20. Щеня недорізаної вовчиці

Світлана Георгіївна ганьбила не стільки мене, як мою матір, але мене анітрохи не зачепило її «недорізане щеня». Я переживав почуття сорому, що так невдало закінчив нашу інтимну зустріч. Щиро казати, я співчував цій жінці. ЇЇ бурхливо-яскраве партійне життя, останнім часом означилося досить таки сутінковими фарбами. Чималий інтимний досвід не міг замінити її помітно змарнілої вроди. Слухачі вищої партійної школи, які в свій час залицялися до неї, ледь не падаючи навколішки, тепер проходили обіч, навіть не вітаючись. Свої партійні квітки вони поспалювали, разом з Леніним викинувши із пам’яті все, що було пов’язано з соціалістичним минулим.

Світлана Георгіївна дивилася на них з презирливою байдужістю, бо, як кожна розумна жінка, бачила в сучасній політиці стільки огидно-смішного, що повернутися лицем до нового державного повіву просто не могла. Тут ми з нею були однодумцями. Можливо й віддалася вона мені за старою партійною звичкою. Мені й справді було з нею дуже затишно, вона була для мене не тільки коханкою, але й ненькою. Але, як кажуть, грець з ним, з нашим минулим. Повернемося лицем до сучасності.

Накликати на людину біду можна й подумки, якщо та людина обдарована читанням чужих думок. Я вийшов від Світлани Георгіївни з почуттям каяття, але чим більше про неї думав, чим голосніше відлунювало воно в моїх думках і в серці, тим більше занепадав я в глибоку тугу. Несподівано виникли в пам’яті і отой її регіт, і двічі-чи-тричі вигукнуте: «Щеня недорізаної вовчиці». Кудою б не йшов, з ким би із знайомих не розмовляв, у голові, бракованою плівкою, лунало одне-і-теж. Я вже й горілку пив, і в салон Марії до Ніни ходив, нічого не допомагало. А коли зовсім було занепав духом, подзвонила Ніна.

— Знайдеш хвилинку, зайди?

Я поїхав до неї не гаючись, чекав поки вона видоювала із чергового клієнта необхідні їй гроші, сміявся, поки виходила з трансу, але зрадів, коли нарешті запросила до столу.

— Ти наробив стільки помилок у своєму житті, — сказала вона, — як подумаю, мене дрижаки б’ють. До шлюбу ти мене чому не звеш?

— Не хочу ущемляти твою свекруху… Мине рік після смерті твого чоловіка, не гаючись підемо до загсу.

—Я знаю як це робиться, — посміхнулася Ніна і, вставши з-за столу, граціозно пропливла до вікна. — Останнім часом тобі більше подобаються жінки легкої поведінки. Сьогодні одна, завтра — друга. Однією із них бути я не бажаю. Давай домовимося, або сьогодні ж несемо заяву до загсу, і ти зі своїм шматтям переходиш до мене, або…

— Що або? — не дав я їй договорити.

— Стривай! — зло прижмуривши очі, вигукнула Ніна. — Не треба мене раз у раз перебивати, я хвилююся, бо й справді кохаю тебе… А тут таке діло… зачастив до мене один молодик, так собі мужичок, але ж мені вже тридцять два роки… Треба хоч яку дитину придбати. Навіть, від коханця… не весь же вік жити одиначкою!?. Я не настільки дурна… Так що, думай-думай, любий, поки ще не пізно?

Якийсь час ми мовчки дивилися одне на одного. Чесно сказати, мені не хотілося, навіть, дуже не хотілося вдруге втрачати Ніну.

— Чогось такого я й чекав, — сказав я. — Одного разу ти проігнорувала мої листи, нашу клятву бути завжди разом, а зараз з-за обрію виповз ще один примара, котрому сподобався твій бізнес і твої гроші. Хто він, кого удає із себе?

— Тебе це дуже цікавить?

— Цікавить, але не в тому сенсі, в якому ти собі це уявляєш. Хіба я не просив тебе покинути свій бізнес?

—А на що ми будемо жити? На твої мізерні гонорари?

— Не такі вже вони й мізерні. На хліб з маслом вистачає. Іноді, навіть, на каву…

Ніна хотіла щось сказати, але задзвонив стільниковий. Вона схопила трубку.

—Так-так, а ти де? За два кроки? Добре, на хвильку, будь ласка, заходь. Ні-ні, Петре, нічого купувати не треба, буде час, ввечері сходимо в кафе…

Вона схопила мене за руку і заштовхала за якусь фіранку, в приміщення з умивальником, дзеркалом і поличкою для парфумів. Добре що проти дзеркала стояв стілець, і я негайно сів на нього.

Велике це диво — мозок людини. Вперше почувши від Ніни ім’я її чергового обранця, Петро, я відразу уявив собі Митухіна, і коли ввійшов саме він, я вже ні міг утримати свого гніву. Чув тільки як кричала-верещала Ніна, коли, схопивши негідника за груди, швиргонув його у відчинене вікно. Добре що «салон Марії», бізнес, всезнаючої і зовсім сліпої, Ніни було розташовано на першому поверсі.

Митухін давно вже валявся на клумбі за вікном, а Ніна все ще висіла у мене на плечах, втримуючи мене від можливості перетворитися в птаха і вилетіти слідом за її черговим обранцем.

— Сліпа ти, Ніно, зовсім сліпа. Тебе з усіх боків обсів кримінал, а ти… кого-кого, Петра Митухіна, котрий зґвалтував декількох дівчат і не визнає своїх діточок, котрий, прислуговуючи кримінальному авторитету, залишив співробітників без роботи, а зараз прислуговує авторитету, котрий знищив Макогона. Ти, Ніно, безмозга, безтямна, зіпсована своєю вродою та надмірним зарозумінням жінка. Невже по машкарі не бачила, що це за фрукт… Чи паку доларів показав, спеціально виданих грабіжниками щоб спокусити тебе…

Ну, роздмухало мене тоді, наговорив лишку, але ж, порозумійте і ви мене. На той час Митухін був для мене ненависнішою на землі людиною. У мене була підозра, що саме він затягнув ошийник на шиї Соняшника. Незнайомцю Семен не відчинив би вночі дверей.

Коли я трохи вгамувався, коли з очей впала габа злості, я побачив Ніну, яка сиділа за столом і, сховавши лице в долонях, гірко плакала. Я знав, що несподівана зустріч з Петром Митухіним загрожує мені чималою небезпекою, бо кримінал давно вже порозумів, що каменем спотикання під його ногами, валяється не зовсім розумний журналіст. Але докладати Ніні про свої передчуття не хотілося. Я зачинив на ключ двері і, підійшовши до Ніни, втопив лице в її надушене заради Митухіна волосся.

