14. Хто — кого і хто — з ким

Одного разу, було це десь рік тому, наздогнав мене дорогою до Чорної Річки Петро Соняшник. Потисли ми один-одному руки, він і каже.

— Таргани в селі з'явилися, старі повзали, а ці літають. Та моторні такі, того й дивись, у лице вчепляться. Що твої ґедзі. Ходив по сусідах, і в першу чергу до Ніни Ковбаско, її, тижнями не пране мито, завжди було розсадником тарганів. Так вона в мене перед носом двері зачинила, за показ, каже, гроші платять. За те, щоб побачити літаючого таргана, просить сто доларів. Бо бізнес у неї такий, офіційно реєстрований.

— Люди чого не набрешуть.

— Кажуть вартові від Макогона були, по сто доларів за оглядини заплатили, а зараз за кожного таргана по тисячі дають, бо в охороні об’єктів вони надійніше собаки.

Пішли ми на базар, міняти рублі на долари, але міняли, побачивши мене, копилили губи.

— Ви що, пане кореспонденте, які долари, ми почесні російські таксисти…

Обміняли втридорога у цигана, пішли на тарганів дивитися, але Ніну Ковбаско знайшли напівп’яною у містечковому шинку.

— Чого вам, хлопчики?

— Нам би на твоїх тарганів подивитися?

Нахнюпилася жіночка, очі кулаками тре, головою хитає.

— Усіх тарганів поцупили макогонові вівчарки. Їм бізнес, а мені знову старцювання. Ти, Соняшник, познайом мене зі своїм вовком, чула…

— Ми теж про тарганів чули, чули, та не бачили…

—А чого бачити, вони мені усю хату обгудили.

—І що… можна подивитися?

— По п’ятдесят доларів з носа і дивіться поки вам очі не повилазять.

Соняшнику аби американської валюти збутися, а я не пішов. Було б на що дивитися. Купив пляшку вина, яблук і подався до Бели Харитонівни. Кремезна постать жінки збуджувала в мене подвійне почуття остраху і зацікавленості.

—Я оце проходив мимо… хотів у Ніни на тарганів подивитися…

— Та заходь вже, чого соромитися, я тут листа від Марії отримала. Вона в гараздах. Живе у заможних людей, ростить їм садок, але залишатися думки не має. Пише що навесні повернеться.

Ми з Харитонівною п’ємо вино, ковтаємо китайські, м’які, як варена картопля, яблука.

— Показуєш ти себе, Тарасе, так собі, невже за Марією сумуєш?

— Притомився трохи, од дурних думок. За радянською владою в житті затишку було більше. Люди добріше були. Соромливіше, навіть. А зараз…

— Що зараз? Занехаявся ти своїм бурлацьким життям, не обридло?

— Обридла зневіра у людську порядність. Одружуся я, народимо діточок, а завтра мені хтось каменюкою по голові… Бачила, скільки молодих талановитих на кладовищі лежить. Де їхні дітки? По дитячих будинках, або розшматовані на порятунок товстосумів. Я вже спати боюся, бо бачу себе серійним вбивцем, і що особливо лячно — вбиваю людей з насолодою.

— Тобі треба до церкви піти…

Я ледве утримався щоб не зареготати.

— Чим більше у суспільстві Бога, тим більше криміналу, бо церква — те, що ставить людину розчепір: знаєш, що брехня, а виникає бажання вірити. Щоб плюнути на все, що нас оточує: на владу, на церкву, на родину, на людей, і мерщій бігти в обійми неторканої богородиці. Але ж смішно! Смішно і тоскно. Як подивишся скільки безпритульних людей, скільки злидарів, п’яниць, наркоманів, була б вибухівка… кожному злодію — в штани, нехай летять до свого Бога.

— Дуже ти запальний, Тарасе, в своїх почуттях. Здалися вони тобі, оті злодії! Вони були, є і будуть завжди. Одні бажають їсти, другі — щоб їх з’їли. Усім нам вільно робити те, що ми хочемо, тільки не на шкоду суспільству. І не на радість урядовцям влади. Страшніша вада людини — лизоблюдство. Знаєш чому тебе губернатор не поважає, — ти відмовився від посади. Відмовився наблизитися до еліти. Якщо ти не з нами, то проти нас! Можливо ти від того й бідкаєшся, що поступився саме так, а не інакше? Не сидів би ти тоді з якоюсь там літньою Белою Харитонівною, а лежав би на білому пісочку поряд з чорною красунею на березі Індійського океану. Ти поміркуй добре, Тарасе, Бердник вибачить, повинну голову рубити не стане.

