02. Як я підтримав кандидата в губернатори

Я не міг збагнути яким чином опинився в обіймах цієї худорлявої жіночки. З Новорічного свята, влаштованого місцевою інтелігенцією в театрі Драми, ми з Сергієм Пономаренком потай зникли разом. Разом йшли до тролейбусу, разом посідали, Сергій вийшов на зупинку раніше, а далі — провалля в пам’яті. Не міг же я, за десять кроків від зупинки до свого дому, підхопити цю карооку повію, яка, за проведену в моєму ліжку ніч, вимагала з мене двісті доларів США. Я був до трусів роздягнений, але… не запам’ятати як ми з нею кохалися, це вже вибачайте… не запам’ятати такого я просто не міг. Вона наполягала, що у неї було чимало клопоту, щоб довести мене до оргазму, але, але, але… Я реготав, як скажений, слухаючи байки про мою сексуальну розбещеність.

— Давай домовимося так, ти, дівонько, покажеш як воно все було, а потім ми рушимо разом до ощадного банку, бо з готівкою у мене проблеми, і ти про це добре знаєш…

Піти зі мною за грішми вона згодилася, але демонструвати наше нічне кохання відмовилася категорично. Тоді я подзвонив Пономаренкові, начебто він був лікарем, і попроси приїхати, засвідчити аналізом, чи кохався я вночі з повією, чи вона по злодійському проникла в мою квартиру, обнишпорила мої шухляди і кишені і, нічого не знайшовши, вимагає з мене двісті доларів за нібито зроблену мені втіху.

—А я поки що в міліцію подзвоню, — добавив я, побачивши як червоніє лице цілком незнайомої мені жіночки.

Вона не чекала від мене такого нахабства, та й мені було соромно за свій жарт, хоча я предобре розумів, що таким чином жіночка заробляє собі на проживання. Але ж двісті доларів, це місячна платня за квартиру. На сто доларів я місяць живлюся. Мене дратувало нахабство жінки, яка казна-яким чином проникла в мою квартиру. Невже я був настільки п’яним, що не помітив цього? До речі, я добре пам’ятав як в тролейбусі Пономаренко спілкувався з якоюсь красунею, як вони реготали, як вийшли разом на зупинці. А далі наче провалля яке. Хоча… добре пам’ятаю як підіймався сходинками на третій поверх, як звільнив дорогу якійсь жіночці, пам’ятаю, навіть, як вона подякувала мені. Потім довго не міг попасти ключем в замкову шпарину… Такого зі мною ще не траплялося. Не знаю вже якою горілкою частували нас на Новорічному святі. Пам’ятаю величезні сріблясті пляшки ємкістю по два літра. Здається, то була горілка під назвою «Распутін». Тамада рекламував її як суттєво кращу за всі радянські напої, але щоб з трьох чарок мене отак розквасило!..

Жіночка нервово одягалася, квасила губи, зиркаючи на мене як на ворога всього роду людського. Жаль вже торкнувся мого серця, була б при собі готівка, віддав би не замислюючись. Але бігти до ощадної каси першого січня, коли за вікном ледь почало сіріти, було справдешнім безумством. Я спитав у жінки:

— Ти справді повія, чи ошуканством займаєшся?

Жінка, вже одягнена, якось нервово-загальмовано посувалася до виходу.

—Я біля тебе ніч провела, діточок одних залишила…

— Он як? Навіщо брехала про нічні втіхи?

— Звикла, не всі ж мужики такі зануди, як ти.

— Телефон залиш, позичу грошів, занесу…

—Я сама зайду, скажи коли?

—В пообіддя… двісті доларів не дам, бо не заробила, а на молочко з цукерками діточкам буде.

Вийшла вона трохи веселішою. Я передзвонив Пономаренкові.

— Мені гроші потрібні, під мій не отриманий гонорар…

— Дістала таки…

— Хто дістав?

—Хто-хто… Мар’яна Лутцева, сусідка моя, мати-одиначка з двома синами погодками. Заробляє дурисвітством, бо віруюча. Бути повією — великий гріх, а обдурювати людей це по божому.

— Так ти вже занеси, скажи від мене. Може й справді діточкам їсти нема чого.

— Скільки занести?

— Просила двісті доларів, але це занадто… Вистачить їй сотні…

Мені не дуже сподобався іронічний сміх мого друзяки Пономаренка, але я змовчав. Який може бути сміх, коли на Новорічні свята діточки голодні сидять.

