Курильський цикл

Вадимові Оліфіренко

***

Так що ж ото за вибух був такий,

В якій державі, і в якому віці?

Живе на Шиковані родич мій

В вусах та оселедцем на потилиці.

Так що ото за вибух був такий,

Що українська кров в усьому світі

Зве діточок до рідної освіти:

Хто був Мазепа? Як конав Палій?

Чи то Петро заклав під Україну

Свій царський гнів, чи духом занепав,

Не вміючи на ката гнути спину

Козацький син, шляхетний мореплав.

Ступаючи пісочком, я дивився

На гори в оксамитовій імлі,

Не знаючі, куди мій гонор дівся

На дикому отому кораблі.

А він ступав назустріч, оселедця

Вітрець куйовдив на його чолі,

Тремтіли вуса, наче він сміється —

Морський пірат на дикім кораблі.

Не знаю сам, чого я так здригнувся,

Лякаючись відсутності керма,

Коли сказав він, смикаючи вуса: —

Там Україна, де мене нема.

Я пішки йшов, я човен зустріч сонця

Гнав морем, я надію посідав,

Що на землі зустріну гідних хлопців,

До нових діб керуючих штурвал.

Тобі ж за те, що привітав на мові

Мене в оцій пустелі, на краю

Земної кулі, на краю любові,

Дарую гідну ненависть мою.

Уперш до себе ненависть, а вдруге

До тебе, не за те, що осторонь

Від України привітав ти друга, —

Що віддаєш Росії свій вогонь.

Я реготав, я присягав не флоту,

Вітчизні я радянській присягав,

Де син Украйни, сліпнучі в турботах,

Вже котрій рік державу посідав.

— Ти телепень, — кричав пірат курильський.

Наче знаменом оселедцем, він

Зневажував в мені радянське військо,

Як син Украйни, непохитний син.

Він говорив, що буде гнати човен

До України, десь бо вона є,

Не за Червоним морем, так за Чорним

Держава та, що жалю завдає.

Що володіє мрією моєю:

Украйни син, що роблю я отут?

Як українець, чому я не з нею

Біля японських бігаю споруд.

Діоген

Дуже баский ти, хлопче, як гляну.

Що робити тобі в глибині океану.

З України в оцю небезпечну пучину,

Хто загнав тебе, сину?

— Не недоля, — кажу, — і не гроші хороші,

Не дощі, що тривають по місяцю й більш,

Я приїхав сюди, щоб побачити діжку на площі,

Де ти спиш.

Діоген помовчав, очі впинивши долу.

Може слухав про що ото хвилі лопочуть йому,

Чи знайдеться від мене якогось йому протоколу —

Добра пляшка шлунку, та хороша розмова уму.

— Що ж, — сказав він,

— сідай в мою діжку та слухай,

Що гуторить повія, коли не купують її

Голе тіло, коли в неї п’яниця смородом дмухав,

Та показував злидень страхіття свої.

А далеко за північ, гарно вдягнений злодій,

Як мале кошеня, з тої діжки мене достає,

Та лишає не тільки моєї свободи,

А й всього, що у мене ще доброго є.

Я пішов та обмив Діогенові діжку у морі,

Бо й повію в ночі налякає смердюча така.

А коли заясніли над містом зірки, і заблимали зорі,

Показав мені місяць довгого свого язика.

Зачепив Діогенові діжку і разом зі мною

Заштовхав її в той пароплав, що з Росії втікав.

Реготав Діоген, а повія з пакгаузу вниз головою

Заробляла той гріш, що йому я за діжку віддав.

***

Я був на цій землі, не вірте, коли скажуть,

Що не було мене, я був на цій землі.

Веселі промінці очей моїх розкажуть,

Як вогником зблиснув в глухій нічній імлі.

Я був на цій землі. Не зчеплені щелепи,

Не хиже сяйво люті на лиці, —

Через усе життя, через ліси та степи

Вели мене веселі промінці.

Освічення мого на всіх не вистачало,

Хоча я і благав, щоб завжди на землі

Все сяяло, цвіло та верещало

В нічній імлі.

Командор, 1962 рік

Море шаліло по зимовому.

Море виносило з рідного дому,

Повипадали ми з хати-оселі,

Мабуть від того такі невеселі.

Гріємось чашкою кави в руці,

Ловимо в каві взірці-промінці.

