Embedded Files
Розділ сорок шостий
Подарунок від коханої
Вночі, коли з мороку блимає мені жовтим оком вікно Тетяни, я уявляю, як вона, роздягнена, обсмоктує свого чергового коханця, і такий біль пронизує моє тіло, що виникає бажання побігти, розбити на дрізки вікно, і, схопивши коханця, рвати йому горло зубами, й кричати в нестямі, як я люто його ненавиджу. Як же не вистачає мені сьогодні її величезних блакитних очей, її вуст… навіть зараз, коли я пишу ці рядки, в моєму шлунку палає багаття невтоленної жаги.
Якщо це любов, навіщо вона мені, і чому саме до Тетяни, а не до дружини, не до Віри, чи там Леоніли… Невже тільки тому, що вона дружина полковника ФСБ. Невже мене розбурхує почуття безпеки, яке провокує його посада? Я притискую до серця стільниковий телефон. Якщо я зараз не подзвоню Тетяні, моє серце спалахне таким полум’ям, що його вже не загасити думкою що у нас з нею буде все гаразд. Я помацки знаходжу цифру 2, натискую на неї, невідривно дивлячись в жовте око Тетяниного вікна. Замість звукового виклику довге мовчання. Мовчання довжиною у вічність. Ще секунда і я швиргону свій телефон у розчахнуту кватирку. Моє збудження переростає в божевілля, але раптом, ось вони – довгі дзвоники виклику! І рідний, до спазму в горлі, голос Тетяни: «Ну, чого тобі, Сашко?». «Не прийдеш, збожеволію, – відповідаю пошепки, – не знаю, що зі мною робиться…». «Знову дружина поїхала в Китай, чи що? – опаляє груди насмішкуватий голос Тетяни, – пробач, але я сьогодні не спроможна. Але… але в мене є красуня-товаришка, теж Тетяна, вона давно наполягала вас познайомити…». Жовте око вікна нахабно блимає мені з нічного мороку. Я навіть не втямив, що саме сказала мені Тетяна. Вона пропонує познайомити мене зі своєю товаришкою? За яким бісом здалася мені її товаришка! Може викликати пожежну машину, та чи загасить вона палаюче в моєму серці полум’я? Раптом виникає думка: випити чарку коньяку. Але я розумію, що коньяк спровокує новий спалах божевілля, ще нестерпніший спалах. Невже я такий дурний, невже такий слабкий, що не можу здолати в собі бажання побачити Тетяну? А може я знаходжуся у нападі ревнощів? Що це, любов, чи звичайнісінький мужицький егоїзм? Але звідки таке неймовірне збудження? А що як Тетяна зараз лежить в обіймах свого нового коханця, і її збудження передається мені через космос? Ах ти, стерво! Вона сьогодні не спроможна! Вона, бачте, намагається підсунути мені якусь свою товаришку, і таким чином вибачитися за зраду…
І раптом дзвоник у двері, спочатку короткий, наче соромливий, а потім все нахабніше і нахабніше.
– Якого біса, – белькочу я, дивлячись на часи.
На часах, дванадцять хвилин на першу. Невже повернулася дружина, не доїхала до Китаю, або вирішила перевірити, чи не привив я в її ліжко свою коханку?
Відчиняю двері, очі в очі зустрічаюся з заскочивши до мене сонцем. Величезні блакитні очі, довге біляве волосся, червлені вуста. Тетяна, тільки занадто краща!
– Ви хто? – питаю, ледь втримуючись на раптово ослаблих ногах.
Сонце сяє на всі свої тридцять два зуби.
–Я – Тетяна, лікарка… мені сказали що вам не можеться… хіба не так.
Вона ввійшла, обвіявши мене збудливими коштовними парфумами. Статурою та лицем вона була занадто вродливішою за мою коханку Тетяну. Але чогось в ній не вистачало, може відвертої, безсоромності, з якою Тетяна Соловйова починала любовну гру? А може за сім років ми так звикли одне до одного, що наші стосунки це щось набагато більше, аніж звичайна любов?
Лікарка запитала чи не знайдеться в мене чогось випити, щоб розслабитися. Я запропонував на вибір, горілку або коньяк. Вона видала за краще коньяк.
Сам я пити не став, бо алкоголь ніколи ще не збуджував мене на еротичні подвиги. Але Тетяна була справжньою лікаркою, випила чарку, не зморщилася, тільки зарум’яніла так, що в мене від захоплення перехопило вдих. Вона й справді була красунею. Від погляду на неї кров линула до голови, Розумієте, до голови! Лікарка не збуджувала мене, не збурювала розстебнутою кофтиною. В мене не виникло навіть бажання зірвати з неї одяг. Врода жінки розбурхувала в мене бозна-які стихійні сили, викликаючи водночас замилування, захват, а більше – огиду від думки, що це замір Тетяни назавжди визволитися від мене. Бо яке може бути кохання, коли ти ніч проваландав з другою жінкою?
З вуст лікарки не сходила добра, трохи грайлива усмішка.
– Невже ти й справді по вуха уклепався в Соловйову? І що ви, мужики, в ній знайшли! Ти сидиш, сумуєш, а вона тимчасом милується в ліжку з моїм благовірним. Не віриш? Це витівка Тетяни – помінятися: вона з моїм чоловіком, а я з тобою. Правда, за моєю пропозицією.