Від одної тільки уяви, що таке можливо, в мене аж мороз поза шкірою пішов. Я був настільки збентежений, що аж у грудях защемило від почуття жалю до себе. Підкоритися чужій волі?!. Та нізащо! І по смітниках валандатися не буду. На хліб з сіллю якось зароблю. А більшого мені й не треба.

— Краще в лісі з вовками жити, аніж у зграї сучасних урядовців. З вовками не так страшно, вони кмітливіші за людей. Спитайте у Соняшника, він ствердить мої слова.

Бела Харитонівна подивилася на мене з такою усмішкою, що виникло бажання негайно встати й поцілувати. На якийсь мить усмішка висвітила її молоду вроду, і стільки в ній було веселого нахабства, що в уяві виникло лице моєї матері, прямо таки копія з лиця Харитонівни.

— Іноді вигадані нами особи бувають реальніші за тих, що живуть поруч. Вовкам сьогодні теж тяжко, вони, як і ти, не знають що робити далі: перетворитися в собак, або бути знищеними?

—А на що надієтесь ви, Бела Харитонівна?

— Нінащо вже, друже, нінащо!

Я вийшов на вулицю коли почало сутеніти. До зупинки якихось десять кроків, але вийшов хвилин за двадцять до приходу маршрутного автобусу. Постукав гачком на хвіртці Соняшника, але його все ще не було дома. Засидівся, мабуть, у Ніни Ковбаско, заслухався оповіданнями про літаючих тарганів, а може вивчав чим вони поживлялися, оті руді крилаті нахаби. Мені було тоскно і смішно. Більше тоскно, бо зиркаючи у бік дома Харитонівни, бачив у вікні тужливо-усміхнене лице своєї матері. В глибині души я вже вболівав, що не розділив з Харитонівною ніч свого тужливого одиноцтва.

Бо й сам вже занепав у безпросвітну журбу, писав без натхнення, абияк, рівняючись на журналістське оточення, яке давно вже ставилася до газет, як до стоків буденної гиготи: хто — кого і хто — з ким. Чисто механічно переробляв матеріали Кульбаби, і на диво, редакторові це подобалося. Тоді почав я по усіх газетах розсилати перероблені на усякий лад кримінальні новини Кульбаби, нахабно прибріхуючи, придумуючи катастрофи, яких насправді не було. Реготав, отримуючи гонорари, бо це вже були не грошики, а справжні гроші. Навіть Пономаренко не так, як завжди, при зустрічі тискав мені руку, хіба що Тамара Шведченко іронічно всміхалася, коли приносив до кави деякі коштовні делікатеси.

А плебс гамає, гамає, гамає…

Що й говорити, шлунок не мізкує…

Поговоримо так з Тамарою, позітхаємо, посмакуємо каву зі снікерсами, і посуваємо далі по своїх газетних справах. Дописався я до того, що придумав нове кримінальне укрупнення, вкрадене у Діккенса і перероблене на сучасний лад. Об’єднання безпритульних малюків, під керівництвом злодія в законі, за кличкою Міраж. Укрупнення, яке оголосило війну проти зажерливого бізнесу. З прокуратури дзвонили: яким чином вийшов на слід, чи є яка зачіпка? Я жартував: зачіпки вулицями ходять, по тролейбусах бешкетують, у кого є очі, той бачить! Навіть Кульбаба зацікавився: що він за людина отой Міраж, хто його підтримує? Звичайно, я фантазував, казав, що Міраж, такий собі плюгавенький чоловічок, але майстерно стрекоче лайкою, за що, мабуть, і любить його дітвора. Коли, подзвонивши якось, Кульбаба освідомив мене, що Міража арештовано, я вирішив що він жартує. Як можна арештувати людину, якої в природі не існує? А отой, не існуючий, Міраж візьми і постав прокуратурі вимогу зустрітися віч-на-віч зі мною, першим кореспондентом, що якимось чином вичислив існування його школи. Своє угрупування, він, інакше як школою, не називав. Довелося мені посувати до прокуратури. Міраж насправді був чоловічком так собі — від горшка два вершка, але на диво кмітливим. Я думав він почне ганьбити мене, завіряти слідчого що вперше мене бачить, але все відбулося зовсім навпаки.

