10 стежинка

Стежинка десята

Я не хотів бути в центрі місцевих сварок, але зробитися непомітним, провести останній тиждень в обіймах Оксани мені не вдалося. Довкола мене вже кружляли не тільки луни, але й відлуння. Хтось марно наговорював на мене, що саме я спровокував хворобу Івана Олеговича, смерть Петра Семеновича з Олесею, примусивши чекістів написати правду про своє життя-буття. На мене чекали в школі, в котрій я майже не вчився, бо стара школа лежала руїнами, припорошена пилом віків.

Занапастити душу можна сидячи в своєму маєтку, або копирсаючись у смітнику, бо в смітнику невідомо що потрапить тобі в руки, а в маєтку — хто погрюкає у двері.

Отак і до нас з Оксаною погрюкали.

— Кого чорти принесли в такий час! — роздратовано вигукнула Оксана, намагаючись вислизнути з моїх обіймів.

Я заспокоїв жінку, пообіцявши погуторити з досвітнім візитером, не ображаючи його.

Відчинивши двері, я побачив чоловіка з лицем розмальованої китайської ляльки, не відразу, навіть, втямивши, що переді мною не машкара блазня, а людина під маскою. Перше що спало на думку — переді мною злочинець, але в руці незнайомець тримав пучечок польових квітів, озброєння далеко не злочинця.

— Не впізнав, Сашко! Так я й думав, що не впізнаєш. На руки дивись, на квіти?

Голос у незнайомця трохи охриплий, а руки? Що руки… Руки, як руки, хіба що пучечок на пальцях лівої не вистачає? Боже, так це ж Дмитро Петриченко! І квіти! Саме такі я приносив йому в лікарню.

Ледь втримуючи сльози, я обійняв гостя, допоміг звільнитися маски. Лице Дмитра й під маскою було червоно-жовтим, наче розмальованим рукою невмілого митця.

— Я годину тому як взнав, що ти приїхав. Встиг вже збігати до твоєї сестрички. Умовилися, що раніше як о восьмій не розбуджу, але не втерпів. Порозумій мене, друже, я тебе майже сорок років не бачив.

— Оксано, у нас гість, — попередив я свою коханку, посуваючись з Дмитром темними сінцями до кухні.

Мене приємно здивувало що Оксана встигла одягнутися, і поралася вже біля плити, готуючи окріп для кави.

— Ви, хлопчики, сідайте, погомоніть поки я сніданок приготую. Ви, Дмитро Васильович, не соромиться, почувайте себе, як вдома.

В дитинстві ми з Дмитром зустрічалися тільки в школі, майже не спілкуючись. І не тільки тому, що мешкали на різних вулицях, — у нього були свої друзі, у мене — свої. Я ковалював, потім пішов працювати в копальню, а він, наскільки пам’ятаю, працював в їдальні підсобним робочим, уникнув, якимось чином, призову в армію, бо пучки на пальцях тоді ще були цілими. А втратив він їх, сунувши пальці в електричну м’ясорубку на фабриці кухні. Був завжди небагатослівним, відлюдкуватим, не пиячив, не палив тютюну, але й в Бога не вірив. В лікарню до Дмитра я бігав майже кожен день, бо саме приїхав у відпустку з корабля аж на чотири місяці. Тоді мені здавалося, що він трохи заздрить мені, старшині Тихоокеанського флоту. Не міг повірити, що мені подобається служити, що ніхто на кораблі нікого не принижує, кожен знає своє місце, коли корабель у морі, біля пірсу. Хто чесно працює, тому пошана, відпустка додому та інші нагороди. Особливо Дмитра вразило що за гідну службу я одержав чотири місяці відпустки.

І ось тепер, майже п’ятдесят років після останньої нашої зустрічі, ми сидимо в домі Оксани Ткаченко, і я бачу перед собою не колишнього мовчазного Дмитра Петриченко, а невгамовного філософа.

— Ми звикли вагатися, кожен свій крок обмірковуємо, якщо він, навіть, спрямований до невідчепної ідеї. Кожен раз у нас виникають заспокійливі слова: чому саме сьогодні, коли на дворі весна? Або осінь? Або зима? Чому? Чому? Чому? І так без кінця. Ми приречені бути рабами, бо більш за рабство боїмося поразки. Щоб потім без угаву не плакати, втративши саме рабство… Це філософія не тільки нашого покоління, це філософія кожного поневоленого народу. А українці останні триста років існували в рабстві. А зараз ми ще більш раби, бо нас лякає саме слово незалежність. Ми лякаємося говорити рідною мовою, бо за це можна лишитися роботи. Урядовці, куди не сплюнь, росіяни, їм і прапор в руки…

Кава вже стояла на столі, печиво яскрилося цукром в промінцях ранкового сонця, а Дмитро ніяк не міг зупинитися. Я слухав його, міркуючи собі так: все, що Дмитро говорить, він говорить про себе. Він й справді, завжди вагався, когось, чи чогось лякався, а тепер, бачте, перетворився в символ незалежної України. Не боїться, навіть, росіян-урядовців.

— Пробачте, Дмитро Васильович, кава остигає. Проблем, звісно, в Україні багато, так що встигнете ще погуторити. А зараз до столу, до столу. Може по чарочці за зустріч?

— Якщо тільки винця трохи, аліготе можна, — погодився гість.

Я й справді, не впізнавав свого однокласника. «Аліготе можна!» Яке самолюбство: ми п’ємо тільки вина витонченого смаку». Тоді я ще не знав, що Дмитро співвласник вервечки кав’ярень, крім того має невеличку свиноферму, на котру звозить недоїдки з кав’ярень. А іноді, надіваючи маску, звеселяє відвідувачів кав’ярень потішними байками про життя сучасного Казанови.

Про все оце мене освідомила Оксана, коли Дмитро пішов, взявши з нас слово, що ми з Оксаною в неділю прийдемо в одну з його кращих кав’ярень.

— Що це було? — спитав я, коли, зачинивши за гостем калитку, повернувся додому.