Це була приголомшуюча вість. Подумки я побачив Тетяну в обіймах чоловіка лікарки, і такий дрож охопив мене зі п’ят до потилиці, що, що тяжкий стогін вирвався з моїх вуст. Невже таке може бути! Тетяна грає зі мною наче збуджує на хтозна який дурний вчинок. А ледь усміхнені вуста лікарки чекають поцілунку. Вона вже розстібнула кофту, червоніючи, як дівча. Такою була за першою нашою зустріччю, сім років тому, Тетяна Соловйова. Вона, як і лікарка, не носила ліфчика. А може це вона і є, моя Тетяна? Я ввійшов в лікарку сполохом вогню, не тямлячи що роблю, або що робить вона. Мене не лякало навіть нестямне лементування захопленої коханням жінки…
Ранком я запитав лікарку, що її привело до мене, невже мало в Хабаровську молодих вродливих хлопців? Вона шкідливо всміхнулася:
–У Хабаровському краї мужиків на п’ятдесят тисяч менше аніж жінок…. Треба ж мені було на усякий пожежний держати в своєму захованні зміну… У Соловйової є, а я що гірша?
Як ото не дивно, але ні разу потім Тетяна Соловйова не обмовилася про ніч, проведену з її товаришкою. Може лікарка все це вкоїла сама? Але я теж мовчав, бо за яким бісом мені дратувати жінок, які дарують мені години цілковитого блаженства…
Мені на прожиток заробити, а більше й не треба. Якби не комуністична влада, хай би було так, як було.
Мати якось сказала: життя було прекрасне поки не покрасніло. А покрасніло воно від безвинно пролитої крові. Бо сорому не було ні у білих ні у червоних. Була хіба що у батька Махно: заїхавши якось до діда на пасіку, він жалкував що не може оставити діду двох охоронців. «Це ж чорти, а не люди, – розвів Махно руками. – І мед з’їдять і діда уб’ють!». Так воно й сталося, тільки не махновці убили діда, а червоні, бо дуже комісарам в Москві меду кортіло!.. Якби владі було байдуже хто про що думає, якби діяла вона на радість людині, а не на її знищення. Серце стислося коли побачив як у Харківській в’язниці слідчий вбив жінку, начебто за те, що назвала вона чекістів недолюдками. І що саме страшне, слідчому за те вбивство дали чергову посаду. Яка ж ото безодня жорстокості затягла людство в свої павучі тенета!
Багряний любив корчити з себе дурня. Коли плоти з солониною прибували на Риббазу, представник НКВС, Микита Прудников, обов’язково чіплявся до когось з хлопців, показати своє досвідчення в справах господарських. Якось він причепився до Багряного за те, що одна з кадіб, була на його думку не зовсім добре засмолена. Багряний нахнюпився, закопилив губи, мов образлива дитина, після чого Прудников подобрішав, довго сіпаючись від сміху. «Тебе, хлопче, клоуном в цирк!».
Багряний міг би здобути собі славу артиста-гумориста і трагіка водночас, бо в ньому було таке розмаїття почуттів, що ми диву давалися. Він вмів уважно вислухати співрозмовника, підбадьорити виразом свого обличчя, то здивованим, то співчутливим, а на гумор вибухав таким щирим сміхом, що разом з ним починала сміятися вся бригада. Він з легкою душею відмовився від преміальних, віддавши їх бригадиру, бо у Шлюндика було четверо діточок. Не мав Багряний великої спраги до їжі, куштував усяку лісову ягоду, дорівнюючі її смак з лісовими ягідниками України.
Вдоволити естетичний потяг можна й молитвою, але оздобити життя загалу молитвою неможливо. Молитися можуть тільки раби, а митець – він сам собі Бог, бо творить свій Всесвіт, не важливо фарбами чи словом.
Зазнавши втіхи з Леонілою, я неквапливо рушив на вокзал зустрічати Віру. Вона повідомила, що їде в Ургал хоронити брата, чим занадто здивувала мене. Брат був молодшим за неї, здоровим, з чималими життєвими амбіціями, і раптом… хоронити! Потяг з Владивостоку, на якому Віра їхала від В’яземського, прибував о п’ятнадцятій, в запасі у мене було півтори години, і я йшов пішки, зупиняючись, щоб перемовитися зі знайомими, або наганяючи жаху на баптистів, які з релігійними ластівками в руках дрейфували спекотливими вулицями. Я давно вже збагнув, яка це втіха відповідати на питання рабів божих. Одна з жінок, літня вже дама, запитала, чи знаю я, що зі дня на день на землю прийде Христос, щоб карати невірних? Я відповів, що Христос вже на землі, і що він стоїть перед нею. Спочатку жінка розгубилася, бо не порозуміла мене, а потім почала лаяти мене, ледь не матюками. Отоді вже я нареготався. Смаглява молодиця з дівчатком запропонувала мені брошуру про райське життя віруючих. Я запитав, чи знає вона що до Біблії на землі існували інші святі книжки, що кожний народ має свого Бога і він у нього єдиний на весь Всесвіт. Я розповідав про богів занадто давніх аніж біблейський Бог, що святі книжки писалися за багато тисячоріч до Біблії. Смаглява молодиця з дівчинкою зацікавлено слухали і про індійського Бога Кришну, який для віруючих є не тільки вищою істиною, але й силою, яка підтримує все духовне і матеріальне на землі. Побіжно натякнув на Аллаха, якого київський князь Володимир хотів подарувати Русі, але візантійці разом зі своїм Богом привезли Володимиру розкішні дари і таким чином нав’язали слов’янам Христа. Розповів я про богів народу нані, про те як у 1812 році була написана «Книга Мормона», і які дари обіцяли мені мормони, якщо я поклонюся їхньому богу. Особливо зацікавила жінку «Книга Велеса», давніша за Біблію, й саме наша слов’янська…
– Де можна про це все послухати? – запитала, не стільки здивована, як приголомшена жінка. – Чому про це нам ніхто не розповідає. Скільки існує в Хабаровську релігійних клубів, а науково-освітніх жодного! У адвентистів сьомого дня я відразу відчула що попала в будинок божевільних, у баптистів люди спасаються від самотності, поки не з’їдуть з глузду. Телебачення мене лякає, виховувати дочку на дикому звірстві, або на розпутстві наших співачок я не хочу. Не хочу щоб вона стала повією, або побігла за океан домагатися пригод на свої сідниці.
