15. Ювілей Василя Касяновича

Людина, собі на заспокоєння, вигадала потойбічні світи, безсмертя душі, хоча й досі не означила своїм розумінням що воно таке, ота душа. Не знаю вже яким вітром занесло до мене водносталь друзяку мого Сергія Пономаренка та Василя Касяновича Гориня. Що їх об’єднувало я й досі не порозумів, але зайшли трохи вже напідпитку з торбою напоїв та заїдок, в пообіддя, саме о чотирнадцятий годині.

— Не чекав, друзяко, гостей! — заволав Пономаренко, схоплюючи мене в обійми і дихаючи в лице оселедцем з цибулею. — Цибулю їмо, щоб не грипувати, отож і тебе зараз підлікуємо, чи не так ми домовилися, Василю Касяновичу?

—Так-так, саме так, — іронічно всміхаючись, відповів Горинь. — Ти вже вибачай нас, Тарасе Павловичу, сьогодні мені стукнуло п’ятдесят п’ять років, зустрілися в кав’ярні з Сергієм, виявилося, що ви разом вчилися в університеті, він і запропонував відсвяткувати в тебе день моєї золотої зрілості. Не заважимо, надіюсь?

Тим часом Сергій виставляв на стіл пляшки з вином та горілкою, пакети з ароматною їжею, з соками, і стільки отого всього було, що я навіть злякався: чи не посуне в мою однокімнатну ціла армія народу. Сергій тимчасом перерахував моїх чотири стільця і порадив віднести стіл з кухні в кімнату, поставити впритул до канапи, щоб розмістити трьох жінок, котрі зараз ще чепуряться, але хвилин через двадцять-тридцять надійдуть.

Подумки я метушився, не знаючи що подарувати ювілярові, бо нічого особисто поцінного в моєму помешканні не було. Але Касянович вгамував мій неспокій, заявивши, що кращим подарунком буде наша дружня зустріч. Я ледь не ошелешив, коли на порозі квартири з’явилися моя співмешканка Настя, кореспондентка нашої газети Тамара Шведченко і дружина Касяновича Світлана Георгіївна. Отут вже я зовсім розгубився. По-перше, чому Сергій не запросив свою дружину, по-друге, мені й в голову не приходило, що Тамара може бути коханкою Сергія, бо наскільки я знав, його коханкою була саме моя Настя. Але розмірковувати з цього приводу в мене не було часу. Треба було вітати і розсаджувати гостей по місцям. На канапі сіли ми з Сергієм, як найвищі, Настя притулилася поміж Касяновичем і його дружиною, Тамара на стільці ліворуч від мене. Сказати перший тост було запропоновано мені, як господарю приміщення. Сказати чесно, я трохи розгубився. Майже два тижні Настя не приходила додому, дзвонила, правда, щодня, повідомляючи що знаходиться у хворої матері. А тут — нате вам, з’являється в колі майже невідомих для неї людей. Невідомих, можливо, тільки на мою думку. Останнім часом я багато в чому не порозумівся: моє соціалістичне виховання не потрапляло в обійму сучасного побуту. Але ж часу на роздуми не було, від мене чекали слова.

— П’ятдесят п’ять — число дивне, — почав я, відчуваючи, в душі таке провалля, що стало тяжко дихати. — Вам, Василю Касяновичу, бажаю прожити ще стільки, але десять із цих п’ятдесяти поміняти на один рік повернення в нашу добру радянську дійсність. Тоді і ми були іншими, і наші друзі, і наші коханки. А головне, що нас тоді читали… хоча б працівники КДБ, але читали… За те і вип’ємо!

На лиці Сергія я побачив відверте незадоволення, але коли Касянович щиросердо підтримав тост, мій друзяка відверто-підлесливо усміхнувся і навіть встав, що тут же зробили всі гості. Як я порозумів, тост Василю Касяновичу сподобався. Хоча й був він за чутками міліонером, але на сучасність дивився з іронією, що взагалі й притягало мене до нього.

Як я вже казав, прийшли Сергій з Касяновичем напідпитку, ото ж і п’яніли скоріше, особливо Сергій. Після мене свої побажання ювілярові виголосила Світлана Георгіївна, побажавши чоловікові всього, чого він сам бажає, промова Сергія була, на мою думку, надто улеслива, і я запідозрив, що його зустріч з Касяновичем в кав’ярні була не випадковою, що вони спілкувалися й раніше.