— Нічого дивного, — гмукнула Оксана. — Петриченко шістдесят років спав, а потім прокинувся і почав діяти. Іноді ризикуючи не тільки бізнесом, але й свободою. Колись ми співробітничали, але він штовхав мене на шахрайство, і я відмовилася постачати йому не тільки продовольчі товари, але й гуморески, котрими він вправляється, одягаючи маску. Люди бачать в ньому відомого артиста, котрий ховається за маскою гумориста. Якби знали хто він, успіху б такого не було. А Дмитро і хрюкати вміє, і гавкати, як почне зображати сучасних чоло-віків-урядовців, відвідувачки під столи падають. Все життя приховував свій хист, а тутечки, нате вам… Правда, йому вже сімдесят, живе одинцем, діти, син та дочка, з’їхали від нього вже років отак з десять. Навіщо йому гроші?..

—А тобі навіщо, Оксано?

— Мене гроші не цікавлять, хіба що маму-Віру підтримати, та синові дати належну освіту. Працювати ж десь треба. За фахом я вчителька, викладачка української мови та літератури. Але с існуючим відношенням дирекції школи, як і школярів, до вивченні рідної мови примиритися неможливо. Я здібна викладати математику, це в мене від мами-Віри, але не все так просто…

Я не став допитуватися які завади зустріла Оксана на шляху до вчительства. Яка в тому важниця, коли сьогодні вона цілком віддається бізнесу, невтомна поміж невразливих, освічена в колі невігласів, штурмуючих хитливі на цей час бастіони влади. Іноді в мене виникає думка: чи не пишається Оксана своїми зв’язками з карним бізнесом. Вельми дивним видався мені кримінальний напад в Сумах. Щось в ньому було театральне, надумане. Кепська, або, навпаки, чудернацька режисура. А тут ще оцей Дмитро Петриченко! З голови не виходили його роздуми про сучасну демократію: «Все добре захлинається в чадній атмосфері ідейної боротьби. Демократія в державі відбувається по байці «Вовк та ягня». «Повинен в тому ти, що треба тебе з’їсти». Це вже вам не Крилов. У Крилова: «З’їм бо помираю з голоду», а у сучасних бізнесменів: «Вб’ю, бо так треба!» Бо саме ти стоїш на заваді до здійснення моїх бажань.

В мене не вистачало часу поділитися своїми міркуваннями з Оксаною, да і лячно якось було, що можемо не порозумітися.

Десь о десятій годині, після того, як нас покинув Петриченко, а Оксана раювала після чергового перебування на сьомому небі, я пішов до магазину купити буханку хліба. Саме на цей час його привозили з пекарні ще гарячим. Вийшовши з магазину, повернув в темний під в’язами провулок, так було швидше попасти на подвір’я Оксани. Аж тут мене хтось покликав. Я озирнувся, з кущів бузини до мене виходив сивий бородань. Я хотів було відвернутися й мовчки піти далі, але увагу принадила жовта тека в руці незнайомця. Останнім часом новини почали оточувати мене не тільки з лиця. Я вже почував їх присутність спиною. Це не лякало мене, але народжувало чимало питань.

Я зирнув до розгорнутої теки, там лежав папірець з друкованим текстом, причому не перший вже примірник, а копія. Ми домовилися з Оксаною, після мого повернення з магазину, продовжити ділитися досвідом незрадливого кохання. А тут оця несподіванка.

— Ви, напевне, помилилися, пане, — я намагався говорити як можна лагідніше. — Мій підпис під документом буде зайвим.

— Даремне так думаєте. В Сумах ви спілкувалися з капітаном міліції Вадимом Лук’яненко, потім дзвонили йому. В цій теці відповідь на ваші питання.

—А ви саме хто будете?

— Хто я не має значення, ставте підпис, що одержали листа, а там вже читайте чи почитуйте, то ваші справи.

Я взяв теку, пробіг очима два рядки тексту:

«Вам, Олександр, краще придбати нові речі. Та, яку ви придбали, може стати для вас безпечною, бо вона з того гарнітуру, частина котрого й досі залишається в мене. Вадим».

Я відкопилював губи, знизував плечима, нічого не розуміючи. В Сумах я нічогісінько собі не придбав, навіть газети в кіоску. На який такий гарнітур натякав капітан? Тут треба було трохи покумекати. Поставивши підпис, що повідомлення прочитав, я повернув теку незнайомцю. Він так же несподівано, як з’явився, щез за зеленим розмаїттям кущів бузини та жовтої акації.

Читач, якщо такий знайдеться, на цьому місці вигукне: знову детективний сюжет! Надоїло! Але я нічого не вигадую, та й навіщо, коли в ліжку на мене чекає жіночка, яка тільки-но прокинулася від сну. Мені краще бігти описувати сексуальні свої пригоди, аніж детективні. Але що поробиш, коли таким виявляється наше сучасне життя. Повіки мої поважчали від спогадів про заплакане лице Оксани. Вона плакала від щастя почувати себе справжньою жінкою. Я вдовольнявся тим, що відкрив жінці очі на це природне диво, але муляла думка, що вона робитиме, коли я через тиждень поїду звідси геть, і можливо, не з’явлюся знову. Невже повернеться до своїх старих коханців, чи буде шукати нових, та як скоро знайде здібного вдоволити її нові потреби?

Про листа від капітана Оксані нічого не сказав, бо зненацька спало на думку, чи саме не Оксану Вадим має за частину того гарнітуру, більшу частину котрого він поки що утримує у себе. Невже Оксана якимось чином пов’язана з сумськими рекетирами? Але дурний мій настрій вона помітила ще на порозі.

— Що трапилося, від тебе холодом дме?

— Нічого, дівчинко, не трапилося. Це неміч літніх людей, впадати в крайнощі. Мабуть космічна зірка, майнувши мимо, спінила повітря.

— Ой не бреши, любий, я вперше тебе бачу без блискавок в очах.

Довелося розповісти про зустріч з незнайомцем. Думав сполохне гнівом, або огидою, аж ні, влізла пальцями в мою сиву кучму, посмикала за волосся.