Вона запропонувала мені приходити до неї на квартиру, розповідати про все цікаве, що діялося й діється на землі. Я хотів сказати, що існує в Хабаровську народна академія, але сучасно згадав, що її члени збираються раз чи два на рік, і таку несуть ахінею, що краще не слухати.
Ми познайомилися, Валентина Олександрівна дала мені номер свого телефону, але я запропонував їй свій, натякнувши, що прийду, якщо її зацікавили мої розповіді, і насамперед принесу чимало цікавих книжок.
Забігаючи вперед скажу, що Валентина Олександрівна так мені і не подзвонила. Декілька разів дзвонив я, але телефон не відповідав. Більше на моїх шляхах ота спроможна до освіти жінка з дочкою Оленою не зустрічалися.
З Вірою ми погуторили п'ятнадцять хвилин, бо потяг йшов далі, через Благовещенськ до Ургала. Вона й сама не знала, що трапилося з її братом.
– Подзвонила дружина брата, сказала, що завтра буде похорон… Всю минулу ніч я не могла заснути. Двічі з’являвся під вікнами якийсь велет, гарикав щось нісенітне, а я одна, хлопчики на тиждень в Уссурійськ уїхали…
Вигляділа Віра не хворою, але якоюсь розгубленою, то хапала мене за руку, то торкалася лицем плеча, не плакала, але була на грані того. Обіцяла мені дзвонити, освідомити якщо щось взнає про смерть брата. Я допоміг їй піднятися в вагон, попросив провідника, щоб пригляділа за жінкою, бо їде ховати брата. Запропонував жінці п’ятсот карбованців, але вона не взяла.
– Я сама, місяць, як поховала чоловіка у Харкові, – сказала з якоюсь тихою відчуженістю, – на сорок днів не встигну повернутися…
Я думав тільки в Росії, невідомо від якої халепи, гинуть молоді люди. А тут зустрів жінку, і бачу – не тільки. Сьогодні батьки переживають своїх діточок…
Розділ сорок сьомий
Читаючи Багряного
Довго я не міг знайти потрібний мені журнал, а коли знайшов, виявилося, що Лозов’ягін з Луганська, хоча й був Іваном Павловичем, але народився не в селі Куземин на Полтавщині, а в селі Барвінка в Білорусії в 1906 році. Його батько Павло Лозов’яга працював ковалем, потім всією родиною повернулися до Полтави, звідки ще в 1896 році за нез’ясованими причинами виїхав в Білорусію.
Журналіст, який намагався висвітлити життя Івана Лозов’яги та його батьків, на мою думку помилився, стверджуючи, що спілкувався саме з онуком письменника. Іван Павлович Лозов’яга з Барвінки це зовсім інша постать, до арешту в 1933 році він працював вчителем, потім – табори Бамлагу, а загинув на будівництві Кузнецького перевалу, – не уберігся вибуху.
Одного разу вві сні до мене прийшов велет в одязі вояки за часи Громадянської війни. Я сидів за столом, читав оповідання Івана Багряного «Пацан». Вояка сів проти мене й почав грюкати прикладом рушниці в долівку. Спочатку це мене дратувало. Але раптом я втямив, що то не просте грюкання, велет начебто вистукував якусь мелодію. Але я так і не порозумів – яку. Прокинувшись, я перечитав оповідання, а потім статтю письменника з нагоди конгресу вільної преси в Берліні. «Українська культура на своїй власній землі має лише дві години в своєму розпорядженні для вияву себе перед світом, решту – дві години гримить культура «старшого брата». Та й те, що «менший брат» говорить у подаровані йому дві години, присвячене знов-таки ж тому «старшому братові». Єдине що в тих трансляціях українського – це українська мова. Зміст же наскрізь російський, продиктований згори, з Москви. Зрештою суть цих «національних виявів» для неросійських народів визначена згори в знаменитій формулі більшовиків щодо національної культури неросійських народів: «Національна формою, соціалістична змістом». У практиці ж означає – національна формою, російська змістом. Ця формула – це й є генеральний ключ заглушування національних культур. Це заглушування є своєрідним культурним терором. За три десятиліття московської комуністичної політики в Україні розстріляно й знищено іншими засобами насильства буквально мільйони людей саме за стремління до національного самовиявлення, за стремління до свободи слова й преси, до свободи релігії зокрема й до свободи совісті взагалі».