Ювілейне свято відкрило мені очі на поведінку моєї дружина Насті, на щастя, поки що дружини громадянської, бо бігти до загсу ні вона, ні я не поспішали. Дивними здавалися мені відносини подружжя Горинів. Настя прямо таки лестилася до Касяновича, але Світлана Георгіївна дивилася на це скрізь пальці. Не знаю, що б я робив, як повівся далі, якби не піклування Тамари, яка підсовувала мені кращі грибочки, смачніші шматочки шинки, частувала заморськими соками та фруктами. А тут ще оці спиртові напої! Можливо, вперше на цьому ювілеї я подивився на Тамару, як на партнершу по сексу, саме по сексу, а не буденному повсякденню. Була вона досить таки ладною жіночкою, розумною; жіночкою, яких чимало було в моєму доброму минулому. Але бажання одружитися на минулому в мене чомусь не виникало. Мені більше подобалися жінки розбещені в коханні, збудливі, зрадливі… жінка на ніч, на час, але не на постійне сумісне життя. Це було наслідком мого юнацького закохання в Ніну Смілянську, зрада якої була найбільшим розчаруванням у моєму житті. Про це знали і Сергій, і Тамара, знала про це і Настя, але насправді це нікого не цікавило. Можливо, — навіть, мене сучасного, хоча потай жила в моїй душі мрія — знайти собі вірну, теплу, затишну, жіночку, з якою можна не тільки займатися сексом, але й душевно відпочивати.

Вперше, майже за дванадцять років дружніх взаємовідносин, відкрив мені Сергій Пономаренко своє справжнє лице. Таким я його ніколи ще не бачив і навіть не підозрював, що мій друзяка, зовсім не та людина, якою себе показує. Не знаю, чи надто переборщив він з горілкою, чи в якийсь з напоїв було добавлено наркотику, але повівся він зі мною зовсім неадекватно. Ладно б десь наодинці, але ось так, в присутності жінок і Касяновича? На правах господаря, я наливав жінкам вино, а нам, чоловікам, горілку або коньяк. Помітивши, що очі у Сергія втратили розумній зблиск, перетворилися у дві блідих крижаних бурульки, я налив йому півчарки, тоді як собі з Касяновичем по повній. Я не чекав від нього такого обурення. Схопивши пляшку, він наповнив чарку і, дивлячись на мене зовсім не своїм, скам’яніло-перекошеним лицем, заволав.

— Ти, цап смердючий, за кого мене тримаєш… теж мені журналіст драний…

І пішов — поїхав.

Я дивився на свого друзяку, нічого не розуміючи. У мене горілка збуджувала якусь нестямну любов навіть до неприємних людей, навіть Кульбаба здавався мені добрим, мудрим, святим. Звідки ж у Сергія така ворожість до мене? Чи я щось зробив не так? Чи може на Тамару подивився не так, як треба було. Можливо вони з Тамарою коханці? Чимало питань виникало в мене, поки Сергій Пономаренко виказував своє обурення на мене. Першою обурилася Тамара, встала і виплеснула чарку вина в лице Сергію. Не треба було цього робити, не треба було будити в моєму лиці звіра. Коли Сергій вскочив, ледь не перекинувши стіл, і кинувся з кулаками до Тамари, я вже не стерпів…

Два тижні потім ходив Сергій з синцем під правим оком, до півночі лежав горілиць у мене на долівці зі зв’язаними руками і ногами. Ювілейне свято було спаскуджено, але, що дивно, і Касянович і жінки, зокрема, звичайно, Тамари, майже не звернули на цей інцидент уваги. Ми попиячили за столом ледь не до півночі, поки не повернувся до тями мій друзяка Сергій Пономаренко. Я навіть не натякнув йому про «смердючого цапа», ставився до нього як завжди, хіба що іноді, при зустрічі, виникала подумки іронічна усмішка, та й ту я утримував, щоб не приведи боже, не випурхнула випадково на лице.

В пошуках минулого

Літа блукань, надії і невіри притомили мене, привчили з іронічною усмішкою дивитися на сучасних крамарів та урядовців, людей мало освічених, з апломбом всезнавців, із котрими краще не спілкуватися, бо дуже вони нервові, дуже себелюбні, гоноровиті, а головне — мають не тільки зброю, але й певність що їм не тільки бійка але й вбивство зійде з рук.

У зв’язку з кризою вигнав нас редактор у відпустку. Поїхав я у невеличке українське містечко, мріяв потрапити в добре радянське минуле, а потрапив у вирій загального розбещення: жінки танцювали майже роздягненими, чоловіки непристойно рухалися, музики оглушно били по вухах… Це було не минуле, а спотворення його, і я кинувся навтьоки, через кордон у Білорусію. Чув що там ще існують ознаки цивілізованого суспільства. Петро Зиміч, до якого приїхав, скликав товаришів та товаришок: вина, заїдки, розмови на політичні теми, танці… Закінчилося все сваркою, я з синцем під оком, жіночка, котрій я сподобався, з припухлою губою, а сам Петро загудів до лікарні з нервовим струсом.

Жіночка, Олеся Браміна, дивилася на мене очами відданості і легкого хвилювання, бо щоб там не казали політики, на яке б щасливе майбутнє не натякали, жіноче серце чує біду на роки вперед. Страшна туга по спокійному минулому, по загубленим надіям, наче іржа залізо, підточує людські душі: мовчазні, невтішні, вони непомітно згасають, ледь жевріючи на тлі задавленого безнадією суспільства.

