Частина 17
Христос воскрес — ніщо інше як вхідний пароль, котрий треба вимовляти входячи в хату однодумця. А ми, митці, з глузду з’їхали, малюємо ікони: Богородицю з малям, розіп’ятого Христа, бога-батька з випуленими очами, Миколу-догідника, ще якихось потвор. Все що ми малюємо на продаж, це не мистецтво, бо не може бути митцем людина, яка крокує начебто вперед з лицем повернутим назад. Щоб не бідкатися, не скаженіти від заздрів, дивлячись на сучасних бізнесменів, ми штампуємо відверту нездарність, йдемо з нею до церкві, щоб панотець опоганив її своєю сечовою, бо розумний піп святити святою водою бездарність не зважиться навіть за гроші. Бо нездарність у домі провокує молодь на бездарне бачення світу. А це вже злочин проти суспільства. Так що давайте залишмо боже богові, повернемо голови вперед, в майбутнє, і будемо малювати не те що вже мальовано-перемальовано, а людей, які крокують до майбутнього поряд з нами. Протягом двох тисячоріч, за деяким винятком, мистецтво тупцяється на місці під доглядом церкви. Сплачувалося те, що було вигідно владі. Дивися на страждання свого рятівника й страждай сам. А не згоден страждати, ми тобі вкоїмо пекло на землі. Таку вибухівку заклала церква під суспільство, що розумній людині нікуди було дітися, зокрема пекельних катівень в мурах церковників та багать, на котрих спалювали вільнодумців. Якщо осліпляти людей, видерши їм очі, нікому буде на панів працювати. Куди простіш закласти сліпоту в мозок суспільства. А прикидатися сліпими, вивчити пароль «Христосе воскресе» не важко й тому, хто на шиї народу створив собі рай на землі. Вони згодні йти до пекла, бо розуміють, що пекло існує тільки в мозку невігласів… Посування людства, це посування виродків, кожну хвилину згодних загинути в прірві, і, падаючи, захопити за собою все людство, не зважаючи, якому богові воно молиться. Війни завжди були релігійними, світова війна якщо виникне, тільки на релігійному терені. Це буде зіткнення сліпців, які повірили у дику казку, і заради цієї казки ладні пожертвувати життям на землі: батьками, сестрами, діточками, онуками… Втямити не можу як до такого паскудства може дійти людина. Освічена людина. Розумієте — освічена! Мільярди кинутих на вітер життів. Два ідоли, бог з його безглуздим сином прирекли людство на ганебне рабство. І наш освічений уряд цього не може збагнути. Сьогодні ми усі висимо розіп’ятими на хрестах, болісно метикуючи, за що? За які гріхи нам оця катівня? За вкладені в нас природою інстинкти? Чи за гріхи церковників, які ґвалтують діточок, аби тільки вдоволити свою агресивну хіть? Яких би святих не удавали з себе церковники та урядовці гріхів у них забагато більше аніж у звичайного громадянина. Тому що холодна кров розлючується частіше, аніж кров існуючого у постійних трудах та турботах громадянина.
Я говорив довго, але мене не переривали. Слухали мовчки: що з дурня взяти? Я говорив щиросердно, говорив що думав. На сто відсотків я певен що ніякого потойбічного життя не існує, що не існує бога, що Христос не міг воскреснути, бо цією казкою можна купити тільки невігласів. Малою дитиною, дивлячись на трупи російських та німецьких вояк, я ще тоді раптово зрозумів, що усі вони анітрохи не відзначаються від розчавлених машиною бродячих собак та кішок. Такі ж тельбухи, такі ж мертві крижані очі. І ніяким святим духом від них не тхне. Мені було огидно слухати розповіді вчительки про героїчні подвиги вояк. Особливо, коли я зранку бачив, як сусід орденоносець спить у багнюці під тином. Спить, бо привезли його з війни молодого без ніг. І не буде він молитися ні богу ні богородиці, бо ніхто, ніхто ні на землі, ні на небі, не поверне йому того, що відняла війна. Навіть помститися нікому.
