02 частина

Частина друга

Ми зустрілися з Леонтієм Григоровичем Гордейчиком на концерті симфонічної музики. Стояли поряд коли до мене підійшов молодий письменник, привітавши словами:

—Щирий привіт, друже, музик закортіло?

Його жарти були не завжди приємними, бо був отой Валерій Богатирьов трохи не від світу цього. Я йому якось сказав, що прізвище його не від російського богатиря, а від злодія, котрий споконвіку тирить у людей справжнього Бога. Не знаю чи порозумів мене, поет Валерій Богатирьов, але таким чином ми зацікавили людину яка стояла поруч.

— Мені здається прізвище вашого приятеля треба писати як Богатерьов, і ось чому. Терноглав у язичників був богом перемоги. Його малювали розіп’ятим на дереві з терновим вінцем на голові. Себто язичеський Ісус. Бог який розіп’яв перемогу, перемогу над усім злим, що після отого розп’яття запанувало над людством. Якщо ж зосередитися на існуючому написанні прізвища, пригадаємо траву тирлич, яка росла могилами на узбережжі Дніпра. Тією травою перевертні натирали собі пахви, щоб вкоїти людству якесь чергове паскудство. Чаклуни тією травою вміли запхати кляпа в пастку вовкулакам та відьмам, але з часом забули як це робиться. Теперечки вже й самі дурять людей не гірше перевертнів.

Мені дуже сподобався добре знаючий язичество розповідач. Ми познайомилися, домовилися зустрітися на його помешканні в будинку ветеранів Вітчизняної війни. Вже після першої зустрічі в мене з’явилося нестерпне бажання написати оповідання, а потім і повість про цю дивовижну людину. Ми зустрічалися на протязі майже двох років, з травня двохтисячного до березня дві тисячки другого. На день знайомства Леонтію Григоровичу було дев’яносто років. Він був на голову вище за мене, десь за сто дев’яносто, не по рокам моложавою, кмітливою і занадто ще дужою людиною. За спиною Леонтія Григоровича стояло не тільки життя завдовжки в дев’яносто років, але й безліч таємниць, розгадати які навіть на початок двадцять першого сторіччя було ще майже неможливо.

—Марна справа, друже, — випускаючи хмарку димку над голеним чолом всміхнувся мій співрозмовник, коли я запропонував написати про його мандри пригодницький роман. — хіба що надавати занадто багато ваги сентиментам.

Було в мене передчуття що Леонтій Григорович сам досконало не знав про кінцевий наслідок своєї праці. Виникало питання, чи знав про те сам керівник відділу, в якому працював Гордейчик, чи теж виконував чужу волю? Леонтій Григорович прагнув позбутися непевності, щоб нарешті знайти собі чистий спокій. Він не розумів чому йому саме в дев’яносто років так закортіло дізнатися здійсненню яких планів він відкривав своє життя. Розраджувало те, що майже за піввіку роботи він врятував життя багатьом приговореним до страти «ворогам народу», особливо за кордоном.

Я дивився в сумні, стомлені очі Леонтія Григоровича, але він не бачив мене.

—Що вас так непокоїть, — запитав я, — вас ображає, що не досягли в житті логічного кінця. Але чи було воно у когось логічним? Візьмемо великих, славетних, думали роблять добре діло, а зосталися в історії катами.

—Ви маєте на увазі Леніна, Сталіна…?

—Інших теж. Якщо ви й справді врятували життя майже одній рокованій людині, це вже подвиг.

На обличчі Леонтія Григоровича промайнула тінь незадоволення, в голосі, коли заговорив, з’явилися різкі нотки.

—Якби ще знати кого я врятував і за що вони отримали смертний вирок. Я грав чужу гру, бігав по світу, як бігає по кімнаті сліпе кошеня. А тимчасом, щоразу не побачивши батька, в мене виріс син Віктор. Віктор Леонтович Гордейчик. Звичайно, я допомагав йому, Віктор одержав добру освіту, має посаду. Іноді я зустрічаю його, посуваючись вулицею, але підійти й сказати — я твій батько, не тільки соромно, але й лячно. Бо не можу збігти уявлення що постійно живу під чиїмось пильним оком.

Він встав смикнув за шнур, і важка фіранка затулила вікно.

—Навіщо, за вікном день? — здивовано вигукнув я, і мій співрозмовник сіпнувся, начебто прокинувся від глибокого сну.

—Пробачте, успадкована кров боягуза, але в житті вона допомагала мені вижити. Я розповім вам багато чого, але не питайте про логіку моїх героїчних вчинків, бо на мою думку, як я вже натякав, логіки в моїх діях не було. Був тільки Олег Карпович, прізвища котрого ніхто не знав, було в мене посвідчення за підписом товариша Сталіна, коли я працював на терені Радянського Союзу, в Америці за підписом Рузвельта, а в Німеччині, чинне до сорок третього року, за підписом Гімлера. Фантастика, скажете? Може й так, бо іноді я сам собі думаю, що все моє життя цілковита вигадка. Можете вважати мене зухвальцем, але життя про яке соромно розповідати, навчило мене обережно ставитися до кожного вимовленого слова. Чого вам не слід знати я не скажу, бо є побоювання що володіючи повною інформацією ви не будете в безпеці.

Я рішуче хитнув головою.

—Це не зовсім справедливо, мені не сімнадцять і не сорок років. В сімдесят ми постійно живемо в небезпеці, крововилив в мозок, серцевий напад, або — заснув і не прокинувся. Якого дідька нам лякатися, Леонтію Григоровичу? Невже він й досі живий, ваш Олег Карпович?

—Є в тому що ви кажете здоровий глузд, але, врозумійте й мене. Я давав підпис мовчання на двісті років. Розумієте… на двісті. Хіба не може такого бути що сьогодні наші нащадки виконують розпочату нами місію? Правда, є в мене гадка, що ми її вже виконали. Навіть не гадка, припущення. Якщо так не варто турбуватися. Ось ви, наприклад, яка думка вас сьогодні гнітить більше за все?

