08
8
Бідолашна засмикана душа. Вві сні хтось підходив, штовхав мене під бік, кудись кликав, запитливо тягнув: «Ну, ходімо, встигнеш ще виспатися…». Пахло приємними парфумами, мокрим вугіллям, кавою… А потім, мабуть також вві сні, з’явилася жінка з кривавими пасмами волосся на голові, сіла напроти, почала смикати за ніс. Мені стало важко дихати. «Чого тобі треба, га? – питав не розплющуючи очей. – Я бачу… ні-ні-ні… ти не моя мати…» І тут я прокинувся. Переді мною навколішки стояла провідниця Галина, очі її блищали небесними зірками. Вона тягла мене за руку. Я не відразу порозумів – кудою. Спочатку здалося що зве мене кудись ота вбита жінка. Наявність і сон змішувалися в один дивовижний коктейль.
Нарешті я прокинувся, встав і покірливо навшпиньки посунув за провідницею. Думав дівчата кличуть щоб продовжити нашу затишну вечерю. Але в приміщені провідників, куди мене затягла Галина, Надії не було. А жінка відразу ж безсоромно почала розстьобувати мого паса…
– Здалася тобі ота Світлана… хіба вона так пестила тебе…
Зверху вниз я дивився на розкішне волосся Галини, потім, коли вона сіла мені на коліна лице в лице, намагався піймати її погляд, але даремно – замість очей бачив дві безодні, і ошкірені у щасливій усмішці зуби.
Галина таки добилася свого. Не знаю вже як часто вона дозволяла собі схожі свята, і чи допускала таке Надія, але я після Галининих пасажів нажив собі на ніч таку душевну порожнечу, таку зневіру у порядність жінок, що, опинившись нарешті на своїй плацкарті, почав у розпачу думати про можливість самогубства. Бо здалося мені, що саме так поводилася з парубками моя Світлана. Здогадки такі в мене були, підозри виникали не на голому місці, але такого зі мною ще не було. Щоб жінка, вперше побачивши мене, поводилася так безсоромно, наче ми вже багато років були коханцями.
Мені подобається дертися лісовими хащами, плентатися засипаними пожовклим листям стежками, бігати схилами вирви, чіпляючись за стовбури дерев, щоб не загудіти сторчма головою у стрибаючий по камінням струмок холодної навіть у спеку джерельної води.
Квапитися мені нікуди було. Я працював позаштатним кореспондентом містечкової незалежної газети. Писав невеличкі нариси, фантазуючи на теми природи, відшукував цікавих людей, особливо фанатично закоханих в свою роботу фахівців лісничих. Писав про лісових пташок, звірів, іноді – роздуми про болісну для багатьох вихованих за часи радянської влади людей сучасність.
Мої журналістські віддзеркалення мешканці містечка сприймали розбіжно: одні сміялися або плакали від захоплення, інші скаржилися на моє суб’єктивне бачення сучасності. Хтось називав мене безтямним комунякою, хтось продажним дермократом, але читали ті і другі. А для газети це головне.
Ранком, коли ще всі у вагоні спали, а сонячні промінці рожево зблискували в склі вікон, вагоном неспішно пройшов чоловік у синьому спортивному костюмі «Адидас». У мене тьохнуло серце. Не побачивши як слід лиця, в статурі людини я впізнав батька. По ході, по манері тримати голову. Це була не схожість, ні, вагоном пройшов саме мій татко. Від несподіванки я трохи розгубився, можна сказати ошелешив. Хотів було покликати на батька, зупинити, але в уяві виникла забита жінка і разом з підозрою витворився болісний щем у животі. Якщо вже ми з батьком їхали одним потягом, виходить він останніми днями перебував у Хабаровську, зустрічався зі своєю коханкою. Можливо посварилися, батько не стерпів… Так що з батьком мені краще не зустрічатися. Виникла думка: якби всі люди на землі відверто говорили те, що думають одне про одного, вбивств або не було зовсім, або нікому було ховати безтямно забитих.
Можливо батько їхав, як і я, збуватися помилок під коронами неходженої тайги. Але кудою саме він чимчикував зараз? Я вислизнув за ним у тамбур, але батько вже встиг ввійти у другий вагон. Сполохана Надія вийшла за мною, запитала, за ким це я біг, як очманілий? Збрехати я не міг.
– Твій батько? – вона подивилася на мене, наче вперше бачила. – Ти помилився, зараз пройшов Сергій Семенович, директор вагону-ресторану.
–У костюмі «Адідас»?
–В адідасі, саме так. Його дружина працює провідницею, до неї він і поплентався.
Невже я помилився? Якщо так, у мене почалися негаразди з головою. Можливо насправді не було ні зеленої хатини, ні забитої жінки на долівці. І отого собаки з розумними дитячими очима. Я звертався до Надії:
– Наскільки запізнюється поїзд до Ургалу?
– Ми майже наздогнали запізнення, на десять хвилин менше стояли у Благовіщенську.
Я повернув на своє місце. Ніч вже зовсім добігла кінця, пасажири прокидалися від сну, лупали сонними очима. Жінки вовтузилися зі своїм волоссям, копирсалися у пакунках з домашньою їжею. У мене виникло бажання зупинити офіціантку ресторану з візком, на якому вона розвозила пляшки з пивом та різні ресторанні смачнятини, запитати де зараз знаходиться їхній директор. Не запитав, бо було соромно, а не купив нічого тільки тому, що дещо смачне до чаю і сам чай можна було купити у провідниць.
Християнство з погляду Галини:
Коли занепаде людині у мозок що вона тільки іграшка в жорстких долонях долі, все її єство почне хилитися до облудної віри в потойбічні світи, світи безмежного раювання під яблунею пізнання, овочу з якої вона так і не покуштує. Бо робити це суворо заборонить їй Бог. Бажаєш ти чи ні, тільки повинен пишатися рослинним існуванням, без тями що ти таке, звідки і навіщо? Це головніший постулат християнської освіти. Молися Богу, витерплюючи життєві ваготи та злигодні, а головне – не заздрити панам, які утримують тебе у невігластві, знаючи, що потойбіч життя на них чекає пекло, в якому вони терпітимуть ще гірші тортури від бісів, що ласуватимуть шкварками від їхніх солодко відгодованих на землі тулубів.