Ротом хапаємо їх та п’ємо,

Од вже як солодко ми живемо.

Карк капітана від люті затік:

Човен торпедний в Японію втік,

Там старшина Наливайко сказивсь,

В справи державні засовує ніс.

Хай тобі грець, командор Горобець,

Мусиш ти стрілити дев’ять сердець,

Дев’ять онуків, та дев’ять синів,

Дев’ять державою бритих голів.

Може й насправді

наш хлопець хитрить,

Невже відпустки йому не кортить,

Сотні снарядів пішли по воді —

Б’ються від відчаю плечі худі.

Щось він шепоче отой Горобець.

Дев’ять матроських сердець, хай їм грець,

Дев’ять державою бритих голів,

Хто їх і за що отак поголив?

— Підеш, — сказав капітан, — на губу,

За отаку недотепну пальбу,

Ти Батьківщині нащо присягав,

З ворогом битись, чи ловити гав?

Хай тобі грець, командор Горобець.

Й досі живі оті дев’ять сердець,

Дев’ять дідів, та дев’ять батьків,

Що животіли, як кожен хотів.

***

Курильський не тому, що смокчуть

Цигарки щодня і щоночі,

А тому, що зуби їх вовчі

Ошкірені, наче регочуть.

Якщо океанові в пастку

Тобі закортіло попасти,

З Охотського моря на власній

Надії керуй свої гасла.

Якщо твоє серце — вітрило,

Хай вітер не дме тобі в спину,

Назустріч йому свої крила

Я — горда людина — розкину.

Стріч сонця летітиму гідно,

Щоб крила людей не лякали,

А добрим лягли краєвидом,

Якого ми й досі не знали.

Не раєм, де янголи квокчуть,

Не вміючи знести яєчка,

А жадібним стоном дівочим

В розливах квітучої гречки.

Летів я, та мало летіти,

Палав я, та мало палати,

У світа благав я освіти,

Та вміння ламати загати.

Кільватерним строєм вдалечінь

Курильська гряда керувала,

Надіям моїм суперечити

Курильська нагоди не мала.

Якби я мав островом стати,

Не птахом, що стогне над морем,

Щоб, ставши в Курильський кільватер,

В майбутнє пливти неозоре.

На хвилі летять океанській

Красуні морської держави:

— Ти звідки, козаче, тут взявся,

Стрімкий такий та моложавий?

Так сиджу на березі дикім,

Не птах і не острів — людина,

Що просить у моря позики,

Бо з ним ми стихія єдина.

***

Опівночі прийшли потороча,

Сумні, як моя надія.

Чобітьми били в ребра.

— Чого поторочам треба?

— Нам треба, — сказали, — хлопче,

Чорного—чорного сонця,

Палаючого упівнеба.

Чорти не дали нам хисту

До навчання та роботи,

Згораємо ми на озонні.

Як зоряне павутиння,

Ми — долішні на долоні

Забутого богосина.

Вони мене били в ребра,

Та я, бач, плекав надію:

— Нащо поторочам небо?

Злодій гіркої долі

Виношує добру мрію —

Кувати зозулею в полі,

Долю мені, добродію.

О, боже, від ребер друзки

Мені уже не зібрати.

Ще з вечора був я русим,

Та посивіли патли…

— Не треба, — казали мати, —

Тобі з поторочам грати.

— Не місце, — казала, — долі, —

Чорній долі в білому полі.

***

Над вереснем веселі крила злив.

Де стегна сопок затинають хвилі,

Човнами грають хмари полохливі.

Веселий день від зливи не змарнів.

На сопках проступила сивина.

Два місяця вмирали ми від жаги.

Від спеки почорніли, бідолахи,

То не біда, що ніч була сумна.

Гуркоче небо, хмари волохаті

Зійшли на крутосхили погуляти,

Амур швиргає хвилі на доми,

Такі ж, як хмари, темні та патлаті,

Громи в горах гуркочуть, як гармати,

Чи, як гармати, бухають громи!

***

В жовтневім надвечір’ї є пора,

Коли не треба вуха затуляти.

Почувши як пісень співає мати,

Яка палка почути її гра.

Вже чверть життя як матері нема.

Та ось прийшло — жовтневе надвечір’я,

Де подих втрати — віра і зневіра

Захоплюють мене як струмина.

