30

30

Знову приходив слідчий, наполягав назвати ім’я людини, яка гепнула мене каменюкою по голові. Я знизував плечима: знав би – чому б не сказати. Слідчий натякав, що стріляли в мене за вказівкою Апостола. Що слідству не вистачає доводу, щоб його арештувати. Зупинка за моїм зізнанням.

Я дивився слідчому в очі, розуміючі, що фахівцю прокуратури дуже потрібні гроші. Отримавши від мене зізнання, він негайне почне торгуватися з Апостолом за коштовність моєї голови. Можливо саме він і підстрелив мене, поранив за вказівкою Апостола. Щоб налякати, зробити більш згідливим.

Слідчий підсовував мені протокол допиту.

–В тебе вже стріляли, ледь не вбили, невже ти не розумієш?

– Знати б хто стріляв…

– Зброю сьогодні мають тільки кримінальні укрупнення.

–А ви, пане слідчий, хіба ви не озброєні?

– Ти на що натякаєш?

–Я нінащо. Дозвольте мені подзвонити Апостолу, поставити питання руба: він, чи не він?

Слідчий щосили стукнув кулаком по столі.

– Ти що… граєш зі мною?

Я почухав потилицю, яка засвербіла так несподівано, наче в голову намагалася влізти якась дуже цікава гадка. Яке ж це нелегке діло – грати в підкидного з таким дурнем, як я. А що слідчий грає, сумніву в мене не було. Йому потрібні гроші, і він добре знає, що у Апостола вони є. Що Володимиру краще викласти з кишені готівку, ніж затівати судову тяжбу. Я дістав з кишені стільниковий телефон.

– Наше життя суцільна гра, пане слідчий. Ваші життєві тягарі ще довго не даватимуть мені супокою. Не будемо цяцькатися з надією, хапаємо бика за роги? І вам гаразди і мені спокійніше.

Я бачив, що слідчий вагається.

– Щоб потім про мене в газеті…

–Я що… зовсім дурний? Мене теж цікавить, хто це мене так зненавидів. А головне – за що?

Апостол з’єднався відразу, наче сидів, чекав дзвоника.

– Вітаю, друже, Володимире,я зараз на допиті у слідчого. На твою гадку, кому приверзлося на мене полювати? На підозрі у слідчого твої люди.

Апостол зареготав.

– Класична комедія сучасності. Слідчому потрібні гроші, скажи, нехай візьме телефон.

Я не чув про що говорив слідчому Апостол, але, отримавши трубку, почув власне:

– Зайди за грішми…

І мовчанка.

Спочатку зайди, потім віднеси і передай гроші слідчому. А чому саме я? Я що, сам себе по голові каменюкою гепнув? У діда мого, Реваза Мочара була говірка: «Не лізь поперед батька в пекло, поки не припекло, а як припече – пекло не втече.»

Слідчий запитливо дивився на мене.

– Що він сказав?

– Щоб не сказав, до нього підеш сам. Я не інкасатор, щоб бігати містом з такими грішми.

– Ми підемо разом.

–Я у ваші іграшки не граю.

Займався новий пахмурний день, коли мене розбурхав дзвоник від Таїсії Петрівни. Вона просила приїхати. Хоча б на день, на годину, бо занепала в страшенну тугу. Я пообіцяв, тільки трохи згодом. Через день, другий. З–за невідкладних справ. Я навіть квитка купив на наступну суботу. І майже відразу подзвонила Ганна.

– Ти що… забув моє попередження. І думати не смій про свою бабцю…

Сказала і припинила розмову. Спроба з’єднатися успіху не принесла. Стільниковий Ганни на мої дзвоники не реагував. Мабуть відключила.