Християнство з погляду Надії:
Людство заблукало поміж Богом і Дияволом, не знаючи, хто з них лячній. Якщо Диявол робить усілякі лиха проти окремої людини, то вже Бог загрожую людству або пекельними тортурами, або другим пришестям свого сина Христа, який у пекло перетворить саме життя. І ніхто не питає Бога: за що? Чи не за ті страждання людей, які принесла суспільству християнська релігія? Якщо простежити посування християнства по усіх теренах землі, треба буде визначити що воно принесло людству непоправні згуби. А саме знищило в людині віру в коштовність самого життя на землі. Церковні урядовці, нахабні приспішники небесної загрози людству, давно вже перетворилися в кубло невігластва. Не випадково кращою з молитов росіян стало хрещення усього що їм не до вподоби у «богадушуматір». В одне слово вони об’єднали і Бога і Божий дух і саму Богородицю. Бо в глибині свідомості кожна розсудлива людина розуміє, що цією казкою влада причащає її заради рабської покори. Що таким чином намагається втримати свою облудливу владу. Не випадково князь Святослав Великий казав: Віра християнська моральним каліцтвом є. Та як йому було відбитися від цілих загонів трутнів котрих виховали заможні гультіпаки, щоб насолоджуватися наругою над незаможними бджолами.
З часом іслам посяде світом. Надто широко розрослася корона християнства, деяке віття давно вже забуло про своє коріння. Бо надто далеко відійшло осторонь від теренів на якому почало кільчитися. Наука посувається вперед, але церква стежить, щоб паросток нової сучасної духовності не посів розумом людей. Так сталося з нової ідеєю людського братерства, яку порушили світові християнські релігії, розчавили її своїми забрудненими людської кров’ю чобітьми. Сьогодні можна в усьому звинувачувати комуністів, але хто вони такі, оті комуністи, ми бачимо на сучасних взірцях. Учорашні комуністи та комсомольці, не встигли ми й оком змигнути, перетворилися у запальних прихильників православної церкви. Бо саме вони заздалегідь перетворювали Росію в руїну, бовтаючись поміж богами небесними та земними. Ніхто сьогодні не може заперечити що культура за часів радянської влади мала більший вплив на суспільство ніж сучасна Церква. Але учорашню культуру змінили сучасним окультизмом. На пострадянських теренах якось раптово виникло стільки невігластва, що навіть з молодими викладачами вузів спів розмова йде наче на різних мовах. Викладачі літератури не знають класиків світової літератури. Я не кажу вже про вчених медиків або технарів. А священики вже зазіхають на сучасне освічення, починають блюзнити світовою культурою людства. Нас намагаються повернути до гладіаторських бійок, що вже часто-густо й робиться на нашому телебаченні. А молоді випускники семінарій завзято проштовхують в суспільство думку, що Бог наполягає, щоб кожний працівник на землі віддавав йому десять відсотків від своєї заробітної платні. Дармоїдам, бачте, зокрема як їсти, робити більше на землі нічого. Я порадив молодим святим отцям ліпше просити свого Творця, щоб він перетворив їх у бичків, котрі з ранку до вечора ремиґають траву на пасовиськах, а потім проревуть трохи – і в ліжко, від втоми пихтіти...
Звинувачуючи батьків у рабському житті за часів радянської влади, коли усім загалом запали вони у новітнє рабство, не тільки не розумно, але й гидко. Давайте вже дочекаємося доби, коли у суспільстві не зостанеться безпритульних людей, які кожного ранку обсмоктують смітники на подворах міста, коли не будуть загинати люди від безнадії, знайдуть собі притулок животіючи, як щури, по підвалинах діти. А то, бачте, працівники ЗМІ беруть за взірець десять відсотків злодіїв у законі та двадцять удачливих спекулянтів, і пропагуючи їхній життєвий уклад, забувають навіть оком повести в бік добрих сорока відсотків злидняків. За радянською владою пенсіонери почували себе занадто краще. Працівники заводів та фабрик не відчували себе рабами горстки злодіїв у законі, які прибрали до своїх кишень збудовані батьками заклади. Ми звинувачуємо урядовців комуністичної влади у пільгах, які вони отримували, а що роблять сучасні машкари, які розпалилися в суспільстві до ракової пухлини. Без хабарів сьогодні до лікарні краще не ходити, бо в очах лікаря ти будеш не хворою людиною, а потенційною жертвою. Не отримавши від хворого грошей, лікар буде дивитися на нього як на ворога.
Спочатку війни дехто з нас чекав полону, як щастя. Але слухи вже просочилися, що у вермахту не завжди вистачає харчу своїм воякам. Що в концентраційних таборах полонені російські хлопці мруть, як мухи. Таке лихо сталося й з перебудовою. Спочатку раювали надією, що нарешті будемо жити, як люди, а коли прийшов до влади Єльцин, почали мерти, як мухи.
Від офіціантки подихало коштовними парфумами, смачнішими за шкварки, які під добру горілку замовила Галина. Затишно в шинку, ліхтарики по стінах зблискують, розсипаючи по відвідувачам кольорові лелітки, здебільш жовті з синім. Від них очі жінок здаються особливо чарівними.
На вулиці опалова мряка. Десь горить торф, а може рештки деревини, після того як стовбури-баланси пройшли крізь крицеві ікла могутніх верстатів. «За яким бісом я сюди приїхав, – мозолить мозок думка. – Порозкидані по усяких посадах, перевесники мої, ніяк не можуть втямити, що за біс сіпає мене за язика протиставити себе загальному напрямку влади. Писав би собі талановиті нарисі про сучасних політиків, бізнесменів, урядовців. Редактор незалежної газети не вперше попереджав що звільнить мене із редакції якщо з гуморесок моїх на газетні шпальти литиметься стільки багнюки. А яка багнюка, коли за кожною моєю гуморескою стоять живі страждаючі люди…» Так що в мене була цілком реальна можливість залишитися безробітним. Поки що гроші в мене були: на два-три тижні в кишені, і на два-три місяці в ощадному банку. Я не тринькало, Світлана теж вміла жити відповідно до своїх достатків. В театр ми ходили без квитків, в ресторан тільки загалом, коли витрати сплачували редакція або театр. Таке траплялося на ювілеї театру або газети, або днями народження головних керівників закладів. Ми зі Світланою не дуже щоб дуже поважали такі свята, але відмовитися було соромно. На десятирічний ювілей газети я вже ходив без Світлани. Співпрацівники питали: що сталося? Я тільки плечима знизував. «Слава артистки затьмарила мою славу, хіба це не поважана причина шукати собі більш підхожого коханця». Останнім часом не заладилися в нас стосунки з редактором. Він уникав зустрічі зі мною, а відповідальна секретарка, Марина Крюкова, помітила якось, що останнім часом на шпальтах газети з’явилося дуже багато дописів про мою коханку. Хто їх писав я так і не дізнався, але підозра була, бо, як казала секретарка Марина, усі дописи вона одержувала з руки редактора. Ну що ж: реклама – двигун прогресу! Колись Світлана натякала мені, щоб я давав у газету дописи про справи театру, і особливо про неї. Але на мою думку це було б надто соромно не тільки для мене, але й для самої Світлани. Отож мабуть вона й знайшла собі рекламодавця в лиці головного редактора і видавця незалежної газети.