З такими думками шедеврів не намалюєш. Навіщо лякати людство, коли воно лякане-перелякане, хапається за останню надію, за казкового бога з його казковою богородицею, звичайну жінку, яка спокусилася молодим садовником у садку фараона. А голуби, подивіться скільки їх товчеться взимку по смітниках. Недаремно голубів називають містечковими пацюками. Чому ж ото бог обрав саме голуба. Які ж ми усі смішні та безпорадні… Безтямні які.
З Оленою ми на релігійні теми не балакали. Не вистачало не тільки часу, але й бажання. Ще роки з два отак, не пам’ятаю вже за яких обставин, вона розіграний богом спектакль схарактеризувала як найдурніший: вбити щоб воскресити, дійти до такого безглуздя може тільки божевільна істота. Освічена людина до такої гиготи не дійде. Природа мудріша за усіх придуманих людством ідолів.
Відтоді я зрозумів, що це про нас з Оленою сказано: слабкі, як вчетверо вірьовка. З такою дружиною можна відверто розмовляти на любі теми політики чи мистецтва. Бо все вона розуміє, все сприймає цілком не так, як то роблять релігійні люди або атеїсти. Бо Всесвіт збудовано занадто складніше, і вона бачить в ньому щось таке, чого не бачимо ми. Бо невігласи існуємо в межах шкільної або вузівської програми. Те чому нас вчать не освіта, а потьмарення розуму. Мене напомпували світовими та містечковими війнами, македонськими та наполеонами, тиранами, які розпинали на хрестах повстанців рабів. Єдиним світовим героєм у моїй уяві є Спартак, який бився за визволення людей з рабства. Зі слізьми на очах я малював Спартака, якби його людство визначило Богом, я б молився йому, і назавжди постирав би зі сторінок історії прізвища завойовників, Македонського, Цезаря та інших себелюбців світу, вовкулаків, котрі утримувалися на своєму троні, пролиттям людської крові.
Але яким би я не малював Спартака його лице мене не задовольняло. Хіба може кого вдоволити лице мальованого митцями Христа. Подивіться, оце він, — рятівник! Раб, що проповідує рабство. Раби Спартака, розіп’яті на хрестах, вмирали з почуттям гідності на лицях, бо саме вони рятували людство від тиранії вовкулаків. Іноді мені здавалося, що причина мого безталання у пензлях. Одні занадто м’які, другі — жорсткі. А може людство ще не вигадало гідних фарб?
Углядівши моє гаяння часу, сусід по майстерні, Степан Бабура, якось сказав.
— Не займайся дурисвітством, сидиш, розжалобився, як вовк над поросям: від’їв ніжки та й плаче. Щоб намалювати Спартака, треба уважно подивитися на взірці світового мистецтва. Хто з геніїв закликав до боротьби з тиранією? А ніхто. Ми тільки й вміємо плакатися, або славити того, хто нам грошик під ноги швиргоне. Ого-го яке мистецтво! Митці мають схильність до безпричинних образ, вони заздалегідь продумують яке враження справить на критиканів їхнє мистецтво. Бо за критиканами завжди існує пильне око влади. Мистецтво повинне заспокоювати людей, присипляти невгамовних, а не збуджувати їх до небезпечних дій.
Бабура малював коней. Майже завжди нерухомих на тонких та слабких, як гілки осик, ногах. Такі ж були і вершники. Ні коней, ні людей, навіть підозри на те, що за малюнком стоїть якась думка. Коротше кажучи, я не зовсім добре відносився до мистецтва Степана Бабури. В мене є така думка, намалювати вершників з хрестами на прапорах, які розтинають своїми списами звалених до ніг Ісусів. Щоб малюнки сповнювали скорботою серця, щоб люди почали жахатися хреста, цього символу людського рабства. А у Бабури жодного хрестоносця зі списом в руці. Бо який йому сенс сваритися зі владою, коли є надія одержати звання заслуженого митця Росії. А хіба існує сьогодні комісія без священика із золотим, або срібним хрестом на пузі.
