12 стежинка
Стежинка дванадцята,
можливо остання
Не каяттям за солону вечірню сльозу починав я новий день, останній день перебування на рідній землі, а тихим, повитим срібними брижами морем розпачу прощання з сестрами, з протоптаними в дитинстві стежками, бігаючи котрими, вийшов я на шляхи блукань в пошуках свободи жити й говорити в згоді зі своїм сумлінням. Ще в шістдесяті роки минулого сторіччя я порозумів що справжня любов до України живе в серцях людей, котрі за різними обставинами змушені були розлучитися з нею. Я думав: сьогодні в країні все інакше, але — ні, запаморочливі російські вітри, як і раніше, здіймають пилюку минулого над шляхами та стежинками Донеччини. Пилюка осуду за гідність відчувати себе українцем метушливим ошкіреним звірятком блукає на вустах моїх колишніх друзів. Іронічно всміхаються жінки, почувши, що й сьогодні стежинки зосталися стежинками, а не тропками, а шляхи — шляхами.
Сонце ще спить під кучмою темних хмаринок на сході, нікуди йому поспішати в цей тихий жовтневий ранок, важко підняти зволожнілі росою вії. Отак же важко мені відірватися від спогадів дитинства, від родинної хатини, від безлюдних огрядних вуличок, від сестричок, які розсудливо говорять про сучасних українських політиків. Не завжди наші політичні погляди збігаються, але ми не сперечаємося, бо переконання сестер змінюються залежно від обставин в державі. Мене цілком задовольняє що сестри симпатизують Юлії Тимошенко, а син Ніни, Андрій, прихильний до Віктора Януковича. Сестри певні: Юлія дбає про пенсіонерів! Шахтар Андрій: — Янукович шахтарського роду шахтарів не зрадить. Він не за об’єднання, а за дружбу з Росією. Я й сам за дружбу, але є в мене сумнів: чи вміє взагалі Росія дружити. Для російських політиків дружити можна тільки з країною, яка сидить у них під каблуком. А якщо навіть під каблуком пискне — то вона вже ворог, та ще й клятий.
Кожен мріє виштовхнутися вперед, щоб бути ближче до влади, але успіх матиме тільки той політик, якого виштовхнуть за допомогою доларового мільярдера. Не біда, що політику доведеться діяти під його гаслами, аби були в кишені не воші, а гроші хороші.
Подивися який я огрядний,
Підперезаний пасом яким,
І краватка моя при параді,
І з сигари клубочиться дим.
Ще учора у чорній пилюці
Я вилазив з копальні на світ,
А сьогодні я вчитель, не учень,
Бо, бач, вчителю вчасно обрид.
Притуливсь до Державної Ради,
—Аби тихо, — кажу мужикам,
Порадійте, що я при параді,
Що пошану несу гірникам.
Цього вірша написав будучі в доброму гуморі гірник Грицько Корінь, а привела Грицька до мене племінниця Наталка. Поверталася додому з нічної зміни й підхопила дорогою хлопця, бо дуже Наталці сподобалися його думки про Раду. На голові у Грицька навіть волосся після бані не встигло обсохнути, під очима по віках лежав чорний вугільний пил, а в очах обпалюючий душу сум. Мені здалося що карі очі Грицька ніколи не бачили сонця, і потайно він надіявся, що йому ще пощастить блимнути на політичному обрії своєю ерудицією… Не знаю, може з мого боку це було помилковим враженням, але тільки потайні заздри можуть натхнути поета на такі вірші. Грицько погодився відразу:
— А ви, коли в шахті працювали, не заздрили журналістам або поетам?
Я стенув плечима і навіть губу відкопилив, гадаючи, чи були в мене такі заздри, чи ні?
— Знаєш, Грицько, я в шахту не за грішми поліз. На той час я вже ковалем попрацював, але побувати під землею дуже кортіло. Стахановця з мене не вийшло, хоча в газеті «Макіїв-ський робочий» якось написали, що виконую завдання на сто п’ятнадцять відсотків. А з шахти втік, коли закортіло побачити гори. Під землею був, в океані майже п’ять років, а Висоцький якось казав, що вище гір можуть бути тільки гори. Так що перш ніж прийти в газету я покуштував життя на смак. Не завжди воно було смачним, але якщо я кому й заздрив в житті, так тільки собі. Бо шанував працю, якою б важкою та безпечною вона не була.
Опустивши очі долу, Грицько надовго замислився. Може подумки перечитував свого вірша, вперше аналізуючи свої висновки. А потім відверто признався.
— Шахта для мене каторга, але зірватися, покинути батьків, кохану дівчину… тільки подумаю, в грудях холоне. Я на таке не здібний.
— Тоді в перспективі тільки Державна Рада, але спочатку треба продертися в місцеву, — засміявся я.
— Місцева — глухий російськомовний кут, українця звідти виженуть, як чужоземця. Зараз мені треба визнати кого з політи-ків підтримувати. А трон хитається під кожним, бо розхитують його проросійські політики, а Росія їх підтримує.
Я всміхнувся.
— Тут вже, брате, треба рішати, хто ти є такий. Повіям в політиці зручно, поки не почне від них тхнути зрадою.
— Політики взагалі зрадники, завжди підтримують того, хто очолить державу.
Виснажені лиця, закатовані серця, кожен сидить під своїм деревом, кленом або тополею, задерши голови, дивляться як збризкують дрізки сонця в густих коронах. Усі мовчать. Трохи осторонь купою стоять дерев’яні сани з кузовами. Широкі шкіряні паси вужаками розлізлися по траві. Це сучасні раби копалень. Без повітря в темних печерах здобувають вони вугілля, вантажать сани, і, наче в упряжці коні, рачки витаскують на світ божий. Мокрі від поту жлуктять воду пляшками, ссуть крихти солі, бо своя вийшла потом, а потім сидять відпочивають, чекаючи коли підійде вантажна машина за вугіллям і ввічливий водій відрахує їм декілька гривен.
Вздовж залізничних рейок на всьому протязі від шахти до шахти купи, а де-не-де цілі кучугури побутового сміття. Лежить воно під осокорами, під каштанами, навіть під яблуневими та вишневими деревами.