Гроші мене не цікавили, не цікавили маєтки, престижні автомобілі, шикарні ресторани, засмажені на південних пляжах жінки. Мені вистачало шматка хліба з маслом, кухля чаю на день, вистачало далекосхідного сонця, серпневих мусонних дощиків, клаптика землі, на котрій я вирощував картоплю, огірки та помідори, а шпортаючи в землі, вискубуючи кільчики бур’янів, мріяв про що завгодно, тільки не про світле майбутнє потопленої в хабарах та неуцтві держави. Робив все можливе щоб мої діти, якщо вони будуть, підлітками повернулися в Україну, щоб вчилися, були на користь рідній державі, працюючи і охороняючи її від зазіхання будь яких загарбників. Щоб не зазирали на золоті гори за обрієм, не прислуговували сучасному злодійському загалу, з його державними нахабами, не м’язи накачували, а залишалися взірцями шляхетного служіння народній просвіті.

Такою була Олеся. Чоловік її три роки як рушив у Московію на заробітки, але жодної ластівки від нього не прилетіло. Поки мій друзяка Зиміч лікував свої нерви, Олеся запросила мене до своєї хати, три дні ми з нею гуртом варили собі обіди та вечері, три ночі, майже до ранку, гуторили про те-та-се, а на світанку третьої доби, не пам’ятаю навіть як, опинився я в її палких обіймах, а далі вже пішло-поїхало…

Потім, коли надумав від’їжджати, а Зиміч вийшов із лікарні, згуртувалися ми знову. Сумним було наше прощання, мене запрошували залишитися, обіцяли громадою поставити хату, Олеся торкалася лобом мого плеча, Зиміч читав присвяченого мені вірша, такого сумного, що не втримав сліз, і якби не лист від Олесиного чоловіка, що він незабаром повернеться, кинув би я своє минуле на вітер, і залишився поміж білоруських друзів. Але довелося повертатися. Олесі обіцяв дзвонити, писати, приїхати, якщо чоловік знову відчалить до Московії, але, доїхавши потягом до Москви, потріпавши нерви в аеропорту, майже забув про свою випадкову коханку.

Так хто ми, українці чи хохли?

Якось на наше редакційне свято зайшов Дім Кульбаба. Я встав з-за столу, бажаючи вийти, побазікати з ним в коридорі, спитати — за яким бісом причвалав, але редактор дозволив йому залишитися.

— Сідай борзописець, на стілець Тамари Шведченко, вона у нас занедужала трохи. Цікаво послухати від свідчої людини, що нового в світі. Чи згасне коли запал криміналу, чи, навпаки, полихне багаттям, яке спопелить Росію від Петербургу до Владивостоку?

Питання, як кажуть, на лезі бритви, всі знали, що Кульбаба співробітничає з Федеральною службою безпеки, отож дивилися на нього з відверто іронічними усмішками.

Милість редактора трохи ошелешила позаштатного кореспондента. Він відверто зверхньо зиркнув на мене, міцно стиснув пальцями спинку стільця, і, нахилившись, пильно дивлячись в обличчя редактора, зробив висновок, що:

— Кримінал для кожної держави що землетрус для планети. Народжуються нові копалини, нові ґрунти, людина розмірковує, що треба боятися не божої кари, а гніву Землі, яку ми вкінець запаскудили…

Він би довго ще говорив, але редактор нервово скривився, зробив рукою рух, щоб Кульбаба замовчав.

— Ти, Дім, з вулиці, там дощик йшов, а нам треба горло змочити.

Тамара Шведченко завжди сиділа поруч зі мною, так що сьогодні сусідство мені перепало не з приємніших. Чесно признатися, недбайлом Кульбабу не назвеш, і причесаний завжди і одягнений за останньою модою. Я в порівняні з ним — нечепура, але, не в Кульбабі, — в мені існує щось не зовсім досконало вивчене. Коли б ми з Кульбабою не зустрілися, мені завжди здається що від нього тхне зрадництвом. Років отак з чотири тому, він прибіг в редакцію, розпалений з виряченими очима і з порога закричав.

—Я б вас, хохлів, дочиста знищів, щоб духу вашого на землі не було. Поцупили кращі російські землі, а тепер лізете в обійми до НАТО. Росія вам, бачте, мачухою стала. А від кого споживаєтесь, панове…

Я тоді не стерпів, врізав йому кулаком у підборіддя, добре що ніхто зокрема Сергія Пономаренка не чув і не бачив. А Пономаренко на суді заявив, що Кульбаба вже побитим забіг до редакції, вимагав щоб ми надрукували статтю про бандитизм по вулицях, в чому ми йому відмовили. Тоді Кульбаба побіг шукати свідків того, що він прийшов у редакцію без синців на щелепі. Але ж на той час він і виходив без синців, про що свідчили робітники редакції. Таким чином я уникнув покарання, але вибачити Кульбабі його шовіністичного випаду проти українців так і не зміг.