Ця трагедійно-комічна подія мала своє продовження. Наступного дня десь близько десятої ранку, не встиг я поголитися, як у двері подзвонили. Не питаючи «хто», я відчинив, і не відразу впізнав учорашньої знайомої. Зима того року була суровою, на дворі за тридцять морозу: укриті памороззю вії, шапка, комір старенького драпового пальто.

— Можна? — запитала, соромливо всміхаючись.

У мене майнула думка: «Або Сергій не виконав мого прохання, і жінка прийшла за грішми, або золотава соломинка зачепилася за моє густе чорне волосся?»

— Будь ласка, роздягатися будеш?

Вона не відповіла на мій закид, мовчки повернулася до мене спиною, скинувши з плечей пальто. Я підхопив його, повісив на гачок, примітивної, як все в моєму житлі, вішалки. Скинувши шапку, вона ретельно двома долонями скуйовдила вимите добрим шампунем волосся.

— Пономаренко сказав мені, що ви відомий журналіст Павлович. Тарас Павлович... Мені подобається як ви пишете. Дякую за гроші, на той час ми з діточками сиділи на нулі. Ні цукерки під Новий рік, ні тобі кухля молока…

Якась частина мого єства дослухалася до поки ще не сказаного, і не погодилася з тим, що пропонувала мені вдячна за Новорічний подарунок жінка. Я енергійно захитав головою:

—Ні-ні-ні, нічого мені від тебе не треба, хіба що вип’ємо по кухлю кави. Розкажеш що трапилося з чоловіком, з батьками, якщо, правда, це не прибавить тобі гіркоти…

Мар’яна рушила на кухню до столу, сіла, ще раз скуйовдила п’ятірнею волосся, воно насправді придавало її лицю схожість з якоюсь відомою співачкою.

— Не переймайтеся, Тарасе, моїми проблемами. Ми всі на шляху до чогось гидкого. Повинна вам сказати, що зокрема чоловіка я не з ким сексом не займалася. А до вас прийшла. Навіть дещо прикупила, щоб не завагітніти.

Я достав з тумбочки бляшанку згущеного молока, відкрив, поставив на стіл пакета з кавою. Ранковий окріп ще не встиг охолонути.

— Каву і молоко клади за смаком, окріп я наллю. А що стосується сексу, мені приємно одержати такий подарунок, але купувати любов не навчився. Це в мене закладено підсвідомо.

—Я не хочу про це знати, не хочу взагалі, не борги віддавати прийшла, а подякувати за життєву позицію.

— Он як? Подякувати? За позицію? Ти краще розкажи, як сталося, що залишилася без засобів до існування? Ти хто за фахом?

— Інженер залізничного транспорту, працюю в тролейбусному депо, але платні не одержуємо майже півроку… У них в мерії, бачте, криза, не перераховують гроші за пенсіонерів, що мають безкоштовний проїзд. Так говорить начальник, а сам їздить на чорному БМВ, і будує собі триповерхову віллу, знов таки силами робітників депо. Незадоволених звільнює з роботи. Отакий він у нас, Дональд Маркович Сафонов.

Мені аж в грудях защемило від такого нахабства. Збагачуватися на злиднях діточок! Я схопив з полиці телефонний довідник, почав нервово шукати номери тролейбусного депо. Мар’яна схопила мене за руку.

— Ти що робиш?

— Покличу на герць вашого Сафонова. До мене доходили чутки про його свавілля, але триповерхова вілла, це вже надто.

Мар’яна аж зі стільця схопилася.

— Ти що, Тарасе… не треба… він мене звільнить з роботи, полишить останньої надії. Подивися скільки довкола безробітних?

— Краще грошова допомога по безробіттю, аніж обіцянки від злодія. Ти ось що… допивай каву та ступай собі… до діточок йди. Дональдові вашому я про тебе словечка не скажу. Але віллу свою він продасть і гроші робітникам поверне…

Вона дивилася на мене, як на божевільного.

— Майте терпіння, Тарасе. Ви забули в якій державі живемо! Вартові видворять вас, як цуценя, а Сафонов реготатиме, дивлячись услід… Він що… без відома мерії це робить? Вони всі там пов’язані гадкою збагачення. Кожного року відпочивають за кордоном…

Я таки випроводив Мар’яну за двері. Була субота, Росія ще святкувала Новоріччя, так що шукати урядовців депо, не було сенсу. Я подзвонив позаштатному кореспонденту нашої газети, Петру Кульбабі, спитав, чи не знає в якому районі будують приватні вілли урядовці мерії.