Вузенькою стежкою через садочок тягне дідусь зі сміттям возичок…
Побачивши мене, зупинився, поліз в кишеню за цигаркою. Питаю: чому не спалює сміття в пічці. Папірці, пакети, ганчірки ми завжди кидали у вогонь.
— Так, бачте, газом користуємося, — відповідає дідусь. — Вугілля та деревини у нас не знайдеш, хіба що оце яблуню під корінь…
— Та ви, діду, не дивиться на мене, робіть свої справи. Гірко, що такий садок може перетворитися в смітник, та й тхне тут не дуже щоб дуже…
— Що його поробиш, кожен собі живемо.
— Я в себе яму викопав, виклав камінням, потихеньку запалюю все що горить, а що не горить компостую в другій ямі, здобрюючи компост золою з першої. Рослини люблять ласувати такі страви.
— Яму копати треба, — зітхнув дід.
— Давайте я вам зараз дві викопаю, отутечки біля вашого смітника?
— А скільки візьмете? — в очах діда сяйнула недовіра.
— За кожну яму по яблуку з ваших яблунь.
Дід похитав головою.
— Брешете, добродію, яблука у вас під ногами валяються.
— Валяються, але не мої, ласим буває тільки те яблуко, яке зароблене потом.
Дід ще вагався, але зблиски зацікавленості вже миготіли в його очах.
— Так я принесу лопати?
— Буду занадто вдячним.
За якихось дві години я викопав дві невеличкі ями, обклав їх шматками цегли, котрої на смітнику було стільки, що можна було збудувати невеличку хатину. Коли в одній запалало сміття з’явилася дружина діда. Довго стояла дивилася, як я сортую сміття, одне на золу, друге на компост.
— В дитинстві й ми так робили, але забулося все…
— Тепер вже я візьму у вас два яблука, діду. Як домовлялися.
У дідуся на очах аж сльози блимнули.
— Чого ж тільки два, беріть, та не з землі, з дерева беріть. Я вам зараз пакет винесу.
Я засміявся.
— Ні, добродію, ми домовлялися на два яблука з отих, що на землі. А вам щастя і довгої пам’яті.
Наступного дня подзвонила племінниця, Наталка, запитала, сміючись, чи кожному, хто побажає, буду я копати ями за два яблука?
— Якщо вистачить часу, — пообіцяв я.
Обтяжився не лихою помилкою, лиха сама прийде. Я не знавець сучасних місцевих обставин. Бачу тільки як сум наче туманом охопив двори. Жодної усмішки на базарі. Лиця вродливих молодиць наче кам’яні, хіба що очі рухаються від руки покупця до його кишені: що спроможний купити цей сивий молодик? Відбиток якого поета блимне в його руці? Та мені не до покупки. Є нестерпне бажання побачити в юрбі щасливе лице, білозубу усмішку, промінці в очах. Не пожалію сотні гривен з портретом улюбленого поета.
— Панночко, чого коштує ваша усмішка?
У продавця цукерок біляве довге волосся, карі очі, чорні брови — вилита сучасна україночка. Звертаюся українською мовою, у відповідь чую.
— Ходють тут усякіє…
Мені не до жартів, я дістав з кишені купюру з портретом Лесі Українки. Показуючи молодиці, читаю: «Десь, колись, в якійсь країні проживав поет нещасний…» Якщо, кажу молодиці, продовжиш останні два рядки, віддам гроші. Сусідки за прилавком заблимали очима, заметушилися: а й справді, як там далі?
— Вивчили, а теперечки провокуєте нас…
— Можна я прочитаю, — звертається до мене бабуся, з сивою кучмою кучерів на голові.
— Звичайно можна, а гривни беріть відразу…
— Не візьму гривни, віддам навіть свою пенсію, якщо ви, пане, прочитаєте мені хоч один вірш Тараса Григоровича спочатку до кінця.
— Я читатиму не за пенсію, а за вашу, вчителько, пропозицію.
І починаю читати «Думи мої, думи…», і читаючи, не втримую сліз, і бачу яз палахкотять вогники в очах молодої україночки, як плаче сива вчителька української мови Тамара Василівна Лебединська. А я вже не можу зупинитися, читаю вірш за віршем — Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, бо люди слухають. Слухають люди. Слухають навіть молоді чеченці, і зовсім маленькі хлопчики та дівчатка. Читав би й далі, та не витримав, перехопило спазмою горлянку, захлинувся я слізьми і побіг геть від базарної горожі, залишивши на прилавку кароокої україночки двісті гривен з поличчям Лесі Українки.
На другий день, останній день мого перебування в Україні прийшли на подвір’я сестри вчителька Тамара Василівна з кароокою україночкою Настею Тиртичною. Настя прийшла повернути мені двісті гривен, вчителька — подякувати за велике свято української поезії. З’ясувалося, що вчилися ми з Тамарою Лебединською в одній школі, що вона добре пам’ятає мене худорлявого, кучерявого, білявого, завжди чимось заклопотаного хлопчину.
— Ви так і не прийшли до школи, чому? — запитала.
Що я міг сказати? Що не навчився кривити душею, а докладати учням про те, що я антихрист, бо в світі не існує ні бога, ні біса, а існують тільки люди, котрі корчать з себе богів. За правду карали завжди, карають і сьогодні… Та й що вона таке, ота правда? Людству потрібне безсмертя, вони мріють, що будуть жити вічно. В Раю чи в Пеклі, аби вічно! А мене вже втомило земне життя, було багато райської насолоди, і чимало пекельних мук. І, сказати відверто, в пеклі я почував себе людиною, а в раю — морською медузою, яку розмазало по воді корабельним вінтом… Пекло примушує мене бути людиною, вимагає від мене мужності, дарує можливість піднятися над пекельними муками.
Зіпсувати мені настрій ранковому дощу допомогла Оксана, поставивши вимогу щоб я негайно приїхав.
— Цілу ніч знемагала безсонням, тричі поривалася дзвонити…
— Що ж заважало, Оксано? Я тричі дзвонив, але марне, механічний голос відповідав що твій стільниковий заблоковано. Думав, у тебе хтось інший в ліжку…
Оксана відповіла не зовсім літературними словами.