То біле жовтеня, чи божевілля?

На тлі дитинства — сонячні човни...

З минулого летить шалена хвиля,

І блискавка своїм шаленим гіллям

Торкає серця з далини.

***

На моріг присісти, помовчати,

Мріючи про вічні манівці,

Про діла великі, непочаті,

Помовчати з книжкою в руці.

Краще неба, що стоїть над степом,

З хвилями хмаринок де-не-де,

Краще може бути тільки небо

Від зірок та місяця руде.

Рідна земле, святий край Донецький,

Бачив я найкращі береги,

За що зболів ти в моєму серці,

За які засуджуєш борги?

Де я вмру, яка тобі різниця,

Тільки знаю, краю мій, одне,

Якщо я з любов’ю запізнився,

Хай на мене степ твій пом’яне.

На моріг я падав в дні травневі,

Взимку я з хурделицею грав,

Восени в садках твоїх рожевих

Я духмяні яблука збирав.

Все — собі, а що тобі, мій краю,

Окрема сумних моїх пісень.

Окрема, що — серце твоє маю,

Як осіння яблуня, рясне.

***

Простерши віття навсібіч,

Стояла на дворі тополя,

То лісом марила, то полем,

То в день вдягалася, то в ніч.

Як вабила мене вона,

Які дзвінкі дарила крила,

І я летів, і далина

Під крила падала безсила.

Тополя спиляна давно,

Не знайдеш навіть пня на дворі,

А в пам’яті на дворі — горе

Навсібіч крила простягло.

***

Музики дня, музики ночі,

Ранковий радісний оркестр,

Хвилюють душу, сліплять очі.

Я — дзвін, музика я увесь.

Я бачу небо, бачу гони,

Там за лісочком вдалині.

На сивих схилах териконів

Вночі полискують вогні.

Взірці дитинства, таємниці,

Музики Всесвіту, здаля

Гримить на стиках залізниці

Під важким потягом земля.

Вагони соляні, крицеві,

З вугіллям йшли по всій Русі,

Тепер, далекі та місцеві,

Про що ви скиглите, мітці!

За газ віддати Україну,

Віддати волю за пальне,

То ж за яку, скажіть, провину

Мій край не сіє, та не жне?

Музики дня, музики ночі,

Ранковий радісний оркестр,

Хвилюють душу, сліплять очі.

Я — дзвін, музика я увесь.

Під громи потягів, під дзвони

Заводів, під гудіння лав,

Музикою серця наповнив,

Мій край, Донецький рідний край.

***

Бажаєте бути ягнятами бога,

Чого соромиться, — бог любить шинка.

Бісові діти — надійна підмога,

Ладні відтяти тобі язика.

Янголам — м’язи, апостолам — сало.

В пеклі у чорта шкварчать тельбухи.

Мати, що сина богам готувала,

Згодна замолити божі гріхи.

Лицарям влади шинка під горілку,

Й лицарям віри сам Бог подає.

Мати, ти робиш велику помилку,

Богу віддавши дитятко своє.

***

Щоранку він полював на зливу,

Пишаючись своєю зіркою,

Зірка була не така вже й вродлива

Щоб на блискавку оком зиркати.

Що з блискавкою в очах можна осліпнути

Йому було добре відомо,

Але навіщо людині освіта

Без блискавки над рідним домом?

***

В дурному сні такого не побачиш.

Забудь на хвильку хто ти є такий,

Щоб славити життя своє собаче,

Й пекельні свята на Русі святій.

Не треба суперечити державнім

Вовкам, коли полюючи на нас,

До грошей жадні і до влади жадні,

Життя наше конають водночас.

Не слід уподобатися їх дикій,

Шахрайській зграї, слухати не слід,

Коли вони міркують про великі

Їх справи, що з’єднали з нами Схід.

***

Чи сонце пере білизну, чи море

Жовтим промінням фабрить сивину,

Все мариться мені — донецьким полем

Вітрець легенький гонить ковилу?

На березі пісочок з камінцями,

З мушлям впереміш,

в стулках мушля — зблиск,

Щось там жевріє,

щось жахтить, — митцями

Чи бісом сяє камінь сердолік.

Жовтневий степ, дощем над ковилою,

Він снить мені, я сиджу в затишку

Тополі, не пішовши до забою,

Краплинами та мушлями дишу.