Чи вона з глузду з’їхала, думаю я. Кінець кінцем, Ганна спить не тільки зі мною, але й з чоловіком. Чи наївна вона, чи дійсно диявол у спідниці? Я зачиняю свою комору, ловлю на вулиці таксі, щоб не запізнитися на черговий потяг до Благовещенську. «У наївності – сила поезії», – писав хтось, а кохання жінки хіба не поезія? Подумки я тріумфую: що вона може мені зробити, Ганна Кленова? Цукерка на тимчасове користування. Володарка блискавок. Я розумію, що таким чином намагаюся заспокоїти себе. Бо роблю щось не так, і не тому, що лячно втратити коханку. Лячно за Таїсію Петрівну. Вагонами проходить жіночка з пакунками місцевих газет. Оголошує головну новину: «Місцевий авторитет Володимир Кленів сперечається за право володіння рухомим і нерухомим майном, забитого три роки тому, свого замісника, Прокла Дикого. Досіл спадщиною володіла його дружина Софія Марківна Дика. Я майже вихопив газету із рук продавця. Розрахувався не дивлячись. Що сталося з Володимиром? Не в його дусі знедолювати заможних вдовиць, родичів авторитетів, загиблих у кримінальних упорядкуваннях. Апостол зумів довести суду, що вся спадщина Софії Марківни належить кримінальному угрупуванню. Навіть її помпезна квартира. Я нічого не можу порозуміти. Дзвоню Апостолу – мовчить. Дзвоню Софії Марківні – знаходиться в зоні недосяжності. Раптовий дзвоник Ганни налякав мене.

– Нам треба негайно зустрітися! Буду о десятій…

Потяг зупиняється на станції Біробіджану. Я зіскакую з вагону і лечу на автобусну зупинку. Зараз двадцять хвилин на сімнадцяту, до Хабаровська маршрутним таксі дві години ходу. Я встигну навіть відпочити поки вона прийде. Все буде гаразд! Тільки вже в автобусі я трохи отямився, не розуміючи поки що, якого дідька я так перелякався? Що примусило мене вийти з поїзда і стрімголов рушити додому. Ганні треба негайно зустрітися зі мною? За яким бісом? У підсвідомості пульсує думка, що спадщиною Софії Марківни зайнялася саме Ганна. Апостолу таке й на думку не спадало. Невже, клята жінка, дізналася, що Софія Марківна виховує мого синочка? І таким чином вирішила помститися? Про таке смішно думати, але хіба я сам не вгодив у розставлені Ганною тенета? Про що вона міркує собі, чого домагається? Від мене? Від чоловіка? А може ще від кого? Чи я один ходжу в неї в коханцях? І звідки вона взялася, ця завзята володарка блискавок? Де Кленів її підібрав? З якого смітника висмикнув?

Ганна викликає в мене не тільки бурхливе обурення, але й невідомий мені до сьогодні жах. Тепер мені насправді лячно за Таїсії Семенівну. Добре що я не доїхав до неї, повертаюся назад. Все, що вкоїлося з Веронікою, чи не її задум? А Вовчик, з каменюкою в руці? Чи таке в принципу можливо? Одна, маленька, худенька жіночка стримує запряжку невгамовних, ретельних у своєму азарті коней? І не тільки стримує, але й примушує падати перед нею навколішки.

Вона прийшла, як завжди, невтримна в рухах, напівроздягнена, така собі сучасна, незаймана домашніми замороками, жіночка. Розкрила холодильника, витягла пляшку з вином, надломлену минулого вечора платівку шоколаду.

– По чарці перед розмовою, – сказала, сідаючи до столу.

Я трохи напружився, бо незвично починалася чергова наша зустріч. Але двійку ковточків вина випив.

– Сьогодні перегорнула останню сторінку рукопису Володимира. Особливо приємно було читати твої зауваження на його берегах. Сміхотні і мудрі. Ти добрий редактор. Таку працю треба добре сплачувати, ти ж, як подивлюся, не живеш, а животієш…

– Нам не варто про це говорити, – зауважив я, – На мою думку Володимир розрахувався зі мною досить щиро. А що меблів заморських не маю, так мені їх і не треба. Вдовольняюся малим.

– І що… не кортить на канапі Софії Марківни зі мною погратися. Невже на твоєму ліжку зручніше?

– З тобою, Ганночко, де завгодно, навіть на блискавці…

Її погляд ковзнув по мені, ніби пересвідчитися, чи не жартую.

– Годі мені локшину на вуха вішати, все я про тебе знаю. Можливо більше, аніж треба. Чого тільки мені про тебе не наговорили. Прийшла з Ваньком щоб перевірити, чи справді ти такий розпусний, як кажуть.

Я пожартував.

– Якби з дівчиною прийшла, кохатися б гуртом не став, але не було б і образи. Хоча…

– Що хоча?

– Коли я був у віці Ванька, мене пестила жіночка, материна знайома. Правда, тільки пальцями. Помолодіти мріяла, замість крему в лице втирала…

– І що… в ліжку жодного разу?