— Давненько не бачилися, Тарасе, — привітав він мене, — я ж казав тобі що добрі наміри в Росії до добра не доводять. Шиють мені якесь безглуздя, начебто послуговувався діточками заради власної поживи. Хіба таке коли було, ти ж сам бачив що я весь свій прибуток від бізнесу віддавав діточкам… Приводити свідками дітлахів мені не дозволяє моє людське сумління: малі ще по прокуратурам швендати…

Я відразу сприйняв жартівливу гру цього гумориста, порозумівши, що він першим розкусив мене, і вирішив таким чином розіграти веселий спектакль, бо, звичайно, ніяких діточок у нього не було, і сам він мав подароване батьками прізвище Пересміх. Та ще й Вольдемар Феоктистович. За даних обставин як тут не підтримати гру відомого журналіста. Отут вже й мене понесло? Такого нафантазував, що слідчий рота роззявив. Казав, що в першому репортажі допустив помилку: думав, дітлахи, що нишпорять по смітникам — вихованці Миража, але потім зустрів їх гарно вдягненими, (насправді одяг хлопчикам купував я). У слідчого від падаючих на нього фактів голова обертом пішла. Тим паче що в одному з наступних номерів «Амурської зірки» я пообіцяв надрукувати докладний нарис про шляхетні вчинки Вольдемара Пересміхи.

Василь Горинь — мій гість

Оскаженілий від захвату загал жадає кривавих новин. Дружина — повія, її чоловік — месник. Не більш як два місяця висів я невагомою хмаринкою на безхмарному небі рідного містечка. Дві жінки, наче змагаючись, пестили мене, так що я вже й не знав, яка з них це робить краще — дружина чи коханка. Мабуть таки любила мене, поважала мене моя Настя, бо, наче прокинулася від довгого летаргійного сну, почала викомарювати такі чудасії в ліжку, що мені й не снилися. Щоправда, Марія була ніжнішою, ласкавішою, а дружина, замість того щоб бідкатися, схопила бика за роги, накупувала якихось книжок, добре ще що репетитора не знайшла. А може репетитором був саме мій друзяка Сергій Пономаренко, або ще інший хтось? Хоча, на мою думку, Сергій вже бовванів десь за обрієм, бо репетитором виявився саме батько Марії, Василь Касянович. Приходжу якось зацілований від Марії, а Горинь сидить на кухні напроти моєї Насті, з насолодою присьорбує каву. Питоньки йому, бачте, закортіло. Я ледь не підстрибнув від несподіванки, кажу Насті, збігай-но купи нам пляшку горілки. І погуляй, поки ми тут свої справи перетремо.

Дякую богові що втримався, не дозволив собі вибухнути огидною ревністю. Настя дивилася на мене благаючими очима, але я заспокоїв її.

— Ми з цим дядечком вже знайомі, шляхи наші вже пересікалися, так що сваритися у нас не має підстави.

Настя попросила щоб я зачинив за нею двері, а в коридорі, не знаю вже з якого бісу, остерегла мене.

— Не вір аби що він не сказав, я кохаю тебе, любий.

— Та йди вже, все це абищиця, і ось ще що… нічого не купуй, пити я з гостем не буду. Побазікаємо трохи й розійдемося.

Я навіть голосу не понизив, кажучи таке. Тільки поцілував Настю в її запашисту скроню.

Горинь зустрів мене усмішкою.

— Бачу, не дуже ти гостинна людина?

І тут вже я вирішив ввійти в розмову пробоєм. Бо чемно розмовляти можна тільки з людиною яку поважаєш. Я сказав:

— Як інакше вітати людину, котра вбила мого друзяку талановитого барда Степана Юрченка. І за що, тільки за те, що ваша дружина локшини йому на вуха навішала.

Думав ошелешити гостя, але він і бровою не повів. Тільки якось болісно посміхнувся.

— Хтось набазікав, чи придумав сам?

— Степан Юрченко повідомив… у мене талан розмовляти з мерцями. Та хіба тільки Юрченко, вам перерахувати усіх коханців Світлані Георгіївни, чи тільки забитих вами?

