Дещо про кохання

Мені приверзлося що за мною стежать. Щоб не наробити дурниць і заспокоїтися, я сказав собі: обережність не завадить, але підозра може виникнути з-за хворих нервів. Кажуть такої спеки й сухоти в нашому селі не було майже півтора сторіччя. Мій світогляд, що земля, саме той Рай про який попи брешуть, що він на небі, похитнувся саме від спеки. Я дійшов висновку що саме на землі існують Рай і Пекло. Рай, коли сучасно йдуть теплі грибні дощі, а пекло — коли природа усім нам, грішним і праведним, показує величезну дулю, й влаштовує пекло зо всіма його смоляними кадібками, в котрих чорти шкварять грішників. В отаке пекельне літо й трапилася за мною оця каверза, про яку мені й споминати сором. Але за склянкою пива, коли вже голова від хмелю йде обертом, язик сам собі голова. Отож почнемо спочатку. Працював я в ту пору водієм вантажної машини, моя громадянська дружина очолювала музей в селі Фестивальному, а кохав я вчительку з рудника Перевального. Вона була одружена за місцевим головою. Красень під два метри ростом і дуже охочій до жінок. Його називали хто Дон Жуаном, хто Казановою. А моя громадянська дружина — розпусним ведмедем. Коли я ставив рядком оці два слова, від них пахло зрадою. Бажаєте переконатися, уявіть собі, що ваша жінка саме так називає вашого сусіда. Одразу виникає думка, що дружина вже побувала в лапах ведмедя, бо два слова — розпусний ведмідь — свідчать, що жінка не така вже й байдужа до розпусника, якою виказує себе.

Я працював на підхваті у голови села Фестивального, фахівця-геолога, який з-за слабкого серця не міг вже бігати по горам та долам. Мене він теж особливо не навантажував, взимку, правда, розвозив по школам та домівкам вугілля та дрова, іноді їздив з директорами магазинів за продуктами на бази. Їдучи якось з Фестивального в Перевальний зіткнувся я з ведмедем. Правда, краєм бампера, бо збочив і влетів в кучугуру сухого гілля на узліссі. Ведмедю хоч би хни, погрозив мені ощиреною пасткою, та й пішов напростець шляхом, а мені завдав на три години праці, добре сокира при собі була. Довго рубив я гілки, розкидаючи на всі боки. Так захопився дурною роботою, що нічого не чув й не бачив. А як озирнувся, бачу ведмідь за спиною стоїть, одною лапою обперся на кузов, а другою забите місце на сідниці чухає. Я рота з переляку роззявив: куди бігти? Звісно, до кабіни. Відчинив дверцята, сів за кермо, й тільки-но двигун запихкотів, як ведмідь, зирячи до мене в скло кабіни, заговорив чоловічім голосом:

— Травмованого треба до лікарні везти, товаришу водій, а ви втікати надумали.

Я одразу втямив що говорить зі мною не справжній ведмідь, а переодягнений злодій. Бо не злодій рядитися в шкіру ведмедя не буде. Я застопорив дверцята, підняв скло, й кричу:

— В кабіну не впущу, хочеш їхати, лізь в кузов!

Ведмідь жестами показує, щоб я йому допоміг сісти в кузов, бо дуже болить стегно. Я йому відповідаю: знімай хутро, а сам починаю легенько робити зап’ятки. Ведмідь реве: я не можу роздягтися, бо — голий, від коханки з місцевого музею втік! Чоловік її нас застукав...