– Жодного… чоловікові віддана була…

– Може чекала поки подорослішаєш, або був зв'язок з батьком, наприклад. Він у вас гулякою був.

– Ти звідки знаєш?

– По тобі суджу.

Брехала, звісно. Мабуть всі нишпорки пронюхала, всі папірці перечитала, листи. А можливо й з батьком зустрічалася. Тільки за яким бісом? Що їй від мене треба?

Після чарки вина Ганні закортіло кави. А вже за кавою пішло-поїхало:

– Ти добре зробив, що відмовився передати слідчому гроші. Що не погодився на посаду директора школи, не одружився за Веронікою. Нарешті, віддав Світлані подарунок авторитета Груби. Ти заслуговуєш заохочувального призу.

– Якщо в ліжку з превеликим бажанням?

– Тобі б тільки жартувати. Ліжко від нас не втече. Володимирові, розумієш, знадобилися гроші на видання своїх книжок. У загальну касу він не полізе, ото ж намагається повернути те, до чого в свій час руки не доходили. Справа болісна, але охота гірше неволі… Сьогодні виселятимуть із квартири Софію Марківну, але ж в неї твій син?

Наші очі зустрілися, але блискавки цього разу не було.

– І куди ж вона тепер? Він що… викидає її з дитиною на вулицю?

– Оця квартира, вона в тебе звідки?

– Сестра батька, Єлизавета Марківна, догодила.

– Але належала вона саме Софії Марківні…

Я витримав її погляд.

– Отож, хоч як повертай, а жити тобі доведеться в моєму приватному лігві. Чоловік про нього не знає. Збирай необхідні речі, інформацію з комп’ютера – на електронні носії, і летімо. Тобі треба на якийсь час щезнути…

Ганна чогось недомовляла, що породжувало не тільки сумнів в її щиросерді, але й підозру в недоброму замірі. Але ж не пасувати мені перед жінкою.

– Чудово, – всміхнувся я такою щирою усмішкою, що запідозрити мене в недовірі Ганна не могла. – Якщо треба щезнути, а чого б і ні…

Ганна скрушно похитала головою.

– Довірлива ти людина, Олег Коцюба…

–А що поробиш, таким мати народила. Не звик жити обережно, та й втрачати мені вже давно нічого. Могила в мене вже є…

– Ти мене запідозрив у чомусь дурному?

– Запідозрив, здається мені, що коханців, які тобі обридали, ти віддавала на поталу вовкам. Прийшла й моя черга…

– Тобі б тільки жартувати.

Коли я зібрав торбинку з усім необхідним, Ганна подзвонила Софії Марківні, повідомила, що вона може повертатися в своє старе житло. Але дзвоник та й сама розмова поміж жінками відбулася якось неприродно, жужмом, чи що. Начебто говорила Ганна зовсім не з Софією Марківною, а з якоюсь сторонньою людиною. Але гадки своєї я не виказав, вирішив повністю довіритися обставинам.

На цей раз Ганна сама сиділа за кермом, що було цілком зрозуміло, бо везла мене в своє, нікому не відоме, приватне лігвище. Лігвище хитромудрої вовчиці. Я сидів поряд, зосереджений на мінливості своєї долі. Доки що вона була до мене більш-менш ласкавою, доброзичливою. Але ця хитромудра жіночка захопила мене в полон, видертися з якого буде мені вельми тяжко. Особливо без сторонньої допомоги.

Ми вже виїхали за місто, вузенький асфальтовий шлях було прокладено під темними кронами сосон, потім довго їхали узбережжям Амуру, вздовж височенних кам’яних мурів. За ними, на мою гадку, були розташовані приватні будинки місцевих мільярдерів. Нарешті машина Ганни вперлася ледь не бампером у височезні залізні брами, суцільного розкрою. Ворота усі тут були на один копил, так що цегляні мури і залізні брами нагадували велику китайську стіну. Коли стулки брами почали розсуватися, мене на якусь хвилину охопив холодних дрож. А щоб відчували ви, коли перед вашими очима виникла фортеця, майже без вікон і дверей, а відразу за брамами декілька величезних собак з висолопленими язиками. Був тут і свій вартовий, величезний довгорукий, схожий на мавпу, чолов’яга. Він наче не помітив машини, працюючи в невеличкому садку, ліворуч від будинку.

– Отутечки нас ніхто не знайде, – якось буденно-просто вимовила Ганна. – Ходімо знайомитися з приміщенням.