Я похапцем одягся. Не сказавши сестрі куди йду, вибіг на вулицю. Песик двічі ткнувся носом в мої ноги, але гратися не вистачало часу. Невідома сила тягла мене до молодої жіночки, а може отою силою була думка, що це буде наша остання зустріч. Ранкова прохолода охоплювала тіло, освіжала мозок, але десь глибоко в душі м’яким звірятком ссав мене неспокій, так що, посуваючись до Оксани, я ледь втримував бажання повернутися назад.
Це було роздвоєнням особистості, або потайною надією на те, що мене сьогодні зранку обов’язково покличе Стефанія. Вона була першою поразкою в моєму житті, що, звичайно, уражало моє самолюбство.
З парасолькою в руці та дощем на язиці, бо то була тільки подоба дощу, я обійшов склади залізних конструкцій, і, переходячи залізничні рейки, під тополею на кінці парку побачив знайому постать Василя Осадчого. Одягнений він був в жовтий прозорий плащ, на голові солом’яний капелюх, в руці щось схоже на ціпок.
— Я знав де тебе зустріти, — сказав Осадчий, міцно стискуючи мою долоню. — Знаю куди поспішаєш, але попереджу — не ходи! Це сьогодні не зовсім безпечно для тебе, і для Оксани, якщо прийдеш…
Я знав, з Осадчим краще не сперечатися, та й звірятко в душі утримувало мене від нахабства.
Дощик то вщухав, то починав сіятися ледь помітними срібними краплинами. Звичайнісінький дощ похмурого донецького жовтня. В мене наче камінь з душі впав. Обійнявши за подякую Осадчого, я розкрив парасольку. Ціпок в руці мого захисника теж опинився парасолькою з тонкої білої плівки.
Повертатися до сестри не було бажання. Осадчий тільки й чекав хвильки, коли можна відкланятися. Коли він пішов, загрібаючи ногами вогке жовте листя, в мене майнула думка піти попрощатися з Марисею. Наче прочитавши мої думки, Осадчий зупинився, підійняв руку, привертаючи до себе увагу, і проговорив так дивно, начебто говорив не він.
— Йти до Марисі зайве, вона ненадовго від’їхала… Поспішай краще до сестри, там на тебе чекають.
Мені не сподобалася усмішка на його лиці. Осадчий почував себе Богом, котрий керує не тільки моїми почуттями, але й моїм переміщуванням в обширу. Я теж пішов парком тільки праворуч від нього, на вулицю Гагаріна до племінниці Наталки. Може я бабій, але не маріонетка, якою можна керувати за допомогою слова. Магазини були ще закриті, я постояв на руйновищі школи, котра навчила мене шанувати минуле, хотів написати на цеглі: «Тут вчився Я», але не знайшов чим таке можна було зробити. Обійшовши руйновище, вийшов на сусідню вулицю, де майже відразу побачив Петра Омельченка. Він будував собі альтанку з кілочків та дугастих сколок. Мені розповідала племінниця, що Петро будує собі язичеський храм з бамбукових палиць. У глибоких кадобах виганяє він товстезні бамбукові живиці, закручуючи їх ще зовсім молодими в спіралі, кільця, півкільця, від котрих тяглися вверх нові стеблини та порості. Зайвими в його праці були хіба що ноги, котрі він носив на милицях, прив’язуючи до стегон широким шкіряним пасом щось схоже на диби, і, посуваючись за їх допомогою, гороїжився, наче йшов не каліка, а цирковий артист. Він і працював утримуючись на милицях під пахвами.
Петро був сином Сергія Омельченка з котрим товаришували в юнацтві. Але Сергія вже не було, загинув в шахті. Петра зовсім ще молодим покалічив п’яний водій, але маючи невеличкі пільги, він не занепав, не повісився, як то повівся мій однокласник Григір Гойда, коли йому в школі на токарному верстаті відтяло кість лівої руки.
Мене зацікавила Петрова споруда, бо назвати її альтанкою можна було тільки умовно. Споруда набувала не зовсім мені зрозумілу скульптуру звіра з розірваним черевом. В тому череві стояв стіл з двома стільчиками, а над головою звіра та його зовнішнім убранством Петро в той час тільки працював.
Погрюкавши клямкою хвіртки, я запитав дозволу зайти, на що, не озираючись, Петро відповів: «Будь ласка». Також, не озирнувшись, запропонував сісти в своє крісло.
— Не дивуйтеся, я знаю вас. Пам’ятаю як ви з батьком мріяли збудувати щось надзвичайне. Ви пропонували китайського Будду в формі піраміди, а батько наполягав збудувати храм сонця, в якому кожному сонячному промінцю окреслити своє місце. Я об’єдную ваші пропозиції, але Будда це щось не наше, не слов’янське. Нехай краще буде ведмідь, але казковий, а в ньому на двох стільчиках сидітимете ви з батьком. Звичайно в масках—символах, над котрими я працюю на протязі п’яти років. Можете подивитися, майстерня моя в домі, в кімнаті праворуч від дверей. Мене трохи нервувало, що Петро навіть не подивився на мене, не потис мені руку. Здавалося він і розмовляв не зі мною, а з моїм відбитком в пам’яті. Я ввійшов в розчахнуті двері, потім в майстерню, де з ритуальних стояків древності водночас на мене зиркнуло декілька жахливих масок, зроблених з деревини: усміхнена, ошкірена, сліпа, вухаста без лиця. Масок було багато, але на мою думку усі вони були недоробленими. Жодна не сподобалася, бо було в них щось жахливе, навіть, гидливе, що затьмарювало душу, викликало бажання бігти геть від цього не зовсім земного оточення. Але я утримався від критики, розуміючи навіть, що одна з масок має моє лице. Сівши на табуретку я почав пильно зглядуватися в кожну маску. Не минуло й десяти хвилин, як в масці сліпого я впізнав батька майстра, Сергія Омельченка, моїм відбитком була вухаста без лиця, особливо якщо накласти на неї усміхнену. Вже й дощ вщух, і хмари, посуваючись на північ, відчинили дорогу сонцю, а я все сидів і сидів, очманівши від обпалюючих душу думок, аж поки мене не покликав Петро.