По змовницькі всміхаючись, я відповів не зовсім певно:

—Більше за все гнітить думка, що Україна може втратити свою незалежність.

Леонтій Григорович засміявся, ляснувши долонями, зовсім як дошкільного віку маля.

—Я розряджаю себе думкою що працював саме в цьому напрямку. Пригадайте що робив Сталін з Україною в тридцяті роки, Скільки загинуло україномовних письменників. Молодими загинуло, нізащо. А скільки загублено голодомором. А скільки пішло за вербувальниками на будови комунізму й загинули там не за понюх тютюну. Росія висмоктала Україну, заповнюючи її своєю кров’ю, і поки це діялося були люди які намагалися зміняти існуючи звичаї. Але як? На це питання ніхто вам не відповість. Знаю тільки що Олегу Карповичу потрібні були люди які не тільки володіли самі собою, але й вміли підкорити своїй волі необхідних їм людей. В мене, як кажуть, були такі здібності, потім майже п’ять років тренування впереміш з практикою в мурах НКВД, куди мене скеровували як фахівця психолога заради добору особливо терплячих, незламних людей. Як їх використовували надалі можу тільки здогадуватися, бо декого зустрічав за кордоном і навіть спілкувався з ними, як агент ЦРУ, дарма що робив це по завданню вже відомого нам Олега Карповича. Як фахівець психолог я пройшов майже всі табори Радянського Союзу. Спочатку щоправда досконало вивчав протоколи допитів, так що вирушав в подорож маючи уявлення з яким в’язнем має відбутися зустріч, а також головну тему спілкування. Траплялося коли герої допитів в мурах НКВД зламалися в нелюдських обставинах таборів, я знаходив їх розчавленими, покірними прислужниками кваліфікованих злодіїв. В такому випадку мені належало, махнувши рукою, їхати далі, але я не міг збутися думки, що це тільки шаг до ретельно розробленого плану. Таким чином я знайшов в одному з таборів людину, яка на протязі двадцяти років була моїми очима в еміграції, переважно в Європі, підтримувала деяких членів Української Головної Визвольної Ради, допомагала україномовним письменникам друкувати свої твори, скеровані на підрив повоєнного авторитету радянської влади, особливо в державах сателітах СРСР.

— Так хто ж він таки був отой ваш Олег Карпович? За вашою розповіддю виникає, що в тридцяті роки при НКВД існував гурт українців, які спрямовували свої дії на відокремлення України від Росії. У такому разі стає питання невже на протязі сімдесяті років така могутня держава в державі, як КДБ, не викрила підривної діяльності купки людей в своєму осередку. Це неймовірно, Леонтію Григоровичу. В таке неможливо повірити.

— Якщо тільки це не стало нав’язливою ідеєю генералів отої держави в державі. Хіба вигнання відомих людей не підривало авторитет держави. Інше діло якби це робилося мовчки, а тож учиняли безнастанне дзвоніння: дивіться які ми дурні! Допоможіть нам вибратися зі смітника народної недолі! Хіба ви в душі не сміялися, спостерігаючи за діяльністю КДБ? Мовчки, але сміялися!

—Не тільки мовчки, сміялися й уголос. Сміялися навіть офіцери КДБ, особливо за чаркою горілки. Була в мене в сімдесяті роки коханка Надія, товаришка котрої, Настя, одружена за майором КДБ, Валерієм Гуменюком. Валерій Іванович очолював відділ боротьби з сектантством. Двічі йому в плече вшивали якісь ампули від пияцтва. Але пиячив навіть з ампулами. Чимало вечорів ми проводили разом на квартирі моєї любки. Дружина Гуменюка, Настя, була бабою язикатою, про все базікала відверто, як на духу, її підтримувала Надія, а Валерій скаржився на свою долю. «Якого дідька я повинен підсліджувати отих дурнуватих сектантів, шукати в їх молитвах загрозу радянській владі. А поети! Якщо хтось і напише дещо відверте, так подивіться, хіба то брехня? Ти, Олександре, написав, що ми й досі бігаємо довкола завоювання Жовтнем. Так бігаємо ж. Генерал наш, прочитавши твої вірші, одним словом тебе пожурив, а другим погладив. Бо не дурний, бачить що діється в державі». Було всіляке. Знімали з програми місцевого телебачення мої виступи з віршами, але директор студії Гінзбург, дзвонив, натякав що треба мені збігати порозумітися з ідеологічним відділом. Одного разу пішов. Поручкалися зі мною, познайомилися. «Розумієте, у вас роман з дружиною відомого бригадира, він скаржиться, що ми сприймаємо це за належне, а треба ганьбити. Це справи не наші, але, порозумійте й нас». Можна було заради телебачення пожертвувати коханням вразливої жінки, але яке там! Хіба не сором здоровому мужику відмовити жінці в її природних бажаннях.

***

Все, що я мав на той час, не зовсім ще розшарпані нерви, невіру в завтрашній день, та дружину, яка заглядала в кишені знайомих мужиків, гадаючи під якого б їй влучно лягти. Бо на початок дев’яностих письменники та редактори видавництв виходили з моди, ставали на крила спекулянти, злодії, та агакали нової влади, що терміново перелицьовувалися з комуністів-ленінців в патріотично підбурених прихильників дяді Сема. Одна проблема цікавила мене: що в новій політиці від бруду, а що — від очищувального вогню? Якось напідпитку я сидів в брудній пивниці, змішуючи смуту з пивом, дивився на красуню блондинку, яку лапав за груди кремезний чоловіче в золотому ланцюжку з хрестом, та розкритій до пупа сорочці. Коли бармен приніс мені черговий кухоль пива, я запитав, вказуючи на інтимну парочку, що ото за розпусник сидить за столиком напроти. Гарсон навіть відсахнувся з переляку.

—Та це ж наш банановий король, Макогонів, хіба не знаєте!

Я не знав, тому й запитав, та не пошепки, а так щоб людина з ланцюжком добре втямила, що розмова йде саме про неї.