Так що усидіти поряд з Кульбабою за столом, та ще й чаркуватися з ним, у мене невистачило терпіння. Я забрав свій стілець і сів поряд з Пономаренком, нібито пошептатися. Таким чином я зіпсував настрій позаштатному кореспондентові. Після двох чарок він висунув пропозицію сказати тост, і сказав ледь не те саме, за що отримав кулака в підборіддя. Я не можу оголосити його промови, бо певен, що мене знудить. Українці — проти України, тема не нова, але жоден росіянин не дозволяв собі так ганьбити український народ, як це роблять українці вимушені жити на теренах Росії. Це відверта проституція. Закликів негайно розпочати війну проти невгамовного сусіда я чув чимало, але останнім часом перестав звертати на них увагу. Зокрема, звичайно, відверто шовіністичних промов Кульбаби. Я ненавидів цю людину, але жодного разу не відмовився підготовити до друку його статтю про сучасний кримінал. Можливо тому, що від написаного Кульбабою не залишалося ні ніжок ні ріжок, я його досконало переписував, і прізвище Кульбаба не пов’язував з цією відверто несимпатичною мені людиною.

На звороті вулиць Павленка та Карла Маркса очі-в-очі зіткнувся з Андрієм Кульбабою. Йшов він з молодою жінкою, яка, тримаючись за його лікоть, обдаровувала грайливим поглядом кожного зустрічного мужчину. Її очі випромінювали іскрометне сяйво, груди були майже оголені, спідниця ледь прикривала вразливого ґатунку сідниці. Побачивши цю парочку я спантеличив від подиву: ніколи б не подумав, що така красуня може попастися на гачок Андрію Кульбабі. Жіночка сміялася від повноти почуттів.

«Оце так Кульбаба, уполював одну з кращих», — майнуло в голові, але попутниця Андрія вже тискала мою долоню, і, зблискуючи точеними зубками, щось городила про давнє потаємне бажання познайомитися зі мною, що вона пише оповідання, і буде вельми щасливою, якщо в мене знайдеться час прочитати і виказати свої думки з приводу її творчості.

Більш за все я не бажав образити Кульбабу, але ще більшим було бажання розмазати по щоках вразливий макіяж письменниці. Вона значуще замовкла, чекаючи на відповідь, але я дивився на Кульбабу, на його зневажливу усмішку. Він навіть не порозумів, що його подружка відверто напрошується на щось більше ніж читання рукописів.

Я дістав з кишені візитку і протягнув її Кульбабі, але жіночка перехопила її, поквапливо сунула за ліфчик.

—Так-так, ми забіжимо до вас з Андрієм, але спочатку здзвонимося…

Вона двічі озирнулася, пустотливо граючи вельми поманливими сідницями, а того ж вечора подзвонила, напрошуючись на бесіду. подзвонила, сидячи в сквері на лавочці біля дому, в котрому я мешкав. Так що через хвилину після дзвоника вона вже висіла в мене на шиї.

— Оте опудало навіть не познайомило нас, — шепотіла, хапаючи мене за вухо своїми пружистими губами. — Мене Наталією звуть… запам’ятай На-та-лі-єю, — вона вимовила своє ім’я по складам, можливо її попередні коханці навіть не встигали запам’ятати як її звуть.

Разом з текою вона витягла зі своєї сумочки пляшку не дуже коштовного коньяку.

— Сьогодні на дурничку нічого не робиться, — промовила з похітливою усмішкою, але попереджаю, що коньяк збуджує мене, якщо вип’ємо, не приведи боже, відмовити мені в моїй потребі.

Мені здалося що вона випила чарчину до того, як прийти до мене, але спиртним від її вуст не віяло.

—А як же Андрій Кульбаба, він хто тобі?

— Чоловік він мій законний, з ким би я ще під лікоть ходила. А що, це має якесь значення?

—А якщо дізнається?

— Перемелеться мука буде, обітниці бути відданою я йому не давала, та він і не здібний з жінками на ці справи. Він по мужиках бігає…

— Андрій… по мужиках! — у мене ледь очі на лоба не вилізли від такого повідомлення. — Ти, На-та-лі-є, жартуєш?

—З якого бісу мені жартувати. Ти що вперше чуєш про його сексуальну спрямованість?

— Не тільки вперше чую, але й не можу повірити. Він же хрещений, був Дім, а став Андрій. Хіба хрещеним таке дозволено?

Вона вибухнула сміхом.

— Який ти письменник після цього, ти що не бачиш, як він облизується, побачивши тебе. Його заповітна мрія затягти тебе в ліжко. Так що я тут за його вказівкою, але… мені більше подобається твоя сексуальна спрямованість. Може по чарочці, га?