— Ви бачите те, чого не бачать інші, а зараз я пропоную вам сісти на свій стільчик в палаці сонця. Тільки, благаю, не дивіться на моє лице…
Петро стояв спиною до мене, незручно відвертаючись коли я проходив поруч.
В череві казкового ведмедя я на хвильку навіть осліп від перехрестя сонячних промінців у загадковій просторіні під стелею. Яким чином вони сюди улучали, заломлювалися, відбивалися одне від одного, де були сховані дзеркальця, щоб розбивати їх на дрізки? Про це мабуть і сам Петро не знав. Тому й стояв осторонь на своїх милицях, незграбно втопивши голову в плечі. Тенета Петро сплів з тонкого сонячного павутиння, в центрі котрого рожевим павуком висіло облямоване мерехтливим ланцюжком вухасте лице, а трохи далі ще одне — усміхнене. Час від часу лиця в павутинні наче запалювалися: на тлі вухастої з’являлися міцно зціплені губи, величезні, вогкі, наче налиті свинцем, очі, від котрих віяло не тільки могильним холодом, але й загрозою з попередженням бути обережним.
Було наявним що Петро зробив мене карикатурним, наче я й справді перетворився у маску, утративши людську подобу.
Але чому саме мене, та ще й в сонячних тенетах? І як це йому вдалося?
Я вийшов з ведмежого черева трохи навіть очманілим. Не дивлячись на Петра, котрий, як і раніше, повертався до мене спиною, я потьопав собі по асфальтовій стежці до хвіртки. Було бажання якнайскоріше дійти до племінниці, та розпитати, що воно за диво таке, син мого старого товариша, Петро Омельченко?
Обурення на Петра в мене не було, була зацікавленість, чи ховає він лице від місцевих людей, і за яким бісом це робить? Раптом на думку спало щось, десь, колись прочитане: «Задубіє від поту і крові ідеологічне веретище, скрутила, скувала могутні м’язи українського селянина…» Може саме з мене Петро майстрував своє веретище? Або з себе? Чого б ото я ховав від гостя своє лице? Невже Петро держав мене, або себе, за зразок ідеологічного веретища?
Племінниця з повнотілою, кароокою, нафарбованою молодицею сиділи в альтанці за чаркою, приглушено ремствуючи. Побачивши мене, Наталка побігла в хату за стільчиком.
— Як добре що ви прийшли! Сідайте поряд з Ганнусею, вона моя товаришка.
Не встиг я сісти, як з хати вийшов осадкуватий, вусатий, з прозорими, як дощова булька на калюжі, очима.
— Ваш чоловік? — запитав я, звертаючись до молодиці.
— Ні, мій коханець, Віктор, — відповіла Ганнуся, наповняючи чарки горілкою. — Чоловік в шахті на ранковій зміні.
Віктор показав себе веселим нахабою, що, мабуть, і втримувало біля нього таку красуню. Але мені було не до розваг. Коли мене запропонували сказати тост, я запитав, хто з присутніх може щось сказати про Петра Омельченка?
— Ви вже й про нього пронюхали? — здивувався Віктор.
— Письменники вони такі, — всміхнулася Наташа. — А що до Петра, була чутка, що його мати Клара зрадила чоловікові саме з вами, дядю Сашо. Бо лицем ви з Петром як дві краплини води. Але до часу народження Петра вас півтора року не було в селищі, Не могла ж Клара так довго ходити вагітною?
—А що як сперма Олександра довго мандрувала тілом Клари, поки дійшла куди треба, — пожартувала Ганна. — Така вона була жіночка, що не міг Олександр не спокуситися.
— Не міг, але не спокусився, бо іншу на той час в обіймах тримав. Хіба що з моїм батьком переспала? Але мене більше цікавить, що воно за людина така Петро Омельченко? Він, як я втямив, талановитий митець, і навіть філософ.
— Дивак він, але самі порозумійте, залишитися без ніг в молодому віці… Він перечитав усі ваші книжки. Завдяки прочитаному, покинув секту і, як сам зізнався, став язичником, шанувальником сонця.
Від чергової чарки я рішуче відмовився, бо поспішав завидна вернутися до Петра. Ганночка почала було протестувати, але я усвідомив, що кожен раз після другої чарки починаю клеїтися до вродливих жінок, а це не дуже сподобається Вікторові. Почесавши потилицю, вусатий коханець Ганночки погодився. Таким чином, анітрохи не жартуючи, я покинув батьківську хату, пообіцявши племінниці що, повертаючись від Петра, обов’язково зайду попрощатися.
Була у нас, українців, можливість перетворити розсадники лицемірства в Палаци мистецтва, але владі, як завжди, потрібні раби, а не освічені люди. Забороняти неукам битися лобами в долівку в сучасних умовах даремне, але хіба не злочинство нав’язувати неукам страхіття божою кари, коли ще більші страхіття на землі розповсюджує саме церква.
З такими думками повертався я до подвір’я Петра Омельченка. Умите ранковим дощем сонце використовувало усі свої можливості, щоб порадувати майстра, вилиски павутиння лежали навіть на долівці недобудованого поки що Храму сонця.
— Ви таки повернулися, — долинув до мене з хати голос Петра. — А я дивлюся й не можу порозуміти, чому в оцьому вухастому ви впізнали себе. Маски я вирізав як своє обличчя в роздріб: на одній вуха, на другій усмішку, на третій очі. У мене не вистачає хисту зобразити своє лице цілком. Може, навіть, не хисту, а завзяття. В такій праці треба триматися однієї думки, не дерев’яніти від сумніву, а прагнути зробити неможливе. Я читав деякі ваші книжки. Іноді вам не вистачає того ж, чого не вистачає мені…
Петро вийшов на поріг, тримаючи в руці шматок хліба. Милиці під пахвами не заважали йому їсти. Було таке враження, що він народився саме таким, з деревинами замість ніг, з милицями, з давно немитим волоссям. А що до лиця, я б не сказав, що ми були схожі. Хіба що саркастична усмішка на вустах, так цього добра вистачає на інших лицях. У Петра був настрій побалакати на філософські теми.