—А хто саме тебе цікавить? – досить таки цивілізовано відгукнувся цей не зовсім мені приємний тип.

— Сафонов цікавить, начальник тролейбусного депо.

— Дональд Маркович!?. Він що, мільйонного пасажира під Новий рів перевіз? Бував я на його віллі, як же… можемо навідатися до охоронця Мажуги. До речі, дуже цікава постать. Починали працювати разом з Сафоновим слюсарями, а тепер, бач, один рулить, а другий йому гузно підлизує. А що казати — споконвічний російський менталітет. Так ми їдемо?

Мені було соромно признатися, що сиджу на бобах, на таксі грошей не знайду, так що візит на віллу Сафонова домовилися нанести після святкових канікул. Тишком-нишком я почав збирати відомості у знайомих мені журналістів. Транспортом у газеті займався Борис Курінь, але нічого цікавого я від нього не почув. «Мерія в боргах перед транспортниками, Сафонов б’ється, як риба на кризі, але поки не відмінять безкоштовний проїзд пільговикам, не установлять стабільні ціни на електрику, полегшення транспортникам не буде…»

В понеділок я таки збігав до ощадного банку, зняв з двохтисячного рахунку половину, купив у книжковому магазині атлас міста і району, вивчивши його, рушив автобусом у напрямку селища Матвіївське.

З неба сипала біла порохнява. Мороз за двадцять, але без вітру, це для місцевих мешканців погода комфортна. Трохи поблукавши у лабіринті величезних будинків, збудованих на восьми сотках землі, я таки знайшов ошатну зовні віллу Сафонова. З вікна першого поверху стирчала залізна труба, над нею мерехтів теплий прозорий димок. Я постукав у вікно, але відповідь почув зі спини:

— Господар, Тарас Павлович, на тиждень від’їхав до Китаю, ви що… не впізнаєте мене?

Я не відзначався особливою пам'яттю на лиця, тим паче що Мажуга, про якого я писав нарис років отак п’ять тому, змінився до невпізнання: схуд, зблід, постарів, та й одяг на ньому був, заяложений, з чужого плеча.

— Що з вами сталося, Олег Олександрович? Вас що, звільнили з посади? Дружина вигнала з хати?..

— Всього потрошку, любий журналісте. Ми всі сьогодні крокуємо шляхами чогось непередбаченого. З посади головного енергетика Сафонов мене витурив, бо треба було працевлаштувати брата. Мені наобіцяв золоті гори, а зробив, бачте, опалювачем… Два роки безвиїзно працюю, спочатку дружина навідувалася, але півтора року вже ні слуху, ні духу. Чутка була що з другим живе…

Спочатку я думав, що Мажуга жартує. Маючи вищу освіту, з інженерної посади улучити в пічкурі? А як же трудове законодавство! Ми що, знову повертаємося до кріпосного ладу?

— Ти що… і Новорічну ніч отут просидів? На залізницю йшов би, фахівцю з вищою освітою місце завжди знайдеться…

—Так-то воно так, але ж ми в школі, в інституті разом вчилися. Ви ж знаєте, Дональд відкрив три магазини, один з них нібито зарахував на моє ім’я, навіть паспорт взяв…

—І якого ж ти біса тут сидиш, володар приватного магазину? Документи на магазин одержав?

Мажуга соромливо, як полаяна ненькою дівчинка, повів плечима.

— Він навіть паспорта не повертає, бо потрібен щомісяця рапортуватися в податкові органи.

Такого дурисвітства від Олега Олександровича я не передбачав. Написати про нього нарис мене підштовхнуло повідомлення, що висуванець на посаду начальника депо, він відмовився від неї на користь свого друзяки Сафонова. Але людська підлота обмежень не знає. Повіривши в шляхетність товариша, Мажуга сам себе спровадив у напівголодне заслання.

— Не кажіть тільки Дональду що навідувалися, — супроводжував мене напутнім словом Мажуга. — Він може образитися, а, втративши роботу, куди мені тепер, хіба що на смітник до бомжів…

Відразу після святкових канікул я навідався таки до Дональда Сафонова. Спочатку подзвонив, відрекомендувався, сказав, що хотів би почути відповідь на два-три питання. Начальник призначив зустріч на одинадцяту годину. Рип-рип, рипіли під ногами дерев’яні сходинки, поки я підіймався на другий поверх управлінського будинку. На віллі Сафонова сходинки поміж поверхами були зроблені з білого мармуру, долівка блищала, наче навощена воском. А тут ошарпані взуттям дошки, облуплені стіни, жовті дощові потьоки по стелі.

