06. Що вони за люди, оті Горині

Поза всяким сумнівом ті вибори програв саме я, бо, як казав мені Василь Негода, подякувавши за ґречний вчинок, В’ячеслав Бердник дуже надіявся на мою підтримку. Але як же я міг його підтримати, коли коло його однодумців порушило всілякі принципи демократії. Влада була їм потрібна, щоб загарбати в приватну власність все, що було в місті поцінного. Підтримати таку причту мені не дозволяло моє вишколене освітою сумління. Правда, була ще одна причина. Саме на той час я познайомився з Марією Василівною Горінь, фахівцем-селекціонером місцевого аграрного інституту. Не подумайте тільки що я закохався в неї, зовсім — ні. По-перш мене зацікавила доля її батьків, а по-друге… по-друге у мене виникло нестерпне бажання написати про родину Горинів повість, спромогтися зазирнути в майбутнє Марії, бо була вона жіночка, як би ото сказати, — не в тім’ячко бита…

Родина Василя Касяновича Гориня, сам господар, його дружина Світлана Георгіївна і дочка Марія, в той тихий недільний вечір засиділися за пізньою вечерею, але не стільки вечеряли, як слухали останні новини з Москви. А новини, треба помітити, були такі огидні, що спотворили ласе блюдо Василя Касяновича, яке він завжди називав кращим досягненням кулінарного мистецтва дружини. Так ось оті самі вареники, начинка яких — картопляне пюре зі свинячою піджаркою, ці дивовижного смаку вареники, навіть після чарки «столичної», не лізли в горло, і, давлячись ними, чортихаючись, зі слізьми на очах, майор КДБ в минулому, Василь Касянович Горинь, обронив пророчі на той час слова:

— Від початку царювання новоспечених демократів Росія остаточно втрачає своє майбутнє, пом’янете моє слово, — наш Червонозоряний локомотив пішов під укіс...

— Захід в крові, із серця кров струмує, плач, серце, плач... — прочитала скоріше з посмішкою, ніж з полиском трагедії Світлана Георгіївна вірш із Блокових «Скіфів».

Марія припинила читання, висловивши свою думку про те, що відбувається на теренах радянської Росії.

— Блок дещо передбачав, степова кобилиця летить до прірви... На мою думку батько не помиляється.

Не слухаючи застережень дружини, першим же ранковим рейсом майор Горинь рушив до Москви, з надією напоумити збожеволілих від політичної вакханалії кремлівських мрійників.

Марія подумки підтримувала батька, але те, що відбувається, вважала необоротним. Боротьба, яка в останні роки перетасовувала кремлівських старців, принижувала її людську гідність. Мати ще тицялася між минулим і майбутнім, тому вступ чоловіка в боротьбу вважала відвертим божевіллям.

— Птиці співають на світанку поки хижаки сплять. Радянському народові накажи впасти всім загалом під колеса потягу, і всі попадають, правда, спочатку обезголовлять незгодних, які іноді виникають на тлі загального плазування перед дарованою богом владою.

Василь Касянович до сорока років вірою і правдою служив державі, інакше б не виріс до майора КДБ, а що стосується дружини — вона хоч і викладала марксизм-ленінізм у вищій партійній школі, але в правильності обраного комуністами шляху зневірилася ще на початку сімдесятих. Дуже багато «невігласів» зліталося до партшколи, підвищувати отримані по інститутах знання. Сидячи за партами, вони мліли в променях всеперемагаючої комуністичної ідеології. У кожного слухача в портфелі лежала обов'язкова пляшка коньяку і двійка стограмових гранованих чарочок.

Після занять, а іноді й під час перерви, слухачі підбадьорювали себе цим, нібито вірменським напоєм, їхні обличчя оживали, мозки пригадували давно почуте та забуте, миттєво розв'язувалися язики.

Ця звичка закріплювалася у керівного складу партії на все життя. Сейф без пляшки коньяку — такого правляча еліта просто не розуміла, тому святкові банкети закінчувалися по саунах, з неухильною присутністю молодих комсомолок, службове зростання котрих багато в чому залежало від їхньої сексуальної покірливості.