— Одного разу я був свідком як священик назвав поганцем хлопця, котрий визнавав себе язичником, поклонявся сонцю. Тоді я подумав, не може бути щасливим народ, який називає віру своїх пращурів поганою. Я поганин тільки тому що шаную Землю та Сонце, які дарують мені життя, А сучасні святі моляться розіп’ятому на хресті ідолові. Вони роблять його з деревини, з заліза, навіть зі срібла та золота. Яке дике зухвальство! Яка потвора, украсти у предків віру в життя, підмінивши її святістю смерті. Хворійте, страждайте, віддайте останній шматок хліба церковникам, таким чином ви знайдете спокій або на війні, розірваними на шматки, або у копальні, завалені вугіллям. Наші предки були розумніші за нас, а ми їх назвали поганцями. Жоден народ на землі так не ображав своїх батьків. Тому й відвертається від нас доля, тому й цураються рідної мови діти, бо є в нашій мові зухвале ставлення до стародавніх святинь. Все це каверзи священиків. Дуже вони пожадливі на гроші. А звеличують себе до божих вояків, котрі мають від бога дозвіл карати та милувати.
Петро захлинався словами. Лице його полотніло або рожевіло залежно від захоплюючих його почуттів. Брехня, що він був моєю подобою, в його лиці виразно проступали риси його батька Сергія, а очі й справді були Клариними.
Я таки не втримався, запитав.
— Якщо ти шануєш язичників, чому себе, язичника, зобразив, як поганина? Хіба отой вухастий без лиця, або окатий, або усміхнений, хіба вони діти Сонця?
Вперше за час нашого спілкування Петро усміхнувся.
— Це вже ваша погорда, Олександре. Лице в перехресті павутиння — лице зрадника, лице християнина, котрий має вуха але облишений лиця. Православна церква, якщо ви помічали, перетворює символ життя Сонце в свою велич. Епіскопи відблискують шовками та золотом, одягаючи монахів у чорне, бо вони й справді нікчеми, живі мерці, челядь тиранів духу. Їхній мозок спить, а завдання церкви не дати його розбурхати. Пам’ятаєте у Шевченка: «Прокинуться незабаром заковані люди…» Церква це права рука тиранії. Якщо все від Бога, розумієш, Олександре, щоб я зробив зустрівши на землі чи в небі цього ката? На жаль, а може й на благо, кожна людина на землі сама відповідає за свої вчинки. Поки в справи не втручається влада. Часто-густо карає вона безвинних, але той хто це робить зостається безкарним. Такі закони православ’я, злочинні закони.
Деякий час ми стояли мовчки, спостерігаючи за грою сонячного павутиння на столі та стільцях в череві ведмедя. Нарешті Петро запитав.
— Як вам сподобався мій задум звернути увагу друзів на релігійні проблеми?
— Задум фаховий, але виголошена ідея не зовсім блискуче. Не зовсім сподобалися мені тенета зі сонячних промінців. Може я чогось не розумію. Лице збожеволівшого суспільства в сонячних промінцях? На мою думку…
— Але ж промінці перехрещуються. Як шаблюки вояк в борні. Як перехрещуються думки філософів, поетів, митців. І де це робиться? На землі, в промінцях сонця, які дарують нам життя. Ми заблукали в тенетах власних непорозумінь, втрачаємо почуття власної гідності, коли дивимося на пухку постать у величі клоунського одягу, зі схрещеними милицями в руках. Більше нічого нам не може подарувати церква. Я маю намір показати на що ми здібні. Праця ще не закінчена. Крапку ставити рано. Але мені не вистачає натхнення. Тьмарить мозок втома, картає безсоння, непорозуміння сусідів, підозра сектантів, котрі бруднять словесним сміттям учорашні Палаци мистецтва. А куди дітися молоді? Обживають підворіття, де палять цигарки, смокчуть пиво, добувають досвіду по наркотиках.
Довго ми ще сиділи з Петром на лавочці біля його хвіртки. На вулиці ані душі, тільки десь о шостій підійшов п’яний дідусь, довго намагався згадати хто я такий, але так і не згадав. Потім попросив у мене гривну на хліб. Мені у діда дуже сподобалася борода і я йому дав п’ять гривен. Важко зітхнувши, він виклав перед нами своє бачення сучасного життя.
— Отак і простуємо до смерті, перебиваючись з хліба на сіль. Чого, питають, такі невеселі? Ми дітьми ховрахів в степу розкопували, ссали сухі бадилини кропу, не забуваючи про сміх, бо від сміху не тільки на серці, на язиці солодко буває. А ви навколішки стоїте, бога свого благаєте, щоб відмінно по літературі в щоденник вписав. А яке з молитов відмінно! Треба світову літературу знати, не злочинця на хресті шанувати, а великі твори митців…
Як звуть діда Петро мені так і не сказав, обмовився, що деякий час парторгом шахти був, а коли його доньку сектанти довели до самогубства, вбив пресвітера секти, за що на двадцять років його відправили туди де Макар телят не пас.
Я попрощався з Петром, діда проводив до магазина, але від запрошення випити по кухлю пива відмовився. Треба було зайти до племінниці. Ганнусі з коханцем на той час уже і слід прохолов, але у Наталки з двома хлопчиками сиділа її сестра Марина. Вродлива маленька жіночка, але сектантка. Я намагався не зустрічатися з нею, з-за неї й до сестри Раї не приходив. Не знаю що за причина, але з дитинства відчуваю огиду до завжди похмурих, мовчазних, завжди ховаючи очі людей. Хлопчики Марини мені подобалися, я почав з ними розмову про літературу, про успіхи в школі. Відповідали вони з небажанням, зиркаючи на матір, яка хрестила їх здаля, щоб мої бісівські слова відскакували від синів як горіх від долівки. На мою думку вона була ворогом для своїх синів, бо примушувала вчити Біблію і цуратися рідної української мови. Навіть листи кудись писала, щоб її в школі не вивчали. Повинна ж в цьому була не Марина, а лицемір-пресвітер, котрий заробляв на сліпоті та глухоті людей гроші собі на прожиток.