Секретарка , вказуючи рукою на двері, чемно вклонилася.

— Будьте ласкаві проходьте, Дональд Маркович на вас чекає.

Сонячні килимчики на долівці в кабінеті майоріли червоними лелітками. Сафонов встав з-за столу, протягуючи мені долоню для вітання. Спало на думку десь вичитане:

«Завжди уявляй собі людину кращою, аніж вона є, бо інакше можна помилитися».

— Попереджаю, що розмова у нас буде жорстка, — випалив я, відчуваючи неприємну остуду в ділянці серця. — Ви, бачу, повернулися засмаглим з південних пляжів, а діточки ваших працівників на новорічні свята сиділи голодними. Що ви самі з цього приводу думаєте?

Я тільки розкрив рота, щоб продовжити свою натхненну тираду, як Сафонов шарахнув кулаком об стіл.

— Ти за яким бісом прийшов, хто тобі дозволив втручатися в наші справи!?. Люди й ті розуміють, що нас спіткала світова криза, а ти…

Очі Сафонова випромінювалися гнівливими блискавками, він схопив зі стола карафу, не знаю вже — з наміром охолодитися ковтком води, чи швиргонути її мені в лице.

Я почував себе ідіотом, але вирішив таки дограти спектакль до кінця. Не зводячи ока з карафі, я відійшов від столу і присів на один із стільців, розташованих вздовж стіни кабінету.

—Я не дурень, Дональде Марковичу, про кризу чув, ходив по ваших магазинах, порадувався мармуровим долівкам у вашому триповерховому будинку. Причина кризи вашого підприємства знаходиться саме там… Писати в газети про це я не буду, бо даремно, жалітися в мерію, або підвищувати на виборах рейтинг В’ячеслава Бердника, майбутнього нашого губернатора, теж не стану… Але… Ні-ні, не перебивайте, будь ласка. Якщо на цьому тижні працівники депо не отримають заборгованості по платні, з вами буде розмовляти мій друг дитинства, Петрусь Ярко, знаєте такого? Карафу, будь ласка, облиште! Бачу, мого друга Ярка ви не знаєте, але добре знаєте Макогона. Він згоден купити у вас ваші магазини і вашу недобудовану віллу… Або — платня людям, або наступної неділі ми спровадимо вас куди слід…

Коли я встав, Сафонов вже незворушно сидів у своєму кріслі. Спускаючись рипливими сходинками, я подзвонив Макогонові, попросив негайної аудієнції.

— Які проблеми, друже, я зараз же пришлю за тобою машину…

— Та я вже якось сам, я тут недалечко…

Через півгодини місцевий кримінальний авторитет Макогон, він же Петрусь Данилович Ярко, дзвонив Дональду Марковичу. А через день подзвонила Мар’яна Лутцева.

— Тарасе Павловичу, ви не інакше як провидець який… тільки що я отримала платню… відразу за шість місяців. Чудасії і тільки…

Суще іноді буває кращім ніж ми його уявляємо собі. За два дні до виборів губернатора, газета надрукувала статтю Сергія Пономаренка про те, як кандидат у губернатори, В’ячеслав Бердник, допоміг колективу тролейбусного депо отримати шестимісячну заборгованість по зарплаті. Я змовчав: губернатор, так губернатор! Не міг тільки в’їхати, за яким бісом Макогон розповів про мене В’ячеславу Берднику. Працював би собі не мулячи очей нікому, так ні — нажив я собі ворога в лиці майбутнього губернатора. А то як же — відмовився від запрошення очолити ділянку губернської прес-служби! Загнав скіпку в мозок урядові. І все завдяки Макогонові. Невже він не порозумів досі що не кожна людина спішить погріти долоні над багаттям влади? Ув’язнути в багні не проблема, проблема — не втопитися в ньому, вибратися живим. Бо ж багнюка затягує…

Але ліпше про це не згадувати. У губернатора проблем вистачить, посичить-посичить і забуде. Мене радувало, що Лутцева отримала платню, що Мажуга повернувся на своє місце в депо, посунувши в майстри родича Сафонова, який не тільки в енергетиці, в маханні віником не розуміється. Що не кажіть, а влада, навіть добре освіченого фахівця перетворює в щось не зовсім нам зрозуміле.