— Щоб тебе підняло та гепнуло, Олександр. Невтомний ти мій шукач істини. Чи не виникає в тебе підозри, що саме Вадим, а не Серафим очолює гурт провідників молоді у майбутнє? Мене вже давно смикають за вуха, але поки що терплять. Бо хто буде Данила виховувати. Святий Серафим чи злочинець Славка Реміз. Прихильником Біблії його зробив Афганістан. Майже три роки під кулеметний дзьоб зі смертю витанцьовував. Повернувся, я навіть не впізнала. Не чоловік — символ! Відповідаючи «Єес сер!» я долонею скроні торкала. А Реміз наче збожеволів, почав до церкви бігати, Біблії скупати, тлумачити про Бога щось несусвітнє. А коли святим Серафимом назвався зовсім з глузду з’їхав. Говорили, не вірила, що доросла людина, у котрої за плечима така війна, може попасти в залежність до якогось шахрая. Але не Богом милий спокусився, — грішми! Мій бізнес оброком обклав, від рідного сина по гривні висмикував. Ото ж я скипіла. Коли черговий раз зупинив машину, підійшов, граючи пальцями, котрими гроші з людей висмикував. Я плюнула йому в лице, запальничку з полум’ям під пальці піднесла, гримнула: «Ще раз зупиниш, спалю!» З того часу сам не зупиняв, а коли молодики перетнули машиною шлях, показала скільки важить жінка на дорозі. Кликати інспекторів вони не стали, зіпхнули свого «Вульфа» в кювет, а я, хоч і побита, але додому доїхала.

Оксана гірко всміхається. Якусь мить мені здається, що всміхається крізь сльози, що скажи я слово і вона заплаче. Вона йде вздовж стіни, відчиняє на вікнах фіранки. В кімнаті й справді повітря трохи душнувате. Я підхожу до неї, обіймаю зі спини за плечі.

— Пробач, але така моя врода, собі не завжди вірю…

Я й справді їй не вірю, пропоную подзвонити Петриченкові, напроситися на вечерю.

— Він пізно повертається з роботи, — трохи розгублено помічає Оксана.

— Мені треба його бачити.

— Нас запрошено в кав’ярню!

— До неділі ще далеко. Ми з’явимося несподівано, неждані-негадані гості. Можливо, навіть, небажанні.

—І що це тобі дасть?

— Події якось та розгорнуться. Здається, що Петриченко брав мене на живця…

Я помітив як сполотніло лице Оксани, хай на хвильку, але вона втратила контроль над собою. Тепер я був певен, що візит до Петриченка не входив в її плани, щось тут було не так. Але що?

На запрошення до сестри, Оксана відповіла мовчанням. Вона вже не помічала палають чи ні вогники в моїх очах, бо подумки знаходилася далеко не тільки від свого будинку, але й від мене. Правда, щоку для поцілунку підставила. Навіть спитала:

—О котрій тебе чекати?

— Як тільки, так відразу, — відповів я, і, обійнявши Оксану, палко поцілував у губи.

Вона не відштовхнула мене, але лице скривила, наче від мене тхнуло чимось огидним.

Я вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Декілька хвилин стояв під брамами, роздумуючи, чи не вернутися, бо розставання здалося не вартим вихованої людини. Я ще вагався, коли Оксана вийшла, безперечно з наміром виправити нашу загальну помилку. Ми повернулися, щоб продовжити перерваний непорозумінням урок.

До Дмитра Петриченка я прийшов у суботу ранком. Він мешкав у хатині своїх батьків, збудованій ще на початок п’ятдесятих років. Складену з цегли, тиньковану хату, батьки Дмитра вибілювали кожного року, але Петриченкові на такі справи не вистачало часу. Не тільки вапняна побілка, навіть тиньк клаптиками повипадав зі стіни, гофроване залізо на даху вкрилося рудою іржею, так що в дощі хата плакала кривавими слізьми. Подвір’ям на ланцюгу по товстому дроту бігав велетенський собака. Гавкати він вчився у громів, ляскотіти іклами у блискавок, так що мені довелося з хвилин десять почекати поки у відчинені двері з’явилася голова господаря.

— Олександр?!. Сказати по правді, не чекав, не думав що зійдеш зі свого Олімпу до шкільного товариша. Замовкни, Джульбарс, свої, — гримнув Дмитро на собаку і той відразу замовк, дозволивши мені неспішно дійти до хати.

— Звідки в тебе такий розумний собака? — поцікавився я.

— Це вже мабуть правнук вівчарки, яку подарував твій батько ще на початок шістдесятих, — відповів Дмитро, рухом руки запрошуючи мене проходити до світлиці.

Вигляд у Дмитра був стомлений, говорив тихо, наче боявся розбудити когось з домочадців. Я запитав, чи є ще хто вдома?

— Окрім мене в цій хаті нікого не буває, — поспішно відповів він, — в мене звичка така, говорити тихо, щоб не заважати відпочиваючим в кав’ярні насолоджуватися музиками.

Дмитро запропонував мене легенькі капці, які одержують пасажири бізнес класу в літаках. Таким чином я вже з сіней почав нюшкувати: «Прикидається злиднем, а літає бізнес-класом!»

За вікном передпокої вітрець гойдав обчухрані гілки яблуні. Під деревом товклися кущі малини. І жодної квітки за вікном. Таке господарювання було відгуком хрущовського знищення садків, мабуть міцно сиділи в мозку Дмитра події того часу.

З висновками я не поспішав, але побачивши на полиці книжку, яка, по словам Оксани, щезла з бібліотеки Григорія Івановича, я був занадто здивований, щоб відразу питати яким чином вона сюди попала. Це був Єсенін з котрим Ткаченко пройшов війну, пробитий кулею, заплямований кров’ю пораненого вояки. Щоб трохи заспокоїтися, я спитав про дружину та дітей, що викликало у господаря цілу бурю емоцій.

— Чимало є жінок які захоплюють нас сексуальними принадами. Я виховав в собі внутрішній спротив, таким чином збігаю зв’язків з дамами легкої поведінки…

— А воно тобі треба? — спитав я, обережно гортаючи сторінки заплямованої кров’ю книжки. — Кому треба, тому жіночі принади дарують райську насолоду.