Йшов зеленим пустирищем, яке виникло на старому згарищі. Це на північ за селищем, за станцією, за кучугурами неспаленої деревини. Подумки розмовляв з молодими осиками, переслідуваний двома галками, які наздоганяли мене, випереджали, намагалися зазирнути в очі, наче хотіли про щось попередити, застерегти. Або закликали мене до герцю, чи сварилися між собою, не розв'язавши питання що зі мною робити далі. Як спровадити мене з цієї ділянки, яку можливо, давно вже числили за приватну власність. Тільки на це потрібна узгодженість з місцевою радою. Незрозуміло тільки з якою – містечковою, чи їхньою пташиною? Можливо й птаство вже захворіло хворобою людей: судитися між старими і зовсім юними за кожен шматок майна, бо, як і люди, зледачіли, а їстоньки жадають щодня.
– Чого тобі? – питаю галку, яка посіла галузкою осики в кроці від мене і вирячила на мене свої темні оченята гудзики. А головне так смішно дріботить дзьобом: чи молиться подумки своєму пташиному богу, чи покриває мене матюками? Цього мені не втямити, бо не тільки сміх але й острах мене бере.
Озираюся: чи не буде нападу позад? А то ще як дзьобне в потилицю…
Та, що попереду на гілці сидить, очима водить, крила здіймає, наче чаклунка яка. Вольф Мессінг пташиного гурту. Терористи!
– Ну чого тобі? – перепрошую, посуваючись спиною до осики, яка може захистити мене від нападу. І знову чую осипле «Га!», і луни реготом йдуть, прокочуються десь аж за синіми сопками.
Розумію, щось надзвичайне робиться зі мною. Чи не приваблює господарка шинка «У Ганни» гультяїв наркотичними травками? А може все це зі мною робиться не навіч? Може і осики оці і галки-терористи, і сопки на видноколі все це мариться мені вві сні? Тупцяюся за осикою віч-на-віч з галкою: вона дріботить дзьобом, змахує крилами, наче глухоніма людина. Але ні словечка я не розумію. Відчуваю тільки що друга галка посіла осикою позаду, вибирає нагоду вдарити мене дзьобом у потилицю…
Навіть у безвихідді є вихід. Головне не втрачати рівноваги. Учора, перед тим як йти в до шинка, мі довго сперечалися, котрий із трьох обрати. Галина набридливо обсмоктувала мене, здувала пір’їнки з сорочки. Надія наче не помчала цього, але відвертого зору уникала. Щоб не впасти у смуток, я схопив дзиґлика і, сівши на нього, видрав з блокнота три папірця.
– На кожному напишіть назву. Підемо – який отримає Надія.
– Чому саме Надія? – почала було комизитися Галина.
– Тому що вона моя надія. Ти, Галочко, надто солодка для мене.
– Тобі не сподобалася нічна прогулянка?
– Мені потрібна дружина, а не іграшка.
Сам не розумію як таке зірвалося з губ. Думав Галина вліпить мені ляпаса, або люто зненавидить. Але реакція була несподіваною.
– То нічого, Олег. Кохала я тебе поки ти нічий. У Надії завчасно спитала дозволу. До шлюбу я тебе не запрошую, а виникне бажання поклич. Допоможу збутися Світлани…
Здалося мені тоді що Надія не розуміє про що ми гуторимо. З чарівною (Світланиною) усмішечкою на лиці вписувала в папірці назви відомих нам ресторанчиків: «Калинка», «Росинка» «У Ганни». Доля рукою Надії вихопила з мого кашкета папірець з назвою «У Ганни». Я полегшено зітхнув. «Добре що не до «Калинки», не до Єлизавети Марківни, з її побоюванням що ми пустимо її голою по вітру».
Домовилися о шостій зустрітися, не запізнюючись, бо часу у дівчат було обмежено.
По тих словах пішов я вуличкою вздовж залізничних рейок, щоб на третьому звороті пірнути в провулочок, а там вже – ліворуч третя хатина, як колись розповідав батько, й буде приватна власність моєї тіточки.
Відійшовши від вагону, двічі обертався і двічі зустрічався з усміхненими очима Галини. Звісно, після отої нічної камасутри, мені й на думку не спадало одружитися за нею. То вже не життя буде, а морока. Отак, як Галина пестила мене, я навіть у книжках не читав. Та чи я перший! Такий досвід дається чималою практикою. Ото й буду я тримати в уяві як отаке саме робила вона з будь яким іншим пасажиром. А як же бути з Надією? Безумовно вона все знає. Але дивиться на мене наче нічого такого не сталося. Щире зацікавлення… Хіба що ота усмішка, що іноді спалахує в її очах! Останнє слово щодо моєї долі буде за нею. Певен що Галина розбурхала мене з її дозволу. Але навіщо? Що за примхи такі? Невже вона не розуміє, що збутися пожадливої хіті до Світлани я зможу тільки в її обіймах. Бо лицем і статурою вони наче двійники. Від її усмішки я одержую насолоду більшу ніж від Галининої камасутри.
Подвір’я тіточки під номером шість зустріло мене настіж розчиненою хвірткою. Хата з білої цегли під білою черепицею. По фасаді три вікні, ганок на три східці. Праворуч, обік будинку, чималий сарай, звідки чути хрокання свиней, і якось дуже несподівано пролунав жіночий голос.
–Я зараз, Олежка, ти заходь… собака мій десь бігає…
Єлизавета Марківна з’явилася на мої очі в старих дебелих чоботях зі свинячої шкіри, у праній-перепраній спідниці – не бізнес дама, а селянка, яка зранку до вечора ходить за худобою. Навіть кофтина на жінці була наче зі смітника принесена, без ґудзиків з укороченими рукавами. З-під сорочки щоправда було видно чистий, коштовний, мережаний ліфчик.
– Заходь, будь ласка, до хати. Я швиденько під душ, переодягнуся, а сніданок вже в духовці.
Через декілька хвилин ми вже сиділи за столом.
– Немає чого радіти. Видали Єльцина за зразкового президента, а він – зразок безкультур’я. Освіта на рівні Хабаровської спортивної академії.
– Оце вже чи не комсомольський дух у вас говорить, Єлизавето Марківна. Найголовніше гасло тієї доби – робітничий клас. Гасло сучасної – злодій-урядовець. Звичайно, це звучить як помста робітнику та селянину. Хто не працює той їсть.
Вона зиркнула на мене наче на диво яке.
– Добре сказав, за деякі твої гуморески в газеті місцеві мешканці мені квіти підносили. Але не все мені до вподоби… Іноді таке про комуністів видаєш, аж моторошно.