Коли, забруднені рабською мораллю, люди приходять до влади, від несподіванки вони сліпнуть і глухнуть, З того часу вони нікого не бачать і нікого не чують, бо не вистачає їм часу як слід попишатися собою. Того ж Єльцина візьміть! Хіба він тямив що робив? Хіба про людей думав? Побачив як живе американська еліта, і вирішив що розуму для цього не треба — все необхідне зробить базарна економіка.

Ото ж і розбазарив державу.

За день до виборів губернатора з пляшкою винця до мене забігла Мар’яна. Показувала вона себе ледь не вродливицею. Я давно помітив що з готівкою в кишені жінки не тільки молодіють, але й розквітають лицем. Як блищать їхні очі! Який рум’янець грає по щоках! Які вони стрункі, запашисті й веселі!

— За кого будеш голосувати? — спитала з порога. – Я за Бердника, якби не він ми б так і не діждалися грошів.

— Якби не ти, та мій друзяка Макогон, дівонько. Ти напоумила мене, я — в депо, а потім до Макогона… Саме він виставив вашому Сафонову ультиматум: або розрахуєшся з народом, або поховаємо. А далі вже почали діяти лизоблюди кандидата, і що особливо цікаво — зробили це мої друзі —Макогон і Пономаренко. Таким чином вони влаштовували мені посаду при губернаторі, від котрої я геть-чисто відмовився. Не навчився заливатися брехнею на честь людини, яку не приймаю шляхетною.

— Так це?.. А я думала — бреше секретарка, що Сафонов після розмови з тобою ледь живим додому подався.

Винце ми в той день з Мар’яною так і не випили. Пляшку залишили в моєму холодильнику до кращого часу. Кохання — теж. Бо яке може бути кохання коли думками заблукали хтозна де. Правда в коридорі біля дверей Мар’яна двічі поцілувала мене: спочатку в щоку, а потім так смачно в губи, що я ледь не спокусився залишитися.

Останнім часом зі мною твориться щось фантастичне. Заплющую очі і бачу перед собою рядки начебто записані на екрані комп’ютера. Рядки поволі сповзають вверх, але я встигаю їх читати, предобре розуміючі, що це мої ще не записані на папір тексти. Але як записати, коли я бачу ті тексти закритими очима, а писати наосліп ще не навчився. Дещо мені вдається запам’ятати, і я записую декілька рядків, або фраз на папері. Потім я вкрапляю їх в оце своє оповідання. Іноді такі рядки неприємні моєму світобаченню, але як відмовитися він записаного на дурничку. Не треба напружувати мозок, бо працює підсвідомість. А життя напхало в неї такого мита, що іноді виникає сумнів: а чи мені воно належить? Можливо, це скарбниця моїх невгамовних пращурів? Раптом чортзна-звідки з’являється мисливець одягнений в брунатні хутряні ногавиці. Він полює на звіра, а думає про дружину пана Гацека, яку, зустрівши в лісі, обов’язково зґвалтує, щоб таки чином угамувати пекучу ненависть до її чоловіка. Мені невідомо за що його він ненавидить, і я починаю читати рядки через п’яте на десяте, поки зовсім не втрачаю раціональне зерно написаного підсвідомістю тексту. Спробуйте об’єднати намальоване вроздріб тіло людини, якщо перед очима виникають жіночі груди і певно чоловічі риси лиця. Моя підсвідомість поки ще пробуксовує, пращури сперечаються, чия довідка буде для мене найцікавішою. Вони думають що їхнє родове древо нарешті-то принесло світові геніальній мозок, здібний сконструювати з їхніх життєвих помилок своє особисте світобачення. Свята наївність! Я вдячний своєму батькові, вчителю літератури, який знав назубок вірші поетів-сучасників, і в мій мозок вони ввійшли підсвідомо. Один раз прочитавши, я занотовую їх в своїй пам’яті назавжди. А вірші моїх сучасників, хоч гепай по голові скалкою, не запам’ятовуються. Навіть не торкають серця. Бо вони так… ні про що. Це не поезія, а нагромадження отих самих комп’ютерних рядків, які іноді виникають перед моїми заплющеними очима. Щоб довести їх до ума треба їх читати й перечитувати, але підсвідомість не дарує мені такої можливості. Вона мінлива, як оті хмаринки, що мандрують небом, безупинно переходячи з однієї фігури в другу. Такими хмаринами можна насолоджуватись, але хоча б на хвильку зупинити неможливо. Доводиться зупиняти їх на свій ризик і жах. Що я й робив, об’єднуючи підсвідомість з реальними життєвими фактами.