— Може й так, але в мене не вистачає ні часу, ні грошів, ні особливого бажання на пусті забавки. В мене є мета, купити в Канаді маєток, щоб без метушні, та політичних баталій конати свій вік.

Мене вельми здивувала забаганка Дмитра — в віці сімдесяти років їхати до Канади.

— Сьогодні купуєш маєток, а завтра?..

— Якщо вмирати так у вільній країні, в колі українців, які не зрадять, не продадуть росіянам, або американцям свою країну. Незалежність сучасної України це химера росіян. Вони зроблять все, щоб поневолити наші землі. Зараз заварюють мовну кашу, намагаються придушити газом, відвертають ситі морді від нашого цукру. А народ наш, замість того щоб працювати, ловить російських гав по російському телебаченню: тільки, мовляв, в купі з Росією будемо ситі й одягнені. Огидно дивитися на таких людей, тоскно їх слухати, а вони сьогодні всюди. Святий Боже росіянам допоможе…

Петриченко вже не ходив, а бігав по світлиці.

— Пресвітери в сектах повчають батьків, щоб не дозволяли діткам вчити українську мову, бо ця мова облудна, що Бог її не тільки не розуміє, а навіть проклинає. Ні, Олександре, немає в мене віри, що Україна надовго зостанеться незалежною.

— Звідки така невіра в батьківщину?

— Політики дограються, бо влада для них це, як дитяча іграшка. Кожному кортить погратися…

Дмитро говорив, розбиваючи довгою коцюбою запекле в печі вугілля. Його осяяне полум’ям лице здавалося червоним, хіба що неголені щелепи срібляно відблискували, та сяяли зірками очі.

Мені вже було байдуже до його промов. Якого біса скаржитися на державу, коли подумки ти вже конаєш своє життя в Канаді! Заробивши в Україні, подарувати заморському дідькові.

Я обережно гортав заплямовані кров’ю українського вояки сторінки книжки, з котрої в 1952 році зі сцени Палацу мистецтва Григорій Іванович читав приголомшливі на той час рядки:

Ти мене не любиш, не жалієш,

І вродливий я і молодий.

На плече схиляючись, зомлієш

Від бажання похітливих дій.

—З Єсеніним, а не з Франком йшов Ткаченко на смерть.., — тягнув свою остогидлу мені волинку Петриченко.

А мене гризла думка «Яким чином, минаючи Оксану, книжка опинилася у Дмитра?» Не втерпів я таки, щоб не спитати.

Петриченко байдужим оком зиркнув на книжку в моїй руці.

— Знайомий один майже силком нав’язав…

— Хто саме, не пам’ятаєш?

— Женихався тут один до Оксани. Пристрасть у нього була, не знаю, правда, до Оксани чи до її книжок. Дещо на горілку змінював, а якщо не влучав по коштам, дарував місцевій інтелігенції.

— А тобі поталанило на Єсеніна? Подарував, чи за горілку взяв?

— Не пам’ятаю вже… Мабуть подарував… Відбувалося це дуже давно, тоді саме шорка Оксані під хвіст влучила, запроваджувала вона зустрічі по зацікавленням. Одна присвячувалася Сергію Єсеніну. Прийшов тоді до нашого гурту парубок дуже схожий на поета. Волосся, лице, очі, ріст, навіть люльку палив, наполягаючи що одержав книжку, як нешлюбний син Єсеніна в тридцять шостому році. Від своєї матері, яка була коханкою поета. Оксана, звісно, втратила голову. А то ж як, нащадок великого поета! Десь з два тижні жив він у неї, як тхір у норі, носа не висовував з хати, потім запиячив, почав книжки з бібліотеки Григорія Івановича красти, і також раптово, як з’явився, зник. Від нього й син, Данила, в неї. Реміз, її чоловік, на той час служив у Афганістані. Коли повернувся Оксана вже з черевом ходила. Звісно, вибачити такої зради Реміз не зміг. Почав від одної до другої жінок бігати, поки якусь гидотну хворобу не зачепив. Добре ще, що з Оксаною вже не спав. Вона жінка з характером. Отоді вже Реміз до Бога подався. Відбулося це на другий день після зухвалого мого весілля. Не встигли ми побратися з Ганнусею Небіж, як десь у Бердянську захворіла її мати. Поїхала, звісно, сама, бо я працював у нашій їдальні! Гостювала Ганнуся отак місяців з шість, приїхала вагітна, каже що від мене… Я послав її під три чорти, бо в оту нашу першу і останню ніч, у нас тільки спроба була, та й та невдала. Благала, щоб не зробив боляче. Бігала вона, намагаючись одержувати аліменти на чужу дитину. Хотіла на мої гроші зі своїм коханцем в селі жити. І не тільки з моїми аліментами. Вона по дорозі до Бердянська ще одне весілля справила. Отримала три роки умовно за шахраювання з одруженням… А мені з того часу жінки остогиділи. Декілька років зустрічався з одруженою. Чоловік її в копальні працював, він в шахту, вона до мене. А коли я взнав що вона окрім мене ще до Євгена Луценка бігає, як відрізало. Не вірю більше жінкам, та й собі, хіба що по понеділкам, коли від роботи вуха в’януть.

— Радість єднання з цікавою жінкою, хіба це зрада. Головне щоб все гараздами йшло, щоб не виникало суперечок у жінки з чоловіком.

— Так не буває, Олександре!

— Буває, ще й як буває, повір моєму досвіду. Що штовхає мене від однієї жінки до другої? Звісно, необхідність спілкування, пошук того, що давно нами було втрачене. Ще в школі. В школі, у вищому учбовому закладі, на кораблі чи у військовій частині ми завжди гуртувалися довкола цікавої людини, або прочитаної книжки, сперечалися, шукаючи виходу з лабіринту духовної самітності. А як побралися хлопець з дівчиною, тільки вщухне весілля з піснями, танцями, коломийками, ми відразу опиняємося кожен в своєму кутку. Копальня, телебачення, дружина. Потім підуть діточки. І так все оце з часом остогидне, що не знаєш куди діватися. А навкруги стільки пронизливо іронічних жіночих очей! І кожна третя зиркає на тебе. Як тут не спокуситися?

