Розділ 14 - 15
Розділ чотирнадцятий
Спогади про Багряного в Оборі
Двадцять років прожив я в Комсомольську-на-Амурі. Знайомі й друзі старшого покоління давно повмирали, але для мене вони назавжди зосталися живими.
Скільки я чернеток за своє життя загубив: вірші, нариси, оповідання. Особливо українською мовою. Бо не було сенсу зберігати. Зберіг тільки рукописи старших друзів, комсомольців-добровольців тридцятих років, які будували Комсомольск-на-Амурі. Ці рукописи зосталися останнім зв’язком з тими хто відійшов у вічність. Якщо існує в світі щирість розуму, вона, як не дивно, частіш за все зустрічається в осередках людей, зайнятих чорною роботою: зварниках, ковалях, шахтарях,за винятком, правда, тих, хто пиячить. Але на судноверфі я пияк майже не зустрічав. Бо працювали там люди по тижню не виходячи з атомного човна. Спали і їли в відсіках. А які розмови вели, коли випадала хвилина відпочинку. Я слухав, розвісивши вуха. А потім писав вірші та нариси про елегантність розуму, а якщо сказати точніше – елегантність совісті. Бо певен, що вона таки існує в нашому суспільстві.
Десь через тиждень Василь Леонідович Мережко надіслав мені листа. Він писав: «Шановний, товаришу Лозиков. Ви вже поїхали, коли мені спало на думку, що років отак з тридцять назад я починав писати оповідання про сумісну з Лозовягіним подорож мого батька з України на Далекий Схід. Написав я тоді небагато, ще менше знайшов, але вирішив надіслати, бо таке справді було. Події відбувалися на острові, котрий мав офіційну назву Риббаза. Доглядав заселенців комендант Степан Півень, людина непередбачливого характеру: зранку він добрий, в пообіддя – його днем з вогнем не знайдеш, а як засутеніє наче з ланцюга зривався. Скаженів, викликаючи на сварку мужиків, котрі, якби не неволя, скрутили б його в баранячій ріг. А на засланні хто почне пручатися, за дроти попаде, а даси опір – до трупарні. Одного разу Півень наче здурів. Вишикував найдужчих мужиків і почав кожного в пахвину ногою бити. Останнім наказав стояти й дивитися. Отоді й вибухнув Лозовягін.
– Досить дурня клеїти, пане коменданте, – аж звівся Іван, ставши межі Півнем і черговим мужиком, – якщо у вас завдання знищити нас поодинці, не гайте часу, бо осточортіли ваші знущання над людьми. Я не ворог радянській владі, але, як українець українцю скажу, мені соромно за себе, соромно, що в нашому суспільстві є такі виродки!…
Думали, кінець Лозов’ягіну. Але у Півня був вигляд, наче він з глибокого сну прокинувся. Довго мовчки дивився на Івана Павловича, а потім обійняв його за плечі, тричі поцілував, і пішов геть витираючи сльози. З того часу Степан Васильович ні разу навіть не гримнув на нас...”…
Далі я буду розповідати про свої зустрічі з мешканцями поселень, в котрих в свій час, по міркуванням моїх співрозмовників, перебував Іван Павлович Багряний. Не певен, що все було саме так, бо розповідаючи про добру людину добрі люди завжди нагороджують її епітетами – суворий, мовчазний, незламний, гідний. Давайте повіримо, що Багряний був саме таким, бо ми й сьогодні зустрічаємо людей, які не продаються й не купуються ні за які кошти.
В чергову нашу зустріч я запитав у Василя Леонідовича Мережка яким чином Лозовягін опинився в Оборі. Невже на лісоповалі працювати легше аніж ловити та тельбушити рибу?