– Про комуністів? Тепер все пішло шкереберть, навіть у мозку людей. Я висміюю сучасних урядовців, а комуністи тягнуть гидке рядно на себе. Невже не дійде до тями, що я не літератор, я журналіст, освічую сучасність… А подивіться на сучасних комуністів, невже вони кращі за демократів? Хіба комуніст-урядовець, чи урядовець-демократ, а таких у нас чимало, не два чоботи двійка?
З часом я порозумію що з моєю тіточкою краще було не сперечатися.
– Влада, якою б вона не була, жадає вишколити суспільство, щоб йшло шерегами, карбуючи крок. Ми переживаємо трагічний іспит, а президентові плескаємо у долоні – бо шаленими кроками посуваємося до загального щасливого побуту. Віковічне: кому бублик, а кому й дірка від бублика. Це коли пенсіонер одержує шість тисяч пенсії, а за приміщення в якому він мешкає, комунальники вимагають платити сім тисяч. Щоб, значить, в борг жили, щоб згодом можна було викинути почесну людину на смітник і заволодіти його житлом, заробленим за довгі роки самовідданої праці. А жити в борги – це набуватися хвороби. Ото ж і виходить що чимало працівників не дотягують до пенсії.
– Трагічний іспит? Ні, Єлизавета Марківна, не трагічний, а трагікомічний. Зажерлива еліта живе так, наче завтра почнеться друге пришестя. Чи як там у хрестоносців… апокаліпсис…
Тіточка витягла з духовки чималу чугунку сковороду, в якій була запечена картопля з грибами і м’ясом. Аромати були такі, що я заходився глитати слину.
– Розмовами ситий не будеш, – сполошилася тіточка. – Ти зголоднів, а я тобі про політику. Я приготувала салат з огірків та томатів… Кріп, петрушка, молодий часник… Може заради такої нагоди по чарці?
– Зранку ні, хіба що за обідом.
Я поцікавився.
– Що у вас з бізнесом?
Її усміхнене лице обернулося зажурливим.
– Китайським барахлом більше не займаюся. Немає сенсу. Займаюся свинством, постачаю м'ясо місцевим закладам суспільного харчування. Маю свій невеличкий шинок «Калинка». Усьому голова в ньому кухарка. Так смачно готує!
– Відвідувачі йдуть як бджоли на мед? Мабуть і живете краще ніж за комуністами.
– Теж мені… краще. Та й що воно таке… оте твоє краще? Жити, щоб не вмерти з голоду? Раніше вистачало часу книжку почитати, поміркувати над нею, побалакати з друзями, збігати в кіно, в Палац культури. А зараз що… хлів, сварки з конкурентами, городина… Та й книжок вже добрих не знайдеш. Які були люди в пічці стопили, бо навіть дітки вже не читають. Телебачення та комп’ютерні іграшки. І так від зорі до зорі. Ні, Олежко, це не життя. А якщо й життя, так свиняче…
Єлизавета Марківна змовкла, тяжко зітхнувши, почала розпалять в пічці вогонь.
– Яка в цьому потреба? – поцікавився я.
– Свиней годувати треба, та й нам щось на вечерю…
– Вечеряти ми підемо до вашого ресторану. Я запросив дівчат-провідниць. Одна з них сестричка моєї Світлани.
– Твоєї! – іронія тіточки болісно шкрябнула по серцю. Виходило, що вона була добре освічена в моїх життєвих справах. Але звідки, від кого? Батько про це ні слухом, ні духом. А тіточка, наче переводячи дух, знову таки зачіпливо вигукнула. – До мене з дівчатами! Якби ще сам-на-сам, а з дівчатами? У мене зараз великі негаразди з фінансами. Кожна копійка…
Я не дав їй договорити.
– Ми ж не на дурничку, Єлизавето Марківна. Це ми тут з вами рідня, а в ресторані, звільни мене бог…
Тіточка наче зашарілася: соромно буде з племінника гроші одержувати.
– Ти мене теж порозумій, хлопче… Якби місцеві мешканці не знали тебе в лице, куди не йшло. А ти в кожному числі газети своє поличчя виставляєш…
Коли харч перехоплює горлянку, як не намагайся, зокрема кахикання нічого з себе не видавиш. Я зрозумів, що з моєю тіточкою каші не звариш. Що не буде в мене ні часу писати гуморески в газету, ні натхнення на писання чогось серйознішого. Доведеться мені пасти худобу, а то ще й полосувати свиней на м'ясо. Спали на думку слова батька: «Ти тільки на поводу в неї не піди, бо Єлизавета швиденько з тебе, журналіста, батрака зробить».
Жах як раптом захотілося спати. А тіточка вже зазирала у напівпусту виварку, з натяком принести свиням води. Треба було йти, відробляти, бо ж харчився таки на дурничку. Приносив щовечора до сотні цеберок води, потім з крамниці два-три лантуха комбікорму свиням.
Двічі дзвонила на стільниковий Лілія, зажурено повідомляла, що ночами впадає в розпач, що зненавиділа Олексія до запаморочення в голові, і якщо я не приїду може статися якесь непоправне лихо. Але мене проблеми Лелії вже не цікавили. Бо сам вже занепадав у скруту, не розуміючі що творилося з тіточкою Єлизаветою Марківною. Вона робить все, щоб я негайно втік з її домівки, бо «не може ж вона, маючи поряд мужчину, сама хороводитися з тваринами у стайні. Вона вже запасла на зиму великий оборіг сіна, але цього їй не вистачало, домагалася щоб брав косу та йшов шукати на місцевих луках добре різнотрав’я. Я казав: як же моя робота, мене з редакції виженуть, але тіточці мої проблеми до гузна, вона леліяла свій бізнес, свої свині, свої кози, своє лоша, свою корову, та цілий натовп курів, яких ганяв, здимаючи хурделицю зі пір’я та пуху, величезний горлопань півень. Тваринний бізнес тіточки дощенту викрадав у мене не тільки натхнення, але й можливість добре виспатися. У мене не зоставалося шансів сподобатися батьковій сестричці. Тільки починало смеркати, вона всувала мені в руку цеберку і спонукала йти доїти корову, а потім ще розносити по тваринам їжу, примушуючи бути особливо пильним, не дати козам те, що люблять свині. У мене не вистачало часу як слід розгледіти її лице. Вона налітала на мене, як вихор, висока, майже завжди у брудних кофтині і спідниці, з нечесаним волоссям. Мене дивувало, як така неохайна жінка може тримати свій ресторан. Якою вона туди ходить? Як спілкується з робітниками, з відвідувачами? Не жінка – шарада. Виникала думка: чи не таким став мій батько, узявшись за якийсь там бізнес?