Дмитро мабуть кудись поспішав, чи чекав кого, тільки й робив, що підносив руку з годинником до очей. А може терпіти не міг, коли хтось заважає йому висловлювати свої думки. Самітні люди люблять слухати самі себе.

Я надовго замовк, даючи можливість Дмитру виговоритися.

— Звикнеш пити воду, загубиш свою вроду. Не воду треба нам пити, а червоне виноградне вино. Так грузини п’ють, і живуть, на здоров’я не скаржаться. А ми, де не ступнеш, пияка сидить з пляшкою горілки або пива. Жартуни казали, що горілка це провідна зірка до комунізму. Бажаєш попасти в світле майбутнє, напийся до бісиків в очах. І легко тоді тобі буде, і весело… Щоправда повертаються люди з того комунізму не зовсім веселими та щасливими…

Я запитав Дмитра, чому це в п’ятдесяті роки не чув я від нього таких приказок. Тоді вони потрібніші були, бо до комунізму залишалося двадцять років, а пияк не так вже й багато було.

Він сприймав мій випад в багнети.

—А ти чого мовчав? Мовчав, бо вірив Хрущову. І я вірив, і батько мій вірив. А хто не вірив той мовчав, ходив, лускотів м’язами, двигав шелепами, слухаючи місцеве радіо. Були й таки що тремтіли від лихоманки, базікали що не треба, особливо після чарки-другої, а потім зникали, наче їх і не було. Мовчала про його зникнення навіть родина, якщо ще існувала така. А бувало бовтун зникав разом з родиною. Кажуть, їх було незчисленно кількісно. Це тепер кажуть, і, звісно, брешуть. Були випадки, але щоб десятками чи сотнями! В тридцяті, да, але то було друге пришестя Христа. Він прибирав до рук віруючих селян, або набожних робітників. Особливо тих, хто молився на нову владу, комуністів. Чомусь саме їх в першу чергу, а потім вже віршомазів, журналістів, митців…

Дмитро навіть забув, що поспішав кудись. Говорив поки не помітив, що я почав позіхати, та, дивлячись у вікно, ловити гав.

— Вибачай, тебе мої думки не цікавлять. Я раб свого бізнесу, а ти людина вільна. Мені треба бігти льохи кормити, потім подбати щоб відвідувачки кафе були задоволені, а ти підеш до однієї зі своїх коханок. Вона тобі приготує вечерю, свіжу білизну в ліжко, і себе щоб як духмяна квітка була.

Дмитро почав закривати фіранки вікон, по його рухам я помітив, що він хвилюється.

—В мене й думки не було тебе образити.

— Тоді за яким дідьком приходив?

— За книжкою Єсеніна, її вкрадено з бібліотеки Григорія Івановича.

— Вкрадено!?. — Дмитро засміявся. — Кому вона здалася, заплямована кров’ю? Хіба що тобі, кажуть ти дуже шанував каліку. Візьми, коли…

Не почув, що він сказав далі. Я вистрибнув у вікно і городами перейшов на сусідню вулицю. У хвіртку не пішов, бо не було довіри зовні слухняному звіру. Собака, як її не виховуй, зостається собакою.

Ми відмовляємось яких будь змін у нашому житті, навіть вживання української мови. Коли вже звикли говорити суржиком, який сенс бути пішаками у руках нової влади. Сьогодні вона одна, завтра — інша. Сьогодні її мета — незалежна держава, завтра прийде президент котрий почне пристьобувати її до Росії. Або до іншої держави, бо бути сателітом спокійніше.

Якби хоч викладачі в школі спілкувалися поміж собою українською. А що ми чуємо. Викладачка української літератури говорить викладачу російської:

— Першим ділом тобі треба підготуватися до виступу з докладом. Я це добре розумію, але нарада по проблемам сьогодні основне питання.

Викладачка російської відповідає.

— Совєщаніє відбудеться в три години, а конференція в дев’ять…

Цю розмову я перекладаю таким чином:

Прийшли жнива молотити

Та не знають що робити,

Ловить гави Гриць, Пахом

По копиці б’є ціпком.

Осіння доба це безперестанні дощі та дощики, коли в степу, навіть по стерні, втопаєш по жижки в грязюці. Тоді вже йдеш не стежиною, а обіч, щоб не пошкодити взірці минулого.

— Здалося воно тобі, оте минуле, — журиться сестра. — Нічого доброго ми в ньому не бачили.

— Ой не кажи, сестро, хіба не щастям було знайти в кінці балки, в багнюці декілька диких цибулин, або набрати жолудів під дубами, а потім все це їсти, почуваючи себе Робінзоном? Коли не вистачає часу піднятися на чергову життєву сходинку ближче до сонця, ми починаємо линути вниз, поковзом по слизькому збіговищу темряви неуцтва та невідомості, потрапляючи таким чином в пазурі омани, або у найгіршому разі в релігійну секту, де людину перетворюють в тріпотливе, цілком підлегле пресвітеру єство. В раба облудної ідеї, облудних слів, облудного жаху перед невідомим…

— Здається мені, братику, що настрій у тебе мінливий, як осінь в Донбасі. То сонечко припече, то дощичок занудить, а то ще натягне холоду, хоч на піч до цвіркуна повлізай.

— Хіба тільки в мене, сестро. Кожна людина підлегла не стільки погоді, скільки своєму сумлінню. Десь, колись, щось не так зробив, а пригадаєш — стріпнешся. Не знаю, як почуваються безсоромні люди, може вони люди короткої пам’яті, так то вже хвороба якась…

Дванадцятирічний хлопчик Микола, син Василя Осадчого, приніс свої вірші:

— Скажіть, будь ласка, чи треба мені далі писати?

Вірш мав назву «Повернення блудного сина».

Приїхав до хати,

А хати немає,

Так де моя мати?

У вітру питає.

А вітру що хата,

Що попіл руїни,

Що синова мати,

Що спогади сина.

Байдуже тополі

Волосся куйовдить,

То нишпорить в полі,

То річкою ходить.

Питає у сонця:

— Куди пішла мати?

А сонце сміється,

Палке та кучмате.

