22. Подорож до Троїцького
Ми з Макто посували до Троїцького пішки. Йшли ледь не дві доби, спали в тайзі бік-о-бік з вовками. Гризли горішину амурську, воду пили з лісових джерел, котрі з’являлися на нашому шляху немов за казна-якими чарами. Макто розкривав двері у моє майбутнє.
— Сашко та його друзі вже чекають на нас, тобі зустрінеться чарівна жіночка, росіянка, вихована в нанайській родині. Вона буде тобі славною дружиною, але в Троїцькому вам залишатися не треба. На деякий час ми поселимо вас на теренах мого дитинства, там живуть добрі люди, річки не отруєні цивілізацією, в тайзі вистачає звіра.
—А вовки, хіба вони не підуть за нами?
—У наших друзів роботи вистачить, вовкам є за кого і кому помститись.
Я навіть зупинився на хвильку.
— Макто, як це так, вовки і помститися?!. Вони що вчаться у людей. Ото біда на землі буде, якщо усі звірі почнуть усвідомляться у людській християнській вірі — Бог помститься за ваші гріхи! Сьогодні педофіли хрестяться, кажуть, що віра їм не забороняє ґвалтувати діточок. Ні, друже, Заксор, такі проповіді вовкам читати не треба…
— Не буду ж я вчити їх вірі своїх пращурів, які шанували все живе на світі. З людьми жити — по-людському вити, як кажуть наші сучасні шамани. Скупченням залізли в багнюку, скупченням і вилазити будемо. Якщо, звичайно, не переб’ємо один-одного.
В такому занепадництві бачити Макто Заксора мені ще не доводилося.
— Знову в якусь халепу вгодив, чи що?
— Про це краще помовчу.
—З братом яке лихо?
— Ледь не знищили родину сестри Ойтанго, сто голів худоби вивезли. Це діють замісники Макогона. Ярко так не свавільничав.
— Худобу повернуть, але бійка буде, чимало вовків загине під кулями.
Спали на думку шкварки, які готувала Марія для лісорубів. Біль гострим списом ввійшла в серце. Я втрачав друзів, чим далі, тим більше, і самих, на мою думку, щиросердих. Останнім часом вкралася підозра щодо щирості відносин з Сергієм Пономаренко, надто улесливо звертався він при якійсь знадобі. Кудись поза обрій відпливала Ніна Смілянська. Не порозумілися з Тамарою. Чогось недоговорював Василь Касянович. Тоскно було дивитися на людей, які тільки й робили, що напідпитку тинялися по вулицях, скаржилися на життя, згадуючи, як раювали за часів радянської влади. Це вже й не люди були, а такі собі примари з виряченими на білий світ очима. У селі Дада до нас причепився парубок, ледь не на голову вищій за мене, давно не голений, з кучмою кучерявого волосся на голові. Показав кишенькового годинника, ледь не дореволюційного.
— Купіть, будьте добрі, за безцінок віддам?
Макто поліз було в кишеню за грішми, але я випередив його.
— Візьмемо його до Сашка, там нагодуємо, а годинника, хлопче, заховай, він хоча й відслужив своє, але може ще знадобитися. Колекціонери куплять…
Дорогою питали Данилу, чому не працює, що роблять батьки? Він тільки плечима знизував, розгублено всміхався, але почувши, як ми с Заксором приймаємо сучасну кримінальну владу, вибухнув відвертою тирадою:
— Мені минулої осені звістка прийшла, хотіли в армію загребти. Вітчизну захищати. Розумієте… Вітчизну! А де вона, моя Вітчизна? Хвора напівголодна мати, яку не лікують, бо грошів на ліки немає Пішов, найнявся працювати до місцевих лісорубів. Місяць працював, додому дулю в кишені приніс. І не я один. Охоронці господаря принаджували нас працювати далі,загрожували зброєю. А дзуськи не хотіли! Я підбурював мужиків втекти, але знайшовся добрий поводир. Грошей ми не отримали, але господаря з його охоронцями закопали… Закопали так, що слідчі й досі не знайшли. Не знають, навіть, хто працював, бо господар мріяв закопати нас, тому — жодного прізвища в папірцях… наче нас і не було.
— Як думаєш жити далі? — поцікавився Макто.
—Є мрія досягти Чечні, бойовиків знайти, штрикнути в око кримінальній влади шляхетним вибухом… Бо далі жити в такому суспільстві не зможу. Суцільна повінь брехні, від церкви до телебачення… Я вірші склав, приніс в «Золоту ниву» — не надрукували. Редактор заплатив гонорар, щоб ліки матері купив, але друкувати убоявся.
— Прочитати можеш? — поцікавився я.
— Хіба що трошки…
— Читай трошки, цікаво знати, якого вірша злякався мій друзяка Сашко.
Ми з Макто зупинилися, даючи Данилі можливість зосередитися, але він примусив нас посувати за ним.
Божа ласка, та що ж це таке,
Чи не божа у тому провина —
Поки совість душі не торкне
Залишається звіром людина.
А попи, чому вчать нас вони,
Чаклуни безсоромно пихаті,
Самі брешуть і вчать нас брехати,
Очманів на байках давнини.
Батьківщина від слова батьки,
Та не піду її захищати,
Батька вбили, захворіла мати,
Нас у рабство запхали пихаті
Безсоромні кремлівські вовки.
Проти них я піду воювати.
Дочитавши вірша, Данило зупинився. Зупинилися й ми з Макто. Довго стояли мовчки. Першим не стерпів Заксор.
— Ти, синку талановитий хлопчина, багато отруйного почуття маєш в душі, але я тебе розумію. Я вже старий, виникає і в мене бажання перетворитися вибухівкою. Тільки ж не звірі ми з тобою, хіба не вчили тебе батьки як треба ставитися до людей. Совість торкнулася твоєї душі, ти, я бачу, не вбивав, не закопував своїх поневолювачів. Сьогодні ж поведеш мене до своєї неньки, звернемося до севенів, може допоможуть.