– Звісно рибалити легше, – відповів Мережко, – треба тільки знати, що таке – люди зігнані докупи з міст і сіл великої за обсягом держави. Марнота, гнилизна, нещирість, заздрість. Підлабузники протоптали стежку до канцелярії, йшли з доносами не тільки на Багряного, але й на коменданта Півня, начебто він симпатизує ворогам, а щиросердим патріотам не дає як слід працювати. Здавалося цілком імовірним, що в черговий візит вищого керівництва енкеведе, до Багряного можуть прискіпатися за що завгодно. Найменший дріб’язок лягав в провину. Тоді комендант якимось чином відправив Багряного в могутню за тим часом Оборську республіку. Від’їхали десять осіб, нібито на лісоповалі не вистачало людей. Батька мого теж відправили. Перед від’їздом вони розмовляли з Лозовягіним, коли той натякав на втечу, батько, замість відповіді, прочитав вірш.
Куди тікати, якщо мати
Катами вбита, батька знати
Не довелося. Кажуть – був,
Але пішов собі в солдати,
Царю на вірність присягнув.
Один червоний, других білий
Були брати, одного вбили,
А другий за кордон утік,
Зостався я один в родині,
Як потенційний більшовик.
За ці вірші батька й притиснули. Зараз я думаю, яке нахабство адресувати вірш «Правді», московській «Правді» українською мовою. Ви смієтесь, а батькові було не до сміху. Зарікався, що ніколи не візьме в руки ні олівця, ні паперу, але, повагався трохи, та взяв таки.
До цієї розмови ми більше не поверталися. Була весна, я відчував напади такої втоми, що ледве переставляв ноги. Отож і думав собі: чи допомагав батіг зранку до вечора копирсатися в риб’ячих тельбухах? Яким чином переборювали втому люди, засланні на каторжні роботи? З часом втома перетворилася в хворобу. В Комсомольську я жив в готелі. Після недовгого вечірнього спілкування з Василем Леонідовичем, перебув безсонну ніч, ранком не вистачало сил встати. Отак і провалявся весь день в ліжку, зображаючи себе поневоленим на в’язничних нарах. На мене гримав якийсь охоронець, загрожував, тримаючи в руці батіг, а в мене була лише одна думка – вихопити з його рук автомат, та перестріляти всю охорону. Бо поневолена без вини людина не може покоритися обставинам, вона має святе право битися за свободу. Потім мене катували батожищем, а я не знав, що робити, якою дорогою йти далі. Втома, як грозова хмара, наповзає, дзвенить кров’яним тиском в скронях, того й дивись життя суне дулю під ніс. Щоб викликати огиду не тільки до життя, але й до своїх вагань. Раптом згадав як лежав, обійнявши Віру у вузькому ліжку, згадав її усмішку, і промінці сяючого у віконце місяця. Ніколи в житті мені ще не було ще так сумно.
Невдоволений своїми думками, я енергійно струснув головою, але думки не висипалися. Мозок ціпко тримав пам'ять про лісову красуню Віру, про загадкову мавку, яка, сидячи поряд, смикала мене за вуха.
– Запам’ятай, вона не Віра, вона Марта, – лісовим джерельцем дзвеніла мавка до вуха. – За ягодою ти ходив зовсім з іншою жінкою. Вона збрехала, що її звуть Віра…
Раптом лісова мавка перетворилася на мою дружину, і не я сидів поряд, а господар магазина у В’яземську, Гога Цвілідзе. Гога гладив її оголені груди, а дружина сміялася й показувала мені язика. А потім почалося таке, що я з криком прокинувся, і схопивши стільниковий телефон подзвонив дружині.
– Як ся почуваєш, мила?
Вона відповідала, як завжди, коли знаходилася серед співробітників в своєму технічному відділі.
– Завтра приїдь, будь ласка, у матері день народження…
Я сказав, що стою в черзі за квитком на автобус, що приїду сьогодні, що мені остогиділо галасувати за лісовими примарами.
– Чи ти не захворів? – спитала дружина.
– Може й так, не знаю… іноді мені здається, що я починаю жити минулим, а це занадто важко.