Коли я працюю дома, в нашій з Оленою однокімнатній квартирі, мене охоплює дивне почуття: я завчасно бачу як будуть відлунювати в моєму серці покладені на полотно фарби. Здається хтось невидимий керує моїм пензлем, спрямовуючи руку на достоту точний мазок. Отоді й спало мені на думку малювати Спартака дома. І щоб ви думали, взірцем мого героя, тобто натурником, я взяв саме Олену. Не знаю як таке мені спало на думку, але саме в її лиці я бачив міць, яка допоможе мені здійснити свій задум. Але того ж вечора, коли я вперше сів за мольберт, Олена підійшла, і поцілувавши мене в щоку, запитала:
— Чому саме Спартак, Петре? Символом визволення людей з рабства я б на твоєму місці взяла…
Вона не встигла сказати, як я все порозумів. Вона мала на увазі Івана Мазепу. Не молодого Мазепу в червоній мантії зі булавою гетьмана в руці, а Мазепу зігнаного з рідної землі вовкулаком Петром Першим у Туреччину. Це вам не розп’ятий на хресті Христос, рятівник людства, це майже сучасний політик, котрий радіє своєю батьківщиною, але вимушений втікати від ненажерливого сусіда. Він у відчаї, бо розуміє, що програв битву за незалежність, але це не зовсім відчай, це зворушення людини, яка певна, що його боротьба на протязі тисячоріч буде лунати в серцях його народу. Мені ж треба зобразити на лиці Мазепи не тільки його переживання, але й оті тисячорічні луни? Скільки років на той час було Мазепі, за вісімдесят? Вісімдесят років! В мене чимало друзів такого віку, треба зустрітися, поспілкуватися з ними. Побалакати про героїв України, побачити як вони сприйматимуть мою пошану до Івана Степановича Мазепи. Я знаю, дев’яносто відсотків моїх співрозмовників будуть наполягати, що Мазепа зрадник, що з мого боку зрадництво малювати його як героя. Нікого з них не зворушить мій біль за обмовлену росіянами людину. Ніхто не знає з якою пошаною ставилися до Мазепи його сучасники, скільки про нього було написано поем. До того ж відомими поетами та прозаїками. Але мене й слухати не будуть. Навіть мій сусід по майстерні Степан Бабура. Коли після виставки малюнків коней з вершниками, я запропонував йому намалювати як мчить степом прив’язаний до коняки Мазепа, він здивовано відкопилив губи.
—І хто ж вони, ці відомі письменники?
— Байрона знаєш? Віктора Гюго? Захоплено писали про Івана Степановича Вольтер, Венета, Буланже, Словацький. навіть Даніель Дефо.
— Що ж ото міг написати про Мазепу Віктор Гюго, — іронічно всміхаючись, питав Бабура, — як його разом з Карлом Петро Перший пошматував? Як вони переховувалися під крилом турецького султана…
Тоді я прочитав йому строфи із поеми Гюго.
Так само і ти линеш на уяви крилах.
Звичайний смертнику, коли на тебе сплила
Таємна міць богів:
Даремне не даєшся, верхівець, — твій геній
Несе тебе насильно в шамотні скаженій
За овиди світів.
Це тобі не Петро Перший Пушкіна,
Петро виходить, страхітливий,
Швидкий у рухах, гарний, сильний,
Палають блискавки в очах,
Він на людей наводить жах…
Гюго бачив Мазепу — генієм від бога, якому судилося дістатися за овиди світів. Навіщо тобі, Степане, двісті невиразних вершників. Знайди в собі хист намалювати одного, на якого сплила таємна міць богів, і ти сам зробишся богом. Треба влаштовувати власну систему вибору натури, нехай вона буде модерною, але в тиглі завжди має палати вогонь. Вогонь твого натхнення…
— Оце так, ну й впертий же ти хохол, Петре. Я б намалював твого Мазепу, якби мав хист почути луни, надіслані Мазепою в майбутнє. Але я бачу що діється в сучасній Україні, і розумію, що Мазепині луни не досягають вуха влади, а якщо й досягають, кожен розуміє їх, як йому зручніше, як коштовніше. Це ти марудишся зі своїми ідеалами, бо не спромігся вчасно вибратися з багна соціалізму…
Його «багно соціалізму» допекло мене до живого. Якою б гидотною сьогодні не обливали моє минуле, я пірнаю в нього як у найсвітліше озеро, із теплою водою, в котрій де-не-де ще плавають крижані уламки. Іноді вони завдають болю, ображають, але те, що робиться у державі сьогодні, викликає почуття обридливості. І література, і мистецтво, а особливо безголосі безсоромно роздягнені співаки та співачки. Та ще оці церкви з божевільними отцями. Залишки старого побуту здаються мені взірцями людності.