Першим моїм бажанням було негайно вислизнути за ворота, поки стулки не зімкнулися, собаки не отямилися, вартовий скумекав, що йому робити. Але господарка кам’яної фортеці показувала себе суцільним очаруванням. Вона підхопила мене під лікоть, і весело щебечучи, потягла на височенне крильце, викладене чорними блискучими плитками.

Двері в будинок теж були залізними, суцільні, без замкової шпарини. Але відчинилися відразу, як їх торкнулася рука господарки. Ми ввійшли в напівтемне приміщення. Дві лампочки на стінах ледве жевріли. Долівка теж була обличкована плиткою, але білою, як в лікарні. Ми підіймалися крученими сходинками на другий, а потім і на третій поверх. Чергові двері провадили нас до величезної світлої зали, з безліччю книжок по розташованим вздовж пристінків стелажах. Більярдний стіл, стіл для тенісу, спортивну устаткування, м’які кресла, канапи, все накрите від пилюги білою прозорою плівкою.

Не звертаючи уваги на умеблювання, на книжки, Ганна посувала далі. Здавалося, вона кудись поспішає. Я підозрював, що якнайшвидше бажає звільнитися від мене, і посувати далі по своїм негайним справам. Але я помилився. Нарешті ми дійшли її спочивальні. Не знаю вже, яка спочивальня була у цариці, яка влаштовує королеву Англії, але чудернацтвам Ганни можна було позаздрити. Я вже не кажу про ліжко під мереживним балдахіном, про кольорові ажурові вікна, освітлення… А чого коштували картини по стінах. Ні, не картини, а величезні фотокартки. І дзеркала… Звідусіль на нас з Ганною дивилися ми. Я вкрай ошелешений, вона осяяна щасливою усмішкою.

– Зараз я покажу тобі секс, – прошелестіла вона, пересохлими від хвилювання губами, і почала роздягатися…

Таким чином я опинився в лабетах ненажерливої вовчиці. Стільниковий вона мені залишила, але не залишила те, чим можна зарядити батарейки. Жодної душі в домі, тільки телевізор, книжки, комп’ютер, без виходу в Інтернет, басейн, спортивне устаткування, безліч їжі, і сама вона – двічі на тиждень: по чотири години в ліжку, і по дві за столом. Я питав:

– Це надовго?

– Назавжди, – сміялася, ніби жартуючи.

Іноді вона приходила на два-три дні, а то й на тиждень. Питала, чому я не пишу? Я відповідав, що пташки в неволі не співають. Що їсти задарма не звик, і бажаю достеменно знати, від кого вона мене ховає? Ганна сідала проти мене, закохано дивилася в очі.

– Якби я знала від кого. В Комсомольську на минулому тижні помер Сава Харитонович Груба. Помер сам, чи допомогли, люди всяке гуторять. Від братків Апостола при ньому залишилося двоє. Невідомо куди зник Караїв. Володимир наполягає їхати з ним за кордон, але він мені обрид, як дитяча вапняна лялька. Підібгав хвоста, як перелякане цуценя, бігає з покорою до місцевих урядовців. Від бажання створити нову релігію відмовився відразу, як отримав рецензію на свої книжки. І від кого ти думаєш? Від місцевого епіскопа.

Я наполягав, щоб Ганна звільнила з роботи свого мовчазного вартового, і довірила цю посаду мені. Вона пожартувала у відповідь.

– Відпочивай, поки є така можливість. Читай книжки і починай писати.

– Як же його писати, коли те, що писало – мовчить?

Ганна тільки плечима знизує. Сидить за книжкою тиждень, два, потім раптово вскочить.

– Мені час бігти, дома вже зачекалися.

– Щось він не дуже тебе, як дружину, шанує…

Вона наче з просоння.

– Хто шанує?

– Хто, хто, твій Апостол. Три дні дружина десь швендає, а він навіть не подзвонить?

Усмішка на її лиці нагадує гримасу – чи заплаче ось-ось, чи зарегоче. Виникає гадка, що у неї з Володимиром якісь негаразди. Перед тим як Ганні вийти, я утримую її за руку.

– Дозволь хоч двором пройтися?

– Там злий собака, укусить.

–З собакою легше домовитися, ніж з тобою.

– Собака не турбується за твоє життя.