В місцевому музеї, про що я вже говорив, моя громадянська дружина, Настя, працює. Мене наче окропом обдало. Оцю саму шкіру мисливці тиждень назад принесли в музей, щоб митець, Дмитрик, зробив з неї опудало. А теперечки оте опудало тупцяється біля моєї вантажної машини. Наскільки я пам’ятав, у мисливця, Сергія Зощенка, котрий дістав музею шкіру ведмедя, було чимале черевце. Але цей ведмідь здавався мені майже велетом, стрункий, та й на зріст майже на голову вище Зощенка. Когось він мені нагадував, але кого? На руднику Перевальному, розташованому в передгір’ях Мяо-Чану, жила вчителька літератури Ганночка Гринько. Разів з чотири вона запрошувала мене на уроки літератури читати свої вірші про Мяо-Чан. „”Мяо-Чан — срібні високі гори, скам’янілі душі і літа”. В мене від Ганни Гринько голова обертом йшла, коли запросила вп’яте, я не приїхав. Вона зустріла, запитала: чому? Тоді я признався жінці, що жити без неї не можу, отож краще не бачити... Після того, майже рік, вона не дзвонила, не запрошувала до школи, читати учням вірші... Чув, що вона кохає свого чоловіка, стрункого вродливого велета, голову олов’яної копальні. На очі я його ніколи не бачив, але йшли чутки — бабій, пияка, всіх місцевих жінок перетрухав, навіть одружених. Але Ганна Гринько була певна, що її чоловік — святий.

Отож і впало мені на думку, що опудало, котре вискочило з музею від моєї дружина, а зараз топчеться біля моєї машини, — чоловік Ганночки. Він намагається говорити утробним голосом, щоб я не впізнав його. Я відчинив дверцята й дозволив йому сісти до кабіни. А сам сидів і перераховував, хто з моїх знайомих має такий ріст. Щоб ще раз послухати його голос, я питав:

— Як почуває себе потерпілий? Чи зручно йому сидіти на шкіряних подушках?

Ведмідь начебто завагався, почав мацати боки долонею, шукаючі кишені. Але які кишені у ведмедя? В мене була підозра, що рядочком сидить саме голова Перевального, той самий, якого моя дружина зве розпусним ведмедем. Але я був певен, що він не смокче. Тут вже я зовсім розгубився. Якщо це не чоловік вчительки Ганні, то хто? Десь за два кілометри від Перевального ми потрапили в страшенну зливу. Хмари насунуло з північно-західних озер, а ми їхали на південь, отож і не помітили як нас накрила злива. Але з-за дерев вже виринали дахи будівель під червоною черепицею. Я керував машину до лікарні, але ведмідь вистрибнув з кабіни, ще й пожартував?

— Не мозоль мозок, за подорож розквитаюся глечиком меду, ведмідь, ніяк!

Йшов він, як справжній ведмідь важко перевалюючись, але щось в його ході було штучним, наче не п’ятами ступав він по землі, а занадто важкими протезами.

На кінець трудової днини заїхав я до дружини, Насті, в музей, начебто подивитися на опудало ведмедя. „”Покажи, — кажу, — що тутечки у вас лісовий ласолюб робить?” Думав, почне нишпорити по закуткам пам’яті, щоб щось мені збрехати. Аж, ні. „”Ходімо, — каже, — праця близька завершення”. Заходжу, й справді — ведмідь стоїть, обійнявши стовбур дерева, й дивиться ніби в небо... „”А там, трохи вище на стовбурі—дупло з бджілками”,— розказує дружина. Підійшов ближче, бачу, й справді шкіра, котру приніс мисливець. Тоді вже питаю: „А що за опудало збігло з вашого музею,—питаю, а сам пильно дивлюсь дружині в очі. Вона не зблідла, навіть не почервоніла, але очі, як мені здалося, підозріло сяйнули. Аж тут її співробітниця знайшлася:

— Останнім часом в нашому музеї наче причина яка зробилася. Забігав якось тигр, я ноги в руки й бігти, а дружина ваша не злякалася, коли я повернулася тигр втомлено пошкандибав до лісу. А сьогодні оцей ведмідь. Говорив наче мужик, басом, але здається мені, в шкіру ведмедя, як раніше в тигрову, вдягається якась жінка. Якого біса вона приходить в музей, не знаю, дуже кумедне це все... Я ж думаю собі, оте опудало цікавиться вашою дружиною. Ми, навіть, по сперечалися: Настя каже — в шкірі мужик, а я впевнена — жінка. Бо супроводжуючі ведмедя до дверей груди його помацала. — жіночі, молоді, й досить таки великі. Не такі як у мене, або у вашої Насті. У нашому селищі жінки з такими цицьками не знайдете. Може, мавка лісова?