— Вбив би я тебе, але ж кохаю, заразу, — шепотів я, цілуючи її повні груди.

Цілком імовірним для мене було лише те, що я, можливо тільки на деякий час, утримав, ледь не втрачену скарбницю за собою. Я насолоджувався можливістю впливати на жінок, завдяки не знаю вже чому: вроді, таланту, чи вмінню у кожному випадку, достовірно грати роль героя-любовника. Навіть тоді в моїй голові не зринула думка, за яким бісом я починаю повільно роздягати жінку. Чи справді мав намір одружитися з нею? Чи палав єдиним бажанням, коханням з Ніною заспокоїти свої розбурхані нерви?

Я закрив стулки вікна, щільно зсунув фіранки, зі слізьми на очах припадаючи губами до її губив, а в голові весь час, як муха у віконне скло, дзижчала і билася думка: «Ніна, яка ж ти, стерво, вродлива! Боже, за які гріхи ти даруєш мені таких надзвичайних красунь!» Були, правда, й інші вигуки, звісно подумки, але говорити вам про них я не буду. Бо не тільки соромно, але й гірко, що не завжди людина буває такою, якою бажає бути.

Щоправда, ранком наступного дня ми з Ніною зібрали потрібні документи, і написали подання на оформлення шлюбу. До весілля Ніна дозволила мені пожити в своєму лігвищі, і, якщо буде бажання, переспати з приємнішою із своїх коханок. І щоб таке було в останній раз, бо зради вона не потерпить…

Наступного дня, коли я насолоджувався в ліжку дружиною Кульбаби, подзвонив Василь Касянович Горинь.

— Знайдеш хвилинку поговорити?

Я відповів питанням на питання:

— Ви зараз де?

— Якщо бажаєш розмови тет-а-тет, випроваджуй свою кралю…

Я ледь не захлинувся від реготу.

— Чуєш, дівчинко, ми думаємо, що кохаємося потай, що ніхто про наші інтими навіть не здогадується, а тут нате нам. Випроваджуй свою кралю! Не знаю вже, за ким так нишпорять: Кульбаба за тобою, чи моє життя когось так цікавить. Але ж ти й справді, краля. Почекай, не одягайся, лицем до лиця, лиця не побачити. Яка грація! Лялька і тільки. І якого ти біса за Кульбабу пішла? За які такі талани йому таке золотце, а?

— Так хапай ти мене, я що проти! — хлопаючи себе долонями по стегнам, реготала жінка. — Тільки попереджую, що я тільки іграшка. Хто покличе, той і пограється…

—І багато їх було, отих що кликали?

— Не скажу, не числила. Кульбаба мені не забороняє. Так я ще прийду? — питала вона, обціловуючи моє лице.

— Звичайно, солоденька, як же я без тебе, тільки будьмо обережніше.

Касянович зайшов через півгодини. Більш за все я боявся, що він ввалиться з моєю колишньою дружиною Настею. Але ні, прийшов сам.

— Бачу, ти, парубче, жодної спідниці не пропускаєш. Не лячно, що хтось з чоловіків побажає помститися?

— Лячна тільки ваша помста, Василю Касянович.

— Моя? За яким бісом? — його здивованість була настільки щиросердою, що розказні Світлані Георгіївни про кримінальний бізнес Касяновича, здалися мені не зовсім об’єктивними.

Він пройшов на кухню, витяг з кишені невеличку пляшечку коньяку, сам дістав зі шкапи дві чарочки.

— Яблуко у тебе знайдеться?

—Є ягода актинідії, тайговий кишмиш…

— Ти влучив у ціль, саме вітамінів мені зараз не вистачає. Відкрий таємницю, де купуєш?

—З осені ще… В тайзі набрав та заморозив. П’ять ягідок — добовий ліміт вітаміну С.

Ми випили по чарці, потім по другій. Нарешті Касянович почав розкривати мету свого візиту.

— Ти, справді, маєш намір одружитися за Ніною Порохня?

— Маю, а вам що з того?

— Власне кажучи, мені байдуже, дивуюсь тільки, як ти житимеш без свого гарему?

— Одне другому не заважить.

— Розумно, але мене цікавить, хто тебе напоумив саме про Митухіна, Невже сама Ніна?

— Передчуття таке було, Василю Касяновичу. Я, на відміну від провісниці Ніни, маю справжній талант передбачення. Отак, зірвався, побіг, і влучив ледь не хвилька-в-хвильку.

—І що, частенько так влучаєш?

— Передчуваю, що ви теж не ликом шиті, але про це помовчу… Не я спотворив Російську державність.

— Ти страшна людина, якби не моя донька Марія, пішов би ти…

— Услід за Соняшником, за Семеном… мені це відомо. Не самі ви, звичайно, але є думка, що конав Соняха саме Митухін. Знаю, навіть, за що такий вирок, але теж промовчу…

Касянович засміявся:

— Здається мені, що тебе краще вбити, ніж питати на кого спрямуєш свою помсту.

— Проти вас — ні, бо ви — батько Марії, жінки, яку я справді поважаю. Але Митухіна… ні… бруднити руки не буду. Він сам собі виніс вирок…

—А за себе не лячно, за дружину Ніну, є людина, яка спить і бачить тебе розчавленим на асфальті…

— Ви маєте на увазі Хмелика, він надто любить свою неньку. Отож скажіть йому, що, вбиваючи мене, він вбиватиме свою матір, та й себе за одне. За мене є кому помститися.

— Ти маєш на увазі…

—Так-так, саме вони…

—Дурень, Хмелик якщо й чув щось про тебе, повз вуха пропустив. Він людина добропорядна, три роки хвора дружина на ладан дише, а він порається біля неї, все своє майно ладен продати, щоб врятувати жіночку. Ні, Тарасе, ти по гіллям скачеш, а корінь зла не в шлунку, як ти думаєш. Є сили, які сплять і бачать нашу державу розідраною на шматки. Багно засмоктує слабких, але ж тебе не засмоктало. Пропозиції були. Але ти утримався, не клюнув на великі гроші…

Касянович виходив від мене зовсім не таким жвавим, як ввійшов. Не знаю вже, чим я так навантажив його, але двічі зупинявся на сходинках, а потім довго сидів, збираючись з думками, на лавочці під березою. Я подзвонив йому на стільниковий.

— Не хвилюйтесь, Василю Касяновичу, шляхетніше за вовка в природи істоти не знайдете, а прізвище моїх пращурів по матері — Вовки. З собаками ми справ не підтримуємо…

Не знаю вже, справді, чи тільки примарилося мені, оті чотири коротенькі слово у відповідь.