Блондинка майже вперше за довгий час сидіння в пивниці зацікавлено подивилася на мене. Помітивши таке діло банановий король гримнув до своїх охоронців.

—Викиньте п’яне опудало геть!

Хлопці-охоронці, а їх було троє, спочатку подивилися одне на одного, потім з великим небажанням відірвалися від свого пива.

—Йди, батько, звідси по добру по-здорову! — сказав один з них. — Макогон якщо вже причепився не відчепиться!

—Хай краще він піде, — зціпившись від гніву, перецідив я крізь зуби. — Може мені його супутниця сподобалася, чекаю коли ваш шеф їй остогидне і вона прибіжить до мене.

Це вже було занадто. Охоронці навіть розгубилися, але банановий король вскочив і з криком:

—Я з тебе, паскуда, зроблю янголятко! — кинувся до мене. Його обличчя відбивало надзвичайну загрозу, почервоніло до чорноти, в руці він тримав важкий скляний кухоль, міркуючи нанести мені удар межи очі. Я б хотів стати п’яним, але хміль відлетів з мене разом з гнівом. Настільки мерзотним показалося мені лице бананового короля, що я виплеснув йому в очі повний кухоль тільки-но принесеного барменом пива. Кухоль випав у нього з руки, якимось чином він схопився за ланцюжок, зірвав його з шиї і, махаючи в повітрі важким золотим хрестом, другою рукою намагався витерти залиті пивом очі.

На початок дев’яностих охоронці ще не були такими натренованими, як по десяти роках, але вирішили все ж що хрест шефу не допоможе. Старший з охоронців, котрий попередив щоб я вийшов з пивниці по доброму, схопив мене за плече, щоб виштовхати геть, але король гримнув «розійдись» і вихопив з кишені пістолет «Макарова». Все це сталося за кілька секунд, пролунав короткий постріл, але чомусь в стелю, старичок, якого я помітив тільки-но зайшов до пивниці, але відразу ж й забув про нього, обеззброїв короля, розкидав по закуткам його охоронців, і тепер стояв, високий, сивоволосий посеред пивниці з пістолетом в руці. Я побачив очі блондинки, вона стали величезними, якимись я б сказав порожніми і втупилися в мене, не розуміючи що я за людина.

Почувши постріл в пивницю прибіг постовий міліціонер, трохи я б сказав розгублено подивився на присутніх і зробив суворе лице, запитав:

—Хто стріляв?

—Ніхто не стріляв, пане капітан, — відповів старий, — це ми шампанське відкрили.

Але банановому королю забажалося більшого.

—Стріляв оцей дідуган, у нього пістолет, арештуйте його!

Банановий король не міг вибачити діду своєї поразки. Його тіпало від обурення, залите пивом лице було вже не червоним до чорноти, а якимось сірим в білях плямах.

Міліціонер підійшов до діда.

—У вас є дозвіл на володіння зброєю?

—Якою зброєю? — здивовано запитав старий.

—У нього вона, у нього, пістолет «Макарова», — гепаючи по долівці ногами, кричав банановий король.

—Немає в мене ніякої зброї, — всміхався старий, дозволяючи капітану обшукати свої кишені. Він стояв розвівши руки в сторони, в правій тримав кухоль з пивом. Пістолета в старого так і не знайшли. Не знайшли його й у присутніх. Зброя щезла, наче її й не було. Зостався тільки слід від кулі.

—Як таке може бути? — питав вкрай спантеличений капітан. — Куля є, а зброї немає?

Коли міліціонер пішов, і всі трохи заспокоїлися, старий підійшов до бананового короля і, протягнувши йому пістолет, сказав:

—Ніколи не держи цю цяцьку при собі, бо одного разу замість бананів будеш сьорбати баланду».

Відвідувачам пивниці старий показав фокус, взяв у бананового короля зброю, і в якийсь мить вона перетворилася в його в руці в кухоль пива. Блондинка була в захоплені:

—Чи не можете ви перетворити мого коханця з бананового пихи в звичайну людину без охоронців, котрі заглядають в ліжко коли ми спимо?.

—Можна, — всміхнувся старий, — тільки на такі справи потрібен час. Ви запишіть собі телефон мого секретаря, — старий хитнув головою в мій бік, і чимало здивувавши мене, назвав цифри мого стільникового телефону. Таким дивовижним способом я, учорашній безробітний, опинився секретарем Леонтія Григоровича Гордейчика. Платня мене майже не цікавила, занадто цікавим був сам Гордейчик, котрому на початок третього тисячоріччя сповнилося дев’яносто років.

***

Леонтій Григорович жив на третьому поверсі дев’ятиповерхового будинку ветеранів. Маленький коридорчик, кухня, туалет з душем, і кімнатка, з ліжком, столом та сервантом. На підвіконні квіти. Я прийшов до нього на другий день після нашого знайомства. Ввійшов крізь заскленні двері, сказав вартовій жінці до кого йду. В приміщені було занадто навіть тепло, завдяки чому пахло не парфумами, а замішаною на старості безнадією. Таке враження складувалося від мешканців будинку, древніх бабусь з ціпками, статечних старців з пронизливим очима.

—До кого йдете? — запитав до мене старче з трьома орденами Слави на кітелі, і почувши що до Гордейчика, недбало махнув рукою — такого не знаємо!

—Ото й добре що не знаєте, — подумав я, піднімаючись східцями на третій поверх, — на мою думку Леонтій Григорович людина яка не дуже бажає щоб про нього щось знали.

Тільки-но я піднявся на поверх, як ліворуч по коридори відчинилися двері, і Гордейчик мовчки поманив мене рукою.

—Він наче крізь стіни все бачить, — майнула думка.

Відверто сказати я трохи побоювався зустрічатися з цією людиною. У нього були гіпнотичні очі. Коли я підійшов з горла Леонтія Григоровича вихопився звук схожий на хихотіння.

—За вами слідкує полковій розвідник Олексій Попов, у нього голова обертом йде, коли проходить повз мене. Не може втямити що я за людина. Пише до служби безпеки листи, щоб перевірили хто я та звідки. Може й у вас є яке питання до мене, бо, почуваю, не зовсім і ви вірите в мою порядність.