Тієї ночі я вперше за свої тридцять років пізнав у яку еротичну безум може западати жінка, схопивши в обійми мужика після трьох чарок коньяку. Ранком, коли я побіг до редакції, Наталія ще не прокинулася, а подзвонила в пообіддя, запрошуючи негайно прибігти додому.

— Приготувала щось пообідати, чи смикає за дещо нічна нетерплячка? — жартуючи, поцікавився я.

— Усього потрошку, тільки не запрошуй до себе Кульбабу, він зранку біля дому на лавочці сидить.

— На твою думку як, не приб’є він мене часом? Інакше, чого б він отак сидів.

— Він думає що ти вдома зі мною, тричі вже дзвонив у двері. Ти йому скажи, що я не приходила, навіть не дзвонила…

Я нічого не міг врозуміти: то вона прийшла до мене з дозволу чоловіка, то — не приходила. Потаємна жіночка, але що була якийсь час повією достеменно. Набратися такого досвіду можна тільки попрацювавши деякий час багатоверстатницею.

А вже як я зловтішався, коли молода дружина Кульбаби опинилася в моєму ліжку. Що я тільки з нею не робив, яким тільки полум’ям не горів, подумки виказуючи Кульбабові що я про нього думаю. Якщо в години кохання мною оволодівало почуття помсти, яке ж воно солодке, оте почуття! Коли Кульбаба від’їжджав по своїм справам, в санаторій, або у відрядження, ми з його дружиною кохалися в його ліжку, віддавалися найсолодшим втіхам, бо помста в такі часи була взаємною. Не знаю вже, за що мстилася Діму дружина, але мені кортіло вирішити ще одну проблему: приходити й виходити з квартири Кульбаби при свідках, щоб йому докладали про зраду дружини, щоб він ревнував, виношував плани помсти… Але врешті-решт я просто не міг порозуміти цю людину. Можливо Кульбабу задовольняла така поведінка дружини, і чим більше я намагався нанести йому болю, тим більше він отримував насолоди. Якось я подзвонив На-та-лі-ї, сказав, що нестямно скучив, стою впритул до її дверей, але не знаю дзвонити, чи ні: вдома Андрій, чи пішов куди? Наталія відразу ж відчинила двері, прямо на порозі схопила мене за шию і почала галасувати:

— Який ти молодець, що прийшов. На чоловіка не звертай уваги, ми його відправимо куди подалі. Чуєш, Андрію, до мене коханець прийшов. Пішов би ти куди на двійку годин…

Кульбаба вийшов із кімнаті, подав мені руку, і я, ошелешений таким прийомом, можливо вперше за роки знайомства потис його вологу від хвилювання долоню. Цього потиску вистачило на те, щоб я назавжди покинув приміщення не зовсім мені сприйнятливого подружжя. Наталія декілька разів ще дзвонила мені, навіть приходила, але того запалу, з яким мстився перевертню-українцю, в мене вже не виникало. Наталія втратила свою жіночу блискучість, а, можливо, на той час тілом і душею я вже встиг прихилитися до Ніни, бо джерельце юнацького кохання все міцніше починало пульсувати невмираючими струмочками минулого. Якщо подивитися з сьогодення в наше студентське минуле, воно, звичайно, ще сполохувало зоряними лелітками, але вже не такими сяйними, які виникали поміж нами в останні роки.

Останнім часом далекосхідні українці наче збісилися. Росіяни так не реагували на події в Україні, як уродженці східних та центральних областей. Особливо комуністі, котрі несподівано перетворилися в православних, начіпляли на шиї срібних та золотих хрестів, у залежності від того, хто більше награбував народного мита.

Дедалі мені особливо досаждав Андрій Кульбаба, такий собі політичний перевертень. Ще вчора будував комунізм, а сьогодні тільки від нього й чути: «Ринок має такі великі можливості. Поки що він у пелюшках, але дайте йому час…»

У ділянці серця наче хто багаття розклав, іноді так припікає, що дихати боляче. Ну чого вам, люди, мирно не живеться кожному в своєму маєтку, що за бажання таке — сісти сусідові на карк. Йому, бачте, інша сусідка сподобалася. Незалежності закортіло! А ми вам, замість газу, дулю під ніс, затьмаримо своєю пропагандою мозки людям, а потім рушимо захищати російськомовне населення…

Слухаєш Кульбабу і ледь вгамовуєш бажання заїхати йому по пиці, та так, щоб багаття в ділянці свого серця погасити. На жаль, виховання не дозволяє. Бо, який не є, а встеж свій, українець…

Кульбаба писав листи Єльцину, а потім вже й Путину, щоб негайно повернули Україну в її законне російське стійло, не побажає по доброму, примусити силою. Приходячи в редакцію, він дошкуляв мені, а якщо мене не було, — відповідному секретарю Сергію Пономаренку, ставлячи вимогу, щоб ми негайно, і постійно через газету закликали українських і російських політиків провести всесоюзний референдум, щоб позбавити Україну незалежності. Не знаю, як поводився з Кульбабою відповідний секретар, я ж відповідав приблизно так:

—Чоловіче добрий, ми тут з вами гомоніли добрих дві години, але я так і не втямив, чого вам від мене треба. Я, народжений і вихований в Україні, закоханий в її мову, в її історію, невже з дитинства не мріяв про її незалежність! Ви за кого мене тримаєте! Які можуть бути референдуми! Хіба ви самі не українець?