— Дякую, дякую тобі, друже…

Тепер за своє життя і за життя Ніни я не турбувався.

Ніна обіцяла залишити свій бізнес, продати офіс, а гроші покласти на рахунок ощадного банку під відсотки.

—Я повинна забезпечити нашій дитині хоч яке майбутнє. Ти пам’ятаєш, коли ми вперше лягли з тобою в ліжко, на тому тижні я й завагітніла. А спектакль з Митухіним улаштувала, щоб звернути твою увагу на свою персону. Бо останнім часом тебе такі чортиці оточують, що мене острах бере. Не завагітніла б ще яка…

Якою б локшиною не обвішувала мене Ніна, я був певен: якщо вона й насправді завагітніла, завагітніла не від мене. Два роки в студентстві ми спали з нею в одному діжку, але Ніна знала, як вберегтися від вагітності.

Оця її вагітність вилилася в іронічну усмішку на моїх вустах.

—Ти іронізуєш, не віриш мені?

—Не віру, це так, бо знаю тебе краще за себе. Я кохав тебе з далечини нашого минулого, молоду, яснооку, і нічого не розуміючу в коханні. Зараз ти інша, ти жінка, а тоді була дівчинкою, щасливою, що отримала в коханці такого півня. Хіба не я тебе навчив передбачати майбутнє. Правда вчителем був кепським. Порохню ми таки проґавили. У відданості я тобі клястися не буду, але якщо й зраджу коли, зраджу потай, щоб ти не знала. Але станеться таке, коли ти із дружини зробишся стерво. Є в мене така підозра, бо дуже до грошів ти охоча. Настя в мене такою ж була, за грішми з літним чоловіком почовгала…

Ніна засміялася:

—А якщо я, тишком-нишком, що б ти не знав? Як воно тобі буде?

—Я завбачатиму таке, і всіх твоїх, ще до того, як вони «тишком-нишком» відправлятиму до пекла. Досвід у мене такий є…

—Але ж це порушення закону про рівноправ’я!

— Своє поле я буду засівати сам, виховувати свої плоди, нехай, навіть, уродливі, але мої. А за чужими посівами нехай доглядає сіяч.

Ніна реготала.

— З ким поведешся від того й завагітнієш. Не треба було тобі погоджуватися на відділ сільського господарства. Взяв би краще промисловість…

— Ніно, Ніно, де вона зараз, наша промисловість, все загинуло під державною п’ятою перебудови.

Конференція журналістів

В день святкування «Дня незалежності Росії» журналістів запросили до губернаторського конференц-залу, послухати в якому напрямку буде діяти далі місцевий уряд, і які задачі лягають на плечі преси. З промови губернатора я добре усвідомився, що хоча недоладностей у нас вистачає, писати про них не треба, бо уряд їх поступово усовує. Нічого нового — все, як при комуністах: «Ми про свої неполадки знаємо, але ворогам нашим напхаємо у вуха нашого комуністичного ентузіазму, нехай він ним подавиться…» Нічого нового на прес-конференції не почув я від своїх братів-журналістів, мовчав навіть редактор незалежної газети. Після хвалькуватого базікання урядовців і вельми сумлінного — журналістів, нас запросили до столу. Це був шведський стіл, без стільців і попереджень де кому стати. Гості юрбою присувалися до столу, оточили його двійним колом, розхапали чарки: хто з горілкою, хто з вином, аби вхопити, задні просили попередніх передати хоч яку заїдку.

Я стояв осторонь, спостерігаючи метушливість сучасної еліти навколо дармового корита, і гірко мені було, і смішно, і соромно за людей, котрі тільки що віщали славетне майбутнє російського високоосвіченого суспільства. Мій друзяка Пономаренко особливо не штовхався, йому поступилися дві акторки драматичного театру, про котрих він у свій час написав пронизливо-зворушені нариси. Поживитися дармовими пригощаннями особливого бажання в мене не було, я підійшов до Касяновича з Барабашем, які про щось тихо розмовляли, спитав: чи не заважатиму бесіді?

— Будь ласка, будь ласка, — якось, на мій погляд, нервово-поквапливо, промовив Барабаш, а Касянович, обійнявши мене за плече, примусів підійти ближче.

— Ми тут саме про тебе й гуторимо. Є у нас думка видавати часопис під робочою назвою «Кримінальні вісті», кращого за тебе головного редактора ми поки що не бачимо. Місячний заробіток належний, буде з чим коханок по ресторанах водити.

Незнані наразі почуття охопили мене. Належний оклад — не головне, якби мені дозволили друкувати те, що я забажаю, але я предобре розумів, що цього не буде. Демократія спаяних з криміналом урядовців буде тримати мене в рамках дозволеного. А це вже не те видання, яке матиме добрий наклад.

— Мабуть таки — ні, — відповів я, порухом плеча скидаючи з себе долоню Касяновича. — Я, бачте, кривити душею не навчений, багато про що хотів би написати, але ви, як фундатори, не дозволите й пальцем ворухнути, якщо діяти почну проти вас, або проти політики губернатора. Хіба не так, Касяновичу?

— Який сенс чіпляти губернатора і взагалі державні заклади. Головна задача — боротьба з розбоєм, шахрайством і проституцією…

— Аякже кримінальний бізнес?

—У самому слові — бізнес є натяк на кримінал. Як кажуть: не обдурив — не продав. На тому стоїть і стояти буде базарна економіка. Не ми її придумали, не нам її рушити…

— Рушити, мабуть, не треба, але гепнути по мозку крамарчука, який надто зарвався — святе діло.

Звичайно, я відмовився бути редактором «Кримінальних вістей», запропонувавши на цю посаду Андрія Кульбабу.

—Він сам собі на умі, і не дурніших за інших…

Мій гість — Макто

Мені осточортіло микатися по окраїнних селах Хироманська. Сімдесяті роки сьогодні називають Брежнєвським застоєм, але такого застою, як сучасний Єльцино-Путінський, не хотів би я бачити у самому страшному сні. Повернувся в редакцію з готовим нарисом про вмираючи села, але друкувати таку вибухівку редактор відмовився. Подзвонив редакторові незалежної газети, той погодився надрукувати що завгодно на умові, що я прийду в його газету працювати. Я мовчки поклав трубку. Запросив Сергія до себе, обмити невдалий вояж. Випили з ним пляшку горілки, поплакалися одне-одному про химери перехідного періоду. Але ця пообідня пиятика з Сергієм Пономаренком не принесла мені полегшення. Коли Сергій пішов, я негайно подзвонив Світлані Георгіївні.

— Навколішки падаю, зайдіть будь ласка?

— Чи не захворів бува? — лунає усмішкуватий голос.