Так що ж він вистукував, отой велет, грюкаючи прикладом гвинтівки в долівку? Щось «тра-та-та-та-та – тра-та!». Я почав підбирати слова» «По-ве-че-ря-ти да-си?», «Зат-кни ро-та й по-мов-чи!» Багато зауважень і попереджень лягало в цей рядок, але, дивлячись в лице велета, я раптом порозумів, що він прийшов до мене з питанням: як йому далі жити? «Що-ро-би-ти під-ка-жи?» Може він був тим воякою, який багнетом в живіт вбивав колись діда та дядька Івана Багряного? А тепер бродив по світу, не знаючи спокою, бо дотепів таки, що навіть на війні треба бути людиною, і перш за все спитати себе: що ти зробиш, коли отакий, як ти, вояка прийде грабувати твою мати? Мовчанка незнайомця набувала якогось зловісного відтінку. «Може він глухий? – майнула думка, – або скам’янів від захоплення хмариною, яка з’явилася на обрії, схожа на його братця, вояку-велета з гвинтівкою в руці?».
Сиділи ми якось з Костянтином Бельди, він катувався свідомістю того, що нанайська мова ніколи вже не підійметься з колін. Щоб там не писали, щоб не говорили урядовці від політики, нанайців давно вже не одинадцять тисяч, а одинадцять осіб, які ще пам’ятають мову батьків. – Згодом загине й ваша, українська мова, – сказав Костянтин. – Росія доб’ється свого. І саме тоді перед моїми очима знову виник велет з гвинтівкою, а в пам’яті оте, так до кінця й не розгадане мною: «Тра-та-та-та-та – та-та».
І раптом Костянтин б’є себе долонею в лоба, й повертаючи до мене, осяяне здогадкою лице, майже кричить:
Так я ж тебе з однією тіточкою познайомлю. Дуже цікава україночка. Знає багато пісень, й досі спиває на вечорницях, хоча й не молода вже. І живе знаєш де, в Шумному живе…
...Ми їдемо на автобусі до В’яземського, потім на машині знайомого нанайця в Шумний. Степан Ходжер їде з дружиною на свій город в Шумному. Небо запнуте хмарами, але Ходжер певен, що дощу не буде. Правда, комахи лютують, як перед дощем. Костянтин мовчить. Тиждень назад у нього вийшла з друку дуже цікава книжка «Перекази народу нані». Бельди запрошував мене приїхати в Троїцьке на презентацію, але я не приїхав, терміново готував до друку мемуари Всеволода Никаноровича Іванова, автора «Чорних людей», «Пушкіна за своїм часом», інших романів та оповідань. Більше тридцяти років письменник прожив в еміграції, бо в Громадянську тримався армії адмірала Колчака. Мені доводилося зустрічатися з Іванович на поетичних семінарах в Хабаровську. Й досі пам’ятаю його розмову про літературу, і не стільки розмову, як його слова про українську літературу: «В літературі Великоросії, на жаль, бракує творів по силі, по жагучості, по чутливій людськості їх, рівних творам українських письменників». Не знаю кого з українських письменників мав на увазі Всеволод Никанорович, але Багряного – обов’язково!
Лукерію Стефанівну Ступу ми зустріли по дорозі додому, поверталася з магазина. Вона першою впізнала Костянтина.
–Костя, а ти як тут опинився?
– До вас, Стефанівна, стежку топчемо. З’явилося раптом бажання познайомити з вами мого друга Олександра, журналіста й письменника.
Жінка вивчаючи оглянула на мене з ніг до голови.
– Будь ласка, хлопчики, тільки спиртного не держу, пенсій не дозволяє.
– Ми такі п’яниці, що від чашки чаю заспіваємо, – жартує Костянтин.
Чай залишили на потім. Сиділи на лавочці біля двору, слухали Лукерію Стефанівну, бо вона, й справді, була чудовою розповідачкою:
– Як вистигнуть овочі: редиска, огірки, помідори, в душі світло виникає. Полегшується життя. А там гриби підуть, горіхи лісові, ягідники. Ми – собі, лісові звірята – собі, зима довгою буде! Бурундуки й ті розуміють як нам нелегко, зупиняються, заглядають в очі… З таким сумом дивляться, що білий світ слізьми затікає. Наче злива по віконному склу… Отак ми й живемо. У Москви свої проблеми, вона вже все загарбницькі захапала собі, все собі на прибуток – ліси, річки, ферми…
Сидить бабка Лукерія на лавочці біля своєї хатки в селищі Шумному, пальці в неї так і бігають, так і бігають, з кольорових ниток на білій тканині степові квітки вимальовують.
– Зробимо вишиванку, поїдемо в Хабаровськ, є там жінки-співачки… за вишиванки гроші дають… А вам, якщо бажаєте, безкоштовно зроблю.