Я шаную школу, яка виховала мене людиною, а не рабом божим. Бо немає в житті нічого химернішого за поневолення особистості людини.
— Якщо в світі не існує безсмертя, який сенс тоді жити? — запитала мене якось вчителька і трохи поетеса Алена Кесарева.
—Безсмертя фікція, самообман, читайте, Алене, мудрі рубаї Омара Хайяма. З вином, щоправда, поет трохи перебрав, але сенс буття визначив досить таки слушно. Достеменно визначено поетом лице Бога.
Ми з тобою лиш здобич, а світ тільки пастка.
Нас ловецький виводить, на цвинтар жене.
Сам повинен у всьому що робиться в світі,
А в гріху винуватить тебе та мене.
На жаль щира істина опановує людиною гірше, аніж брехня. Усолоджуватися безсмертям під загрозою священика легше, аніж вкушати світову мудрість. Людина жахається правди, а влада — освіченої людини. Так було, є і буде, бо мозок людини —горезвісна сіра речовина хапається за те, що ближче лежить.
А чи не занадто я забарився на останній стежині. Мені давно вже треба їхати в Донецьк на вокзал, а не філософувати на релігійні теми. Подзвонила Оксана, запитала, куди дівся, запрошувала дозволу проводити мене на своєму лімузині, але я відповів, що може ще й не поїду, квиток на потяг до Москви коштує недорого, я плекаю надію замінити його назавтра, бо мій літак з Москви до Хабаровська покидає московське літовище тільки двадцять шостого жовтня, а від’їхавши сьогоднішнім потягом, я дістануся Москви двадцять четвертого.
— В такому випадку останні дві ночі бронюю за собою! — категорично заявила Оксана. — Учня вчитель зобов’язаний довести до кондиції. Хіба не так, любий? А де квиток обмінюватимеш?
— Поряд з сестрою, на станції Кальміус.
— Може проїдемо до Донецька?
— Дві години на вітер? А якщо в Донецьку черга, то вже й три…
—В такому разі чекаю тебе на Кальміусі.
Мені Оксана не здавалася уїдливою. Те що відбулося поміж нас на дорозі за посадкою стребувало продовження. Вона ще не зовсім зрозуміла, що воно було таке. Залишати жіночку в півдорозі до щасті не хотілося.
— Добре, — погодився я, — через десять хвилин буду.
Коли біля звороту до станції мене зупинив Василь Осадчий, попереджуючи, щоб я негайно від’їжджав з Ново-Бутівки, відчуття погрози в його пророкуванні здалося мені смішним.
— Йшов би ти, Василю, до своєї гори. Я завжди покладався на свої почуття, а вони сьогодні в мене повноважне райдужні.
— Як знаєш, як знаєш, — зашарівся Осадчий, і пішов геть, неприховано ображений.
Я довго дивився вслід, чекаючи що обернеться, але не обернувся, так і зник за кущами жовтої акації.
На станції на мене вже чекала Оксана, навіть домовилася з касиркою, молодою дівчинкою, поміняти мій квіток на ранок двадцять п’ятого жовтня.
—Я ж казала, що дві ночі будуть мої, — приблизила вона до мене своє всміхнене, палаюче рум’янцем лице.
Я подав касирці квиток, паспорт, сказав о котрій годині відлітає від Москви мій літак. Віддав за переоформлення десь біля чотирьох гривен, і одержавши квітка, мовчки вибачився перед сестричкою Валею, до якої планував заїхати в містечко Радужне. Оксана схопила мене під лікоть і повела до машини, яку оставила на протилежному кінці станційного будинку.
— Може заскочимо до Ніни, нехай знає де її братик спить?
Таку Оксану я бачив вперше. Вона сяяла як озерце під сонцем. Очі наче засмоктували мене. Я втопав в цьому сяйві, вперше в житті відчуваючи нестямно пекучу жагу до жінки. На хвильку в свідомості майнуло попередження Василя Осадчого, і настільки воно здалося мені химерним, що я засміявся.
— Смішинку проковтнув? — спитала Оксана, впевнено працюючи кермом.
— Осадчого сьогодні зустрів, попередив щоб я негайно відбув до Москви.
Машина наче підстрибнула на рівній дорозі, лице Оксани засутеніло. Зупинивши машину вона з відчуженням промовила:
— Виходь!
Я сторопів:
— Що сталося, дівчинко? А як же дві останні ночі?
Вона й слухати мене не хотіла: «Виходь!» і все.
Я вийшов з наміром піти до Осадчого, але Оксана вийшла слідом.
— Тобі треба бігти до Валентини, поміняти квиток на сьогодні.
— Пізно, дівчинко, я рішень своїх не міняю.
Вона здогнала мене, схопила за плечі.
— Осадчий ніколи не помиляється.
Я зухвало усміхнувся.
— Зі мною він помилився з першої нашої зустрічі. Пам’ятаєш там на дорозі, коли ми вперше зустрілися… Він сказав що про мій приїзд його освідомила гора. А насправді я дзвонив Волоконському, натякнув, навіть, що є бажання пройти стежинками нашого дитинства. В той день вони сиділи у Волоконського вдома… А якщо вже зайшла річ про пророцтва, Осадчий не тільки напророкував, але й сам підпалив хатину старого чекіста. Таким чином він помстився за своїх батьків. Якщо бажаєш знати що буде далі, можу доповісти. Тільки доповідати буду, лежачи з тобою в твоєму ліжку. Знаючи, що твій чоловік не від’їхав до своєї церкви, одержавши запрошення від Осадчого.
Я вже не належав собі. Минуле палахкотіло в мозку рожевими блискавицями. Картопляне поле визначилося морем тирси. Вітрець гнав по ньому золотаві хвилі, і я не втерпів, пішов морем, як Христос по водах, забувши, що мені треба їхати в Донецьк, на вокзал, бо потяг не чекатиме, не чекатиме й літак в Москві. А тимчасом тирса, яка в дитинстві була заввишки з мене, почала стрімголов рости, міцнішати стеблом і колоссям, поки не досягла моєї голови, такої ж золотаве-сивої як вона сама. Я втопав в її шовкових хвилях, марно відшукуючи стежинки дитинства, котрі в свій час переносили мене з місця на місце, з одної частини світу в другу, без потягу, без літака, без пароплава, бо я міцно тримав Всесвіт в своїх долонях, і Всесвіту було приємно і приємно мені. І приємно було ковилам, котрі гнали і гнали невідомо куди свої золотаве—шовкові хвилі.