— Твій чоловік з моєю дружиною спить, а тут хоч пропади…

— Щоб не пропасти, повію поклич, навіщо мені молодик, від котрого дружина до мого похилого чоловіка спливла…

«Ах ти, стерво, думаю… гидуєш сама, доньку твою, Марію, покличу…»

Але не встиг покликати. У двері подзвонили і на порозі з’явився Макто Заксор зі своєю традиційно люб’язною усмішкою. Пройшов, сів до столу, витяг з кишені пляшку горілки, поставив на долівку.

— Їхав з Троїцького поряд з українцем, років отак під сорок, за прізвищем Вареник. Смачне прізвище, але розмова була не з кращих. Я не звик коли стан почуття у вимові підносять до відвертої пригрози. Розумна людина в першу чергу бажає почути розумні відповідь на питання. Мене Вареник питав, чому в Україні все робиться не так, як треба? А як треба? Питанням на питання відповідаю я. По-людські треба, говорить він, як, скажемо, в Англії, чи Германії. Хоч поступово, але ж для загальної користі. А в Україні, як і в Росії, кожний урядовець під себе гребе. Все їм мало. Що можна відповісти на таке питання? Що у людей очі завидющі, руки загребущі. Що скільки б людина не награбастала, все їй мало. До влади люди йдуть щоб була можливість красти. Виняток, хіба що Сталін…

Я поставив на стіл дві чарки, на заїдок — що в холодильнику було: хліба, ковбаси, та привезені з Чорної річки від Бели Харитонівни огірки з помідорами.

— За що пити будемо?

— Хочу порозумітися, чому ви, українці, до безтями люблячи свою батьківщину, не повертаєтесь до неї саме зараз, коли ви там потрібні. Який сенс від вашого базікання, навіть зі слиною з губів?

—Про це краще не питай. Був я у друзів в Україні, натякав на бажання осісти вдома. Відразу питання: де мешкати будеш? де працювати?.. Почуваєш себе чужинцем у рідному домі…

—Ми теж чужинці на своїй землі. На рибу – ліміт, на полювання — ліміт, стежками дитинства не пройдеш, бо заборонено. Земля у приватній власності. Якщо є негайна потреба, йду в супроводжені вовків. Вартові зеленіють від жаху, бо вовкам нічого не коштує роззброїти вартового, яким би вдалим фахівцем він не був.

Раніше мені здавалося що Макто жартує, але останнім часом чутки про вовків, які забороняють лісорубам вторгатися в заповідні лісові ділянки, розповсюджувалися не тільки по селах. Чорні лісоруби відкрили було полювання на вовків, але швидко порозуміли, що звір має свою тактику ведіння війни і відмовилися від тотального знищення звіра.

Макто запрошував мене до себе в Троїцьке.

— Там своє щастя знайдеш, запам’ятай моє слово.

— Мені, Макто, й тут його вистачає. Одне, бач, вже було, та вітром здуло…

— Іграшка в діжку, Тарасе, то ще не щастя. Тебе ваблять вродливиці…

—А тебе, Макто, коли молодим був?

Зблиснув промінцем в очах, похитав головою.

— Тоді війна була, Смерть, друже, не абияка красуня, особливо на війні. А повернувся… молодими з війни не повертаються. І пекло і рай все розташовано на землі, пекло — це війна, але який після війни рай… Ненавиджу людство, з вовками легше договоритися…

—Але я теж частка ненависного тобі людства, за що мене ненавидіти?

— Від тебе, як від вовка, подуває затишком. Це ще редактор наш, Сашко, примітив. До речі сказати, він застерігає тебе — обережніше з Пономаренком.

—З Сергієм!?.

— Не дивуйся, Тарасе, Пономаренко не та людина, за яку ти його лічиш…

— Всі ми, Макто, не ті.

— Відзнака, проте є, один прагне духовності, другий — свинячого корита.

— Прагнути духовності це що… йти до церкви?

— Церква — це теж корито, духовна людина до облуди сусіда не покличе. Я поважаю традиції народів, поки вони не доводять людей до божевілля. Християнство — це сектантство, яке спотворює людину, примушуючи її лякатися всього, що існує на землі і в небі. Духовність — це щось зовсім інше, бо починається вона з поваги до неньки-Землі, на котрій ми живемо…

— Ти геній, Макто!

Заксор засміявся:

— За те і вип’ємо, цю пляшку тобі редактор «Золотої ниви», Сашко Каширин, передав, у нього сьогодні день народження.

Я негайно подзвонив Сашкові.

Я ледь не одружився

Зовсім я не мав наміру як найтепліше влаштуватися в апартаментах Ніни, спокійно розкошувати на м’яких канапах та фотелях. Для мене це було надто зайвим. По-перше, не любив розкоші, а по-друге, знав чим таке життя може закінчитися. У вартовому, що сидить в будці на першому поверсі престижного будинку, я бачив людину Макогона, або якогось іншого злодія. Бо який сенс молодому, здоровому хлопцеві цілодобово просиджувати штани за столом, граючи у комп’ютерні іграшки. Невже не заздрить він мешканцям, котрі проходять, майже не звертаючи на нього уваги. Коли я уявляв себе на місці вартового, мене охоплював жах. Отак сидіти, через дві доби на третю, все життя, не маючи можливості заговорити з вродливою мешканкою, в надії, що одного разу вона запросить тебе до себе? Жах і тільки!

За день до реєстрації шлюбу, ми з Ніною і нашими свідками, Сергієм Пономаренко та кореспонденткою Тамарою Шведченко, вирішили відсвяткувати цю подію в приватних апартаментах моєї новоспеченої. Коли ми, розпалені бесідою в таксі, ввійшли в під’їзд, і вартовий побачив Ніну, яка ледь не висіла на моєму плечі, він ледь не захлинувся кашлем, і так зблід, що ми повіні були викликати «Швидку допомогу». Щоправда, Ніна не звернула уваги на цей інцидент, але у мене виникла підозра, що вартовий мав якісь свої уповання на вельми ефектну жіночку-удовицю. Як у кожного гультяя, в мене виникла думка, чи не відвідував сей сивий красень, у минулому вояк-офіцер, мою красуню в довгі зимні ночі, коли усі мешканці поверталися додому, а Ніна залишалася одна-однісінька в своїй холостяцькій квартирі? Чи не від нього її вагітність?

Ми не стали чекати, поки появиться заміна вартовому, котрого увезли до лікарні з серцевим нападом. Коли підіймалися східцями на свій поверх, Тамара Шведченко, трохи, на мою думку уїдливо, сказала:

— Ти, Ніно, дивись, не розбий серця нашому кращому журналістові…

На що Ніна відповіла з такою ж уїдливістю:

— А я все думаю, Тамаро, чому це від мого коханого частенько тхнуло твоїми парфумами…

— До ліжка у нас з Тарасом Павловичем поки що діло не дійшло, але бажання таке в мене було, є і буде...

