мабуть знайшлися чаклуни міцнішого ґатунку, конкуренти по-сучасному.

Борис Васильович рішуче скерував до під’їзду, хлопці-міліціонери поквапилися за ним. Ми з Оксаною зосталися на вулиці, щоб не заважати міліції виконувати свої громадянські справи.

Я почав розмову про літературу, але Олена навіть не відгукнулася, Вона зоставалася байдужою до моїх улюблених героїв. Лупаючи на мене очима, іронічно всміхалася. Мабуть бачила в своїй буденній праці чимало більш цікавого, аніж пишуть у книжках. Більше горя і радощів.

—Не до ситуації розмова, — вона поклала долоню мені на потилицю. — Я почуваю себе повинною перед Олексієм. Треба було настояти на своєму, піти ва-банк, або я, або твоя гра у піддавки. Але в мене завжди не вистачало часу. Відрядження за відрядженням, та й дома коли була, працювала по терміновим справам. А він був у захоплені від своїх пророкувань. Та й даремні, можна сказати, гроші. Сподіваюсь, ти розумієш як у нього все діялося. Коли до нього приходить новий клієнт, спочатку він взнає про нього все, що має якусь вагу, а далі вже меле, що на язик впаде. А люди вірять, бо розумний до нього не піде…

Вона сумно посміхнулася.

—Я йому казала, залиш свій хиткий бізнес, не роби цього більше. Ніколи. Досить дурити людей. Але Олексій вже збожеволів. Він гримав на мене, кричав, що я нічого не розумію, що він навчився говорити з Богом і той допомагає йому. Верз він таке, що в мене вуха пухли. Ходила, розмовляла з психологами, вони тільки плечима знизували. Їм вже не в новину були самозакохані дурні. Читала твори Фрейда. Запам’ятала тільки його висновок, що почуттєві сприймання чоловіків похилі до сторонніх нелюбих жінок. Думала, можливо таким чином Олексій задовольняє свою хіть? Бо від божевільних жінок можна чекати чого завгодно. Але не буду ж я наймати фахівців, щоб стежили за чоловіком. Це абсурд. А коли чоловік на протязі тижнів тримається осторонь тебе, які виникають думки? Ти не помічав, що до твоєї дружини бігає Микола Миколайович. Бабій ще той. До мене чіплявся, смердюча душа. Я тоді, пам’ятаєш, питала тебе за яким бісом до вас Микола бігає? Ти ж тільки здивувався: так вони ж зі Стефанією наші друзі. Наївна душа. Малюєш філософські притчі, суєш суспільство носом в багнюку, а багна попереду свого носа не бачиш.

Коли приїхала «Скора допомога» Олена піднялася на свій поверх, а я зостався сидіти на лавочці. Невдовзі повиходили, спочатку міліція, потім, тримаючи під руки Олексія, лікарі. Олена хотіла сісти в машину, але їй було заборонено. Тоді вона подзвонила по стільниковому, викликала таксі. Сідаючи в машину, сказала.

—Пробач, мені треба досконало знати, що з ним.

Я поїхав до себе в студію, де у Бабури на мене вже чекав Дубовицький.

—Я присвячую тобі вірша, — сказав він, — але спочатку вип’ємо.

Вони з Бабурою були на веселі, бо півпляшки горілки вже вижлуктили. На столі стояла третя чарка з недопитою горілкою.

—Забігала Ганна Гідна, погодилась випити, але образив її мій вірш. Розумієш, Петре, Вірш присвячую тобі, а вона ображається. У вас з нею що… інтим?

—У нас з нею непорозуміння на політичних ґрунтах.

—Але ж вона тобі позує, коли ти малюєш свою матір.

Я був чимало здивований.

—Мені… позує Ганна? Мені ще ніхто ніколи не позував, бо малюю я з уяви. А що там за присвячення, читай.

—Перше вип’ємо. Можна я тобі доповню чарку Ганни. Вона жіночка перекірлива, але не заразна.

Ми хильнули по чарці.

За нами стежить сонце золоте.

Радіємо ми сонцю, а проте

Того не помічаємо, що стежить

За тим, за ким стежити не належить.

Бо Ганна так закохана в Петра,

Мовчить, але душі в ньому не чає,

Та наш митець цього не помічає,

Бо інша у художника мета.

Яка, він сам не знає, малювати

Кортить красуню більше, ніж кохати,

Чи може він такий у нас старий,

В душі старий, хоч зовні він завзятий,

А може не дає спокою мати,

Чи сам обрид вже матері своїй?

—Ну і що далі? Тобі шкода Ганни чи мене? Нашорош вуха і послухай що люди про Ганну говорять. І що про мене. Я — бабій, вона… гуляна.

—Дурниці, — презирливо мовив Бабура, — зовсім вона не гуляна. Ти, Дубовицький, з нею спав? Я — ні. Ніхто не спав, а вона гуляна. Тобі, Петре, дружина зраджує, а ти бабій. Я б на твоєму місці…

Я не дав Бабурі договорити.

—Досить, хлопці, нам скімлити і розпускати рюми. Про мою дружину краще помовчить. Ти з нею спав? Ні. Отож не базікай чого не слід. Не знаю як там ставиться до мене Ганна Гідна, але мені вона наче сестра. Та й сама зі мною поводиться, як з братом.

Я пішов до себе в студію і довго чекав, чи подзвонить Олена? Але вона не подзвонила, мабуть не до мене було.