Я відповів відверто, як завжди:

—Не хочеться бути іграшкою в чужих руках, а ви спроможні підчинити мене своїм задумкам.

—Вас — ні, — Леонтій Григорович всміхнувся, — я певен, що ви іноді чуєте про що думає людина яка з вами спілкується. Мене ви зацікавили як письменник. Дещо ваше читав, отже дійшов висновку, що ви повірите в мої зовсім не фантастичні історії і напишете книжку про життя людини, яка завжди жила не так як хотіла, і дивлячись в минуле не можу порозуміти, що, як, та якому дідькову віддала своє життя. А життя складувалося не тільки трагічно але й кумедно. В цьому місті живе мій син, іноді як перехожі ми зустрічаємося, але він не знає, що я його батько. За прізвищем ми обидва Гордейчики, по батькові він Леонтович, але мені було заборонено будь коли повертатися до минулого. Той, хто взяв з мене таке слово, давно помер, але, поважаючи його, я не можу порушити клятви. Про все це я вам розповім, але мені потрібне ваше слово, що надрукуєте записане тільки поза моєю смертю.

Коли трохи згодом я повернувся до себе в квартиру мені було про що поміркувати. Зацікавленість одне, але відповідальність за написане перед довірою неабиякої людини була теж занадто велика. Десь під вечір мені подзвонили, я нервово здійняв трубку, підозрюючи що дзвонить черговий читач, якому не сподобалася моя книжка гуморесок. Але почувши жіночий голос трохи пом’якшав.

—Звуть мене Галиною Я та жінка, що була з вами в пивниці, пам’ятаєте?

—Пам’ятаю, тільки в пивниці були ви не зі мною, а з банановим королем, Макогоном. Але чим власне я зацікавив таку красуню, невже ви й насправді повірили моєму другу, що він зробить з вашого бананового короля цукерку?

—Знаю що не зробить, але є велике бажання з вами зустрітися, можна й в мене, але несподівано може прибути Макогон.

—На ваш погляд, шановна Галина Батьківна. Кажіть куди, я приїду.

Коли через годину трохи схвильований я подзвонив в названу Галиною квартиру, мені відчинила літня жінка, не дуже доброзичлива, але з кімнати вже лунав голос Галини.

—Проходьте пане Приходько, не звертайте уваги на настрій моєї гувернантки, вона зараз почне дзвонити, докладати Макогонові що до мене прийшов мерзотний тип, і як їй бути далі, як діяти.

—І ви терпите в своєму домі шпигуна?

—Терпцю поки що вистачає, пане Приходько. Так ви проходьте, проходьте.

В кімнаті від стіни до стіни лежав м’який килим і я засоромився що не здійняв чоботи.

—Пробачте, — всміхнувся гувернантці, — так розхвилювався, побачивши вас, що навіть розгубився.

Жінка всміхнулася: ідіть вже!

Галина сиділа випроставши засмаглі ноги на білому кріслі, від чого сказалася ще засмаглішою.

—Жінка своєрідної вроди, але нахаба, мабуть, ще та, — подумав я сідаючі в крісло напроти.

—Чим власне я можу вас зацікавити?

Вона простягла долоню, запрошуючи поцілувати дамі ручку, що я негайно й зробив, ставши перед Галиною на коліна. Помітивши що це їй сподобалося, підповз на колінах ближче і поцілував засмагле і дуже вразливе коліно.

—Чому тільки одне, хіба друге чимось провинилося? — запитала зі сміхом.

Я поцілував друге коліно, потім, підіймаючись з колін, поцілував в щоку. Повертаючись задки в крісло, сказав, що вона дуже солодка жінка.

—Дегустувати будемо потім, — відповіла задоволено, — а зараз Вероніка Степанівна буде частувати нас своїми стравами. Віронько, ми на тебе чекаємо!

Коли гувернантка поставила перед нами невеличкий столик на колесах, я запропонував, щоб Степанівна залишилася й повечеряла з нами.

—А ви, я бачу, ловелас, пан Приходько, — пожартувала Галина, — приєднуйтесь Вероніко до нас, будь ласка, посувайте крісло.

Я тут же вскочив і посунув одне з стоячих по кутам крісел до столика. При цьому помітив як почервоніла від задоволення гувернантка, і вже сміливо принесла ще один бокал з тарілкою та виделкою для себе. Вино було біле італійське, цукерки — горіх в шоколаді. Шинок, сир, картопляне пюре з котлетами ми почали шматувати після четвертого тосту за бананових королів, котрий запропонувала саме гувернантка. Попередні три були за присутніх, при чому перший за Вероніку Степанівну. Я відразу помітив що вона не просто гувернантка, а шпигунка Макогона.

—Я буду цілком відверта з вами, пане Приходько, — після випитого за Макогона вина, сказала Галина, — мені ви сподобалися відразу як ввійшли тоді до пивниці. У вас на плечах лежав такий тягар, такими сумними були очі, що подумки я вирішила, що вас покинула дружина. Але Макогон мені сказав що ви журналіст, письменник і бабій, якого світ не бачив. Що письменник і журналіст я повірила, а що бабій — ні. Ви більше дивилися на бананового короля, що сидів поруч зі мною. Ви, мабуть, терпіти не можете багатих?

—Я дивувався, як може така красуня продаватися за гроші отому опудалу Макогону? Ви пробачте, Вероніко Степанівна, що я так висловився про вашого шефа, але я звик називати речі своїми іменами.

Сидячи поруч з Веронікою, після п’ятого тосту за демократію, я вже до нестями жадав при підняти гувернантці спідницю щоб краще розгледіти її гарні ноги. Це помітила навіть Галина.

—Дуже цікаво, — зірковим зблиском спалахнули її очі, — ви прийшли до мене в гості, а домагаєтеся кохання моєї гувернантки. Вона ж двічі старша за мене?