Задарма вишиванку у Лукерії я ні за які гроші не візьму. Думаю так, і подумки ж сміюся над собою: задарма ні за які гроші! Теж мені письменник, як сказав би український критик Вадим Оліфіренко. Жінка в похилому віці, – шістдесят років. З дитинства працювала в радгоспі, а пенсії в неї – на хліб не вистачає…
– Не второпаю я, що в нашій державі робиться… я маю на увазі Україну. Триста п’ятдесят років була під Росією, а зараз під Америку лягає. Чи вже звикла під долонею старшого брата жити, чи така нестямна в коханні… Думає, що вона люба отому янкі… Колись бабуся розповідала як їм жилося при цараті, зокрема про пана Смілянського. Той селян за холопів держав, молодих жінок принаджував з ним спати… Саме від нього мої діди втекли на Далекий Схід. Усі вони, що поляки, що янкі, тільки й думають, як би своїх сусідів в холопів перетворити. Нещасна наша держава. Замість того щоб працювати, та діток шанувати, вона тільки й вміє по кишенях у них нишпорити…
Поки, зітхаючи та кахикаючи, говорила Лукерія, дві нові квітки пальці намалювали. Попрала долонею вишивку, прискіпливо оцінила – задоволено цокнула язиком.
На мене не дуже щоб дуже вплинули висновки Лукерії щодо сучасної України. Я таке чув не вперше. Ні, не від росіян. Не дуже шанують самостійну неньку саме українці за походженням. «Не помітить як, після російської мови, англійською заговорить. З американським акцентом. Сперечатися, висловлювати своє бачення моменту діло марне. Переконувати нас в чомусь неможливо. Такі ми всі вперті, такі непохитні у вірі.
Раптом я бачу Клаву Щораз. Вона йде в нашому напрямку, похитуючись, наче п’яна. Пройшла мовби не помітила.
– Батьки переселенці повмирали, чи бачили вони щастя на цій землі? Останні роки, щоправда, голодними не сиділи, а діткам яке лихо випало! Як після війни, а то й зе гірше.
Підійшла Клава, я й не помітив як вона повернулася. Говорить до Лукерії, не помічаючи нас з Костянтином.
– Драстуйте… чи не бачили… Степан не проходив.
– Проходив твій Степан, як же… Вже години з дві як Федючиха віконниці в хаті позакривала.
Клава присіла на лавочці впритул до мене.
– А ти знову до Віри? Мене тіпати починає, як подумаю, що ти будеш з нею спати.
– За що ти так до неї? Чи може ви лесбіянки?
– Тіпун вам на язик, – озвалася Лукерія. – А там… хто знає… один Степан на все село і той п’яниця.
Клава обіймає мене, кладе голову на груди.
– Підеш до Віри, пожалкуєш… вона не жінка, а бурулька під дахом, я ж в коханні окріп. Не віриш? Ходімо, впевнишся. Лукерія, хоч ти скажи йому…
Я знизав плечима.
– Мабуть так воно і є... Ти Клаво, як я бачу, жіночка настирна…
Договорити мені не дає Лукерія. Вона звертається до мене з проханням:
– Ви вштрикніть мені, будь ласка, нитку, а то зосліпу, вже тричі голкою вкололася.
Я й сам вже не бачу де в голки вушко, але улучаю з першої ж спроби.
– Он як, – зітхає Лукерія, – а я все думаю-гадаю, з чого це Клава так забігала?
– Ну, баба Лукерія, ну гумористка, – сміється Костянтин. – Ти, Олександре подякуй Лукерію за такий комплімент. Скажи чесно, кортить?..
–А тобі?
–Я б пішов, притулися вона отак до мене.
–А я думаю про Степана, коли вже почав, хай і далі свою ниву жне...
Я хотів так сказати. Але Клава не дала, – сіла мені на коліна і почала цілувати в губи. По її тіло пробігали збуджуючі мене хвилі вогню, вона гойдалася в мене на колінах, поки не добилася свого. Потім втомлено поклала голову мені на плече. І почала плакати, спочатку тихенько, а потім все гірше та гірше…
– Пішов би ти до неї, – каже мені Лукерія, – зроби жінці свято, для неї не стільки твоє кохання потрібно, як бажання помститися Степанові.
Клава заснула і я більше часу мовчки держав її в своїх обіймах. Іноді вона схлипувала вві сні, і тоді сльози жалю починали бриніти в моєму серці. Я навіть не турбувався що на вулиці може з’явитися Віра, якщо вона не порозуміє усього, що робиться зараз в моєму серці, тоді вона не онучка Багряного.
Але Віри, як потім з’ясувалося, вже тиждень не було в Шумному, вона кудись від’їхала, втікаючи від Степана, який їм останнім часом став безсоромно дошкуляти. Від’їхала вона разом з Петриком та Артемом. Клава прокинулася, лупала очима, не розуміючи яким чином опинилася у мене на колінах.
– Все гаразд, Клаво, – заспокоювала її Лукерія, милуючись майже готовою вишиванкою. – Я думаю, тобі снилися дуже гаразді сни.
– Ви зайдіть до мене хоче б на хвилинку, – звернулася вона тепер вже до Костянтина. – Один Олександр мене лякається, наче я відьма яка.