— Севени, духи пращурів, — глузливо посміхнувся Данило, — і ви вірите в оті байки?
—А ти, синку, поважаєш своїх батьків? Хіба не звертаєшся до батька, коли серце охопить нудьга, так що полудень перетворюється присмерками. Севени — не боги, які сидіть хтозна-де, севени — моя совість, пам'ять моїх пращурів, я звертаюся до них, коли потрібна допомога. І тоді в моєму мозку відкривається книга багатьох поколінь моїх предків. Головне, синку, навчитися її читати. Там багато цікавого, але на жаль забутого. Тобі не треба боятися армії, в тобі є міць, яку не зламають ні командири, ні старшини, ні військові попи. В тебе є ненависть до глуму…
Далі до самого Троїцького ми посувалися мовчки.
Мені не пощастило, Сашко ранком від’їхав по редакційним справам, так що довелося нам з Данилом чалапати на околицю, де, відкрита усім вітрам, стояла невеличка хатка Макто Заксора. Тин, яким у свій час, оточив Макто своє подвір’я, холодною зимою розтягли на дрова сусіди, а поставити новий не вистачало грошей і часу. Споживався Макто дарунками тайги, навіть рибу ловив не в забрудненому Амурі, а в невеличких тайгових річках та озерах. Хата була збудована з тесаної, почорнілої за часом, деревини. На око не взірцева, але усередині, з кухонькою і двома кімнатами, показувала себе не гірше моєї квартири. Навіть порохні по вікнах не було, хоча господар майже два тижня не переступав поріг свого помешкання.
У Макто знайшлося чим нас накормити: і хліб був і в’ялена риба, і кава, і горіхів насипав повні кишені. Я дав Данилі сто карбованців, щоб обов’язково купив хліба та молока, але Макто нагадав мені, що ми негайно посуваємо до хворої матері, а все що треба купимо по дорозі.
Данило не знав як бути.
— Якщо підемо вулицею, мене можуть затримати, — невпевнено промимрив він.
— Не затримають, хлопче, не бійся. Зараз мені треба зосередитися, зібрати необхідні ліки, бо які б мудрі не були севени, корінці та трави нам можуть знадобитися.
Макто достав із скриньки два невеличких трав’яних килимка, розсував по пакетах жмутики корінців, горстки сушеної ягоди.
— По дорозі ми накупували клунків з їжею, які довірили нести Данилові. Йшли майже через все селище, але перехожі наче не помічали нас, наче нас і не було зовсім. Я помітив, що Данило дивиться на Макто як на щось й досі не бачене. Навіть у мене склалося враження, що нанаєць зробив нас невидимками. Данило випрямив спину, погордо підійняв голову, навіть пакунок з ліками забрав у Заксора.
Данилова мати мешкала на протилежній від хатини Макто околиці. Коли ми ввійшли, вона намагалася підвестися, але не вистачило сил. Усіма забута, жінка, Зоя Іванівна Руденко, знесиліла і схудла до чорноти. Її чоловіка вбили на полюванні за отриману здобич. Вдарили дрючком по голові, так що Данила знайшов батька вже мертвим. Мати відразу ж занедужала, вороже ставилася до всіх, хто приходив провідати, а тут ще неприємності з сином. Щодня забігав дільничний, нишпорив по закуткам, шукаючи Данилу. Мати плювала йому вслід, так що нарешті й дільничному обридло чвалати через все селище тільки для того, щоб отримати услід повний зненависті плювок.
Зоя Іванівна розплакалася в обіймах синочка, впізнавши Макто, доброзичливо всміхнулася. Я в цей час порався на кухні, запалював дрова в топці, Данило поставив чайник з водою, потім бігав по засміченому бур’янами городу, відшукував огірки та помідори.
Я питав його.
— Від кого ховаєшся, мати одна, хвора, яка армія?
— Яка держава, так я армія. Кому яке діло до хворої матері. Генералам потрібно когось відправляти на смерть. Не своїх же синків, і не синків урядовців. Зараз всі, хто при владі, синків своїх порозсовували по інститутах, вони там за гроші отримують знання хороші, а над біднотою по казармах діди знущаються. Бо до армії пройшли школу кримінальних об’єднань.
Макто тимчасом зібрав довкола Зої Іванівни своїх пращурів-севенів, вони сиділи, радилися як швидше поставити жінку на ноги. Коли назрів окріп, Макто почав шаманити зі своїми ліками та склянками. При цьому він щось мурмотів, пританцьовував, не звертаючи на нас уваги. Нам з Данилом теж перепало покуштувати деякі нанайські напої і, треба сказати, занепадницький дух поволі покинув нас. Так що вечеряли ми вже за столом, який поставили обіч ліжка Зої Іванівни. Кращими ліками для жінки стали гарантії Макто, що в цьому році ніхто прискіпатися до сина не буде, а до наступного призову він щось виметикує. Якщо, правда, сам Данило не забажає стати військовим.
Мати журливо похитала головою
— Син не вибачить владі смерті батька, втопили державу в багнюці і насолоджуються розбратом у суспільстві. Що їм наші діти, наше життя, їм аби прибуток зірвати. Люди сидять без роботи, діти дичавіють, попадаючи під вплив злодіїв. А хтось мільярдів нахапав нізащо. Дивиться з телевізора собачими очима, бо, бачте, «пілігрі» об’ївся, вовна на ньому виблискує…
Мені не треба було питати в кого вдався Данило. Можливо, й батько таким же був, ото ж і вбили його не за здобуту на полюванні гуску, а за довжезного язика. Бо на полювання сьогодні голота не ходить, дичину відстрілюють люди по вінця нашпиговані кримінальною владою. Казна-що діється по теренах держави, а Кремль наче й не бачить. Попи вже взяли моду ґвалтувати дівчаток, посилаючись на те, що кожна з них може народити нового сина божого. Прокуратура, бачте, про таке не знає, надіється на суд божий, а боженька, як мовчав тисячоріччями, так і буде мовчати, бо йому байдуже чим там на землі займаються його безсоромні іграшки.