По очам бачу, дружина моя не згодна з дівчиною, бо має на увазі, що таким чином до неї приходить залицятися якийсь місцевий красень.

— Добре, — кажу, мужик оте опудало, чи жінка, згодом взнаю. Я його сьогодні до Фестивального підвозив. Ледь не наїхав на шляху. Якщо жінка, то дуже стара з важкою ведмежою ходою.

— Так вона прикидається, — всміхнулася дівчина, — мабуть, акторка якась з Перевального. Там половина жінок актори. Я довго жила та вчилась на руднику Перевальному, таких коників може витворити тільки вчителька літератури, Ганна. Вона в місцевому театрі заправляє... Дуже, кажуть, талановита, як вчителька й акторка.

В мене аж вдих перехопило: їхав з Ганночкою поруч і не впізнав! Я ледь не застогнав від образи на себе. Але підозра, що моя дружина, Настя, валандається з головою копальні, чоловіком Ганни Гринько, обпікала душу. Поїхав я до Сергія Зощенка, спитав, чи не держіть він в якійсь шухляді шкіру ведмедя. „Це мій приробіток, — сміється мисливець. — Є в нас людина, яка дає добрі гроші за втіху побігати в шкірі ведмедя. А тобі, як бачу, теж запала така думка. Одягайся, коли так. Одягся я, й надвечір, коли почало сутеніти, зайшов додому, висмикнувши світло. Настя ледь не знепритомніла від бажання завалитися з ведмедем до нашого шлюбного ліжка. Схопила мене за руку й шепотить: „”Приходь сьогодні вночі, мій чоловік на тиждень їде в Хабаровськ...” Я ледь втримався, щоб не вдарити ведмежою лапою Насті межі очі. Але тільки й зробив що торкнувся своїм ведмежим вухом її стріляючих ґудзиками грудей. Вона аж застогнала від насолоди. Мабуть й справді побувати в обіймах розпусного ведмедя жінці — велике свято. Так напружилася, аж гудзики полетіли.

Вийшов я з рідної хати, самі розумієте, не в кращому гуморі. Дружина аж палає від бажання зрадити мене, і з ким би ви думали — мене зрадити саме зі мною. Але подумки зі своїм коханцем, головою олов’яної копальні, Гринько. Переодягся я знову водієм, шкіру ведмедя віддав мисливцю, Сергію Зощенко, а сам поїхав до рудника Перевального до вчительки Ганусі Гринько. Їду, а в голові вирує стільки думок, що жодної спіймати не можу. Дуже мені прикро було. Коли приїхав до школи, шахтарське містечко лежало в темряві, але у вікні вчительської горіла настільна лампочка. Я вийшов з кабіни і чемно привітався з вартовим.

— Ганна Гринько ще не пішла? — питаю.

Вартовий навіть капелюха зняв. „”Заходьте, — каже, Валерію Андрійовичу, — Ганна Петрівна сьогодні не тільки учням, але й усім нам ваші вірші читала. Вона й зараз сидить з газетою, мабуть вчить, щоб зі сцени прочитати. Дуже вона вас поважає, щоб знали.”

Я не відразу втямив, про які вірші йде мова, але все ж збагнув: мабуть надрукували вірші, що півроку назад відіслав до газети. Я про них вже й думати перестав.

Але відразу до вчительської не побіг. Сів на широкій призьбі посилкової школи, і якось моторошно мені стало. Вірші я складав саме для Ганусі. Відправляв до газети. Аж серце тьохкало. Здавалося, дуже вони талановиті. Але зараз, подумки читаючі їх, палав від сорому.

Над скелями й терасами кар’єру

Аж у зірок перетинає вдих...

В мене теж перетинало вдих від хвилювання. Я знав, що зараз моя дружина спить з чоловіком Ганни. Але яка це ганьба, навіть думати про це, коли кохана жінка читає твої дурні вірші. Чи не краще скласти вірші про своє кохання, про пекучий біль в грудях... В мене виникла думка, сісти за кермо своєї вантажної машини й разом з нею, з машиною, поринути в вічність. Але яка може бути вічність, коли ти не склав палкого, ніжного вірша коханій жінці. Подумки я почав складувати такого вірша.