Кульбаба стягав з лоба червоного берета, витирав спітнілі, не знаю вже, від хвилювання чи обурення долоні.

— Одного сірника легко поламати, а коли вкупі шістнадцять… візьми ось… спробуй.

Він витягав з кишені коробок, починав нервово відраховувати незламну, на його думку, кількість сірників, потім з хвилину-дві намагався зібрати їх до купи, але сірники розсипалися в його пальцях.

— Триматимуться хіба що на багнетах, — жартував я, а потім питав: — Невже тобі, пане Андрію, не соромно перед своїми пращурами. Спитав би свого діда, що для нього Україна?

— Дід загинув у боротьбі з фашизмом, бився за радянську державу, про батька нічого не скажу… не знаю, він залишив родину в сімдесят шостому. Казали за бугор злиняв, не вдоволився Брежнєвським застоєм. Застерігав мені п’ятнадцятирічному, мовляв, нема тут чого робити, ризик великий, але й вмирати по таборах не краще…

— Мабуть його тут гнобили, за що, не знаєш?

— За таку ж саме, як у тебе, хворобу. За націоналізм. Запам’ятай, заруби собі на носі, поки Україна буде поратися зі своїм мовним ганчір’ям, Росія прибере її до рук. Так було, так є, так буде…

— Хіба що через велику кров…

— Великої крові не буде, нас, патріотів єдиної Росії, вельми більше, знайдемо засіб як вас вгамувати: позатикаємо роти, або вгамуємо іншими кшталтами.

— По таборах, як Гельсінську Групу при комуністах?

—А що, засіб вельми діючий. Росія держава не завбачена, та й козацтво місцеве православне мовчати не буде. Тебе ще не застерігали?

— Від п’яного дурня чого не почуєш…

— Що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці. Шкода що ти цього не порозумів ще…

Кульбаба чиркав сірником по коробці, закурював.

— Не хотів би я бути присутнім на твоєму погребінні.

— Подбаю не утрудняти, як-не-як — українець…

Западала тиша. Дим від цигарки перехоплював мені подих, і я квапився не спотворити настрій ні собі, ні товаришу.

Але неприємний намул на душі від розмови з Андрієм залишався.

Не вперш чув я загрози від новоспечених козаків, котрим не подобалося не тільки моє атеїстичне світобачення, але й непохитне бажання бачити Україну незалежною. Люди, з котрими я розмовляв, були дуже знервовані, занепокоєні зближенням України з Європою. Бризкаючись слиною, кричали, що таким чином вони навічно втратять зв'язок зі своїми родичами. Занепадали ледь не у пропасницю, коли я починав говорити рідною мовою, так що я став побоюватися, що таким чином можу накликати на когось не тільки пропасницю, але й більш безпечну хворобу: сердечний напад, або крововилив у мозок. Такі випадки вже були, і стати причиною чиєїсь смерті я не хотів. Так що сперечки з незламними прихильниками Великої Міцної Російської Імперії, (ВМРІ) я останнім часом припинив.

Андрія Кульбабу, після закінчення політехнічного університету, закінчення дивного, під опікою КДБ, залишили на кафедрі викладати архітектуру, але незабаром звільнили, бо нічого він не викладав, а тишком-нишком підслуховував що викладають інші. Коли в 1995 році його турнули з університету, він осів науковим секретарем у приватному закладі під назвою «Бюро незалежних експертиз». Що то були за експертизи сам бог не втямить, але вони дозволяли Андрію два тижні в місяць мандрувати в потойбічних світах, отримуючи платню в реальних.

Як я помітив, фахівці технічного напрямку, не тільки більше пиячать, але й більш привернені до державної колії: куди влада прикаже керувати, туди й керують. Більш волелюбні і незалежні в світобаченні філософи або філологи, вони краще знають світову літературу, їх мислення спрямоване на пошук істини, а не служінню державним забобонам. Тому останнім часом керівництво Росією з високої дзвіниці плює на літературу та мистецтво, уколисуючи суспільство бізнес-шоу та будь-якими релігійними згуртуваннями. Бо на думку молодих урядовців, найбільш стабільна держава — це держава невігласів. Воно, можливо, й так, але не забудьмо такий факт.