—Але ж своїм базіканням ти можеш підписати собі вирок. Невже такий сміливий. А як же дружина, як моя донька Марія? Дві дурехи по вуха закохані в невігласа-журналіста. Про нібито мої вбивства, це ще треба обґрунтувати, — він нервово кахикнув. — Тобі ніхто не повірить, доводів не маєш, тільки уявлення. Та й ті помилкові. Ти що думаєш, я ревную Світлану Георгіївну до її коханців. Ні, друже, ми, як деякі сучасні підприємці, граємося в бізнес. До бісовщини, яку чомусь назвали перебудовою, я охороняв державні уклади. Не знаю як на твою думку, але мені та держава подобалася. Мені вистачало платні на хліб з маслом, навіть на горілку по святам. А потім до влади прийшли злочинці, і всім почесним урядовцям показали величезну дулю. Сьогодні живуть хіба що базікали, хабарники, та оті коники, що мерехтять по екранах телевізорів. Мерзенність влади вони підтримують мерзенністю свого поросячого мистецтва. Твій друзяка Степан таким же чином заробляв гроші по ресторанах та кримінальних притонах. Він був міліонером, ти, звичайно, не знав цього. Тепер його мільйони перейшли на рахунок авторитета Макогона. Нічого не поробиш, такий сучасний бізнес. З вовками жити по-вовчому вити, — краще не скажеш.

Голос у Гориня робився все більше хрипкуватим. Він так відверто розповідав про Макогонів бізнес, що мені нічого іншого не залишалося як поставити на собі хрест.

Але несподівано він змінив тему.

—Я прийшов, бо мене непокоїть доля доньки Марії. Ми з дружиною знаємо коштовність свого бізнесу, головне в ньому для нас не гроші, а помста злодіям за порушену батьківщину. За дурисвітство сучасних урядовців, за зомбірування суспільства. Ми з дружиною, правду кажучи, люди не молоді, але донька наша молода й зі статком. Нас з дружиною торкає ваш трикутник. Заради доньки я порушу його. Твоя Настя дуже любить гроші, мі з нею вже місяць як спимо. А що до мого бізнесу, він не кримінальніше за інший.

Касянович встав і щільно причинив двері, що вели з коридору на кухню.

— По чарці горілки нам би не помішало, — сказав, сідаючи на місце.

— Хіба що випити за мерців, не чокаючись?

—А ти, друже, великий нахаба. Невже тобі байдуже, куди тебе запрошують, або що пропонують.

Зневага до Гориня переростала в огиду, але зацікавленість небуденною на мою думку людиною втримувала в рамках дозволеного.

— Невже ви думаєте, що мене цікавлять гроші, яки би чином вони не були зароблені. Певен, що від ваших грошів відсахнеться і Марія. Вона людина зовсім іншого ґатунку, а можливо… можливо виросла такою завдяки вам. Якось я про це не подумав. Та й ви зі Світланою Георгіївною, хіба ви іноді не запитуєте себе: що робите і навіщо? Людство все більше сповзає до дикунства. Були ми мавпами, мавпами й обернемося. Я певен що так воно й буде. Подивіться на нашу естраду, на нашу освіту. Нарешті — на літературу, яка не тільки вийшла з моди, але й занедбана владою. Бо сучасні письменники — це ті ж мавпи, що плигають по усіх каналах телебачення. У кожного одне жадання — як учепитися за хвіст фортуні, зацікавити суспільство надзвичайною вигадкою…

Лице у Гориня було чутливе, трохи навіть меланхолічне. Можливо, слухаючи мене, він міркував, що зі мною робити далі: пустити кулю в лоба, чи з’їхати подалі від досить таки кмітливого балакуна? Я був певен, що вбивати він мене не буде, бо бачить в мені потенціального чоловіка для Марії, а він — що я буду мовчати про те що знаю, хто б та як мене на це не спокушав.

Але ж я пишу роман про родину Горинів, і він добре знав, що в ньому будуть фігурувати, і він і його дружина з досить таки кримінальним бізнесом. Було б свинством не розповісти людству про те що сьогодні діється у збожеволівшій державі.

—Я думаю, що все буде значно гуманніше, — хвильку помовчавши, заперечив Горинь. — Дикунство в Росії, не означає, що дичавіють усі держави світу. Є ще більш-менш культурні держави, на них вся надія. А за Степана хотів би вибачитися, та язик терпне. Останнім часом він співав пісні безсоромно-бісівського ґатунку. Особливо на званих святах олігархів, або їхніх приспішників. Мистецтво він проміняв на гроші. На великі гроші, я б сказав. Та й твариною був не абиякою. Про це дружину мою попитай, вона отверезить твій мозок. Я піду, але перепрошую — не зганьби життя Марії. Вистачить їй батьків. І ще одна, думаю про нашу розмову Марія не знатиме?

— Будьте певні, пане Горинь, я поки що з глузду не з’їхав…

Я почував себе змовником, потискуючи міцну, накачану м’язами руку Василя Касяновича. Потім мені було трохи соромно за те ручкання, хоча я вже порозумів, що не рука пана Гориня відправила на той світ мого друзяку Степана. Не міг я не пожаліти й Маріїного батька з його відверто кримінальним бізнесом.