— Вам кави, чи чаю? — запитала стюардеса, усміхнено дивлячись, як мені здалося, на мою зачіску.
Я інстинктивно провів долонею по голові, і відчув під пальцями, замість свого висмоктаного життям чуба, шовковисте-пружисте колосся степовою тирси. Я зніяковіло всміхнувшись, спробував вискубти з голови степове сміття, але з’ясувалося що зробити це неможливо. Тирса встигла укоренитися в мою голову. Тоді, посунувши трохи далі візок з чаєм та кавою, на допомогу мені прийшла стюардеса, і не волоссям, а тирсою відчув я дбайливу ніжність її пальців. Піднявши голову, я побачив її величезне—здивовані карі очі.
— Ковила… вона росте з вашої голови!?.
Стюардеса була висока, струнка з обпалююче вразливою усмішкою.
— Мене звуть Надією, — сказала вона.
Я упнувся лицем в запашні жіночі груди і знову опинився в полі за старою копальнею, за териконом, що стояв по коліна в тирсі, а Василь Волоконський, протираючи дрантям лобове скло машини, звертаючись до мене, кричав:
— Сашко, ми запізнюємося на поїзд!
Від балки до шляху сто метрів не більше. Розумію, що запізнюємося. Василь буде гальмувати на кожному звороті. Повертаюся лицем до гори, до вогників, що виблискують вздовж схилу. Майнула думка: треба було погодитися їхати з Оксаною! Тільки подумав, бачу гонить над степом пил червона машина. Не шляхом гонить, а навпростець ковилою, і не Оксана за кермом, а та висока, струнка стюардеса, яка тільки-но примарилася мені. Не зупиняючись, відчинила дверці і я навіть не втямив як опинився поруч.
— Як ти знайшла мене?
— Як в старому анекдоті… Вовочка питає барана…
Сказала й мовчить, надає машині швидкості.
— Ну?..
— Що… ну?
— А далі що?
— Баран мовчить.
— В чому ж тоді гумор?
— В тому, що він баран…
Второпавши що анекдот про мене, починаю реготати, забувши про Волоконського, про тирсу на стежинках дитинства, про друзів, коханих жінок, про сестричок, навіть про рідну землю, яка стрімголов утікає від мене обіч іскрястого під сонцем асфальту.
Післямова
Загадка гори залишається нерозгаданою, свідчення Осадчого неперевіреними. Його я знав досить таки добре, божевільним його не назвеш. Я намагався зв’язатися з вченими, але невистачило часу. А взагалі все що коїться з моїми друзями, або співробітниками по редакціям газет та книжковому видавництву, мені не в новину. А коїться щось дивовижне, мені, як тверезій людині, зовсім незрозуміле. Щасливі випадки в минулому ставляться в заслугу Богові, навіть, коли допоміг друг. Начебто тоді сам Бог напоумив друга. Десь у Нанайському районі знайшли кам’яні печери з наскальними малюнками. Язичник Олег Петров, мій давнішній знайомий, вдарився лобом в малюнок, так що на лобі зостався його відбиток. І сталося диво, Олег відразу вилікувався від незагойної хвороби. Сьогодні навіть народні академіки йдуть до тих печер, б’ються лобами, але кіптяви від багать палених мисливцями вже не зосталося, вона осіла на чолах попередніх хворих. Академікам нічого не зосталося як палити багаття, вкривати малюнки кіптявою, бо вилікуватися, кажуть, можна тільки повертаючись додому з відбитком малюнка на лобі. Добре що хреститися розумні люди перестали. Коли людина хреститься, вона перекреслює собі шляхи не тільки до волі, але й до здоров’я. Хреститися дозволено тільки божевільним, бо вони не тямлять що роблять. Молитися можна, вставши навколішки, так зручніше, але православні молитви писані бездарними людьми. Краще вчити тексти сучасних авторів, які викликають душевний вибух до сліз, до ридання. Таким чином людина збавляється смітників майже вві всіх частинах тіла. Так буває після перегляду талановитого кіно, або уважного прочитання книжки, в котрій зворушує тебе не перебіг подій, а художнє зображення побуту людей і особливо природи. Але навіть у школі учням викладають не кращі твори, примушують вчити вірші, які підтримують політичні напрямки влади. Таке злочинство завдає чималої шкоди вихованню не тільки чеснот, але й почуття власної гідності.
Людина яка хреститься хворіє не тільки духом але й тілом.
Якось познайомився я в лісі з шаманом, стареньким дідуганом, сухеньким, зовсім чорним, з довгим сивим волоссям. Дідусь шукав у тайзі якесь коріння, казав, що воно допомагає підтримати життєві сили, а інколи, навіть, повернути молодість. Що до молодості я шаману не повірив, бо занадто вже він був старим. А що до життєвих сил, сумніву не було, бо залізти, як він, за шишками на височенний кедр я не ризикнув. А він заліз на нього наче мавпа, накидав на землю шишок, налущив торбину горішків, ще й мене одарив. З тайги ми виходили разом, і мене зацікавило, що майже весь час дідуган йшов заплющивши очі.
— Пробачте, шановний чоловіче, я помітив, що навіть лісом ви йдете, заплющивши очі. Я спробував і ледь не вибив собі око. Хто вас навчив бачити небезпеку посуваючись наосліп?
Чи правда, чи мені тільки здалося, що на обличчі шамана сяйнула весела усмішка. На якийсь мить лице його здалося мені настільки молодим, що в мене вдих перехопило.