Коли Лев Миколайович Толстой відрікся від церкви, перестав виконувати її обряди й написав у заповіті своїм близьким, щоб вони, коли він буде вмирати, не допускали до нього церковних служителів, а мертве його тіло прибрали б швидше, без всяких над ним заклинань і молитов, листів з погрозами вбити його як «ворога царя й батьківщини» було так багато, що Лев Миколайович перестав звертати на них увагу, але ж були не тільки листи — була реальна змова, і були люди, ладні зробити вбивство, наприклад, ревно віруючий селянин-різник, який явився до ігумена монастиря і попросив благословення на великий подвиг.

— Піду я до старого того, — ділився він своїм планом, — ніби за порадою, а сам вихоплю з-за чобота ніж, і, звичайно, граф отой куций полетить прямо в пекло…

Ось вам і православне «Не убий». Кожна релігія породжувала й досі породжує катів та вбивців, бо духовність не виникає з релігійних примар. Тільки світська освіта, досконале знання всесвітньої прогресивної літератури робить людину людиною… А рабства — годі, ми вже й так більш схожі на мавп, ніж на людей.

Учорашні комуністи, як і раніше, крокують до світлого майбутнього, до божого комунізму під гаслами апокаліпсису. Згоримо всі, але ж відразу переселимося до раю!

Щоправда, Кульбаба звик до раювання під спиртовими парами, та кіптявою цигарок. Ще в дитинстві, покуштувавши божої крові, він так і не зміг насолодити своє єство тією кров’ю. Назавтра, коли я подзвонив, мені повідомили, що Андрій знову на два тижні рушив у потойбічні світи.

Марія була в курсі багатьох справ, що відбувалися на теренах Хироманського району. Спостережлива жінка не мала сумніву, що десь, колись, комусь нашкодила в душу, і отой «хтось» ходить слідом, чекаючи нагоди помститися, невідомо тільки за що…

Семен Соняшник тепер працював на Макогона, Петро Митухін очолював Макогонове підприємство, яке виросло, не без його допомоги, на землях сільськогосподарського інституту. Там було розташовано авторемонтний цех, стоянка машин, невеличкий готель з рестораном, магазин «Самбери». Двічі Макогон дзвонив Марії, запрошував устаткувати і очолити магазин всесвітніх рослин, але вона відмовилася, працюючи ледь не даремно на ділянці померлого Володимира Головіна, продовжувала розпочате селекціонером діло по вирощуванню саджанців тайгових рослин — актинідії, лимоннику, жимолості, а також ягідників, маючих попит на ринку — не кілкого аґрусу та нових сортів чорної порічки.

Вона все ще мріяла вивести новий зимостійкий сорт аґрусу, щоб виходжували його, не засипаючи землею на зиму. У більш-менш теплі, багатосніжні зими таке вдавалося, але в грудні та січні сніги обходили південь Хироманського краю, сніг випадав тільки наприкінці лютого, або в березні, а були випадки — в квітні, а то й в травні. Так що сподіватися на допомогу далекосхідної погоди сенсу не було. Хіба що трапиться нагода, випестить селекціонер України або Краснодарського краю сорт, який не злякається хироманських морозів. Але про таке можна тільки мріяти.

Дивно, що Марія відмовилася допомогти режисерові зробити кінофільм таким, яким він, побачивши її, вистроїв у своїй уяві. Це було не тільки не чемно з її сторони, але й шкідливо. Кожна людина суттєво обв’язана допомагати мистецтву, а в кінофільмі режисера Павлюка дійство відбувалося в сучасній школі. По задуму режисера фільм повинен бути добрим, а коли так, лиця вчителів і учнів теж повинні бути добрими, запам’ятовуватися відразу й назавжди. Саме таким він побачив засіяне веснянками лице Марії. Про це ми говорили з Павлюком, коли в перший понеділок жовтня він прийшов до нас в редакцію трохи напідпитку і. знайшовши мене, покликав посидіти за кухлем пива, обмовити деякі його проблеми. Я був трохи збентежений таким запрошенням, бо ніколи жодних справ з режисерами не мав, і тільки коли він поцікавився, чи правду кажуть, що я пишу повість про Марію Горинь, відразу ж втямив, хто такий Павлюк і за яким бісом я йому знадобився.

Припадаючи до кухля, Павлюк витягував губи трубочкою, рвучко ковтав пиво, зиркаючи на мене темно-карим оком. Я помітив як нервово дрижать пальці його руки, як сіпається віко, коли він мружить око на осяяне сонцем вікно.