Ця розмова з паном Горинем відбувалася влітку двохтисячного року, коли майже щодня на теренах краю відбувалися кримінальні герці, коли пляшки з саморобним напалмом вибухали в молодіжних кав’ярнях, коли новоспечені вояки старцювали по квартирах мешканців, таких же сіромах, як вони самі.

Заколот з душі не вибризкаєш по шпальтах газет, не сховаєш всевидючі очі в екрани облудного телебачення. Наступної доби я напросився у відрядження по вимираючих селах, але нариси, які привіз, так і не надрукували. Такої цензури не було навіть при радянській владі. Якщо якийсь матеріал редактор вибраковував, завжди знаходилася газета, яка друкувала його, навіть московська.

Що до споживачки Насті, я перестав з нею спати, але про розмову з Касяновичем змовчав.

Зовсім занепавши, взяв відпустку, майже два тижні не відповідав на дзвінки Марії, поки одного разу мені не подзвонив Петро Соняшник, запропонувавши підготовити до друку газету місцевого криміналу. Дивитися в журливі очі дружини на той час мені вже обридло, бо газета занепала в кризу, не розрахувалася з журналістами, школу, в котрій працювала Настя, закрили, пообіцявши виплатити борги по платні, коли отримають гроші з Москви.

Майже тиждень ми з Настею сиділи на хлібі з водою, так що за пропозицію Соняшника я ухопився двома руками. Гроші Макогон виплатив авансом, причому гонорар майже тричі перевищував платню в газеті. Газету Макогона я вичитав і зверстав менше ніж за добу, я хоча мені соромно було докладати, що робота виконана, я таки подзвонив Соняшнику. На презентацію газети запрошення нам з Настею прислав сам Макогон. Настя їхати відмовилася, — була певна, що запрошують нас не святкувати, а поставити вимогу щоб повернули частину гонорару, або зробити ще декілька номерів.

У мене теж виникла така думка, але багато чого про Макогона я на той час начувся, і це «багато чого» обдаровувало мене доброю надією. Не знаю вже з якої нагоди на свято була запрошена Марія. Вона зустріла мене поцілунками в обидві щоки, правда, побідкалася, що довго не дзвонив. На тому вечері у мене виникла підозра, що Марія більше уваги звертає на Соняшника, хоча й сиділа за столом поряд зі мною.

Макогон, зирячи на нас з Марією, загадково звивав брову, проголошуючи тости, з повагою хитав у наш бік головою. Марія доповіла мені, що останнім часом живе в квартирі батьків, і запропонувала негайно прямувати до неї. Так ми і зробили, хоча моя солодка ніч була затьмарена думкою про дружину Настю. Треба означити, що останнім часом я відкрив у характері моєї дружини такі шляхетські якості, що в порівняні з Марією вона почала здаватися мені янголом.

Отак іноді живеш з жінкою наче в пустелі, вона сама по собі, і ти дивишся на неї, майже не помічаючи. Два різнорідні світи, і не тільки різнорідні, але й різномовні. Одна думка в голові: як так сталося, що я не покликав її до загсу. Випадково переспали в готелі, потім запросив до хати, потім вона перетворилася в щось начебто необхідне, як ліжко, або газова плита на кухні. А потім вона стала коханкою Касяновича.

Майже три роки минуло поки лупнув очима і побачив, що Настя не ліжко, не газова плита, що вона вміє сміятися і плакати, вміє вибачати те, чого сам би ніколи не вибачив. І виникла зацікавленість.

— Так де ж твої батьки, Настя? — спитав вперше за три роки сумісного проживання.

— Батька не знаю… а мати? Хіба ми з тобою до неї не заходили? Ти ще сміявся. Коли вона хапала мене за волосся, сміялася, приговорюючи: ах ти моя золотава… в батечка вся пішла, жодної рисочки від мене не взяла.

—Так нічого про батька й не розповідала?

— Нічогісінько… а втім, як і про себе. Пам’ятаю тільки атестат батька про вищу педагогічну освіту. Він залишився братові.

—У тебе є брат?

—Є, але до мене байдужий. Не знаю, навіть, у Канаді чи в Австралії мешкає. З’їхав років вже п’ять як.