Єлизавета Марківна була не товста, але широка в кості, мала дурну звичку шльопати мене долонею по сідницях. Пригнічувала своєю розкутістю в балачках, особливо коли мова йшла про сусідів-невігласів, які тільки те й роблять, що п’ють оковиту, або сидять біля телевізора. Коли я питав про батька, починала відсапуватись, махати руками, посилати мене разом з батьком під три чорти… Косити я так і не навчився, двічі зачепив косою по каменю, та й жбурнув косу на горище, а то ще, звісно що навмисно, свиням дав сіна, а козам свиняче вариво… І пішло-поїхало. Тіточка об’явила мені герць на витримку мовчанням. Тоді вже й я вирішив послати її під три чорти. Помився як слід, одягся в своє пристойне барахло: джинсовий костюм з білою сорочкою, начепив на плече торбу з ноутбуком, і пішов знайомитися з місцевими сусідами-невігласами. Я був певен, що знайду собі невеличке затишне житло, де можна буде написати і відправити в редакцію декілька гуморесок про окраїнне життя-буття сучасного загалу.
Поки тіточка вовтузилася біля льохів, я підхопив свої манатки і тихим сапом попрямував геть з її подвору. За сніданок залишив на столі сто карбованців, щоб не відчувати себе боржником. Треба було якось скрасти час до вечора, до зустрічі з провідницями. Відразу за провулком я зустрів молоду жінку з лялькою в колясці і запитав чи існує в селищі не дуже коштовний готель. Жінка здивовано зиркнула на мене, наче зустріла якогось знайомого, потім зашарілася.
– Готель є… на залізничній станції , тут недалечко. Відразу за рестораном «У Ганни». А ви, звиняйте, часом не Коцюба Олег? Я під вашу гуморески окрему теку завела…
–Так-так, я саме Коцюба, приїхав попрацювати у вас, подивитися як провінція живе.
– Так у вас же тут тіточка живе, навіщо вам готель?
Мені було не зовсім приємно балакати з незнайомою жінкою на тему родинних зв’язків, але ж відповісти треба було.
– Мені потрібен тихий закуток для праці, можливість зустрічатися з людьми, а в тіточки, бачте, бізнес, зранку до вечора робота знайдеться…
Жінка порозумніло закивала головою.
–Я вас розумію. Якщо бажаєте, познайомлю вас зі своєю товаришкою. Вона працює вчителькою в школі, має житло в три кімнати. Одна кімната з відокремленим входом. Василина жіночка не пожадлива, багато не візьме.
У мене аж серце затьохкало від радощів. Все складалося якомога гарніше, аніж я думав. Супутниця представилася Ніною Петрівною, викладачкою географії. Василина Олексівна викладала історію. Чоловік її торік відправився на полювання і щез. Пошуки й досі не дали наслідків.
Ми неспішно йшли вуличкою, я котив перед собою коляску з дитиною. Малюк солодко спав, розкинувшись на чистій квітчастій білизні. Був серпень самий теплий місяць на тутешніх теренах. Огрядне вдягнена вчителька то і діло зиркала на мене своїми величезними карими очима. У мене склалося подвійне почуття щодо неї. Іноді вона здавалася мені писаною красунею, а іноді так собі… ніби розчавлене перенісся, що саме й притягувало зір. А очі, брови, вуста, підборіддя, нарешті густе, біляве, можливо крашене, волосся. Щоправда статурою вона була трохи мужикувата, я б сказав спортивної вроди: широкоплеча при широких череслах. Не мого зору жінка. Зате добре освічена, й не тільки по географії.
Ми дійшли до школи, – двоповерхового будинку з геометричними малюнками обіч парадного входу. Ніна Петрівна подзвонила по стільниковому телефону.
– Василино, ти не в школі? – спитала майже пошепки, щоб не розбурхати дитину. – Вдома? Ото й добре… тоді зустрічай гостей.
Телефон вона відразу відключила, звикла економити копійку. Зиркнула до мене з такою вразливою усмішкою, що я ледь не чихнув, так мені перехопило вдих.
– Ви одружений? – запитала.
–З одруженням поки що не склалося. Руки не доходять.
–Але ж роки йдуть?
– Була наречена, ледь не десять років кохалися, та обридли, мабуть, одне одному. Вона, бачте, артистка…
– Чула я про вашу артистку, Єлизавета Марківна розповідала. Не дуже вона її шанує.
– Це вже її справи, кого шанувати.
Нарешті ми дісталися будинку з білої цегли, чималого, але поділеного на дві половини. На дві половини було поділене й подвір’я, зеленіюче городніми рослинами та кущами бузьку вздовж вулиці. Біля хвіртки нас вже чекала невеличка жіночка з кучмою білявих кучерів на голові. Усміхнене трохи лялечне лице, барвисті блакитні з цятками зеленого очі, чорні брови. Складена вона була з суцільних гараздів. Жодної прикрої зачіпки. В моїй уяві саме такою має бути вчителька літератури, а не історії.
Вона була трохи здивована нашою появою.
– Впізнаєш? – відразу хапаючи бика за роги, спитала Ніна Петрівна. – Ми до тебе з розмовою.
Жіночка трохи зашарілася, пропускаючи мене повз себе. Від неї пахнуло дуже приємними парфумами, саме як від викладачки літератури, а не історії. Бо на мій смак історія має свої специфічні пашиста. Перш ніж ввійти, я заніс в приміщення коляску з дитиною. Фіранки в кімнатах були щільно запнуті, стулки вікна на кухні зачинені, але без фіранок. Ніна Петрівна порадила оставити дитину на кухні, де світліше.
– Ви до нас у відрядження? – запитала Василина Олексівна, розчиняючи фіранки на одному з вікон світлиці.
– Не зовсім так, – випередила мене з відповіддю Ніна Петрівна. – Олег Семенович приїхали попрацювати у нашому периферійному затишку, та, бач, з тіточкою у них не заладилося, а йому потрібен спокій для роботи. Ото ж я й подумала, чи не улаштуємо ми письменника? Порожня кімната в тебе є, заважати одне одному не будете. А при нагоді можна буде спілкуватися…
– Так я хіба проти, – щоки Василини Олексівни запашіли рум’янцем. – Живіть, будь ласка, працюйте… Буде в мене що поїсти, запрошую… Про цікаві справи, про людей ми вам розповімо, якщо треба…
Нахилившись Ніна Петрівна поцілувала господарку в щоку.
–Я ж вам казала все буде гаразд, – вона встала навшпиньки, цілуючи мене. – Далі ви вже без мене. Влаштовуйтесь, відпочивайте, а ми завтра з чоловіком заскочимо. Будемо святкувати наше знайомство.