—Це очевидно, але справжні знавці люблять не молодість, навіть не вроду, а те, що існує поза нашою свідомістю. Я опинився поміж двох полюсів, обидва занадто зворушливі, але магнетизм Вероніки перемагає. Я знаю навіть про що вона зараз думає, але не скажу, бо це їй не дуже сподобається. Знаю про що думаєте ви, Галино, але краще мені помовчати, бо… ні, ні, не треба лякатися, це тільки натяк на те, що від двох жінок, які сидять поруч, більше добра принесе мені Вероніка, а ви, Галина, тільки й думаєте яку користь можете мати від знайомства зі мною. Хіба це не так?

Галина почервоніла так, що навіть русяве волосся набуло рожевого кольору.

—Мені час іти, — сказав я, підводячись з-за столу. — Пробачте, Галино, коли щось не так. Але я так і не порозумів чого ви від мене хотіли.

—Чорт забери! Хотіла знайти надійного коханця Вероніки, така відповідь вас улаштовує, пане Приходько? А далі вже домовляйтеся самі, тільки стіл заберіть, будь ласка, я відпочивати буду, голова болить.

Нервовість свою Галина не приховувала, ото ж мені спадало на думку, що ми з Веронікою зруйнували її плани на вечір, а може й на ніч. Але все ж таки вона простягла мені руку з нафарбованими нігтями, чого я раніш не помітив, і цілуючи її, я почув тихий шепіт: о дванадцятій чекатиму? Вона переграла мене в цьому спектаклі, але недооцінила Вероніку, бо та причепилася до мене і потягла до своєї кімнати.

—Як би нам не ускочити в яку халепу, — протестував я, коли прискорено дихаючи Вероніка розстьобувала гудзики на моїх штанях.

—В халепу можна попасти з нею, — відповіла вона, укладаючи мене на спину і роздягаючись сама, — за Галину Макогон голову зніме.

—А за тебе?

—Я — це я, не тільки сестра Макогона, але й його наставниця по бізнесу. На що він здібний з трьома класами освіти?

Треба признати, що ноги у Вероніки були справжніми взірцями жіночої вроди.

О дванадцятій я таки прийшов до Галини, проводивши Вероніку додому й наспівавши їй пісень про бригантину в далекому синьому морі. Прийшов, бо була підозра, що покликала вона мене не заради ліжка. Чекала на мене одягненою і відразу в дверях запропонувала йти до людей які начебто на нас чекають по негайним справам. Я вже пожалкував, що не повідомив про зв'язок з коханкою бананового короля Григорія Колибу.

Нічна біготня по чужим квартирам, чи не черговий революційний зговір? На квартирі в котру ми прийшли пахло смаженими млинцями, на столі блищав самовар, з сусідньої кімнати долинали голоси, жінки на чомусь наполягали, а чоловік заперечував, покликаючись на авторитет філософа Лосева.

—Мегарики вчили що речі мають потенцію, коли вони себе енергійно виявляють, якщо речи не мають енергії, не мають і потенції.

—Але Аристотель критикував мегариків.

Я так і не взнав за що Аристотель критикував якихось там мегариків. Але як виявилося розмова йшла про те, кого з присутніх обрати головою фірми. Жінкам подобався керівник енергійний, але зі слабою потенцією, щоб займався справами, а не бігав по жінках. Потенцію вони сприймали не інакше, як хтивість.

З нашою появою усі перейшли до столу, окрема господарки та нас з Галиною, в гурті було троє — жінка та два чоловіки, не дуже щоб молоді, але в самому розпалі своєї потенції. За млинцями з чаєм знову вчепилися в головну тему розмови. «Треба оформити фірму, а не знаємо кого обрати керівником, — усвідомила мене по суті справи Галина. — Домовилася, що італійські друзі поставлятимуть нам дешеве віно в тетрапаках. Це бізнес занадто вигідніший, аніж банани з Марокко. Але ми бачимо що сталося з тихеньким та скромненьким банановим королем. Він спровадив геть друзів, з котрими починали розкручувати бізнес, а зараз вони…».

—Ви, як психолог, може щось підкажете? — увірвала розповідь Галини господарка квартири, Надія Сапожникова.

Трохи помовчавши, я відповів так:

—Вас, Надія, не знаю як вас по батькові, я б головою не обрав, бо не вмієте слухати других. Що до Галини, вона жінка розумна, але надовго її в вашому бізнесі не вистачить. Через місяць-другий знайде собі щось більш цікаве, і добре якщо за цей час не посадить вас в борги. Що до хлопців, спостерігаючи, як вони їдять млинці, доповім, на таку посаду вони здібні, але заздалегідь виношують думку…, — я замовчав помітивши як зблідши, мої підслідні ледве не подавилися млинцями. — Пробачте, хлопчики, але я звик говорити те що бачу. Потай ви мрієте відбути на постійне життя до Італії. А там де фірму очолює велике Я, помічники це так… бидло. Є поміж вас людина, за якою ви можете жити як за камінною стіною…

—Ця людина, звичайно, ви!

Знову господарка квартири, Надія Сапожникова, не дала мені договорити.

—Про мене забудьте. Мене виховувала радянська влада, спекуляцією я не буду займатися навіть вмираючий від голоду. Мене покликали, я прийшов. Не згодні, я піду, в мене є справи поважніші».

—Дайте письменнику висказати свою думку, — гримнула на гурт Галина. — На сьогодні я головне лице у вашому бізнесі, бо гроші на скуплення вина в Італію підуть від Макогона. За моєю порадою, забачте. Так що останнє слово за мною. А ви, пане Приходько, не соромтеся, викладайте, хто тут з нас самий талановитий.

—Самий, чи не самий, не знаю, але без опаски втратити, я б свої гроші позичив отій молодій дівчині, що всміхається слухаючи наші витребеньки. Гроші її мало цікавлять, а характер далебі не жіночий. Під її засадою парубки ваші через два-три роки будуть жити в Італії, а жінки в своїх загородніх будинках, якщо не спокусяться на закордонне життя. А млинці у вас, Надіє, не знаю як вас по батькові, дуже смачні. Навіть мати не вміла так смажити.