Уходила Клава повільно, наче очікувала що ми її доженемо, але мене на той час більше цікавила Лукерія. Особливо, за яким бісом Костянтин привіз мене до неї.
Я піднявся, щоб трохи розім’яти пересиджені Клавою ноги. Через тин окинув оком господарство Лукерії Стефанівни. Клумби квітів, грядки овочів і... жодного деревця.
– Діти допомагають? – запитав я, дивлячись на чорні від праці руки жінки.
Лукерія підняла голову, подивилась на мене, наче вперше побачила.
– Чи ви, Олександр, мене не пам’ятаєте? Ми з вами зустрічалися, коли я приїздила до доньки в Хабаровськ. Вона ваша сусідка, Леоніла…
–Леоніла... ваша дочка?
– Авжеж дочка, тільки за останні десять років я її у себе не бачила. А з вами ми зустрічалися у ліфту, правда, як я тепер розумію, ви мене не побачили. Лицем до лиця - лиця не побачиш, казав один поет…
Коли поверталися в Хабаровськ я запитав у Кості, за яким бісом він знайомив мене з Лукерією? Про Багряного навіть натяку не було, про те як живуть селяни я знаю не з чуток, поїздив по селам не тільки Хабаровського та Приморського країв… Костя відповів питанням на питання.
–А ти не здогадуєшся?
– Не знаю, Костя…
–Лукерія хотіла з тобою познайомитися…
– Сама натякала на це?
–А то як же… мабуть є в неї надія що ви з Леонілою приїдете…
Замаскувався я, призвичаївся бувати у сусідки Леоніли, начебто веду історичні дослідження перебування українців на Зеленому Клині. Леоніла в сучасній історії, як риба в воді, не біда що річки з Китаю брудноту несуть. В мене голова обертом йде, коли Леоніла починає тасувати факти: оті що з підручників, оті що з документів, а окремо від знайомих працівників ФСБ. Послухати Леонілу у нас при радянській владі не люди були, а вовча зграя.
– Якось запитала я жінку, яка, ще ученицею, донесла на свою вчительку, ніби та про Сталіна сказала, що він недолюд. Чи справді таке було? – запитала я. Жінка почала запевняти мене, що не було такого, але я їй копію доносу… Жінка аж зблідла. Я, каже, за свій донос десять років в таборах відбула, бо про Сталіна таке написала. А мене лякали, що заарештують батьків, якщо я не напишу. Сам же слідчий й проказував мені що писати. А потім катував мене, слова не давав вимовити…
– Як так можна? – питаю я Леонілу.
Вона сміється.
– Показали якось мені теку з допитами Євгена Мацько. Слідчий його питає: «Ти німецький шпигун?» «А ти російська свиня», – відповідає Мацько. І далі в такому ж дусі. А тепер можна посміятися: Мацько відпустили за недовідністю. Я певна що ми й сьогодні усієї правди про сталінські репресії не знаємо. Виникає думка, що Сталін був маріонеткою, в руках всесильного НКВД. Вороги нищіли патріотів, докладаючи Сталіну, що нищать ворогів.
– Таким чином ми намагаємося оправдати Сталіна...
Леоніла посміхнулася.
–Я історик, а не юрист.
Я ще квапився, натякнути Леонілі, що я був у Шумному, змовчати, бо таким чином вона може назавжди вигнати мене з свого серця. Так і промовчав, вирішивши, що обов’язково це зроблю в чергову нашу зустріч. Але вона сама запитала про:
– Ти чого ж мовчиш, що був в Шумному? Що зустрічався з моєю матінкою, що вона тобі наговорила про мене: така-сяка вона, вчена… запечена… Чи ти повірив?
– Повірив, але не мені тебе вчити…
Якось, о п’ятнадцятій, подзвонив мені пан Загоруйко. Він приїхав потягом з Благовещенська, де брав участь у роботі семінару фахівців-медиків будинків відпочинку. Леонід Ігоревич написав декілька книжок, першу з них «Розмаїття сердець» надрукувати допомагав йому я, працюючи директором друкарні в медичному інституті.
Настрій у нього був не з кращих. Доставши пляшку, запропонував випити, але я відмовився.
– І даремне, – важко зітхнувши, сказав він. – Піклуєшся за здоров’ям, а навіщо нам воно, коли влада про здоров’я діточок не думає. Коли вже довкілля погане, яким може бути здоров’я! Літні люди конають від сердечного нападу, крововиливу в мозок, від раку… У спекотні дні молоді люди, ледь тримаючись на ногах, жлуктять з пляшки пиво, а у кожного другого немовляти уроджені вади.
–Проблеми здоров’я нації не мені рішати, пане лікарю, ви спілкувалися на семінарі, наслухалися мудрих висновків, пропозицій, вам і шабля в руки.
–А ви що хотіли, все життя на сідницях: дома з газетою, або за трапезою, з кресла домашнього в кресло автомобілю, потім в кабінетне… Раз у тиждень побіжить на корт, нахукається, надірве серце, а потім ліки ковтає.
– Це ви про себе, пане Загоруйко?