– Мені осточортіло проводити довжелезні розмови ні про що… Нудить від книжок… Учора вві сні бачив твого Володимира мертвим. Він лежав у труні і посміхався. З мене посміхався, розумієш! І він мав рацію. Я угодив таки в павучі тенета, розташовані в горищі над прірвою.

Ганна уклонилася від розмови. Вийшла мовчки, але натяк про мертвого Апостола її вразив. Це було помітно по тому, як вона кліпнула очима. Наче злякалася чогось.

Трохи заспокоївшись, я таки вирішив, що моє заточення може тривати безліч часу. Треба шукати вихід. Відірвати від стіни спортивну драбину, піднятися по ній до вікна, розбити скло. Це не важко зробити. Але відірвати драбину від стіни у мене не вистачило сили. Та й що вона дасть мені, ота драбина. Мене заточили на третьому поверсі, вікна від долівки знаходяться вище як за два метри. З такого вікна не виплигнути, не вилізти навіть з драбиною. Хіба що когось погукати, написати та кинути якусь цидулку. Знов таки, я не знаю на якій віддалі від кам’яного муру розташована сама фортеця.

Наступного разу Ганна запропонувала готувати до друку рукопис Володимира. Справа надзвичайно обтяжлива, але рецензент певен, що добрий редактор зробить «ні-е-ні-се» цукеркою. Вона навіть рукопис принесла: дві чималі теки набитого на комп’ютері тексту. Це мене не тільки трохи заспокоїло, але й розважило. Особливо коментар Ганни.

– Насмілюсь зауважити, – зичливо всміхнулась вона, – дотримуватися Апостолових думок не обов’язково. Його слизька думка про свою святість не витримала іспиту життям. Поки були гроші і влада в святість можна було пограти, але зараз…

– Він що… вже не Апостол?

– Навіть балачок про минуле не заводить. Віддає за безцінь акції прибуткових закладів, або тільки не виникло непорозумінь.

–А як же мито Софії Марківни? Не допомогло?

– Ледь з боргами розквітався. Він стільки грошей вклав у будівництво школи, стільки кредитів нахапав, та все бач пилюкою пішло… В усьому звинувачує тебе з Караєвим. Певен, що діточок в школі до заколоту підбурювали саме ви.

– Що стосується Караїва, не знаю, а сам я Володимира попереджав не грати в піддавки з дітлахами. Не настільки вони дурні, щоб не порозуміти звідкіля вітер віє. Чого коштують його штукенції з Веронікою.

– Вероніку ніхто неволити не збирався, сама напросилася.

Я стояв біля вікна, дивився на пропливаючий Амуром пароплав. Він спонукав мене на втечу. Але яким чином? На жаль, вервечка кам’яних фортець збудована на чималій відстані від води. Плигати з вікна це певна смерть.

Кажу Ганні.

– Мені щоб продовжувати вільне редагування книжок Апостола, край треба з ним поспілкуватися. Якщо він справді зламався, що було причиною? Банкрутство? Не може такого бути. Він романтик…

– Все на світі має свої вади, людина теж, – не зовсім чемно відповіла Ганна. – Ти, знай собі, пиши. Куди вилізе, туди вилізе. Кленів в образі не буде…

Сказати чесно, мені вже осточортіло читати божевільні висновки розпеченого себелюбством розуму. Новий месія! Вісімнадцять років в’язниці, вісімнадцять років роздумів над своєю нескладною долею. Нізащо отримати термін довжиною в молодість…

По-людські я розумів Володимира. Я б на його місці помстився обвинувачу прокуратури, а за одне і судді. Зробити це сьогодні не важко. Особливо коли маєш в кишені гроші і під твоїм керівництвом ходять десятки злочинців. Але Володимир забажав більшого. Він мріє побачити суддю з обвинувачем розпластаними біля своїх ніг, біля ніг Бога! Яка наївність! Як можна в таке вірити. Куди не йшло – розпластаними перед ногами вбивця. Сьогодні божу кару виконують замовлені вбивці. Хіба не про це треба писати? Але ж Кленів так не думає, він мріє очолити друге пришестя Рятівника. І все це писане начебто всерйоз! Але ж Кленів не божевільний. Попри усі вигадки про нього, він людина суттєво тотожна сучасному розвитку суспільства. Правда, поки що не зовсім зрозуміло – розвитку, чи занепаду?