Я встав, бо сказати мені було більше нічого. Відстань додому була чималою, а за вікном стояла темна без зірок та місяця ніч.

—Ходімо, — сказала Галина, — Макогон пришле машину, а ви, друзі, зробіть так, як сказав письменник.

Цегляними сходами ми з Галиною зійшли в ніч. Прямо перед нами по той бік вулиці темнів парк. На вулиці не було вже ні перехожих ні машин, лише ліхтарі на стовпах перемигувалися втомленими за день очима.

—В мене в сумочці є пляшка коньяку та цукерки з горіхом. Ходімо до парку, там в альтанці обмиємо наші справи і відразу обміркуємо, скільки коштує ваша консультація.

—Один ваш поцілунок, Галино, на більше претендувати не можу.

—Чому так, невже я гірша за Вероніку? Тільки не відбріхуйся, не така вже я й дурна. Вероніка ще та зваба, але після неї мене збуджує цікавість, хто з нас краще може вдоволити мужчину.

Вона схопила мене долонею під лікоть і, задоволено кахикаючи, потягла в непроглядну сутінь містечково парку.

У коньяку була тільки назва що вірменський, а насправді його виробляли місцеві умільці, оформляючи пляшки як справжні мітці, а може мітці й були справжніми, знати б тільки хто та з яких компонентів виробляв коньяк, який хоч и відгонить блошицями, але гидотна така, що, випивши по наперстку, ми з Галиною змушені були замість кохання поливати кущі блювотою. Ми, навіть, забули де залишили оту пляшку, бо темнота в парку була така, що ми не бачили стежки під ногами.

— Де купувала? — запитав я жінку, коли ми, знесилені, вийшли на вулицю Леніна, де в цілодобовому кіоску купили по плашці газованої води.

— Де та де, звісно в магазині, треба вранці знайти цю пляшку та віднести на експертизу.

—А якщо хтось знайде та вип’є оту отруту? Відповідати хто буде?

— Пияки, якщо й знайдуть, з них станеться. Шкода що ми з тобою йдемо піймавши облизня.

— Все ж таки, Галю, треба знайти пляшку, щоб вилити гидотну. Ти як хочеш, а я піду пошукаю… Бо тягар на все життя зостанеться.

— Тоді вже ходімо разом, я трохи орієнтуюся в цьому парку.

***

Самотній чоловік не вибирає з якою жінкою йому йти. Яка позве з тією йде. Надія Сапожникова була вродливішою за Галину, але від посади — господарка квартири – віяло холодом. У Галини було приємне лице, особливо в усмішці, скуйовджене, попелового кольору волосся, на мій смак трохи довгувата шия, але коли вже сама запропонувала поплентатися з нею ніч, чом би й ні. В парку все сповнилося мовчанням, навіть гілки не хрускали над нами зеленими пальцями. Раптом Галина схопила мене за руку.

— Не здається тобі що ми безглуздо втрачаємо час? До ранку будемо шукати злощасну пляшку в паленою горілкою, а вона, хоча й палена, а все-таки горілка. Одному шлунку — отрута, другому — ліки.

Я помітив, що пальці у Галини легенько тремтять, мабуть вона чекала від мене більш рішучого учинку. Мені стало якось аж моторошно. Покликати жінку в свою барлогу? Але я не звик цього робити. Сьогодні одна, завтра друга і усі в одне ліжко!

— Ходімо до мене, — нарешті запропонувала Галина, — я не думаю, що хтось із родини нам перешкодить. В мене своя кімната…

Йти в гуртожиток, кохатися, боячись дихнути, чи пчихнути, такий варіант мені не подобався. Але ж не залишати жінку в цьому затопленому пітьмою парку. Галина схопила мене під руку і швидше аніж треба було, ми почали посуватися вуличками сонного міста. Будинок, в якому мешкала Галина, був триповерховий, старої забудови. Такі будинки у нас називають сталінками.

—У нас чотири кімнати, — шепотіла жінка, губами покусуючи мені вухо. – В одній сплять батько з ненькою, у другій молодша сестричка, а в третій… в третій квартирант, офіцер-афганець. Він на жінок не ласий, війна закохала…

Мені завжди було незнане підкорення чужій волі. Якщо я вже сказав собі, що не піду, ніяка хіть мене не здолає.

—Я не можу… при свідках, — сказав я Галині, — з жінкою в ліжку я втрачаю голову, буду волати так, що усіх сусідів розбурхаємо. Краще посидьмо на лавочці, пограємо трохи в юнацьку любов. Я тобі вірші почитаю…

Галина нервово висмикнула руку з-під мого ліктю.

—Я не дівчина, щоб гратися в любов. Запалимося, потім хворітиму…

Таким чином я зостався сидіти на лавочці одинцем. Було трохи прикро і смішно, хоча я розумів, що Галина зробила мені слушне зауваження. Вона не хотіла марнувати на мене час, розуміючи, що дружиною я її не візьму, але, мабуть, я був першим, хто відмовився проникнути в її святе святих. Я навіть не озирнувся, коли за спиною грюкнули двері. Думав — Галина, але ні, підійшов і сів поряд незнайомий чоловік міцної статури, кароокий, з побитим сивиною волоссям.

— Що, не сподобалася жіночка? — спитав.

Тоді ми вперше познайомилися з Євгеном Печерицею. Я не дуже щоб дуже був прихильний до спів розмови, але доброзичлива посмішка на лиці велетня торкнула серця.

—Я тримаюся думки, що з першої зустрічі лягати в ліжко не зовсім по-людські. В мене такого ще не було.

—А якщо жінці кортить?

—Я радше ладен виправдати повію, вона на життя заробляє. А жінка з порядної родини… сьогодні я, завтра хтось другий… Навіть не познайомившись…

—Ви людина іншої доби, але треба було вдоволити…

—Як кажуть, давати обіцянки-цяцянки… кохана, солодка, незрівнянна, щоб окрім тіла втішити душу. Я на таке не здатний. А ви, мабуть, офіцер-афганець?