На другий день я відправився в редакцію «Золотої ниви», Макто з Данилом залишилися при хворій. Зоя Іванівна, після втручання севенів, почувала себе суттєво краще, але повертатися додому Макто поки що не збирався. Він лікував не тільки матір, але й її сина — вправляв мозки, щоб той надалі не наробив дурниць. Щоб бути життєздатним треба пристосовуватися до якого б не було оточення. Тоді ти отримаєш можливість боротися за свято своїх ідеалів.
Сашко ще не повернувся, але секретарка повідомила, що він з години на годину буде в редакції.
— Просив щоб я нагодувала вас і розважила.
— Годувати мене не треба, кормлений вже, а розважити — будь ласка.
Секретарка, нанаєчка років за тридцять, завжди загадково мовчазна, сьогодні, наче її підмінили, частувала мене вітамінним чаєм з домашніми пиріжками, розповідала про примхи зведеної сестри, росіянки Тойли, яка з часу-на-час чекає свого нареченого.
— Росіянка Тойла, як це розуміти?
— Батьки її Тойлою назвали, в паспорті вона Антоніна, а моє нанайське ім’я Наоя, Надя по вашому…
— Наоя, Тойла, як дивно звучить. А наречений Тойли, він хто?
— Поки що дід Піхто, двадцять п’ять років дівчині, а вона всім женихам відмовляє, чекає знати б кого? Колись Макто Заксор, наш місцевий шаман, вткнув Тойлі в голову, що цього року вона зустріне свого нареченого. Тепер ходить як примара яка… Чепуриться… Отакі у нас чудасії трапляються…
Сашко повернувся о шостій вечора: втомлений, неголений, вибачився перед Надею, що примусив затриматися на роботі. Показував він себе не зовсім здоровою людиною, так що про справи ми вирішили погуторити ранком наступного дня. Я довів його до будинку, в якому він мешкав, а сам почав квапливо посуватися до своїх нових друзів.
Мешканці селища Троїцьке
Якщо підняти руку, під неї обов'язково стане будь-який хлопчисько, розсудивши, що ти хочеш його приголубити. Самотній душі затишно навіть під чужим крильцем, тому хлопчиськові не приходить в голову, що моя рука занесена для чогось іншого. Я йшов узбережжям Амуру, зиркаючи на невеличкі будівлі Троїцького, трохи втомився і вирішив зігрітися: два-три помаху рукою і підбадьорене серце почне гнати по судинах пломеніючу натхненням кров. Не моя вина, що під рукою виявився оцей сопливий хлопчисько, з очима ображеного китеняти.
—Я не хотів тебе скривдити, — сказав я хлопчикові, — я хотів злетіти, розумієш, злетіти. Ти будь-коли мріяв придбати собі справжні крила? Кожна невдача — вище моїх сил. Тепер я вже не можу прикрити тебе крилом, тому, що саме ти зіпсував моє бажання отримати крила. Та й який мені сенс тебе жаліти? Раптом на нас впаде око твоїх батьків, їм буде неприємно бачити, як чужа людина пригощає сина медівником. Можуть додуматися біс знає до чого! Сьогодні світліші пориви людської душі можна оббрехати, перетворити у щось незбагненне розумом.
Хлопчик продовжував вимішувати шмарклі зі слізьми, в надії викликати жалість, але я не прихильник березневої сльоти, коли її розмазують щелепами людини, яка готується жити у світі з цілком продірявленим небом.
Мила пані, подумки провівши паралелі межі мною і хлопчиком, вирішила що він мій син.
— Хлопця варто відмити і просушити, — сказала вона. — Коли плаче, він зовсім на вас не схожий.
— Всі безпритульні хлопчики схожі на пана Чубайса, — відповів я, зацікавлено спостерігаючи, як гарнішає обличчя і без того привабної дами. — Усі ці діти — продукт політики єльцінського клану. Вони зґвалтували кращу половину населення нашої країни.
—Я так і думала, — зітхнула жінка, простягаючи хлопчикові монету, гідністю в один трамвайний проїзд. Сумне обличчя дами випромінювало творче сяйво, і мені раптом закортіло як можна довше постояти під солодким тепловим душем.
— Чи не піти нам з хлопчиком до хати одного з моїх друзів, ви, мабуть, мама, знаєте як доглядати за дитиною.
—А де ж ваша дружина?
— Чорти з’їли.
—А хлопчик, він чий?
— Ти чий? — Звернулася я до хлопчика.
Він подивився спочатку на мене, потім на даму, і постукавши пальцем по лобі, ущипливо промовив:
— Бажаєте потрахаться, дайте сотню і валяйте звідси.
Я дістав з кишені всю свою готівку і віддав хлопчику.
— Приємної тобі вечері...
Хлопчик перерахував гроші і, підстрибнувши, зник в кущах обіч тротуару. Я розвів руками.
— Як вам подобається наше світле майбутнє?
Дама міцно вчепилася пальцями в моє зап'ястя.
— Так ми їдемо, чи ні?
Коли ми увійшли в хатину Макто, світле майбутнє людства здалося мені прямо таки благоуханним.
І якою ж гарною вона була, оця маленька жіночка, зі скуйовдженим волоссям, смаглолиця, синьоока, з соромливою усмішкою на вустах, казково окресленими грудьми. Вона на хвильку затрималася, наче питала мене: роздягатися далі, чи стягну спідницю сам? Я хитнув головою і спідниця поволі сповзла до ніг, золотою паляницею лягла на долівці. Я підійшов, присів навколішки, притулився лицем до пружистого, мерзлякувато наїженого живота. Вона вчепилася пальцями в мою чуприну, двічі чи тричі хитнула сідницями, стогнучи при цьому водносталь похітливо і завзято, і мені нічого іншого не залишилося, як укласти її на долівку.