Свого часу цю школу пройшла і Світлана Георгіївна. Незважаючи на те, що була вже одружена за Василем Касяновичем, вона охоче злучалася з першим секретарем заштатного містечка, сином відомого московського політика. Вона не приховувала цього від чоловіка, а оскільки по своєму суспільному становищу Василь Касянович не залишався осторонь від традиційних приписів, він займався тим же з дружинами рядових партійців, котрим вхід до вищого партійного товариства був до часу заборонений.

Сауна на Комсомольському суднобудівному заводі була створена для робітників шкідливих професій, але користувалася її послугами в головному вища міська номенклатура і потрапити туди пересічному робітникові було не легко. Проявивши немислиме нахабство, автор цих рядків одного разу проник у святая святих еліти, де його прийняли дуже прихильно, але роздягтися, як інші, в присутності жінок, у нього не вистачило партійного виховання. Тому, вибачившись за вторгнення, він пішов собі геть з повним усвідомленням своєї нікчемності.

Мені з дитинства не подобалося наплювацьке ставлення сонця до мого тіла, коли його промені підфарбовують окремі ділянки, котрі їм особливо сподобалися, залишаючи інші цілком білими. За розповідями академіка Коротенка, який неодноразово брав участь у розвагах вищої партійної еліти, жінки по саунам звертають увагу насамперед на інтимні ділянки тіла і, побачивши гідного самця, облизуються, як коти після ситної годівлі. А хіба чоловіки поступають інакше? Так і сонце, обпікає в першу чергу те, що ми намагаємося постійно прикривати одягом.

Втім, на відміну від чоловіків, жінки останнім часом оголюють те, що зовсім ще недавно оголювати вважалося дуже паплюжним. Я певен, що в недалекому майбутньому оголені жінки зійдуть із екранів телевізорів на вулиці, на площі міста, і це завдасть найжахливішої шкоди всьому чоловічому стану.

Мужики почнуть дивитися на жінок, як дивляться сьогодні кабелі на сучок, бо надбане людством за тисячоріччя почуття кохання щезне разом з одягом, наявність котрого, навіть оголену кісточку з-під спідниці жінки робило взірцем чогось загадково-хвилюючого. А сьогодні дивишся на оголені сідниці і такий смуток охоплює, така гидотна, що не знаєш куди дітися.

Мені не слід було такою передмовою починати свою розповідь, але… але я не вправі обмежувати Марію в її прагненні завжди бути гранично щирою.

Щоб зрозуміти, хто з нас є хто, наведу монолог Марії, записаний на магнітофон під час нашої зустрічі, в приватному селекційному господарстві Володимира Головіна. Перша зустріч і знайомство відбулося в редакції газети. Марію привів до нас саме Головін, автор багатьох сортів далекосхідного абрикосу, який під наглядом Марії, виростив величезну кількість сіянців актинідії в своєму, так званому, модерному на початку дев'яностих ТОВ, (Товаристві з обмеженою відповідальністю). Вони принесли на продаж п'ятсот сіянців, але продали тільки п'ятдесят, решту ж роздарували за домінантою — бери скільки знесеш. Я купив п'ять сіянців і хоча, (руки загребущі) виникало бажання прихопити ще з десяток, від спокуси поживитися за рахунок жебраків селекціонерів утримався. Сказав, що, як тільки розживуся, обов’язково заверну, куплю скільки треба. Ось так і завернув, як обіцяв, але Головіна в той день на ділянці не було. Марія вже збиралася посувати на «свою інститутську ділянку», але дати інтерв'ю для газети не відмовилася.

Таким чином я став володарем монологу, який подаю читачеві без найменших купюр, і, читаючи, або слухаючи його в записі, виразно бачу завжди трохи збуджене обличчя Марії, молодої, гостроокої, в міру іронічної дівчини, обличчя якої, густо засипане веснянками, на той час здавалося мені відверто негарним. Та й одягнена вона була в робочу заяложених робу — піджачину зі штанцями, так що розгледіти під ними красуню було майже неможливо.