Незнайомець засміявся:

—Що за язик у жінок… на війні позбувся інтимних бажань. Можливо й так, коли твою коханку розірве на шматки, лякатимешся приватного тіла… Ми з вами не познайомилися, мене звуть Євгеном. Євген Печериця, офіцер ФСБ. А вас я трохи знаю, в газеті працюєте…

—Мені притаманно чимало хиб, пане Євген, — підтримав я розмову, — але й добре не все ще розтринькав. В захопленні написав нарис про слідчого прокуратури Петра Вовчика, а останнім часом помічаю, що помилився. Не все нього з сумлінням гаразд, хоча…

—Хоча, у кого вони сьогодні є оті гаразди. Ви, будь ласка, запишіть номер мого стільникового. Нам є про що погуторити… Може все ж таки…

Я розумів на що Євген натякав, а ще краще розумів, чого він чекав від мене.

—Я відстоюю погляди, що любов поки що існує…

У Євгена Печериці була міцна, але трохи спітніла рука.

***

Що зустрілися, напевне, випадок, але заходити в розмову з незнайомцем бажання в мене зовсім не було. Ми з Євгеном Печерицею були висаджені човном на берег: зважили його друзі прикордонники. Мені кортіло побувати на місці, де років отак з сорок тому я брав участь у рятуванні екіпажу вертольоту, який впав в лісі недалечко від річки Гросевичі, яка впадає в Татарську протоку трохи південніше Радянської гавані. Власне кажучи, я сів на хвіст Печериці, у якого в тому районі були якісь свої справи. Мене справи майора ФСБ не цікавили: менш знаєш довше жити будеш. Мандрували ми в кінці вересня, саме кета до нересту йшла. Річка неглибока, так що риба йшла майже пішки, виштовхуючи одна-другу на берег. Хапай руками скільки треба, можна варити юшку, смажити. Я пообіцяв Євгену що до його повернення буду запікати рибу в пісочку під багаттям. Кета сама до мене в руки прийшла. Я саме розпалював багаття коли тихою ходою підійшов отой незнайомець. Я б ніколи не дав йому вісімдесят дев’ять років. Кремезний мужчина з густим побитим сивиною волоссям, чисто голений, і що особливо дивно, охайно одягнений. Попасти сюди можна тільки морем, або на вертольоті. Але незнайомець зацікавив мене перш за все своїм питанням.

— На вашу думку, що таке вічність?

—Я засміявся у відповідь, бо не дуже любив питання присипані попелом безглуздя. На мою думку вічність це та істота, яка не сьогодні-завтра загарбає моє життя, щоб швиргонути на смітник цілковитого забуття. Я б так і сказав, але не сподобалося що в цій відповіді було щось від віршування: життя — забуття. Отож висловився простіше.

— Вічність — жінка, яку ми ніколи не порозуміємо.

Лице незнайомця, особливо його очі, осяяла іронічна усмішка, достоту така, яку малювали на поличчі Йосипа Сталіна. Тільки тепер я помітив що він справді скидався на Сталіна. В мене навіть думка майнула, невже небіжчик за червоною ікрою на край світу завітав?

— Це занадто проста відповідь… ви вже вибачайте мене, старого. Це я так… залишився наодинці біля річки, поки хлопці звіра полюють. А тут, бачте, кета до нересту йде, навалом йде, поспішає метати ікру щоб загинути, відійшовши до шлунку ведмедя. Для кети ото і є вічність.

Я не хотів розкошувати філософськими взірцями. Річка, тайга, море, небо… Красота така, що вдих перетинає. Який сенс думати про смерть. Отож і відповів я тоді Леонтію Григоровичу.

—В такому разі я заздрю кеті. Її ведмідь з’їсть, або ми з юшкою, а нас хробаки нищитимуть. І що особливо цікаво, вони постануть із нашого ж тіла, щоб поласуватися, і відійти разом з нами на той смітник, який ви називаєте вічністю.

—Але й думки ж у вас… Правда, я вас розумію. Коли людина остається наодинці, навіть на осонні, їй завжди якась мряка верзеться. Років отак шістдесят тому мені обіцяли, що в пам’яті людей я буду жити вічно. Якщо навіть загину… А я, бачте, не загинув. Отож і думаю нині, чи торкнеться мене обіцяна радянською владою вічність? Чи вона зникла разом з державою?

— Де б ми не працювали, яке б геройство не вчинили… на мою думку, все це гра політиків. Бо, якщо не гратися, який сенс жити? Одні граються в Христа, другі в Магомета, в Сталіна гралися, в Гітлера, в Мао… Храми будуємо, мечеті, а все гра, гра, без усілякого сенсу…

Так я познайомився з Леонтієм Григоровичем Гордейчиком, на березі невеличкої річки Гросевичи, яка впадає в Татарську протоку. Гурт державних пенсіонерів прилетів на вертольоті, нібито полювати рябчика, а насправді набрати кети, а достоту сказати, тельбушити ікру, а рибу кинути подалі в кущі. Десь недалечко вони стали табором, розвантажили вертольота, кадоби, сіль та інші приладдя для засолювання ікри.

Із подальшою розмовою Євгена Печериці з Гордейчиком я дізнався, що в поняття демократія перш-на-перш входить тотальне стеження однієї державної структури за другою, а також стеження усередині структури. Так що майор ФСБ Євген Печериця виконував цілком конкретне завдання. Але браконьєрам не було чого турбуватися. Скільки риби чи ікри вони візьмуть ФСБ не цікавило. Цікавила можливість зустрічі Леонтія Григоровича з незнайомими людьми. Як-ніяк, рибалка відбувалася на прикордонному терені.

— Думаю, не треба мені виголошувати високих слів про громадянську честь, — спохмурнів Леонтій Григорович. — Мені дев’яносто років, а ваше керівництво все ще тримає мене за іноземного шпигуна. Знати б тільки якої держави…

— Був натяк, що ви володієте японською мовою.