Припав до землі,

Відповісти благає:

— В світу чи в імлі

Моя мати блукає?

Син чує у відповідь

Подих землі:

— Сини чужомовні

Блукають в імлі.

Позви-но на рідній

І мати озветься,

За мир в Україні

Болить її серце.

Та син не покличе,

Він мову забув,

Забув своє вічне,

Нерідне здобув.

Від рідного попелу

Сиве волосся

Уносить син в поле,

У море уносить.

Забуде він матір,

Як мову забув,

Забуде він хату,

Де хлопчиком був.

Я говорю Миколі Осадчому що він справжній поет, бо тільки у поета може так боліти душа за рідну матір, за рідну мову, за рідну вітчизну. Говорю, а сам думаю, що ці вірші стосуються мене. Хоча батьківська хата, слава богу, стоїть, і я ще не настільки здеревів, щоб не покликати рідною мовою сестер та племінників, але знову і знову уходжу я від стежинок дитинства, чужим морем в чуже поле…

А пломеніючий від щастя рум’янцем, Микола Осадчий починає мені розповідати місцевий любовний роман, і мені здається, що він щойно вигадує його, і я сміюся від щастя дивлячись на палаюче нутряним сяйвом лице юного українського письменника. Тільки б не зламався, тільки б устояв перед зрадницькою політикою донецьких урядовців, які, не знаючи, не можуть втямити який це великий скарб — українська мова. І чому в Донбасі не знайдеш в продажі україномовних газет, і чому? Чому? Чому? Тисячі питань, на котрі ніхто тобі не відповість.

А хлопчик знай собі розповідає:

«Я мусив стежити, як Микита Овчиників, ховаючись за кущами спіреї поза лісовою галявиною, цілить зі своєї дубельтівки в машину Прокопа Куца, чекаючи коли, відчинивши дверцята, водій з дружиною Микити, Бертою, вийдуть на галявину. Я встиг попередити Прокопа, що Микита з рушницею буде чекати на нього на місці їх гріхопадіння. Отож приїхав Прокоп з місцевою удовицею Валентиною Спірій, За невеличкі гроші вона погодилася удати себе коханкою Прокопа. Вона навіть одяглася точнісінько так, як одягається Берта. Першою відчинила дверці Валентина.

— Як рутою тхне! — вигукнула вона, висовуючи з машини кучму чорного як смоли волосся.

Рушниця висковзнула з рук невдачливого мисливця за коханцем дружини, а потім вже й сам він, впавши на траву, потетерівши дивився, як роздягається Валентина, а Прокоп, стоячи перед нею навколішки, цілує живіт, намагаючись дістати язиком груди. А коли жінка роздяглася, коли Микита побачив яка вона вродливо-тендітна, і роззявив від подиву рота, чи то комаха в горлянку залетіла, чи кров ударила в голову, він так чихнув, так його сіпнуло, що він випадково торкнув пальцем курка, дубельтівка вистрілила відразу з обох стволів, і куди б ви думали? Обидві кулі в колесо машини. Валентина від жаху аж підстрибнула, та коліном Прокопу в підборіддя. А Микита побачив що з Прокопа кров хлище, злякався й, забувши про рушницю, кущами спіреї драпонув до лісу, а там налетів на стовбур поваленого вітром дерева, впав лицем на гілку, і добре, що тільки окривів. А міг би й мозку лишитися. Тепер Берта живе з Прокопом, а кривий Микита бігає з подарунками до удови Валентини, бо там в лісі побачив в жінці те, чого не побачив Прокоп, облизуючи жінці живота. Воно й звісно, лицем в живіт красоти жіночої не угледиш. А Микита угледів. Зараз йому зробили око зі скла, і Валентина дозволила йому приходити до неї. Люди казали, що надумали одружитися. А Берта, скажу вам, таємно од Прокопа бігає до нашого сусіда Василя Петровича. А що буде як Прокоп про це взнає! Не знаєте? А я знаю. За прострілене колесо він у Микити дубельтівку забрав, так що історія повториться. Щоправда, Василь Петрович з Бертою на її улюблену лісову галявину пішки ходять. Учора я зустрів Прокопа й питаю: «Куди це ваша дружина в пообіддя, коли ви на роботі, бігає? Він сполотнів навіть, цикнув на мене, і пішов було. А потім поманив мене пальцем і питає: «Сам бачив, чи що?» Бачив, кажу, до лісу з кошиком ходить. «Так вона ж гриби приносить!» — зрадів Прокоп. «Так-то воно так, кажу я, але Василь Петрович за грибами ходить зранку, а додому грибів не приносить. На базарі його теж ніхто не бачив, бо повертається він з лісу після вашої Берти…»

— Тільки не подумайте, — каже Микола Осадчий, — не подумайте, що саме я провокую Прокопа на злочин. Не знаю за яким бісом, але сам кривий Микита Овчиників умовляв мене натякати про це Прокопу. Мабуть плекав надію помститися за око…

—І чим же все закінчилося?

Микола усміхнувся.

—Я попередив Василя Петровича що Прокоп знає про їхні зустрічі з Бертою. Думав, знайдуть собі нове містечко, щоб зустрічатися. Але Берта вперта. Думаєте вона до нестями закохана у Василя Петровича! Її хвилює гра з вогнем, бо знає, що Прокоп в неї стріляти не буде. А що до Василя Петровича, він очманів від цієї жіночки, якщо випаде нагода сам підставить під кулю груди…

На другому дні покликав мене батько Микити, Василь Олексійович Осадчий, прогулятися до Ясиновського ставу. В руці він тримав невеличку торбинку, яка подзвенькувала склянками

— Посидимо на бетонних східцях греблі, подивимося на рідну землю, а може ще й скупаємося. Таке бувало в дитинстві.

Йшли ми спочатку асфальтовим шляхом, потім стежинкою збігли з насипу і вже вздовж нього, утопаючи по коліна в ковилах, попрямували до балки, а вже балкою до ставка.

— Ти можеш щось зримувати про наше минуле? Себто, що на мозок спаде?

— Спробую, але за якість не осуди,— погодився я.

Як завжди, на ум падає що найпростіше.