По дорозі в Хабаровськ я подзвонив Вірі в Шумний. Запитав, чи не Мартою її звуть? «Звідки ти взяв?» – несподівано в голосі Віри забриніли нотки тривоги. «Сон бачив… в готелі Комсомольська-на-Амурі. Вві сні лісова мавка сказала, що ти не Віра, а Марта…» Занадто довга мовчанка впевнила мене в тому, що мавка сказала правду. «Про це поговоримо згодом... при зустрічі, – нарешті почув я спокійний голос Віри, – а ти не хвилюйся, все буде гаразд…».
Місто лагодилося зустрічаючи президента, котрий прилітав, щоб того ж дня, ввечері відбути до Токіо. Міліції на вулицях було стільки, що я не встиг попасти на черговий автобус до Сіти. Але президент, минаючи Хабаровськ, відлетів у Владивосток. Прийшлося мені їхати на другий день зранку. А головне не в доброму настрої, бо перший, яскравий запал зустрітися з родиною Пилипенків, пройшов. А всі відповідальні справи, як казав мій батько, треба робити тільки в доброму гуморі. А то почнеш скаржитися на серце, кров’яний тиск, чи ще на якісь хвороби, зустрінеш рідного брата й не впізнаєш його. Не дуже удачливим був день, коли я поїхав в Ситу. По дорозі зламався автобус, дві години чекали поки прийде черговий. Я мав намір повернутися додому автобусом, який йшов з Ситі в Хабаровськ, та в останню хвилину передумав. В Ситі на автовокзалі запитав у продавця сигарет, чи не знає вона родину Пилипенків, і рушив вздовж вулиці, на котрій, як мені повідомила жінка, стоїть будинок Семена Валюка, котрий взяв дружиною доньку Пилипенків. Прикмету жінка дала таку: зелений ганок, а поряд дві модрини, на стовбури котрих прибита гойдалка з дитячою колискою. Я дійшов кінця вулиці, але нічого окрім дахів не побачив, настільки ряснолистою була гущавина квітучого бузку, впереміж з калиною та маньчжурським горіхом. Зупинившись біля відчиненого гаража, я спитав: чи є хто вдома? Але ніхто не озвався. Я покликав голосніше і хвилин отак через десять з хвіртки вийшов зовсім ще молодий мужчина, з сивою кучмою волосся. Не звернувши на мене уваги, він зайшов в гараж, сів за кермо, і вийшов, спересердя хряснувши дверцятами.
– Не можу запустити двигун, хоч ти вбий, – говорив, крокуючи мені назустріч. – Зібрався старикам в Хабаровськ овочі відвезти, так бачте…
Я з задоволенням потис йому руку.
– Дозвольте подивитися, я у ваші літа непоганим фахівцем-механіком був, мав справи з «копійкою». Скільки оце вже років вашій красуні?
– Думаю, більше ніж мені. Батькова спадщина… А ви, якщо тямите, будь ласка, подивіться.
Можна було посміятися, бо стрілка показника палива лежала на нулі.
– Паливний бак у вас висох, – сказав я, вказуючи на датчик пального.
Сивий молодик не повірив. – Тільки учора в обід залив повний бак.
– Мабуть, хтось із сусідів подбав. Гараж, як бачу, ви не закриваєте, наче забули в якому суспільстві живемо.
– Якщо не вірити сусідам, кому ж тоді вірити?
–Я вже давно й собі не віру. Ганьба, зрозуміло, та що поробиш.
Він оцінив мене поглядом з ніг до голови.
– Ви до когось приїхали, чи як?
–З Хабаровська я… журналіст. Шукаю родину Пилипенків. Мені сказали, що вони на цій вулиці живуть?
– Справи у вас якісь до Пилипенків?
Я розгубився, не знаючі що сказати. А тут ще з подвір’я вийшла жінка, з білим, підібраним у кінський хвіст волоссям. Навіть не помічаючи мене, роздратовано вигукнула:
– Обідати чи скоро будемо, чуєш, Семене? Вже борщ охолов!
Голос у жінки ганебно зривався на крик.
– Журналіст з хабаровська Пилипенків шукає, – побачивши, як зніяковіла дружина, спокійно відповів Семен.