Степану я цього не говорив. Не хотілося вимазуватися брудом його прикладу: подивися скільки зараз горілки, скільки пива, скільки ковбас… Я малюю як мені забагнеться і мене розуміють, бо це моє, тільки моє бачення світу. Мене ніхто не штовхає в спину, щоб йшов працювати на підприємство, бо мистець я ніякий… Він буде говорити, говорити й говорити. Прикладів сучасного райського життя знайде чимало, бо горілки йому вистачає, мешкає він у своїй художній майстерні, друзі приносять горілку та дещо поїсти. І друзі і молодь, вчаться у нього, яким чином з кухонної тертушки зробити взірець сучасного мистецтва. Вони навчилися блазнювати, зводити безсмак до взірців мистецтва. А ми дивимося, і щоб не ображати митця, глибокодумно говоримо про якісь нові утворення в мистецтві. Але це знущання не тільки над мистецтвом, але я над суспільством. Проштрикнув пальцем у полотні дірку й стоїть, пояснює філософський задум свого витвору. Начебто це його пронизливий погляд у майбутнє, бо проштрикнув він полотно саме вказівним пальцем. Нестерпно боляче бачити, як він по-блазенському млосно опускає долу очі, як обсмоктує свій вказівний палець, мріючи що його «шедевр» захопить людство й посяде належне місце поряд з «Чорним квадратом» Малевича.
Слухаючи мої оббурювання на деяких сучасних митців, Олена докірливо хитала головою.
— Чим би дитина не тішилася, аби не рюмсала, — заспокоювала вона мене, сідаючи поряд і ніжно притискуючи мою голову до своїх грудей. — Вони хоча б щось та малюють, а ти годинами мовчки дивишся на пусте полотно, і навіть не натякнеш мені, що, чи кого там бачиш.
— Іноді бачу тебе, іноді Андрія, навіть Галину, а останнім часом намагаюся побачити гетьмана України Івана Мазепу. Побачити таким, яким я бажаю його побачити. Намалювати Мазепу не проблема, проблема знайти слова котрих не існує в природі мистецтва. Розумієш, Олено, лише на мить побачити, зустрітися поглядами з живим Мазепою. Себто відновити його в пам’яті, відродити для нового життя.
— Тобі не вистачає натхнення?
— Натхнення потрібне пензлю, а мені потрібна машина часу, щоб поспілкуватися з Іваном Степановичем.
— Дався тобі отой Мазепа, — грайливо засміялася жінка, — намалюй спочатку мене, подивися в мої очі, якщо побачиш слова, котрими говорить моя душа, тоді легше буде поговорити з Мазепою. Треба працювати. Малюй! Не сподобається, прихлюпуй фарбами і знову малюй. Істину можна знайти тільки в праці…
Ріднесенька моя, гарнесенька жіночка. Останнім часом я помічаю, що вона й справді чимось схожа з молодим Мазепою. Може вона пра-пра-правнучка великого гетьмана? Може ясновельможний пан порозкошував із якоюсь молодою та вродливою. А вона народила хлопчика, або дівчинку. Він хоча й гетьман, а жива ж таки людина.
Повчальні наставляння Олени на деякий час мене захоплювали, я починав марнувати фарби, писати її портрети. Олена була в захоплені від моїх малюнків, і навіть жахалася, коли я безжалісно прихлюпував фарбами намальоване.