Вона була такою гарною, такою взірцевою, що в мене підупало бажання продовжувати нашу гру далі. Подумки я казав собі: «Не треба, Тарасе, цього робити, ти показуєш себе не зовсім шляхетно…» Можливо я б так і зробив, накинув на неї спідницю, але жіночка вже була наче не в собі, вона накинулася на мене, уклала горілиць на долівці і, не встиг я очунятися, як вже гарцювала на мені, наповнюючи кімнату такими стогонами, що я шаленів від незнайомого мені й досі почуття.
Коли ми прокинулися місяць у повні вогняним колесом прокочувався понад обрієм. Тишком-нишком вийшли з хатини, збігли на вологий золотий пісочок узбережжя. Амур ще спав, тихо схлипуючи уві сні, наче ображене ненькою малятко. Легенький вітрець гнав по воді золоті і срібні брижі, десь прогудів пароплав, мабуть перша «Ракета» рушила до Миколаївська-на-Амурі.
— Ти клевий мужик, — сказала вона, обнімаючи мене і силячись повалити на пісок. — Не протився, тут жодної душі… Благаю тебе, Тарасику…
Вона робила зі мною таке, чого мені й приснитися не могло. Це була маленька тигриця, збожеволівша від жаги пестощів. Добре що в цей ранковий час на пляжі нікого не було, хіба що пасажири «Ракети» висипали на палубу, і витріщивши на нас очі, стікали похітливою слиною. Потім ми довго купалися, вона намагалася зробити це у воді, але я застеріг проти можливої хвороби. Чимало усякої зарази стікає в Амур з водами китайської Сунгарі.
Я, цькований приватною тінню, звертаючись до сумління, питаю: за що? За які гріхи мене переслідують? Замість відповіді сумління встромляє мені в груди отруєні стріли поганих передчуттів, і я відчуваю щем у ділянці серця. Краще вже промовчати: нехай тінь наступає на п'яти, стримуючи мій рух в нікуди.
Звичайно, дуже нерозумно і навіть лячно не звертати уваги на тінь, якщо вона — суть запровадженої в твою свідомість спокуси. Нерозумно і лячно тому, що людський мозок безсилий, коли його переслідує нахапавше влади ганчір’я. Оті самі тіні наших поганих передчуттів...
— Тебе як звати, красуне?
— Яке ім’я тобі більше подобається, нанайське, чи російське?
—А тобі?
— Обидва. Для батьків я була Тойла, в школі звали Тонею, Антоніною. Тоня, Антоніна, Тойла. Тойла мені подобається більше. Коли мене хтось покличе нанайським іменем, аж серце завмирає. Будеш звати Тойлою, гратиму під тобою, як блискавка в грозу.
—Але ж ти росіянка, хто твої батьки?
—А біс їх знає, чи були вони насправді?
— Твоя сестра, секретарка редакції, Наоя-Надя, чи не так?
— Звідки знаєш?
— Шаман Макто Заксор казав.
— Тойла зависла на мені, як на стовпі, охопивши руками й ногами, і кричала так, наче її різали.
— Макто, дивний, шляхетний Макто, він не збрехав, знав що ти знайдеш мене…
Ввечері, коли ми, тепер уже уп’ятьох сиділи за столом у Зої Іванівни, мені подзвонив Сашко.
— Ти де запропастився, дзвоню, дзвоню, ти ж обіцяв що не з’їдеш?
—Я, друже, в Троїцькому, гостюємо з Макто Заксором у Зої Іванівни, п’ємо шаманські напої… І ось ще що… скажи Наої, що її сестричка Тойла зі мною…
У відповідь — регіт.
—З тобою, Тарасе, не знудишся. Куди твоя нога не ступить, всюди відбувається щось невблаганно-дивне. І що там у вас за свято?
— У нас з Тойлою заручини, чекаємо й на вас з Наоєю. Прихопіть тільки винця пляшку.
Знову регіт, тільки тепер Сашка з Надією.
— Буде вам пляшка винця, зараз буде…
Кореспондент «Золотої ниви»
Я твердо вирішив залишитися в Троїцькому. Сашко згадав про повідомлення в газеті: хтось з місцевих віддавав двокімнатну квартиру за однокімнатну в Хироманську. Я негайно подзвонив по вказаній адресі, і десь вже опівночі, трохи п’яні, а більше щасливі, ми, себто я з Сашком і сестри, Тойла з Наоєю, ввійшли у приміщення триповерхового будинку, саме проти «Золотої ниви».
Василь Кучера, місцевий полісовщик, знайшов собі посаду в одній із Хироманських фірм, але квартирував поки що у господарки, яка щотижня набавляла платню за ліжко в однокімнатній квартирі, і він вже втратив всяку надію на розмін. Василь добре знав Сашка, читав мої матеріали, обіцяв у майбутньому давати нам правдиву інформацію про лісові справи, але ми з Сашком тільки посміювалися. Правдива інформація з лісових теренів краю! Все це сприймалося за жарт. Але на той час мені було не до правдивої інформації. Майже два тижні ми займалися папірцями, бігали з одної контори в другу, мешкаючи, смішно сказати, з Василем Кучерою в тепер вже майже не моїй квартирі.
Все прийдешнє робилося блискавично. Отримавши документи на приватну квартиру, оформивши у місцевій міліції прописку, ми з Тойлою негайно подали заяву на одруження. Сашко наполягав, щоб я взяв собі посаду відповідного секретаря газети, але я настояв на своєму — власний кореспондент «Золотої ниви» на таку ж, як у інших, платню.
Я наче збожеволів. Якщо й від’їжджав куди у відрядження, намагався повернутися тієї ж доби, навіть опівночі, аби тільки пригорнутися до своєї Тойли. Спочатку я думав, що це витівки Макто Заксора: присушили його севени гульвісу до жіночки з нанайським ім’ям. Але Макто у відповідь тільки посміювався.
— Радуйся, що знайшов свою половинку, не кожному випадає таке щастя.