Ось що я записав тоді на магнітофон

«Почула якось від Володі Головіна, що ви пишете вірші та оповідання. Саме на той час він читав вашу книжку «Стовідсотковий чоловік» і дещо проголошував мені. Щось подобалося, щось викликало роздратування, особливо в останній повісті, написаній, як казав Головін, з чисто комерційних позицій, хоча сьогодні, як я розумію, торішні виключення все більше стають правилом. Те, що ще вчора здавалося мерзенною вигадкою, сьогодні стає звичною поведінкою чоловіків і жінок. Хамство полізло з усіх щілин. Зникли по будинках таргани, натомість розплодилися собаки. Під'їзди, ліфти загиджені, але господарям собак слова не скажи. Неможна зрозуміти, хто в квартирі господар, людина чи собака? Господарі бігають на шворці у собак, скаляться на людей, жахливішими ніж у собак іклами...»

Марія на мить замовкла, змахнула пальцем набіглу на очі сльозинку, і в мене склалося враження, що вона фатально боїться собак. Мабуть, не один раз відбивалася від нахаб дворняжок, які кидаються на людей, щоб догодити господареві. Та й самі господарі готові не тільки нагавкати, але й пустити кров кожному перехожому. Якось дуже раптово Марія змінила тему розмови, від собак перейшла до людей.

«Дивуюся, як швидко змінюються люди. Ще вчора досить пристойні співрозмовники, в якійсь мірі навіть товариші, в угоду новоспеченому бізнесменові, перетворюються на собаку. Жінки самі напрошуються в коханки, одружені по коханню — залишають своїх чоловіків з діточками, не замислюючись над тим, що стосунки ці тимчасові, що не сьогодні-завтра бізнесмен знайде красуню молодшу за віком, а її безжально виставить за двері.

Особисто я цього не розумію. Можливо тому, що моя мати не мала такого поняття, як подружня вірність і збереження цнотливості до шлюбу. Мені було сімнадцять, коли, після школи, я не пройшла за конкурсом в ДВГУ на факультет журналістики. У мене тоді був такий настрій ніби мені наплювали в обличчя, адже на всі питання екзаменаторів я відповідала не гірше за кращих. Мати, анітрохи не здивувавшись, нагадала мені про свого коханця, котрий двічі гостював у нас. То був секретар з ідеології, на той час вже викладач курсу філософії в Далекосхідному університеті, Василь Петрович Порохня. «Хіба ти забула, якими очима він дивився на тебе? — з усмішкою питала мати. — Лягай під нього і тебе зарахують поза конкурсом!» Чути таке від матері мені було не стільки образливо, як огидно. Я плюнула їй в обличчя, і, переступивши поріг сільськогосподарського інституту, пішла жити в гуртожиток. Про повернення додому я й чути не хотіла. Єдине, що визнала можливим, прийняти від батька подарунок — будиночок його матері в селищі Чорна Річка. Благо селище знаходиться не дуже далеко від Дослідно-виробничого господарства інституту. Так що на третьому році навчання, коли ми більше часу стали уділяти практиці, я нарешті перекочувала в подарований мені батьком будинок. Дві кімнати з кухнею і верандою мене цілком влаштовували. Батько з матір'ю мене не відвідували, тому що від їх пропозиції приїхати я категорично відмовлялася, і не бажала їх бачити. Про батька я знала небагато, він був офіцером КДБ і майже не бував дома, мати ж кочувала за високими партійними посадами, поки не опустилася до викладача марксизму-ленінізму у вищій партійній школі. Одного разу напідпитку вона оцінила своє падіння із олімпу так: «За віком вийшла із моди». Правда, вона ще користувалася попитом у слухачів школи, яких присилали підвищувати знання із віддалених містечок і селищ. Чутки про чергових коханців матері переходили з вуст у вуста, і я іноді дивувалася, як може все це перетерпіти батько? Мені соромно наводити докази, якими оперувала мати, переконуючи мене, що вищий сенс життя полягає у відносинах поміж чоловіками і жінками. Що, залишаючись незайманою, я обкрадаю себе не тільки морально але й матеріально. Щоб просуватися службовими сходами потрібно бути поступливішою не тільки з начальниками-чоловіками, але й з жінками, які вимагають від робітниць беззаперечного послуху.

Від посади вченого-секретаря при академікові, директорі інституту, Коротенко, я рішуче відмовилася, бо досконало знала чим це може скінчитися. Пішла під крильце селекціонера Головіна, людину талановиту і, як всі талановиті люди, сумлінну, ввічливу, віддану своїй постійно хворій дружині. Не знаю вже чим вона хворіла, Володимир не любив виносити сміття із хати, але жінки між собою базікали, що так звана хвороба дружини зажене Головіна молодим у могилу.