Я допоміг Ніні Петрівні винести коляску з дитиною на вулицю. Вона, мабуть за звичкою, знову поцілувала мене в щоку і рушила. То і діло обертаючись і махаючи нам рукою. Ми з Василиною теж махали, потім ще довго стояли біля хвіртки, я соромлячись натякнути що час не чекає, а вона – заглибившись у свої не зовсім, як я помітив, веселі думки. Потім наче від сну прокинулася:
– Ой лишенько, я про вас ледь не забула. Вибачайте… Ходімо, зараз я віддам вам ключі від кімнати. Там є ліжко, стіл, навіть комп’ютер. Білизну я вам дам, ту, з ліжка, треба буде прати. Це я зроблю… Тільки пробачте, ви вже там улаштовуйтесь без мене…
Василина чогось недоговорювала. Щось її непокоїло. Можливо саме в тій кімнаті останнім часом мешкав її пропащій в тайзі чоловік. Але якого дідька відокремлюватися від дружини. Якби ще каргою була, а то така красуня…
Я відчинив двері в невеличкий коридор без віконця, потім вже ввійшов у досить простору кімнату, чисто прибрану, що відразу запало в очі – букет польових квітів на столі біля монітора. На стіні в рамці картка білобрисого хлопчика в білій сорочці з букетом польових квітів в руці, брата а може й сина Василини Олексівни. Відразу виникла думка про трагедію в житті вчительки. Зупинився я на тому, що буду жити в кімнаті її сина, який або щез, як його батько, або загинув у якійсь дурній бійці. Про це мені треба було розпитати Ніну Петрівну, бо з Василиною про такі справи краще не говорити. Якщо, правда, сама не розповість. Я відчинив вікно щоб трохи провітрити кімнату. Через деякий час біля нього зупинилася Василина, подала мені розкладені шарами підковдру, ковдру, простирадло і наволочку.
– Зараз будемо обідати, – сказала вона, – ви як плануєте сьогодні свій день?
–О шостій запрошую вас до ресторану «У Ганни», пообіцяв провідниці, сестрі своєї нареченої, відсвяткувати моє з нею розлучення. З-за неї, по правді сказати, я й збіг з Хабаровська.
– Що, така любов була?
– Зі школи любилися. Останнім часом мені почали дорікати за мої гуморески, а вона відома в місті артистка. Виказувала, що своїм негативним ставленням до сучасності я компрометую її в очах шанувальників її таланту.
Василина стояла за вікном, поклавши долоню правою руки на віконницю, і опершись в неї підборіддям. Дивилася вона наче повз мене, але розмову підтримувала справно.
– Ви що ж… парубок, ніколи не були одружені?
– Парубок, сильно мовлено, мені вже тридцять два роки, а одружитися… не було такої вказівки від нареченої. Після інституту вона двічі їздили до Москви, поступати в театральний, але там її не дуже шанували. Все надіялася… На мою думку вона талановита акторка, але дуже багато на себе бере. Іноді мені було соромно чути, як вона гуторить про себе по радіо або на телебаченні. Ну, справжня зірка!
Розмовляючи з Василиною, я поміняв білизну на ліжку, зібрану зібгав до купи і, закривши кімнату на ключ, рушив до господарки.
– Вікно я зачиню потім, – сказала вона, – у смерках, як комашня полетить. Якщо є бажання помитися, є в мене літній душ, є ванна, але влітку гаряча вода буває не завжди. Треба буде нагріти.
Василина показала мені все, що може знадобитися в життєвому побуту. Їсти в мене особливого бажання не було. Але посидіти з господаркою за одним столом, випити склянку чаю я погодився. У торбі в мене було печиво, цукерки, на всілякий випадок я завжди тримав при собі деякі продукти. Все це я звичайно виклав на стіл.
– І давно ви отак живете? – не стерпів я поцікавитися.
– Одиначкою маєте на увазі? Як щез чоловік так оце й живу…
Навіть гірка, іронічна усмішка на її лиці була нестерпно привабливою.
–У вас був син?
Вона зиркнула на мене наче з якимось острахом, а може мені здалося.
– Був син, був, але про це потім… Краще розповідайте про себе. Наприклад, як вам вдається писати такі пронизливі і водночас смішні гуморески. Вам давно треба видати їх книжкою. Покупців вистачить.
– Спочатку треба знайти спонсорів, себто заможних людей, а ви самі бачите, як я про них пишу. Так що знайти спонсора справа майже безнадійна.
Василина радила не гуртуватися з місцевими парубками навіть вдень.
– Люди якісь нервові стали, навіть учні в школі. Слова не скажи – вибухають. А ночами бандюги ходять…
– І що далі робити, ховатися по льохам?
– Краще злодіїв у льохи запхати, залишивши їх без води та їжі.
– Так поздихають же…
– Туди їм і дорога. Не ти ж здихатимеш, а вони.
– А якщо один з них твій син?
– На кладовище ховати не прийду.
– Не по-людські це.
– А вони… вони по-людські? Василя Тополю як курку засмажили.
– Це того що свій бізнес розпочав. Ятку поставив?
– Там його… двері кілком підперли, пальним по дошкам, запальничкою… Люди бачили й не допомогли.
– І за що?
– Відмовився місцевій мафії контрибуцію виплачувати.
– Контрибуцію за оті голки та нитки що продавав?
– Запекли хлопця, а красень був, з вищою освітою.
– Знайшли хто, судили?
– Гуляють, з шинків та магазинів контрибуцію беруть. Та й хто їх судитиме. Сьогодні вовки в лісі, на людей дивлячись, регочуть! Бо проти людей вони агнці божі…
– Отих мерзотників, чи не Йван Півень веде?
– Ні, не Півень. Півень на легені захворів. Батько приїздив додому в Україну забрав. Є в мене гадка, що тут хтось з законників верховодить. Бидло паршиве понаїхало з таборів. А за яким бісом? Звісно на чужих кісточках панувати. Про дільничного Коровина розповідають. З Ольховатки разом з дружиною й дітьми приїхали. Начебто від мачухи втік. По п’ятам за ним ходила, стежила щоб пляшки пива не випив. Тепер його поставили навести лад в селищі, та щось не бачимо ми того ладу. Сам зирить з кого та чим поживитися?
Наслухався я балачок від місцевих жінок, надивився на людські сльози, написав гумореску про криваві учинки молодої мафії. Відправив електронною поштою. Не вірив що редактор надрукує. Але надрукував… слово в слово... Першим прибіг до мене дільничний Степан Коровин. Впізнав таки, чортяка, себе, хоча я його Степаном Нивроковим у гуморесці обізвав.
– За яким бісом сюди приїхав? – було його першим питанням.
– Про ваше життя-буття писати. Про те як моя міліція мене стереже. Про хлопців з накачаними м’язами. Держава повинна знати своїх героїв.
Коровин виставив на стіл пляшку горілки.
–Я з тобою поки що по доброму говоритиму. Обмиємо твій від’їзд, інакше…
– Інакше що?
– Скаржитися в прокуратуру піду.
– Так я ж не про тебе писав. Ти – Коровин, а герой моєї гуморески Нивроков.
Дільничний зморщив носа, наче від мене пахнуло гидотною.