Не знаю вже, що там Макто напророкував Данилові, але наступного року він сам пішов до воєнкомату, попросився на Чорноморський флот, а через два роки прийняв громадянство України. Як син народженого у Полтаві батька. Забрав до себе матір, яка під впливом севенів Макто Заксора, почувала себе останнім часом краще ніж в молодецтві.
Не думайте тільки, що на цьому все закінчилося. Поки живим був Макто, ми з Тойлою й горя не знали. Через рік вона народила синочка, ще через рік — щезла разом з дитиною. Куди я тільки не бігав, до кого не волав, все дарма. А тут ще щось не заладилося у Василя Кучери, почав наполягати розмінятися квартирами, бо в Хироманську він більше жити не може. Знову бігали з однієї конторі в другу, залишаючи нотаріусам за папірець від тисячі до двох тисяч карбованців. У дурному настрої, майже без копійки, повернувся я в Хироманськ. Почав писати статті, нариси, гуморески не тільки в «Золоту ниву», але й в інші незалежні видання. Писав про повну пригнобленість людини в сучасному кримінальному суспільстві. Про нахабне царювання злодіїв, але ніхто мабуть з урядовців мої статті не читав.
Пам’ятаю як ще рік тому приходив до нас з Тойлою Макто. «Жити мені залишилося недовго, — сказав, — Тойлу з синочком негайно відвези в Україну. Зоя Іванівна з Данилом приймуть їх, як рідних. А далі дивись… Можеш залишитися — з родиною, але, знаю, не залишишся. Виплине в пам’яті минуле, спочатку піде протоптаними тобою стежками, потім почне наступати на п’яти. Майже всі твої потенційні друзі поставляться до тебе вороже, лаштуватимуть на тебе тенета. Виходу для тебе мої севени не бачать. Залишишся з Троїцькому, втратиш дружину і діточок. Єдина надія — підтримка опалового вовка. Але севени з вовками не мають зносин, порозуміння з ними це лише моє надбання. Далі твоя доля залежить тільки від тебе: ґедзі почнуть жалити, це так! Собаки гавкатимуть, силуватимуться вчепитися в горло, бо така їхня собача вдача. Почесній людини у здичавілій собачий зграї вижити проблемне. Девіз — гроші над усе, — зіштовхує людство в те саме провалля, котре віруючі називають пеклом. А тепер дозволь мені сам-на-сам поговорити з Тойлою.»
Не знаю вже яку напутню пораду давав Тойлі похилого віку нанаєць, бачив тільки як плакала вона, як вбивалася над його труною. А через тиждень щезла. Так на свавілля долі й залишив я дружину з синочком. Все, що міг зробити, зробив. Позичав гроші у Сашка, сував по кишенях місцевих слідчих, але даремно. Тойла з синочком щезли, наче їх і не було. Наче й не було тихого родинного щастя з великою надією на майбутнє… Довго катувався, що не послухався Макто, не поквапився з від’їздом в Україну. Але що зробиш з Хомою невіруючим. Все хотів підтягти трохи грошів, щоб не бідували дружина з синочком.
А далі все пішло-поїхало давно передбаченим маршрутом. Пересолив я таки заварену місцевим криміналом кашу, багато солі всипав. Мене попередили: бажаєш жити, закрий свою пащу і від’їжджай, щоб тебе тут не бачили. Я вимагав повернути дружину з синочком, але у відповідь регіт. З вигляду статечні люди, але ладу з ними я так і не знайшов. Продовжував писати, але мене не друкували. Каширин зніяковіло повідомив, що місцева адміністрація домагається мого звільнення, а хлопці в коробці загрожують розправою з його дружиною і донькою.
Прийшлося здаватися на милість переможців. Каширин організував у красному куту редакції шумне випровадження. Журналісти ховали очі, намагаючись не показувати свого задоволення моїм від’їздом. Прийшов і голова адміністрації, вручив мені офіційну подяку за плодотворну роботу в редакції. Можна було посміятися, якби не горілка: точилася, зараза, сльозою з очей. Оплакував не стільки Тойлу з синочком, як Макто Заксора, нашого родинного охоронця…
Моя тіточка Бела Харитонівна
Повертаючись в Хироманськ, у свою спорожнілу квартиру, я зійшов на зупинці села Чорна Річка і, вологою од недавнього дощу, стежиною поволі рушив до кладовища. На теренах Далекого Сходу панувала золота осінь. Легкий вітрець шерехтів пожовклим опалим листям, з димаря над хатою Бели Харитонівни привітно вітав мене білий кучерявий димочок. «Сухими дровами топить», майнула думка, «Треба забігти на вогник, спитати, чи пульсує ще життя в далекосхідному садівництві?»
Пройшов я вулицею ніким не помічений, поласував живою джерельною водою, позітхав, дивлячись на безлюдні вулички села і неспішно рушив до кладовища.
На могилі Семена Соняшника непорушно, наче вибитий з каменю, сидів опаловий вовк. Я рушив до нього, підійшов, сів поряд. Вовк не ворухнувся, тільки завив так прокволисто тоскно, що все моє нутро охопило крицевим холодом.
Вернувся в село, походив вуличками, погрюкав по вікнах Марії — не відповіла. Не знайшов на місці Поротова, секретарка Влада Олегівна повідомила, що від’їхав по негайних справах. Сказала що Белу Харитонівну можна знайти на кладовищі, останнім часом вона хворіє, і частенько почала заглядати до могили батька. Довелося поблукати по кладовищу поки знайшов знайому постать. Побачивши мене, Харитонівна вигукнула:
— Що трапилося, яким вітром тебе занесло?
Вона сиділа на кам’яному дзиґлику, за кам’яним столом, тримаючи у лівій руці пляшку з горілкою, у правій — чарку. Перед нею на мармуровій плиті — зроблене рукою скульптора — поличчя начебто знайомої мені людини, і напис:
Харитон Тарасович Снитко
1921 — 1985 р.р.
На могилі, на кам’яній плиті лежала рожева троянда, на чарці з горілкою — скибка дарницького хліба.