Наш академік, директор інституту, був людиною, що вміла писати, і практично всі досягнення селекціонерів у садівництві та рільництві, описував і видавав у книжках під своїм прізвищем. Коли вийшла книга про далекосхідний абрикос, в якій не було названо навіть ім'я автора прекрасних сортів, Володимира Головіна, при нагоді, я досить таки нахабно запитала академіка: «Невже не соромно?» Знаєте що він відповів? Нібито Головін сам запропонував не називати в книзі його прізвища. Що для нього головне робота і гонорар, який необхідний йому для лікування дружини. Всюдисуща, всезнаюча Белла Харитонівна Снитко якось зауважила, що хвороба Віри Головіної невиліковна тому, що лікується вона впродовж дванадцяти років після закінчення інституту в ліжку академіка Коротенка. А одружилася за Володимиром тільки для прикриття, тому, що дружина академіка — баба шкідлива і скандальна.

Я не вірила Харитонівні поки одного разу не побачила дружину Головіна, яка виходила із кабінету академіка. Обличчя її палало здоровим рум'янцем, очі іскрилися, вона була явно напідпитку... Після цієї зустрічі, я не могла дивитися Головіну в очі. Не могла побороти в собі зневаги до рослого вродливого, талановитого чоловіка, який, безумовно, про все знає, але змирився зі своєю долею вічного рогоносця. Дійшло до того, що я відмовилася з ним працювати, пішла від плодових дерев на ягідники до кандидата аграрних наук Андрія Васильовича Барабаша. Це був літній чоловік, два роки як пенсіонер, але працював активніше за молодого. Він був не лише талановитим науковцем, але й охоронцем на плантаціях ягідників. Купив у військових машину з будою, встановив біля входу на ділянку, зняв двигун, порізав шини. З весни до пізньої осені днював і ночував на своїй ділянці. За три роки роботи від нього я дізналася більше ніж за п'ять років від викладачів інституту...

Нахабні плітки від Степана Юрченка

Поети не вміють шанувати слово таким, яке воно є, вони шанують себе в слові. Себе і тільки себе. Особливо, коли слово, як чарка горілкою, повниться уявою, або власними почуттями поета. Це вельми закономірно, бо фахівці, якого б ґатунку вони не були, якої б релігійної чи духовної освіти не отримали, живуть у слові, як живе в мушлі слимак. А якщо й висуне на хвилину голову, знов таки нічого крім віддзеркалення своєї мушлі не побачить.

Степан Юрченко, з котрим років зі п’ять не бачилися, нагнав мене на сходинках вокзалу і боляче схопив за лікоть.

— Терпіти не можу тиранів, — сказав, дихнувши в лице перегаром часнику та горілки.

Від несподіванки я навіть отетерів.

—У чому ж вона виявляється, моя тиранія?

— Слухав твою співрозмову з редактором місцевого радіо. За зразок справжньої поезії ти й досі тримаєш Шевченка, хіба не так?

—Але й Пушкіна теж…

— Га, а я що кажу! Обидва вони анцихристи!

— За що їх взагалі й шаную.

—А як же покора владі?

— Покора? Владі? Хіба наша влада не демократична?

— Це що… жарт?

Тепер вже отетерів Юрченко.

— Ти й справді віриш в демократію?!.

— Віритиму поки не полихнуть у книжковому багатті Шевченко з Пушкіним.

Нарешті він розімкнув пальці на лікті моєї руки.

— Як був ти дурнем, так дурнем і залишився.

— Тужуся, Степане, з усіх сил стараюся не розумнішати. Бо сьогодні в кого не тикни пальцем, усі розумники… тільки й розмови що про футбол та гроші.