– Навіщо вам Пилипенки? – в голосі жінки бриніли нотки зацікавленості.
–Я книжку пишу, Оборська республіка в тридцяті роки минулого сторіччя.
Я думав, вони почнуть сміятися, аж ні.
– Що згадається ляже неспокоєм на душу. Добре ще коли на день чи два, а якщо на роки?
Зі хлюпом у горлі жінка видавила з себе:
– Я – все що зосталося від родини Пилипенків. Батьки та старший брат два тижні як загинули. В лісі вбитими знайшли. Та й я сьогодні не Пилипенко, а Марія Вареник.
На жінці були штани з цупкої зеленої тканини, на кишені червоними нитками біло вибито: «адідас». Тонкоткана туніка виразно підкреслювала її повні груди.
– Якщо цікавитесь батьками приходьте трохи згодом. А краще зайдіть до батьків Семена. Вони вже два роки як в Хабаровську живуть, а все життя були поряд, одну пилюку вулицею товкли. Вони більше за мене знають.
В голосі у жінки бриніли сльози, а мене охоплював внутрішній дрож. Хотілося одного – піти в гущавину лісу, лягти на землю і лежати доки не зникне з очей така незугарна й водночас приваблива остання жіночка з родини Пилипенків.
– Ми вас запрошуємо на обід, – сказала вона, помітивши мовчазні натяки чоловіка.
Вона підняла руку, закликаючи Семена до уваги.
– Забула сказати. Пальне твоє учора злив Василь Гармаш, казав сьогодні в пообіддя привезе. А я зовсім запирхалася. Позавчора було дев’ять днів як поховали небіжчиків…
Жінка стояла за три кроки, але її дихання сягало до мого чуттєвого носа. Це було не дуже чисте дихання, і я відмовився від обіду, сказавши, що годину назад дещо з’їв у кав’ярні… Чекати на Семена пообіцяв в містечковій бібліотеці.
– Думаєте, знайдете щось цікаве?
– Саме так, попорпаюсь в старих газетах…
Розділ п’ятнадцятий
Подружжя Вареників
Старі Вареники зустріли нас не дуже доброзичливо. Особливо Семена. Матері не сподобалася дуже молода картопля, цибуля за розміром була малою, томати занадто великими, а огірки не занадто пухирчатими. Почувши, що я пишу українською мовою, Катерина Романівна почала ганьбити сучасну українську владу, особливо її президента. На моє заперечення не звернула уваги.
– Ви, будь ласка, не перечте, мені краще знати, що думають про владу справжні українці. Як можна народ силою заштовхнути в якесь там НАТО? Мої предки, славетні січовики, росіянок дружинами не обирали, але напрям твердо держали на об’єднання з Росією усіх слов’янських народів. Це треба зробити поки нас поодинці не знищили. Іноді в голосі жінки чулася непідробна лють.
Борис Петрович Вареник покрутив пальцем біля правого вуха, натякаючи мені: не слухай, що дурна баба гуторить.
А Катерина Романівна тимчасом продовжувала гнути своє.
– Мені подзвонила невістка, сказала, що вас цікавить все, що ми знаємо про Івана Лозовягіна. А я скажу вам так. Ваш славетний письменник перш за все бендеровець. А моє ставлення до зрадника однозначне – щоб духу його в моєму домі не було! Наші батьки постраждали з-за таких, як він. Вся наша біда в тому, що ми мешкали на Гуцульщині….
– Кожному своє, – встиг я вставити двійку слів. – Мене цікавлять люди на фотокартці, може подивитесь?
Жінка перехопила фотокартку у Бориса Петровича, довго вдивлялася в лиця мисливців.
– Скажу одне, Лозовягіна тут немає. Крайній праворуч, на якого ви думаєте, що він саме Лозовягін, це син відомого в тридцяті роки мисливця Багачева. Про вашого поета-зрадника чутка в Оборі була: з двох метрів у вепря не влучав, бо пальці побиті були. Яким чином він попав в бригаду ніхто не знає. Казали, що він людина зрадника Блюхера.…
Жінка довго ще щось молола про злочини зрадників революції в Уссурійській тайзі, але це вже мене не цікавило. Я поспішав пробачитися. Батько Семена проводив мене до магазина, на хвилинку відірвався від баби за сигаретами.