— Ви моя остання надія, — якимось, не по комплекції жалісливим голосом, раптом заговорив він. — Я напишу по вашій повісті сценарій, зроблю фільм, але допоможіть і ви мені. Я вже не знаю, яким чином можна привернути увагу Марії до моїх справ. Мені з нею тиждень попрацювати і фільм можна буде готувати в прокат. Допоможіть, будьте такі ласкаві… Бо зіп’юся, не завершивши роботи. Якщо побажаєте я покажу вам декілька фрагментів з мого фільму і все порозумієте…

Після промови, м’язи на лиці Павлюка трохи розслабились, в очах появився зблиск надії. А я, чесно сказати, не міг порозуміти, чому Марія відмовилася допомогти режисерові. Знятися в доброму шкільному кінофільмі, це ж не в порно, котрими сьогодні запліднені усі кінотеатри та канали телебачення. Так що без щонайменшого сумніву, що справу можна уладнати, я подзвонив Марії, і ми домовилися що десь через двійку годин будемо у неї. З ким приїду, не сказав, бо знав: з ким би я не приїхав, нас зустрінуть з повагою.

Дорогою Павлюк розповів що син його вже чотири роки працює в Америці, що два роки як до сина від’їхала дружина, і звідтоді все у нього пішло не так, як треба. Остання його надія — кінофільм, він вже більше року дзвонить Марії, благає приїхати, але вона відповідає категоричнім — ні. Я спитав Павлюка, чи не скривдив він бува Марію дурним вчинком, або словом, він енергійно захитав головою: ні-ні-ні, і ще раз ні! Якщо й існує яка причина, вона в самій Марії.

Я помітив як зашарілася Марія коли ми ввійшли, але не звернув на це уваги. Потім вони навіть почоломкалися, Марія з Павлюком. Вона поцікавилася, коли побачимо нове кіно, на що Павлюк, впавши перед нею на коліна, зовсім не по-мужицькому залементував:

— Машо, Маріє, шукав я, ось тобі хрест, шукав схожу на тебе акторку. Але марно, повір! Знімемо не більш як на десять хвилин плівки і ми переможці…

Павлюк дивився на неї, як дивиться не зовсім врівноважена людина. Було таке почуття, що він ось-ось почне нюняти. Наче дитина, яка клянчить у матері цукерку.

Марія примружила очі, наморщила носа, наче від Павлюка тхнуло чимось поганим.

— Чи вам гірше не буде? — відповіла уникаючи його погляду. — Ви, пане Олексій, помиляєтесь щодо мене. Ну, яка я красуня, кому воно сподобається, моє лице на екрані. Та й не в цьому річ…

—А в чому ж тоді, в чому, якщо не в цьому? — падаючи лицем в її коліна, затараторив Павлюк.

— Пане Олексій, це вже надто, — вибухнула вона, вскакуючи з крісла. — Спочатку запрошуєте мене бути у вас акторкою, а далі коханкою, чи не так?

У Павлюка скривилося обличчя, пальці на валиках крісла дрібно тремтіли. Він показував себе зовсім хворою людиною. У мене майнула думка що, справи не в кіно, а в тому, що він нестямно в Марію закоханий. Коли він зиркнув на мене, зіниці його звузилися.

— Маріє, — звернувся я до жінки, — якщо тобі лячно, візьми мене в охоронці. Треба допомогти митцю здійснити його задум. Мене нетерплячка бере побачити тебе в цьому кіно, а можливо й в наступному, як що пан Олексій зробить сценарій по нашій повісті.

Марія відійшла від крісла і стала сідницями до плити. Вона була й справді надто смачна, в своєму домашньому вбранні. На хвильку виникло бажання, як скоріше спровадити Павлюка і залишитися з Марією наодинці. Наче почувши мої думки, Марія нарешті випалила.

—Я згодна, можете розраховувати на мене в усьому, але під вашою охороною, пане письменник.

Ото добре, що вона зверталася до мене на ви, Павлюк не повинен знати, що деякий час Марія була моєю коханкою. По виразу його обличчя, я бачив що йому не зовсім сподобалося бажання Марії. Можливо його дратувала думка, що йому не довіряють, а можливо він мав ще якийсь, не зовсім добропорядний задум.

Коли в тепле вересневе надвечір’я ми йшли на зупинку автобусу, Павлюк біг наче за ним чорти гналися. Мовчки їхали в автобусі, на душі в мене було якось неспокійно, думки, наче хробаки, точили мозок. Я був певен, що спровадивши мене, Павлюк візьме таксі і поїде до Марії. Він навіть прощавай мені не сказав, буркнув щось незрозуміле, і попрямував до свого готелю. Я ввійшов у найближчий завулок і подзвонив Марії.

— Не гаючись сідай в автобус і їдь до міста, я зустріну тебе на зупинці біля театру драми.

—Я вже в дорозі, — слова її пролунали досить різко. — Через двадцять хвилин зустрічай…

—«Звірине почуття має ця дамочка», — думав я, чекаючи що Павлюк ось-ось появиться на зупинці таксомоторів. Але даремно, з готелю він не вийшов. Тоді я стрімголов помчав на зупинку, зустрічати автобус з Марією.