На крилах пам’яті жену свій човен,

Скрізь морок та мороку в майбуття.

Нехай сучасне шкіриться життя,

Здійняв своє мистецтво містечкове.

Пробачимо позерство гарячкове,

Бридкого не побачимо сміття,

Воно не заважає гнати човен,

Обліплений сміттям, у майбуття.

Не віру в свято правди та чесноти.

Моє незадоволене лице

Лише сміття майбутньому несе,

Забувши присмак радості та вроди.

То ж як мені втлумачити оце,

Позбутись особистої погорди.

— Сумний сонет, нічого не скажеш. Я теж в свій час намагався складати вірші. Мріяв писати щось світле, щасливе. Пам’ятаю день, коли подзвонили з полового будинку, що народився син. Щастя аж з вух перло, сів за стіл, взяв зошит, олівець, і написав, але що написав… Що я написав, Олександре! Краще б в той день в хаті не знайшлося клаптика паперу і жодного олівця.

Здіймаю дужі крила хижака.

Куди летіти треба б запитати

У матері, та вмерла наша мати,

Забув уже була вона яка.

Все життя проклинатиму себе за оцей вірш, бо сина довелося виховувати самому. Дружину привезли додому мертвою. І я вже не пам’ятаю якою вона була. Але гнітить більше за все перший рядок «дужі крила хижака». Невже я й справді хижак? Невже моя Леоніла померла з-за мене? Чому я тоді не написав, наприклад, таке: «Дарую тобі щастя на віки», або щось друге, оптимістичне… Було в мене багато лиха та великого смутку. А тепер оце син, Микола. Хлопчисько зовсім, а вірші складає трагічні. Прочитав Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла Тичину… Надіявся знайти рядки щоб осявали душу радістю. Була в нього надія, що на щасливі рядки озветься мати. Так і не знайшов нічого рятівного… А внутрішній вогонь палає, кличе до людяного гумору, до свята, яке завжди з нами. До життя великого. І хто знає, може й напише син щось таке на що озветься мати…

Невеселою була наша подорож з Осадчим до Ясиновського ставу. В тому році води в ньому було небагато, вона не піднялася до греблі, не дзюрчала по бетонним східцям, як бувало в дитинстві. Вже вельми старими бачилися нам обідрані її стіни, жовтою коростою лежало на східцях опале з дерев листячко.

— Як недавно і як давно все було, дитинство, юнацтво… — зітхає Осадчий.

Ми йдемо по жовтих озерних висипах, оставляючи сліди на узбережному пісочку. Йдемо до місця де колись було багнище, яке ненадовго вкривалося яскравим лататтям. З під нього, подивитися на нас, вилізали невеличкі зелені жабенятка. Але багнище висохло відразу після того, як недалечко від ставу почав працювати скіповий ствол. Щезли криниці з холодними джерельцями, так що, йдучи до ставу, сьогодні треба брати з собою пляшку з водою. А що ото за вода! Тепла, ні аромату в ній, ні крижаної вроди. «Чи не ми винуваті в тому? — думаю собі. — Не треба було шукати долі в чужому полі…»

І раптом, наче прокинувшись від сну, починає говорити Осадчий.

— Ми розпочали нову добу української історії. Відкупорили пляшку з напоєм, не втямивши, що ото за напій такий. Чи прийшла ота доба, чи існує поза нашою свідомістю. Кажучи «нашому», я маю на увазі не тільки далекосхідних українців та діаспори інших країн, але й кола людей котрі мешкають в Україні. Бо більшість з них живуть ідеями імперської держави, вкладаючи в золочені рами слова Хмельницького «Навіки разом». Якось я запитав пенсіонера, в минулому викладача історії, як на його думку ставився до Хмельницького Тарас Шевченко. Ти можеш собі уявити якою була відповідь. «Шевченко великий поет, але в політиці він неук. Ви маєте на увазі його рядки «Проклянуть тебе, Богдане, твої рідні діти». Не маю сумніву — проклинали. Але одинці. Чи багато знайдеться сьогодні в Україні людей, які підтримують політику Ющенка? Я певен, що з Росією ми — сила, а самотні потрапимо в пащу американського лева…» Мені й досі соромно за моє мовчанні, але дискутувати з вчителем історії, Петром Андрійовичем Сивим я не відважився. Хоча в свій час ми вчилися з ним в одному вищому закладі.

А потім Василь Олексійович Осадчий заговорив про щось зовсім мені незрозуміле. Щось схоже я чув від далекосхідного космоенергета Сергія Дзюби, тільки там йшлася мова про далекосхідні скарбниці доісторичного знання.

Василь Осадчий був певен що саме на терені Донбасу мільйони років тому була розташована лабораторія по виробництву енергії, яка спроможна була знищувати тиранозаврів, бо на той час хижаки заполонили простори материків, загрожуючи знищити людей та усіх інших тварин землі. Бо усі вони були занадто слабшими, особливо люди. А серед тиранозаврів на той час вже з’явилися крилаті дракони з трьома пастками на одній голові. Вони ласували молодих дівчаток, з’їдаючи їх, засмажуючи на своїх палких, як полум’я, очах. Таким чином кількість людей на землі зменшувалася з кожним роком. Щось неймовірне відбувалося поблизу Ясиновського озера, в отій западині, куди збігає греблею вода. Продивися, Олександре, на оту гору, що поза ставом. Саме тут було збудовано лабораторію. Кажуть ще двісті років тому на цій горі виникали мерехтливі вогники, а в пекельне передгроззя гора вибухала блискавицями, які супроводжувалися громами та викидами енергії від якої починали хворіти люди з дурною енергетикою тиранозаврів. Ще в добу нашого дитинства сюди не приходили злі люди. Тебе ображали в дитинстві? — раптом запитав він мене, і я розгубився, не знаючи що відповісти. — Знаю, ні, не ображали, а подивися що робиться зараз. Звідусіль їдуть грузини, вірменці, дивляться на нас, як на невігласів яких, а ми терпимо отих тиранозаврів, бо більше не сяють вогники на горі, не осліплюють блискавки злодіїв, енергетика наших пращурів перетворилася в кам’яні брила…

Ми обійшли став і, важко дихаючи, почали підійматися на гору, яку Осадчий назвав лабораторією пращурів. На схилах гори росло багато чабрецю, де-не-де вогниками палали маки, в розпадинах юрмилися, срібляно виблискуючи, невеличкі кущики полину. За півсторіччя нічого не змінилося на цій горі. Хіба що більше стало рівчаків та кам’яних, нагрітих сонцем, виступів. На одному з таких виступів і зупинився Осадчий. Без усмішки в очах, він підійняв праву руку, як це робив колись товариш Ленін, і, звертаючись до блукаючих у небі хмаринок, почав говорити.