–І про себе теж… Коли до влади прийшов Єльцин, урядовці стали його наслідувачами: теніс, футбол, а як же – батька за взірець взяли. І пиячили не гірше батька. А Єльцин спустошувач. Скільки при ньому пограбували закладів, знищили радгоспів, скільки відразу з’явилося нових кладовищ, з Чечні хлопців везли, кидали пляшки з напалмом в молодіжні клуби, що не день ховали авторитетів, підприємців, а скільки самогубств було, вояки ходили по домівкам, просили милостиню…
Професор так розхвилювався, що почав ковтати нітрогліцерин. Потім, помовчавши, позітхавши, почав розповідати про своїх онуків.
– Ми в дитинстві, читаючи книжки, користувалися блимавками, а сучасна молодь з тамтамами на вухах, і вчиться, і сторінки книжок гортає, а то ще, зачмелівши від пива, заюшкує того хто слабший, під веселий лемент душі. Бо кожен з моїх онуків удає з себе Рембо. Догідливі вони тільки перед місцевими авторитетами… Але я до тебе по іншому привиду. Чув, що займаєшся розвідками про життя Багряного на Далекому Сході. Я ось що тобі пораджу. Був такий письменник-орнітолог Всеволод Дмитрович Сокира-Яхонтов. Родився в Україні, вчився у Київському медичному інституті. Був репресований, як син ворога народу, працював на Колимі, в Казахстані, в Якутії, довгий час у Хабаровському краї. Саме від нього я чув, що його шляхи пересікалися з українськими письменниками Дмитром Загулою та Іваном Багряним. Вмер він десь у восьмидесятому році, тоді ще писати про ворогів народу було заборонено. Він навіть розповідати про свої зустрічі не любив. Хіба що мені, бо земляки. З Багряним якось зустрілися в тайзі, Іван полював на звіра, а Всеволод вивчав повадки та життя далекосхідних пташок. Посиділи, казав, біля багаття, побалакали рідною мовою, Іван Павлович плакав, слухаючи українську річ. Він показався Яхонтову людиною не говіркою, більше слухав, аніж говорив. Нічого доброго від свого майбутнього не чекав, зі слізьми в очах споминав загиблих у таборах друзів. Натякав щось на контрреволюцію, яка визріває в суспільстві, що є навіть в НКВС люди незадоволені Сталінським режимом. Коли Яхонтов висказав недовіру, Багряний навіть розгнівався, бо був певен, що народ не витримає знущань і повідкручує більшовикам голови. Багряний був давно не голений, з червоними від втоми очами, про Загула казав, що Дмитро людина сильна, спроможна на подвиг, перед владою не зігнеться. Боявся тільки, що його замір втекти до Америки може хибно закінчитися. Кажуть, так воно й сталося. Дмитро Загул загинув по дорозі в нікуди. Так що ти, Олександр, запізнився зі своїми розвідками років отак на двадцять. Тоді в живих було чимало свідків. Але про таке не писали, хіба що базікали за чаркою горілки. Зі слізьми на очах. І знаєш, не писали не тому, що боялися, – ні, не хотіли накликати на людей нової біди. Є такі, що й досі мовчать, бо підписувалися не розголошувати…
Загоруйко замовчав, охопивши голову долонями.
–Я – грузин, – хвастався він років за двадцять тому, коли ми з ним вперше познайомилися. Тоді він погорджував своїм карлючкуватим носом, а як потяглися грузини в обійми янкі, згадав, що його прабаба була турчанкою.
Я розумів, що він знає більше ніж розповідає, бо взнавши, що я маю намір все, що він розповість, надрукувати, відразу прикусив язика.
Треба обліковувати вік Загоруйка, за вісімдесят це вже немало, а тут лихо за лихом: щез онук, донька в розпачу з шостого поверху… Занепав він, зламався, але обратися з горілкою не вистачило смаку на неї. Почав писати нариси про життя знайомих фахівців, викиданих перебудовою за облавок сучасності. Але до часу нариси нікому не показував, була думка, до того як надрукувати, порадитися з родиною своїх героїв. Я підтримав його задум, розуміючи, що мало яка людина підходить під образ створений нашою уявою. Бо кожного свого героя можна впізнати, подивившись на себе в дзеркало. З розмови з Леонідом Загоруйко я виніс і записав декілька речень. Наприклад такі:
– Ну, ти, Олександре, ґречний такий, аж соромно. Не розмовляєш, а туркочеш, як голуби на горищі. (Це про мене).
– Досить йому в смерках витати, хай розплющить очі, подивиться на світ Божий, може втямить, що жити, як живе, сьогодні неможливо. (Це про полковника ФСБ Деркача).
– Набирай так, щоб було зручно нести (Це мені порада).
А далі – зразок нашої бесіди.
– Щоб вгледіти, що робиться вгорі, треба мати грунт під ногами. Найзавзятіші люди вгору не дивляться, землі під ногами не відчувають, вони – наче гасла в повітрі, підлабузнюються владі, щоб згодом обрати хоч невеличку, але державну посаду. Бо пенсія буде занадто більшою. А що робиться в державі таку людину не цікавить, вона пишається своїм польотом…
– Поки не зламає крила.
– Що інколи й трапляється, але їх гасла ще довго тріпотітимуть в повітрі…
Давши пораду в якому напрямку шукати сліди Багряного, Леонід Ігоревич почав квапитися по своїм медичним справам. Вже на східцях згадав, що забув потиснути мені руку. Але повертатися не став, стояв, чекав поки я підійду до нього. Бо на мою думку людиною він був суєвірною.