Я був ошелешений, коли дочитався до сторінки, де Бог повідомляє Апостола, що розповсюдження його вчення почнеться з, Олега Коцюби-Безрідного, врятованого Богом саме для цієї справи. Ото було реготу. Я бігав по вітальному приміщенню, по відпочивальні, стояв сторч ногами на більярдному столі. Так це не мати, не моя інтуїція, а саме Бог напоумив мене випасти з машини за декілька хвилин до вибуху! А я то, дурень, думав, що успадкував таке передчуття від своїх українських та чеченських пращурів. Яке там передчуття, коли я й досі не помічав що відбувалося обіч мене. Караїв, Апостол, Софія Марківна, яка побажала мати дитину саме від божого помазаника. І це настирливе бажання Кленова примусити мене посісти головою його школи для безпритульних діточок…

Кожне речення рукопису подалі читалося мною як окрема закінчена гумореска. Дивували невтримні фантазії Апостола. Треба віддати йому належне, психологію людей він знав добре. Прагнення влади, задовольняння бажань, невтримне ласолюбство, скнарість – все це, на думку Апостола, марне. Головне в людині – розум, що тяжіє до безсмертя. Хто чого шукає – те й знаходить. Так що справжнього Бога можна знайти тільки в собі. Щоб, знайшовши, скликати до себе однодумців. Можливо, вони повірять, підуть за тобою в покірливій слухняності. А ще краще подорожніх виховувати, збираючи для цього живу сировину, яка швендає у людства під ногами. Мабуть Апостол мав на увазі саме безпритульних діточок. Він тримав їх за безтямну сировину! Але ж помилився. Кожна дитина – це гілочка велетенського дерева, яка розвивається, пестуючи в собі пам’ять своїх батьків. По собі знаю. Чому тільки мене не вчили, але на віру сприймав тільки що те, що бачив своїми очима. Але не завжди… З удаваною незворушністю дитина дивиться в очі батькові, який соромить її за кепську поведінку. Батько відводить погляд, з підозрою, що дитині відомі його дурні вчинки. Не тільки ті, що він робив в дитинстві, але й сучасні. Залишається одне – хапати паса і примусити дитину заплакати. Поки що від образи. А якщо не заплаче? Періщити, поки не заверещіть?

Таким чином я випрацьовував нову тактику поведінки, яка, на мою гадку, доведе нас з Ганною не тільки до словесного герцю. Людина зобов’язана битися за свою свободу. Бо ще трохи і в мене почнуться напади лихоманки. Я вже не павук, а обсотане павутинням мушля. Може пограти в мовчанку? А якщо вона тільки на те й чекає? Щиро кажучи, я занепадав у розпач. Занепадав, розуміючи, що саме цього чекали від мене Апостол з Караєвим. Зламати незламного, підкорити своїй волі, примусити робити те, що роблять інші. Безсуперечно скоритися… Але навіщо це їм? На це питання я не знаходив відповіді.

Сваритися з Ганною, закликати її до словесного герцю? Іскрити очима в полум’яних суперечках? Але що може бути набридливіше буденних сварок. Навіть мовчазних. Це найгірші спогади з мого дитинства. Пам’ятаю, якось мати вигукнула у відповідь на батькову погрозу покинути нас. «Який же ти набридливий, Семене. Зібрався йти – йди, йди собі… Насточортіли мені наші сварки та перемирення. Притулився до другої, так і скажи. Плакати не будемо…» А мені з якого бісу занепадати у невігластво? Ганна вразлива коханка. Останнім часом, правда, іскри в ліжку не креше, так воно й зрозуміло, – медовій місяць тривав майже півроку. Чекає від мене заколоту? Так не дочекається! Не дам я волі своїм дурним почуттям. Краще зроблю посміховище з рукопису Апостола. Перемалюю його нетутешні світи та його самого кольорами земного ґатунку. Особливо це стосується спілкування Апостола з Богом. Апостол питає Бога: «Куди раптово зникають люди?» Бог показує пальцем в небо: «Про це його треба спитати?» «Кого, його?» – чудується Апостол. «Того, хто Всесвіт сотворив, Всевишнього.» «А євреї пишуть, що до тебе пустка була, що тобі осточортіло самотнє мандрування, ото ж і почав фантазувати на свій смак…» Бог хитає головою: «Я тільки людину народила, скопіювала з себе, щоб веселіше жилося». «Мужика з себе, а жінку з кого?» «Ти чого?!, – дивується Бог. – Я саме жінка і є, це ваші попи зробили мене мужиком. Щоб жінку принизити. Хіба не бачиш, як я одягнена. Спідниця на мені зоряна. Я була породіллям людства. Рожала, заселяла землю, поки не обридло» «А від кого дітки, якщо не секрет?» – питає Апостол. «Хіба я знаю від кого, – хіхікає проектантка невгамовного людства. – Бігали тут різні, з інших галактик прилітали. А мені що… Було б бажання… Та й сама я виникла з кулькової блискавки. Блискавкою й прилітаю іноді на землю, щоб вдосконалитися, що ще на щось здібна. Когось налякаю, іншому мозок вправлю, а трапляються випадкові помилки, виникає раптове бажання обійняти людину, та обійми мої, бачте, не завжди людині в радість...»