— Такому вас ніхто не навчить, окрема як навчитесь самі. Мені з дитинства подобається ходити наосліп. Таким чином я краще почуваю що відбувається навкруги. Але щоб ходити наосліп потрібне натхнення. А воно завжди поряд, простягни руку й бери, відчини душу — само ввійде, подихом вітру, або сонячним промінням. Ви коли помічали як бігає звір в лісі. Оленя втікає від вовка, або ведмідь здоганяє здобич. Дикий вепр летить наче торпеда, а чи зустрічав ти коли одноокого вепря в лісі? Людина, яка змалку їздить в автомобілі, розгубиться, опинившись у лісі, почне задихатися в чагарниках тайгових розпадків. Одного разу знайомий співак покликався піти зі мною за брусницею. Я виносив його на руках, бо зомлів від лісових запахів, почав задихатися. А ви, я бачу, тримаєтесь в тайзі наче вдома. З якого терену будете?
—З донецьких степів, а жага до лісу від батька, він народився і виріс у брянських лісах.
— Утримати в свідомості життєвий досвід батьків щастить не кожному, але його теж треба підсилювати своїм. Мені подобається ваша легка хода. Виникає враження що ви не вперше в тайзі. Зізнайтеся, що в свій час працювали, або ходили експедиціями, — допитувався до мене шаман.
Я хотів збрехати, але мене наче хтось у спину стусонув. Добре що я не обернувся, бо втямив, що це витівки мого супутника. Довелося зізнатися.
— Всяке було. Бігав по тайзі, аби побігати, двічі експедицією ходив до Мяо Чану. А вже за грибами ходив, як в магазин за хлібом. З друзями і сам.
— Поміж друзів у вас нанайці були, хіба не так? Помітив за вами наш звичай звертатися за допомогою до батьків. Хоча робиться це в уяві, але зовні помітно. Не поза часом і простором живемо, а батьки завжди з нами, бо ми не тільки ми, але й вони зі своїм життєвим досвідом. На рівні підсвідомості ми спілкуємося з батьками, але нам бракує запалу щоб зустрітися з ними віч-на-віч. Нанайські боги, вперш за все, це наші батьки, ми їхні відбитки, а сонце, землю, повітря шануємо за те, що вони підтримують наше життя. Молитися якійсь окремій людині це злочинство по відношенню до своїх батьків. Чим ваш Христос кращій за вашого батька? Нісенітність! Таким чином ви зневажаєте не тільки себе, не тільки своє минуле, але й майбутнє..
— Скільки вам років? — питаю шамана.
Він захоплено й водночас осудливо дивиться на мене. Осуда, як і захоплення, якимось чином поєднуються в його усмішці.
— Навіщо мені це знати, — нарешті відповідає шаман. — Спитайте у вітру скільки йому років, або у сонця, нарешті — у хмаринки, яка пропливає над нами. Їм це не цікаво. Кожен працює за своїм призначенням. Якщо числити дні та роки, можна зійти з глузду. Особливо порівнюючи свої роки з роками сусідів. Я народився коли лочі ще не прийшли на нашу землю. Тайга тоді мала очі та вуха, вона вміла розмовляти з нами. І річки розмовляли, і озера, і навіть окремі дерева. У сучасної тайги відтяли язика, її оглушили машинами, знищили могутнє живе тіло. Окремі дерева навчилися у лочи числити свої роки, бо дожити до старості їм не дадуть. Отак і людина, все що їй зосталося, це числити скільки років залишилося до пенсії, а там вже й до смерті.
Я розповів шаману про Гору на Донеччині, яку шанує мій друг Василь Осадчий, бо за його баченням, то не гора а лабораторія доісторичних людей, яка й сьогодні дарує йому натхнення і здоров’я.
Шаман довго мовчав. Потім мовчки вклонився, припав губами до струмочка, який веселе дзвенів на камінцях обіч лісової стежинки. Випроставшись і кинувши торбинку за плече, він легкою ходою посував далі.
— Що до хвороби, Гора це символ, який допомагає вашому другові подолати лінощі в боротьбі за своє життя. Захворівши, людина занурюється в таку безнадію, що хворобі нічого не зостається, як довести його до могили. Замість того щоб наносити влучні удари по супротивнику, хвора людина здається в полон ворогу, котрому пощастило просмоктатися до його тіла. Людина не знає що в природі існує чимало зброї проти його ворога. Але навіть отри-мавши зброю, треба навчитися не тільки володіти нею, але й знайти мужність ту хворобу подолати. Не кожна людина на таке здібна, особливо в суспільстві, яке все, на що воно здатне, передало у володіння Богові. Ви потрапили в пастку, яку не тільки самі зробили, але й поставили на стежині котрою рухаєтеся. Як з тієї пастки видертися це вже проблеми кожного хто сидить в ній. На жаль, дехто з нанайців необережно повівся, й сидить в ній.
Я порозумів одне: кожна людина зобов’язана знайти свого Бога, неважливо хто він буде — мати, батько чи дідусь, утримати його в своєму серці, дати життєві орієнтири і слідкувати їм з натхненням, сумлінням та погордою. Бо єдиний церковний Бог, це рабовласник, він прийшов до нас з рабовласницького ладу, щоб заможні, підтримуючі владу, злочинці мали можливість поштуркувати народом як кому забагнеться. Карати за вільнодумство, вбивати на війні, роблячи з кращих синів народу олов’яних вояків. Покірних, нетямущих, згодних за наказом влади вбивати своїх батьків, друзів і навіть дітей. Усі оті вояки ходять під Хрестом, але такі заповіді, як «Не убий», «Жодна тварина не повинна вбивати іншу тварину», ці заповіді не для влади. Це нанайцю заборонено вбивати тигра, бо свята тварина, а якщо по необхідності вбив ведмедя повинен вибачатися перед ним за те що вбив, бо таким чином рятував себе та своїх діточок. А сучасні мисливці вбивають звіра заради насолоди, теж саме роблячи й при нагоді не тільки з дорослими людьми але й з діточками. Церковники ґвалтують дітей, відбирають у віруючих останню копійку, і все це робиться з дозволу християнського Бога, бо як сказав один з християнських пресвітерів: «Гроші це святе, любіть гроші, здобувайте їх, моліться їм…» Не святим на землі залишилося лише життя людини.
Кінець