– На фотокартці справді не Лозов’ягін, – сказав він, – але й не син Багачева. Старі люди казали, що цей молодик був агентом НКВД. Що не влучав в звіра – брехня, він був справжнім мисливцем, за що його поважали люди, особливо нанайці. Він любив гостювати в нанайських родинах, особливо восени, коли бригади йшли сплавом по Анюї до озера Гассі, і далі вже до Амура...
Вічно якийсь чортяка вилізе коли на тебе зійшло натхнення поміркувати над поважними справами. Вискнувши гальмами, поряд з тротуаром зупинився джип знайомого вже нам Олега Мірошника. Вилізши з машини, міцно потис руку Борису Петровичу, а до мене поліз обійматися. При цьому кричав слова вдячності.
–Я в захоплені, нарешті ти звільнив мене від жінки, яка виснажила все моє чоловіче єство. А тебе, як подивлюся, богиня Пиза ще не втягла в своє ліжко! Бо не зблід ще!
Чим дужче розпалявся Олег Григорович, тим гостріше виникало бажання запхнути йому в пельку кляпа, або дати такого штурхана, щоб летів шкереберть до самої Сіти.
– Ви помилилися, друже, – сказав я йому, – я був у вашій родині років з двадцять тому, ми балакали з батьком Григорієм Венедиктовичем, але про яку богиню говорите – не знаю. Я журналіст, а не бізнесмен.
Мірошник аж відскочив від мене: – Невже помилився? Коли так, пробачте, і ви пробачте, Борисе Петровичу. А ви й справді журналіст? Щось пригадую… батько розповідав. Дуже жалкував що багато про що не встиг про все розповісти. А нарис про батька ми так і не побачили.
– Про українських переселенців в 1985 році оповідань газети не друкували. Навіть сьогодні не кожна візьме. Мені дуже прикро, що ваш батько помер, з вашою ненькою вони були дуже вродливі люди. І як би їх не ганьбили, вони були щасливими, чи не так?
– Не знаю, може й так. Але про це краще спитати у матері, поки жива ще. Ви б заїхали до неї, бо в мене не вистачає часу.
Микола Сич втямив собі, що помилився, натякуючи на недалечку відстань до міста зустрічі з лісовою мавкою. Але насправді до лісового ставу було не менш отак за кілометрів двадцять. Треба не забувати, що в лісових нетрях шляхів та стежинок на всій відстані ви не побачите. Глухі нетрі, чагарники, багнища, глибокі урвища з притоками річки Немту, а ще гірше – комарині юрмища, особливо у вересні, коли майже без упину ідуть дощі, а вітру в тайзі не буває. Хіба що пролетить поверх дерев горовий, прошелестить в кронах могутніх кедрів та сосон. «Дурмін над лісом пішов», – кажуть нанайці, а й справді – дурмін: навіщо кедровим биркам прохолода. Вона в лісі живим істотам потрібна, щоб збутися комарів та ядучих запахів рослин, які посіли на лісових багнищах за мільйони років до того, як тутечки вперше з'явилася людина.
Олександр Мурашев, вчений орнітолог, мандрівник по лісовим нетрям, попереджував мене, що в таку подорож треба обов’язково йти з поводарем, та дурня зараз не знайдеш, безкоштовно ніхто з тобою в тайгу не піде. А про Йвана Лозов’ягу, як і про Івана Багряного, місцеві мешканці навіть не чули. Якщо хтось і чув, розповідав під горілку таке, що в жодному фантастичному романі не зустрінеш.
Дідусь, Павло Ісаченко, котрий майже все життя мешкав в селі Шумному, а останні роки – в родині сина, яка мала приватну хатину в Ситі, розповідав мені, що в тридцяті роки не раз зустрічався з Лозов’ягою, розмовляв з ним, бо – земляки.