— Га, а я що кажу. Про це й писати треба, щоб молодь читала. Здалися їй Шевченко з Пушкіним? Якби ви знали, паничі, що люди роблять у ночі… Або… спадуть залізні ланцюги, в’язниці хряснуть і свобода, шаблюку кожному всучить…, — Степан навіть зареготав від задоволення, — Про яку свободу, про які шаблюки йде мова? Хто б не прийшов до влади в першу чергу набудує в’язниць…

Він ще довго висловлював мені своє бачення сучасності, але досконало я нічого з його промови так і не зрозумів. В чому він звинувачував Шевченка з Пушкіним, у чому — мене, або сучасних урядовців. Я вже не знав як позбутися його красномовства. Але тільки-но робив замах пірнути в якийсь теплий завулочок, як Степан міцно хапався за мій лікоть.

— Ти, брате, чи поспішаєш куди? Погодь трохи, розмова є… Чув від хлопців що героїнею свого нового твору ти обрав Марію Горинь. Нібито вона для тебе зразок цнотливості. Хіба що таким чином мрієш затягти її до себе в ліжко. На мою думку врожай не коштує потуг. У ліжку вона, що жабеня в молоці, від гумової ляльки насолоди отримаєш більше.

Лице у Степана Юрченка як місяць у повні. Зовсім невиразне лице, хіба що дві блискучі цятки сміху по очах. Але він веде своє напучування далі.

— Повідаю вельми цікавий випадок, він окрасить твоє оповідання, роман, чи щось там іще… Познайомився я з Марією на зльоті аграріїв у місті Благовещенську. Така собі мовчазна паночка в золотому ластовинні по щоках. Запрошую Марію повечеряти в ресторацію на першому поверсі готелю. П’ємо дурне шампанське під буряковий салат з горішками, потім підіймаємося в мій номер на п’ятому поверсі. Я — з пляшкою вина та пакетиком цукерок, Марія з печивом до чаю. Балачки весь час йдуть про селекцію ягідників. В цьому питанні я поряд з нею аматор, бо мій коник — слива. На думку Марії, я обрав собі найлегшу путь, бо у далекосхідних слив єдиний ворог — плодожерка, а з морозами ця культура поки що ладить. Я не сперечався, бо на той час був до нестями захоплений саме її вустами. Вони були — сама спокуса: вологі пелюшки троянди, яка не встигла як слід розплющити очі. А статура яка! Випили ми по склянці вина, я до неї з обіймами, а вона наче зі снігу зліплена. Питає. — А чи воно тобі треба? Я вже не на жарт розпаливсь. — Треба, — кажу, — ще й як треба. Ми з тобою дві рослини, котрі нестямно жадають опилення. Чи ти ще дівчинка? «На жаль, ні, — відповідає вона, бо пізнала цей процес у вві сні з відомим місцевим журналістом...»

Впав я перед нею навколішки, почав знімати панчохи, спідницю, останню одежину, а вона сидить собі, посміхається. Гумова лялька і тільки…. Як я її тільки не пестив, як не обціловував, крім усмішки, жодної реакції… Так з усмішкою на лиці і відправилася до свого номеру. Навіть печиво до чаю прихопити не забула…

«Збрехав, звичайно, — думав я, коли ми зі Степаном розбіглися на розі вулиць біля педагогічного університету. Після порушення аграрного закладу, він читав студентам лекції по далекосхідним рослинам. Можливо навіть опилював деяких студенточок, особливо не розвинених у ботаніці. Якщо не рослинами, так своїми піснями, бо сам складав вірші, придумував мелодію і неабияк співав. Співав навіть по кафе та ресторанах. Співав на вечірках комерсантів, за що отримував чималі гроші. Якщо його розповідь — обмова, Степан заслуговує доброго прочухана, але ж і я міг помилятися, думаючи що Марія жінка-недоторка. Від когось чув, що соромливі жінки соромляться відмовити в коханні навіть випадковому мужчині, якщо випадає нагода зійтись у закритому приміщенні наодинці. Поводився б мій герой Соняшник з Марією трохи нахабніше, було б у їхньому житті більше гараздів, та він, бачте, навіть обнюхати вже зірвану квітку соромився.

Але, як автор, втручатися в справи своїх героїв я не маю від них дозволу. Не можу навіть спокуситися Марією, хоча бажання таке не раз виникало. Не було б у мене Насті, озвався б на запрошення заночувати в домі Марії, бо їхати від села Чорна Річка до міста було далеченько, а злодіїв по місцевих шляхах останнім часом розплодилося, як комарів після дощу.