На мою думку, Тамара жартувала, на неї, як казав Пономаренко, поклав око головний редактор. Начебто, писала мало і невдало, тож за які гріхи редактор сам готував її опуси до друку, сам нараховував для неї особливі гонорари. Всі в редакції про це добре знали, але помовчували, бо опинитися без роботи ні в кого бажання не було. Та й сама Тамара Шведченко була жіночкою компанійською, поперед інших не лізла, про себе казала: «Я не журналіст, я так собі… у чужі сани сіла.»

Працівники редакції, чоловічого походження, багатозначно в очі Тамарі не зазирали, хіба що заступник редактора Микола Соловйов, коли редактор хворів, або відбував до Москви у відрядження, іноді, за звичкою редактора, викликав Тамару до свого кабінету. Бо саме йому тепер доводилося готувати до друку її матеріали. А чи було у них що, чи ні — пліток на цю тему в нашому колективі я не чув. Правда, одного разу, напідпитку, мій друзяка Пономаренко випалив:

— Чи буде коли у мене нагода, опинитися в кріслі редактора, або його заступника?

— Тобі це, Сергій, навіщо? Невже списався вже, вичерпалося джерельце натхнення?

Приставивши долоню до мого вуха, він прошепотів:

— Як би ти б побачив Тамару на пляжі роздягненою, не таке б заспівав… Баби дзенькають, що вона коханка редактора, але насправді — вона його племінниця. Жіночка й досі не торкана, закохана в якогось гульвісу. Про це мені дружина редактора повідала якось…

Тепер нас було четверо: ми з Ніною, — недопечене подружжя, і наші свідки, Сергій з Тамарою. Другу добу ходив я на дрижачих ногах: що не кажіть, а замах на родинне життя, це вам не спроба плигнути через спортивного коня. Над невдачею на коні можна тільки посміятися, а якщо гепнешся в побутову калюжу, не до сміху буде.

Треба сказати, що останні кроки до офіційного шлюбу коштували мені нервів. Ніна відмовилася святкувати подію в кафе, або ресторані, хоча гроші на весілля ми з моїм друзякою Сергієм Пономаренком знайшли.

— Нашим невеличким колом посидимо в мене, а після загсу подивимося, — категорично мовила Ніна. — До мене через годину завезуть все необхідне…

Мене трохи зачепило таке безапеляційне рішення, бо погудіти на весіллі збиралася вся редакція. Але — завтра, так завтра. Я подзвонив у редакцію, а потім у кафе, повідомивши, що весілля відбудеться о сімнадцятій годині в п’ятницю, щоб можна було гуляти до ранку, а не поспішати, бо завтра на роботу. Ніна зиркнула на мене не зовсім добросердно, але я вже закусив вудила, вирішивши відстоювати своє рішення, не дивлячись на те, згодна з ним моя наречена, чи ні.

Посідали ми в світлиці Ніниної оселі, за величезним столом, де можна було помістити чоловік двадцять. Пили спиртові напої, куштували доставлені нам з ресторану заїдки. Саме куштували, бо Ніна замовила їжі на дві седмиці святкування, але запрошувати гостей відмовилася. Можливо соромилася показувати свої хоромини, нажиті не зовсім шляхетним бізнесом.

Розмова точилася довкола редакційних проблем, потім впали в око останні телевізійні події: щось там в Москві вибухнуло, загинули люди. Тамара роздратовано висмикнула шнура із розетки.

— Чи вам не обридло, та ще в такий день. Святий президент спровокував м’ясорубку в державі, а нам виносять догану з попередженням, що в усьому повинні ми, бо сімдесят років аплодували комуністам… Я пропоную пити за молодих, і пригадати кращі дні нашого студентства. Ми ж усі майже погодки, вчилися в одному університеті, в одному часі… Ніна з Тарасом, яка дивна пара була…

— Чому саме була! — вигукнув Сергій, — Дивна пара, ось вона, перед нами, краще свідчення того, що кохання — почуття довічне.

— Ну гаразд, — погодилася Тамара, — нехай буде довічне, нехай буде, але безпідставно видавати себе за когось іншого…

Тамара чогось недоговорювала.

— Ти кого маєш на увазі? — поцікавився Сергій.

Тамара трохи зніяковіла, трохи зашарілася, можливо, правда, від випитого вина. Потім довго мовчала, не знаючи що сказати. Сиділа, зволожувала язиком нафарбовані губи. Ми мовчки всміхалися, розуміючи, що відповіді не буде. Тоді я підняв чарку.

— Хильнемо за нашу юність, за тебе, Сергій, за Ніну, за Тамару, для мене вона завжди була випавшим з неба янголятком.

Коли я подивився на Тамару, в очах її блищали сльози. «Розчулилася, подумав, славна дівчина, але в тридцять не одружена. Чому так? Давно хотів запитати, та засоромився. Не до ладу було.

Ми випивали за довічні почуття, за наше щастя. Ніна, добре хильнувши, сміялася, обціловувала мене під вигуки «гірко!», але десь глибоко в моїй душі бриніла невідчепна думка, що я тільки артист, граючий жениха в чужому спектаклі. Першим це помітив мій друзяка Пономаренко.

— Ви з Ніною сьогодні якісь, наче не свої. Чого вам бракує, таке житло маєте, таке щасливе минуле. Так у чому справа? — Сергій встав і налив усім по чарці.

— Ми з моєю дружиною, Катериною, дванадцять років живемо душа в душу. Бувають іноді нервові струси, але у кого їх не буває. Земні надра теж вибухають. Але ж ми розумні люди, хіба не так, Тамаро?

— Так, саме так, — вигукнула племінниця редактора, Тамара Шведченко, і я помітив, як набрякли слізьми її очі. — Ви самі ще не порозуміли які ви щасливі! Діточок вам, синка та дочку, а далі все піде, як по маслу…

Звичайно, я був напідпитку. Звичайно, я ніколи раніше не звертав уваги на Тамару. Навіть у студентські роки, коли вона, соромлива дівчинка, підходила до мене з проханням прочитати її черговий нарис. Я читав, не звертаючи на неї уваги, бо моя душа і мій мозок були заповнені щасливою усмішкою Ніни. І раптом, наче завіса з очей спала. Розсунулися серпанкові фіранки. Вогником у душі затеплілося бажання пожаліти жіночку, припасти щокою до її палаючої щоки, а потім, наче вибух у Москві, аж волосся встало дибки, відчув таку пекельну пристрасть до її вуст, що ледь не знепритомнів. І відразу виникла думка: «Не треба, не треба було мені цього робити! Загс, весілля, свавільна жіночка Ніна, зовсім вже не та Ніна, якою була в студентські роки. Красуня? Можливо. Але жити в оцій квартирі? З картинами, купленими за здобуті облудою гроші!... З бібліотекою в одній кімнаті, з широченним ліжком в другій… З ліжком, в якому Ніна пестила своїх коханців!