Переробив я рукопис Апостола настільки, що й не впізнати. А Богині отій, що породила людство, придав риси Ганні. Така ж чорнява, вродлива, така ж гостроока. Не позирки у неї, а блискавки. Ганна читала мої нісенітниці з таким захопленням, що від захвату двічі прямо таки заштовхувала мене в ліжко. Не знаю вже, що їй так сподобалося в моїх фантазіях. Що порівняв її з Богинею. Трохи заспокоївшись, вона звеліла мені трохи переробити текст. Щоб не Апостол зустрічався з Богинею, а саме я, після отого вибуху в Чечні. І що зібрала моє розірване вибухівкою тіло докупи саме вона, породілля людства. А мені чи довго! Зробив, як веліла. Навіть вивчив текст напам’ять, як їй того забажалося. А далі вже, по натхненню, почав переробляти рукопис з відвертою наругою над самім собою, геть викинувши все, що стосувалося Апостола. Таким чином я сам себе зробив посланцем богині на землі. А Богиня, начебто, так закохалася в мене, що урадила собі зійти на землю, щоб тільки не розлучатися з коханцем. Тепер Ганна прибігала до мене двічі на день, вихоплювала відредаговані папірці, читала і стрімголов кудись з ними бігла. Я був певен, що біжить до Апостола, читає йому моє безглуздя, запевняючи його, що якщо я поки не збожеволів, то знаходжуся близько до того.

Так я провів кілька місяців, усамітнений в окрилюючий мене праці. Не виникало навіть бажання з кимось бачитись. Хіба що з Ганною, бо її захоплення текстом, підбурювало мене до нових фантазій. Я плекав невисловлену надію, що закінчивши редагувати рукопис Апостола, отримаю разом з волею саму Ганну. Не коханкою вже, а дружиною, бо за останній час так звик до неї, як до земної так і до уявної, що забув навіть про свою першу любов до Світлани. Не кажучи вже про інших.

Десь на початок квітня Ганна прийшла і тріумфуючи оголосила, що нарешті отримала розлучання з Володимиром Кленовим і запрошує мене негайно одружитися з нею. Мене охопило таке щастя, таке виникло нестямне раювання, що я погодився, не думаючи. А коли вже вона пішла по своїм с правам, мене обсіли тривожні думки. Одружимося, а вона почне мені зраджувати, а мене тримати в цій коморі, щоб бути певною, що не зраджую я. У мене виникло бажання яки мого довше побути в цьому заточенні, не чоловіком Ганни, а як раніше, її коханцем. Але вже наступного дня вона принесла мені вишуканий костюм, білу шовкову сорочку, чорну краватку з срібляною блискавкою, примусила вичепуритися, і нарешті я опинився на волі. Щоправда, міцно утриманий під лікоть рукою Ганни. За кермом машини сиділа жіночка, не молода вже, але досить таки приваблива. Вона якось дивно зиркнула на мене, але я не звернув на це уваги. В загсі, де зареєстрували наш шлюб, було декілька незнайомих мені жінок і чоловіків. Вони чемно кланялися мені, обсіяли нас з Ганною квітами. Коли ми поверталися в фортецю, де я провів одинцем майже вісім місяців, у мене виникло бажання виплигнути з машини і дерзнути збігти. Але за нами посувався чималий кортеж машин і я зрозумів, що це запрошені на весілля гості. На цей раз брами було широко розчинено, на подворі ходили святково одягнені люди. Не було ні собак, ні вартового, звучали дивні музики. Вітаючи нас, люди чемно шапкувалися. На Ганну дивилися з якоюсь наче боязкістю. Невідь-чому настроєний не дивуватись, я спочатку сприймав все, як химерний сон, або спектакль, заподіяний за вказівкою Світлани. Зала, куди ми ввійшли, нагадувала пишну ресторацію. Була навіть невеличка сцена, де стояв стіл на двох, себто для жениха і нареченої. Був і тамада, – молодик, начебто вже знайомий мені, але я не відразу впізнав у ньому Ванька. Настільки він за останні вісім місяців підріс, та й одяг на ньому був далеко не бурлацький. Він всміхнувся мені, і я відповів йому усмішкою. Я трохи заквапився, намагаючись пригадати, де бачив цього молодика, але Ганна рвучко сіпнула мене за лікоть.