Не життя, а підручник по математиці. Тільки без відповіді. Дула думка поїхати з Настею на терени її дитинства. І поїхали б, аби мали час та гроші. Але ж відпустка незабаром закінчиться. Треба повертатися до повсякденного пошуку інформації. До кримінальних витворень Кульбаби. Гроші отримані від Макогона бережемо на хліб та макарони, хто знає, що нам майбутнє готує. По усіх газетах ходив, пропонуючи послуги, але звідусіль мені вказували на двері: «Звертайтесь до скандальної преси, пане, писарчук!»

Подумки повертався до Наталії: хто з нас повинен у незлагоді: я, чи вона? За Настею хто тільки не упадав: мені б скаженіти від ревнощів, але як вгамувати потяг до розгульного життя? З одиначками я майже не знався, запрошував до себе молодих одружених жінок. У Марії, яка ледь не тиждень прибігала, теж були шанувальники. Хмелик, наприклад — красень, якого пошукати! Але ж бігала до мене. І що я в тобі знайшла? — дивувалась Марія, — ні лиця, ні слівця, статура не для борця.

Після того як Марія народила від Петра Митухіна дитину, він сказав їй: гуляй матінко! Касянович просив щоб донька народити для нього сина, якому зможе довірити свій бізнес. Але обов’язково від мене. Якщо завагітніє і народить дівчинку, Касянович обіцяв перевести на рахунок Марії двісті тисяч доларів і двадцять дати готівкою. За сина обіцяв дати мільйон, але Марія рішуче відмовилась. Довгий час я не міг второпати — чому? А все було надто просто. Мати Марії, Світлана Георгіївна, була проти нашого шлюбу. На те у неї були особисті забаганки, хоча, на мою думку, мати прекрасно розуміла, що надійного чоловіка для доньки з мене ніколи не буде.

Насправді ж все було трохи інакше. Погоду в цьому питанні робила Ніна Смілянська, моя перша, ще університетська коханка, яка, як могла, оберігала мене від непередбаченого шлюбу, надіючись, після смерті безнадійно хворого чоловіка, здійснити нашу юнацьку мрію — бути завжди разом.

Але спогади про щасливе минуле були солодше сучасного кохання. Від обіймів Ніни, не зважаючи на весь її життєвий досвід віяло не просто прохолодою, а якимось фатальним сумом, в якому прозирали прикрість, образа, іронія і полиски інших почуттів. Сексуальний вибух не переростав, як раніше, у почуття глибокої подяки за подароване щастя: вибухова хвиля не об’єднувала, а поділяла нас на дві поодинокі істоти, і Ніна це прекрасно розуміла. Тому, після однієї-двох ночей, проведених бік-о-бік, ми на два-три тижні розбігалися, поживляючись солодкими спогадами, які й підбурювали нас на нові зустрічі.

В оті два-три тижні не забував я про інших коханок. Виникали навіть нові, які ступали в моє лігво спочатку назирцем, а далі вже дзвонили не тільки по стільниковому, але й у двері, почуваючи себе ледь не господарями в моєму домі. Завчасно дзвонила хіба що На-та-лія, себто дружина Кульбаби, а також Марія, якщо життєвий обрій не спалахував новим коханцем. Вона відверто розповідала мені про свої відношення з коханцями, зрозумівши, що таким чином розпалює мою хіть. Можливо їх і не було, отих коханців, але Марії дуже кортіло довести мене таким чином ледь не до нестями.

Але подробиці, точніше сказати штрихи до мого портрету, я змальовуватиму трохи далі.

Моя перша коханка – спадкова провидиця

А скандальної преси на той час вже не було, видихалася вся. Вся підкорилася місцевим урядовцям та рекламодавцям. «Ворожильний салон Марії. Родова ясновидюща лікує від хвороби, передрікає майбутнє, допомагає розвити бізнес». Реклама на перших сторінках газет. Скільки ж вона на лапу бере за сеанс, коли оплачує таку рекламу? Пішов якось з чистої зацікавленості, що за бізнес такий? Зупинився біля входу в салон, читаю писану золотом рекламу, під склом у рамці:

Марія

Шляхи щастя і здоров'я

Спадкова провидиця, відома і шанована в світі магії, одна з небагатьох, яка має всі ступені вищої магічної посвяти, володіє унікальною родовою обдарованістю і має великий прикладний досвід (20 років з моменту першого посвячення). Чаклує по старій магічній книзі, що належить її родоводу — це найсильніші прадавні обряди і змови, котрим понад 100 років! Вони успадковувалися з покоління в покоління, кожен з них винятковий і вивірений досвідом багатьох генерацій магів. Тільки одиниці володіють схожими знаннями.