Це були не питання, а вигуки. Я ледь втримував себе, щоб не вибухнути, не вимовити в черговому тості все, що мене турбує, про що думаю. Коли, майже опівночі, замовивши таксі, ми з Ніною вийшли проводжати гостей, вона спитала у вартового, як почуває себе його змінний, Василь Семенович, чи живий ще? «Дзвони йому на стільниковий», — з такою іронічно-гидотною усмішечкою порадив Ніні вартовий, що я ледь сам не звалився від серцевого нападу. Це пролунало як виклик на герць, і я зробив відповідний постріл. Вскочив разом з гостями в таксі, велів водію рухатися на проспект Леніна, до будинку, в якому мешкав Пономаренко. Коли заверещав стільниковий, нервово вимикнув його. А десь вже о другій ночі ми з Тамарою Шведченко ввійшли в мою занехаяну однокімнатну…

Ранком наступного дня нас розбурхав дзвоник Сергія Пономаренка.

— Дзвонили з кафе, питають коли будуть гроші?

— Подасися в редакцію, занеси, та скажи усім щоб не запізнювалися о сімнадцятій на весілля.

—А ти де зараз? — тихо запитав Сергій.

— Де я можу бути, з нареченою звісно…

— Ото й добре, — радісно вигукнув друзяка, — розвіз гостей, а сам до дружини під тепле крильце…

Я переклав стільниковий з руки в руку, поцілував в плече Тамару. Вона саме приклала палець до вуст, попереджаючи, щоб не белькнув лишку.

Ранок був чистий і прозорий. Ми з Тамарою полягали, намагаючись заснути, бо вночі, вдруге за своє життя, я кохався з незайманою жінкою. Все відбувалося так, як дванадцять років тому, коли ми вперше це зробили з Ніною. Наскільки пам’ятаю, тоді я так не переживав за молоденьку студенточку, робив свої справи пробоєм, аби швидше досягти бажаного. Але цієї ночі я відчував себе безвладним підлітком, так що майже весь процес першої шлюбної ночі Тамара взяла на себе. Але нам треба було трохи відпочити, щоб не опинитися в наступну ніч під столом молодіжного кафе.

—Я завжди кохала й буду кохати тебе, тільки тебе, Тарасику…

Я плакав, цілуючи її теплі сухі долоні. Плакав, соромлячись сказати, що ніколи не дозволю собі образити її зрадою. А може я просто лякався в черговий раз збрехати. Бо все ще питав себе: «Якщо знайдеться і подзвонить Марія, невже відмовлю?» Щоб уникнути дурних думок, подзвонив у кафе, попросив добавити до двадцяти двох персон іще три, а Тамарі нагадав, щоб не забула запросити на заручини своїх батьків і старшу сестричку.

— Ми з тобою, любий, збожеволіли, а якщо прибіжить Ніна?

— Буде твоєю дружкою, поміняєтесь місцями і все… Це будуть наші заручини, а весілля через місяць. І з цієї ночі житимеш у мене…

— Звичайно, любий, тільки б не насмішити людей…

— Насмішили вже, далі нікуди.

Після другої, проведеної з Тамарою, ночі, я відчув що її кохання мене не задовольняє. Не давала вона мені того вибухового почуття, яке дарували мені майже всі мої коханки. Але ж я не можу її скривдити! Треба тримати себе, не западати у відчай. З часом все може налагодитися. Вона ще дуже соромлива, дуже інертна. Але ж вона любить мене, залишається тільки розбурхати її єство…

Мабуть я таки схибнувся з розуму. Питаю Тамару, які потрібні парфуми, який одяг, щоб появитися перед редакційним загалом жіночкою, яка ошелешить усіх. Вона сміється, я, каже сама, збігаю, тут недалечко. Я виймаю з шухляди стола останні гроші, віддаю, але вона хитає головою:

—Я сама все зроблю, любий. Зараз збігаю до батьків, попереджаю їх, хапаю готівку, і через пару годин буду знову в твоїх обіймах.

Я чую як каблучки її туфель цокотять по бетонних сходинках. Я ледь втримуюсь від бажання побігти слідом, схопити її на руки і повернути додому. Мені здається, що вона зникне, як ота хмаринка, що довгий час висіла в небі за вікном, і раптом розчинилася в прозорій небесній блакиті. І раптом виникає думка: «Мені обов’язково треба купити для неї обручку. Негайно бігти до ювелірного магазину…» Починаю рахувати готівку і розумію, що на коштовну річ грошей не вистачить, а купувати для Тамари щось таке собі повсякденне соромно. Вона сама як брильянт… Подумав, зіщулив повіки, а в очах вона, Тамара. Роздягнена, в ліжку. З соромливою посмішкою на вустах.

Відчиняю вікно подихати свіжим повітрям. І знову хапаюся за голову: «Треба щось приготувати на обід, бо ми ж зранку нічого, навіть кави не випили. Наливаю в каструлю води, кладу шматочок м’яса, починаю чистити буряк, моркву, картоплю. Вигрібаю з холодильника зеленні овочі, відкриваю баночку з білою квасолею в томаті. Шинкую капусту. За дві години я приготую такий борщець, якого вона зроду не куштувала…

Через годину дзвоню і з жахом чую що стільниковий телефон Тамари дзвонить у нашому ліжку. Дрож пробігає тілом, вкривається потом чоло. Мені здається, що вона не прийде. Що в якомусь із магазинів у неї вкрадуть усю готівку, вона почне плакати… Я нашвидку одягаюся, стрімголов злітаю сходинками до першого поверху. Відчиняю двері, а вона назустріч.

— Тамаро, рідна, дзвоню тобі по телефону, а ти його забула. Він дзвенить у нашому ліжку.

— Ти що, Тарасику, я ж сказала через дві години буду…

—Я збожеволію з тобою, Тамаро. Мені треба щоб ти завжди була поряд, впритул до мене, як сьогодні вночі…

Вона сміється, віддає мені свої клунки, і ми біжимо сходинками на третій поверх. Я навіть двері забув зачинити. Помітивши це, Тамара хитає головою.