Я трохи збентежився, ладен був утекти, але гості не зводили з подружжя очей. Мені відразу впала в око схожість наших гостей з відвідачами «Платинум арени» покупцями побутових товарів. Пригадав навіть жінку, з якою після ритуального свята переспав одну ніч. Майнула думка про горище з павуками, пролунали в уяві навіть вигуки «Ми тебе любимо». Снаги мені додавало бажання збагнути, що за весілля влаштувала моя запопадлива на витівку дружина. Ото ж і вирішив я: що буде, то буде! Головне не осоромитися. Аби уникнути зайвих з’ясовувань з Ганною, я вирішив все робити так, як запропонує дружина. Я не хотів привертати особливої уваги до себе, але, посідавши за столи, гості, не зводили з нас очей. Вони на щось очікували.

Першої піднялася Ганна. Я вражено зиркнув на неї, коли, підійнявши руку, вона сяйнула по стелі сонячним промінцем. Щось вона ховала в рукаві своєї сукні, чимось намагалася вразити загал, але за яким бісом? Ще трохи і я почну реготати, бо здалося мені, що вся наші гості – постійні члені якоїсь релігійної секти, і очолює цю секту саме Ганна.

– Мені не сподобалася доля парубка, розірваного на шматки вибухівкою. Я злетіла з неба кульковою блискавкою, зібрала докупи все, що ще не встигло впасти на землю. Попри всі свої бажання не устрявати в справи людства, я відродила його до життя. Остогиділо мені зустрічатися з посланцями інших галактик. Сьогодні Олег зостається такою ж людиною, як усі ви, люди землі. Є лише в нього одна незвичайність, і ви її зараз побачите.

Ганна підійшла до мене, схопила за руку, допомагаючи мені встати. Я трошки розгубився, особливо коли поміж нашими очима почали виникати блискавки. Одна, друга, третя, кожна болісніше за попередню. Я намагався ухилитися, але в очах Ганни раптом побачив хатину на Донбасі, і матір, яка йшла до мене з яблуком в руці. І здалося мені, що Ганна це і є моя мати, і я впав перед нею навколішки, притискуючи до лиця її незвично холодні долоні. І раптом почув голоси людей, які прийшли на наше свято. «Ми любимо тебе, о, небесна нене! Ми любимо твого земного чоловіка. Залишайтеся з нами, освятіть наші душі блискавками вашої любові…»

Я розумів, що все це блюзнірство, але все наше суспільство тримається хіба не на блюзнірстві. Було в мене велике бажання зареготати, відкрити людям очі, розповісти як все було, як починалося. Але Ганна була жінкою саму для мене, вона була моєю коханкою і моєю ненькою. Вона була мені ближчою за всіх моїх коханок. Жінкою, котрій я ніколи не зраджу.

–Я люблю тебе, – вигукнув я, відчуваючи полегкість в усьому своєму тілі. – Я люблю вас, – закричав, обертаючись до гостей.

А далі почалося і поїхало. Зовсім як в тому далекому підлітковому сні, як у «Платінум арені». І пішли ви всі під три чорти думав я про філософів атеїстів. Я буду жити так, як того бажає кохана жінка. А богиня вона, чи дурисвітка, як мільйони інших, яке мені до цього діло.

–Я кохає тебе, о небесна дива! – горлопанив я, стоячі перед Ганною навколішки. – Я люблю вас, – кричав, обертаючись лицем до гостей.

Одне тільки нашорошувало мені – усміхнені обличчя моїх старих знайомців, Ванька та Вовчика. Вони були певні, що Апостол зробив те, чого бажав. Нехай не сам, так через свою дружину. Але зробив таки…

Кінець