–Я не дурень, читати по складам навчивсь ще в школі. Читаємо прізвище твого антигероя складами з кінця наперед. І що ми маємо: ковровин.
– Так, бачте, Ковровин, а не Коровин.
– Не треба корчити з мене дурня, пане журналісте.
Він налив мені повну склянку горілки, а сам зготовився пити прямо з пляшки.
– За вродою я не месник, хильнемо за твій від’їзд.
– На жаль я не пияка, і не боягуз, бачте. Мені цікаво подивитися що буде далі?
– Я тебе не убережу, пане журналіст…
– А хто мені загрожує? Моя міліція?
Від його усмішки я відчув не зовсім приємний щем у животі. Один у полі не боєць, але ж поступитися я не міг.
Коровин в два ковтки випив горілку з моєї склянки, плішку сунув собі в кишеню.
– Я за тебе не відповідаю, ти не наш? – він першим протяг мені руку.
Я з усмішкою прийняв, не знаючи ще на які подвиги здібна ця людина. Хто мені загрожує, чиє ще нутро зачепив я своєю гуморескою?
Наступного дня Василина повідомила, що моя тіточка Єлизавета Марківна збожеволіла.
– Де вона зараз? – мені й на думку не спадало зв’язати хворобу тіточки з учорашнім попередженням Коровина.
– Ріже ботвину свиням, а свиней тю-тю… навіть поросяти.
Побіг я до тіточки, та вона наче й не впізнала мене. Замахнулася сокирою, якою рубила принесене з городу ботвиння. Побіг до містечкової міліції, оминаючи, звичайно, дільничного. Там вже про крадіжку знали. Навіть злодіїв знайшли. По запаху смаженого м’яса. Добру частину обіцяли повернути живцем, але м'ясо молодих кабанчиків безпритульні бурлаки встигли розпродати.
– Твоя тіточка не в собі, зайшов би, – допитливо заглядаючи в очі, напучував майор міліції Карташов.
– Хотів було… так вона з сокирою на мене. Не доводити ж до гріха.
Я допоміг міліцейському старшині загнати свиней на подвір’я Єлизавети Марківни. Вдома її не було, казала сусідка що побігла до свого ресторанчику. А там теж не все гаразд. Дівчата-офіціанти розбіглися, лячно їм, бачте, з божевільною господаркою зустрічатися. Зосталася тільки кухарка. Та певна, що Єлизавета Марківна в своєму розумі, але ж понести такі втрати!
– Йшов би ти під три чорти, – сказала мені кухарка, – люди натякають, що це помста за твої витребеньки в газеті.
– Так то ж гумореска, жарт…
–У кожному жарті є своя прихована правда. Не треба було чіпляти місцевих бурлаків. Ця гвардія на все спроможна.
Кухарка показалася мені вельми розумною жіночкою. Вона дивилася на мене, наче вишукувала з якої частини тулуба можна відтяти кращий шматок м’яса. А мені здалося, що роздягнутою вона буде бачитися корпією моєї Світлани. Виникло бажання всіляко затриматися біля кухарки, натякнути їй на можливість зустрічі після роботи.
– Ви одружені? – спитав.
– А то як же. Я без мужика скисну.
– Ото ж і я скисаю… без жінки.
– А як же Василина Олексівна? Красуня, одиначка…
– Мені такої як ви кортить… духмяної.
Я був певен що кухарці сподобавсь комплімент, бо всміхнулася доброзичливо.
– Якщо не перекортить, домовимося. Мене Кларою звуть.
З великим небажанням пішов я відшукувати дільничного. Зустрічні й подорожні віталися зі мною, дехто з чоловіків намагався потиснути руку.
– Добре ти місцевих півнів поскуб, – видав мені уславлення начальник залізничної станції, Василь Васильович Скалозубов.
– Тепер вони мене обіцяють скубти. Дільничний Коровин натякнув. Та, бачте, не з мене, а з тіточки почали. Краще б вже мені розпечену праску на пузо.
– Так верещати ж будеш!
– Буду, якщо мотузка на м’язах від ненависті не лусне.
– Оце по нашому, по людські, – Скалозубов навіть зупинився на мить. – Ти, заходь при нагоді, погуторимо. Номер стільникового можеш записати… і дзвони обов’язково.
Таким чином я забив у свій телефон номер начальника залізничної станції. Я розумів, що підтримуючи зв’язки з людьми, які поділяють мою точку зору на сучасну дійсність, таким чином я забезпечую собі шляхи для можливого вимушеного відходу. Хто саме мені загрожує розправою Коровин поки що не говорить. Мабуть самому лячно. Незнайомці обрали найбільш деспотичний шлях помститися: довести мене до вибуху, до злочину, за який можна отримати чималий термін. Так що мені треба було шукати надійний притулок. Ставити під загрозу спокій, а може й життя вчительки Василини Олексівни я не міг. Про це я й сказав їй за вечерею.
– Викинь таке з голови, – всміхнулася вона у відповідь, – По-перше сам Коровин нічого лихого проти мене не зробить. Він побував у тому пеклі де загинув мій син, а потім і чоловік, який поїхав помститися за сина. Не чеченцям помститися, а комісарам, які неосвіченого як слід, не вимуштруваного вісімнадцятирічного хлопчика, кинули в саме пекло війни. Я Коровина попередила, якщо він не запхне ганчір’ям роти хлопцям, яки планують щось лихе вкоїть проти тебе, моя помста буде жорстокішою.
Тоді я вперше второпав з якою жорсткою жінкою живу поряд.
– Де він зараз… ваш чоловік?
–Я ж кажу… загинув. Когось він постріляв, а хтось його. Це був його кращий вчинок. Інакше б п’яницею попідтинню кінчав.
Лице Василини сполотніло. Здалося що вона зараз же почне мститися мені. За сина й чоловіка. Бо я теж повинен в тому що сталося. Упівголоса писав про чеченську війну, про хлопців, котрих віддавали на заклання заради розваги безтямних політиків.
Василина плакала. Як же вона плакала. Впала на ліжко, шматувала пальцями білизну, скубла на собі золотаве волосся. Як міг я утримував її руки, заспокоював, цілував потьоки сліз по щоках. Сам плакав. Ні, не плакав, вив по вовчі… Отямився в її обіймах. Не пам’ятаю, як ми поснули, чим закінчився отой наш нервових вибух. Ми лежали одягнені, як і раніше, міцно охопивши одне одного. Подушка під головами була мокрою від сліз. За вікном вогнями вуличних ліхтарів блимала ніч.
– Що це було? – спитала Василина пошепки.
– Не знаю… мабуть нічого, зокрема раптового сну.
Ми розімкнули обійми. Довго сиділи, опустивши ноги долу.
– Так я піду собі?
– Йди.
Вже на порозі вона мене утримала.