— Заспокойся, куди я від тебе дінусь. Дванадцять років чекала, вірила, що набігаєшся, нагуляєшся, а врешті-решт ми будемо разом. Раптом вона зупинилася, з насолодою вдихаючи хатне повітря.

— Ти що, борщу наварив? Чула від Сергія, але не вірила, що ти ще й кулінар справний.

Дзвенить, надривається мій стільниковий. Звичайно — це Ніна. Перше бажання — відключитися, але Тамара так лагідно всміхається, що я виходжу на зв'язок. Але дзвонить Касянович.

— Дійшла чутка, що о сімнадцятій у тебе весілля. Чому не запрошуєш?

Мені трохи соромно, що я не запрошую декого із знайомих на заручини. Саме на заручини, а не на весілля. Відповідаю Гориню, як на думку спало.

— Сьогодні, Василь Касянович, у нас не весілля, а заручини. Запрошую своїх редакційних та батьків нареченої. Бо на більше, самі розумієте, — я не Макогон.

Горинь сміється.

— Заручини, кажеш, — а мені докладають, що весілля. Ти зараз де?

—Вдома.

—Але ж повинен бути в загсі, наречена, мабуть, усі зіниці прогледіла.

— Наречена поряд зі мною, бажаєте поїсти борщу, заходьте…

Сам не радий, що таке злетіло з язика. Думаю, як моя Тамара зреагує на таке запрошення. А вона сміється.

— Тарасику, добра душа, на мене не озирайся, залишайся таким, яким був завжди. Саме такого я тебе й покохала. Ти ж знаєш, що жінки люблять мужиків, за котрими вмирають красуні. Згодна бути твоєю коханкою, громадянською дружиною, аби тільки з тобою… Я не…

Мабуть вона хотіла сказати: «Я не Ніна!», але засоромилася, не побажавши охаяти мою першу коханку. Хотілося вірити що Тамара саме та жінка, котра довіку не зречеться мене, не зрадить, і народить мені двох діточок. Це про неї нагадала мені колись старенька бабуся в рожевій хустці. Звичайно, про неї…

Чекати Касяновича у нас не вистачає часу. Ми нашвидку обідаємо, Тамара хвалить мій борщ, і посуває до ванної кімнати, готуватися до виходу в світ. У мене вже років з десять пилиться куплений на випускний вечір чорний костюм, позавчора я його, як слід, випрасував, але почуваюся в ньому, не зовсім затишно. Поряд з Тамарою, яка одяглася в простеньке теракотового кольору плаття, я здаюся собі таким собі сіромахою зі смітника! Але Тамара в захваті від мого одягу.

— Тарасику, саме таким ти був тоді… пам’ятаєш… на випускному ми танцювали з тобою білий вальс…

Я, звичайно, не пам’ятав, і мені було трохи соромно, але Тамара вже робила мені зачіску «Таку саму, як на випускному!».

І щастить же дурням!

До кафе ми з Тамарою їхали на автобусі. Така собі двійка сяючих смолоскипами дурнів. Про події, які нас чекають через годину навіть не думали. Нам би тільки хороводи у садочках водити. Наплести віночків з польових квітів, начепити їх на жовте дитяче волосся і радувати батьків. Але батьки Тамари, зустрівши нас на зупинці автобусу, почали наступ з прочухана.

— Ви що задумали, бісові діти, планували весілля з Ніною Порохня, а сьогодні…? Що сьогодні? Якщо вона прибіжить, та почне галасувати? Редакція, в котрій працюєте, накупувала подарунків, принесли гасла: «Ніночці з Тарасиком!» Ви що, комедійний спектакль ставите?

З батьками Тамари зустрічатися мені не доводилося. Знав що Василина Степанівна викладає геометрію в старших класах, а сам Шведченко, Валерій Маркович, працює водієм на вантажних машинах. Щоправда, особливого гніву голоси батьків не виказували, очі Валерія Марковича вилучали промінисте сяйво, а вуста його дружини ледь втримували посмішку. Таким чином вони глузували з нас. Мабуть давненько вже знали про закоханість доньки в гультяя-журналіста. Так що, попри усі їхні застереження, ми з Тамарою знайшли в лиці батьків надійну підтримку.

Коли ми підходили до кав’ярні, майже всі журналісти нашої редакції ледь було не посунулися назустріч, але, побачивши що я простую в оточені знайомих майже усім Шведченків, зупинилися, здивовано зиркаючи один на одного.

— Де Ніна, де наречена? — підбіг до нас Сергій Пономаренко. — Вона що, захворіла?

— Щось трапилося? — промурмотів заступник редактора. — Ми дзвонили до загсу, нам сказали що молоді до реєстрації не явилися.

Лівою рукою я пригорнув до себе Тамару, а праву здійняв над головою, просячи слова. Коли всі замовкли, я сказав:

— Пропоную йти до столу, там за чаркою горілки ми з Тамарою вам все пояснимо. Вельми ризиковано бігати водночас за двома зайцями, але іноді так трапляється, що один із зайців дуже бажав щоб за ним побігали. А другий мовчки чекав, коли його помітять. Я, так сказати, вовк, а Тамара… Тамара мій мовчазний зайчик. Сьогодні ми будемо святкувати наші заручини. Батьки Тамари мені гарбуза не викотили, а інші забобони ми забудемо за святковими столами.

Не всі відразу порозуміли, що моя промова не жарт. Навіть Пономаренко все ще зиркав у бік зупинки, чекаючи на Ніну. Але нас вже оточили редакційні дівчата, ледь не силою відібрали у мене Тамару і тепер вітали її, цілували, дарували квіти. А Тамара, щасливо посміхаючись, зиркала у бік зупинки, звідки, на її думку, обов’язково мусить з’явитися Ніна. На відзнаку від Тамари, я був певен, що Ніна не прийде, в чому досить обґрунтовано запевняв Василину Степанівну, яка хапала мене за руки, умовляючи не смішити людей, відкласти заручини на тиждень-другий, а сьогодні відсвяткувати, скажемо, день народження батька або матері.

Коли всі зібралися і посідали за столи, коли наповнили чарки якимось італійським віном, я, щоб заспокоїти батьків Тамари, почав балабонити про давнішню нашу з Тамарою закоханість, що я й гадки не мав, що вона може відповісти мені взаємністю, а що стосується Ніни, вона, як прозорливця, в останній день, напророкувала собі, що я страхітливе чудовисько, з котрим каші не свариш, а можеш втратити все, що придбала зі свого напівкримінального бізнесу. Моя ж доля жити на платню журналіста та випадкові гонорари. Вони не такі вже й малі, якщо мати на увазі оцей банкет, який я влаштував щоб показати Тамарі, в яку я був потай закоханий ще з студентства, показати, що в нашому сумісному житті іноді можливі отакі свята. Перед всією редакційною громадою, перед батьками і близькою родиною Тамари, а також перед своїм сумлінням, цілуючи, як знамено, золоте волосся коханої, клянуся, що через місяць в оцьому ж приміщені ми будемо святкувати наше з Тамарою весілля…

Я чекав почути гомеричний регіт свого друзяки Пономаренка, але він промовчав. Імпровізацією особливо зацікавився дядько Тамари, наш головний редактор. Він запитав: на місяці, чи на роки ми плануємо свій шлюб? Я трохи розгубився, але на допомогу мені прийшла Тамара.