– З Шумного я від’їхав, боячись збожеволіти. Не повірите, декілька разів зустрічав Йвана в лісових нетрях. Такого ж молодого, як в тридцяті, коли сам молодим був. Він не розмовляв, бо примарам заборонено. А виникав Лозов’яга з водоспаду, що за річкою Іман. Не втопаючи, як Ісус, ходив по водах, а зникав, ніби розчинявся в промінцях та цівках водоспаду.
Авжеж це були фантазії дев’яносторічного діда. Подумки я посміявся над його вигадками, та й пішов собі, нічого не записуючі. Але одного разу на узбережжі Уссурі зустрів молодого рибалку, яких сказав що ранком річкою поволі йшли красуня мавка з молодим хлопцем. Вони обіймалися, розмахуючи руками, а потім зійшли на берег, де й зникли в горіхових хащах.
Саме за отим стрімчаком, – не зовсім певно сказав хлопець, показуючи рукою на невеличку скелю за зворотом річки.
Ми познайомилися. Андрію Левченку на той час сповнилося тридцять два роки. Він викладав російську мову в одній із шкіл В’яземського. На річку прийшов, після сварки з дружиною. А тутечки, на тобі – мавка з примарою.
У Андрія з собою була пляшка горілки, але він чекав на п’ятнадцяту годину, бо зранку навіть лошаки не п’ють. В мене теж була пляшка – натирав горілкою лице від комариних укусів.
– Якщо не поспішаєте, можемо випити за мої тридцять два, – запропонував Андрій.
Я погодився.
– Тільки спочатку сходжу за стрімчак, може знайду сліді вашої мавки.
– Примари та мавки слідів не залишають, – посміхнувся Андрій.
– Але, якщо цікаво, ходімо разом.
Коли, на його запрошування, я назвав своє прізвище Андрій зрадів, бо читав мої вірші та переклади в антології далекосхідних поетів. Я розповів йому про пошуки слідів письменника Багряного у В’яземському районі. Розповів про роман Багряного «Тигролови». Виявилося, що цей роман Андрій прочитав у Владивостоцькому альманасі «Простор», російською мовою. Але він йому не сподобався.
– Що саме не сподобалося? – не без іронії запитав я.
Андрій навіть губи відкопилив:
–А вам що, сподобався роман? Там де про кохання, ще можна читати, а що до політики, – вибачайте. Не зовсім добре все було, але й не так, як пише письменник.
Бажання посперечатися з вчителем в мене не було. Та ще в такий день – тридцять два роки хлопцю стукнуло.
Примара з мавкою сиділи на камінцях під скелею, про щось весело розмовляючи, але, побачивши мене, замовкли.
– Пробачте, – чемно привітався я, – вчитель з В’яземського, Андрій Левченко, казав, що бачив, як ви йшли серединою річки, чим мене дуже зацікавив. Бачу, що ви не примара з мавкою, чи не так?
Хлопець похитав головою.
–А що, Ніна, може ти й справді мавка. Вперше я тебе зустрів в лісі, ти тоді гриби збирала. А мавки без грибів жити не можуть. – повернувшись до мене, хлопець добавив. – Може вона й мавка, але я справжній, геолог Матвій Перм’яків.
Дівчина, яку Матвій назвав Ніною, знизнула плечима.
– Ходити пішки по воді хіба це диво, якщо Левченко не збрехав, тоді я й справді мавка.
Вона засміялася так щиро, зворушено, і так блискавично сяйнула очами, що в мене захолонуло серце.
Зустріти таку красуню ї не закохатися – майже неможливо. Я удав з себе Івана Лозов’ягу й не повірив герою «Тигроловів» Григорію Многогрішному. В житті, правда, і таке буває, але я вірив у свідчення, що у Лозов’ягіна в Шумному була коханкою заміжня жінка, яка народила від нього дівчинку, що та дівчина й досі жива, а батьки загинули, мати – в Імані, батько – під Сталінградом.