Навчи мене, вчителько, віри

В кохання велике та чисте,

Бо вставши сьогодні над виром

Простяг тобі серце несите...

А далі й того дурніше. Якщо не покохаєш, я себе вб’ю. Який сором, вимагати кохання шантажем. Хіба таких віршів заслуговує моя цариця...

Порив вітру з вологого межигір’я скуйовдив волосся на голові, торкнувся палаючий вуст.

— Та ви не вагайтеся, йдіть, — наставляв мене вартовий. — Ганна Петрівна зараз позве пити чай, а за чаєм почне розказувати яка ви талановита, чесна та добра людина.

Насправді, не минуло й хвилини як з розчиненого вікна трохи осторонь від місця де я сидів, пролунав голос Ганни.

— Михайло Олександрович, чи не вдарити нам по склянці кави?

— Можна й по каві, — відгукнувся вартовий, — тільки я тутечки не один, доставайте ще одну склянку.

Ганна Петрівна аж лягла на підвіконня, намагаючись побачити, кого має на увазі вартовий. А впізнавши мене, сказала:

— Добре що не опудалом приїхали. Мені й досі соромно за ту нашу зустріч на автостраді. Але я маю чим виправдатися... Але це потім, зараз ми будемо пити каву, й слухати твої вірші. Це нічого, що я до тебе на ти звертаюся? Здається, що надруковані сьогодні вірші складено саме для мене?

— А хіба ж ні, — всміхнувся вартовий.

Я не чекав від Ганни такого запитання:

— А ти знаєш, Валерій, куди сьогодні посунув мій чоловік?

Пауза була не дуже довгою. Мені стало легше від того, що відповісти зумів з легкою усмішкою.

— Нарешті я дізнався від якого розпусника-ведмедя у моєї дружини відскакують з кофти гудзики. Я вашого чоловіка, Ганно Петрівна, не знаю... ніколи, навіть, не бачив, але здається мені, що вас приваблює не сам розпусник-ведмідь, а його посада. Якщо він насправді існує, цей красень, від котрого поз’їжджали з глузду усі жінки нашого району.

Я сам не усвідомлював що говорив, наче який біс сіпав мене за язика. Мені спало на думку, що ніякого красеня ведмедя не існує, що Ганна Гринько і є той самий розпусник-ведмідь, по котрому сходять з глузду наші жінки. Що зараз моя дружина, Настя, сидить біля вікна, чекає коли ж то він прийде красунець-коханець, одягнений в шкіру ведмедя. Коли Ганна Петрівна почала читати мої вірші, читати так, що у мене сторчма стало волосся на голові, я цілковито зрозумів, що вона геніальна акторка, що в музей до Насті приходила саме вона, що вона ж збиває з пантелику місцевих жінок, котрі нестямно бажають зрадити своїх чоловіків, та й досі не зрадили, бо його попросту не існує ведмедя-розпусника. Не зробивши навіть глотка кави, я вистрибнув у вікно, завів свою колимагу, й погнав до мисливця Сергія Зощенка. Ледь розбуркав його, переодягся в шкіру ведмедя, й поїхав на перше побачення до своєї громадянської дружини, Насті. Вона й справді сиділа біля вікна. “„Боже, я думала ти ніколи не з’явишся, — шепотіла, тремтячі в палких обіймах лісового звіра. — Невже ти й справді, такий, такий... як розповідають про тебе жінки?” Я роздяг Настю, рвучи застіжки, викопирсався з ведмежої шкіри, в нестямі розідрав на жінці спідницю, а назавтра весь рудник знав, що до моєї Насті приходив розпусник-ведмідь, й кохав її так, що вона кричала від щастя на все село, вселяючи заздри в серця одиноких і одружених жінок... Треба сказати, що шкіру ведмедя у мисливця Сергія Зощенка я купив за чималі гроші, а теперечки іноді забігаю не тільки до своєї дружини Насті, але й до закоханих у ведмедя-розпусника жінок, як Фестивального так і Перевального рудників. Раз в тиждень буваю у Ганни Гринько, вона єдина знає, хто є хто, але мовчить, бо знає киця чию ковбасу з’їла.