Шкода й говорити, зустріла мене родова ясновидюща з щиросердними обіймами. І зовсім не Марія, а Ніна Смілянська: ми з нею за одним столом в університеті сиділи. Думав вона на родову ясновидющу працює, питаю: де ж твоя чаклунка? Вона сміється:

—Сідай, допоможу знайти роботу. Марія — моя мати, померла, а бізнес мені залишила. Спочатку було соромно дурити людей, але ж приходять. Зі слізьми на очах приходять. Отак і впряглася, як кобила в ярмо. Не бійся, грошів з тебе не візьму, ти у нас майже безробітний. Був тимчасовий заказ, але ж тільки тимчасовий. У газеті — криза, а жити якось треба, до коханки без квітів йти соромно, до дружини без шматка хліба… Та й роман останнім часом в ступор ввійшов. Буденні справи замучили. Я про тебе та про твою Настю багато чого можу розповісти, бо ж родова ясновидюща…

Регоче Ніна, не знаю вже — над собою, чи над довірливими клієнтами?

—Звідки про все знаєш? — питаю.

—З вітром спілкуюся, — відповідає, — він все бачить, все чує, а відверто сказати — доводиться багато читати, розмовляти з журналістами. Про тебе такі містом плітки ходять, що волосся дибки стає. Тому так надмірно обережні редактори газет, що не знають хто ти насправді. Але я можу замовити словечко, звичайно, за допомогу в майбутньому. Ми ж с тобою не чужі люди, якими коханцями були, га? Як погавкаєтесь з Марією Горинь, прибігай, бо я й сьогодні, подумки кохаючись з чоловіком, тримаю в уяві тебе…

— Так може не будемо гаяти часу, відразу і пірнемо в студентську молодість?

— Спочатку справи. Ти в якій газеті бажаєш працювати? Відповідальним секретарем ти, звичайно, не підеш, бо вовка ноги кормлять. Якщо ладний, я подзвоню в комерційну газету засновану в Москві. Друкуватися частина накладу буде тутечки, на чотири полоси в тиждень потрібно чотири журналіста. Напрямок у газети так собі — жовта преса, але ж ти романіст… базікай аби цікавіше.

Я дивився на Ніну з відвертою недовірою. Теж мені роботодавець! Але вона вже намірилася дзвонити і я не міг не спитати:

— Чого мені коштуватиме твій клопіт?

— Хіба ми не домовилися, що повертаємося в студентську молодість?

Показувала себе Ніна дуже ефектною дамою, минуле обвіювало мене перлинами першого кохання. Трохи бентежило хіба що попередження Ніни розірвати відносини з Марією Горінь. Але Ніна й справді була ясновидющою:

— За Марію Горінь не турбуйся, сьогодні біля неї в’ється сусід Соняшників, Макогону теж кортить затягти її в ліжко. Але ваблять його не веснянки на лиці Марії, і навіть не вихляста статура. Марія Горінь, щоб ти знав, донька вельми заможних батьків. І Макогон про це знає…

—З яких витоків інформація?

—Я ж кажу, вітром наносить…

Нарешті вона додзвонилася куди треба.

— Микито, на зв’язку Марія. Зараз до тебе прийде хльосткий журналіст, мій однокурсник, привітай його будь ласкавим.

Декілька хвилин вона сміялася, слухаючи якогось там Микиту, а закінчила розмову виразним:

— Все що криється в надрах моєї родини таємниця за семи печатками. Мого чоловіка ти знаєш. Так що залишаємося лише добрими товаришами.

Поклавши стільниковий, іронічно посміхнулася:

— На Микиту не звертай уваги, людина вельми пожадлива, але страхопуд яких пошукати…

При цьому вона скорчила таку гримасу, що я з хвилину не міг подавити в собі усмішки.

Мені треба було поспішати, бо до Ніни вже стояла черга мешканців зі своїми проблемами. Але на язиці в мене було багато питань:

— Чому ти, Ніно, там, в університеті жодним словом не обмовилася про свій унікальний родовід. Викладачів не чаклувала, щоб, сесії на відмінно закривали, стипендії підвищені платили.

— Мені вистачило твого кохання, та й час тоді не той був. Витурили б з університету за милу душу.

—А як же досвід багатьох генерацій магів. Хіба не поширює він свій вплив на владу? Чи все залежить від грошів. Якби влада дала грошів, тут би ти її до нігтю й притисла. Чи, може, я помиляюся.