— Це блюзнірство, — говорила вона, обнімаючи й цілуючи мене. — Не треба так розкошувати часом. Хіба в тебе не вистачає полотна. Іноді не зайве подивитися на зроблене, бо кожний малюнок має свої цікаві знахідки. Залишай навіть недороблені полотна. Знищити їх ти завжди устигнеш. Вони допоможуть тобі досягти успіхів…
Власне кажучи, походжаючи з Оленою попідруч узбережжям Амуру, я іноді бачив відбиття її лиця у воді, або у білій хмарині, що висіла над протилежним берегом. Іноді в уяві виникали очі Мазепи, він наче всміхався мені, наче підбадьорював: «Вірним шляхом йдеш, товаришу!» Тоді, порівнюючи Мазепу з Леніним, я починав реготати. Бо ніколи не вважав Ленина за живу людину, він завжди здавався мені роботом, запрограмованим на знищення нелюбих йому людей. А чи любив він когось, великий і жахливий? Ні, Іван Мазепа був зовсім іншою людиною. У нього було більше величі, аніж у Леніна. Більше звичайного, чоловічого, та й розуму, мабуть, більше. Бо не роботом він був, а людиною. Такою ж людиною, як моя Олена. Завжди чимось заклопотана, вона страждала і любила, поспішаючи на допомогу людям.
Читаючи поему Володимира Сосюри «Мазепа», я не завжди погоджувався з поетом. Не міг, вихований на європейській освіті, Мазепа надіятися тільки на Бога. Якби це було так, він би не сахнувся від п’яти Петра, так би й зостався його ліпшим поборником. А якщо саме Бог штовхнув Мазепу піти на зустріч Карлу, то саме Бог і був в тому ділі зрадником. Мазепа був свавільною людиною, він був не під, а поруч з Богом, а іноді й над ним. Нестерпно було мені читати такі рядки Сосюри:
…Петра Мазепа проклинає,
Як той його. Він ще не знав:
Його в церквах Петро прокляв,
І вся Вкраїна проклинає.
Якби він знав. Якби він знав!
Мазепа все знав. Знав хто на Вкраїні його проклинає, хто шанує, а хто тримає надію, що його шляхетний вчинок піти проти Петра, зробив його героєм світу. Не знаю вже якими шляхами йшла слава Івана Мазепи до моїх батьків, але вони завжди шанували Мазепу, як трагедійного героя Всесвіту, порівнюючи його з Прометеєм, котрий подарував вогонь людству. А я б сказав трохи інакше: Іван Мазепа тримав у собі прометеїв вогонь!
А якими показує Сосюра січовиків:
Це так... Катавасія. Халепа!
Нас розметали, як туман…
Хай буде проклятий Мазепа!
Давай втікать до росіян!
Ні, Сосюра мені не допоможе. Не сонячним пензлем писана його поема, хоча талановита й не підлегла під стопи російського царату. Треба шукати щось своє. Якщо вірити Віктору Гюго, що на Мазепу «сплила таємна міць богів», луни його душі обов’язково долинуть до мене з минулого. Буяння сили життя не буває безцільним. Як би не приголомшувало мене почуття відсутності в житті будь-якої мети, воно не підкорить мене. Нехай навіть у мистецтві, але ж повинен я підкорити життя своїй волі. Нехай воно ламає мене, бентежить, зненацька застає, коли я побачу відбиток сенсу на кінці пензлю. Кажуть, життя люте, мов недуга. А що таке недуга? Хіба не розпач перед життям хилить нас до землі, швиргає на коліна перед владою, а ще більше перед її божевільними символами.
Коли Олена відбувала в чергове відрядження, зачинивши за нею двері, я падав лицем в ліжко і кричав в подушку, щоб не налякати сусідів:
— Де ти забарився, Іване Степановичу? Дай ознаку що ти мене чуєш, розчахни свою душу. Ти не відчинив її Сосюрі, а може й відчинив, тільки поет завагався відчинити людству очі на твій подвиг. Ти ризикував своїм життям заради України, а вона, навіть незалежна, бере твій подвиг під сумнів.
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти.
Доглядав вас, виховав вас,
Де ж мені вас діти?
Я постійно наштовхуюсь на незбагненне непорозуміння друзів. А може я їх і не маю, друзів? Можливо, я закоханий в себе відлюдько? Впертий, як баран, не здібний почути того, що мені говорять? Але ж мене не чують. Мене не чують, бо в моїй уяві немає на землі дурних людей, є люди обдурені дурним вихованням, або не кращою освітою, а ще більше церковниками, котрі й існують тільки задля того, щоб підкорити людей не існуючим в природі страхіттям. Бодай напевно знав я, що не все зі мною гаразд, що можливо я помиляюся у своєму баченні побудови загалу. Але ж навіщо людству не один, а декілька богів, котрі, замість того щоб допомагати людству, ворогують поміж собою, а їхні бійки відлунюють в головах їхніх земних захисників, підлабузників влади. А куди дітися вільним людським думам? Раніше їх знищували на багаттях, тепер знаходять більш удосконалені методи їх знищення. Якщо вже неможливо замовчувати.