— Приїхав таки, зробив ласку старушенції. Щиро дякую… Візьми з могили дідову чарку, гостеві він останнє віддавав… Сьогодні вночі мій татко приходив до мене, відбулася довга розмова. У напівсні з’явився, соромив що давно на могилі не була. Бери чарку, не барися!
Забирати чарку з могили мерця було не до ладу, але Харитонівні краще не суперечити. Це я усвідомив давно. Мені ввижалося що вона начебто не в своєму глузді. Що вві сні до неї приходив батько — нічого дивного в тому я не бачив: щоб побачити батьків мені вистачить міцно зіщулити очі і подумки покликати їх. З’являються негайно, причому живими, іноді, навіть, молодшими аніж я їх пам’ятаю.
Мене насторожувало надзвичайно сполотніле лице Харитонівни. Коли я взяв з могили чарку, кущ черемхи, що стояв, поклавши віття на мармуровий пам’ятник, несподівано заплескав листям. Це особисто здивувало мене, бо вітру не було, а тут ще в кущах за кладовищем наче два вогники сяйнули. «За нами стежать», хотів я сказати, але змовчав. За існуючим звичаєм мерців поминають, не чокаючись, але у Харитонівни до забобонів було своє особисте ставлення. Вона встала, піднесла чарку до мармурового батькового лиця, торкнулася нею до його лоба, потім торкнулася моєї чарки, саме торкнулася, майже беззвучно, потім мовчки випила. Пити мені не хотілося, але я випив и почав закусувати піднесеним мені Белою яблуком.
— За нами хтось стежить, — сказав я, і її повне, все ще бліде лице сіпнулося в загадковій усмішці.
— Твій дідусь стежить, більше нікому. Не дивуйся що вовчими очима. У нашому родоводі всі мерці довгий час мандрували по землі вовками.
Після випитої чарки, підкралася до мене солодка дрімота, торкнулася пухкою лапою очей, але голос Бели Харитонівни повертав мене у дійсність.
— Не спи, Тарасику, бо всі земні чудасії проспиш…
Я наповнив чарку і хотів було повернути її на могилу, поклавши зверху хлібець, але Харитонівна втримала мене.
— Не поспішай, розмова є… але спочатку давай погукаємо на вовка, він десь поряд ходить… Коли я прийшла, сидів на могилі, он де лапами наслідив. Мотузку, коли пішов, залишив, воно вона, червона, на гілці висить. Мотузка з Соняшникової могили, її там Марія Горинь забула, коли роздяглася щоб погратися з Бойком. Зовсім оскаженіла було жіночка, на могилу Семена коханців таскала. Та все робила з вигадками, щоб азартніше було. Щоб насолити Соняшнику за те, що силою її не взяв. Я б, каже, вірною йому дружиною була! Я не раз її соромила, та для неї — трава не рости, аби тільки перепхнутися з ким…
—З Бойком? Це жарт?
— Не до жартів мені, Тарасе. Я сама така була… та й сьогодні, якщо хто покличе — заіржу кобилицею… Був би ти ближче до мене віком і не племінником, роздяглася б прямо отут на могилі, нехай би батько порадувався за доньку. Можна було б і з племінником, але ж ти у нас вельми праведний… Не християнське бісівське сумління маєш. До нас навесні молодик-піп приїздив, освятити пооране поле. Віруючи десять тисяч рублів йому зібрали, а я — дулю йому під ніс. Прийшов він до мене вже в смерках уму-розуму вчити. Дві карафи вина вижлуктив, а потім ледь не до світанку з мене не злазив. Поскиглить, молитву почитає, і знову до мене біжить. Тільки й встигала бігати куди слід. Він і зараз жалує, нібито до віри мене схилити, а сам не встигає до ліжка донести. На дурничку, кажуть, і часник солодкий. Богу, каже, аби каяття було. На те й зробив людину грішною, щоб не уникала церкви, каялася… Бо з пустими руками грішник до попа не прибіжить… Отець Андрій каже, що дбає про мене, молиться… За його молитвами як за камінною стіною. Одне тільки від мене вимагає — щоб з іншими ні гу-гу, бо його бог все бачить.
—І ти що… справді — ні гу-гу?
— Не було нагоди… Мої коханці зараз до Марії бігають, вона молодша, розповніла останнім часом, грішми обросла. Не знаю вже, батьки допомагають, чи, як повія, за кохання готівкою бере.
— Кожна людина влаштовується, щоб як пухкіше було. Така доба, живемо тільки тим, що дарує доля. Я оце приїхав, пройшовся вуличкою, тиша у вас, а, здається, ще вчора пройти неможна було: машини, незнайомі люди, собаки… Куди все ділося?
— Як куди? Собаками бічевня поживилася, подорожні зупинялися у нас на ночівлю, поки при ресторані готелю не було, зараз живуть по готелях. Саджанців для дачників ми не вирощуємо, все одне викопають… А сам ти як, чула дружину в тебе з синочком Іванком поцупили. Не чув хіба, де, що вони?
—Щезли, наче й не було… До кого я тільки не звертався.
—Про дружину не скажу, не знаю, а Іванко, від Марії чула, у Маліївці в родині мого першого коханця Касяновича живе. Горинь людина вперта, поки не доб’ється свого не відступить. Не думай що своєю волею ти повертаєшся до Хироманську. Повернутися до Троїцького Василя Кучера примусив саме Горинь. Якого тільки паскудства не наробив почесній людині.
Мене наче до електричного дроту підпрягли. Ледь не знудило. Схопив Харитонівну за плечі:
—Де Марія, де воно блукає, оте стерво?
У Харитонівно вистачило сили відірвати мої долоні від плечей.
—Заспокойся, Марія тобі не допоможе. Останнім часом вона мешкає у Маліївці, там сьогодні стільки закордонних мужиків відпочиває, що осторонь бігати не треба. До того ж вона твого синочка виховує, називає себе його ненькою і обіцяє, що невдовзі повернешся ти. І вони це зроблять, Тарасику. Гроші все зроблять, одружать вони тебе за повією...