— Досить тобі, Тарасе, підсміхатися. Марія була моєю приятелькою, дечому навчила, бо останнім часом важко хворіла. Заповіла мені свій бізнес, не така ж я дурна, щоб відмовитися. Журналісти сьогодні в злиднях живуть, а я успішна жінка, не тільки себе, хворого чоловіка забезпечую. Дурнів у нас поки-що вистачає…

— Добре що щиросердно визнаєш забаганки свого бізнесу. Але ж реклама яка. Ота книжка про магію, вона справді існує?

— Вони в книжкових магазинах продаються; дурисвітство, звичайно, але ж жити якось треба. Люди вірять, кажуть — допомагає. Головне — дати хворій людині певність, що вона видужає, підтримати її дух… Пам’ятаєш як ми з тобою вечорами ходили на узбережжя, дивилися на сповзаюче за краєвид пожовкле від втоми сонце. Які дивні почуття охоплювали нас. До сліз, до відчуття крилець за плечима… Побажаєш людині частіше бігати на узбережжя Амуру, або їздити на море, вона й поправиться… Іноді таких див наслухаєшся од людей, таке, бува, верзуть, що вуха в’януть. Головне — дослухати, не висловити зневаги, а, наслухаєшся, сам починаєш фантазувати. Звісно — шельмування, але, якщо воно людині потрібне, чому б не піти назустріч…

Задоволена усмішка грала на лиці спадкової провидиці, ну, як не підтримати свою колишню коханку, як не погрузитися з головою в солодке минуле? Питаю:

— Може й мені чого наплетеш? Наприклад, чи є в мене надія опинитися з тобою в одному ліжку, пом'янути щасливе минуле?

— Чудасії бувають, чому ж ні… мій благовірний лежить прикутий до ліжка, до себе не позву, але в готелі, будь ласка.

— Готель! Навіщо нам готель, Бозна-що говориш, Ніно, хіба забула які ми з тобою на кафедрі психології уночі піруети виписували.

— Так то коли було! Зараз я вже не та… Не та я зараз, Тарасе. Але я тобі зателефоную, випаде нагода, зустрінемося. Тільки не треба іронії. Порадуй добрим слівцем… я тут такого про тебе наслухалась!.. Невже правда, від посади при губернаторі відмовився?

Питання, питання, питання. Навіть про вовків, що помстилися собакам, які роздерли шестирічну дівчинку: чи правда, що саме я підбурив вовків на таку помсту? Сидів я, дивився на Ніну і не міг порозуміти, невже за якихось десять років людина може так змінитися. Я маю на увазі духовність, за зовнішнім виглядом вона стала ще кращою, кращою лицем і статурою, але оцей салон, оцей довідник услуг, від десяти до п’ятдесяти тисяч. Це було понад моїм розумінням…

Покидаючи салон «Марія», ще раз зупинився, перечитав рекламу: «Чаклує по старій магічній книзі, що належить її родоводу — це найсильніші прадавні обряди і змови, котрим понад 100 років!» Сумно мені стало. Хіба думали ми про таке, коли вчилися в університеті?

Йшов, подумки читав вірші Пушкіна про «Святе сонце, в сяйві котрого блідніє мерехтливе світло каганця». І оце нате вам, повернулися в дике середньовіччя: чаклунки, християнські катівні… Зайшов у невеличку кав’ярню, сів за столик, замовив собі чашечку кави. Поки посмоктував, закортіло подзвонити Ніні, запросити сьогодні ж до готелю, але вона вже відключила свій стільниковий. Мабуть комусь вуха вправляла. Я давно помітив, що навіть мрійливе повернення в минуле, псує настрій. Особливо, коли ти усвідомлюєш що час плине даремне, що ні писати, ні читати сьогодні не зможеш, бо уявою вже вітаєш обіч своєї першої коханки, з якою пов’язано стільки незабутньо щасливого і гіркого рівночасно. Подзвонив ще декілька разів, потім повернувся до салону, але на вхідні двері вже було спущено блискучі крицеві жалюзі.

Чаклує по магічній книзі, що належить її родоводу! Чаклунка! Якщо справді, чоловік Ніни Смілянської лежить прикутий до ліжка, така жінка дарма витрачати часу не буде. Уявити собі Ніну без коханця, знаючи її темперамент, я не міг. Не я, так хтось! Зовсім мені не по собі зробилося. Почав дзвонити через кожні п’ять хвилин, та даремне. Абонент не відповідає. Більш паскудного вечора за прожитий відрізок життя в мене ще не було. З думкою: чи не зачаклувала Ніна мене, я заснув тільки під світанок.