На протязі тисячоріч людство тупцяється на місці. Щоб зробити крок вперед, треба вибратися з багнища біблейської віри. Прийшов час духовного розкріпачення, епоха людей розумних, гордих, з чистим сумлінням, бо саме сліпа віра в казкового, підглядаю чого в ліжко кожного з нас, деспота, по прізвищу Бог, заважає людству позбавитися отого звірства на яке провокує нас Біблія.
На другий день Загоруйко прийшов до мене, не подзвонивши. Мені це не дуже сподобалося, бо я поспішав по своїм справам. Він сів у крісло й таким чином дивився на мене знизу догори, бо він сидів, а я стояв перед ним, засунувши руки в кишені, ритмічно підіймаючись з п’яток на пальці. Таким чином мені вдається підтримуватися ритму своєї проповіді. Пан Загоруйко людина чемна, він не релігійний фанатик, але вірить що в світі існує розум, який керує не тільки Всесвітом але й життям кожної окремої земної тварини. Мене радує то, що він порівнює себе з кожною твариною.
Взагалі, коли вже людині дуже кортить, щоб хтось повсякчасно за нею зирив, як то було при комуністах, хай задовольняє свої естетичні потреби, бо саме такі люди постійно стежать за сусідами, чи не дозволяють вони собі якихось вихваток проти представників влади? Є чутка що традиції КДБ – оплачувати шептунів – починають практикувати сучасні владні структури.
Я запитав Загоруйко, чи не з шептунів він, бо якщо він шептун, я не буду в розмові з ним таким відвертим. Ні, не з остраху, що доведеться спілкуватися з тямущими фахівцями федеральної безпеки. В такому разі в мене до нього буде чимало особливих запитань…Він мовчки встав і вийшов.
Щось бриніло в лісі, бриніло так дзвінко, що я не міг збагнути що… Бринить, бринить, потім тенькне, наче хтось гітарну струну до деки притисне. Ми в той день з академіком Євгеном Киселевим в лісові посадки за грибами пішли. Я кажу Євгену Петровичу:
– Наче дитина скіпкою грається. Може загубився хто?
Киселів на голову вищий за мене, вуха у нього як радари, стоїть, заплющивши очі, слухає.
– Так тільки скіпка може деренчати, і, скоріше за все, ота скіпка від шпилькової деревини. Але грається не людина… Хіба що ведмідь, але звідки йому взятися в цьому лісі? Читав я десь, що ведмідь, якщо зустріне де розчавлене вітром дерево, знайде скіпку й, граючись, про обід забуває. І дуже не любить, коли йому заважають грати. Але це не ведмідь…
Киселів академік, фахівець по овочам. Лісові смуги й лани поміж ними він знає, як свої п’ять пальців. В господарстві далекосхідного інституту зустрічаються невеличкі за обсягом, але старі за часом лісові масиви.
– Здається мені, це грає сорока, – виказав припущення академік. – Сороки останнім часом багато чому навчилися у людей, навіть капостити. У мене годинник украли, намагалися стільниковий телефон, але важким виявився. Дуже вони шкідливі оці птахи.
Я повірив академіку, не пішов перевіряти, хто в нашому лісі так любить музики, сорока чи ведмідь? Хай собі грають, коли кортить. Я теж граю, бо вже не можу не грати. Комусь подобається моя гра, когось нервує, тут нічого не поробиш, у кожного з нас свої життєві пристрасті, своя мета – хоч одним оком зазирнути за небокрай. На жаль, не кожному таке вдається…
Післямова автора
Думаючи про перебування Івана Багряного на Далекому Сході, відчуваю, як іде обертом голова від усвідомлення того, що взяв письменник на себе трагедію усієї поневоленої української громади. Бо не може одна людина перебути за п’ять років заслання по усіх таборах, спілкуватися в Комсомольську з видатними діячами культури України, в Хабаровську на базарі з древніми переселенцями, полювати в тайзі на звіра, сплавлятися річками на плотах з солониною, одружитися, народити сина. Географія мандрів Івана Павловича Багряного така, що її неспроможна здійснити навіть людина, звільнена від будь яких турбот. А на засланні, кожен крок поневоленої людини пов’я-заний з чималим ризиком.
Я не певен що провів свої розвідки досконало, було бажання звернутися до архівів Комсомольського відділення Амурлагу, (але такі вже в Комсомольську не існують), в якому в свій час перебував поет Микола Заболоцький. Якщо знайду прізвища «знайомих і друзів» Івана Павловича Лозовягіна, котрих він згадав в нарисі «Народження книги», знову зійду на стежку, протоптану письменником, покликаючись не тільки на документи, але й на свої розвідки, зібрані за двадцять років мешкання в Комсомольську-на-Амурі. А на сьогодні досить. Мене в моїй подорожі більш за все цікавило ставлення людей до письменника, який в конфронтації зі сталінським режимом одержав гідну людини перемогу, зробивши своє життя символом справжнього патріотизму.
Але про все це, та дещо інше я розповім вже в другій книзі.
Кінець першої книги
Page updated
Google Sites
Report abuse