Досконало тверезі поверталися ми до хати: я — з пляшкою недопитої горілки в руці, Харитонівна з мотузкою Марії, йшла, накручувала собі на руку. Добре що нічого не бубоніла, а то б вирішив — ворожить щось.
Вовк з-за кущів так і не вийшов. А може й не вовк то був, а отець Андрій захлинався слиною, смакуючи наперед наші з Харитонівною шурі-мури. Якщо так, нічого у нього не вигоріло. Але трагікомічне чекало нас попереду. Навстіж розчахнута хвіртка на подвір’я, зірвані з завіс двері до хати, в кімнатах все розкидане, розчахнуте. Харитонівні — плакати, а вона регоче, жбурляючи ногою розкидані долівкою речі.
— Од вже божий угодник, а! Чи піп він, чи тільки виряджався в попа? Повчав же батько не вірити крутіям, бо у них все не так, як у людей. Ісус, можливо, й постраждав за свої шляхетні переконання, але попи зробили з нього опудало… Скільки людей знищили, покалічили фізично і духовно, скільки талановитої молоді перероблено в невігласів…
Харитонівна вихопила з моєї руки пляшку і, ковток за ковтком, видудлила горілку до донця. Потім зазирнула у відчинену шухляду підвалу, і, впавши в крісло, радісно заплескала в долоні.
—А що ж винесли злодії, га! Чисто всі пляшки з вином і соками. Тут не один Андрій попрацював, тут ціла зграя орудувала… — Трохи помовчавши, приборкавши нервово-радісний настрій, продовжила сумно: — І які ж вони дурні! Оця крадіжка їм боком вилізе. Батько до мене даремне ніколи не приходить…
Я взяв з полиці в сінцях обценьки, молоток і пішов лагодити зірвані з завіс двері. Хто бачив селянські хати, знає, що праці там на п’ять хвилин, аби тільки товстіші діаметром шурупи знайти. У Харитонівни цього добра вистачало, залишилося ще від батька. Я вже взявся за хвіртку, коли під’їхала міліцейська машина.
З машини вийшли міліцейський старшина Степан Семенович и голова сільради Леонід Поротов. За ними під’їхали одна за другою ще дві машини, зблискуючи блакитними мигалками.
Харитонівна вибігла на поріг.
— Щось трапилося? Боже! Невже передчуття не обмануло мене?
— Здорово нашкодили? — спитав, потискуючи мені руку, Поротов.
— Харитонівна ще не визначилася, як слід. Нервовий стрес, що не кажіть. Ми на кладовищі, її батька й мого діда поминали, приходимо, а тут…
Степан Семенович пройшов у двір, допоміг зійти з крилечка зовсім сп’янілій господарці.
— Тільки що пляшку хильнула… від серцевого нападу…
— Не пощастило грабіжникам, — сказав Степан Семенович, — на швидкості в стовп влетіли, а тут ще скляні пляшки з вином… Можливо тільки водій і виживе.
—А хто був за кермом, отець Андрій?
Поротов усміхнувся:
— Він такий же отець, як я твій син, Бело Харитонівно. Якийсь час працював при церкві… Освятив наші лани, але зібрані гроші до бога не дійшли. Він і раніше крадькома злодіював, поки не витурили…
—Але ж у церковному убранні бігав?
—В чому хто бігає — у нас не болить. Вам, Харитонівно, треба поїхати, подивитися, може щось з украденого знадобиться в господарстві. Щоправда, все забруднене кров’ю та вином…
Бела Харитонівна енергійно захитала головою.
—Ні-ні-ні, хлопці, що ви! Вино, кров… сама я повинна, повірила святому пройдисвіту. З хрестом на шиї ходив…
— Хрестів на кладовищі онде скільки стоїть, під ними хто тільки не спить!..
Я підтримав позицію Поротова.
— Смерть християн, як у свій час радянських людей, невиразна, безлиця. Раніше хоча б зірки ставили, а від хрестів на кладовищі виникає видовисько розіп’ятих римлянами рабів. У кожної людини має бути свій, взірцевий надгробок, щоб можна було приходити на кладовище, як до музею. Кладовище, як науковий підручник!.. Приклад тому могила мого діда Харитона, лице на мармурі, як живе, і ні хреста тобі, ні зірки… Самостійна людина: вперше побачив і стільки відразу питань виникає… А які почуття викликає хрест? У мене, наприклад, ненависть до влади, яка розпинала на хрестах взірцевих людей. А хіба сьогоднішня влада не те саме робить. Скільки безпритульних людей по смітниках ходить. Чим Пілат гірше Путіна? Кожен за своє мито, за свою посаду тримається…
Не знаю куди б мене занесло далі, якби не Поротов. Леонід Борисович запропонував негайно зачинити хату і поїхати усім разом з міліцією до сільради. А мені все ж таки хотілося побувати на місці трагедії. Щось підказувало, що катастрофа була кимось спровокована. Оті блискучі вовчі очі на тлі темних чагарників. Я певен, що там сидів вовк, людина так дивитися не може. Не може так довго нерухомо сидіти, обов’язково почне вовтузитися, то її комар укусить, то мураха в штани заповзе. Але ж я стежив за тими очима, довго и пильно стежив.
Хтось скаже, що то могли бути два срібляних листочка, або спочиваючи в павутинні павуки, але ж я поки що не сліпий, очі звіра, як і очі людини, випромінюють щось властиве тільки живій істоті. Поміж мною і очима незнайомця виникало взаєморозуміння, воно чіпляло душу, хвилювало, іноді збивало з пантелику, бо ми ж з Белою сиділи не в сквері на лавочці, а на кладовищі, в оточенні багатьох молодих і старих могил. Отож і виникала думка, що напад на машину було зроблено саме вовками, або одним вовком, якого селяни часто бачили на могилі Семена Соняшника. Хто знає на які ще могили приходив вовк, або вовки. На кладовище поодинці люди не ходять, хіба що старі та відчайдушні дітлахи, котрих у селищі останнім часом майже не стало. Бо навіть навчальну школу закрили — з’їхав останній вчитель…
Але на місце катастрофи я так і не поїхав. Ледащо, звичайно. Можна було попросити водія автобусу, щоб висадив серед степу, але автобус так приємно покачувало, таким солодким, після нервового збудження, був напівдрімотний настрій, що я, як це зі мною частенько буває, махнув рукою на все про все, і поїхав додому. В сільраді з Поротовим ми добре таки хильнули, отож і розморило мене. Трохи хвилювало хіба що повідомлення Харитонівни про синочка Іванка, про Марію, та її батька які робили все можливе щоб впокорити мене, використати у своїх, не зовсім мені зрозумілих, справах.