—Але я володію й українською, зокрема усіх європейських. За дев’яносто років чому не навчать.

— Самі вчилися, чи вас вчили?

— Вчили… вчаться тільки незалежні учні, а я з юнацтва був людиною влади, на кожен натяк рука летіла до капелюха. Ви про таке не гірше за мене знаєте.

— Генерал не може втямити чому ви не в Москві мешкаєте, а в Хабаровську, та ще й в Будинку ветеранів.

— Єдине що мені дозволено, жити де сам забажаю.

— Генерала турбує ваша недоторканість?

— Нічого не поробиш, я — тека з написом «цілком секретно».

Печериця почухав потилицю.

—А я міркую, якого дідька дев’яносторічний ветеран не дає генералові спокою…

***

Єдине чого я не міг урозуміти, за яким бісом Печериця залучив мене до цієї, на мою гадку не зовсім доброї авантюри. Звісно, чекати від майора ФСБ можна чого завгодно. Федеральна безпека тримається своїх, тільки їй притаманних законів.

Іронічна усмішка (хотів сказати — сталінська) не сходила з лиця Леонтія Григоровича. Мабуть він був поінформований більш ніж сам Печериця, але був стриманим, я б сказав — чемним, І не тільки стосовно нас з Печерицею.

— Даруйте, Євгене, — встряв я в розмову, — чи не краще нам нагодувати ветерана печеною рибою. Для мене, щоб ви знали, федеральна безпека це батіг, підійнятий над розчепіреним суспільством. Два мільйона катів, які ховаються під машкарами від людей, котрих не задовольняє існуюче в державі становище. Скаже президент «ату!» рідної матері не поржавіють.

— Комусь таки треба підтримувати лад у державі.

— До чужого рота не приставиш ворота, ситий голодного не порозуміє…

Знову оця сталінська усмішка в ледь прищурених очах Леонтія Григоровича.

Як не дивно, але на той час для мене Гордейчик був єдиною істотою на яку я міг цілком покластися. Я не усвідомлював по-справжньому хто він такий, але від Леонтія Григоровича, як від сонця, випромінювалося заспокійливе тепло.

Взагалі мені обридла балаканина ні про що, гулкий гуркіт річки, шерхіт кети, яка тіпалася на узбережних камінцях, намагаючись дістатися води. Я пробував допомогти випнутим з річки рибинам , але марно. Риба була слизькою, важкою, а тут ще я помітив, що течія супроти ходу кети, несе риб’ячі нутрощі, голови, а іноді цілі рибини з розрізаним очерев’ям. Десь вище по течії браконьєри з гурту Леонтія Григоровича шматували, вихоплюючи з річки так і не дійшовши своєї вічності рибу.

Я пішов берегом до недалечкого лісочку, зупинився на галявині серед дерев і кущів ліщини. Правда, горіхи ще не набрали смаку, ядерце було зеленим і гірким. Зате кущі буяхи, які темніли в невеличкій западині, були суспіль обсипані темною солодкою ягодою. Я з собою не взяв навіть пакету, так що набравши жменю особливо крупної буяхи, я побіг до багаття, в надії, що в рюкзаку Печериці якась торбина та знайдеться.

Покуштувавши ягоди, Леонтій Григорович зрадів, як дитина, навіть долонями ляснув.

— Ходімо, у наших хлопців знайдеться для вас будь—який посуд.

Гордейчик запропонував допомогу не Печериці, а чомусь саме мені. Євген тільки посміхнувся на мій швидкий погляд.

— Ви йдіть, а я тут поки що рибу до кондиції доведу.

Леонтій Григорович рушив занадто швидко на свої роки. Я ледь устигав за ним, бо ніякої стежинки в лісі не було, а йти берегом річки було майже неможливо, хащі та буреломи поблизу від води були зовсім непрохідними.

Ліворуч від нас за зеленими купинами, невеличкими озерцями синіли кущі буяхи. Майнула думка, що за декілька днів рибалки встигнуть запастися не тільки ікрою та рибою, але й ягодою. Нарешті ми вийшли на чималу галявину, посеред котрої сиділа величезна гвинтокрила машина. Я відразу помітив що галявину було роблено давно. Пні від посилюваних дерев або встигли почорніти, або розпалися на порохню. Від вертольота до річки було метрів з двадцять добре уторованої дороги. На березі біля кадіб у прогумованих костюмах працювало декілька мужиків. Двоє, стоячи у воді, хапали руками й швиргали на берег срібляно відблискуючи кету, один розпорював рибу довгим тонким лезом, а ще двоє товклися біля грохота, звільняючі від плівки рожеві краплини ікри. На Гордейчика ніхто не звернув уваги. Дверці вертольота було відчинено, підійнявшись у кабіну, Леонтій Григорович декілька хвилин грюкав цеберками, потім, визирнувши в отвір, показав мені цеберку з кришкою.

— Така задовольнить?

Він взяв собі цеберку трохи меншу. Стоячи на сходинках, крикнув хлопцям що буде трохи осторонь збирати ягоду, але ніхто йому не відповів. Рибалки поспішали наповнити барила ікрою.

— Отаке робиться всюди, а нанайцям, які віками мешкали на цій землі, дають ліцензію на вилов п’яти рибин на дорослу душу. Вам, Леонтій Григорович, не соромно?

— Соромно, друже Олександр, але, сам знаєш, нанаєць замість п’яти, спіймає п’ятдесят, Тельбушать рибу на всіх річках Далекого сходу, і не тільки урядовці. Особисто мені ні риба, ні ікра, ні оця ягода не потрібні. Але є діти, що підупадають від недоїдків. Одне барило піде їм на харчування. Ягода теж…

Він сказав це так просто, так буденно, що, наповнивши ягодою цеберку я відніс її до вертольоту.

— Нехай буде вашим діточкам від мене. А що до риби, на мою думку буде краще коли її з’їдять ведмеді. До такої катівні я ще не занепадав…

— Ото й добре, — підтримав мене Гордейчик. — Але хтось повинен це робити. Повинен, ось в чому біда наша…