— Що з цього постає? Майбутнє можна намалювати яким завгодно, але сьогодні я щаслива. Я закохалася в оцього гульвісу (вона поцілувала мене десь біля вуха) відразу, як переступила поріг університету. Я тоді сказала собі: або він, або ніхто! Але бігти попереду локомотива особливого бажання в мене не було. До нього такі красуні чіплялися, а йому байдуже. Побачив що до Ніни почав залицятися декан Порохня, підхопив її під своє крильце. Але я бачила те, чого не бачив Тарасик, для котрого на той час нічого зокрема університетської програми не існувало. Ніна ж користувалася його допомогою…

Мені такі дрібниці як лезом по серцю. Я стискував долоню Тамари, але вона певно розуміла це, як підтримку, тоді я почав повільно розтуляти пальці, і Тамара замовкла. Якусь хвилину ми стояли в суцільній тиші. Потім я по-примиренському сказав:

— Ти, дівчинко не те говориш? Ніні я допомагав не більше ніж тобі, і подобалася ти мені більше ніж Ніна, але вона на той час була вже жінкою… Ти ж відсмикнула долоню, коли одного разу я поклав на неї свою. Ніна для мене була натхненням і відпочинком. Вона яскрава жінка, але… як і я, народилася від сатани і порочної діви. Досить подивитися на її «салон Марії». Чисте шахрайство, але ж люди в чергу стоять. До церкви так не ходять, як до неї. Я отетерів, коли взнав, що Ніна прозорливиця. Ніна Порохня — прозорливиця! Який характер треба мати щоб відважитися на таке. Облудою заробляти чималі гроші! А я налетів на неї, як хижий птах: салон закрий, хороми продай, ходи жити до моїх іржавих тарганів… А чи воно їй треба? До неї не такі таргани залицяються!

—Але куди її заведе оця авантюра, невже люди не бачать, що їх відверто дурять?

Це спитала мати Тамари, Василина Степанівна.

—А кого сьогодні не дурять? — питанням на питання відповів Пономаренко. — Кожен сує свого сопливого носа до чужого проса, хоч ніздрею, а до рота втягне. Це ж легше, ніж працювати. Ви зайдіть до церкви…

— Тільки церкву не чіпайте! — не дозволила Пономаренкові договорити Василина Степанівна. — Церква існує ради нас усіх…

— А то як же… перетворює людей в рабів божих, а божі раби нацьковують молодь проти іновірців. Не забувайте скільки людей було закатовано іменем божого сина Ісуса…

Я промовив це, не думаючи, як зреагує на мої слова Василина Степанівна. У мене було своє світобачення, я його не скривав. І навіть усміхнувся, коли Тамара висмикнула долоню з-під мого ліктя. Спочатку я не звернув особливої уваги на її рух, мене здивувала поведінка її матері, яка рвучко піднялася і демонстративно рушила до виходу. За нею послідкував її чоловік Валерій Маркович.

— Так за столом не поводяться, — опустивши очі долу, прошепотіла Тамара. — Батьки мої віруючі люди, і це треба поважати.

—А хто буде поважати не віруючих? — єхидно запитав я. — Якби мені віруючі тільки пеклом загрожували, біс з ними, але вони вже страхають земною розправою. Ми вас на багаттях спалювати будемо! Ви підриваєте російську державність!.. Пів держави шизофреників…

Голос подав редактор.

— Давайте не будемо о політиці…

Я накрив долонею пальці Тамари, але вона нервово висмикнула руку.

Я встав з-за стола, налив собі повну чарку горілки.

— Панове, пропоную наповнити і випити за мій тост. Заручини скасовуються. Мені не потрібна дружина, яка буде любити бога міцніше ніж свого чоловіка. А то ще, дивлюся, до церкви вінчатися позве…

Тамара схопила мене за руку:

— Тарасику, невже так можна? Бог, він же на небі!

— Бог існує тільки в мозку державних рабів, урядовці, та й самі попи в бога не вірять, вони на ньому заробляють собі на сите життя. Сліпа віра і духовність поняття несумісні…

Мабуть я таки перегнув палку.

— Все вляжеться, — заспокоював гостей Пономаренко.

— Скоріше ми вляжемося, — пожартував редактор. — А тобі, Тамаро, — звернувся він до своячениці, — треба облюбовувати когось одного, жениха або бога. Добре що до ліжка у вас діло не дійшло…

«Ще й як дійшло, — подумки всміхнувся я, — якщо завагітніє, до мене прибіжить, чи до бога?»

Наче прочитавши мої думки, Пономаренко вигукнув.

— Давайте не будемо чубитися, сваритися не будемо, об’єднаємося на духовності, незалежно на якій. Віриш, вір мовчки, не лізь зі своєю облудою в душу сусідові. Бо він має свою, і переконати його неможливо. Переконуються» тільки підлабузники, які від однієї влади, припадають до другої, аби тільки бути ближче до державного пирога. Бог це — Освіта, не біблейська освіта, не церковна, Освіта, яку подарували нам геніально розвинені музиканти, поети і мітці… Давайте будьмо єдиними самі. Душею, серцем і помислами. Бог не допоможе розбити військо вороже, допоможе тільки наша душевна спільність…

Як не випити за такий тост. Випила навіть Тамара, але на мене навіть не зиркнула, коли я протяг до неї руку з чаркою.

— Баба з возу, кобилі легше, — сказав я, сідаючи на місце Василини Степанівни, поближче до редакційної секретарки Ядвіги.

— Отакі вони сучасні молоді, — реготнув редактор. — Доведеться тобі, Тамаро, іншого жениха шукати…

Я думав вона подзвонить в суботу, або в неділю. Не подзвонила! У понеділок в редакції не відповіла на моє вітання. Так що вечором я знову подзвонив дружині Кульбаби.

— Щось тоскно мені сьогодні, Наталко… Може розважиш?

—А випити знайдеться?

Я помітив, що чарка доброго вина підбурює Наталію на такі сексуальні піруети в діжку, які тверезій людині й не снилися.

Через годину вона вже дзвонила мені в двері.