– Ми ж так і не повечеряли, вся їжа на столі.
– Але ж ніч…
– Двадцять хвилин на четверту. Скоро почне розвиднятися. Давай вже поснідаємо?
– Сядьмо біля віконця зустрічати сонце.
Снідали млинцями з кавою і сметаною. Я помітив що Василина зиркає на мене наче з якимось острахом. Мабуть, як і я, не може врозуміти, як ото ми з нею опинилися в обіймах. Одягнені зі слізьми в очах, але ж в обіймах.
– Не бери в голову, Василино, – заспокоював я жінку. – Треба триматися, зберегти в собі хоч щось людське.
– Вони нас вбиватимуть, а ми… людське…
– Їхній час ще прийде.
– Не думаю що прийде. Зажерливість людей не має меж. Ти про це писав коли?
– Писав, Василино. Два нариси щойно відіслав, але дарма. Не дивно, навіть, – смішно… у відповідь отримав листа… від кого б ти думала?
– Хіба не від редактора?
– Від головного Хабаровського авторитета. Просить стрінутися.
– Отак вже й просить!
– Саме так… Запрошую Олег Семенович, уважити. Чи я приїду до вас, чи ви до мене?
– Оце так! Ви що знайомі?
– Віч-на-віч зустрічалися.
– Що надалі, маєш яку гадку?
– Доведеться їхати. Щоб місцевих тарганів не сполохати.
Лице Василини осяяла іронічна усмішка.
– Але ж навіщо йому це?
– Хто знає… мабуть думка якась є, або пропозиція. Нарешті я нічим не ризикую.
– Ти певен в цьому?
– На сто відсотків. У Апостола, як я чув, є велике бажання ввійти в коло відомих політиків. Він дійсно допомагає і голодним воякам і дитячим будинкам. Не відмовляє пенсіонерам. Така, я б сказав, противага сучасним урядовцям, які звикли тільки під себе гребти. Зворотне лице хапуги-губернатора. Можливо це самозахист від божевілля. Йти всупереч суспільству, яке хапає з чужого рота все, що в ньому побачить.
Я поклав на коліна ноутбук, ввійшов у електронну пошту, ще раз пильно прочитав листа від Апостола. Помітив, що лист від авторитета викликає почуття погорди за себе. Що мені не соромно… Захлопнув ноутбук, засунув його в чохол. Вітер грюкнув стулками ставень. Віконниці задзвеніли и залускали під важкими краплями дощу.
Василина встала, поклала долоні мені на плечі.
– Бог попереджує, Олег. Не треба тобі зустрічатися з Апостолом.
Поцілунок Василини в вуста так обмарив мене, що виходив з хати ледь втрапивши в двері. Навіть одвірок здригнувся.
–Я не можу не їхати, Василино!
Майор Карташов зайшов до мене в пообіддя, коли я саме настроював ноутбук, щоб написати гумореску про роботу містечкової міліції.
– Все пишете? – спитав.
– На щось жити треба, – відповів я і, вставши, потис протягнуту ліву руку. – Що з рукою? – запитав, побачивши, що майор якось неприродно утримує її долонею біля паса.
– Та це так… дрібниця. Порізався учора, відбираючи у п’яного хлопця ніж. Що сталося з молоддю, не можу порозуміти. Виховували, начебто для життя у світлому майбутньому, а бачте як все вийшло. Спочатку поцупили у мене одяг, який дружина розвісила просушувати на подворі, потім собаку з’їли. Того й диви почнуть людей на м'ясо викрадати. Якщо вже не викрадають! У нас минулою зими три дитини і дві молоді жінки… як корова язиком. Ви про таке ще не писали. Та й не напишете. А якщо й напишете не надрукують. Самі посудить. По п’ять місяців платню не одержуємо. Трапилася у нас не дуже добра пригода. Пішов лісничий Остапенко до голови лісного господарства, Серафима Барили, за грішми. Дев’ять місяців не одержував платні. Нічим діточок кормити. А той руками розводить, жене робітника геть: «Немає грошей, Москва не дає!» «А за що собі особняк на березі озера будуєш?» – перепрошує лісничий. Барило кричить: позву охоронця, він тебе у баранячій ріг скрутить. Остапенко йому ножем у живіт. Зараз каже тебе, потім усю твою родину, бо дуже справно живете. Чи не на наші гроші?
– І що?
– Що, що! Родину Барила під корінь, а сам втік.
– І не знайшли?
– Шукають, мабуть… Тільки Остапенко все, що було цінного у Барила, вигріб, а грошів там було незміряно. А з грішми зараз можна знайти надійну схованку. З грішми тебе зроблять таким що рідна мати не впізнає.
Про такі бійки мені розповідали і по других осередках. Жах і тільки. Але ж за чимось він таки прийшов до мене, майор міліції? Теревені про руїну безтямної перебудови можна було почути де завгодно. Але ж голова місцевої міліції! Нарешті Карташов висловився.
– Вас можуть запрошувати до школи, виступати перед учнями. Будь ласка тримайтеся принципів патріотичного виховання. Не залякуйте діточок негативом. Вони й так налякані.
Пауза затягнулася надовго. Карташов стояв біля вікна, дивився як мотляє вітер гіллям бузьку. Але чи бачив він те листя? Мабуть думав про щось своє, трагедійне. Бо не бачити усього, що діється в державі він не міг. Мовчанку порушив я.
– На вашу думку, пане майоре, що таке патріотичне виховання. Закласти дитині в мозок, що вона не інакше як знаряддя в руках влади, чи – вільна людина, яка спроможна сама брати участь у перебудові суспільства. Що не дурніша вона за президента, або релігійного діяча. Освіта – це затьмарення мозку, чи його освітлення? Фахівці з вищою освітою, як я помітив, змінюють своє світобачення, залежно від вказівок влади. Себто закладів ЗМІ, які отій владі прислуговують. Як ви самі ставитесь до того, що сьогодні відбувається в державі. Чи плідною буде оця перебудова на жебрацтві трудового населення?
Карташов рвучко повернувся лицем до мене.
– Мене виховувала радянська школа. Але сліпим не зробила. Бачив що робилося у розвиненому соціалізмі, бачу що робиться зараз. Загнуздати братків ніяка вже засторога не зможе. Вони й до влади прийдуть, якщо вже не прийшли. Доведуть людей до облуди облудою ЗМІ, збудувавши собі рай на землі. Гірко, та нічого не поробиш. Підтримали Горбачова, бо думали так буде краще.
–А як же бути з освітою? Базікати про радісне майбутнє американського капіталізму? Так він тримається на кістках поневолених народів. Чого і нам бажає…
Майор махнув рукою.
– Робіть, як знаєте. Я попередив вас…
– Дякую, пане майоре. Мені подобається ваша філософія.
На тому й розійшлися.