Заповіт Харитонівни
З часу на час чекаю, що раптом завітає до мене щось кремезне, волохате, накачане м’язами, наступить ногою на карк і скаже: а йшов би ти, друже, звідси подалі, бо мені сподобалося твоє помешкання. А потім схопить мене поперек і швиргоне у вікно з третього поверху. Навіть документи залишить собі, бо з того часу стане господарем квартири, і жодне правосуддя не підтримає мене, бо той волохатий — як обранець суспільства, матиме державну недоторканість.
Попав під руку роман Джозефа Хеллера «Пастка для дурнів», не встиг як слід вчитатися, мені занудило, голова пішла обертом, до потилиці наче хтось шматок розпеченої криці приклав. Розкрив очі — лежу горілиць на зеленому лузі, небо чисте, ні струмочка вологи на ньому. І так мені тепло, так спокійно, що здається — я давно вже не людина, а, залишивши на землі тіло, лечу до небесного раю безтілесною істотою, забувши про все що бачив на землі. Не часто перепадає людини таке щастя. Знову закриваю очі, благаючи долю продовжити дивовижні хвилини земного раювання. А сам собі думаю: що це, — сон, дрімота, чи надихався, простягшись поміж квітів та трави, степових наркотичних ароматів? Незрозуміло тільки, як я сюди потрапив? Начебто лежав у ліжку з книжкою Хеллера, гарячкувато міркував, якого коника ще викине його герой Йосар’ян?.. І раптом оцей степ...
Несподівано заверещав стільниковий, вібрував, посуваючись по захаращеному папірцями столу. І відразу мій вільний дух втілився в свою звичайнісіньку оболонку, зі всіма її болячками і буденними вимогами. Схопив слухавку, притулив до вуха:
— Павлович на зв’язку?
Недовга хвилька очікування, і виникає схвильований голос Марії Горинь:
— Харитонівну із зашморгу витягли, знайшли адресований тобі конверт… Просять приїхати …
— Хто просить?
Але Марія вже відключилася. Можна було не питати — хто. Кого викликають у таких випадках, міліцію та лікаря. А тут лист. Адресований відомому журналісту. Од якби вдалося схопити Марію за волосся! Поміркувавши, подзвонив Марії, спитав: чи не приїде сама, бо в автобусиків саме перерва на обід, а там ще ватага дачників у черзі…
Чоловічий голос перехопив розмову:
— Тоді вже чекайте, ми завітаємо.
І справді, хвилин отак через сорок подзвонили в двері.
— Заходьте, будь ласка, там відчинено, — крикнув я, ледь втримуючи гарячкову пульсацію крові по судинах.
Ввійшли два міліціонери з Марією. Навіть не привіталися, тільки Марія підійшла і нашвидку торкнулася вустами моєї неголеної зранку щоки. Серед прибульців був вже знайомий мені слідчий Віктор Яшников. Він протягнув мені конверта.
— Читайте…
Його очі прямо таки вп’ялися в моє лице. Чекав ледь не на сенсацію: похилого віку жінку вбиває невтримне кохання до молодого журналіста. Я розкрив конверт, розгорнув папірець, і, пробігши очима два рядки тексту, віддав Яшникову. Бела Харитонівна просила посадити на її могилі дику лісову яблуньку, і щоб не зірки, ні хреста, ні каменю…
Яшников був вельми розчарований: гнати машину з-за такої дрібниці! Марії, як я бачив, теж не сподобався заповіт Бели Харитонівни.
— Чому саме тобі! — вигукнула вона задирливо, — теж мені духівник знайшовся…
Я хотів затримати її, виказати все, що про неї думаю, але Марія, наче второпавши, першою вибігла з квартири. Я тільки й встиг помітити, що останнім часом на її лиці майже не залишилося ластовиння. І ще — вона ухилялася мого зору.
Але більш за все здивувався місцевий загал, коли в пообіддя наступного тижня, голова сільради зачитав заповіт, в якому Бела Харитонівна Вовк—Снитко, заповідала все своє рухоме й нерухоме, а також банківський рахунок сину своєї рідної сестри Марії Харитонівни Вовк-Павлович, Тарасу Павловичу Павловичу. Жодна людина не задавала мені такого болю, такого відчаю, котрого своїм заповітом завдала моя рідна тіточка. Більш за все мучило питання: чому не сказала , що з нею трапилося. Чи біда яка в душу втряслась, чи хвороба причепилася? А, можливо, ряджена зграя викрала з хати, щось особливо для неї поцінне?
Завдала тіточка мені клопоту. Що робити з хатою, з майном? Продати, або подарувати кому сором не дозволить, бо тоді зовсім не знайду часу іноді провідувати могили родичів. Все поцінне, що вона поблажливо залишила мені в спадщину, було, звичайно, освідомлення в тому, що вона рідна сестра моєї матері, і донька, похованого на містечковому кладовищі діда Харитона. Що Харитон мій рідний дід, і можливо у Харитонівни залишилися папірці, які відкриють таємницю моїх батьків.
Всю ніч не міг я заснути: бігав по кімнаті, стискуючи кулаки, посилаючи прокльони усьому роду людському. Що це за життя таке, коли тільки смерть близьких людей відкриває нам очі на дещо зовсім не передбачене.