— Шановні друзі. Наш ювіляр, Олександр, людина ще досить молода, добре освічена, попереду у нього чимало років плідної праці. Я бажаю, щоб його праця стала вагомим внеском в розвиток нашої рідної Батьківщини. А зараз ми прохаємо Олександра, прочитати щось з поки ще ненаписаного . Будь ласка, Олександре, — звернувся він тепер вже до мене, — прочитай нам щось таке, що впаде тобі в мозок, і ми подивимося, чи збереглася енергетика натхнення в цій доісторичній лабораторії.

Мені стало зовсім весело, бо нарешті я втямив за яким бісом привів мене сюди Осадчий. Він хотів знайти підтвердження своїм висновкам, що гора за Ясиновським ставом має свою неповторну енергетику.

— Ну що ж, коли товариш просить… але тему… про що б ти, Василь Олексійович, хотів почути.

— А, скажемо, про твого улюбленого філософа Ніцше. Тема суперечна, але саме така мене й цікавить.

Я зайняв місце Осадчого на камені, хапнув ротом гіркуватого аромату чабрецю та полину і раптом усвідомив собі, що Ніцше — саме той філософ, котрого я хотів би назвати Богом. А далі все пішло як по олії.

Єдиного у світі я назву

Людиною, що гідна стати Богом.

Він прокладав шляхи в добу нову,

Над рабством він одержав перемогу.

О, як я намагався йти з ним в ногу,

Стрічати сміхом богів та катів.

Співати так, як сам того хотів,

Над смертю одержати перемогу.

За все життя не мав я ворогів,

Сміявся над богами і катами,

Не вмів я цілувати прапорів,

Ламав тенета богові та брами.

Я й справді Богом був, коли молився

Тому, хто перед Богом не хилився.

Я склав вірша майже не задумуючись, читав з натхненням, наче це був не новій вірш, а давно заученій. Осадчий сміявся і плескав в долоні.

—Я знав, що це не проста гора. Її енергетика відчиняє в людині те, що постійно в ній спить. Коли я сюди приходжу, починаю відкривати нові закапелки в своєму мозку. Після смерті дружини я почав було пиячити. Теща взяла на себе виховання сина. А одного разу ми запиячилися біля ставу до бісиків. Не знаю хто зволік мене на оцю гору. Коли я очухався, мені було гидотно дивитися не тільки на себе, але й на горілку в пляшці, яка стояла на оцьому камені. Я швиргонув пляшку геть, і більше мене п’яним ніхто не бачив. І не побачить, бо я знаю таємницю оцієї гори. Трошки випити це можна, але тільки не на горі. Ти помітив, що торбу з горілкою та їжею я залишив внизу біля ставу. Я не віру ні в бога ні в біса, а віру в своїх великих пращурів. Вони знали що воно таке — щастя жити на рідній землі. Але окрім цієї гори до нас нічого від їхньої культури не дійшло. Вони мали свою поезію, але то була поезія радості, а не смутку. Моє велике бажання, щоб мій син навчився писати так, як писали колись вони. Щоб став він гідною своїх пращурів людиною. Непохитною в потягу до знань, в прагненні великої мети…

Після такої промови мені вже не хотілося ні пити ні їсти. Моя душа була переповнена дивним, досі невідомим мені світлом. Хотілося плакати за безцільно втрачені роки. Здавалося, побіжи я зараз по воді і вода втримає мене на поверхні. Я відчував тріпотіння крил за спиною… Тепер я знав, що мене так тягне на Донеччину, на землю моїх батьків, на землю моїх друзів, на землю мого дитинства. Енергетика гори, про яку ніхто з нас, невгамовних хлопчиків, не знав. Ми не дуже шанували цю гору. За все своє життя я піднімався сьогодні на неї в другий чи може в третій раз. Таємницю відкрив Василь Осадчий, коли вона подарувала йому силу відродження.

Повертаючись степовою стежкою до містечка, ми зупинялися і подовгу дивилися на повільно зникаючу вдалині гору. І раптом я побачив на її схилі щось схоже на жовті та червоні плями. Вони мерехтіли, щезаючи і виникаючи знов. Я не втерпів, кинувся бігти стежкою назад, Осадчій за мною, я плакав слізьми щастя, я махав крилами, намагаючись злетіти, і злетів таки, і полинув над рідним степом, зрошуючи його слізьми і нестерпною синовньою любов’ю. Осадчий летів поряд. Я не бачив його лиця, бо заповнені слізьми очі бачили тільки гору, одягнену в жовті та червоні вогники.

Я й досі не втямлю що ото було. Опинившись біля ставу, я побачив захеканого Осадчого, а за ставом гору, звичайно без вогників на схилах.

— Ти чого побіг? — запитав Василь.

— Так вогники ж… я їх бачив… жовті й червоні…

— То сяяли сльози в твоїх очах, Олександре. Днем вогники не сяють, вони виникають тільки вночі…

Мені здавалося що Осадчий чогось недоговорює. Тепер вже ми поверталися не озираючись. Поверталися мовчки, кожний зі своїм сумлінням і своєю погордою. Мені було соромно від усвідомлення, що через два дні я покину рідну землю, а Василь Осадчий погорджував, що залишається жити біля гори свого дитинства, яка подарую його сину велике щастя писати про життя без суму в серці.

— Може зайдемо, вип’ємо по чарці? — запропонував Василь Олексійович.

— Ні, ні, і ще раз ні, — відповів я, відчуваючи що сьогодні не піду навіть до Оксани.