Але досить розпачу! Сьогодні я буду малювати Олену, заплющивши очі. Умочувати пензля в будь-які фарби і розбризкувати їх заґрунтованим звечора полотном.
Озброєний мольбертом і пензлем, я сідаю на стільчик перед полотном, і раптом до спазму в шлунку почуваю як мені не вистачає Галини. Це якесь божевілля. Перед очима в уяві вона лежить розставивши ноги під Миколою, а мавка у нього на спині дивиться на мене, й зухвало всміхається. Це вже не намальована на майці мавка, а справжня лісова, чимось схожа на Стефанію, дружину Миколи Миколайовича. Не розплющуючи очей я почав малювати те що виникло в уяві, але не Галину з розчепіреними ногами, а саме лісову мавку. А коли через деякий час розплющив очі, то побачив у різнокольорових плямах лице Стефанії. І таке було ураження від намальованого, що я стрімголов кинувся до телефону дзвонити Стефанії. Озвалася вона не відразу. Хвилини з три тіпався нетерплячкою, слухаючи надсаджені телефонні гудки. І коли вже хотів кинути трубку, якось начебто загадково пролунав лагідний голос Стефанії.
—Я слухаю тебе, Петре…
— Стеша, ти де? — вигукнув я, хоча добре розумів, що подзвонивши додому, у бібліотеку не потрапиш.
— Звичайно вдома, а ти що… знудився?
— Можна я прийду. Не знаю що зі мною діється…
— Можна, ще як можна, — відповіла жінка. — Тільки не затримуйся, будь ласка.
Я схопив малюнок, запхнув його в чохол, й, майже не думаючи що роблю, вибіг із квартири. Замкнувши двері, на хвилинку зупинився: «Як так можна, що я скажу Олені?» Але відразу ж заспокоїв себе: «Я тільки картину віддам… Віддам і піду додому». З такими думками, і нестерпним бажанням розчинитися в тілі Стефанії, через декілька хвилин я стрімголов збіг на п’ятий поверх і схопивши жінку в обійми, ледь не захлинувся почуттям такого відчаю, такого розпачу, що все що було далі, діялося при розчиненій квартирі: заходьте, дивіться, які ми необачні і не утримані у своєму запальному бажанні. Що дивно, в ліжку ми знаходилися недовго. Це була блискавка, яка розтрощила на шматки наші тіла, потім з’єднала докупи, наче стопила у великому вогнищі. Ми сиділи в ліжку, дивлячись одне-одному в очі, і майже не розуміючи, що ж воно таке було. Трохи отямившись, я показав Стефанії її портрет. Вона здивовано зиркнула на мене:
— Що це таке?
— Це ти, Стеша… тільки не ганьби мене. Спочатку заспокойся, а потім… потім дивися… дивися…
Раптом вона відсахнулася від малюнка, зблідла й зашарілася відразу. Скочивши з ліжка поставила малюнок під глечик з квітами. Довго вдивлялася в розприскані полотном фарби.
— Неймовірно, — промовила нарешті. — Як тобі поталанило таке зробити. Намальоване лице, а я ніби роздягнена. Тепер я розумію, що тебе так розпекло… Коли я дивлюся на малюнок, у мене виникає бажання перетворитися в мужика й домагатися цієї жадібної до ласощів повії. Невже ти й справді бачиш мене такою, Петре?
— Перш за все я бачу в тобі жінку.
Вона й словом не обмовилася про Олесю. Мабуть порозуміла, що ця наша зустріч не випадкова. Ми стояли поряд роздягнені. Коли я побачив дикі вогники в її зіницях, помітив як набрякають соски її вразливих грудей, негайно побіг закривати двері, але не встиг: назустріч коридором посувався чоловік Стефанії, Микола Миколайович.